Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Якби книгу “Ми – вони” видав сам Смогитель, під своїм іменем, можливо, її сторінки не так обурювали б”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Підлягає спростуванню

Слово Просвіти, №17 за 2024 рік

прикарпатського критика Євгена Барана. І ось деякі читачі, ошукані іменами письменників, з подивом розводять руками: “Невже це правда?” Виявляється, “Народний Рух – це проєкт КГБ. Вадим це уявляє собі так: до СПУ прийшов майор КГБ і сказав, що ви злочинці перед своїм народом. Створіть Рух і змиєте пляму” (с. 261). І хто реалізовував цей “проєкт”? Багатолітні політв’язні, провідники дисидентського і правозахисного руху В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк та інші мучні радянських тюрем і концтаборів. На це ніби спрямовує і недолуга назва книги. Можна погодитись, що “в дисидентському русі не все було однозначно: з одного боку КГБ – вони, з іншого – Світличний, Горська, Стус”. І, звичайно, десь приліпився скромний Смогитель. Ну, а “Драч, Танюк, Дзюба, Сверстюк – десь посередині” (с. 108). Йой, а де ж Чорновіл, Лук’яненко? В “останньому слові” книги Смогитель-“розпорядник” геть засумнівався в їхній ролі і все звів до абсурдної думки: “А мо… провідники вони не так наші, як ворогів наших?” (с. 342). Зрештою, залишив єхидну репліку: “Славко Чорновіл – безстрашний провідник нації?” І оповів, як пив з ним каву у Львові й хотів був посперечатися, “але ж це Чорновіл (!), і зіпсувати вечір ніби не маю навіть морального права” (с. 343). Встав і гордо вийшов, нехай за каву й пиріжки розрахується В’ячеслав. І взагалі Смогитель засумнівався, “чи можна було Чорноволу і Лук’яненкові… брати участь у створенні української незалежної держави?” (с. 41). Зате письменник — з посиланням на свого героя – таки поцінував очільника Руху як вправного журналіста: “Вадим вважає Чорновола чудовим есеїстом, але поганим політиком” (с. 273). Так само єхидно Смогитель ніби питає читача: “Левко Лук’яненко – живий мученик нації? Засуджений режимом до вишки, але не лише не розстріляний режимом, а якось дивно, що тим же режимом високо підставлений аж до героя України та посла до Канади…” (с. 343). Агов, пане Іванців, слід було хоча б відредагувати, уточнити, яким саме режимом “підставлений”. З якоюсь патологічною ненавистю Смогитель набалакав довірливому письменнику наклепницькі рядки про талановитого поета, водночас принижуючи українських емігрантів за океаном: “Діаспора, яка перебуває на інтелектуальному рівні сприйняття Дмитра Павличка як патріота України, – повна руїна” (с. 324). Браво, пане композиторе, це понашому, по-українськи: хай не висовується так далеко, так високо… Зловтішно заохочує до цього літературного бруду Є. Баран, цитуючи в передмові рядки, що “Вадим відкрив для себе закон патика. На одному кінці сидять люди типу Медведчука, Павличка…” (с. 6). А коли Іванців переповідає вигадку свого кумира (с. 77), що поет Д. Павличко був таємним офіцером КГБ чи не в ранзі генерала і мав персональний кабінет у тій зловісній установі, то потягнуло їдким смородом од смогу “одкровень” Смогителя. Легко здогадатись, як міг поцінувати цей музикант творчість поетів старшого покоління – А. Малишка, В. Сосюри і, звичайно, П. Тичини. А на творчому вечорі І. Драча в театрі російської драми “Вадим черговий раз переконався, що Рильський давно продав Україну і всім своїм єством служить радянській владі” (с. 72). Як саме і за що “продав”, не вважає за потрібне уточнити. Запроданці, зрадники… Як легко Смогитель чіпляє клеймо до імен відомих поетів та шістдесятників. Досить згадати, що неокласик Максим Рильський почав писати “по-радянськи” після кількамісячного перебування у Лук’янівській тюрмі; Володимира Сосюру сталінські посіпаки розпинали за вірш “Любіть Україну”; Андрію Малишку “всипали на горіхи” на партзборах за промову біля могили В. Сосюри; “заохотили” чекісти до прославляння партії Павла Тичину, віднайшовши його вірш “На Аскольдовій могилі”. А Дмитра Павличка за виступ на партзборах проти російщення виключили з аспірантури. “Між компромісом і зрадою надзвичайно тонка межа, яку дуже легко переступити, і тоді компроміс стає зрадою”, – записав Іванців монолог свого героя (с. 109). І можна на це ствердно кивнути головою. Але коли бракує доказів, то це стає не лише образою. “Дзюба вже продався, – сказав Смогитель, – “Інтернаціоналізм чи русифікація?” він написав з позицій комуніста” (с. 261). Але ж це був відкритий лист до ЦК комуністів, що став вельми важливим самвидавом. Так діяв і письменник-правозахисник Микола Руденко, зготувавши спростування на “Капітал” К. Маркса. Не будемо з цього приводу дискутувати. Обмежимось реплікою одного поважного дисидента, що про Дзюбу можна судити лише з його висоти. А на яку планку честі піднялися ви, пане Смогителю? За яким правом, ніби якийсь прокурор, звинувачуєте провідників нації на відновлення нашої державності? “Максим Рильський, Павло Тичина, Дмитро Павличко відверто і свідомо служили окупантам, пізніше приєднався до них Іван Драч”, – вкотре запевняє мемуарист (с. 103). Серед поетів-трубадурів радянської епохи, які вимушено йшли на компроміс зі злочинною ідеологією влади, звісно, за матеріальні блага і комфортне існування, було чимало воістину талановитих. Були в таких і досить добрі твори, що підносили національний дух, прихиляли до рідної мови, культури, звичаїв і традицій народу. Тому і заслуговують на публікації в українській державі. Головний оповідач мало не ворогом народу вважає В. Чорновола. І навіть дорікає націоналістам, що вони “дозволили… В’ячеславу Чорноволу створити Народний Рух” (с. 261). І нарешті – явний наклеп: “В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Лесь Танюк мали б розповісти, як працювали з КГБ, а вже потім дозволити народу вирішити, хто з них має право керувати Україною” (с. 262). “Вадим не є прихильником Народного Руху України”, – узагальнив Д. Іванців (с. 240) ставлення Смогителя до народних провідників. А коли так, то він що – на боці ворогів нашого народу? Адже здвиг рухівців пришвидшив відновлення державності України. Повчальні монологи Смогителя навряд чи можна назвати міркуваннями, вони надто категоричні. Але коли постають, як спостереження, то досить цікаві. Наприклад, у судженнях про знайомих поетів – “нейтралітетників”. З-поміж них вирізняв свого приятеля Миколу Воробйова. І не стільки за хист, як за відверте зізнання, що він – боягуз. “Всі навколо боялися, Воробйов боявся, а Вадим – ні”, – занотував Іванців (с. 140). Враження од спостережень за Є. Сверстюком – наче для донесення: “Коли йому загрожувала найменша небезпека, відступав і підступно радив робити так іншим. Чого лише варта його заява, що в творах, де Шевченко написав “жиди”, треба замінити на “євреї” (с. 233). Але чому немає посилання на джерело такої публікації? Знайшов Смогитель ваду і в заслугах керманича НРУ, що її вважав ганебною плямою: “У Чорновола були гріхи, і він не погодився з люстрацією кагебістів, бо нащадкам буде соромно за батьків” (с. 142). Внесемо суттєве уточнення: йшлося не лише про люстрацію кагебістів, а й службовців держави. Постає логічне запитання, що ж тоді спонукало дисидента Смогителя емігрувати, коли вже йшлося до розпаду есересерії? То він пише, що “будувати вільну, демократичну державу не мав з ким”, то пригадує, що міг би не стриматись і зарубати сокирою якогось кагебіста. Судячи із сюжетних пригод, побачив перспективу матеріальної вигоди. Так, лише за годину-другу на приробітку, коли грав на акордеоні біля Білого дому, мав до 60 доларів, ана всіх роботах – і до 5 тисяч на місяць. То навіщо удавано шкодувати, що не зміг у цей час прислужитися Україні? Та воно ніби й на краще. Напевно, допоміг би опонентам Чорновола швидше розколоти Рух. У статті “Проблема компромісу” (журнал у США “Нові напрями”, 1990, 13.06) він писав, що “шлях, яким ведуть народ лідери нових партій, в т. ч. НРУ, не є правильним” (с. 279). Але повернімося до його “останнього слова”, коли засумнівався: “А мо’ вони – це не ми…” (с. 342). Значить, були ми з ними раніше? Ой, щось воно не теє… Як писав Т. Шевченко: “І ми не ми, і я не я/ І все те бачив, і все знаю…”. А мо’ Смогителю щось пороблено, якась напасть? Повернувся з-за кордону з якимось роздвоєнням… Пане Смогителю, ви – умілий оповідач, з тягарем великого досвіду. Але коли очевидне ставите догори дриґом, аби лише ваше було зверху, доводиться піддавати написане не лише сумнівам, а й спростуванню. Не пощастило вам з автором роману та літературним редактором. І не тільки з незадовільним опрацюванням текстів. Проґавили, не застерегли од “проколів”. А їх чимало. Ви-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин