Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Формулу математичних завдань об’єднає з формулою служіння Україні і закодує в таємничу абревіатуру. Україна, жінка, математика”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“УЖМА”. Моя любов – Україна і математика

Слово Просвіти, №17 за 2025 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка 5 травня 2025 р. Ніні Опанасівні Вірчен4 ко виповнюється 95 років. Вона докторка фізико-математичних наук, академік АН вищої школи України, громадська діячка, просвітянка, колишня політув’язнена тайшетських спецтаборів на псевдо “УЖМА”. У 2020-му – рік Математики – визнана однією з найвидатніших жінок-вчених України! У сімнадцять років Ніна “долю вибрала собі сама”, сформулювала ідеал самопосвяти і дала клятву “всю себе присвятити математиці та Україні”. Звідки цей дужий чин у тоненької русявої дівчинки? І школа для всіх одна, ті ж предмети, статки, оточення, радянська дійсність, дисципліна. Але раптом – у єдиному на тисячі – дівочому серці спалахує сильніша за пристрасне кохання любов до своєї батьківщини! А може, не раптом? Батько, колишній старшина армії УНР, агроном за освітою, був особливою Ніна Вірченко з посестрою Богданою Бійовською після заслання людиною у її житті. Він був світло і сонце! “Утри їм носа, Ніно!” – із захопленням дивився на талановиту донечку, що підростала на очах. Однак пояснювати зрозуміло математику він не міг, і Ніна освоювала предмет самотужки. Мамина наука вкладалася у досконалу мудрість: “Ніно, вчись! І працюй!” Старалась, бо хіба можна маму розчарувати? Маму – “найкращу з матерів” – вона вважатиме святою людиною. До того ж, дівчинка сама прагнула знань, як хліба, тому примушувати її до книжки не треба було. Десятий клас Ніна закінчувала в Житомирі. Вчилася на відмінно з усіх предметів. Зранку без сніданку поспішала у бібліотеку, потім, без обіду, йшла через усе місто до єдиної української школи. У творі про “найщасливіший день в житті” вона згадає годину, “коли зрозуміла причину горя народу і обрала собі мету в житті”. А ще був виступ Ніни на зльоті відмінників Житомирщини, єдиний українською мовою з-поміж кількох десятків російськомовних. “Ох і дала там усім наша Ніна, казала, що хотіла!” – захоплено раділи вчителі. Аплодисменти заглушили гуркіт власного серця! “Впєрвиє услишал такую звонкую украінскую рєчь”, – скаже їй літній пан з третього ряду, коли вона повертатиметься після тріумфального виступу на своє місце. Вона здивується: українська мова – не екзотика, а потреба нормальної українки. “Нація без мови – це нація рабів!” Про випускний Нінин твір під заголовком “Я – дочка свого народу” розповість газета “Радянська Житомирщина”. “Страшно впасти у кайдани”, а більш нічого не страшно!” – напише дівчинка. Вчителька української мови розцілує її і скаже: “Ніно, таких творів у нас в школі ще ніхто не писав!” Через багато літ та сама вчителька обійме Ніну, коли та повернеться з таборів. Розстелить прабабин рушник на столі, посадить коло себе колишню свою випускницю і попросить: “Розкажи мені, Ніно, де ти була, що було з тобою”. “З чого почати, Марто Андріївно?..” У 16 років золота медалістка Ніна подала документи на фізико-математичний факультет Московського університету, щоб стати “українською Ковалевською”. Блискуче розв’язала задачі, які запропонував Андрій Колмогоров (за його підручником з математики вчитиметься вся тодішня країна). Математичне світило похвалило абітурієнтку і власноручно написало: “Зарахувати!” Проте виклик із Москви на навчання тато з мамою приховають, бо хотіли, щоб дочка вчилася ближче до родини. Про це Ніна дізнається набагато пізніше. Паралельно вона без іспитів вступає до Київського університету і з радістю пірнає в науку, слухає, як музику, лекції з геометрії професора Б. Я. Букреєва, з матаналізу – С. Г. Крейна. Голодний 47-й Ніна переживає тяжко, до втрати свідомості. Дивилася на рівняння – бачила перед собою шматочки хліба. Уночі в гуртожитській кімнаті на 19 осіб дошкуляли такі ж голодні пацюки. Але вдень вона збиралася “чолом догори” і освоювала повоєнний Київ. Усі бібліотеки, музеї, театри – твої! Наповнюй життя найглибшим смислом! Мрії про міжпланетні польоти приведуть її до студентського гуртка ракетотехніки та аеродинаміки. Двадцять дев’ять хлопців і одна Ніна вивчали будову літака, розробляли власні проєкти, стрибали з парашутом. Своєю відчайдушністю вона вразить чоловіків – недавніх учасників війни, стрибнувши першою. І згодом – ще 10 разів! “Люблю бути першою, навіть серед чоловіків”. Вона завжди пишалася, що народилася на прекрасній Черкащині, “яку сходив Тарас”. Зачитаний “Кобзар” – найдорожча книжка, лежала у їхній родині на столі поруч з хлібом. Мама знала його напам’ять. І щиро цитувала рядки про те, що “буде син і буде мати, і будуть люди на землі”. Ніна не відає, про що думає мама, але сама бачить, що людей, у яких вірив Шевченко, мало! “Чому навколо стільки рабської України?” – роздумує дівчинка і вирішує творити свою Україну. І вмонтує в алгебраїчні рівняння поняття честі та сили духу. Формулу математичних завдань об’єднає з формулою служіння Україні і закодує ці принципи в таємничу абревіатуру УЖМА! Україна, жінка, математика! І вітатиметься на початку листів “СлУ”. Слава Україні! Тільки для най-найближчих! Коли відродиться Незалежність і вже можна буде відкрити той захований ключ, Ніна ставитиме привітання у кожному із сотень листів, які писатиме своїм посестрам, з котрими переживе ГУЛАГ. Слава Україні! Завела щоденник з епіграфом “Караюсь, мучуся, але не каюсь!” Вона все помічає і з математичною точністю аналізує “радісне” радянське життя. Її, сімнадцятирічну, надихали думки про підпільну боротьбу. Знайшла подруг і найближчу, якій вірила, як собі. Писали листівки, обговорювали плани. Невдовзі листи, листівки, навіть шкільний твір покажуть Ніні на слідстві в КДБ, бо, виявляється, що “найвірніша” подруга вірно повідомляла “недремному оку” таємниці Ніниного життя. І одного разу, йдучи по Володимирській, у жовтій кофтинці (ленінградський маркізет) і синенькій спідничці, Ніна почує біля самого вуха скрегіт гальм, а затим чиясь рука “ніжно” посадить її в авто. “Што за цвєта націоналістічєскіє на тєбє?” В одиночній камері на Володимирській, під час пристрасних нічних допитів, вона буде мовчати. Гірко пошкодує, що донесли ті, кому вірила. Хоча, якщо вдуматися, чим небезпечна КДБ сімнадцятилітня студентка, яка любила батьківщину і математику? “Просто молох потребував нових жертв”. У Лук’янівській тюрмі 8 січня 1949 року “особоє совєщаніє” засудило її на 10 років спецтаборів за участь в “українсько-націоналістичній банді”. Вона приготує палку промову на суді, але слова їй не дадуть. Невдовзі з Лук’янівки її разом з сотнею “націоналістів-бандитів” відправлятимуть на етап. Мама виглядатиме з глухої шпаринки у тюремному дворі і, здається, побачить Ніну через заґратовану шибку авта. Зорі згасали у передранковій годині, наступала тьма. Вона вирушала у дорогу, з якої не повертаються. Навіть якщо повернешся фізично, все одно до смерті залишишся з тавром “української націоналістки”. Східний Сибір, Тайшетський спецтабір, лісоповал, каменоломні, лікарня. Два листи на рік, “запретки”, норми, мороз, хвороби, знущання наглядачів. Разом з нею тисячі дівчат із заходу України, “небезпечних націоналісток”. Ніна, єдина східнячка, наймолодша серед усіх, скоро стане своєю, надійною. У таборі смерть і сила непокори балансують, як два полюси. Ніна ходитиме щодня, як по лезу, з єдиною думкою – не втратити себе зсередини, “не заломитися”! І на роздачі, відрізаючи гострим ножем порцію хліба, з точністю до міліметра і грама, бо поруч наглядають, все ж умудриться і зекономить на шматок для хворих посестер. Скільком не дала загинути! У тайзі непроходимій паличкою на снігу Ніна писатиме числа і вчитиме дівчат математики. Її рівняння розв’язуватиме японка Тізуко, хороша подруга, яка не витримає лютих сибірських морозів і загине. Скільки згодом ми з Ніною Опанасівною будемо провідувати посестер, стільки вони згадуватимуть Нінину “науку на снігу”, яку зчитувало Небо! “Поетка німого числа!” – перефразую назву книжки Миколи Сороки про математика Михайла Кравчука – ще одну Нінину любов. Табір – це сестринство, де одна за одну готова вмерти! Одного разу вона побачила, як просто на Миросю Румак летить з гори величезна каменюка. А вже за мить, не роздумуючи, кожна ступила крок, щоб прикрити подругу – Ніна – Миросю, Мирося – Ніну. І камінь спинився, на лету зачепившись за якусь билинку. Сила любові рятувала і наповнювала дні вірою. “Може, я й вижила, що вірила”. Чорний одяг з номером Р-840 не годен був затьмарити її сонцесяйні очі. Крадькома з подругами вони співали, молилися, вишивали, декламували Шевченка. Мама вклала у торбинку з крупою їхній домашній “Кобзар”, і наглядач віддав його Ніні за пачку цигарок. Це щастя вона ховала під час шмонів, як власне серце. У її неволі Шевченко був найвільнішою людиною і порятунком. За його прикладом вона бунтувала! Коли тюремне начальство вирішило забрати від ув’язнених останні копійки на держпозику, Ніна запротестувала: “Нізащо!” За нею стали сотні дівчат, спочатку з острахом, а потім без страху. “Ми в усьому хотіли бути схожі на тебе, Ніночко!” – зізнається їй в листі щира подруга по таборах Нуся Катамай з Ямниці. Її посестрами назавжди стали Ірина Сеник, Антоніна Сірик, Богдана Бійовська, Мирослава Румак, Стефа Процак, Марта Чорній, Надія Солтис, Адріяна Воробець, Марія Юкіш, мати-ігуменя Йосифа, Настя Петреній, Лідія Дейнека, Стефанія Сальва і ще десятки. Вони не загубилися за понад 70 років життя після таборів. Щороку, до недавнього часу, пані Ніна їздила на захід України – “до своїх дівчат”. Кілька разів, величезна вдячність пані Ніні, вона брала з собою мене. Карпати для Ніни – сіль і хліб України! Бистрець – до Юлі Будзанович, Тернопіль – Надійка “Перлинка”, Борислав – Іруся. У Миколаєві на Львівщині я стала свідком зустрічі двох співкамерниць через 50 років. “Ніночко!”. “Стефцю!”. Ніби не було розлук! А тоді кілька днів і ночей – розмови, спогади, сльози, радість. На ці зустрічі збиралися вулиці, громади. Вони дожили до незалежної України, про яку мріяли в катівнях ГУЛАГу. Вона знову ставала сонцесяйною енергійною Ніною, піднімалася на Говерлу, долала сотні кілометрів крутих доріг, щоб провідати найвірніших. Поїздки до дівчат стали її духовною наснагою! На жаль, сьогодні багатьом своїм подругам вже доводиться носити квіти на зелені цвинтарі… Ніну амністували як малолітку після смерті Сталіна. Тиждень добиралася поїздом в Україну. У Києві, маючи для пересадки в Житомир кілька годин, побігла з вокзалу Традиційне святкування Дня Незалежності у Волинському братстві. 2012 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин