Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Культура Буття, яку не вбити!
Слово Просвіти, №17 за 2024 рік
У всі складні для українців часи, переважно бездержавницькі, національні культура, освіта, педагогіка будили Народ, закладаючи в його свідомість дух гідності, свободи, вільнодумства, державності. “Передні” ряди налаштовували українство, особливо молодь, торувати шляхи до правди й волі. 140 років тому (1884) М. Драгоманов у програмі “Вільних спілок” закликає українців зробити “поворот української нації в родину культурних народів, до джерел європейської культури”. А головне – “жити на своїй землі, по своїй волі”. І. Франко писав, що він “тяг за вуха” українську молодь до ознайомлення з високою культурою, зі світовими мовами та політичним життям.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
На щастя, така молодь як обнадійливий фактор нашого майбутнього вже виросла. Вона – за шкільною партою і на фронті… Один із гідних прикладів, про який дізнався на університетському науково-мистецькому форумі, що Чернівецький ліцей № 5 “Оріяна” передав для ЗСУ 26 БПЛА. Кожен клас – по одному дрону, зібравши за короткий час майже 450 тисяч гривень. “Там, на фронті, наші найрідніші, – каже директорка ліцею, просвітянка Галина Абрам’юк. – Перемога першочергова, бо немає більшої благодії, ніж допомагати своїй армії у час війни”. Шана таким Педагогам, учням і батькам! Саме ця природня сув’язь цінностей слова й чину, національного й загальнолюдського, сповідувана Українським народом, його видатними синами, видимо й незримо була присутня нещодавно на Міжнародному симпозіумі в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича “Мистецтво як культурно-освітній бренд: проблеми і пріоритети розвитку”. Це перший такого рівня захід, присвячений членству України в ЮНЕСКО. Значимим місце проведення стає ще й тому, що Університет у Чернівцях – один із семи університетів світу, визнаних культурно-історичною пам’яткою планетарного рівня. Цінністю цього унікального закладу є й те, що він пов’язаний із життєтворчістю двох видатних діячів, мислителів і творців епохи – Євгена Гакмана і Йозефа Главки. Українець і Чех, чиї імена уквітчали вінок національної і європейської культур. Перший, народжений у бідній селянській сім’ї (1793 р.) у Васловівцях під Чернівцями, отримавши блискучу освіту на теологічному факультеті Віденського університету, ще в студентські роки став домашнім навчителем цісаря Франца, виховуючи його сина – майбутнього австрійського імператора. Однак не за це, звісно, варто пам’ятати й вшановувати цього феноменально працьовитого й обдарованого українського юнака, а за те, що він невдовзі, ставши першим українцем-архієреєм, очоливши Буковинське єпископство, значно збільшить кількість національних парохій, розширивши використання української мови. Не менш значущим був і той його чин, що владика став ініціатором й організатором створення першої на Буковині української організації “Руська Бесіда” (на кшталт “Просвіти” у Львові) на початку 1869 р. Творення Буковинської Русі стало сенсом його життя. І третя його духовна вартість – домінантна мрія заснувати європейський університет у Чернівцях. З цим баченням він переконливо виступав як посол в австрійському парламенті, запевняючи, що фінансуватиме з Буковинського фонду не тільки теологічний факультет, а й інші, світські, факультети. Університет – ренесанс зреалізованої ідеї великого українського Просвітника, яку втілив у життя своїм мистецьким талантом архітектора великий Главка, здійснивши свій унікальний витвір у 29 років(!), ставши пізніше найдостойнішим меценатом, засновником і першим президентом знаменитої Чеської Академії наук і мистецтв. Донині Європу від Праги до Відня та Чернівців прикрашають величні споруди (близько 150 знакових проєктів) цього високодостойного чеха, який заповів ще й етичне правило майбутнім поколінням – “будьте творцями, а не руйнівниками”. Пам’ятаю щасливі часи студентства на історичному факультеті, коли мало не щодня “зустрічався” з пам’ятником видатному Архіскульптору, що якось філософічно й заобрійно споглядав наші мирські юначі буденності в прекрасному університетському парку, природно вписаний у це благословенне візантійсько-романське (українське!) чудо. Тоді не лише молодечі запали знівельовували значущість і роль цих велетів у нашій історії, передовсім була інша причина: тодішній політичний режим московської радянщини, ставши непрохідним тромбом для відродження нашої національної пам’яті. Для студентів в особливому забутті мав перебувати саме Гакман, оскільки українське просвітництво, що формувало національну самосвідомість, завжди вороже сприймалося як
Продовження на стор. 2
НАТАЛЯ КУЧЕР
ІРИНА ГОЛОВАЙ
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Поч. на стор. 1
московською рпц, так і кремлівським деспотичним режимом. Тому й повторне “відкриття” партноменклатурою мощей Владики восени 1976 року в Чернівецькому Святодухівському храмі було ні чим іншим, як остаточною спробою знищення національної пам’яті. Після довгих митарств Є. Гакман в часи Незалежності все-таки повертається “додому”, до національної культури, допоки ще не канонізований, стаючи моральною візитівкою Буковинського краю, університету, що нині виконує (за Я. Коменським) функцію “майстерні людей”, творячи громадянськість, патріотичність, українськість. З такою ціннісною настроєністю розпочиналася для мене культурно-мистецька й науково-теоретична частина цього міжнародного заходу, де теоретичні та практичні речі високого національного доробку синтезувалися з надбаннями європейських культур, ніби наслідуючи вартісну “каліграфію” знаменитої капели О. Кошиця чи не менш знаменитого турне по Америці (95 років тому) Соломії Крушельницької, яка в свій репертуар високої “моди” світової класики завжди вплітала вершинні досягнення національної музично-пісенної культури, нагадуючи світу про неперевершеність української народної пісні, славлячи й надихаючи українство виконанням величних духовних славнів: Шевченкового “Заповіту”, “Молитви за Україну”, “Ще не вмерла України…”. Такі асоціації налаштовують на особливе усвідомлення, що багатства націй і народів криються далеко не лише в обсягах виплавленого чавуну, зібраної пшениці, зрубаного лісу чи масштабах освоєння надр і природних ресурсів. Ні. Вони містяться передусім у людях, людському капіталі, у добротних школах і дитсадках, бібліотеках і університетах, театрах, музеях і консерваторіях, наукових лабораторіях і творчих аудиторіях. Бо насправді можна вбити цивілізацію, а культура безсмертна, адже вона є серцем людини і любов’ю до людини. Лише культура здатна оживити всі 9 головних людських почуттів, задіяти всі 9 муз і навіть 10-ту Платонівську (Сапфо – вершительку “Дому муз” у храмі Афродіти), “олюднити” людину. Справді, нинішній світ, що перевершив своєю жорстокістю й вандалізмом багато попередніх епох і цивілізацій, потребує не просто освіченого людства в технологічному, інформаційному, інноваційному контексті, а й духовного, культурного, етичного чину. Аксіома, яку свого часу описував великий В. Сухомлинський, стверджуючи, що “найстрашніше, коли настає порожнеча душі за відсутності духовної сутності, без якої немає людської особистості, немає почуття честі і гідності”. Немає Людини. Мав, очевидно, рацію відомий філософ Е. Ренан, коли, читаючи в Сорбонні (1882 р.) лекцію на тему: “Що таке нація?”, заявив, що нація – це не просто спільна мова, спільна релігія чи спільні економічні інтереси. “Нація, найперше, – духовний принцип”. Це результат жертв і самовідречень, бо любимо відповідно до жертовності, на яку згодилися. Оце те найвище чуттєве, те сковородинське “невидиме”, яке я співпереживав у величних університетських залах упродовж двох днів, пізнаючи більше серцем й емоцією, аніж логікою, будучи співучасником цього етично-естетичного дійства. Здається, тут нуртувала та верховинна цінність відомої “піраміди Маслоу”, яка в Ренанівському світосприйнятті звучала б так: “вмирається (живеться) за те, у що віриться, а не за те, що знається”. Справді, кожний вихід муз, починаючи з демонстрації авторських і народних колискових пісень, які незвичайною енергетикою формують у дитини людинолюбство, любов до рідної землі, народу, України, і до презентаційно-когнітивних тематичних аспектів науковців і митців, таких як: музика і війна, війна і художній образ, Культура і Воїн – виразно окреслювали суголосність національного Мистецтва і Часу. Тому для мене це був не просто симпозіум ЮНЕСКО, а більш значиме і символічне. Це – Дзвін Часу! Високоетичний, естетичний, глибоко патріотичний чин –
від школяра й студента і до митця й професора, об’єднаних спільним духовним знаменником: “Свою Україну любіть!”. Тому дуже природньою є реакція на те, що відбувалося 24-25 квітня в Шевченківській і Мармуровій залах. Vivat Academia! Vivant professores! Шана Чернівецькому Університету! Слава Воїнам ЗСУ, які боронять Дер0 жавність, Ідентичність, Національну Культуру, доводячи в бою, що Культуру Народу вбити неможливо. Хоча війна про0 довжує чинити свою чорну справу. На сьо0 годні ординська зграя з московії вже вик0 рала, зруйнувала, знищила понад 1 міль0 йон музейних об’єктів і артефактів. Зло0 чин проти культурної спадщини – гено0 цид проти українського народу. Позбавити українців духовного доробку означає вито0 лочити їхню національну Душу й Пам’ять. Бо істинна культура виконує значно вагомішу й об’ємнішу місію, аніж просто естетизує і возвеличує людську сутність високою емоцією, творячи красу. Адже поза нею важко уявляти Особистість, Народ, наділених даром свободи й духовної суверенності. Однак нині ця місія потрапила в жорна інших виявів “цивілізаційності” – деспотії, автократії, тиранії, диктатури… Останні (як політичні режими), якщо й сприймали(-ють) культуру, то завжди “посвоєму”, розглядаючи її лише як знаряддя, своєрідну “м’яку силу” для формування “закритого суспільства”, чи натоптують дорогу до його повернення, коли стадність, страх перед змінами, упокореність та безвідповідальність набувають ваги усталеного “ідеалу” та поведінкової норми. Раб, що мовчить, нині є найкращим дарунком московської сатрапії, яка спить і бачить людність підневільною, затемненою сліпотою обскурантизму в ставленні до освіченості й культурності, свободи й миру. Усі біди й нещастя, трагедії воєн і реальних загроз для людського (як і природи) життя вповні залежать від культурності цивілізації, незалежно від епох, часу і простору. Так сталося, що давним-давно “на болота” прийшла не цивілізація, а варваризація, що знелюднює світ. Укотре варто згадати В. Липинського – визначного діяча українського визвольного руху і суспільно-філософської думки, який століття тому наголошував, що цивілізації Риму й Вавилону загинули саме тому, що “загубили” мораль, культуру, захопившись фетишем наживи, матеріального, задовольняючись грабунками й видовищами. Ті, хто намагається сповідувати такі “вартості”, ставши на цей хибний шлях, рано чи трохи пізніше, але прийшли (прийдуть!) до свого повного розкладу і знищення. Таким невблаганним є закон природи, хоча поки що такі недолюди скніють у своєму мерзенному вегетуванні, завдаючи людству часто непоправної шкоди, сіючи горе, жертви, розруху. Подібні державні злоутворення інколи намагаються у своїй діяльності проявляти формальні ознаки “прогресу”, починаючи, скажімо, з балету і завершуючи космосом. Але “лакмус” історії засвідчує іншу правдиву оцінку такого “поступу”. Зазвичай він дволикий. З одного боку, техніка, унікальні відкриття й технології, кораблі, комп’ютери, медицина, якість життя, з іншого – зброя, війни, тероризм, геноцид, досконалі механізми людиновбивства, руйнування життя суспільства і природи. Чому?! Бо тут свобода заміщується неволею, людська індивідуальність втрачає критичний дух, гуманістичне мислення та дію, віддаючи перевагу в сприйнятті внутрішнього і зовнішнього світу насаджуваним зовні заборонам, наказам та поведінковим нормам, перестаючи противитись диктату, що нав’язує свої оцінки і правила вибору щодо зла й добра. Якщо оцінювати за нинішніх реалій сутність “вєлікой культури” московії, то, очевидно, що вона (від пушкіних до достоєвських, разом із солженіциними та міхалковими) вічно слугувала імперськості, зверхності над “іншими”, людиногубству, досягнувши верхів’я цинізму, коли розпатланий народ на болотах самостійно, частенько навіть без примусу, відмовлявся від власної гідності, індивідуальної свободи, особистої думки та позиції, оскільки, як писав європейський філософ К. Поппер, такі народи, індивіди (уподібнені московитам), “борються передусім за те, щоб ліквідувати культуру свободи”. Замість суверенності й волі вони б воліли коритися, бути “щасливими” у своїй темній імперії зла, тішачи себе станом безвідповідальності й несуб’єктності, абсолютно віддавшись на поталу сліпим і знелюдненим силам бузувірів. Проте біда не в цьому, що саме таким безпросвітним є вибір цього московського народу, а в тому, що таку модель існування (вегетування) він уже ось яке століття намагається нав’язати іншим. Не менш згубним для них і трагедійним для решти світу є також те, що вони фанатично, сліпо чи “свідомо” продовжують вірити в правоту своїх блудних теорій та “цінностей”, не усвідомивши, що для повноцінного життя “мусить існувати свобода, яка б дозволила людям ставити під сумнів обґрунтованість усіх теорій”. Мусить бути також і свобода слова, критика, як реалізатор свободи, без якої неможливий ні зріст у царині науки, освіти, виховання нації, ні мир і безпека, ні добротне суспільне життя. Поза підвалинами прогресу нині (як і раніше) животіє заюшена кров’ю росія. Вона (росія) тому й стала глобальним викликом і загрозою для людства, а передовсім для України, що цінності свободи, людини культурної так і не стали визначальними чинниками принципу “відповідальності за все живе”, унеможлививши для неї (московії) розуміння добра і зла.
Важко навіть тішити себе ілюзією, що народ з такою вкоріненою ментальністю ненависника до свободи й до “іншого”, який вже давно на підсвідомому рівні призвичаївся “самовдосконалюватися” в своїх фобіях, ще здатен якось одномоментно змінюватися на краще, навіть якщо його держава й “обезголовиться” від того чи іншого деспота-тирана, скажімо, путіна. Очевидно, ця еволюція матиме тривалий і затяжний характер. Оскільки вся їхня споконвічна ординська традиція заточена на дегуманізації як власного, так і чужого життєвого простору. Їхня освіта, культура, інформація перетворилися на зухвалу й цинічну пропаганду нетерпимості, ворожості, рашистської промивки мізків. Промовисто про це свідчить нинішня “діяльність” сотворених нею шкіл та культурних закладів на Донбасі, у Криму та інших тимчасово окупованих територіях, призначення яких – повна зміна самоідентифікації українських дітей та молоді в межах політики геноциду, коли “рузькомірство” впихується під загрозою смерті всім сущим українцям. Сучасні кремлівські чорносотенці пішли значно далі своїх кривавих попередників і щодо “теорії”, і щодо “практики”. Ось як формував концепцію україновбивства головний світовий злочинець путін напередодні повномасштабної агресії 24 лютого 2022 року: “З точки зору історичної долі росії лєнінські принципи державного будівництва виявились не просто помилкою, це було, як-то кажуть, набагато гірше, ніж помилка”. Усе це означало(-є) одне: у хворобливій путінській (москво-рашистській) уяві не має права на самостійне буття ні Україна, ні Український народ. Таким насправді є характер найстрашнішої війни ХХІ століття, розв’язаної кровожерною московією проти України. І хоча всі ми, українці, свідомі того, що наша доля в руках Українського Воїна – цієї найвищої цінності Нації, але маємо також визнати, що перемогу, як і майбутнє, слід виборювати в усіх царинах життя. Церква, Культура, Мова, Освіта, Історія, Національна пам’ять, Інформація, як і політика та економіка, зобов’язані бути тим фундаментальним опертям, яке зрощуватиме та зміцнюватиме нашу Державність і Націєтворчість. Бо Духовність є такою ж зброєю, що на додачу до мілітарної уможливить переможність нашої сили. У часи, коли творилися нації та держави, їхні провідники й будителі стверджували, що такі ваговиті ознаки нації, як територія, мова, культура, релігія, голос історії та крові ще не вичерпують сповна її сутності, бо приналежність до Нації – це справа “почування та волі”. Тож найістотніша ознака сили Нації – національна свідомість! Вона й плекається вище окресленими цінностями. Поза ними свідомість є шкаралупою без ядра. У цьому українська світоглядна філософія завжди перегукувалася з європейськими і загальнолюдськими чеснотами. Якщо відомий учений Олександр Потебня вважав рідну мову головним елементом нації, її найповнішим відбиттям, то й швед Р. Челєн стверджував аналогічну істину, що “націогенеза досягає вершка тоді, коли народ витворює свою Літературну мову. Адже відродження приспаних народів починається від плекання рідної мови. Мова – це весь народ”. Так, українці віками виборювали й сотворили свою прекрасну Українську Мову. Проте залишився для нинішніх поколінь сутнісний неоплатний борг – побороти “русню”. Назавжди! А тому спільний стрижневий знаменник українськості мусить бути закладений в усі життєдайні пори суспільства. Щоби здолати не тільки антилюдську ідеологему “рузькомірства”, але й вичавити з планети Земля найбільш здичавілу рашистську імперію – ерефію московитів. І нехай великий Шевченків заповіт у ці доленосні часи буде з нами! “Борітеся – поборете! Вам Бог пома0 гає!”
Георгій ФІЛІПЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
