Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Я бачив тих, хто не дожив до перемоги. Вони між нами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Розірване небо світить зірками

Слово Просвіти, №17 за 2024 рік

Дмитро НИКИФОРЯК Свою долю Станіслав Воробчук з Виженки вибрав сам. Ще 2014 року представник Вижницького райвійськкомату вручив йому повістку. З того часу він служив в ЗСУ, брав участь в бойових діях на сході України. З цих десяти років три він був у резерві і проживав у своєму рідному селі. Про Станіслава розповіла його двоюрідна сестра Ірина Білова. Він змалку багато читав, бо в родині була своя невелика бібліотека, а мама прищепила любов до книг. Вона весь час говорила, що Станіслав буде знаменитою людиною, бо був допитливим і кмітливим. Про його шкільні роки розповідають однокласники і друзі, в серцях яких залишилися спогади про нього. Це вони звернулись до мене з проханням написати про Станіслава. Зокрема, Світлана Клим зі щемом в душі згадує про Стаса: “Був дуже розумний. Мав схильність до точних наук, добре знав математику, фізику. Завжди допомагав однокласникам у навчанні, котрі цього потребували. Хороший, добросердечний, співчутливий. Його життя мало скластися інакше. Дуже шкода, що таких, найкращих людей ми втрачаємо”. Після закінчення школи навчався в Кутському професійно-технічному училищі. Здобув професію тракториста і водія. Закінчивши профтехучилище, працював на деревообробному підприємстві. У 2013–2014 роках брав активну участь у Революції Гідності в Києві. На Майдані з молодих людей були сформовані сотні, які заступали на чергування. Вони охороняли Майдан. Йому разом з соратниками доводилось палити шини, розбирати бруківку, оборонятись від беркутівців. Після перемоги Революції Гідності Станіслав повернувся у Виженку. Знову почав працювати на деревообробному підприємстві. Двоюрідна сестра Ірина йому допомагала, а він – їй, розповідала, що водночас брат готувався до участі в АТО на Донбасі. Почав службу у 128-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні. Будучи вже на передовій, попросив у командування відпустку, бо важко захворіла мама. Він її доглядав, організовував лікування. Але вона померла. Через три дні після похорону повернувся у свій батальйон, який вже був на бойових позиціях у Донецькій області. У 2016 року отримав посвідчення учасника бойових дій. У 2016 році після закінчення контракту в ЗСУ повернувся у рідну Виженку і знову влаштувався на попередню роботу. У перший день повномасштабної війни зібрав усе необхідне в рюкзак і цього ж дня вирушив у зону бойових дій у Київській області. Обороняв і визволяв разом зі своїм підрозділом Бучу, Ірпінь. Саме такі воїни з бойовим досвідом були основою і прикладом для інших, менш досвідчених і молодих захисників, навчали їх, допомагали їм, берегли їх. Важко було у Сумській області. Постійні обстріли рашистів. Не вистачало їжі і води. Поранених доводилось виносити через мінні поля. Але наші воїни мужньо йшли вперед і гнали рашистів з рідної землі. На рахунку Станіслава багато знищених ворогів. Після звільнення Київської, Чернігівської і Сумської областей їхній підрозділ перекинули у Харківську область. Брав участь у звільненні багатьох населених пунктів цього регіону. А далі 8-й окремий гірсько-штурмовий батальйон 10-ї гірсько-штурмової бригади, в якому служив Станіслав, бив рашистів на Бахмутському напрямку. Перше поранення і контузію отримав під Бахмутом, коли йшов запеклий бій. Його побратим із позивним “Бук” був важко поранений. Станіслав надав йому домедичну допомогу. Під час евакуації з поля бою його також було поранено. Обох хлопців доставили на медичний пункт евакуації. Мама врятованого захисника постійно дякувала Станіславові і молилась за нього, щоб він залишився живим і здоровим, як і її син. Лікування проходив у Дніпрі, а реабілітацію – у своєму батальйоні. Важкі друге поранення і контузію отримав під час масованого артилерійського обстрілу 27 жовтня 2022 року. Лікувався в Краматорському військовому госпіталі. Після цього на реабілітацію його мали відправити у Львівську область. Але він був патріотично вмотивованим воїном, тому залишився на бойових позиціях з побратимами, бо заміни не було. Він відчув, що хай ніхто не подумає про якісь мої територіальні претензії – і не лише тому, що той “район” на сьогодні, мабуть же, доведений до стану крайньої убогости. Просто у пам’яті живе дуже яскравий спогад про те, як, років із 50 тому (може, більше), мій дідусь – старий харків’янин – глузував із тих нікчемних (бо й на своїх посадах були неробами безпомічними) чинуш району, які домагалися статусу обласних, бо тоді і зарплати були б більші, й інші “можливості”. Казав, що народ із них глузує… Невже цього ніхто не пам’ятає?! Можна б іще поглузувати з чергової безглуздої телереклами мийного засобу, за якою – після приготування їжі “залишаються гори брудних тарілок”. Але є третя тема – найсерйозніша, найболісніша. Адже пов’язана з Днем пам’яти про Чорнобильську трагедію. Ніби вчора те все було… Переглянула (спасибі телебаченню!) чимало передач. Особливо вразила розповідь про деталі рашківської окупації – це

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин