Про-читання · “Кожне есе – це маленька філософічна історія, що має глибокі сенси й легку іронію, овіяну болем і світлом, жагою перемоги”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Щоб не зміліло рідне джерело
Слово Просвіти, №17 за 2024 рік
борщу і каші не звариш; в глибокій воді – велика риба; вода – не нива, не ореш, не сієш, а голий – не ходиш; без води і не туди, і не сюди; вода ума не мутить та й голови не смутить. Нерідко нині горе-співвітчизники перетворюють воду із життєдайної, живої – в отруйну рідину. Наше природне довкілля, на превеликий жаль, нещадно нищать нелюди, фашисти-рашисти, які вже завдали йому збитків на астрономічну суму – понад 2,4 трлн гривень. Коментарі тут зайві. Із глибоким щемом, печаллю в серці мисткиня повідує: ще ж недавно Іква щедро дарувала людям окунів, щук, карасів. А внаслідок варварського, злочинного до неї ставлення перестали рибоньки весело плюскотіти у ній своїми хвостами й срібними боками. Береги річки стали суцільними глибокими ранами. Замовкли навіть, “не співають жаб’ячі хори”. На її синій гладі утворився густий “килим із ряски”. У її, колись чистих, як сльоза, водах, тепер грубі, знахабнілі, байдужі люді миють коней, колеса, бочки з-під солярки; кидають у її чуттєве лоно зайди-лобуряки пляшки, гілляки, солому, тощо. Для них втрата річки – подія не страшна. Звісно, мав сенс Лев Силенко у фундаментальній, енциклопедичній праці “Мага Віри”, сказавши свого часу: “Що більше в народі байдужих “я”, то трагічніша доля народу”. На жаль, у нас таких інфантильних індивидів чимало… Від нестачі вологи береги Ікви полисіли, плакучі верби, вільхи, лози повсихали. Цю місцину можуть назавжди покинути і лелечі родини, прощально змахнувши крильми над колись придатними для буття місцинами. За письменницею, Іква, маючи вдячну пам’ять, з величезною повагою згадує мужніх воїнів – козаків Богдана Хмельницького. Вони боронили нашу святу свободу, села, пшеничні поля, долини, діброви, ліси, гаї, ріки від лютих зовнішніх ворогів – поляків, турків, москалів: “Здіймалися на бій дружин знамена. Знамена їхні – в помаху руки. В руках у них – і стріли, і стремена, А в помислах – дзвін волі на віки”, – читаємо в розділі збірки “Що лишиться?..”. У ХХІ столітті від колись повноводної Ікви, народженої з “прадавньої любови”, нащадкам зосталася лишень маленька річечка. Її руйнівниками-ворогами стали свої “люди з їхнім бездіянням, До вічного – байдужости стіна”. Тут очевидно природолюбка має на увазі саме те, що в нашому суспільстві ні його громадяни, ні природа ще не стали абсолютними цінностями. Воно для них, як свідчить драматична новіт-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
