Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Наша суспільність мусить викресати із себе таку моральну силу й зайняти таку поставу, яка б знищила Духа Руїни”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Резистентність, яка викликала і викликає лють у ворогів Як діяло націоналістичне підпілля в окупованому Києві в роки минулої війни і чим воно надихає героїв сучасної

Слово Просвіти, №17 за 2024 рік

Досвід попередніх поколінь українців, набутий у героїчній боротьбі заради утвердження української державності, має особливу цінність у нинішній російсько-українській війні. Це твердження підсилюється художньо-документальною повістю Богдана Червака “Окупація, або Правда про український Київ 1941–1942 рр.”, яка побачила світ у столичному видавництві “АртЕк”. Автор переносить читача у драматичні й трагічні події перших місяців і років Другої світової війни, коли нацисти окупували Київ. У захопленій німцями українській столиці в цей час діяли нелегальні осередки Організації Українських Націоналістів. Тарас ГОЛОВКО Серед героїв повісті – відомі українські патріоти Олег Ольжич і Олена Теліга. Потрапивши до міста у складі похідних груп, спрямованих проводом ОУН в Україну влітку 1941 року, вони разом із друзями-однодумцями розгорнули тут підпільну роботу. У нарисах, з яких складається художньо-документальна повість, – “Олена Теліга”, “Андрій Мельник”, “Володимир Багазій”, “Іван Рогач” і “Українське слово”, “Базар”, “Мельниківці-бандерівці”, “Арешт”, “Микола Величківський”, “Олег Ольжич. Остання зустріч” – на підставі документальних даних Богдан Червак детально описує драматичні події, учасниками яких були українські патріоти, згадувані в назвах розділів. У роки війни Олег Ольжич очолював Революційний Трибунал Організації українських націоналістів, був заступником Голови Проводу українських націоналістів полковника Андрія Мельника, і за його дорученням, по суті, керував усім націоналістичним підпіллям в окупованій нацистами українській столиці. В авторській розповіді добре простежується те, як змінювалось ставлення нацистів до українського підпілля, що намагалося не лише полегшити долю киян, які потерпали від голоду, холоду, хвороб і свавілля гітлерівців, а й професійно вело агітацію серед денаціоналізованих за десятиліття сталінською пропагандою громадян, ще й виявляючи при цьому глибоко законспірованих серед них радянських агентів. Богдан Червак, звертаючись безпосередньо до читача книги, наголошує на тому, що тут вперше оприлюднюються невідомі досі факти, пов’язані з діяльністю підпільної мережі ОУН у Києві й інших містах України в 1941–1942 роках. Деякі зних, приміром, стосуються Олени Теліги, української поетеси, публіцистки, трагічна доля якої тісно пов’язана з безкомпромісною боротьбою за утвердження українськості в умовах як більшовицької, так і нацистської навали. Є в книжці цікаві авторські розмірковування з приводу її поетичної творчості, що формувалась під впливом авторитетного в націоналістичних колах у 20-30-х роках минулого століття публіциста-ідеолога Дмитра Донцова. Викликає інтерес авторська спроба у формі художнього діалогу між Оленою Телігою і Олегом Ольжичем показати мотиви самопожертви цієї щиро відданої націоналістичній справі української патріотки, для якої фізична смерть ніколи не ставала на заваді героїчному чину. Ці риси характеру поетки, за великим рахунком, були притаманні переважній більшості українських націоналістів, які власним життям розплачувалися за ідейні переконання. Євген Коновалець був одним з тих, хто сплатив найбільшу ціну за святу справу – побудову української держави, яка, як мов той Фенікс, постала із руїн і попелу в 1917–1921 роках. Повз увагу автора не проходить жодна важлива віха з біографії видатного українського державного діяча першої половини ХХ століття, який долучився до створення потужної націоналістичної організації на терені східної Європи, що мала на меті здобути Українську Державу збройним шляхом. За досить короткий час ОУН досягла авторитету серед широких народних мас і стала тією силою, з якою почала рахуватися Москва. Відчуваючи реальну загрозу сталінському режиму, що чинив масштабні злочини на підконтрольній йому українській території, особливо після штучно викликаного голоду в Україні на початку 30-х, кремлівські стратеги за будь-яку ціну прагнули фізично ліквідувати Євгена Коновальця – нового лідера всенародного спротиву, сам факт існування якого проголошував новий етап боротьби з російською колонізацією. Його загибель у травні 1938 року у результаті спецоперації, спланованої чекістами-енкаведистами, на короткий час дезорієнтувала ОУН. Однак, на думку Богдана Червака, ситуація докорінно змінилась, як тільки на чолі націоналістичного руху став Андрій Мельник, колишній полковник армії УНР, соратник Коновальця часів визвольних змагань. Автор не оминає в книжці інший драматичний момент, що виник внаслідок розколу у націоналістичному середовищі у передвоєнні роки. Йдеться про ще одного формального лідера націоналістичного руху на теренах заходу України Степана Бандеру, котрий виступав за збройне завоювання незалежності України на відміну від більшості “поміркованих”. На тлі тактичних, психологічних та персональних розбіжностей стався розкол в ОУН на еміграції в 1940 році. Утворилося два націоналістичних крила: ОУН (б) – бандерівці, ОУН (м) – мельниківці. Проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акта відновлення Української Держави соратниками Степана Бандери – Ярославом Стецьком і Романом Шухевичем, яке з незрозумілих причин не згадується автором книги “Окупація…”, є наочним підтвердженням цього. Ба більше, саме після проведення зборів за участю представників української інтелігенції, української церкви, очільників ОУН (б) в столиці Галичини, на яких був прийнятий і оприлюднений цей державної ваги документ, стало всім зрозуміло, що Гітлер і більшість його спільників, за винятком можливо окремих лідерів НСДАП, приміром, Альфреда Розенберга, не підтримують ідею суверенної української держави в контексті нацистської політики “Життєвого простору на Сході”. Вона, як відомо, закріплювала виняткове право Третього Рейху визначати майбутню долю східноєвропейських народів, які опинились на окупованих німцями територіях у роки Другої світової війни, і згідно з расовою теорією, проголошеною ідеологією німецького націонал-соціалізму, зараховувала їх до неповноцінних етносів. Чи був на користь українській нації поділ у націоналістичному русі в умовах, спочатку радянської окупації, якщо йдеться про приєднання Радянським Союзом Західної України до УРСР після підписання сумнозвісного пакту Молотовим і Ріббентропом у 1939 році, а потім і німецької – з початком війни у 1941 році? Категорично – ні. У рецензованій книжці автором наводиться один промовистий факт, пов’язаний із загадковим вбивством керівників проводу ОУН Омеляна Сеника і Миколи Сціборського в серпні 1941 року у Житомирі. Достеменно невідомо і досі, хто стояв за цим злочином – агенти НКВС, гестапо чи націоналісти-підпільники, котрі з якихось причин вирішили звести рахунки з конкурентами по збройній боротьбі. Богдан Червак у художньо-документальній повісті дуже переконливо моделює сцену, в якій Олег Ольжич, емоційно звертаючись до бойових побратимів, дає власну оцінку деструктивним процесам у націоналістичному русі, коли українські патріоти з різним баченням тактики і стратегії поборювання ворога, нерідко ставали жертвами один одного, тим самим завдаючи непоправної шкоди всьому націоналістичному рухові: “Це є той Дух Руїни, дух степу, який покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, почерез гетьманщину й визвольні змагання 1917–1921 років аж по сьогоднішній день. Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись зі сусідами то з півночі, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали”. Останні слова з цієї натхненної промови Олега Ольжича, з легкої руки автора, сприймаються надто пророчо у наш, сповнений драматизму, час і, фактично, є зверненням незламного патріота і щиро відданого визвольній боротьбі бійця до майбутніх поколінь українців: “Мусимо пам’ятати про одне, а саме: що нам сьогодні так само, як упродовж цілих століть, залишається лише моральна сила й постава. Наша суспільність мусить викресати із себе таку моральну силу й зайняти таку поставу, яка б знищила Духа Руїни, а руйнівників заставила б мовчати”. Незважаючи на посилення терору нацистською владою, це не зупиняло націоналістичне підпілля і далі проводити просвітницьку роботу серед населення, затурканого не лише радянською пропагандою, а й заляканого політичними репресіями, економічним визиском, національним утиском. Показовим при цьому є зібрані автором документальні свідчення про відзначення у листопаді 1941 року в окупованих Києві і Житомирі двадцятої річниці трагедії під с. Базар. Саме восени 1921 року, як дізнається читач, відбувся Другий зимовий похід добровольців армії УНР. Спроба українських вояків розгромити більшовицькі війська на Поліссі та підняти загальноукраїнське повстання виявилася невдалою. В полон потрапило 537 українських повстанців, які відмовились зрадити військовій присязі на вірність українському народові і перейти на бік червоних окупантів. Всіх їх, навіть поранених, було розстріляно в присутності місцевих селян. Для політичного проводу ОУН (м), на думку Богдана Червака, важливо було відзначити цей лицарський вчинок свідомих борців за волю України, які не лише поклали своє життя на олтар Батьківщини і вписали власні імена в когорту національних героїв, а, що важливо, духовно і морально не зламались під загрозою смерті. З одного боку ця і подібні акції, організовані оунівцями у ворожому оточенні, додавало внутрішніх сил українській спільноті стійко переносити випробування, привнесені у повсякденне життя військовим лихоліттям, з іншого, дало привід гебітскомісарам складати проскрипційні списки нелояльних до нацистського режиму людей. “Доля учасників Другого Базару була аналогічною до долі повстанців, — до такого невтішного висновку приходить автор. – Тільки у 1921 році українців розстрілювали московські окупанти, а в 1941 – німецькі загарбники. На жаль, не збереглися німецькі “розстрільні списки”, але якщо такі й були, то їхнє значення для нації неможливо переоцінити, це також були списки героїв”. Богдан Червак у художньо-документальній повісті торкається надзвичайно болісної теми геноциду євреїв, влаштованого німецьким окупаційним командуванням у Києві. Впродовж 1941–1943 років в урочищі Бабин Яр, розташованого на північно-західній околиці міста, відбувались масові розстріли цивільних громадян єврейської національності. Керівники націоналістичного підпілля знали про ці злочини гітлерівців і через законспірованих агентів у поліції наказували українцям під будь-яким приводом не брати участі у масових акціях проти місцевого населення, організованих нацистами. Ілюстрацією цього автор подає документально підтверджений факт порятунку молодої жінки-єврейки з її матір’ю і п’ятирічним сином, яких у перший день масових розстрілів євреїв 29 вересня 1941 року запобіг загибелі член ОУН Роман-Осип Біда, вчасно вивівши їх із зони розстрілу. Він же за допомогою знайомих людей, які працювали у міській управі, добився для них нових документів, знайшов житло, де сім’я переховувалась тривалий час. Доля виявилася

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин