Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Закарбувати для нащадків пам’ять про видатних особистостей Борис Довгань вважав своєю місією”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Скульптурний портрет Івана Світличного роботи Бориса Довганя 30 квітня 2019 року відійшов у Вічність видатний український скульптор;шістдесятник Борис Довгань

Слово Просвіти, №17 за 2024 рік

Наталя КУЧЕР, завідувачка сектору Національного музею літератури України Фото Романа ВЛАСЮКА У добірці мистецьких творів шістдесятників, яка зберігається в Національному музеї літератури України, особливе місце займають прижиттєві портрети Василя Стуса, Алли Горської, Івана Світличного, Івана Драча, Людмили Семикіної, начерки зображень Ірини Жиленко, Анатолія Макарова, Романа Корогодського. Виконані не на державне замовлення, а за покликом серця, ці портрети мають як мистецьку, так і історичну цінність. Серед них – скульптура Івана Світличного роботи Бориса Довганя. Борис Довгань (1928–2019) – учасник українського правозахисного руху, митець, який залишив яскравий слід в історії вітчизняної культури. Скульптор прожив довге життя – більше 90 років і працював до останніх днів. В його доробку пам’ятники Г. Сковороді, М. Гоголю. В. Стусу, Івану Павлу ІІ; В. Вернадському, О. Вертинському, скульптурні портрети М. Зерова, Г. Кочура, Л. Грабовського, М. Холодного, Ф. Юр’єва; меморіальні дошки П. Чубинському, Б. Антоненко-Давидовичу, пам’ятники на кладовищі М. Глущенку, С. Стецько, С. Данченку, В. Іконнику та ін. Скульптура “Скорботна муза” на території Національної академії образотворчого мистецтва присвячена художникам – жертвам репресій О. Мурашку, М. Бойчуку, В. Седляру, О. Рубану, І. Падалці, А. Горській і стала місцем їх пошанування. Закарбувати для нащадків пам’ять про видатних особистостей Борис Довгань вважав своєю місією. Борис Довгань належав до покоління шістдесятників – молодих талановитих митців, науковців, які сповідували свободу творчості і відстоювали національну і людську гідність. Його шістдесятництво почалося 1956 року, після закінчення художнього інституту. Радянську владу він інтуїтивно не сприймав впродовж життя. Він народився 1928 року в Києві на Пріорці навпроти будинку, у якому мешкав Т. Шевченко. Родина пережила всі поневіряння, які випали на долю багатьох українців: 1932 тікали від голоду до Білорусії, а згодом до Росії та Киргизстану, де Борис закінчив сім класів. Йому довелося пройти складний шлях пошуків своєї дороги в житті – працював шофером, робітником на фабриці, після повернення 1945 року до Києва навчався у технікумі річкового транспорту. І лише коли потрапив до Київського училища прикладних мистецтв за фахом ліпника, відчув суголосність своєму покликанню. Далі були щасливі роки навчання (1950–1956) в Київському художньому інституті (викладачі І. Макогон, М. Лисенко, І. Шаповал, Ю. Садиленко). Йому поталанило бути серед учнів Лисенка, видатного скульптора, завідувача кафедри (до 1960 року) скульптури. У цей час ім’я М. Лисенка було легендарним, а твори ставали зразками для студентів. Професор мав власну концепцію викладання, відстоював високу місію мистецтва навіть в жорстких умовах тоталітарної держави. Від учнів Лисенко вимагав бездоганного володіння академічною грамотністю, постійного спілкування з натурою, а також наполягав на творчому зв’язку з класичною спадщиною, що допомагало звільнити скульптуру від побутових натуралістичних деталей і підняти на рівень високих пластичних ідей. Водночас він не сприймав формалізму і відірваності від життя – не визнавав скульптуру як певний символ. Проте авторитет Михайла Лисенка не тяжів над талановитими учнями. Борис Довгань захоплювався німецьким експресіонізмом у скульптурі він залишався вільним у творчості. Своїм справжнім учителем вважав Івана Макогона, який прийшов до студентів на четвертому курсі і пів року провів із ними в майстерні. Борис Довгань ставився до нього з пієтетом, високо цінуючи як митця, педагога і людину. Також вважав своїм учителем Івана Шаповала, який підтримував його і вселяв віру у талант і покликання. Саме за час навчання Борис Довгань здружився зі скульптором В’ячеславом Клоковим і художником Олексою Захарчуком. Ця особистісна і творча дружба тривала впродовж цілого життя. І саме в Художньому інституті на святковому вечорі він познайомився із Маргаритою Довгань – студенткою факультету журналістики Київського університету. Ця зустріч виявилась доленосною і в особистому житті і творчому. Маргарита Довгань згодом познайомила чоловіка з Василем Стусом, з яким працювала, та іншими шістдесятниками. Їхній дім став одним із осередків української культури. Там проходили літературно-мистецькі зібрання, дитячі ранки. Деякий час там мешкав В’ячеслав Чорновіл. Саме туди одного разу завітав Іван Світличний, теплі взаємини з яким були наснажені інтелектуальними розмовами і спільними поглядами. В колекції музею зберігається книжка поезій Беранже в перекладі Світличного з дарчим написом родині Довганів. Після закінчення інституту Борис Довгань викладав скульптуру в Республіканській художній школі ім. Т. Шевченка. Серед його учнів були В. Прядка та В. Шевцов. З 1961 року він повністю перейшов на творчу роботу. 1965 став членом Спілки художників. Це відкривало нові можливості для одержання держзамовлень та участі у виставках. 1968 року митець підписує відомого “Листа 139” до генсека Л. Брежнєва, протестуючи проти арештів української інтелігенції. Саме в цей час скульптор створює такі знакові роботи, як портрет Василя Стуса, Григорія Кочура і Івана Світличного. Скульптуру Василя Стуса Борис Довгань наважився показати на Республіканській виставці під нейтральною назвою як портрет молодого чоловіка. Але хтось повідомив комісію, що це зображення опального поета, і роботу зняли з експозиції. Натомість світлина скульптури потрапила на Захід і була надрукована в мюнхенському часописі “Сучасність”. Часопис із зображенням скульптури експонується в постійно діючій експозиції музею. Борис Довгань означив цей період як час щасливої роботи і спілкування у своїй напівпідвальній майстерні на вулиці Володимирській (якраз навпроти похмурого масивного будинку КДБ). До майстерні навідувалися талановиті особистості-однодумці, серед яких були перекладач Г. Кочур, композитор Л. Грабовський, науковець Г. Дворко. Приходив також Іван Світличний – літературознавець, поет, перекладач, критик. Майже завжди його супроводжували друзі або сестра – Н. Світлична, А. Горська, М. Коцюбинська, Л. Череватенко. Як зазначав митець, таке спілкування багато в чому дооформило світогляд. Пізніше, вже в роки Незалежності скульптор написав спогади про працю над портретами і свої відчуття та враження від особистостей. Це цінний матеріал для висвітлення теми шістдесятників у неформальних стосунках. У спогадах “Як я ліпив портрет Івана” Борис Довгань писав, що Іван Світличний як модель і як натурник поводився дуже чемно, слухняно виконував усі вимоги і сидів дуже спокійно. Загалом майстер був дуже добре підготовленим в інституті і для виготовлення портрету з натури йому потрібно було три-чотири години. Сеансів було біля п’яти по годині, а далі вони розмовляли. Іван Світличний був дуже доброзичливим, завжди усміхненим, він випромінював тепло і світло. Це зауважували всі його друзі і навіть чужі люди. “Як мені без посмішки Івана цю сльотаву зиму пережить”, – писав Василь Стусу поезії, присвяченій побратимові. Він називав його “вусатим сонечком” і зазначав, що все краще в них від Івана. Проте митець, тонкий психолог, професійно зчитував риси характеру кожної моделі і прозирав також внутрішній світ людини. “Іван переважно був усміхнений, доброзичливий у стосунках із людьми, зокрема – із друзями. Здавалося, що це людина м’яка, поступлива. Та ось ловлю момент, коли він відключається від зовнішнього світу, поринає у свої думки, заглиблюється в себе і тоді я бачу, як риси Іванового обличчя раптово стають суворими, чітко окресленими. Бачу людину незламної волі, твердих переконань”. Саме поєднання цих рис і втілив скульптор у портреті. Іван Світличний був духовним гуру шістдесятників, активним учасником культурної інтеграції Західної і Східної України, чільним діячем самвидаву. Одним з першим установив культурні контакти з українською діаспорою. У 1962–1963 роках став одним із лідерів Клубу творчої молоді “Сучасник”. 1 вересня 1965 року був заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Під час обшуку у нього було вилучено Святе Письмо, видане за кордоном, галицькі видання до 1939 року, поезії М. Холодного і М. Мамайсура. Через пів року Івана Світличного звільнили за відсутністю доказів як “соціально безпечного”. Втім за фахом він не міг влаштуватись на роботу. Займався справою виготовлення та поширення самвидаву – пустив в обіг “Щоденник” В. Симоненка з добіркою його віршів, оприлюднив справу Л. Лук’яненка. Брав активну участь у правозахисному русі, зокрема в обороні С. Караванського, В. Чорновола, В. Мороза. Вдруге Івана Світличного заарештували під час масового погрому української інтелігенції 12 січня 1972 року за зв’язок з закордонними організаціями у справі Добоша. Під час обшуку у нього було вилучено багато самвидавних творів В. Симоненка, В. Стуса, І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Калинця, Д. Шумука. Вирок був жорстоким – 7 років позбавлення волі у таборах суворого режиму і 5 років заслання. Термін відбував у пермському таборі 35/36. Там продовжував активну правозахисну діяльність, 56 діб голодував, налагодив виготовлення та конспіративну передачу на волю відомостей про життя політв’язнів та їх твори. Його називали “табірною совістю”. Заслання Іван Світличний відбував у селищі Усть-Кан Горно-Алтайської області. 1980 року його перевели у високогірне місце – село Майма, клімат якого був протипоказаний його здоров’ю. Через місяць він отримав інсульт, пережив дві складні операції на черепі і став інвалідом. Незважаючи на такий стан, влада змусила відбути термін повністю. Звільнили Івана Світличного 1983 року. До Києва він повернувся недієздатним і останні два роки не міг ні говорити ні рухатись. Доглядала його вірна дружина Льоля (Леоніда), яка була з ним до останньої хвилини. 25 жовтня 1992 року Іван Світличний відійшов у Вічність. Уже в роки Незалежності України його творчість здобула високу оцінку і визнання. 1994 року він був удостоєний Державної премії ім. Т. Шевченка посмертно. Вийшли друком видання його поезій та переклади, літературознавчі праці, табірне листування. Урочиста презентація цих книг відбувалася в Національному музеї літератури України. Творчість Івана Світличного представлена в залі літератури 1960-х років. 1994 року до Національного музею літератури України надійшла скульптура Івана Світличного роботи Бориса Довганя. Вона була закуплена і передана до фондів Дирекцією художніх виставок України. На невисокій підставці (21х20 см) розташовано бронзовий скульптурний портрет висотою 55 см. Ми бачимо обличчя чоловіка середніх літ із високим чолом, зосередженим поглядом, міцно стиснутими устами. Погляд спрямований вниз. Волосся гладко зачесане назад. Фрагмент піджака та застебнутий комірець сорочки виконані умовно, без деталей. На підставці вдавлений напис; “Іван Світличний”, на іншому боці праворуч ініціали автора та дата “68 р.” Схожість з Іваном Світличним передана максимально достовірно, що характерно для творчої манери скульптора Бориса Довганя. Ця скульптура зайняла гідне місце в мистецькій колекції Національного музею літератури України і є окрасою виставок, присвячених шістдесятникам. Література: 1. Вовк Віра. Світло в темряві. – У кн.. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 372–378. 2. Глузман Семен. Іван Світличний у спогадах, пам’яті, серці. – К., 2018. 3. Довгань Борис. Як я ліпив портрет Івана. – У кн.. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 415. 4. Довгань Маргарита. Ріка життя. – К., Кліо, 2021. 5. Історія української культури у п’яти томах. Т. 5, кн. 1. Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Розділ Скульптура. – К., Наукова думка, 2011. С. 508–526. 6. Овчаренко Едуард. Літопис України у скульптурах Бориса Довганя. – Слово Просвіти, ч. 31. 2-8 серпня 2018. С. 14. 7. Рух Опору в Україні 1960–1990. Енциклопедичний довідник. – К., Смолоскип, 2012. – С. 646–647. 8. Сверстюк Євген. Трудівник. – У кн. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 177–194. 9. Світлична Льоля. Поруч з Іваном. – У кн. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 20–60. 10. Стус Василь. “Іван – то моя любов найбільша”. – У кн. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 346–348. 11. Таран Людмила. Наодинці з Гоголем. – Журнал “Українська культура” № 9 2008.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин