Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №17 за 2025 рік

16 с. · 31 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Буковинська “Просвіта” і Франкове тлумачення “собачого обов’язку” інтелігенції перед своїм народом

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор Фото з відкритих джерел У незвичний спосіб почалася мандрівка мого “Змосковлення Буковини” районами Чернівецької області. Цього разу низку її презентацій зініціювали громади з гірських країв – Вижницького, Путильського, Глибоцького. Своєрідне благословення нової просвітницької акції я отримав на крайовому зібранні просвітян у місті моєї журналістської юности, куди був запрошений як член Головного проводу “Просвіти”. У сакральній Червоній залі Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича відбувались звітні збори однієї з найстаріших і найавторитетніших в Україні “Просвіт”. Тональність свого виступу на цьому поважному зібранні свідомо сфокусував на двох маловідомих фразах генія української нації Івана Франка. За гострі висловлювання про продажність і збайдужіння української інтелігенції земляки-інтелігенти часто звинувачували його в… непатріотизмі. Чи не за це Івана Франка не допустили до професорської катедри у Львівському університеті (1895)? Свої ж провалили його спробу стати професором і Чернівецького університету (1899). Не міг не згадати в цьому контексті і нашу незабутню посестру Ірину Фаріон. Після ганебного і незаконного звільнення її з професорської посади Львівської політехніки не знайшлося в Україні жодного (!) університету, жодної (!) українознавчої катедри, керівництво якої вважало б за честь запросити її на роботу, у такий спосіб виправити кричущу несправедливість долі до неповторної ученої і просвітянки... Отож її нагле вбивство є на совісти й нинішньої еліти нації, якою б мала вважатися чолова частина національної інтелігенції... Геній українців мусив вступати в полеміку з тими земляками, які часто прикривалися вишиванками, а насправді патріотами ніколи не були. Посил цей і сьогодні, як ніколи, звучить набатом – про собачу любов до Батьківщини і вірність їй у конкретних справах. Він архіактуальний і для багатьох сучасних інтелігентів – журналістів, учителів, викладачів вишів, митців, часто пригодовуваних владою чи олігархами-власниками ЗМІ заради лояльности до них: Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака. Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, – Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Вдруге до цієї теми Франко звернувся в своїй автобіографії для поляків: “Коли… почуваю себе русином і по змозі й силі працюю для Русі, ото (…) не з причин сентиментальної натури. До цього примушує мне почуття собачого обов’язку. Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язком, панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали…” З приємністю повідомив колегам про недавнє одностайне рішення комітету зі Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка з визнання цьогорічним лавреатом у галузі громадської і релігійної діяльности відомого на цілу Україну борця за ідеали Української національної церкви, виступи якого у соціальних мережах збирають сотні тисяч прихильних відгуків, отця Романа Грищука з Глибокої. Щира подяка буковинським колегам за суголосність думок і однозгідне прагнення, засукавши рукава, працювати заради порятування нації, захисту її зраненої і зневіреної душі, ствердження українського в Україні: новообраному очільнику крайової “Просвіти”, професорові і народному артистові України Івану Дерді, його заступниці Тамарі Мінченко, почесному голові буковинської “Просвіти” професорові Остапу Савчуку, професорові університету Володимиру Антофійчуку, поетесі і громадській діячці Вірі Китайгородській, просвітянці з Глибокої Ользі Шевченко, меценатові з путильського села Розтоки Ігору Яків’яку, журналістам Світлані Масловській, Вадиму Пелеху, директорці Чернівецького літературномеморіального музею Ю. Федьковича Лесі Колодій. Від редакції: До блогу Миколи Тимошика долучаємо інформацію, що в роботі просвітянської конференції взяв участь і виступив заступник голови облради, керівник Чернівецької територіальної організації політичної партії “Європейська Солідарність” Михайло Павлюк. Він подякував просвітянам за їхню самовіддану працю та наголосив на важливості захисту української мови – не лише в культурному, а й у законодавчому вимірі. Адже право говорити, читати й молитися рідною мовою нині виборюють на фронті українські захисники. Посадовець також повідомив про відновлення обласної програми книговидання, що покликана підтримати українських і місцевих авторів та утвердити українське слово. На думку редакції, участь посадовців влади у просвітянських заходах треба тільки вітати, а відтак дякуємо, пане Павлюк. Своєю чергою редакція приєднується до привітань Івану Дерді з обранням головою Буковинської “Просвіти”! Плідної роботи! ТЕТЯНА ЛЬОЗОВА ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 7 міс. — 455 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Було приємно бачити молодих людей, яких щиро зацікавили твори класиків сучасної літератури”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

письменника і державника Володимира Шовкошитного зазвичай вирізняється з-поміж інших не тільки пропозицією літератури, а й неабияким хистом видавця заохочувати відвідувачів до книги. рів. Зокрема, в завершальний день фестивалю Надія Гаврилюк представила своє дослідження “Бачить далі, аніж зір: поезія Павла Мовчана”. Власн. інф. культури України Зої Ружин. Про це в коментарі кореспонденту Укрінформу повідомили самі Зоя Ружин та Олександр Охапкін. “У тому будинку була відкрита виставка до Великодня, яку відвідували діти. Директорка закладу, де проводили виставку, умовила рятувальників дозволити врятувати роботи. Винесли роботи, одна чи дві пошкоджені, всі були мокрі, оскільки там труби прорвало. І рушники пані Зої Ружин, яка опікується цим проєктом, теж постраждали”, – розповів художник Охапкін. Київський салон краси No- made Studio звільнив співробітницю, яка відмовилася розмовляти українською мовою з клієнтами. Про це повідомив громадський діяч та блогер Андрій Смолій. Інцидент стався після звернення відвідувачки салону – режисерки кіно та телебачення Олени Подолянко. Вона розповіла в соцмережі, що під час візиту майстриня не лише відмовилася перейти на українську, а й заявила, що “української нації не існує”. Підготував Ігор ЗОЦ – зазначила перша заступниця міністра. За інформацією сайту МКСК
Суспільство · “Було приємно бачити молодих людей, яких щиро зацікавили твори класиків сучасної літератури”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Книжкова країна

З 24 по 27 квітня на ВДНГ столиці відбувся фестиваль “Книжкова країна”. Окрім великого книжкового ярмарку та звичних літературних заходів, цьогоріч фестиваль збагатився яскравими фотозонами й квітковими інсталяціями. За чотири дні відбулося понад 300 заходів, серед яких презентації новинок, зустрічі з авторами, вистави, зіркові читання, тематичні лекції, стендапи, автографсесії, інтерактивні майстеркласи. Приємно було побачити, що книгою цікавляться люди різного віку, зокрема багато молоді – не тільки спостерігали, але й купували. “Дуже багато перекладної художньої літератури, але про якість перекладу на українську краще говорити окремо і фахово”, – зауважив професор Юрій Ковалів. Сам, між тим, придбав кілька книжок мілітарної літератури, яка теж була представлена і користувалася певним попитом серед відвідувачів. Принагідно: відбулося велике поетичне читання мілітарної лірики за участю поетів-комбатантів у рамках спільного марафону, що тривав кілька годин поспіль. В рамках події відбулася презентація антології за участі авторів, що до неї увійшли твори Дмитра Лазуткіна, Артура Дроня та інших, зокрема лавреатів конкурсу військової поезії імені Гліба Бабича. Не залишили байдужим книги інших військовослужбовців ЗСУ та театрально-поетичний перфоманс за книгою “Базальт” військового льотчика підполковника ЗСУ Василя Муліка та інші. В рамках фестивалю мала успіх акція “Подаруй книгу на фронт”. Не залишилися осторонь свята слова і просвітяни на чолі з Павлом Мовчаном. Зокрема, голова “Просвіти” разом з головою редакційної ради “Слова Просвіти” Любов’ю Голотою взяли участь у презентації власних книг, які вийшли у видавництві Володимира Шовкошитного “Український пріоритет”. Було приємно бачити молодих людей, яких щиро зацікавили твори класиків сучасної літератури! Власне, виставковий майданчик Видавництво “Ярославів Вал” в особі Світлани Короненко так само пропонувало книги Любові Голоти і Павла Мовчана, а також Юрія Щербака, Юрія Костенка, Надії Гаврилюк та інших. Відбулися презентації за участю авто-
Суспільство · “Було приємно бачити молодих людей, яких щиро зацікавили твори класиків сучасної літератури”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

На думку експерта групи “Інформаційний спротив” Олександра Коваленка, “дуже погано пахне чергове одностороннє “перемир’я” від володимира путіна, яке він в ультимативній формі нам нав’язує”. “Цього разу він говорить про фактично три дні перемир’я”, – зазначив експерт на сайті видання “Флот2017”. Він нагадав, що вході “Великоднього перемир’я” росіяни займалися створенням умов для більш ефективних штурмових дій. Він зазначив, що всі ці дні окупанти безпечно з глибоких тилів звозитимуть і накопичуватимуть боєприпаси, техніку, “ті ж мотоцикли, яких для першої хвилі штурмів у ході наступу з розрахунком на тиждень накопичено в глибокому тилу близько 5 тисяч”. “Тепер вони зможуть все безпечно звезти до переднього краю і пустити в дію вже 11 травня для масштабного ривка, якщо не по всій лінії боєзіткнення, то за основними напрямками. Це карди- Секретаріат Національної спілки письменників України висловлює глибоке співчуття секретареві НСПУ, заступнику голови Київської організації НСПУ Борису Йосиповичу Пономаренку і його родині з приводу загибелі на війні його сина, майора розвідки Романа Пономаренка. Просвітяни щиро співчу# вають письменнику Б. Й. По# номаренку і його родині з приводу загибелі на росій# сько#українській війні його сина, офіцера Романа Поно# маренка. Вічна пам’ять За# хисникові України. нально дисонує із заявами Сергія Лаврова про вимоги росії до України, з яких може обговорюватися лише пункт щодо НАТО, а решта категорично – ні”, – додав пан Коваленко. На думку експерта, мета росії – захоплення та окупація, що підтверджують слова Лаврова. Колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко в коментарі інтернет-виданню “Радіо Свобода” сказав, що адміністрація Трампа не має наміру чинити тиск на путіна, а дипломатичний шлях вирішення конфлікту неможливий. Він наголошує: єдиною дієвою дипломатією залишається опір на фронті. Мета путіна – не просто окупація територій, а знищення української державності. Професор права Микола Голомша в дописі на Фейсбуці зауважує, що “адміністрація Дональда Трампа, на жаль, демонструє зниження пріоритетності питань міжнародної відповідальності російської федерації за скоєні нею злочини, включно з воєнними злочинами, злочинами проти людяності та геноцидом в Україні. Сигналом до цього стало згортання або призупинення низки ініціатив, спрямованих на документування та розслідування порушень міжнародного гуманітарного права, що раніше підтримувалися Сполученими Штатами”. На думку пана Голомші, такий підхід не лише суперечить американським цінностям і лідерству у сфері прав людини, а й підриває глобальну систему відповідальності та справедливості. “У контексті російської агресії, що триває, це може сприйматися як фактичне потурання безкарності. Україна та міжнародна спільнота мають докладати максимум зусиль, аби гарантувати, що ці злочини не залишаться без належної правової оцінки та покарання”, – пише Микола Голомша. На думку журналіста Віктора Каспрука, якщо Захід не перестане весь час демонструвати перед російською федерацією свою слабкість, то використання нею гарматного м’яса на фронтах війни може й спрацювати. “Адже вже абсолютно очевидно, що Путін не піде на припинення війни, він просто зараз затягує час, щоб виграти собі ще декілька тижнів до того, як він заявить Дональду Трампу, що це зробити неможливо. Аргументуючи це своє рішення тим, що це дало б переваги Україні, тому Москва не може погодитися на таке смертельно невигідне для себе рішення”, – написав журналіст у своєму блозі на сайті телеканалу “Еспресо”. Польський експерт, журналіст Марек Сієрант зазначив, що США мають багато різних інструментів для тиску на Росію, але не використовують жодного з них. Про це він сказав в етері телеканалу “Еспресо”. У Києві після російського обстрілу 24 квітня рятували картини-хатні ікони авторства заслуженого художника України Олександра Охапкіна та рушники з колекції заслуженої працівниці ною, що дасть змогу посилити довіру та залучити більше фінансових ресурсів для сфери культури”,
Суспільство · “Було приємно бачити молодих людей, яких щиро зацікавили твори класиків сучасної літератури”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Стратегія розвитку культури

28 квітня в межах Форуму “Стратегія розвитку культури в Україні на 2025–2030 роки” заступники міністра культури та стратегічних комунікацій презентували пріоритети та детальні плани їхньої реалізації за напрямами. Перша заступниця міністра культури та стратегічних комунікацій України Галина Григоренко під час форуму наголосила на чотирьох головних цілях Стратегії розвитку культури на 2025–2030 роки. Вони включають: зміцнення людського капіталу через культурні практики; захист, збереження, примноження та використання потенціалу культурної спадщини та культурних цінностей; підвищення стійкості культури як суспільної системи; інтеграцію української культури як активного учасника і рівноправного партнера глобальних культурних процесів. Галина Григоренко наголосила, що реалізація 76 операційних завдань, закладених у Стратегії, передбачає активну участь як національних, так і регіональних інституцій, у тому числі незалежного культурного сектору, який зміцнів попри всі виклики. “Ми будуємо екосистему, де кожна інституція має бути стійкою, відповідальною та автоном-
Молода “Просвіта” · “Ми спільно формуємо молоду еліту нашої держави – інтелігентну, освічену, творчу, далекоглядну”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Культурно-просвітницька робота з учнівською молоддю в дії

Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”, письменниця Україна нині, в умовах війни, розв’язаної росією, особливо потребує адекватного та національного виховання дітей та молоді. Це стосується не тільки системи освіти, а й держави в цілому. Саме зараз ми повертаємося до споконвічних цінностей: утвердження первинності любові до Батьківщини і людей, духовності, моральності, бережного ставлення до природних скарбів і національних надбань нашого народу. Виявляється, специфіка національно-патріотичного виховання така, що коли сієш зерна розуму і доброти, то вони проростають ще не скоро і не раптом. Але результат вартий того, щоб його чекати. Освічена людина тільки тоді зможе називатися Людиною, коли вона багато знає про свій народ, свою Батьківщину, коли вона навчена поважати свою державу, коли відчуває гордість за свою країну, її здобутки, а ще коли чітко усвідомлює приналежність до свого народу. Про це дбають освітні заклади, громадські організації, бібліотеки, музеї тощо. Адже в національно свідомих, добре вихованих українських дітях – наша надія, майбутнє нації, самостійної Української держави. Процес духовно-морального виховання – формування особистості і національної свідомості, підготовки її до життя, місця у суспільстві, де вона може принести максимум користі Україні й відчути власне задоволення, нині нелегкий, адже є ще, на жаль, немала кількість російськомовних родин, яких непросто переконати перейти на спілкування державною. У гімназії-інтернаті № 13 м. Києва (директорка – Світлана Возненко) це питання теж одне з пріоритетних. Тому турбота про гармонійний і всебічний розвиток учнівської молоді об’єднує зусилля педагогів, здобувачів освіти, їхніх батьків, творчих особистостей, бібліотек міста, музеїв, громадських організацій тощо. Так, згідно зі спільним проєктом Київської “Просвіти” і Гімназії-інтернату № 13 м. Київ “Діти – Війна – Україна” для учнівської молоді гімназії та ліцеїв столиці в Національному музеї літератури України було проведено літературно-мистецький захід “Незгасне слово правди Василя Симоненка” в рамках виставки “Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ”, присвяченої 90-річчю від дня народження поета. На літературно-мистецький захід, проведений заступницею голови Київської “Просвіти” Ольгою Ходацькою, для неформального спілкування з учнівською молоддю було запрошено поважних гостей: народного артиста України Кирила Стеценка — голову Київської “Просвіти”, актрису Галину Стефанову, журналістку грузинського медіа “Формула” Манану Абашидзе, науковців музею. Дорослі й діти говорили про Василя Симоненка – українського поета, журналіста, патріота, борця за правду, чиє вагоме Слово і нині звучить як заклик до єднання і боротьби за Україну, народ, його волю, українську мову і людські цінності! Звучали вірші із уст акторки Г. Стефанової і у виконанні моїх вихованців: Вероніки Качанової, Марії Крукової, Діани Шорнік, Валерії Самусь, Матвія Халаїмова, Анастасії Власенко. З особливою увагою присутні слухали музичний твір “Дух України” у виконанні композитора і скрипаля-віртуоза Кирила Стеценка та в запису пісню на слова В. Симоненка “Ти знаєш, що ти людина” у виконанні Тараса Петриненка (ВІА “Чарівні гітари”, 1979 р.), музику до якої написав К. В. Стеценко. Вшанували захисників і захисниць, подарували їм обереги-підкови, зроблені дітьми, всі разом співали пісню “Виростеш ти, сину” під музичний супровід (баян) науковиці музею Людмили Остафіївої – головної організаторки заходу. Захопив учасників імпрези і всіх присутніх інтерактив-трактування цитат і крилатих висловів Василя Симоненка, та огляд виставки “Народ мій є…”, що демонструється до ювілейної дати поета, журналіста, шістдесятника, одного з бунтарів проти радянської тоталітарної системи. Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (голова – Павло Мовчан) відзначило творчу співпрацю Гімназії-інтернату № 13 м. Київ та Національного музею літератури України Подяками за організацію і проведення літературно-мистецьких заходів, спрямованих на національно-патріотичне виховання учнівської молоді, збереження, уславлення та примноження скарбів української культури для духовного єднання нації. Одним із головних завдань, яке сьогодні особливо гостро стоїть перед нашим суспільством, зокрема освітянами, працівниками культури, творчої ітелігенції, є сприяння збагаченню та оновленню інтелектуального генофонду нації, виховання її духовної еліти, розвиток лідерських якостей учнівської молоді, якій випала місія відроджувати Україну після війни. У рамках проєкту Local Democracy Labs або Лабораторія Локальної Демократії в гімназії-інтернаті № 13 м. Києва відбулася ділова гра для старшокласників Electionville (“Пазлове містечко”/“Puzzle town”), проведена сертифікованою ведучою Тетяною Яровициною, членкинею Української бібліотечної асоціації, головною бібліотекаркою Центральної бібліотеки Солом’янського району імені Григорія Сковороди. Гра спрямована на сприяння залученню громадян у демократичні процеси та зміцнення суспільного діалогу щодо майбутнього розвитку нашого муніципалітету. Її було розроблено шведським урядом як інструмент для активізації місцевого діалогу, але згодом її було перекладено та адаптовано до українського контексту, щоб відобразити наші специфічні структури управління та виклики. Метою гри є створення більш цікавого, доступного та залученого підходу до обговорення питань муніципального управління: усвідомлення та зміцнення громадянської відповідальності, вміння бачити й аналізувати потреби громади, вміння розставляти пріоритети, узгодження цінностей різних верств населення та вироблення спільних цінностей, розвиток критичного мислення, пошук істини через сумнів, вміння обмірковувати базові потреби місцевих громад в умовах воєнних/післявоєнних реалій тощо. Діти, занурившись у командну співпрацю, усвідомили важливість принципів демократії у роботі депутатів на благо місцевої громади, проявили свої лідерські якості, уміння працювати в команді на благо громади, міста, України. Під час гри учні отримали практичні кейси, що допомогло зрозуміти, як ухвалюються рішення, формуються бюджети та вирішуються проблеми громади. Отже, культурно-просвітницька робота з учнівською молоддю дає позитивні результати, адже ми спільно формуємо молоду еліту нашої держави – інтелігентну, освічену, творчу, далекоглядну, яка вміє критично мислити і швидко знаходити правильні рішення. Дякуємо ЗСУ за можливість жити, творити, навчати і навчатися! лом, книга Б. Радиша-Маринюка), Аліна Лукащик, студентка Косівського фахового коледжу прикладного і декоративного мистецтва (600 грн, диплом, книга Б. Радиша-Маринюка) та Анна Городицька, студентка Косівського фахового коледжу прикладного і декоративного мистецтва (600 грн, диплом, книга Б. Радиша-Маринюка). Сертифікати учасників конкурсу та грошову премію 200 грн отримали Олександра Якібчук, Ілона Кіщук та Христина Матаржук. У номінації “Авторська проза”, вікові категорії “Діти”, “Юнацтво”: І місце – Катерина Ковалюк, учениця Косівського ліцею № 2 ім. М. Павлика (1000 грн, диплом, книга Б. Радиша-Маринюка) і Тетяна Торак, студентка філологічного факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (1000 грн, диплом, книга Б. Радиша- Маринюка). Привітали переможців і вручили заслужені нагороди Василь Жмендак – голова Косівської районної військової адміністрації та Ганна Думітрак – голова районної ради. Із вітальними словами до молодих авторів також звернулися Мирослав Радиш, Василь Шкурган, Роман Печижак, Уляна Книш.
Молода “Просвіта” · “Ми спільно формуємо молоду еліту нашої держави – інтелігентну, освічену, творчу, далекоглядну”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

“Я у рідній мові, наче в зоряниці”

Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта” Світлина авторки Так називався районний молодіжний конкурс поезії імені Б. Радиша-Маринюка, фінальний етап якого нещодавно відбувся у світлиці Косівської центральної міської бібліотеки. Задум конкурсу Мирослава Радиша – сина відомого українського поета та прозаїка, члена Спілки письменників України Богдана Радиша-Маринюка, підтриманий міською та районною радами, провідними письменниками Косівщини, сім’єю Богдана Радиша-Маринюка, яка здійснила всі призові заохочення. Літературний конкурс проходив у два етапи в номінаціях “Авторська поезія”, “Авторська про- Фіналісти молодіжного конкурсу поезії за”, в ньому взяли участь молоді автори віком від 12 до 25 років за категоріями: “Діти” (12-15 років); “Юнацтво” (16-19 років); “Дорослі” (20-25 років). Конкурсанти подавали на розгляд компетентного журі свої авторські, раніше не публіковані твори. До фінального етапу журі відібрало одинадцять молодих авторів. Василь Шкурган – член НСПУ, голова Косівського осередку НСПУ, відкриваючи творчий захід, представив аудиторії членів журі – експертів письменницької майстерності, які не тільки слухали творче слово, алей були готові підтримати молоде покоління, порадити та допомогти на нелегкій стезі, серед яких: Аделя Григорук – літературознавиця, членкиня НСПУ, НСЖУ та НСКУ, Василь Гостюк – поет-пісняр, Ігор Маковійчук – поет, дипломант міжнародних конкурсів, читець і актор, Роман Печижак – начальник відділу культури та туризму Косівської територіальної громади, Мирослав Радиш – заслужений художник України, викладач Косівського інституту ПДМ. Голова журі Аделя Григорук звернулася до учасників конкурсу: “Літературний конкурс носить ім’я видатного українського поета, класика української літератури Богдана Ілліча Радиша-Маринюка, який зробив надзвичайно вагомий внесок у розвиток сучасного мистецтва слова, поезії і прози зокрема. Він представив різноманітні жанри у своїй творчості. Коли ви ближче ознайомитесь із творчістю Богдана Ілліча, то пізнаєте людину, яка трудилася і творила майже 70 років на ниві української літератури”. Потім присутні уважно слухали молодь, яка зворушила своїми творами з мозаїкою думок, індивідуального голосу, емоцій та настрою. Голова районної ради Ганна Думітрак зазначила: “Вразило те, як у маленьких серцях вміщується велика любов до мови, краю, природи, України. Все це – гени української нації, українського духу, який ніким і нічим не зломити”. “Дякуємо і вітаємо з перемогою. Ваші роботи індивідуальні, різноманітні, але їх об’єднують теми, що хвилюють усіх: соціальні проблеми, війна з російським окупантом, доля України, перемога України, жертви, покладені на олтар перемоги в цій війні. Ваші щирість і чистота погляду на світ, любов до свого краю, до України, віра в перемогу дали змогу побачити, чим живе молоде покоління, що воно відчуває”, – так підсумувала конкурс Аделя Григорук. Вона повідомила, що перемогу в номінації “Авторська поезія”, вікові категорії “Діти”, “Юнацтво”, здобули: І місце – Вікторія Гальчук, учениця 8 кл. Старокосівського ліцею, “Ішла на Божу сповідь Україна” (1000 грн, диплом, книга Б. Радиша-Маринюка); ІІ місце – Паскуале Катанія, учень гімназії ім. І. Пелипейка (800 грн, диплом, книга Б. Радиша-Маринюка) та Анастасія Бучицька, студентка Косівського фахового коледжу прикладного і декоративного мистецтва (800 грн, диплом, книга Б. Радиша- Маринюка). ІІІ місце – Назар Нагнибидюк, учень Косівського ліцею № 1 ім. Я. Мудрого (600 грн, дип-
Письменник і час · “Початок початків існує в інформаційному світі; відроджуючи його там, Енергія запускає його відродження в реальності ”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ми рухала Сила, описана Золотим руном49. Ім’я їй: Велика Любов. Вона ж – Вогонь, що клубився, колеса, рухома Сила всього, в першій главі Єзикиїля. Від роботи нейронів мозку до обертання галактик, Всесвіту, від процесів в людині до історичних процесів все приводиться в дію і здійснюється нею. Все в творінні є лише її інструмент. Творить вона, сила Бога, і якість творення прямо залежна від якості інструменту. На низькій енергії проявляється все те, що є проявом низьких почуттів і рис характеру – як в істоті, так і в народі – все гірше в них. Це пов’язано з тим, що периферійна нервсистема і зовнішня, земна пам’ять живуть на низькій енергії. Нервові вузли чуттєвості розташовані в п’ятах в знак їхньої відповідності низькій енергії. Низькі почуття є породженням і продовженням низької енергії. Почуття страху, тривоги, ненависті є проявом низької енергії. Як і сукупний досвід людини, групи, населення з них. Чуттєвий досвід, історична пам’ять, все, вкарбоване в істоті, групах, території переростає в стан образ, претензій і ненависті. Все, що роз’єднувало, стає непримиримо ворожим, зникає людське – вмикається первісне. У Бога це описано так: “по причині беззаконня в багатьох охолоне Любов”50, “побачите мерзоту запустіння на святому місці”51, буде запуст Віри і цікавості Богом, “тоді возненавидять один одного”52, “повстане народ на народ і царство на царство”53. Низька енергія активує все чуттєво низьке в спільнотах, групах і територіях. Інформаційна, культурна, генетична діяльність правлячих груп націлюється на пониження енергії і ввімкнення гіршого в істоті, групі, населенні, їхніх територіях. Цьому ж сприяє впроваджуване беззаконня: спалення й так незначної енергії в залежностях, розвагах, всьому, що є мерзотою в Очах Бога. Низька енергія неодмінно породжує розпад, роз’єднання. Любов перестає єднати з причин її відсутності. І вмикається протилежне – ворожнеча, ненависть, агресія. Це неодмінно призводить до міжрелігійних, міждержавних, громадянських конфліктів і війн. До гризні, ворожості всередині правлячих груп, до розпаду сімей, класової ненависті, вражди у всьому. Це не просто хтось з кимсь воює, свариться, це все враждує з всим в душі своїй. Його палить, ним рухає невдоволення. До пори стримуване, як магма під вулканість до тої чи іншої Церкви, релігії, конфесії, Бога цікавить, як вона виконує його Правила. Бога не цікавлять етноніми, самоназви, уявлення про себе, як правильних, безгрішних і самих кращих, Бога цікавить, чи є в світильниках мозку Любові Масло. Якщо нема, то нічого нема. Воно ж дається внаслідок правильного життя. Для принесення Користі Йому. У більшості нема через відсутність праведного життя. Через потьмарення світом, його брехнею, налаштованістю мозку на земне, його низьку частоту, а ні скільки не на хвилю Бога. Основним у богонаслідуванні є розвиток мозку шляхом богопізнання, вивчення Біблії та її Смислу58, а також безпосереднє життя згідно цих Знань. Істота, яка не доклала зусиль до вивчення Істини, така ж темінь, як та, що не потрудилась над вивченням наук, нічого не знає, нічого не вміє, не розуміє. Бог – це велика наука, а не слово Бог на устах лицемірів і торговців Іменем. Бог – це Наука наук, а не уявлення з висоти догм і розуму курки. “Якби Він був, такого б не допустив; де той Бог?” іт.п. Допустить – і не таке. Бог не гуманіст. Обернена сторона Його Любові – Справедливість. Бог – не те, що достатньо знати в першому класі, Бог – те, що треба вічно пізнавати. Бог – не красива цитата, як це бачиться книжникам і мудрагелям, Бог – Надмогуть, а не звук фарисеїв. Це Сила, неуявима нікому нині, але вона нагадає, уже нагадує, всім, хто зробили з Нього рівню собі. Красувалися Його Ім’ям, а не жили, як Він. Де ваші страждання, любителі Бога устами, нові Іуди? Де ваші Знання про нього, нові полуди? Бог як сукупність Знань – про Нього і Всеприсутність у всьому – більший Всесвіту, а з Нього зробили мумію і поселили в коробках. Цілували Його, визнавали, любили на словах – і видали на смерть. Де істинний Бог у зрозумінні Всього? З Нього зробили сторожа своїх кубел і подавальника благ. А ви що, особисто кожен, зробили для Нього, щоб мати їх? і загалом життя. Той, Хто дає, часто і відбирає. І не збирається ні перед ким звітувати. Його ж нема, як бачиться більшості. Ми віримо в Нього, наша віра правильна, Він нас захистить, як бачиться решті. Бог мовчить тим і тим, бо як до Нього, так і Він. Його приписали до тої чи іншої релігії, конфесії, церкви, тоді як Він – невмістимий у Всесвіті. Його розділили на різне сприйняття, розрушили Єдину Мудрість, Христа, і те, що Його розділили і розрушили, привело до подальшого розділу і розрухи аж до самої страшної війни. “Ділять ризи Мої між собою і про одежу Мою кидають жереб”59 – ділять Знання про Єдиного Бога і привласнюють Його кожен собі. Ділять буквальність Писань, Його Одяг, суцільно тканий Хітон. В іншого – неправильний Бог. Так розділили одяг Істин і кожен доказує, що його релігія, конфесія, церква краща. Бога ж не цікавить етно й релігійна приналежність, Бога не цікавлять самоназви, Бога не цікавить ваше краще, ваше правильніше, Бога цікавить Його Краще, відповідність Законам і наявність Масла. Бога цікавить Його праведніше. Де беззаконня, там не може бути Масла. Де гріхи, Зло, боговідчуження, богоненависть, там нема Бога як Великої Любові. Бог не живе в гноярнику, Бог не живе в пустках, Бог живе в наповненості Світлом, Бог живе в чистому Світильникові. Бог не живе в загидженому грішми й насолодами розумі, Бог живе в чис-
Письменник і час · “Початок початків існує в інформаційному світі; відроджуючи його там, Енергія запускає його відродження в реальності ”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Художник і Бог

Євген ПАШКОВСЬКИЙ Продовження. Початок у ч. 13—16 за 2025 р. В період розпаду правлять низькочастотні, таким же є вибір мас. В період творення правлять високочастотні і таким же є добір мас. Своє енергетично відчуває своє. Так само, як відбувається правильний добір пар. Два основних принципи Всесвіту – віддача і поглинання – визначають два основних напрями в приймачеві і групі. В залежності од вібрації території є відкриті й закриті народи, закриті й відкриті люди. А вже від цього залежать їхнє здоров’я, довголіття, розвиток, добробут. На вищовібраційній буде більш духовний народ, більше порядку, законослухняності, страху Бога, менше злодійства, злочинності, Зла, гріха, більше прогресу і пов’язаного з ним добробуту. На низьковібраційній – все рівно навпаки. Коли вона, до того ж, понижується ментальною деградацією – через беззаконня, відсутність активного читання, писання, творчості – стан речей набуває катастрофічності. На етапі повного одебілення План Бога співпадає з планами Художника: те, що не Боже, іде до диявола. Масштаб нікого не хвилює, як і засоби відправки. Зрештою, чим скоріше пункт призначення, тим краще. Хоч зовні поїздка, переліт не завжди виглядають прекрасними, але на те й подорожі. Художник Люциферов нікому не обіцяв приємного насамкінець. Приємне було під час. Білет до нього не завжди бізнес-класом. Можна скільки завгодно виступати проти скорочення, але коли пора, тоді пора. Можна скільки завгодно – за екологію, за все хороше проти поганого, але коли Художник кличе, відказати ніхто не може. В масі своїй. Виконавці не важливі, зрештою, як і засоби. Бог використовує Художника, а не він править, як здається йому. Внутрішня регуляція – від істоти до планети – відбувається неуникно. Все, що не відповідає Чистоті Вищої Енергії, вибраковується нею. Непомітно з мализни днів – у Бога предостатньо часу – але помітно з висоти Історії. Що менша енергія, то менший діапазон зацікавлень, то менша тяга до освоєнь, підкорень Нового. Що більша Енергія, то більший об’єм робочого мозку, більше цікавості в різних аспектах, більша тяга до освоєнь, підкорень Нового. Від пізнання наук до освоєнь земель, космосу, першопрохідцяном. Але найменшого поштовху, – імпульсу Енергії, – стає достатньо. Негативний досвід вмить активується. На скільки зникають йому перепони, на стільки він переходить в дію. У фазі пониженої енергії кожне починає активно ненавидіти кожного. Населення атомізується в стадії розпаду і організується в стані значної Енергії. Зацікавлені групи, з метою “розділяй і владарюй”, атомізують його. Всередині еліт, панівних класів, які думали, що уникнуть розпаду, наростає той самий нурт. Процеси в людстві стають тотожними ядерному вибуху. Те ж саме, але менш помітно, відбувається з планетою. Не менш скорботне відбувається з організмами. З наростанням Імпульсу ядра клітин, ядра всіх процесів починають розширюватись. Якщо зараз мільйони онкології, будуть сотні мільйонів. Все в людині, її судинна система, почне розриватись: якщо зараз мільйони інсультів, будуть сотні мільйонів; якщо зараз десятки мільйонів інфарктів, будуть сотні. Масу тіл буде розносити від незначної кількості їжі. Ніяка медицина не справиться з такою кількістю онкології, інсультів, морів. Це те, про що Бог попереджав, кажучи про початок хвороб54. Ядра процесів (крапки відліку) перейдуть в розширення, як першовиток галактики. Крапки відліку є початками початків. Через них вже запущені процеси починають більш розширено і активно розвиватись. У вищому розумінні Початком початків є творильна Сила, але і в ядрах процесів – присутність її. Через неї і них все починає існувати. Крапки входу Енергії назавжди мають схильність до повторення. Ось чому історія повторюється на кожному новому витку. Першовиток процесу, як і ядро галактики, знов і знов запускає її. Початок початків існує в інформаційному світі; відроджуючи його там, Енергія запускає його відродження в реальності – те, що вже існувало, починає знову бути. Творча сила проявляє себе через матричну інформу55. Життя в процесі, як і Життя в формі, мають початковий вхід і прикінцеву кому. Кінця як такого нема. Буття в процесі і Буття в формі мають крапки відліку. На практиці це означає, що в кінці процесу, кінці енергії, кінці циклу й початку Нового активуються обидві ці крапки. Нове буде пробиватися через конфлікти, революції, війни, громадянські війни56, Нове приведеться в дію Імпульсом Бога. Почнуться процеси, подібні до нового народження Землі. Вулканічна, тектонічна, геофізична активність. Борці з потеплінням, як і ті, хто запустив цю витівку, з не меншим успіхом можуть боротися з новим народженням планети. Те, що відбувалося мільярди літ, повториться. Легше спинити в космосі лет планети, аніж розширення її ядра. Легше спинити розширення світла після вибуху атомної бомби, аніж розрив всього на ній. Планета почала віддавати Енергію і її Імпульс тільки наростатиме. Це не пов’язано з фізичною діяльністю – це пов’язано з одним фактором: Пришестям. Гряде найбільший відсів фізичних – тих, хто живуть на фізичній енергії – від духовних, тих, хто живуть на духовній Енергії. Її провідність в перших не є достатньою для правильної життєдіяльності. Більша Енергія в них викличе більший рознос маси, ненависть, агресію, війни, всі вищеописані негативні процеси. Планетарна революція – вибух їх колективного невдоволення – справа часу. В початково духовних збільшення Енергії призведе до більшої розумової, творчої, політичної діяльності, пробудження нових здібностей, всих позитивних процесів. Це і є описане в Слові відсівання полови від зерна: низько вібраційних від вищоенергетичних. Все на низькій частоті, з викривленою трансформацією, буде розширюватись і відсіватись через неправильний мітоз. Буде розриватись зсередини. Цей процес від ядра планети, ядер матерії, до ядер клітин всього живого уже відбувається. Пришестя, яке для багатьох байка, не омине й не залишить байдужим нікого. Істинне Пришестя навчить серйозності намірів Бога. По очищенню планети Земля. Все буде перечищено. Все, що вціліє, стане іншим. І милість як Велика Енергія сотворить еру милосердя. *** Якби тоді, в 91-му, перед другим референдумом, народові сказали, що йому роковано скоротитися на 30 млн за 30 років, а його країні – стати бойовищем, результат був би невтішний57. Ніхто і ще раз ніхто в найгіршому помислі такого не допускав. Молодь з кліповою свідомістю, молодь, яку розучили думати в широкому смислі, сприймає Україною ту декорацію, яку їй підсовують; ті, хто Україну в українців вкрали. Як вкрали власність, вкрали землю, вкрали все. Зло як систематичне порушення Законів і принципів Бога введено в норму. Це головне Зло перед Богом і тому втрата Його захисту. Народ, підпорядкований внутрішньому злу – злу беззаконня і залежностей, – потерпатиме від зовні-зла. Це Закон і першопричина всіх війн. Сподіватися, що зло вивітриться зміною влади, – самовбивча ілюзія. Яку ті, що вкрали, знов підсунуть в обгортці спасіння. Для Бога це нічого не означає. Для Нього означає підпорядкованість Його, а не Зла, Законам. Бог зважує по двох параметрах: наявності чи відсутності Його Любові; наявності чи відсутності вписаних в духові Його Законів. Простіше: праведного життя. Правильним життям є життя по Законах Бога. Життя з пісною мордою, правильними словами, улесним голоском є лицемірством життя по-Божому. Життям, що сприяє правильному прийому і віддачі Чистого Бога, є життя згідно Букви і Смислу Законів, а не лицемірне вдавання їх. Життям є Користь Богу і Його Великим Ближнім – Країні, Церкві, добрим людям – а не обкрадання їх чи шкідництво їм. Наслідування Заповідей є прямими шляхами Господніми, що ведуть до Бога. Правильне розуміння Бога і наслідування Його Законів веде, як ніщо, до Неба. Бога не цікавить факт віри, Бога цікавить, як людина живе. Бога не цікавить кількість поклонів, краса й старовина ікон, наслідування догматів і людських вигадок кожної віросповіді, Бога цікавить, яка в людині трансформація і сила Його Любові. Ніщо з першого не дає Енергії і не сприяє чистоті провідності. Ніщо так не отьмарює людину, як факт одної віри і вдоволення в ній. Ніщо так не робить тупим, як просто віра, що Бог є, і нехтування Його приписів. Бога не цікавить приналеж-
Письменник і час · “Бог мислить і судить енергетично. Оцінює, скільки намотало на Його лічильнику. Скільки в приймачеві Його Енергії”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тому, поєднаному з Ним розумі. Бог живе в осяянні Мудрості. Якщо її на зблиск нема, то звідки там взятись Богу? Велика Любов робить людину великою, і такими ж є її цінності і вчинки. Мала любов – рівно навпаки: дрібною егоїстичною, і такими ж є її помисли і вчинки. Низька Енергія дає ницу свідомість, злочинні потяги. Розширена свідомість – не зовсім правильне визначення. Свідомістю є та частина мозку, яка відповідає за земне. Розширенню підлягає надсвідомість, Божа частина мозку, відповідальна за неземне. Вона ж і вловлює Бога. Велика Любов в істоті робить її великомислою, стратегмислою. Земна любов робить земну істоту, з наміром тільки вкрасти, пропити, зжерти. Вона живе на низькій енергії, на поясній чакрі і, відповідно, хотіти й думати іншого не може. Рівень запитів і думок відповідає рівню енергії і якості її трансформація. Інтелектуальні можливості і спосіб життя прямо пропорційні рівню Енергії. Все інше лірика, а не наука. Людина від людини відрізняється енергоємністю мозку і від цього залежать її здібності, нахили, обдарування і спосіб життя60. Всі інші уявлення про людину відправте на помийницю: вони не відповідають Закону Бога. Закон людини є тотожністю Закону елементів. Людина не є похідним геному, раси, племені, людину від людини відрізняє рівень Енергії. Характер, риси, дії є похідним Енергії в ній. Низьке на низькій частоті творитиме його. Високе на високій творитиме – високе. Чиста фізика Бога, а не уявлення про людину зовні. Низька енергія дає ниці інстинкти й залежності, а не ту соплелірику, яку сопливить книжницька верства про народ. Вона знає народ менше од своїх нюнь і сопель. Це попустителі Злу в народі. Замість вчити збільшенню в ньому Масла, вони вколисують, що все й так добре, і тим вбивають його розумово. Скрізь і завжди колисальники всей так добре тим вколисують на смерть. Вони приховують невідповідність Богові і тим підводять під Його Гнів. Все, невідповідне вимогам Бога – Користі, Порядку, наявності Масла – вибраковується. Верески – ми хороші, ми правильні, ми з Богом – не приймаються. Регуляція Життя і Смерті не залежить від уявлень про себе, а навпаки: від визнання й досліджень свого зла, від позбавлення його через розкаяння і нероблення. Чим більше паразитизму, зарозуміння, тупості, величі, гріха, Зла, тим менше це на користь Життю. Лірика не допомагає. В приймачеві з такими рисами Зло і породжує Смерть. Все, що неправильно використовує, тягне Енергію, а не віддає, пускає її на Зло, вибраковується. Йому або обмежують Енергію шляхом хвороб, каліцтв, нещасть, або позбавляють існування як примноження Зла. Мертве розумово й духовно гине тілесно. Бог є Богом живих умів, а не мертвих від кретинії і деменції безумів. Нездалих вловлювати Сигнал і мати розуміння. Думати про Бога, жити Богом, робити корисні Йому справи. Одні свої діла – ознака відсутності Бога. Егоїзм, красування, самолюбування, зарозумілість, всезнайство, велич є ознакою і породженням мертвого, загниваючого розуму, з суто земним робочим відділом. Мудрий не буде носитися з собою, як з писаною торбою: він завжди розуміє, як мало знає. Живими є живі розумом. Мертвими є мертві розумом. Звідти відторгнення всього Божого. Живі – воскреслі духовним розумом, лобністю мозку. Звідти широта мислення і розуміння мализни знань. Ось значення того, що Бог є Богом живих, а не мертвих61. В ментально мертвому Бога нема, як Світла в перегорілій лампочці. Бог і є – Його Вище Світло. Тому таким Його бачать в духовному світі, таким Його бачив Даниїл, “на престолі возсів Ветхий днями, одіння Його було білосніжним, волосся, як чисте руно, престол, як полум’я Вогню, колеса Його – полум’яний Вогонь; вогняна ріка виходила з нього й проходила перед Ним”62, таким Його бачили пророки й апостоли після Преображення, таким бачив Іоанн в Одкровенні: “І серед семи Золотих Світильників побачив подібного Сину Людському. Голова і волосся були, як біла хвиля, очі, як промінь вогняний, ноги, як розжарені в печі, і лице, як сонце, сяюче в зеніті”63. Вогняні Колеса – рухома сила, як і Вогняна Ріка, Джерело Життя з витоком у Престолі, Престол означає Владу й Суд, Золоті Світильники – Вогонь Любові, що палає на небесах, прообразованих Сімома Світильниками. Їх Світло є Бог, тому Він був у Центрі. Бог є центральним началом, внутрішнім Струмом вищих небес. Ніщо інше там не є Світлом. Бог як Світло, як Енергія, тому і судить не за приналежністю до правильної/неправильної, нашої/не нашої віри, конфесії: Бог судить по наявності Його Світла, Його Енергії. Бог мислить і судить енергетично. Оцінює, скільки намотало на Його лічильнику. Скільки в приймачеві Його Енергії, Його Струму, що дозволяє творити корисні Йому Діла. Творити Історію, згідно Його Плану. Бог судить по кількості таких сприянь Плану. По користі Йому істоти, народу, людства. Скільки створено собі і Йому. Скільки взято і зроблено. Скільки Богу, скільки дияволу. Скільки на Божі діла, скільки на його. Художника з невпинними і заманливими пропозиціями. В нього завжди на похваті щось є – тільки поспівай: розваги, статки, гроші, землі, будівництва, машини, телефони, моди, посади, кар’єри, подорожі, красоти світу, рибалки, полювання, ігри, тільки віддавай на них Життя у Чистому вигляді. А що на Бога? та нічого. Нам прекрасно тут Без Нього. Енергокомпанія ж все підраховує і потім присилає ду-ж-е переконливу платіжку. Тільки мертві могли придумати, що Бог судить по одній вірі. Раз ти віруючий, ти пращон. Бери скільки хоч і не віддавай. А якщо ти наш віруючий, ти найкращий. І всепрощон. Іди і кради. Оббирай Бога далі. Наївність споживачів не відміняє проти них санкцій. Бог як Енергокомпанія не розрізняє за етнонімами й самоназвами – всі користувачі рівні, – Бог оцінює кількість і Силу взятої Енергії і використання її для Плану. Коли тільки для себе, для своїх планів, для своєї користі, для своїх розваг, хочух, вдоволень, насолод, це і є диявол. Робота на художника. На низькі потяги, на вічне треба, на себе-своїх. На переведення Любові Бога в любов проміжності й живота. Ах, скільки приємного там. Справді, так хочеться, хочеться, нема милішого нам. Егоїзм, себелюбов, трата Енергії без плати й не на те – не зовсім те, що радує Компанію. Рано чи пізно таким/такому приходять і обрізають Світло. Коли Масла в світильниках, Енергії в мозку, майже нуль, відповідна й Користь. Із мертвих розумом, мертвих духом, Богу Користі, як із мертвих на кладовищі. І тоді настає те, що іменується Останнім Судом. Бог Судить мертвих Своїм Судом. Бог судить всіх, хто не досягли Енергії, не мають Любові, не мають вписаного в собі праведного життя. Їх Книга життя є книгою мертвих. Вони не знайдені в Книзі Живих64. В них немає Життя як значної Енергії. Нема Любові, нема Енергії, немає правильного життя. Першого неможливо досягти без останнього. Це й означає прийти до Отця через Сина: до Любові через Мудрість65. Виконання Законів Єдиного. Хто стверджує обернене, брехло і сатана; поскільки брехня не є брехня сама по собі – брехня є інструмент, знаряддя сатани. Стверджувач брехні – сатаноїд; духовний і фізичний погубитель народу. Той, хто несе істину, правду, якою б гіркою вона не була, є подоба Спасителя. Лжеістиною народ гине, Істиною спасеться. Істина – і ніщо інше – зробить його вільним66. Це твердження чинне для всіх земель і систем, поки стоятиме світ. Бог, який владарює внутрішньо, на Собі, на Своїх Законах, на Камені Істини як сукупності їх, будує Церкву. Будує продовження кращого в духовному вимірі; диявола не треба вчити, як будувати гірше – воно і так є. І там, де йому існує попуст, де народ не дотримується жодних норм, там нічого не стає. Хто бачить наслідки, а не бачить причин, народовбивця-дурень. У Всесвіті нема нічого, чого б Бог не знав і не контролював, починаючи з кванта. Якщо десь існує процес розпаду, він обумовлений внутрішнім розпадом саме з попередніх причин: відсутності в системі, організмі Богоенергії і Порядку. Порядком же є не порядок на вулицях і подвір’ї, а, найперш в духові, – в інформаційній людині, – в тому, що і керує тілом. І цей порядок є підпорядкованістю Богозакону. Якщо його там нема – Бога в якості Закону – то його, апріорі, не може бути зовні, як і справедливого, чесного, доброчинного життя. Хотіти порядку без Порядку в собі – норма періоду Кінця. Це з галузі самої нездійснимої фантастики, але нікого це не дивує. Мозок на низькій частоті не мислить стратегемно. В ньому недостатньо уяви для самих простих речей. Його віра – що все складається саме по собі. Віра в Бога – туфта, як і Бог загалом. Його віра в соціальному маренні, в покладанні на якось там буде, на Будду нездійснимості, в упованні на краще, а не в реальності Бога. Віру в самопокращення людям підсовували 40 років. Вона як збулась, ТАК і збудеться. Я руки на цю тематику списав. Я кричав про це і кричу понад чверть віку. Ніхто не потрудився навіть цих книг – прописних Істин – донести народу. Бог говорить прямо: – Доки не каятимуться, буде війна67. То якого вам ще треба рожна?!! Вам хто дасть мир: людина чи Бог?! Це якими треба бути… щоб вірити, сподіватись далі на людську руку? Невже ті, хто вкрали у народу все і підвели його під Гнів Бога, невже ті і їх виплеканці здатні робити Добро народу? Їм однаково, скільки вас залишиться – їм для обслуги хватить. Народ сам, – через розкаяння, підпорядкування себе Законові і страх Бога – має стати владою. І керуватися тим, що Бог усе знає і карає не палкою – загальним знищенням, як це було в часі Ісходу. Ми в тому ж стані, тому ж часі, тільки Нового Виходу. Вихід в Богові – немає іншого! Бог – це наука жити правильно, а не так, як мені чи моїй групі заманеться. Це запорука життя у наповненні Благом. Істота, народ, людство, які не суперечать Його вимогам, повняться Його Енергією і нею живуть. І звідти походять їх добра влада і матеріальне добро. Істота, народ, людство, які рогатіють проти Вимог, обрізають собі Енергію і ніяк не живуть. Їм припиняється подача Струму з метою нероблення більшого Зла. Питання не в тому, вірить хто чи не вірить в Бога, питання не в тому, в якого вірить/не вірить Бога; питання в тому, що невідповідність вимогам позбавляє Струму Життя. Воно не поступає в форму, структуру, планету, що вийшла з-під Впорядкування. Подобається це чи ні, це чиста фізика Бога. Дім, оснований не на камені, розпадається. Цим Каменем було, є і буде Слово, Заповіді. Вірить хто чи не вірить, Бог реагує на невідповідність, а не на уявлення про причини. Коли ця невідповідність досягає максимуму, настає максимальна Реакція: вона ж Суд. І вона триває доти, доки невідповідне не змінить себе або покине земний план. Бога не цікавлять, віра/невіра в те, що Він є, не цікавлять виправдання вірою і приналежністю до когось, чогось. Це суто земне, з позицій егоїзму, розуміння Бога. “Я кращий”, “ми – кращі”, “Бог любить нас”. Кожен егоїзм сліпий. Бога цікавлять не назви, не самовиправди, не самоуявлення, які, як правило, не простягаються одного життя, Його цікавлять дві речі: наявність Енергії і вписаних в духові Законів. Ось вписані в Книгу життя. Коли Реакція все ближче, з’являється маса пророків: “у якій валюті це краще пережити”, “в яку канаду краще втікати”, “що краще придбати: банку тушонки чи банку згущенки? чи те і те разом”. Дилем виникає все більше, правдивих відповідей катма. Оскільки розум і так на надриві сил. В якій валюті, куди бігти, чим запастись, дитячі спроби обдурити Бога, давно Ним прораховані, як і повні підземелля й бункери тих, хто вже втекли і запаслись. Куди забіжать, там і знайде. Далі атома Земля ніхто не втече. Урок Біблії полягає в тому, що втікати треба у відповідність Законам. У цьому суть Пасхи, суть Ісходу, як древнього, так і нового, суть спасіння загалом: у втечі від Зла. Його порізному бачать, але мало – в собі. Спасіння в станові, а не в безпечному місці, спасіння в тобі, а не в упованні на милість. Книга Вихід, першосвідоцтво про це, самою назвою говорить: Вихід в Богові – іншого нема. Народ-беззаконець – народприреченець. Це Істина на всі часи, для всіх систем і народів. Це пояснення Слів Бога, що дім на Камені Істин, Законів Бога, вистоїть; дім на брехні, безбожності і своєму хочу – завжди зруйнується. Коли я тільки почав це стверджувати, я думав, що це буде зрозумілим у першому класі. Що люди приймуть це і будуть жити по Божому, – посутньо по Законах Неба, Законах Всесвіту, – які духовно і є Бог. На Скрижалях не було нічого, крім всім відомих Законів68: Я Господь (Бог є Все, пріоритет) Чти Ім’я (шануй Мудрість) Дотримуйсь суботи (дотримуйсь Покою, що можливо вивченням Мудрості Слова Бога і життям згідно неї; суть у перебуванні мозку на неземній частоті; фізичне нероблення нічого не означає, воно лиш прообраз небесного Покою, повного вимкнення земного ума; в стані Покою мозок отримує Сигнал Життя) Шануй батька й матір (Бога як Отця небесного й Церкву як матір, а також земних батьків, слухайся, шануй їх і помагай їм) Не вбий (ні фізично, ні духовно, очорненням і паплюженням, ненавистю і всіляким шкідництвом ближньому, нанесенням йому духовних ран, відмовою в помочі, покиданням напризволяще, втягуванням в залежності, через отруєні продукти, хибну, улесну вухам, інформацію – не вбий; все, що вбиває дух і тіло, є вбивством; вбивця, згідно Закону Бога, платить смертю, якщо не себе, то своїх улюблених, щоб краще спізнав своє Зло на собі) Не блуди (не блуди духом і тілом; блудящий тілом блудить розумом: у нього сьогодні одне – завтра друге; подружньо вірний, вірна, вірні в Істині; блуд, який є сьогодні нормою, є самим примітивним самовичерпанням через статеву чакру і притягненням паразитуючих духів; блуд, який вважають безцінністю, одна із форм самознищення; продовжуйте далі і отримаєте наслідки повної депопуляції і відсутності Любові й Щастя) Не вкради (не обкради ні фізично, ні ідейно, ні енергетично; кожен, хто крав, брав хабарі, наживався на різних схемах, з часом так само буде обкрадений, або втратить все разом з народом, якщо він весь уражений злом крадійства; доречно знати, що страшнючі злодії в наступних життях з’являються з усохлими руками; Бог позбавляє сили робити Зло; блудники/блудниці народжуються відворотніми, безплідними, з метою стримання їх зла. У Бога цілий арсенал і вічність часу регулюючих засобів; їх перелік зайняв би томи69) Не лжесвідч (не видавай Істину за брехню, а брехню за Істину; Добро не виставляй Злом, а Зло – Добром; носіїв істини не роби ізгоями й брехунами, а брехунів – правдомовцями і своїми правителями; не давай брехні-сатані правити тобою; вбивством Істини вбивається Бог; вбивством Добра Любові вбивається Бог; де вбиті Любов і Мудрість, там вбивається народ: це Закон і пряма співвідносність; як ви, так і Бог; як ви ставитесь до Бога в якості Любові й Мудрості, так Він до вас; Бога як Істину і Любов не об’їхати і не обійти: там, де вбивається Бог, вбивається народ) ________ 49 Гомер “Одіссея”. 50 Матвія 24.12. 51 Матвія 24.15. 52 Матвія 24.10. 53 Матвія 24.7, Луки 21.10. 54 Матвія 24.8. 55 Інформацію у вигляді форми. 56 Буде в США. 57 Тоді було “За” 92%. 58 У працях Сведенборга. 59 Псалом 21.19, Іоана 19.23,24. 60 Нова Біблія. 61 Марка 12.27, Луки 20.38. 62 Даниїл 7. 9, 10. 63 Одкровення 1. 12-16. 64 Малахія 3.16, Одкровення 3.5, 20.15. 65 Іоана 14.6. 66 Іоана 8.32. 67 Нова Біблія. 68 Вихід 20. 2-17, Второзаконня 5.6-21. 69 Нова Біблія. Далі буде.
Національна еліта · “Формулу математичних завдань об’єднає з формулою служіння Україні і закодує в таємничу абревіатуру. Україна, жінка, математика”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“УЖМА”. Моя любов – Україна і математика

Галина ДАЦЮК, журналістка 5 травня 2025 р. Ніні Опанасівні Вірчен4 ко виповнюється 95 років. Вона докторка фізико-математичних наук, академік АН вищої школи України, громадська діячка, просвітянка, колишня політув’язнена тайшетських спецтаборів на псевдо “УЖМА”. У 2020-му – рік Математики – визнана однією з найвидатніших жінок-вчених України! У сімнадцять років Ніна “долю вибрала собі сама”, сформулювала ідеал самопосвяти і дала клятву “всю себе присвятити математиці та Україні”. Звідки цей дужий чин у тоненької русявої дівчинки? І школа для всіх одна, ті ж предмети, статки, оточення, радянська дійсність, дисципліна. Але раптом – у єдиному на тисячі – дівочому серці спалахує сильніша за пристрасне кохання любов до своєї батьківщини! А може, не раптом? Батько, колишній старшина армії УНР, агроном за освітою, був особливою Ніна Вірченко з посестрою Богданою Бійовською після заслання людиною у її житті. Він був світло і сонце! “Утри їм носа, Ніно!” – із захопленням дивився на талановиту донечку, що підростала на очах. Однак пояснювати зрозуміло математику він не міг, і Ніна освоювала предмет самотужки. Мамина наука вкладалася у досконалу мудрість: “Ніно, вчись! І працюй!” Старалась, бо хіба можна маму розчарувати? Маму – “найкращу з матерів” – вона вважатиме святою людиною. До того ж, дівчинка сама прагнула знань, як хліба, тому примушувати її до книжки не треба було. Десятий клас Ніна закінчувала в Житомирі. Вчилася на відмінно з усіх предметів. Зранку без сніданку поспішала у бібліотеку, потім, без обіду, йшла через усе місто до єдиної української школи. У творі про “найщасливіший день в житті” вона згадає годину, “коли зрозуміла причину горя народу і обрала собі мету в житті”. А ще був виступ Ніни на зльоті відмінників Житомирщини, єдиний українською мовою з-поміж кількох десятків російськомовних. “Ох і дала там усім наша Ніна, казала, що хотіла!” – захоплено раділи вчителі. Аплодисменти заглушили гуркіт власного серця! “Впєрвиє услишал такую звонкую украінскую рєчь”, – скаже їй літній пан з третього ряду, коли вона повертатиметься після тріумфального виступу на своє місце. Вона здивується: українська мова – не екзотика, а потреба нормальної українки. “Нація без мови – це нація рабів!” Про випускний Нінин твір під заголовком “Я – дочка свого народу” розповість газета “Радянська Житомирщина”. “Страшно впасти у кайдани”, а більш нічого не страшно!” – напише дівчинка. Вчителька української мови розцілує її і скаже: “Ніно, таких творів у нас в школі ще ніхто не писав!” Через багато літ та сама вчителька обійме Ніну, коли та повернеться з таборів. Розстелить прабабин рушник на столі, посадить коло себе колишню свою випускницю і попросить: “Розкажи мені, Ніно, де ти була, що було з тобою”. “З чого почати, Марто Андріївно?..” У 16 років золота медалістка Ніна подала документи на фізико-математичний факультет Московського університету, щоб стати “українською Ковалевською”. Блискуче розв’язала задачі, які запропонував Андрій Колмогоров (за його підручником з математики вчитиметься вся тодішня країна). Математичне світило похвалило абітурієнтку і власноручно написало: “Зарахувати!” Проте виклик із Москви на навчання тато з мамою приховають, бо хотіли, щоб дочка вчилася ближче до родини. Про це Ніна дізнається набагато пізніше. Паралельно вона без іспитів вступає до Київського університету і з радістю пірнає в науку, слухає, як музику, лекції з геометрії професора Б. Я. Букреєва, з матаналізу – С. Г. Крейна. Голодний 47-й Ніна переживає тяжко, до втрати свідомості. Дивилася на рівняння – бачила перед собою шматочки хліба. Уночі в гуртожитській кімнаті на 19 осіб дошкуляли такі ж голодні пацюки. Але вдень вона збиралася “чолом догори” і освоювала повоєнний Київ. Усі бібліотеки, музеї, театри – твої! Наповнюй життя найглибшим смислом! Мрії про міжпланетні польоти приведуть її до студентського гуртка ракетотехніки та аеродинаміки. Двадцять дев’ять хлопців і одна Ніна вивчали будову літака, розробляли власні проєкти, стрибали з парашутом. Своєю відчайдушністю вона вразить чоловіків – недавніх учасників війни, стрибнувши першою. І згодом – ще 10 разів! “Люблю бути першою, навіть серед чоловіків”. Вона завжди пишалася, що народилася на прекрасній Черкащині, “яку сходив Тарас”. Зачитаний “Кобзар” – найдорожча книжка, лежала у їхній родині на столі поруч з хлібом. Мама знала його напам’ять. І щиро цитувала рядки про те, що “буде син і буде мати, і будуть люди на землі”. Ніна не відає, про що думає мама, але сама бачить, що людей, у яких вірив Шевченко, мало! “Чому навколо стільки рабської України?” – роздумує дівчинка і вирішує творити свою Україну. І вмонтує в алгебраїчні рівняння поняття честі та сили духу. Формулу математичних завдань об’єднає з формулою служіння Україні і закодує ці принципи в таємничу абревіатуру УЖМА! Україна, жінка, математика! І вітатиметься на початку листів “СлУ”. Слава Україні! Тільки для най-найближчих! Коли відродиться Незалежність і вже можна буде відкрити той захований ключ, Ніна ставитиме привітання у кожному із сотень листів, які писатиме своїм посестрам, з котрими переживе ГУЛАГ. Слава Україні! Завела щоденник з епіграфом “Караюсь, мучуся, але не каюсь!” Вона все помічає і з математичною точністю аналізує “радісне” радянське життя. Її, сімнадцятирічну, надихали думки про підпільну боротьбу. Знайшла подруг і найближчу, якій вірила, як собі. Писали листівки, обговорювали плани. Невдовзі листи, листівки, навіть шкільний твір покажуть Ніні на слідстві в КДБ, бо, виявляється, що “найвірніша” подруга вірно повідомляла “недремному оку” таємниці Ніниного життя. І одного разу, йдучи по Володимирській, у жовтій кофтинці (ленінградський маркізет) і синенькій спідничці, Ніна почує біля самого вуха скрегіт гальм, а затим чиясь рука “ніжно” посадить її в авто. “Што за цвєта націоналістічєскіє на тєбє?” В одиночній камері на Володимирській, під час пристрасних нічних допитів, вона буде мовчати. Гірко пошкодує, що донесли ті, кому вірила. Хоча, якщо вдуматися, чим небезпечна КДБ сімнадцятилітня студентка, яка любила батьківщину і математику? “Просто молох потребував нових жертв”. У Лук’янівській тюрмі 8 січня 1949 року “особоє совєщаніє” засудило її на 10 років спецтаборів за участь в “українсько-націоналістичній банді”. Вона приготує палку промову на суді, але слова їй не дадуть. Невдовзі з Лук’янівки її разом з сотнею “націоналістів-бандитів” відправлятимуть на етап. Мама виглядатиме з глухої шпаринки у тюремному дворі і, здається, побачить Ніну через заґратовану шибку авта. Зорі згасали у передранковій годині, наступала тьма. Вона вирушала у дорогу, з якої не повертаються. Навіть якщо повернешся фізично, все одно до смерті залишишся з тавром “української націоналістки”. Східний Сибір, Тайшетський спецтабір, лісоповал, каменоломні, лікарня. Два листи на рік, “запретки”, норми, мороз, хвороби, знущання наглядачів. Разом з нею тисячі дівчат із заходу України, “небезпечних націоналісток”. Ніна, єдина східнячка, наймолодша серед усіх, скоро стане своєю, надійною. У таборі смерть і сила непокори балансують, як два полюси. Ніна ходитиме щодня, як по лезу, з єдиною думкою – не втратити себе зсередини, “не заломитися”! І на роздачі, відрізаючи гострим ножем порцію хліба, з точністю до міліметра і грама, бо поруч наглядають, все ж умудриться і зекономить на шматок для хворих посестер. Скільком не дала загинути! У тайзі непроходимій паличкою на снігу Ніна писатиме числа і вчитиме дівчат математики. Її рівняння розв’язуватиме японка Тізуко, хороша подруга, яка не витримає лютих сибірських морозів і загине. Скільки згодом ми з Ніною Опанасівною будемо провідувати посестер, стільки вони згадуватимуть Нінину “науку на снігу”, яку зчитувало Небо! “Поетка німого числа!” – перефразую назву книжки Миколи Сороки про математика Михайла Кравчука – ще одну Нінину любов. Табір – це сестринство, де одна за одну готова вмерти! Одного разу вона побачила, як просто на Миросю Румак летить з гори величезна каменюка. А вже за мить, не роздумуючи, кожна ступила крок, щоб прикрити подругу – Ніна – Миросю, Мирося – Ніну. І камінь спинився, на лету зачепившись за якусь билинку. Сила любові рятувала і наповнювала дні вірою. “Може, я й вижила, що вірила”. Чорний одяг з номером Р-840 не годен був затьмарити її сонцесяйні очі. Крадькома з подругами вони співали, молилися, вишивали, декламували Шевченка. Мама вклала у торбинку з крупою їхній домашній “Кобзар”, і наглядач віддав його Ніні за пачку цигарок. Це щастя вона ховала під час шмонів, як власне серце. У її неволі Шевченко був найвільнішою людиною і порятунком. За його прикладом вона бунтувала! Коли тюремне начальство вирішило забрати від ув’язнених останні копійки на держпозику, Ніна запротестувала: “Нізащо!” За нею стали сотні дівчат, спочатку з острахом, а потім без страху. “Ми в усьому хотіли бути схожі на тебе, Ніночко!” – зізнається їй в листі щира подруга по таборах Нуся Катамай з Ямниці. Її посестрами назавжди стали Ірина Сеник, Антоніна Сірик, Богдана Бійовська, Мирослава Румак, Стефа Процак, Марта Чорній, Надія Солтис, Адріяна Воробець, Марія Юкіш, мати-ігуменя Йосифа, Настя Петреній, Лідія Дейнека, Стефанія Сальва і ще десятки. Вони не загубилися за понад 70 років життя після таборів. Щороку, до недавнього часу, пані Ніна їздила на захід України – “до своїх дівчат”. Кілька разів, величезна вдячність пані Ніні, вона брала з собою мене. Карпати для Ніни – сіль і хліб України! Бистрець – до Юлі Будзанович, Тернопіль – Надійка “Перлинка”, Борислав – Іруся. У Миколаєві на Львівщині я стала свідком зустрічі двох співкамерниць через 50 років. “Ніночко!”. “Стефцю!”. Ніби не було розлук! А тоді кілька днів і ночей – розмови, спогади, сльози, радість. На ці зустрічі збиралися вулиці, громади. Вони дожили до незалежної України, про яку мріяли в катівнях ГУЛАГу. Вона знову ставала сонцесяйною енергійною Ніною, піднімалася на Говерлу, долала сотні кілометрів крутих доріг, щоб провідати найвірніших. Поїздки до дівчат стали її духовною наснагою! На жаль, сьогодні багатьом своїм подругам вже доводиться носити квіти на зелені цвинтарі… Ніну амністували як малолітку після смерті Сталіна. Тиждень добиралася поїздом в Україну. У Києві, маючи для пересадки в Житомир кілька годин, побігла з вокзалу Традиційне святкування Дня Незалежності у Волинському братстві. 2012 р.
З роси й води! · “Життя завжди пашіло працею, творчістю, наукою, спілкуванням і любов’ю”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

без математики! Але добрі люди допомагають їй знайти роботу в Політехнічному інституті, нині – Національному політехнічному університеті, де вона викладала майже 50 років! “Мої студенти – це радість невимовна і неописана!”. У книзі “Зернини доріг життя мого” Ніна Опанасівна згадує свої “зоряні” години. Перша – у Москві, перед захистом докторської дисертації. У залі всього дві жінки. “Вірченко... з Києва?.. дамо 20 хвилин…”. Після 5 хвилин Ніниного виступу зал притих, а через 10 – завмер. Потім посипалися запитання, дискусія, блискучі аргументи. Це був тріумф, що тривав близько години! “Я буваю на всіх засіданнях, ви єдина жінка, яку сприйняли тут серйозно”, – сказала захоплено московська вчена. Докторську “Нові типи парних (потрійних) інтегральних рівнянь зі спеціальними функціями” Ніна блискуче захистила у 1988, робота була готова і чекала слушного часу. “Олівець математика бачить глибше, ніж мікроскопи, і дальше, ніж телескопи”. Її зоряні години – Міжнародні математичні конференції імені Михайла Кравчука, чию спадщину досліджує 60 років. Зробила все, щоб ім’я одного з найвидатніших математиків ХХ століття повернути в науку та історію. Михайло Кравчук відкрив Архипа Люльку і Сергія Корольова, які були його учнями. І став духовним батьком у науці для Ніни. Його науковими відкриттями сьогодні користується весь світ. Американський вчений Атанасов спеціально, щоб ознайомитися з працями Кравчука, опанував українську мову. Хіба міг вижити в сталінській системі математик, який у знаменитому “многочленові Кравчука” закодував ім’я “Україна”? Його заарештували, засудили і відправили в ГУЛАГ. І 1942 року на Колимі в страшному таборі смертників обірвалося життя видатного українця. Міжнародні конференції, пам’ятник вченому, вулиця його імені, авдиторія імені Михайла Кравчука, книжки про нього – це увічнення пам’яті великого математика, до якого доклала свою енергію і серце Ніна Опанасівна. Вона завше “захлиналася” від праці, діяльності, науки, громадської роботи. Ніна Вірченко – членкиня Українського, Американського, Бельгійського, Австралійського, Единбурзького, Лондонського математичних товариств, Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Вона – авторка понад 360 наукових і науково-методичних праць, з-поміж них – понад 20 книжок. Учасниця численних наукових семінарів, міжнародних наукових конференцій, з’їздів, конгресів – в Чехословаччині, Німеччині, Болгарії, Білорусі, Литві, Фінляндії, Узбекистані, Португалії, Швейцарії. Серед громадських обов’язків – голова науково-методичної Ради Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. У числі нагород – дві медалі Ярослава Мудрого, медаль Андрія Первозванного, “Українська Мадонна”, медаль “Будівничий України” від ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Серед звань – заслужена працівниця освіти України, заслужена викладачка і почесна професорка НТУУ. “Я на кожен день дивлюсь, як на межу свого життя!” – казав Сенека. Ніна Опанасівна досі проживала кожен день “революційно”, по вінця, “радіючи радістю святою”, що маємо власну державу. І згадує усіх, хто виборювали незалежність України і не дочекалися… Її життя завжди пашіло працею, творчістю, наукою, спілкуванням і любов’ю. “Геній – це на один відсоток талант, натхнення, а на 99 – піт”, – цитувала своїм студентам Едісона вчена на псевдо УЖМА, видатна українка, незламна Ніна Вірченко. Так вона вважає. Від початку Великої війни пані Ніна в Тернополі. Телефонує через день, цікавиться культурним життям у Києві, ділиться роздумами, згадує своїх незламних дівчат, з якими відбувала ув’язнення в ГУЛАГу, пише унікальні вірші і непохитно вірить, що Україна переможе. Бо вона – Любов!
З роси й води! · “Життя завжди пашіло працею, творчістю, наукою, спілкуванням і любов’ю”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Світле 70-ліття Олександра Балабка

“до Шевченка”. На постать у валянках 40-го розміру на “одну ногу”, бушлаті, обшитому латками, шапці 60-го розміру, обв’язаній хусткою, з торбиною за плечами озиралися перехожі! Опудало! Біля пам’ятника Тарасові вона стала навколішки, піднесла очі: “Я повернулася!”. І раптом побачила, як Шевченко виріс до велетня, навіть почула, як сказав: “Ніно, будь завжди дочкою України!” Це був якийсь екстаз! Вона поклялася, що повернеться до рідних університетських стін і ніколи не залишить математики і України! Життя після амністії – це життя “на великій зоні” під прицілом “органів”. Рідні тато з мамою попередили: “Ніно, щоб за тобою – ні пилинки”. Хотіла відновитися на навчання, але відчувала, що за нею тягнеться хвіст неблагонадійної біографії. При вступі до Харківського університету її почали допитувати, чому вступає не в Київ, що вона там накоїла. Зібралася силами і чітко сказала, що “напевно, готується друге слідство, але вона буде вчитися наперекір усім”. “Розпекла” їх. “Недарма тебе посадили, дивно, що випустили”. “Не пиши ніде про ув’язнення, але добивайся мети!” – сердечно порадив харківський професор, своя людина. Спробувала вступити до сільськогосподарського інституту, але “сексоти” спрацювали й тут. “Засипали” на іспиті з російської літератури, бо не змогла відповісти, ювілей якого великого письменника відзначила родіна. Звідки їй було знати, що Толстого, коли в таборі шість років вона не бачила газет і не чула радіо! З двома закінченими перед ув’язнен- Біля пам’ятника видатному математику Михайлу Кравчуку на території КПІ ім. І. Сікорського ням курсами Ніна вчителює у школах Житомирщини та Київщини (Янушпіль, Улянівка, Томашівка) і незабаром стає однією з кращих вчительок! Вступає на заочне відділення мехмату КДУ, у 1958-му переводиться на стаціонар. З табірних “мандрів” через Київ повертаються її дівчата, зустрічаються, радіють за Ніну, як за себе! Закінчує аспірантуру, достроково захищає кандидатську дисертацію, стає доцентом кафедри математичної фізики КДУ. Викладає, наполегливо опановує науку, а тим часом за нею пильно стежить недремне око держбезпеки. У квартирі встановлено кілька жучків. І вони з чоловіком Ростиславом Доценком (прекрасним перекладачем, теж колишнім політв’язнем, на жаль, нині покійним) не раз спостерігають, як за вікном стоїть автомобіль, прослуховуючи їхні розмови. Окремі бесіди проводять персонально, майже щомісяця! І так тривало понад тридцять років! У 1972 році, коли в Україні пронесеться новий шквал наступу на все українське і прокотяться сотні арештів, почнеться тиск на Ніну. Під погрозами у 1973 р. її змусять написати заяву на звільнення, “щоб очистити університет від викладачів-націоналістів”. Маленькі діти, безробітний чоловік, літні батьки – як важко витримати цькування, безгрошів’я і життя Дмитро ЧИСТЯК Неймовірно, але правда – славне 70-ліття неповторного Олександра Балабка відсвітліло в Київському будинку вчених, згуртувавши численних-численних шанувальників його розмаїтих талантів. “Немає загадки таланту – є вічна загадка любові”, – слушно зауважив Григір Тютюнник. І ось, маючи втіху спілкування з Олександром Васильовичем ледь не зо два десятиліття, спостеріг, що таємниця цього мудрого чоловіка – у дивовижній симпатії з довкіллям: попри всі випробування, він долає опір матерії івона стає в його товаристві злагіднішою. Тому й те вагоме десятикнижжя, де світами мандрують славні українці (Соломія Крушельницька поряд із Миколою Гоголем, Серж Лифар – із Михайлом Коцюбинським, а Марія Башкирцева – з Володимиром Винниченком), і його рясний доробок у пісенній творчості (скільки талановитих виконавців і композиторів товаришує з ним!), і неоціненний журналістський досвід (головред “Вечірнього Києва” – це ж які обрії!), і багатолітнє керівництво журі секції “Літературна творчість” в Малій академії наук України, і головування у Творчому об’єднанні прозаїків та спільнодія у правлінні Київської організації Національної спілки письменників України, і сумлінна робота в журі міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара, і надійне плече у редакції журналу “Київ”, і зарубіжні гастролі від Парижа в Українському літературному клубі до хорватського Ловрана на фестивалі “Франкові зорі” – це лише видимі грані айсбергів Олександра Васильовича, де знаходиться місце і дачній садибі, і романістиці, і журналістиці, і поезії (що мандрує в антологіях української поезії французькою, італійською, албанською та румунською), і музиці, і співам, і наставництву молоді, і Асоціації діячів естрадного мистецтва України, і ще, і ще... Ювіляра вітали численні друзі та колеги – голова творчого об’єднання “Світлина” при Національній спілці письменників України Лариса Петрова; заслужена артистка України Каріна Карасьова зі знаковими піснями “Моя осінь”, “Капрі” та “Українська ніч” на музику Олександра Швидкого; народний артист України Олег Дзюба з перекладом Олександра Балабка з Олександра Вертинського “Києве, батьківщино ніжна…” та твором “Жінки старіють вранці…” на музику незабутнього Леоніда Нечипорука; заслужена артистка України Ірина Персанова з піснями “Актриса” та “Дощ над Парижем” на музику Ле- Квіти ювіляру вручає голова КО НСПУ Тетяна Фольварочна оніда Нечипорука; народні артисти України Світлана Мирвода (з улюбленою піснею родини Крушельницьких “Нащо мені чорні брови?..”, перекладеною “Бідою” Висоцького – під бандуру, а також “Папороттю Растреллі” на музику Ксенії Нікольської, піснями “Ярославна” та “Молодий тюльпан” на музику Леоніда Нечипорука) й Олександр Василенко (“Я в рідному домі” на музику Леоніда Нечипорука). Пісня “Зелена субота” прозвучала на відео у виконанні Василя Касенича, співака і воїна ЗСУ, а я мав честь представити громаді французький та італійський переклади цього твору, спільно з головою Київської організації НСПУ Тетяною Фольварочною наголосивши на такому важливому системному творчому осмисленні українців у світовій культурі з-під пера Олександра Васильовича. Зворушливим було виконання незабутнім Леонідом Нечипоруком у відеозапису однієї з останніх його пісень на вірші Олександра Балабка – “Чобітки з Ягідного”, зболене осмислення геноциду рашистського концтабору на Чернігівщині. Вітав ювіляра й голова Національної всеукраїнської музичної спілки Петро Андрійчук, а голова Спілки жінок міста Києва Лідія Москаленко, дякуючи за багатолітню спільну роботу, озвучила грамоту митрополита Київського і всієї України, предстоятеля Православної церкви України Блаженнійшого Епіфанія про нагородження Олександра Балабка орденом святого Архістратига Михаїла “за заслуги перед помісною церквою та побожним народом”. Побажаймо ж нашому perpetuum mobi- le Олександру Васильовичу – стрічання весен за веснами у найлюбішому нашому Києві, мандрів за мандрами і теплих повернень додому, де його чекає чарівна пані Любов. А нам – світлих літ спілкування з цією дивовижною творчою особистістю. З роси й води! Світлина на згадку про славний ювілей у Будинку вчених
Культура без провінції · “Запрошуємо й вас долучатися до добрих справ разом із нами!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Українським шляхом – до світла перемоги

Лариса ГЕРЯК, заслужена журналістка України Микола ЗИМОМРЯ, заслужений діяч науки і техніки України, член НСПУ Дрогобицька бібліотека ім. В’ячеслава Чорновола вже давно служить місцем численних зустрічей із читачами. Справжньою подією стала, наприклад, презентація творчості Павла Мовчана, зокрема, його знакової збірки “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?” (Київ, Український пріоритет, 2024, 192 с.). Це, сказати б, особливо примітна в авторському доробку книжка, що містить зразки інтимної поезії. Адже читацький загал звик до, як правило, громадянської лірики Павла Мовчана, переплетеної органічно із соціальними мотивами й почуттями національної самосвідомості, виразно державотворчої потужності. Звісно, не для самопохвали, а радше для ілюстрації його імпозантної думки спонукального характеру, подаю тут дарчий напис-експромт, що ліг на титульну сторінку названої збірки: “Дорогий Друже Миколо! Вдячний Долі, що колись нас поєднала в науці й спільній справі – служінні українському слову. Автор. Павло Мовчан. Дрогобич, 17.8.2014”. Відрадно, що в дійстві брав участь Володимир Шовкошитний, автор унікальної історичної трилогії “Кров – свята” (Київ, 2015, 864 с.). А нещодавно відбулася презентація книжки з красномовно збірною назвою “Український шлях” із серії “Ми – українці”, що належить перу Йосипа Фиштика, відомого поета-пісняра, автора понад десятка пісенних і поетичних збірок, лавреата міжнародних премій і конкурсів, заслуженого діяча мистецтв України, багатолітнього керівника радіо “Франкова земля”, Почесного громадянина Дрогобича. На її сторінках гідно змальований шлях боротьби українського народу за свою незалежність. Тернистий, щедро скроплений кров’ю багатьох поколінь український шлях… Його можна описати по-різному: з точки зору історії, глибоко вникаючи в тему. Можна науково досліджувати певний період минувшини чи сьогодення. Але Йосип Фиштик знайшов свій нестандартний підхід – він показав потужний шлях, що складається із земних стежин українців. Тих, хто нині на гарячих фронтах. І тих, хто на внутрішньому фронті чесно і віддано трудиться, тримаючи економічну міць держави. Їх у книзі багато – від представників влади, науковців, творчої інтелігенції – до виробничників, комунальників, нафтовиків. У книзі зібрані історії людей та реалізовані проєкти, які зароджувались та творились на теренах Дрогобиччини, історії успіху та становлення, зміцнення та розвитку української культури, літератури, мистецтва, соціальної, господарської сфери. На презентацію нової книги Й. Фиштика завітало чимало гостей, друзів та поціновувачів творчості письменника. Модератором заходу виступив літературознавець та критик, доктор філологічних наук Микола Зимомря, який, зокрема, сказав: – Ми усвідомлюємо, що ідентифікація кожного з нас починається з цього божественного слова – Україна! Легко любити себе в Україні, важче любити Україну в собі. Йосип Фиштик, будучи добрих п’ять десятків років з мікрофоном на хвилях Франкового голосу, очолюючи радіо “Франкова земля”, примножував славу рідної землі, допомагав краянам жити, трудитись, не здаватись у непростих обставинах. Це приклад людини, яка попри непрості віражі долі, віддано служить рідному неповторному українському Слову. Захід розпочали зі слів благословення від отців Івана Паньківа та Дмитра Заміщака і спільної молитви. А згодом – виразні виступи та неповторні емоції. Добрих два десятки наших краян розповідали про свої враження від книги, а особливо – від автора ошатного видання. Звісно, ми вибрали лише окремі фрази, які теплими мазками творили портрет нашого колеги та ідейного натхненника. Знані у Франковому краї керівники Андрій Шевкенич, Володимир Ханас, Оксана Матчишин, Ігор Розлуцький підкреслили внесок Йосипа Фиштика в розвиток і популяризацію української культури. Виступаючи на презентації власного видання “Український шлях”, Йосип Фиштик поділився з присутніми цікавими сторінками своєї творчості, наголосивши, що завжди прагне привнести в літературу паростки нового, щемливого. – Лишень із київською композиторкою Людмилою Єрмаковою ми створили 35 пісень. П’ятнадцять із них взяли до свого репертуару народні артисти України. А загалом з пісенного доробку понад 40 музичних творів виконують народні та заслужені артисти. Звісно, справа не у званнях, а в таланті, вмінні представити, донести авторський задум. Тому ці пісні й знайшли свою дорогу до людських сердець. Якщо говорити про ідею книг, об’єднаних темою України, я думав, чи писати мені далі. Я уникаю переспівів. Життя потребує новизни. Має бути свіжість думки, щоб не збитись на манівці. Тому й поставив перед собою завдання – вибудувати формулу українського шляху мовою пісні. Білозірова “Ватра” і виконує цей легендарний твір “Український шлях”. А згодом з’являлися нові теми, підтеми, щемлива зав’язь славних українських постатей, що й стало основою книги. Варто наголосити: Й. Фиштик видав близько тридцяти власних поетичних збірок, шість нот-но-поетичних книжок (“Франкова криниця”, “Дзвіниця роду”, “Під небесами Франкових дум”, “Євродім”, “Пісню не забути, що цвіте від рути”, “Мамо, лишайтеся з нами”), кілька сотень пісень, які широко знані в Україні та далеко за її межами. У творчому здобутку Майстра – дванадцять аудіоальбомів (“Проекції століття”), десять компакт-дисків, розлогі цикли “Дзвонарі”, “Дев’ять бочок солі” (Пісенні присвяти старовинному Дрогобичу). Автор всеукраїнських духовно-мистецьких проєктів “Ця земля – Україна”, “Український шлях”, “Собор щоденної благодаті”, “Контекст України: лишаймося собою”, “Під небесами Франкових дум”, “Спішімо жити в Україні”. Впродовж літературного вечора слова вітань на адресу автора лунали від багатьох гостей заходу – Марії Федурко, Лариси Геряк, Віри Стережило, Романа Войтківа, а ще – здоровлення від київського славетного побратима, поета-пісняра Вадима Крищенка. Під час заходу присутні мали змогу насолодитись майстерними музичними композиціями у виконанні ансамблю бандуристів Дрогобицького музичного коледжу імені Василя Барвінського. А опісля музичної паузи слова вітань лились з новою силою і яскравими почуттями. Марія Момот, Михайло Кравець, Василь Бохонок, Ігор Хом’як – ці імена ви неодмінно знайдете на сторінках “Українського шляху”. Ось, приміром, стрижневі думки з виступів: “Ви все своє життя присвяти- Ліни Костенко, продекламовані зі сцени. Присутні щиро дякували хору “Просвіта” за чудовий концерт, який допоміг відчути велич свята Великодня через прекрасну музику та поезію. * * * 25 квітня Дніпровська “Просвіта” взяла участь у форумі “Тижні Добрих Справ”, який відбувся в сесійній залі Дніпровської міської ради. Ця подія стала важливою платформою для зустрічі активістів, волонтерів, представників влади, молодіжних організацій та соціально відповідального бізнесу. Наша команда представила ключові ініціативи у сфері психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, які реалізуються за участі “Просвіти”. Зокрема, було презентовано програми підтримки родин військових, ветеранів та внутрішньо переміщених осіб. За словами голови Січеславської “Просвіти” Сергія Тютюнника, участь у форумі стала чудовою можливістю для налагодженли тому, щоб наша мова, наше слово – було!” “Український шлях, за ідеєю автора, – це стежини мільйонів українців, які об’єднані єдиною національною ідеєю. Тому Й. Фиштик майстерно, витончено творить образки наших сучасників, показує, які ми на цьому непростому етапі”. “Український шлях” – це геніальна ідея, ідеальний проєкт! Кажу це як автор історичних романів. Щиро радію за автора”. “Ви вмієте знайти особливі деталі, несподівані повороти. Ваше слово – цікаве й цілюще!” “Кожен проєкт Йосипа Фиштика – різноплановий, неповторний. Дуже ціную вміння митця показати велич української нації, піднести її на міжнародний рівень”. “Йосип Фиштик – це, безумовно, феномен. Завжди мусить бути людина, яка будить. Таким будителем для нашого міста уже багато років є пан Йосип – надзвичайно інтелігентна, творча особистість”. “Автор книг про новітню добу України не забуває велику увагу приділяти вимушеним переселенцям, яких ворог позбавив всього, що люди наживали роками! Чужої біди не буває!” “Йосипа Фиштика добре знають, зокрема, у Західній Європі. Недаремно його поезії перекладені десятьма мовами світу”. Керівник Дрогобицького відділення НСЖУ Степан Яким передав Й. Фиштику сердечні вітання від Секретаріату обласної спілки, побажавши нових звершень. Зауважили літописну харизму нового видання письменника і авторитетні особистості Дрогобича Юрій Хомош та Іван Малега. І як же не прочитати власну присвяту поетові? На презентації відомі мовознавці Віра Котович та Ганна Іваночко зробили це від душі. Творчість Йосипа Фиштика – яскравий приклад того, як слово може надихати, об’єднувати й вести вперед. Нехай ця книга стане ще одним дороговказом для всіх, хто торує власний український шлях. ня нових партнерств, обміну досвідом та обговорення спільних дій у відповідь на сучасні виклики у сфері ментального здоров’я. Ми переконані, що співпраця громадських організацій, волонтерських ініціатив і бізнесу є запорукою ефективної підтримки населення у складні часи. “Дякуємо організаторам за можливість стати частиною цього заходу та презентувати наші соціально значущі проєкти. Запрошуємо й вас долучатися до добрих справ разом із нами!” – зазначив Сергій Тютюнник у коментарі на Фейсбуці. Власн. інф.
Культура без провінції · “Запрошуємо й вас долучатися до добрих справ разом із нами!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Добрі справи

У залі Публічної бібліотеки імені Лесі Українки в Києві відбувся святковий концерт до Великодня хору “Просвіта”. Хор “Просвіта” під керівництвом Любові Васильєвої представив програму, яка гармонійно поєднала великодні піснеспіви, сповнені світлої радості, та знакові твори українських класиків. Окрім того, у виконанні хору прозвучали пісні на слова відомих українських поетів – Василя Симоненка, Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших. Доповнили атмосферу вечора проникливі вірші Тараса Шевченка та
Письменники і час · “Повірив: Схід, свій шлях і тишу Ми відвоюєм у боях”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Поезія теж в однострої Спогад про одну презентацію

Петро ШКРАБ’ЮК, доктор історичних наук, письменник, м. Львів Наприкінці грудня минулого року у василіянському видавництві “Місіонер” вийшла моя нова книжка “Поезія в однострої (Есеї і вірші 2014–2024 років)”, 224 с. Проте у цьому виданні вміщено не тільки поезію (понад 50 творів), а й спогади про три мої поїздки на Донеччину (дві останні – в Бахмут, Костянтинівку, Покровськ; це травень і листопад 2016 р.), опісля три незабутні мандрівки до Чернігова, Херсона й Житомира під орудою світлої пам’яті Люби Хомчак, яка створила й провадила так званий “Книжковий дворик на колесах”. В книжці є розповідь про моє з товаришами патрулювання Залізничного району Львова в перші чотири місяці повномасштабної аґресії московитів, а також цикл “Сильветки без балаклави” – про воїнів, головно науковців, які воюють, як-от молодий доктор історичних наук і поет Роман Тарнавський, кандидати наук Петро Біляковський, Богдан Пастух, Володимир Конопка, вчителька Лідія Ільків, а з тих, що на початках патрулювали зі мною, – Богдан Мартиник та Андрій Дунас. Окремі сильветки увічнюють воїнів, які загинули: історики Сергій Зайцев і Микола Майорчак, археолог Андрій Филипчук, підприємець Остап Іськів, рідні брати отців-василіян – Володимир Гурняк і Сергій Якимчук, чотири випускники Бучацького василіянського ліцею святого Йосафата: Назар Грабар, Микола Мялковський, Іван Вика, Назарій Сержанюк. Називаю ці імена, аби ще раз нагадати про них, ще раз вклонитися їхній пам’яті – і насамперед пам’яті Героя України Тараса Матвіїва з Жидачева, випускника факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, який, рятуючи бійців свого взводу, загинув у липні 2020-го, тобто раніше від згаданих тут побратимів. 8 січня цього року, в Інституті народознавства НАН України, відбулася презентація “Поезія в однострої”, на яку прибули і батьки Тараса Матвіїва, і Всеволод Іськів, і пані Катерина – мама Романа Тарнавського та його друг, командир роти П. Біляковський, який лікувався в госпіталі після важкого поранення, і доброволець ЗСУ Б. Мартиник, який, після семи контузій, служить тепер на Львівщині (як і етнолог, капітан В. Конопка). До сліз зворушували і виступ Валентини Матвіїв, вчительки й талановитої поетеси, і присутність на презентації трьох молодих жінок, які втратили чоловіків, – Галини Филипчук, Василини Зайцевої, яка прибула на презентацію з донечкою Дарусею, і зовсім юної Вікторії: її чоловік, Роман Шпитко, командував ротою, в якій передніше служив Тарас Матвіїв. Роман приїжджав на похорон Тараса, а 12 березня 2022-го і сам загинув. Презентація (а вона була велелюдною, з душпастирським благословенням і співом колядок) засвідчила нашу віру в перемогу, в Україну, як вірили в неї і воїни УПА (див. Додаток “Поезія в повстанських строях”), хоч для них її державна самостійність була ще за обрієм, а для нас стала явою. А тому Перемога над рашею неминуча. Про неї говорять і мої вірші, деякі з них пропоную читачам. Разом До зброї стали всі герої, щоб світло поховало млу… Поезія теж в однострої – вона на фронті і в тилу. Її земна й небесна мова веде у сповідальний храм. Вона втирає сльози вдовам і не прощає ворогам. Вона гуртує і гартує. Вона за край наш у бою. І рани воїнам бинтує. І їхні подвиги нотує… І я із нею у строю. Від сина малого – на фронт Шлю батькові вістку на фронт, Що з мамою ми у підвалі, Що бомби свистять із висот І вирви у нашім кварталі. Я глухну від грому війни. Мій песик тремтить на колінах. Та чуєм відбій… Пів стіни Лежить перед нами в руїнах. І бабця зітхає: “Ой-ой!” І хреститься кожну хвилину. А мама – що тато герой – Нагадує нам без упину. Екран, голоси… Край доріг Ворожий брухт вщент догоряє. А песик мій ліг на поріг І батька-героя чекає. Дивлюсь на людей бойових У формі, і кожен при зброї. І батька впізнати між них Не можу, бо всі тут – герої. 8 березня 2022 р. Тост Гвардійцям Олені та Олександрові, які 8 березня 2022 року повінчались на блокпості (Вінниччина); це також присвята іншим бойовим парам От-от прилетять солов’ї. Край встелить зелений покров. І враз серед смертних боїв Заквітла весняна любов. Кохання – від Бога талан. Це вірних сердець таїна. І шлюб їм дає капелан, Бо воїни – він і вона. У квітах суворий блокпост, В привітах бійці, командир… Прийміть і цей вірш як мій тост За Вас, перемогу і мир. З нас кожний сестра Вам і брат. Ви там у строю, а ми тут. І грім переможних гармат – Це Вам як весільний салют. 3 березня 2022 р. З майбутнього спогаду: пологи Народжена я в укритті, Ховались там після тривоги. В півтемній сухій тісноті У мами настали пологи. І кинулись жони на скрик, Позвала усіх гостра скруха. Хтось воду приніс, хтось – рушник, І навіть знайшлась повитуха. Засяяло враз укриття. Усе породіллі скорилось. Усі рятували життя: Дитя в час війни появилось. Любов об’єднала людей, Вгорі ж шаленіла навала. І мати в сльозах до грудей Дівчатко своє пригортала. Ангели над ними святі Ширяли, і кожен молився. ……….. Так само колись в укритті Спаситель Ісус народився. 11 березня 2022 р. Петро Шкраб’юк під час презентації Рідня Ми як ніколи однозгідні. Ми, як брати і сестри, рідні. Все рідне: море, степ, тополі, Вершини гір на видноколі, І трелі птиць, що будять ранки, І дивовижні вишиванки. Все рідне: дім, сім’я, герої, І ті, що впали у двобої, – І перед ними на коліна Стає вся наша Україна. Все рідне: пам’ять про минуле, Душевність, певність, серце чуле, Любов – і віра в перемогу, Що нам осяює дорогу… І навіть світ, що шани гідний, Іде до нас, щоб стати рідним. 22-24 березня 2022 р. Тиша Так хочеться у довколишші Дзвінкої тиші, тихих снів. Так хочеться тих благ колишніх, Коли ще простір не гримів. Так хочеться небес погідних, А не сирен, нічних заграв. Так хочеться обняти рідних, Іти босоніж серед трав. Так хочеться, аби неложна Душа зверталася: “Повір! Безцінне все: людина кожна, Комашка, пташка, сяйво зір”. Так хочеться, коли се пишу, Не бути осторонь, бо я Повірив: Схід, свій шлях і тишу Ми відвоюєм у боях. 15 квітня, 9 травня 2022 р. Учасникам заходу та бібліотеці були подаровані буклети з портретом та біографією І. М. Овчаренка, підготовлені В. Романьком. Власн. інф.
Письменники і час · “Повірив: Схід, свій шлях і тишу Ми відвоюєм у боях”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Відкрив “Слов’янського сокола”

Віктор Скрипник У прифронтовому Слов’янську вшанували земляка – 100 років від дня народження Івана Микитовича Овчаренка (1925–2007), колишнього директора середньої школи у Святогірську, члена “Просвіти” та Всеукраїнської спілки краєзнавців, лавреата премії імені В. Сосюри, Почесного громадянина м. Святогірська. Вшанування відбулося в рамках заходів Донецької облорганізації НСКУ до 100-річчя Українського краєзнавства. Відтак з нагоди ювілею знаного земляка у Слов’янській бібліотеці імені М. Петренка зібралися краєзнавці, просвітяни, працівники бібліотеки та Слов’янського авіаколеджу. Захід відкрив очільник краєзнавців Донеччини Валерій Романько. Він навів біографічні дані І. М. Овчаренка, згадав про перше знайомство з ним і подальшу спільну працю на ниві просвіти та краєзнавства. Старійшина краєзнавців Донеччини, ветеран журналістики Віктор Скрипник відзначив заслуги Івана Микитовича в тому, що той відкрив Донеччині ім’я поета-лірика Михайла Петренка, про численні книги Овчаренка. За словами Віктора Петровича свою статтю про дослідження Овчаренком творчості поета він назвав “Слов’янський сокіл” і згодом це образне висловлювання стало справді крилатим. Під цією назвою вийшла нова книга І. М. Овчаренка. Член НСКУ Геннадій Плотниченко говорив про освітянську діяльність ювіляра. Просвітянка Марія Колесникова прочитала декілька віршів Т. Шевченка, присвятила їх пам’яті ювіляра. Про важливість зберігати пам’ять про відомих людей рідного краю говорили просвітянка Людмила Подибайло, член НСКУ Володимир Давиденко, бібліотекарі СК НАУ Світлана Фірсова та Олена Шевченко. Учасники зустрічі в Слов’янську
Тільки в “СП” · “Ні ОУН, ні УПА із сотнями тисяч українських патріотів заходу України ніколи не присягали СРСР”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“Ми б’ємося за те, чому немає ціни у світі, – за Україну”: протистояння Сталіна і Довженка

Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Розлога та емоційна фраза, обрана функціональним епілогом моїх рефлексій, запозичена з кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”. Її рукопис зберігається в особистому архівному фонді Сталіна в Москві (РГАСПИ, ф.558, оп.11, спр.1126). Вікопомні рукописи не горять, тому маємо літературний текст кіноповісті з правками вождя на полях, а також запис його промови 30 січня 1944 р. у Кремлі, коли розпинали українського кінорежисера. Доповідь кремлівському повелителю писав секретар ЦК ВКП(б) О. Щербаков, і вона виявилася промовистою – “Про антиленінські помилки і націоналістичні викривлення в кіноповісті Довженка “Україна в огні””. 11 лютого Щербаков надіслав супровідного листа: “Направляємо Вам запис Вашої доповіді про кіноповість Довженка “Україна в огні””. Отже, “запис” промови оформили трохи згодом. Головний інквізитор із сатрапами вирішили провчити вільнодумного “відступника”, який наважився показати правду про війну в Україні. Співучасниками “страти” митця, якого тоді “порубали на шматки”, зголосилися бути поплічники московського Пілата – голова уряду В. Молотов, Г. Малєнков, Л. Берія, М. Хрущов, А. Мікоян, П. Пономаренко, О. Щербаков, запрошені “українці” – тодішній “головний партизан” України Д. Коротченко, майбутній перший заступник голови Раднаркому УСРР Л. Корнієць, нарком закордонних справ УРСР і письменник за сумісництвом О. Корнійчук, літератори М. Бажан, М. Рильський. Гнітюча і підступна атмосфера розправи тривала з 21:05 до 22:20. Державні люди, наділені безмежною владою. Що спонукало їх кублитись, немов весняних змій? Для чого влаштували ідеологічну “дибу” переляканому на смерть Довженку? Яка небезпека спонукала гнів у Сталіна? Малєнков і Хрущов знали про рукопис, навіть підтримували його, а в кабінеті вождя, похнюпившись, мовчали. Берія сичав ядовитим жалом, позаяк давно ненавидів митця за його славу. Відповідь криється в редакційних правках головного редактора СРСР – Сталіна, який відредагував країну кривавими чорнилами політичних репресій. Виявилося, що Довженко не зрозумів простої істини: “усі народи Радянського Союзу борються за Україну”. У доповіді Сталіна читаємо блюзнірське перекручення твору: “Якщо розмірковувати про війну з кіноповісті Довженка, то у вітчизняній війні не брали участі представники усіх народів СРСР, а брали участь у ній лише українці”. Яка огидна ретроспективна іронія, якщо пригадати заяву Путіна про те, що російський народ здолав би ворога самотужки, без українців, білорусів, вірмен, грузин, казахів, азербайджанців та інших. Злочинна й аморальна легковажність ментально збоченого диктатора. 20 листопада 1943 р. Довженко, який щойно знайшов серед руїн Києва “стареньку свою матір” та привіз її до Москви, записав гірку для себе новину: “моя повість “Україна в огні” не вподобалась Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови”. Митець здогадувався про причини гніву вождя. Глибока і гнітюча зневіра закралась у душу режисера, 26 листопада він занотував до щоденника: “Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона непотрібна і ніщо, видно, непотрібно, крім панегірика”. Його зізнання виявилися пророчими, тому що декому на Заході набридла правда про війну Росії проти України у 2022–2025 рр. Українцям боляче чути облудну риторику з капітолійського пагорба про “українську кризу”, навіть звинувачення України в агресії проти самої себе. Доволі небезпечна логіка. У Кремлі розпинали Довженка за правду про катастрофічні наслідки німецької окупації для українців, а тепер виснажена російськими ордами вдовиця стає “першопричиною” війни. “Першопричина”, про яку махає головою Лавров і базікає Путін, очевидна – існування незалежної України. З політичних радарів зникли НАТО і США, яким Москва зухвало посміхається. Брехливий наклеп Сталіна – Щербакова на твір Довженка – не випадковість, а цілком логічний прояв великодержавного російського шовінізму. Він вдало замаскований у шати удаваного радянського інтернаціоналізму. Союзним республікам, тобто колишнім внутрішнім колоніям Російської імперії, заборонялося висловлювати національно-патріотичні почуття без дозволу Кремля. Путін і зараз поширює маячню про власні злочини у Бучі, Кривому Розі й Сумах. Його брехня виявилася заразною, ніби підступний вірус проникає за океан. Сталін подібно російському цареві Миколі I, який заборонив Шевченкові “писати і малювати”, накинувся на українського кіно-Кобзаря. Повість була заборонена до постановки і друку. Режисер виправдовувався, що не бажав “зла народу руському”, наївно сподіваючись, що той не осудить “мене за мою безмежну любов до мого українського народу, якому я служу всіма силами своїми, всім серцем і розумом своїм”. Дивовижна історична послідовність і жертовність творчих людей, які захищали національно-ментальну самобутність українців. Тоталітарний, а по суті колоніальний, режим не лише фізично нищив лідерів думок, але й вибудовував різні ухили: “хвильовізм”, “шумськізм”, “волобуєвщина”, “єфремовщина” тощо. Чому любов до власного народу є націоналізмом? Ця рефлексія не полишала Довженка до його кончини. А відповідь проста: політична метрополія великодержавного шовінізму (сучасний рашизм) завжди гнобила національну самобутність інших народів. Митець намагався уникнути судилища, редагував твір, апелював до істини і можновладців. 3 січня 1944 р. зустрівся з Хрущовим, але теплої розмови не відбулося. Після неї у режисера лишилося “гнітюче бажання вмерти”. Довженко сподівався на підтримку, а почув “суворий нещадний вирок” із погрозою – “ми ще повернемось до розгляду вашого твору”. За творчістю режисера постійно стежили ідеологічні структури і спецслужби. Його повість “Перемога”, яка розкривала брутальність війни і ганебний відступ армії, виявилася наскрізь просоченою ідеями “українізації” війська. Так визнав цензор, який помітив спробу автора “штучно відокремити боротьбу українського народу від боротьби усіх народів СРСР проти німців”. Вирок категоричний: повість “для видання не придатна”. Ідеологічний контрнаступ проти “Перемоги” та “України в огні” спрямували не лише на автора. Він стосувався ролі й місця України у війні з ворогом, виокремлення її катастрофічних наслідків. На столі кремлівського кабінету Сталіна лежала повість “Україна в огні”, перекладена російською, щоб “батько народів” зміг прочитати. Він її ретельно правив синім олівцем, залишивши на полях емоційні оклики: Ах! Ох! Хе-хе! Правки розкривають світоглядні уподобання вождя, рівень його освіченості та морально-етичні риси характеру диктатора, справжнє ставлення до українців. Зауваження доволі промовисті. У 1939 р., коли на екрани вийшов фільм “Щорс”, режисерові дорікнули за ігнорування іменем Сталіна. В “Україні в огні” він постає лідером і опорою. Висловлювання Довженка, хоч і словами персонажів, виявилися доволі суперечливими. Кремлівський володар звернув увагу на діалог німецького офіцера із селянкою: “Ти за кого – за Гітлера чи за Сталіна?”. Фраза хвилясто підкреслена олівцем. Саме порівняння мало вигляд обурливий і викличний. Зневажливими виявилися слова одного з героїв твору: “Залишившись один, Запорожець зняв зі стіни портрет Сталіна”. Навіщо було знімати? Контекст сюжету доволі загадковий: “Не думали ми з вами, що так вийде, та вийшло”. Йшлося про початок війни, оточення, втрати, відступ до Волги. Тому Сталін підкреслив олівцем цю авторську позицію. Він не вважав себе творцем радянської держави, не наважився, не погодився з автором на свою історичну роль: “Ха-ха-ха! Ленін”. А інший реверанс прийняв: “За Родину! За Сталина!”. Пряма мова дійових осіб повісті належала Довженку, а не задокументованим висловам реальних героїв. Застрелився червоний генерал від усвідомлення краху, а довженківський герой промовляє вслід: “бодай його сира земля не прийняла!”. Але провина за поразки першого року війни виявилася набагато глибшою: нездатність і неготовність людей вибачити одне одному ментальні “розбіжності” за минуле, відсутність “державного інстинкту”, занедбане вивчення власної історії, масове і войовниче безбожництво, скасування власності, нестача справжньої дружби, поп-рання “вічних істин”, замість слова “нація” лишився тільки прикметник”, тому і “так багато зрадників”. Ні ОУН, ні УПА із сотнями тисяч українських патріотів заходу України ніколи не присягали СРСР, тому не могли бути “зрадниками”. Інша справа – армія генерала Власова, який пристав до фашистів. Етнічні росіяни формували чимало антирадянських загонів. Поліцаями ставали ті жителі сіл, рідних яких виморили в роки Голодомору та відправили до Сибіру. Ненависть до влади давно накопичувалася в душах людей. Кінорежисер наважився на критику теорії класової боротьби. Роками ідеологічна система, до якої долучився і Сталін, “навчала класам”, а не справжній історії, тому слово “священна” нічого не значило для народу. Провокаційно сприймався діалог героя повісті Запорожця: “Позвикали до класової боротьби, як п’яниця до самогону. Ой призведе вона нас до загибелі”. Його нарікання на “чистоту лінії” також були образливими. “Національна гордість не виблискувала у наших книгах класової боротьби”, – зневажливо писав Довженко. Сувора правда війни повернула його до реальності. Сталіну не сподобався текст про “відсутність людської уяви” і “відомчу байдужість” комендантів “воєнторгу”, які знехтували проханням полонених про допомогу і транспортування. Вони пронеслись повз них на машинах із різними товарами. Навіщо Довженко вклав в уста героїв повісті фрази “я ненавиджу радянську владу”, “Ніколи ворог не пройде”? Вермахт дійшов до Волги, вимив ковані чоботи її водами, наплював у річку, ніби в душу росіянину. Європа переймалася умиротворенням Гітлера, а Сталін грався з ним у “дружбу і співробітництво”. Догралися до концтаборів і понад 40 млн жертв радянських людей, з яких 13 млн українців (з щоденникових записів Довженка). Найдужче обурювало Сталіна українське питання у війні. Чомусь більшовику-інтернаціоналісту не сподобалося слово “нехай”, яке він повсюдно викреслював, а у фрагменті “українська земля” підкреслив “українська”. Довженко словами німецького генерала Краузе передає героїзм українців: “Так не підкорятися і так помирати, як помирають вони, українці, можуть лише люди високої моралі”. Сталін підкреслив і поставив знак питання. Вождю не сподобався Богдан Хмельницький. 40-мільйонний народ, на думку митця, не знайшов для себе “людського життя на своїй землі” серед європейських народів. Щось від М. Хвильового запозичив. Він, розтерзаний, розщеплений, блукає манівцями, ховається від власної тіні. Ніби сьогодні писав, а не 82 роки тому. Політичний вирок Довженку був неминучий. Сталін не вибачив йому фрази: “Ми б’ємося за те, чому немає ціни у світі, – за Україну”. Її виголошували командири перед боєм з українськими військовими частинами. Ремарка Сталіна була лаконічна, але однозначна – “[только?]”. В іншому місці тексту кремлівський редактор додав після вислову “За Україну” – “[Не то]”. Він доповнив одним словом – “Советскую”. Довженко виплеснув усі свої національно-патріотичні почуття, тому вклав їх у звернення Кравчини до бійців: “За Великий Радянський Союз народів і за нашу українську державу”. Не на жарт озлоблений Сталін єхидно додав: “[Ишьты!]”. Його чаша терпіння виявилася переповнена, тому він влаштував розправу над митцем у власному кабінеті. Сумна й повчальна історія таємної і підступної страти “націоналіста” Довженка, який намагався показати світову правду про війну, про страждання українців від двох диктатур – нацистської і сталінської. Назва його повісті “Україна в огні” виявилася пророчою: Україна палає сьогодні від російських ракет. Сталін відмовив існуванню “української держави” (Ишь-ты), а Путін “повторил”, але неприхованим бажанням фізично знищити Україну. Духовно мізерні народи, захопивши велику територію сусідів, хизуються силою, грубістю і шовінізмом. Справді великі народи спокутують гріхи попередників, унеможливлюють повторення геноцидних війн.
Про#читання · “Ці оповіді:свідчення стануть безцінним спадком для нащадків, які знатимуть про жорстокість московитих “визволителів””. · с. 11сторінка оригіналу ↗

У її книгах – голос українського народу

Софія РОЗУМЕНКО “Душевні муки звичайних людей часто губляться серед історій про військових чи взагалі про війну. А долі дітей, їхніх батьків, бабусь, дідусів та всіх, хто пережив окупацію, складаються в долю цілого народу, – за цим можна спостерігати, лише давши цим людям голос”, – переконана авторка книги “Лютий рік незламності” Валентина Розуменко. Авторка семи книг, членкиня НСЖУ, НСПУ, голова творчого об’єднання публіцистів Київської організації НСПУ. Наприкінці 2023 року Валентина Розуменко видала три книги: “Вільні полонянки” і “Лютий рік незламності” за підтримки Українського інституту книги та “Брат. Записки дилетанта ЗСУ” за підтримки КМДА. Книги презентували у КНУ імені Т. Шевченка та Національному педагогічному університеті ім. Б. Грінченка. Авторку запросили в Париж на презентації. Пані Валентина відвідала Францію та Італію, де відчула неабияку зацікавленість в подіях, що відбуваються в Україні. Адже в матеріалах її книг задокументовані свідчення очевидців про війну росії проти України. Іноземців зацікавили ці книги, але перекласти їх бракує коштів. У книзі “Лютий рік незламності” висвітлені події та використані матеріали з першоджерел, записані усні свідчення, що максимально наближають читача до переживань цивільних, які перебували в окупації в 2022 році. У ній 30 оповідей від 46 співрозмовників, здебільшого складних, документальних свідчень про пережите в окупації під час воєнних злочинів широкомасштабної збройної агресії росії проти України. За свіжими слідами, коли ще не загоєні рани, герої книги, які щойно вийшли з окупації, зі сльозами розповідали про наболіле. Про втрату рідних, штучно створені окупантами голод, холод, відсутність води, загнаних людей у холодні підвали та бомбосховища, щоб змусити їх підкорятися російському режиму. Авторка акцентує увагу читача на тому, як відбувалася трансформація звичайної людини, що пройшла від розпачу та шоку до бажання зробити все для перемоги, щоб протистояти брутальній агресії і зберегти цілісність України. Ця книга – голос українського народу, бо вона складається зі свіжих відбитків подій, реалістичних, доленосних історій очевидців, які пережили жорстоку російську окупацію, голод і холод у селах та містах України: в Гостомелі та Бучі (Київщина); Новій Басані та Русанові (Чернігівщина); Маріуполі (Донеччина); Херсоні, Новій Каховці, Голій Пристані та Дудчанах (Херсонщина); Конотопі (Сумщина); Мирному (Миколаївщина); Рубіжному (Луганщина); Ізюмі (Харківщина). Також тут зафіксовані враження волонтерів з Центрального залізничного вокзалу, які зустрічали тисячі людей з окупованих територій. *** “Як на мене, – ділиться авторка книги, – найвразливіші свідки військових дій у моїх розповідях – діти, які потрапили у величезний блендер війни й відбули жорстоку окупацію. Була вражена їхніми розповідями, зокрема найменшого мого героя – 54-річного Платончика з багатодітної родини Ігнатюків, із села Дудчани на Херсонщині (нині осиротілими дітьми опікується бабуся Світлана). Хлопчик ділився спогадами по-дорослому. Розповів, як стежив за орками та як пережив голод і холод у підвалі: “Я там дуже хотів їсти”. Його братик, 74-річний Іванко, тремтячим голосом розповідав: “Я подивився у вікно, коли нас зупинили на посту орки, а там величезне дуло танка наведено прямо на мене”, – оченятка залилися слізьми, і він прошепотів: “Так страшно…”. Їхня бабуся Світлана, плачучи, доповнила: “Сиджу поруч і відчуваю, як ним почало трясти. Я злякалася за дитину…” Їхні дві сестрички також постраждали, коли були в окупованому селі рашистами, – одна замовкла на тиждень, друга почала заїкатися. “Мені було дуже шкода маленьких дітей, – розповідає бабуся, пані Світлана, – які тіснилися в холодному підвалі. Проте я мала триматися, щоб не створювати паніку. Силою волі відганяла від себе тяжкі думки та нерви. А коли вже не витримувала – виходила нагору, в кухню, і давала волю сльозам. На вулиці “клекотіло” від вибухів постійно”. Дітей садовили в куток підвалу. Накривала їх ковдрою. Дідусь зачиняв двері й наказував: “Гатять по повній. Сидимо тихо!” У погріб внесли духовку і, коли ще було світло, навіть вмикали її, щоб трошки там нагріти, я навіть книжечки туди приносила. Намагалася дітям щось читати, щоб перемкнути їхню увагу. А коли не було світла, тоді про щось розмовляли. Часто намагалася налаштувати їх на позитив, говорила, що незабаром журавлі принесуть на крилах тепло, прийде весна і перемога. Ми знову підемо купатися на річку. А коли вже зовсім не стало світла – то був жах (жінка не стримує сліз). Перебіжками бігали в хату, але в ній було дуже небезпечно залишатися. Від постійних вибухів стіни та вікна в хаті здригалися. Вона, мов жива, кричала до нас: “Тікайте!” Літаки продовжували розвертатися над нашою хатою. Канонади звучали зусібіч. І я – бабуся з чотирма малими внуками”. *** Авторка згадує, що її довго не відпускала розмова з багатодітною родиною Соломійчуків з Херсона, яка 24 лютого 2022 року відчула емоційне оніміння, коли за вироком долі потрапила у вир воєнних подій – захоплення Антонівського мосту в перший день повномасштабної війни. Три сестрички ділилися враженнями. Наймолодша Поліна, 13 років: “Ви маму запитали, як ми жили в окупації. Це страшно, коли дорогою їдуть танки чи військові машини, а з них на тебе направлене дуло автомата. Так ворог вбезпечував себе, вселяв у нас страх і стежив, щоб ніхто не знімав їх на камеру телефону. Маю таку думку, що рашисти готові були розстріляти кожного, хто мав би сміливість це зробити. Для них все одно хто – дитина, дорослий чи людина у віці, вони бездумно випустять усю чергу автомата… Коли розпочалася війна, у мене виникла велика паніка, насамперед за життя рідних і близьких. Адже почалася жорстока війна, яка забирає життя невинних людей. Найбільша істерика у мене була тоді, коли ми в перший день війни проїжджали через Антонівський міст, і я побачила, що над нами низько літали російські вертольоти – їх було дуже багато. Паніка – коли висадився ворожий десант. Ми практично виїхали з мосту й проїжджали повз невелике поле біля лісу, бачили, як приземлився вертоліт і з нього висадився російський десант, прийнявши бойову позицію, вони направили автомати на дорогу, по якій їхали ми та інші автівки – всі ми їхали під прицілом ворога. І невідомо, що могло бути за лічені секунди”. “Антонівський міст, – ділиться враженнями 144-річна Вероніка, – ворожі вертольоти зависають прямо над нашою машиною. Тіло починає трясти від страху, ти відчуваєш, що вертоліт сяде прямо на машину й розмісить усіх, або захопить автівку, чи скине в річку, як це робили з іншими, – то вже додумуй сама. А далі – дорога у вічність… Та почалося ще страшніше: з вертольотів спустився російський десант з автоматами. Багато їх… приземлилися на міст. Ами їдемо і взагалі не розуміємо, що вони робитимуть. Рашисти зусібіч. Від побаченого починається панічна атака. А наш безстрашний таксист намагається “пролетіти” той міст… Обертаюся і придивляюся в заднє вікно – завмираю... У мене перехоплює подих. Картина не для слабких нервів, картина, яку не хотілося б бачити ніколи в житті. За нами рухалися цивільні автівки. Їх підло розстрілюють орки. За що?! Машини зривалися, летіли. На наших очах почали захоплювати міст”. Вероніка продовжує: “Поїздка через міст – справжній жах, який на все життя залишиться моторошною картиною у моїй пам’яті. Не можу повірити, що це насправ4 ді відбувається з нами, людьми, у ХХІ сто4 літті: невже таке можливо в наш час? Не4 мовби знімають якийсь військовий фільм і навкруги постановочні сцени – ось так мені не хотілося вірити в побачене, але, на жаль, то страшна реальність, бо чути гучні вибухи. Війна для мене – це абсурд. На ній все тільки страшне – вбивають, палять, закопують, знищують міста й села, втрачають друзів та рідних, звідти повертаються каліками. Вважаю, що всіх людей, які затіяли війну, потрібно навіть не вбивати, вони мають бути покарані дуже жорстоко, бо принесли в нашу країну смерть. Наших людей ґвалтували, мучили, розстрілювали, навіть на велосипеді, як у Бучі, чи імітувати розстріл. Я навіть не можу уявити, як таке можливо в наш час. Війна – це смерть. Вона щодня, вбиває, калічить та руйнує все, до чого може дотягнутися її кістлява чорна рука. Хіба ж українці винні в тому, що в якогось малого проблеми з головою? За що наші люди гинуть?..” Від нервового стресу, від побаченого звірства країни-агресора у дівчинки відмовили ноги. Нині лікується в Німеччині. “По приїзду в Гопри, – продовжує 164-річна Вікторія, – бабуся відчинила двері квартири. Побачивши її живою, я обняла її і почала сильно плакати. Сіла на порозі й дала волю сльозам. Моє тіло трусилося, душа мліла від болю після дороги довжиною в життя, бо ворог нахабно напав на мою землю, стріляв та вбивав цивільних людей на мосту. Було боляче, що в мене забрали мир і спокій, забрали мирне життя моєї родини та країни. Я сиділа, ніби перед прірвою, яку не в змозі обійти, – розпач і безвихідь. А коли поверталися назад дорогою до мосту… – від побаченого просто ступор: на узбіччі розкидані людські кінцівки…” Це свідчення представників нескореного народу про масові звірства знавіснілих ра> шистів, які обстрілювали і бомбардували на> ші міста й села, чинили геноцид українського народу. Та попри все герої книги не втрача> ють віру в ЗСУ і надію в нашу Перемогу. Вій> на не зламала українців, а об’єднала і дала безліч приводів для гордості за нашу країну, за волонтерів і людей з різних сіл та міст, які відкрили свій, паралельний фронт – до> помоги ЗСУ. *** Маріуполь. Життя 94-річної Лери та її мами Оксани з окупованого Маріуполя бу4 ло на межі людських можливостей. Вони майже два місяці провели в підвалі. У хо4 лоді, голоді та під постійним бомбардуван4 ням. Маленька Лера стала свідком обстрілів, бомбардувань і смертей містян. Рашисти в перший день війни розстрілювали з танків житлові багатоповерхівки – зухвало, заїжджаючи під під’їзди, розвертали дула танків і залпами вогню стріляли по квартирах сусідніх будинків, у яких мешкали ні в чому не винні люди. “Я не знала, що таке війна, – говорить Лера, – тому й сказала мамі, що краще б вона народила мене після цієї страшної війни. Бо коли ви перебуваєте у війні – це дуже страшно. Ви бачите на вулицях міста трупи в чорних пакетах, і їх ніхто не забирає. Бачите, як горять багатоповерхові будинки, а в них живі люди – це жахливо”. Про зруйнований Маріуполь розповідала журналістка Наталія Дедова, яка втратила свого чоловіка Віктора під час бомбардування їхнього будинку. 13-річний син був поруч. “Для мене, – розповідає Саша, – тато назавжди запам’ятається доброю, світлою людиною. Нещодавно мені приснився сон, що ми з мамою заходимо в свою квартиру, а в коридорі лежить тато. Я підходжу до нього, торкаю за обличчя і намагаюсь розбудити. Він (плаче) розплющує очі, усміхається й каже мені: “А чого ти мене за обличчя чіпаєш?” Знову усміхається і міцно обіймає”. “Мій син заспокоює мене, – продовжує крізь сльози мати, – каже: мамо, може, наш тато знепритомнів і впав. А ми злякалися, спішили від бомбардувань і пішли, залишили його. Він прокинувся, встав і вийшов нас шукати?! Думаю, так легше сину, коли є віра, що наш тато живий”. *** “Герої моїх розповідей, – завершує пані Валентина, – погоджувались на розмови лише задля того, аби донести світу, як на зболеній українській землі навіжені окупанти, обстрілюючи та бомбардуючи міста й села, творять геноцид нашого народу… Ці оповіді-свідчення стануть безцінним спадком для нащадків, які знатимуть про жорстокість московитих “визволителів”, яких в Україну ніхто не кликав. Герої книги хочуть вірити в те, що країна-агресорка, безумовно, зазнає нищівної поразки і за всі скоєні звірства та воєнні злочини понесе невідворотне покарання. Вустами очевидців з книги маємо донести світові жорстоку правду про найбільш руйнівні варварські злочини, вчинені російськими окупантами в ХХІ столітті. Про вчинення країною-агресором геноциду українського народу: винищення культури, переслідування за національною ідентичністю та вбивство еліт на окупованих територіях, стирання фактів історії. Свідками цієї правди є герої книги. Адже масштабні звірства російської армії сколихнули не лише Україну, а й весь цивілізований світ. Ця книга максимально наблизить читача до реалій, які пережили цивільні, витримавши російську окупацію. Водночас сповнить гордістю за волелюбний український народ, який швидко самоорганізувався, створивши волонтерський рух у селах і містах України, щоб допомагати нашим захисникам і цивільним вижити в жахіттях війни”.
Спадщина · “П. Куліш ставить завдання наповнити “душі юнаків и дівчат вогнем правди і добра”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Невгамовний патріот України Пантелеймон Куліш у суспільно-політичному русі ХІХ ст.

Петро ЧЕРНЕГА, професор УДУ ім. М. Драгоманова Україна на початку ХІХ ст. була остаточно поділена і колонізована двома імперіями – Російською і Австро-Угорською. Російський царизм ліквідував Запорізьку Січ, Гетьманщину, Чорноморське і Азовське козацтво й загалом козаччину, запровадив кріпацький стан для селян, знищив місцеве самоврядування і організував за імперським самодержавним шаблоном органи влади на місцях, економічне й культурне життя українського народу. Натомість, суспільно-політична думка на українських землях розвивалась під впливом ідей Конституції Гетьманської України Пилипа Орлика 1710 р., революції 1789 р. і Конституції Французької Республіки 1795 р., що проголосила громадянські права і свободи, козацьких літописів й особливо надзвичайно популярного в ХІХ ст. твору “Історія Русів”. Автор праці справедливо наголошував, що українці є корінним народом на своїй землі, зі своєю мовою, культурою, давніми витоками державності та мають право на самостійний політичний розвиток, державу і захист власної свободи. Появі цілої плеяди видатних українських філософів, письменників, істориків, публіцистів, художників та інших митців всередині й другій половині ХІХ ст. сприяли надбання суспільно-політичної думки в Європі, творчість українських філософів Г. Сковороди, П. Величківського, С. Гамалія, Я. Козельського, П. Юркевича, історичні праці В. Рубана, Ф. Туманського, Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, етнографічні студії В. Ломиковського, А. Чепи, Я. Марковича, І. Срезневського, Г. Калиновського, А. Чарноцького, М. Цертелева, П. Лукашевича, М. Максимовича, діяльність філологів О. Павловського, Г. Полетики, О. Бодянського, поезія, проза та драматургія І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки- Основ’яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка та ін. У 40-х рр. ХІХ ст. суспільно-політичному життю України були притаманні декілька ідейних напрямів: шовіністичний дворянсько-кріпосницький, ліберально-поміщицький, демократичний національно-визвольний (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін.) і революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Гулак та ін.). Саме представники двох останніх організовують у 1846 р. в Києві Кирило-Мефодіївське братство і ставлять за мету створення загальнослов’янської федерації рівноправних народів з республіканським ладом, виборністю державних інституцій, вільним розвитком національних культур. Член товариства Г. Андрузький розробив проект Конституції “Нариси Конституції Республіки”, де основою держави мала стати самоврядна громада, що складалася з 7 штатів: Придніпровська Україна з Галичиною; Причорномор’я з Кримом; Польща з Литвою і Білоруссю; Бессарабія з Молдовою і Валахією; Остзея; Сербія; Болгарія; Дон. Кирило-Мефодіївське братство висунуло політичну ідею створення української держави у складі слов’янської федерації. Місця для Росії в слов’янській конфедерації не передбачалося. Ідеологія братства була відображена М. Костомаровим у “Книзі буття українського народу”. В основі світогляду автора було романтично-християнське бачення національної історії та її перспектив, а саме досягнення ідеалу, який поряд із християнською утопією містив також етичні уявлення засновані на принципах християнської моралі, демократичний і конституційний реформізм, тему присутності й місії українського народу в світі. Ідеї Кирило-Мефодіївського братства вслід за Т. Шевченком, найбільш повно представлені у творчості “неумеренного патриота Украины”, як він себе називав, видатного письменника, літературного критика і публіциста, історика, етнографа, перекладача й громадського діяча П. Куліша. На відміну від М. Костомарова, концепції якого за намагання захистити Україну і в той же час догодити російському царизму носили нерідко антиукраїнський характер, П. Куліш залишився представником романтично-християнської інтерпретації національного ідеалу й української ідеї, наполягав на індивідуальності й самобутності, демократичності нашого народу, що визначена його природженими духовними якостями, насамперед винятковим, порівняно із сусідами прагненням до волі й рівності. І коли М. Костомаров заявить, що російська й українська народність можуть бути лише в спілці, так як “ні великороси без малоросів, ні останні без перших не можуть здійснювати свого розвитку”, що Т. Шевченко не лише український поет, а й “загальноросійський”, що українська література має розвиватися “обік російської мови …приносячи свою місцеву користь і без шкоди російській літературі”…та “…буде існувати для домашнього вжитку…”, тому що “смішно було б, якби хто-небудь переклав на південно-руську мову “Космос” Гумбольта або “Римську історію” Момзена, для такого роду творів ще не настав час” і врештірешт він напише, що після Валуєвського указу (1863 р.) “малоруська література перестала існувати в Росії” і що “гірка, нікчемна доля України походить від нікчемної душі народу”. П. Куліш у відповідь гордо заявить: “Мене не бентежить ця жвава, подібна кинутому сильною рукою кацапа каменю, фраза, тому що я в своїх грудях ношу цю народну душу і знаю, що вона не нікчемна”. Він, як і Т. Шевченко, М. Гулак, одним із перших усвідомив, що московські слов’янофіли й загалом переважна більшість російської інтелігенції прагнули зберегти імперію і утримати український народ під владою царя, як і сьогодні. У відповідь їм П. Куліш в листі до одного з ідеологів слов’янофільства С. Аксакова від 28 жовтня 1858 р. заявив: “…свободи слова, ми, малоросіяни, позбавлені більше, ніж якась інша народність у Російській імперії…ми співаємо свою пісню на землі чужій. Для нас не наступила ще терпимість думки, якою користуєтесь ви, великоросіяни. Ми маємо проти себе не один уряд, але і вашу громадську думку. Нас жменька, що бережуть віру свою в будучину, яка за нашим глибоким переконанням не може бути однаковою з будучиною великоруського народу. Між нами і вами лежить така ж безодня, як між драмою і епосом; і те, і друге великі творіння божественного генія, але страшно бажати, щоб вони злилися в один рід! А ваше суспільство цього бажає і в це сліпо вірує. Ваша громадськість вважає, що для нас клином зійшлася земля в Московському царстві, а навіть що Московське царство створює нашу майбутність. Ми це бачимо й відчуваємо безперервно…ціла література створилась би з нашої незгоди від вашого погляду”. Головною темою творчої і суспільнополітичної діяльності, завданням усього його життя стане боротьба за “воскресіння України” через усвідомлене вивчення, сприйняття, збереження і розвиток української культури, насамперед духовної, головного її елемента мови. Поет закликав співвітчизників: Отечество собі ґрунтуймо в ріднім слові: Воно,воно одне від пагуби втече, Піддержить націю на предківській основі… Хитатимуть її політики вотще; Переживе воно дурні вбивання мови, Народам і вікам всю правду прорече… На формування наукових і суспільнополітичних поглядів П. Куліша в історичних творах великий вплив справила творчість Т. Шевченка, естетика романтизму з її ідеалізацією минулого, увагою до побуту, традицій, звичаїв народу, а також переорієнтації мистецтва, науки за теорією Й. Гердера з еліти на широкі верстви населення. Шевченко, перебуваючи в засланні, всіляко підтримував П. Куліша. У листі від 4 січня 1858 р. він наголошує на святій місії прометеїзму митця, закликає його до праці на благо українського народу, щоб людям не тяжко було на світі жити: “Оставайся здоров, мій брате, мій друже єдиний. Нехай тобі Бог помогає во всіх твоїх добрих начатках”. Куліш був обізнаний з поглядами європейських філософів, істориків на національну ідею в ХІХ ст., яке справедливо називали віком націоналізму. У перших працях митець яскраво заявив свою національно-патріотичну позицію, прагнучи повернути нащадків козацької еліти обличчям до народу і виконати своє історичне призначення. У нарисі “Книга о ділах народу українського і славного війська козацького запорозького” (1843 р.). П. Куліш ставить завдання словом правди розбудити народ, наповнити “душі юнаків и дівчат вогнем правди і добра, який завжди горів у серцях істинних синів нашої Батьківщини. Наші предки здійснили багато діянь, що роблять честь всьому людству”. Під впливом романтичної ідеалізації козацтва, що домінувала в українській історіографії першої половини ХІХ ст., він пише “Повесть об Украинском народе” (1846), де у підневільному становищі українців звинувачує всіх гетьманів, що правили після Б. Хмельницького і плазували перед Москвою. Натомість, підтримує концепцію так званої “історичної закономірності” приєднання України до Московії, але наголошує при цьому, що приєднався вільний народ з своєю державою. Російська інтелігенція засудила діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства, їх ідеї національного й культурного відродження. “Неистовый” В. Белінський про працю П. Куліша напише: “Одна скотина із хохлацьких лібералів, якийсь Куліш (яке свиняче прізвище)… видрукував історію Малоросії, де заявив, що Малоросія або має відокремитися від Росії або загинути…Ось, що роблять ці скотини безглузді ліберальчики!... Що ж барани ліберальничають в ім’я галушок і вареників зі свинним салом”. Такої ж думки сьогодні й московська інтелігенція, спостерігаючи геноцид українців путінським фашистським режимом. Куліш, усвідомлюючи важливість виявлення, вивчення і популяризації етнографічного матеріалу для відновлення історичної пам’яті, формування в народу національної і політичної свідомості, у 1846 р. видає збірку народного епосу під назвою “Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького”. У праці він дописує за народ ті думи, яких бракувало, вказавши на це у післямові. У відповідь на звинувачення В. Антоновича і М. Драгоманова П. Куліш відповість: “…Ми народові відкрили нашу творчість, нам хотілось, щоб муза пригніченого народу стояла високо”. Протягом 1856–1857 рр. він опублікує ще два томи історико-етнографічного матеріалу “Записки о Южной Руси”. Народний епос, особливо героїчні пісні українського народу, митець вважав важливим засобом національного і культурного відродження, називав їх згустком історичної пам’яті, “і хто не проникнув у них глибоко, той даремно буде думати, що знає історію малоруського народу” (П. Куліш “О малороссийских песнях”). У 1857 р. П. Кулішу через 10 років після арешту, 5-місячного тюремного ув’язнення і наступного заслання до Тули нарешті дозволять друкуватися і служити в державних закладах. У другій половині 50–60-х рр. ХІХ ст. він стає одним з найактивніших учасників і організаторів літературного й суспільно-політичного процесів. У 1857 р. П. Куліш засновує у Петербурзі власне видавництво, де видає перший український історичний роман “Чорна рада”, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки- Основ’яненка та ін. Проблему пробудження й розвитку національного й культурного відродження в Україні письменник піднімає в романі “Чорна рада. Хроніка 1603 р.”. Твір вражає глибоким аналізом суспільно-політичного життя України, розмаїттям психологічних типів і суспільних конфліктів різних соціальних груп населення, зокрема між козаками й селянами, запорожцями та городовими козаками, старшиною і рядовим козацтвом. Автору вдалося показати козацтво як складну й суперечливу за стосунками соціальну масу, що жила єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби за волю, за цінування свобод і прав людини. Кулішу належить визначна роль у збагаченні й розвитку української літературно-естетичної та літературно-критичної думки, що мала розбудити та відродити історичну пам’ять, виховувати національну й політичну свідомість знедоленого народу. На сторінках заснованих ним альманаху “Хата” (1860 р.) і журналу “Основа” (1861 р.) він готує до друку й видає понад 70 поетичних творів Т. Шевченка, публікує праці колег з історії й етнографії України, а також низку своїх аналітично-критичних творів щодо стану українського письменства і впливу на суспільне життя “Граматку” рідної мови та іншу літературу для недільних шкіл, щоб донести до народу правду історії, піднести в його очах авторитет рідної мови. Шевченка, який перебував у засланні, він називає “найвеличнішим талантом південно-руської літератури”. Протягом 1860–1862 рр. П. Куліш видасть понад 30 маленьких книжечок з невеликим числом сторінок, за дуже низькою ціною, спеціально для просвіти широких народних мас. Це видання популярних творів українських письменників, навчальної літератури, “Листів з хутора” самого митця започаткує добу українського просвітництва. Мислитель плекав надію саме цими виданнями розбудити й просвітити народ, а інтелігенцію залучити до праці на ниві національно-культурного відродження. За широкоосяжну й послідовну пропаганду української ідеї науковими й літературними засобами П. Куліш стає одним з лідерів національного руху, користується великим авторитетом серед молоді. Найвидатніший знавець вітчизняної літератури від найдавніших часів до початку ХХ ст., автор “Історії української літератури” І. Франко високо оцінив внесок митця в розвиток літературознавства і зробив висновок: “Для істориків української літератури існувало хіба те, що писав Куліш в “Основі”. Упродовж 60–80-х рр. ХІХ ст. П. Куліш глибоко опрацьовує нові джерела з історії України в польських і російських архівах, праці істориків Польщі М. Грабовського, К. Свідзінського, С. Твардовського, С. Зорки та ін. і поступово відходить від захоплення козацтвом, прагне об’єктивно і критично вивчити його соціальний стан, сто-
Спадщина · “Слова Сковороди актуальні завжди, бо вони про вічні цінності, любов, добро, духовність, Бога”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сунки з селянством, міщанством і шляхтою. У працях “Історія України від найдавніших часів” (1861 р.), “Хмельниччина” (1861 р.), “Виговщина” (1861 р.), “Руїна” (1862 р.), “Почини лихоліття ляцького та перві козацькі бучі” (1865 р.), “Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами”(1868 р.), “История воссоединения Руси” (у 3 т., 1874–77 рр.), збірник документів з польських архівів “Воссоединения Руси. Материалы для истории” він визнає роль козацтва у боротьбі проти іноземних загарбників за захист і збереження українським народом рідної землі, національної та культурної самобутності, запобіганні асиміляції його поляками, створенні Гетьманщини. Натомість, послідовно проводить думку про суперечливість й неоднозначність ролі козацтва в історії України, про деструктивний вплив козацьких рухів на громадсько-політичний і культурний розвиток суспільства. Проводячи межу між запорожцями і городовими козаками, П. Куліш перших називає “хижою голотою”, “руйнівниками”, джерелом соціальної напруги та нестабільності в суспільстві, які через свою несвідомість і соціальний егоїзм сприяли занепаду Гетьманщини. Історик одним із перших заявив про станове й соціальне розшарування козацтва, про відсутність національної еліти, про те, що козацька старшина, як і в добу національно-визвольної боротьби 1648– 1657 рр., Руїни і навіть Гетьманщини діяла в особистих інтересах: “Якби Гетьманщина трималася на спільному благу Малоросійського населення, вона була б значно довговічнішою…”. П. Куліш глибоко усвідомлював, що без збереження й розбудови національної культури неможливо відродити державність, звідси постійні компроміси з самодержавством, яке у другій половині ХІХ ст. низкою указів ліквідовує громадівський рух, недільні школи і намагається знищити українську мову й загалом українство. У працях “Отпадение Малолороссии от Польши. 1340–1654” (у 3 т., 1888–1889), “Украинские казаки и паны в десятилетии перед бунтом Б. Хмельницкого” (1895), продовжуючи заперечувати конструктивну діяльність козацтва, проводить думку про наявність деяких позитивних рис у російській еліті, яка вміє пожертвувати власним заради загального, чого так бракувало українцям, а також наголошує на месіанській ролі української і особливо польської шляхти в розвитку культурного життя в Україні. Ця думка митця не є категоричною і мала своє обґрунтування реальною трагічною історією України. Він веде пошук ревнителів української справи серед української й польської інте- Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ У Києві в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці ім. В. Заболотного відбулася презентація книги Андрія Парамонова “Сковородинівський путівник українськими маєтками”. Путівник вийшов друком у харківському видавництві “Раритети України” за підтримки Українського культурного фонду. Андрій Парамонов розповідає: “У 1759 році Григорій Сковорода вирушив до Хар4 кова з Гетьманщини для викладання у ко4 легіумі. Тоді він ще нічого не знав ані про Харків, ані про Слобідську Україну. Ба більше, він навіть не уявляв, що полюбить наш край і залишиться тут назавжди. На Слобожанщині, у самому серці Мурав4 ського шляху, в селі Іванівка, знайде він вічний спокій. Не знав він і про щирі сер4 ця слобожан, які приймуть його і будуть довіряти найкраще, що в них було, – нав4 чати своїх дітей. Сотні священників і цер4 ковників, представників козацької стар4 шини, чиновників, офіцерів царської армії були йому знайомі саме через дітей, які навчались у колегіумі та додаткових кла4 сах. Дехто запрошував навчати своїх дітей і вдома. Саме ця довіра, добре ставлення і розуміння вченості Сковороди призвели до того, що Григорій Савич став не тільки затребуваним вчителем, але й сам полю4 бив і слобожан, і Слобідську Україну. Будь-де він міг знайти притулок: у кожно4 лігенції Галичини, бере участь у створенні у Львові журналу “Правда” і стає, за висловом І. Франка, його “духовним керманичем”, намагаючись примирити інтелігенцію України та Польщі в ім’я національно-культурного визволення. Натомість, втихомирити галицьку інтелігенцію своєю “Крашанкою русинам і полякам на Великдень 1882 року”, Франкові не вдалося. Куліш як глибоко віруюча людина покладався у пропаганді української ідеї на релігійний, доброчесний народ. Релігійні ідеали, що знайшли широке відображення у народній творчості, як і саму народну творчість, він вважав головними чинниками національного відродження, оскільки сучасна, “городська імперська культура руйнувала історично усталений спосіб життя”, – стверджував митець. У 1858 р. П. Куліш розпочинає переклад Святого Письма. З дозволу Всесвітнього Британського Біблійного Товариства разом з геніальним українським фізиком І. Пулюєм він працює над перекладом Біблії українською мовою. Протягом 70-х рр. митець видасть “Псалтир, або книга хвали Божої, переспів український Павла Ратая” (1871) та окремими книжечками всі чотири Євангелія. Уривки його перекладів Святого Письма з’являться на сторінках навчальних посібників для шкіл Галичини, а перекладені псалми під виглядом народних переспівів увійдуть до збірки українського фольклору “Чайка”, виданої у Києві 1876 р. На 70-му році життя митця у вогні пожежі, що спалила його хутірський будинок у Ганниній Пустині, згоріли рукописи майже завершеного українського перекладу Біблії та інші окремі праці. Протягом двох років П. Куліш знову перекладає близько 30 із 50 книг Старого Завіту, інші
Спадщина · “Слова Сковороди актуальні завжди, бо вони про вічні цінності, любов, добро, духовність, Бога”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Сковородинівські дороги

му селі, де була церква, він знав когось із священників чи церковників, дітей яких навчав. Його радо вітали й у безлічі маєт4 ків козацької старшини. Дехто з його учнів та їхніх батьків залишилися для нього доб4 рими знайомими, приятелями, але багато було й тих, що стали йому друзями до кін4 ця життя. Його учні зробили успішну кар’єру в різних галузях знань, були серед них військові й чиновники, архітектори, художники, аптекарі і, звісно, вчителі”. Кураторка проєкту “Сковородинівський путівник українськими маєтками” Оксана Герій наголошує на значенні духовної спадщини Григорія Сковороди: “Слова Сковороди актуальні завжди, бо вони про вічні цінності, любов, добро, духовність, Бога. Тому ми можемо називати його не лише так, як у давнину: мудрець, філософ, учитель, але й так, як звикли тепер називати порадників нашої душі – психолог, коуч, наставник. Хіба ж втратило сьогодні, у вік шалених швидкостей, Сковородинівське застереження від марнотратства часу? Навпаки, воно стало ще злободенніше!” Андрій Парамонов зазначає: “Саме у дворянських маєтках найчастіше проживав Григорій Сковорода на Слобідській Україні. Тут він творив, писав листи друзям, перекладав, навчав дітей, спілкувався з безліччю родин, які відвідували той чи здійснив І. Пулюй. Від важкої праці в холодному приміщенні захворів запаленням легенів і 2 лютого 1897 р. помер. Переклад кількох книг завершив І. Нечуй-Левицький. Українська Біблія була надрукована у Відні 1903 р. заходами української спільноти за сприяння Біблійного товариства. Іван Пулюй, даючи оцінку їхній співпраці над перекладом Біблії, прирівняв цю подію до перевороту в релігійному житті німецького народу, який стався внаслідок перекладу німецькою Святого Письма Мартином Лютером. Видання Біблії українською мовою було вагомим внеском у піднесення масової національної і духовно-моральної самосвідомості, найкращим засобом у боротьбі проти полонізації та русифікації українського народу. Творча діяльність П. Куліша мала глибокий вплив на суспільно-політичне життя українського народу, на подальший розвиток національної ідеї, як державницької політичної програми життя нації. Великий інтелектуал, людина енциклопедичних знань, знавець європейської і світової культури, “піонер культури на Україні”, як назвав його М. Зеров, вважав, що шляхами відродження України мають стати збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження почуття національної гідності й самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації здобутками культурними світової цивілізації. Пантелеймон Куліш одним із перших розробляє свою філософію нації й історії, філософію боротьби за “воскресіння України” за умов втрати українською інтелігенцією національної самобутності. Митець свідомо й об’єктивно ідеалізує громадсько-побутове життя українського народу, 95% якого становило селянство, яке залишалося носієм моральних норм, національних ідеалів і цінностей. Економічний і суспільно-політичний стан українського народу спонукав його до таких висновків. Разом в Російській та Австро-Угорській імперіях проживало, за неповними й нерідко необ’єктивними даними, відповідно 22,4 млн і 3,8 млн українців. Це була найчисельніша нація в Європі, яка не мала своєї держави. У містах України переважали росіяни – 34% і євреї – 27%, українці становили лише 30%. Рівень урбанізації українців сягав ледве 5,5% тоді, як московитів – 38% і євреїв – 44%. У 1917 р. частка українців серед міського населення збільшилася до 16,4%. Лише 0,3% (47 тис.) українського населення мало середню чи вищу освіту. За даними загальноросійського перепису населення 1897 р. кількість неграмотних в інший маєток під час його перебування там. Саме тому вивчення біографій його знайомих, приятелів і друзів, історії їхніх маєтностей і володінь дозволяє відкрити нові сторінки життя Григорія Сковороди”. Путівник розповідає передусім про два важливі маєтки родини Ковалевських, де провів свої останні дні і місяці Григорій Савич. Це – Іванівка (згодом Пан-Іванівка, а з 1922 року Сковородинівка), де й похований Сковорода, та Кадниця, оскільки там стояла церква, що її відвідував Григорій Сковорода. Другий розділ путівника присвячено життєписам людей, які тим чи іншим чином пов’язані з іменем Григорія Савича. Третя частина путівника присвячена сучасним екскурсійним маршрутам, які розпочинаються зі Сковородинівки. Піші, кінні та велосипедні туристичні маршрути дозволять мандрівникам прогулятися дорогами Григорія Сковороди, помилуватися краєвидами, які ненабагато змінилися з тих часів, відвідати греблі і ставки, балки і ліси, місця колишніх хуторів, маєтків, залишки яких існують поруч із Сковородинівкою. На презентації кандидат архітектури, доцент Державного біотехнологічного університету у Харкові Інна Акмен розповіла про роботу над створенням путівника. На основі експедицій у села та містечка Україні становила 83,6%, а в Росії – 76,7%. Українці за походженням – дворяни, поміщики, чиновники, офіцери становили у національному русі невелику групу. Відомий діяч громадського руху з дворян Євген Чикаленко зауважував, що “наше дворянство практично не дало українських патріотів, оскільки на цьому терені неможна заслужити милості царя. Українське селянство практично не брало участі в суспільно-політичному русі, тому П. Куліш і спрямовує свою філософію національно-визвольної боротьби в селянське середовище, тому що національної еліти, як і національно свідомої буржуазії, в Україні майже не було. Митець рішуче виступав проти насильницьких дій у розв’язанні соціально-економічних і політичних проблем, ратував за еволюційний розвиток суспільства. Боровся проти кріпацтва, а майбутнє економічного розвитку селян бачив у фермерських господарствах. П. Куліш своє життя присвятив національно-культурному відродженню й визволенню нашого народу з колоніального рабства Російської імперії. Куліш був першопрохідником у багатьох ділянках творчості: написання першого українського історичного роману “Чорна рада”, першого українського букваря і читанки (“Граматка”), першого українського правопису (т. зв. “кулішівка”), першим переклав українською 15 п’єс Шекспіра, твори Байрона та інших видатних письменників, спільно з І. Пулюєм переклав Біблію сучасною мовою, разом з Т. Шевченком та Кирило-Мефодіївськими братчиками започаткував осмислення в нові часи української державницької ідеї, а також незліченний кількісно мартиролог діячів українського й культурного відродження, які зазнали жорстоких переслідувань з боку чужоземних окупаційних режимів. Українська проблема завдяки суспільно-політичній діяльності П. Куліша і його соратників стала в ХІХ ст. найуразливішою у внутрішній політиці Російської імперії. Сьогодні, коли українці ведуть боротьбу за виживання проти споконвічного ворога – московської орди, настав час опублікувати всю 20-томну творчу спадщину видатного митця, який зробив вагомий внесок у формування і розвиток національної ідеї та відродження української державності. Необхідно розпочати широке й комплексне вивчення і популяризацію його спадщини, так потрібної для культурного розвитку нашого народу на шляху європейської інтеграції. Необхідно очистити ім’я П. Куліша від псевдонаукової скверни, реабілітувати в очах наукової істини й українства, задля захисту національної ідентичності й суверенітету України. вздовж старого Муравського шляху, архітектурних обмірів та ретельних архівних досліджень команда проєкту, а насамперед автор тексту, харківський краєзнавець Андрій Парамонов розкривають перед читачем раніше невідомі факти з історії маєтків і життя родин їхніх власників. “Сковородинівський путівник українськими маєтками” багато ілюстрований архівними і сучасними світлинами. Всі учасники презентації отримали в подарунок по примірнику путівника.
Культура без провінції · “Вони вливають у серця людей добрий настрій, викликають почуття закоханості у безцінні скарби природи рідного краю”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

в якому б стилі вона не була виконана, відчувається майстерне володіння виражальними засобами, тонкість колірних поєднань, мальовнича поліфонія. В них виразно звучить кожен елемент зображення і твір загалом. А ще художник працює в жанрі ліногравюри, здійснив художнє оформлення більше 50 книг українських і зарубіжних авторів, зокрема Т. Шевченка, Марійки Підгірянки, М. Близнюка, Д. Арсенича, О. Масляника, В. Григорака, О. Лупула, Д. Коренюка (Румунія), Л. Калинця (Іспанія), літературознавчі, культурологічні та дитячі книги дружини – Аделі Григорук, письменниці, членкині НСПУ, НСЖУ та НСКУ. Проте, віддаючись творчості, Антон Антонович водночас є чуйним чоловіком, люблячим батьком та дідусем. Зовні завжди спокійний, урівноважений, але водночас із пристрасним темпераментом живописця, який яскравим полум’ям спалахує на полотні. Шановний Антоне Антоновичу! З нагоди 75-літнього ювілею, який ви зустрічаєте 2 травня, прийміть найщиріші вітання. Нехай ювілейна весна надихне на нові дивовижні роботи, а самобутня і багатопланова палітра ваших творів тішить поціновувачів прекрасного. Натхнення, любові, щастя і гармонії у житті та творчості, а Господь Бог нехай дарує наповнені щастям многії літа! традицій та сімейного промислу. Майстрині розробили бренд під назвою “DOLL BUCHKIV- SKI”, який став відомим не лише в Україні, а й за її межами. Творців виставки вітала доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент НАПН, заслужений діяч науки і техніки України, ректор Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії Інна Шоробура. Інна Михайлівна наголосила на важливості самоідентифікації національних культурних надбань і побажала “іменинникам” подальших творчих успіхів. До привітань приєдналися директор музею історії міста Хмельницького Галина Барабаш, голова Хмельницького обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Таїсія Стан, заступниця голови профспілкової організації працівників Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії Світлана Коханська, голова студентського профкому Ольга Коханська та інші. Бажаю нашим невтомним майстриням-берегиням творчого натхнення, наснаги, нових ідей, спрямованих на возвеличення культури та мистецтва українського народу.
Культура без провінції · “Вони вливають у серця людей добрий настрій, викликають почуття закоханості у безцінні скарби природи рідного краю”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Життя у творенні краси Антонові Григоруку – 75

Олена КУШНІРУК, м. Коломия Антон Антонович Григорук – художник, живописець і графік, багаторічний викладач відділу художнього розпису Косівського інституту та коледжу прикладного та декоративного мистецтва, член Національної спілки художників України та Спілки художників “Клуб українських митців”, член редакційної колегії журналу “Гуцули і Гуцульщина”, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка та Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка. Не кожному дано бути художником та ще й педагогом. Треба завдячувати Богу, що нагородив такими талантами. На долю митця, котрого змалечку полонив світ прекрасного, випала ще й клопітка освітянська праця. Антон Антонович веде здібну молодь у країну високого мистецтва, відкриває прекрасне у простих, здавалося б, речах. Він навчає вихованців-студентів з повагою ставитись до мистецьких надбань, гідно продовжувати багаті і невмирущі українські народні традиції, щиро передаючи їм усе надбане у процесі своєї творчої діяльності. Серед колишніх учнів Антона Антоновича багато талановитих художників – відомі митці, члени Національної спілки художників, викладачі спеціальних і загальноосвітніх закладів, учасники та лавреати міжнародних, всеукраїнських конкурсів, обласних, районних молодіжних фестивалів творчості. Його учнями є знані живописці Богдан Струк (США), Ігор Фурлет, член НСХУ (Київ, Художній фонд), Руслан Малець (м. Городок); викладач Косівського коледжу прикладного і декоративного мистецтва Ігор Барановський; Юлія Стефурак – викладачка Коломийської художньої школи; вчителька образотворчого мистецтва Рожнівської школи-колегіуму Роза Герц (Косівський район Івано-Франківської області); талановита молода художниця Наталія Юрова, студенти Краківської академії мистецтв Юлія Поселюжна та Юлія Ангелюк. Олена МОЗОЛЮК, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва та технологій Хмельницької гуманітарнопедагогічної академії Фото з відкритих джерел Днями в Музеї історії міста Хмельницького відбулося відкриття виставки “Нитка долі в жіночих руках” Галини Бучківської, Валентини Греськової та Софії Греськової. Галина Бучківська – декан гуманітарного факультету Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, доктор педагогічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв України. Валентина Греськова – завідувачка кафедри образотворчого, декоративноприкладного мистецтва та технологій Хмельницької гуманітарнопедагогічної академії, кандидат педагогічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв України. Софія Греськова – студентка групи Філ-11а факультету початкової освіти та філології, стипендіатка стипендії Президента України для молодих митців у 2025 році. Лялька-мотанка, створена без використання голки та ножиць, Його ім’я, широко відоме на Прикарпатті, в Україні і за кордоном, гідно вписане на сторінках книг Золотого фонду нації: “Українці – великий європейський народ” (2018), “Державні нагороди України. Кавалери та лауреати” (2019), “Україна очима митців” (2021), “Все буде Україна” (2023). Його мистецький доробок належно відзначений Почесною грамотою Національної спілки художників України (2024); медалями “За високий професіоналізм” Української конфедерації журналістів (2018), “За служіння мистецтву” Всеукраїнського об’єднання “Країна” (2022), “За творчі здобутки” Національної спілки художників України (2024). Всю багатогранність свого таланту, життєвий досвід і професійну майстерність він вкладає у свої чудові живописні витвори. Доробок художника є неоціненним скарбом музеїв України і приватних збірок колекціонерів України, Польщі, США, Англії, Франції, Канади, зокрема Косівського музею народного мистецтва і побуту Гуцульщини, Музею історії медицини (Одеса), музею Фонду культури України (Київ), Музею вишивки М. Струтинського (Косів) та ін. Сходження до вершин майстерності вимагало від Антона Григорука повсякденної наполегливої праці, самовіддачі. Він повсякчас трудиться, бо має в серці велику і щиру любов до мистецтва, великий потяг до творчості. А в результаті – його активна участь у численних художніх виставках. Свої роботи експонував на колективних виставках в Україні та за кордоном, зокрема, в Жешуві, Тарнові (Польща, 1992, 1994), Нанті (2000 – “Гармонія”, 2022 – “У полум’ї війни”). У творчому доробку художника дев’ятнадцять персональних виставок, останні в Косові (2020, 2021, 2022, 2023), Коломиї (2019), Верховині (2019), Літературному музеї Івана Франка в Криворівні (2020), Нанті (Франція, 2022). Як художник-монументаліст А. А. Григорук виконав оформлення інтер’єрів та екстер’єрів громадських та храмових споруд в Івано- Франківській, Чернівецькій, Дніпропетровській, Закарпатській, Тернопільській та інших областях України, містах Тарнові, Жешуві, Ярославі (Польща) – кафе, ресторанів, турбаз, музеїв, шкіл, конференц-залів, лікарень, дитячих дошкільних закладів, мисливських будиночків, баз відпочинку, церков, капличок. У 1998 році виграв конкурс проєктів реставрації та реконструкції монументального оформлення замкових споруд у Франції, а в 1999–2002 роках брав участь у реставраційних роботах у муніципальних замках міст Рамбуйє та Марлі ле Руа. Як живописець Антон Григорук працює в жанрах пейзажу, натюрморту, портрета в техніках олійного живопису, акварелі, книжкової ілюстрації. Створив портрети відомих в Україні людей, класиків літератури, мистецтва: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Андрія Малишка, Тараса Мельничука, Романа Іваничука, композитора Володимира Івасюка, сучасних письменників Ольги Базалії, Миколи Близнюка, Омеляна Лупула, Аделі Григорук, двічі Героя України Семена Поташника, відмінника енергетики України Софії Угрюмової, книговидавця Михайла Павлюка та ін. Великим успіхом користуються його високохудожні картини “Великдень”, “Втеча Святої родини в Єгипет”, “Прощання”, “Коляда”, “Вертеп”, “Ми об камінь гострили мечі”, “Гончарне диво” , “Різдво”, “Зимовий ноктюрн”, “Мила розмова”, “Косівські колядники”, “Дівчина з півнем”, “Святий вечір”, “Смертю смерть подолав”, “Криворівня”, “Вівчар”, “Вертеп”, “Березень”, “Пастушок”, “Ангелятко”, “Звізда ясна засіяла”, “Свята родина”, “Під ігом” та ін. Серед творчих робіт чимало колоритних, сонячних, співучих пейзажів: “На ставку”, “Спека”, “Левада”, “Наступає весна”, “Відлига”, “Надвечір’я”, “Сутінки”, “Перед грозою”, “Передзим’я”, “Яблука на снігу”. Приковують погляд до себе пейзажі “Скидає ліс багряний свій покров…”, “Дорога до храму”, “Красноїлля”, “Березень”. Картини Антона Григорука – замилування для очей і емоції для серця. На його пейзажах оспівані Карпати, Гуцульщина, хвилююче відтворені краєвиди в різні пори року. На них піняться водоспади, квітнуть сади, димлять гори, владарює осінь. Вони вливають у серця людей добрий настрій, викликають почуття закоханості у безцінні скарби природи рідного краю. Вражають полотна, написані під час кількамісячного проживання у Нанті (Франція) і представлені на виставках в Нанті “У полум’ї війни” та Косові (2022) “До Вас на розмову”, виконані в стилі модерн-арт, на яких за допомогою абстракції кольору, лінії, плям художник візуалізував слова, емоції, думки. “Це мій емоційно-психологічний відгук на трагічні події сьогодення. Тут біль, страх, розпач, надія на перемогу добра над злом, торжество історичної справедливості у війні з ненаситним ворогом”, – пояснює Антон Антонович свої творчі експерименти. У кожній роботі А. Григорука, мотанок. Ляльку намотували лише за годинниковою стрілкою, з позитивними емоціями. Також не можна було виготовляти їх у п’ятницю та неділю, оскільки ці дні вважалися присвяченими богині Макоші, покровительці жіночої праці та рукоділля. Представлені на виставці ляльки-мотанки не тільки осучаснені, у них зберігаються прадавній код предків і символіка. Виготовлені з натуральних матеріалів, вони можуть прикрасити будь-яку оселю чи офіціоз. Зауважимо, що ляльки-мотанки Галини Бучківської, Валентини Греськової та Софії Греськової, ведуть нещадну боротьбу з нашим споконвічним ворогом. Вони брали і беруть участь в аукціонах, кошти з яких спрямовуються на потреби ЗСУ. Так, одну ляльку було продано за 30 тисяч гривень. Три ляльки-мотанки беруть участь у проєкті в Японії “100 ляльок для миру”. Відбуваються виставки-продажі по всіх великих містах Японії, кошти з яких будуть спрямовані на потреби українських дітей, постраждалих від війни. Приємно, що до давнього українського мистецтва залучається молодь. Софія Греськова – достойна продовжувачка сімейних
Культура без провінції · “Вони вливають у серця людей добрий настрій, викликають почуття закоханості у безцінні скарби природи рідного краю”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Виставка ляльки-мотанки

була невід’ємною частиною життя наших предків. Її образ, сповнений символіки, проходив через всі етапи людського життя – від народження, першого кохання, весілля, материнства та до смерті. Перші мотанки (вузликові ляльки) з’явилися близько 5 тисяч років тому на території сучасної Чернігівської області. Особливістю ляльки-мотанки є відсутність обличчя. Натомість зображали хрест – давній слов’янський символ сонця. Очей не зображали невипадково, оскільки вірили, що саме через них у ляльку може потрапити злий дух. Лялька-мотанка не мала імені. Наші предки вірили, що давши їй ім’я, можна потривожити душі померлих або викликати злих духів. Ляльки-мотанки створювалися за місячним календарем. На повний місяць їх виготовляли для захисту й оберегу, на спадний – для боротьби з хворобами та невдачами, а на ріст місяця – для досягнення успіху в різних справах. Заборонялося використовувати голки чи гострі предмети при створенні
Гостя “СП” · “Театр наповнює новими емоціями, мріями. А для декого це можливість на кілька годин забути про те, що відбувається в нашій країні”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Тетяна Льозова: “На сцені живу іншим життям”

Провідна солістка балету Національної опери України Тетяна Льозова нещодавно отримала високе звання народної артистки України. Сьогодні пані Тетяна – наша гостя. А почали ми розмову з балету “Лісова пісня”, показ якого відбувся після нашої розмови і в якому балерина виконує партію Мавки. – Балет “Лісова пісня” мав кілька життів, – розповіла Тетяна Льозова. – Вперше поставлений дуже давно. У ньому танцювала ще моя наставниця Олена Потапова. Віктор Литвинов поновив “Лісову пісню” у своїй редакції. Спершу танцювали такі зірки, як Ганна Кушнерева, Тетяна Боровик. А я ввійшла у виставу, коли вона була в поточному репертуарі. Відтоді минуло трохи більше ніж 20 років. Це була друга сольна вистава в моїй кар’єрі, першим був “Віденський вальс”. Обожнюю “Лісову пісню”, не закохатися в цей балет просто неможливо. Українцям особливо близька ця казка-феєрія. Написана неймовірна музика. З перших нот ти поринаєш у красу лісу, яким його бачила Леся Українка. Коли відкривається головна завіса, перед очима постає краса, яку створив художник. Напрочуд гарний вигляд має перша картина – зелений весняний ліс, наповнений життям. Неймовірної краси картина третього акту, коли все засніжило і всередині адажіо підіймається чорна завіса. Відкривається ліс у красивих барвах і все запорошене снігом. Все це просто неймовірно. Першим моїм партнером був Олександр Шаповал (загинув на фронті). Довго танцювали удвох. З кожною виставою шукали щось нове, розвивали її. Не знаю іншого балету, де б так було зображено кохання. Ми розуміємо, що це не просто пристрасть, а щось більше. – Танцюєте в інших балетах на музику українських композиторів? – В усіх виставах на українську тематику, що йдуть у нашому театрі. У “Вечорах на хуторі біля Диканьки” я Оксана, а в “Лілеї” – Лілея. Вважаю, що таких балетів у нашому театрі замало. А ще мені прикро, що “Лілея” йде не часто – практично раз на рік, на день народження Тараса Шевченка. – Напевно, варто згадати і Юрія Шев( ченка? – Танцювала Оксану в балеті на його музику “За двома зайцями”, а також у балеті “Пригоди Піноккіо”. Крім того, у нас була співпраця з українським ансамблем “Шумка”, який перебуває в Канаді. Всі вистави з “Шумкою” – немов свято в українській сім’ї. Юрій Шевченко був надзвичайно талановитою, творчою людиною, дуже добрим. Завжди світився творчим запалом. Його музика всім подобалася. Він просто надихав талановитих людей! – А як доля звела вас із балетом? – Почалося все з раннього дитинства. Моя старша сестра навчалася в хореографічній школі й потім вступила до Київського державного хореографічного училища (нині коледж). Згодом і я вступила до цього училища. Хоча перший рік говорили, що з мене напевне нічого не вийде, боя мала замало професійних якостей. Але це мене мотивувало, аби я рухалася далі. Від природи я шульга. Хоча й писала правою рукою, але оберти робила вліво. Так було до дев’ятого класу. На екзамені до мене підійшла Тетяна Таякіна і сказала: “Ти розумієш, що з першого курсу в тебе буде дуетний танець і жоден партнер не робитиме з тобою оберти вліво. І жодна постановка у світі не буде під тебе підлаштовуватися. То ти маєш перевчитися”. Після цього я стала сама себе вчити робити оберти у правий бік. Мені це вдалося. Перші п’ять років роботи в театрі, коли танцювала з партнером, то робили варіації в правий бік, а фуете все-таки вліво. Глядачі, особливо на гастролях, дивувалися. Врешті я повністю перевчилася. – Як потрапили до Національної опери України? – Мені пощастило. Тоді була інша система відбору до головної оперної трупи країни. Головний балетмейстер та керівник балетної трупи були присутні на екзаменах і обирали тих, кого хочуть запросити до театру. Я була серед тих щасливчиків, яких запросили. Відразу потрапила до кордебалету, тобто ніяких привілеїв не було. Рухалася крок за кроком, щоб стати провідною солісткою. – Пам’ятаєте свій перший вихід на сце( ну? – Це було щось маленьке і незначне. Віктор Яременко, який тоді був керівником балету нашого театру, запропонував розпочати з чогось простішого, варіації. Це була варіація з балету “Пахіта”. Після цього мені стали давати більше можливостей виходити на сцену в сольних партіях. А першу сольну партію мені доручила Аніко Рехвіашвілі. Вона бачила мене на конкурсах і зрозуміла, що зможу станцювати у “Віденському вальсі”. За ці роки багато чого змінилося, але тривога й хвилювання перед виходом на сцену лишилися такі самі, як були на початку. Та це лише до першого кроку. Робиш перший крок на сцені і це вже не ти, а персонаж, роль якого виконуєш. І ти вже живеш іншим життям. А відповідальності, здається, стало більше. Мені не можна робити помилок, бо маю показати високий рівень. – Напевно, є особливо дорогі партії? – Найбільше люблю драматичні партії, які я проживаю – живу, закохуюсь, помираю на сцені. Ці партії мають емоційний підтекст. Надзвичайно важлива партія у балеті “Дама з камеліями”, яка викликає багато емоцій. Вже згадана “Лісова пісня”. Зараз відчуваю Мавку трішки по-іншому, ніж коли мені було двадцять років. Хоча партія та сама. А ще “Майстер і Маргарита”. Цю партію танцювала надзвичайно рано як для свого віку. Мені цікаві думки, які автор вкладає в той чи інший балет. Як я їх відчуваю, будучи молодшою, або старшою, проживаю це в житті чи ні. – А настільки важливо артисту балету мати талант драматичного актора? – Потрібен на всі сто! Бо глядач, який сидить у залі, не настільки підготовлений, щоб розрізнити деякі тонкощі балету. Їх знають лише професіонали та виконавці. Глядач хоче побачити історію. Приміром, Мавка така, як я її розумію і відчуваю цю історію. Її біль, кохання, натхнення. Глядач приходить відпочити душею. Головне – донести до нього емоції, закладені балетмейстером і автором. – Яке місце у вашому творчому житті посідають конкурси? – Брала у них участь тільки як партнерка. Завжди вважала, що конкурси зазвичай не дуже об’єктивні. Мені це не було цікаво, навіть не знаю чому. Мої однокласниці прекрасно виступали на конкурсах. Вони дуже гарно робили короткі па-де-де. У них чітко виходили невеличкі фрагменти. Але натомість їм не дуже давалися великі вистави. Вважаю, що деяким людям більше підходять конкурси, а іншим краще танцювати саме вистави. Для мене завжди цікавішою була вистава з якимось підтекстом і можливість пронести свій образ від початку до кінця. – Чи траплялися нестандартні випад( ки? – Так, і багато разів. Бувало забували реквізит. Ти можеш впасти на сцені, і потрібен час, аби зорієнтуватися. Інколи партнери “забувають текст” – і ти їм підказуєш. А ще оркестр може грати в іншому темпі, ніж на репетиціях, і артист відчуває неспівпадіння. – Що можете розповісти про гастроль( ну діяльність? – Пощастило об’їздити багато країн. Несемо свою культуру. Особливо приємно це робити зараз, бо ти відчуваєш себе послом України від культурного фронту. Несеш їм українське і розповідаєш про Україну, про нашу культуру. Ми веземо свій продукт, а нам є чим пишатися. Взимку були гастролі у Франції. Возили до Парижа “Снігову королеву”. Музика збірна, а сама постановка повністю українська. Ставив український хореограф, втілювали українські артисти. – Маєте можливість порівняти публі( ку? – Залежно від країни вона різна. Наш глядач завжди відкритий, дуже підтримує. Ти його відчуваєш. Одного дня він спокійніший, а іншого – емоційніший, реагує на кожен рух. А за кордоном ти відчуваєш, як тебе сприймають, лише наприкінці вистави. Особисто мені більше подобається, коли ти одразу розумієш, з тобою глядач чи ні. Добре сприймають у США. Там з цікавістю ставляться до України, української культури. Вже розуміють, що є велика різниця між українським та російським балетом. Мали великий тур по Америці, дали 20 концертів. Це був класичний балет (уривки з “Лісової пісні”, “Жізелі”, “Дон Кіхота”) і народні танці, а наприкінці гопак. Глядач був щасливий так багато побачити в одному концерті. – Яка значення для балетних вистав має сценографія? – У виставі все має бути зроблено в комплексі. Не може бути хороша постановка з поганою сценографією і навпаки. Все має взаємодіяти. Те ж саме стосується і костюмів. – Розкажіть, будь ласка, про балетмей( стерів, з якими доводилося працювати. – Найбільше працювала з Аніко Рехвіашвілі. Я одна з тих балерин, яка станцювала в усіх виставах, що вона ставила. Вона завжди приходила підготовленою, знала, що сьогодні буде робити. Вона любила працювати з творчими людьми, які можуть все швидко схопити. Аніко Рехвіашвілі поставила багато різнопланових вистав і за змістом, і за стилістикою. Загалом цікаво працювати з будь-яким постановником. Бо кожен несе щось своє. Просто треба зрозуміти, саме як з ним треба працювати, зуміти схопити стиль. З Аніко цікаво працювалося, бо в неї були різні виконавці. І вона створювала стиль, який би підходив конкретній парі або виконавцю. Завжди лишала шпаринку для творчості. Щоб ти міг інтерпретувати образ по-своєму, через свої внутрішні переживання чи навіть фізичні можливості. З Віктором Яременком працювали над одним з моїх улюблених балетів “Весілля Фігаро”. Він дуже легкий, веселий. Також подобається поставлений ним балет “Корсар”. З Віктором Литвиновим ми годинами просиджували в залі і щось створювали, переробляли. Він дуже творча людина. Не хоче, щоб кожен показ вистави був схожий на попередній. Завжди щось переробить. Інколи невдача перетворюється на цікаву ідею. Приміром, героїня йшла з тацею і вона впала. “О, це можна залишити”, – каже він. Від Віктора Литвинова завжди чекаєш чогось нового. – Зі своїм чоловіком Ярославом Ткачу( ком познайомилися на сцені? – Віктор Литвинов звів нас у балеті “Жар-птиця”. Спочатку просто танцювали, були друзями. Але з кожним роком спільної праці розуміли, що стаємо ближчими і несемо неймовірну радість, коли спілкуємося. Пам’ятаю, Ярослав подзвонив з якимось буденним питанням по репетиціях. Переговорила, поклала слухавку і розумію, що я усміхаюся… – Чи не важко бути разом 24 години на добу? – Нам пощастило, ми доповнюємо одне одного. Допомагаємо одне одному. Розуміємо, що разом ми сила. – А ваша донечка теж хоче стати бале( риною, як мама? – Софія зараз займається танцями і навчається у школі Вірського. Це поки що народно-сценічні танці, але вони також роблять класичний урок, бо це основа для будь-якого стилю. Не знаю, як складеться її доля у професійному балеті. Це буде її вибір. Якщо захоче, то я підтримаю. – Яким для вас був день, коли прийшла Велика війна? – Мій день народження 23 лютого. Коли наступного дня зателефонували друзі і сказали, що почалася війна, ніхто не міг повірити. 26 лютого мала бути “Снігова королева”. Спершу сподівалися, що будемо їхати на репетицію. Було дуже страшно за дитину. Як жити і що робити далі? Спочатку жили в Києві, потім друзі запросили у Київську область, а згодом були в Карпатах. Пощастило, що театр запросили поїхати на гастролі до Італії. Поїхав хор і частина балету. Давали концерти в Італії, Словаччині, США. Згодом відкрився рідний театр. Вдома почали концертами. Бо спочатку не було стільки людей, щоб показувати повноцінні вистави. – Нещодавно ми писали про балет “Рап( содія кохання”. А чи були у вас ще прем’єри за останні три роки? – Так, “Елегія воєнного часу” у постановці Олексія Ратманського. Це була знакова подія. Звичайно, раніше знали Олексія за його роботами, але працювати разом не мали можливості. Процес роботи над виставою був цікавий, емоційний. Щоправда, було мало часу на репетиції. Відбулася прем’єра. Сподіваюся, що вистава буде довго жити. А ще поновлення “Снігової королеви”, яке теж можна вважати повноцінною прем’єрою. Так само зараз готується поновлення балету “Дама з камеліями”. – Що б ви хотіли сказати на завершен( ня нашої розмови? – Ходіть до театру, дивіться, робіть свої висновки, розвивайтеся. Театр наповнює новими емоціями, мріями. А для декого це можливість на кілька годин забути про те, що відбувається в нашій країні. Трішки відволіктися, наповнитися іншою енергією. Запрошую до Національної опери України. Нам є чим пишатися, є що показати. У нас дуже широкий і різноманітний репертуар. Кожен глядач може обирати за своїми уподобаннями. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
16 Подія · “Ансамбль має чудову історію, працює в багатьох жанрах, співпрацює з відомими виконавцями та композиторами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лармонії подарував дві кримськотатарські пісні. З Героєм України Анатолієм Паламаренком гастролі ансамблю пролягли через країни Східної та Західної Європи, а ще були фестивалі, Шевченкові програми і концерти на головній філармонійній сцені країни. Цього вечора з його вуст звучав уривок з поеми “Кавказ”. У цьому творі Тарас Григорович дуже точно відобразив сутність Московії. Увертюру до народної опери “Квартал Ангелів” присвятили 100-річчю від дня народження композитора Нікоса Теодоракіса. А Олена Лемеш була солісткою, коли виконували створену нею композицію “Ярмінок”. Багато обробок, оркеструвань, аранжував створив для ансамблю подарував ансамблю композитор, диригент Володимир Марунич. Одна з них – обробка української народної пісні “Перелаз”. Є багато програм українських пісень, в які дует у складі народної артистки України Анжеліни Швачки та заслуженої артистки Ірини Семенко прагне внести свій сюжет. Гарного святкового настрою додала виконана ними пісня “Ой поїхав мій миленький”. І на завершення першого відділу на сцену вийшов квартет “Гетьман” з піснями “Їхав, їхав козак містом” та “Besame Mucho” К. Веласкеса. На початку другого відділу знову лунали численні привітання. А ще А. Вівальді – Концерт для дуету мандолін, аранжування Н. Проценко, іспанська народна пісня “Нездара”, солістка Ірина Семененко, романс та народна полька Сергія Лункевича. Соліст, який вийшов на сцену, коли виконували твір Лункевича, народний артист України Сергій Грінченко стояв біля витоків формування першоджерел ансамблю. А 28 років тому соліст Національної опери України Ігор Борко уперше вийшов на сцену у супроводі ансамблю “Рідні наспіви”, потім було багато авторських вечорів, присвячених українським та зарубіжним словоспівам. Цього вечора співак дарував пісні, які свого часу привіз із конкурсу в Сицилії. На завершення концерту до виступу запросили артистку, яка, ще не будучи всесвітньо відомою, як нині, давала з ансамблем сольні концерти. Переважно вони були присвячені українським композиторам, а ще – вечір пам’яті Діани Петриненко, яка навчала співачку. Лавреатка Шевченківської премії Людмила Монастирська виконала пісню Олександра Білаша на слова Дмитра Павличка “Молдаваночка” та вихідну Маріци з однойменної оперети Імре Кальмана в українському перекладі.
16 Подія · “Ансамбль має чудову історію, працює в багатьох жанрах, співпрацює з відомими виконавцями та композиторами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

П’ятдесят творчих сходинок

На свій ювілейний вечір з нагоди 50-річчя створення і 45-річчя філармонійної діяльності до Колонної зали імені Миколи Лисенка Національної філармонії України запросив лавреат всеукраїнського та міжнародних конкурсів, володар гран-прі Міжнародного фестивалю в Італії “Світ музики” – ансамбль “Рідні наспіви”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда Межула У звуковому полотні ювілейного вечора музичними візерунками спливали образи народних та сучасних мелодій, твори українських та зарубіжних композиторів. Минувшина та сучасність немов би зійшлися на цій сцені, звідки ансамбль починав свою творчу діяльність. А своєрідну екскурсію історією колективу допомогла здійснити ведуча, заслужена діячка мистецтв України Світлана Корецька. Перший відділ вечора почали твором Мирослава Скорика “Дитинство”, перша частина триптиху з музики до кінофільму “Тіні забутих предків”. – Маємо робити все для того, щоб наше мистецтво розвивалося, жило і квітло. Ми незнищенні, ми нездоланні, – переконаний генеральний директор Національної філармонії України Михайло Швед. – Сьогодні маємо чудову подію, коли ювілей своєї творчої діяльності святкує ансамбль “Рідні наспіви”. Щирі вітання колегам. Ансамбль має чудову історію, працює в багатьох жанрах, співпрацює з відомими виконавцями та композиторами, у рамках різноманітних конкурсів об’їздив багато країн. Колектив дарує нам своє мистецтво, і ми щиро вітаємо вас, колеги, від імені Національної філармонії України. Хочемо побажати насамперед міцного здоров’я, наснаги, нових цікавих програм і, звісно, перемоги нам усім! Від Міністерства культури та стратегічних комунікацій України ансамблю “Рідні наспіви” оголосили подяку за вагомий внесок у розвиток української музики, багаторічну творчу діяльність, високий професіоналізм та з нагоди 50-річчя від дня заснування. Також до ювілею ансамблю за багаторічну сумлінну працю та особистий внесок у розвиток Національної філармонії України відзначили керівника колективу Юрія Карнауха, артистів Олександра Іванова, Анну Лещенко, Наталію Марунич, Бориса Матвійчука, Віктора Мацка, Олену Немеш, Галину Остапенко та Наталію Пилаєву. Після цього на сцену знову запросили ювілярів. Впродовж вечора вони виконували твори сучас- Анжеліна Швачка та Ірина Семененко них українських композиторів, які спеціально пишуть для ансамблю. Серед них оригінальна версія супроводу твору для цимбал угорського композитора Ґ. Аллаґа, яку створив Володимир Рунчак. Цю музику можна грати з початку до кінця, а можна – з кінця до початку. Все одно утворюється великий та яскравий феєрверк у супроводі різних звуків. Далі слово надали композитору Володимиру Рунчаку, секретарю Національної всеукраїнської музичної спілки. Він подякував за те, що тут виконується його музика, що колектив завжди показує високу майстерність. Від імені Національної всеукраїнської музичної спілки відзначив ансамбль за високий мистецький професійний рівень, який “Рідні наспіви” демонструють як в Україні, так і за кордоном. Свої вітання колективу також надіслав український композитор Іван Тараненко, чиї твори вже не перший рік в репертуарі ансамблю. А цього вечора прозвучала його коломийка “Роксолана”. Першим вокалістом, з яким виступав колектив у Криму, був тоді ще студент Фемій Мустафаєв. Як каже Фемій Мансурович, завдяки “Рідним наспівам” він уперше побачив Крим. Хоча сам співак та його родина є корінними кримськими татарами. За останні роки митець зробив сотні концертів на підтримку батальйону Шейха Мансура, зараз готує концерт на підтримку батальйону “Крим”. А для слухачів Національної фі-
16 Подія · “Ансамбль має чудову історію, працює в багатьох жанрах, співпрацює з відомими виконавцями та композиторами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Ансамбль має чудову історію, працює в багатьох жанрах, співпрацює з відомими виконавцями та композиторами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин