Тільки в “СП” · “Ні ОУН, ні УПА із сотнями тисяч українських патріотів заходу України ніколи не присягали СРСР”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
“Ми б’ємося за те, чому немає ціни у світі, – за Україну”: протистояння Сталіна і Довженка
Слово Просвіти, №17 за 2025 рік
Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор
Розлога та емоційна фраза, обрана функціональним епілогом моїх рефлексій, запозичена з кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”. Її рукопис зберігається в особистому архівному фонді Сталіна в Москві (РГАСПИ, ф.558, оп.11, спр.1126). Вікопомні рукописи не горять, тому маємо літературний текст кіноповісті з правками вождя на полях, а також запис його промови 30 січня 1944 р. у Кремлі, коли розпинали українського кінорежисера. Доповідь кремлівському повелителю писав секретар ЦК ВКП(б) О. Щербаков, і вона виявилася промовистою – “Про антиленінські помилки і націоналістичні викривлення в кіноповісті Довженка “Україна в огні””. 11 лютого Щербаков надіслав супровідного листа: “Направляємо Вам запис Вашої доповіді про кіноповість Довженка “Україна в огні””. Отже, “запис” промови оформили трохи згодом. Головний інквізитор із сатрапами вирішили провчити вільнодумного “відступника”, який наважився показати правду про війну в Україні. Співучасниками “страти” митця, якого тоді “порубали на шматки”, зголосилися бути поплічники московського Пілата – голова уряду В. Молотов, Г. Малєнков, Л. Берія, М. Хрущов, А. Мікоян, П. Пономаренко, О. Щербаков, запрошені “українці” – тодішній “головний партизан” України Д. Коротченко, майбутній перший заступник голови Раднаркому УСРР Л. Корнієць, нарком закордонних справ УРСР і письменник за сумісництвом О. Корнійчук, літератори М. Бажан, М. Рильський. Гнітюча і підступна атмосфера розправи тривала з 21:05 до 22:20. Державні люди, наділені безмежною владою. Що спонукало їх кублитись, немов весняних змій? Для чого влаштували ідеологічну “дибу” переляканому на смерть Довженку? Яка небезпека спонукала гнів у Сталіна? Малєнков і Хрущов знали про рукопис, навіть підтримували його, а в кабінеті вождя, похнюпившись, мовчали. Берія сичав ядовитим жалом, позаяк давно ненавидів митця за його славу. Відповідь криється в редакційних правках головного редактора СРСР – Сталіна, який відредагував країну кривавими чорнилами політичних репресій. Виявилося, що Довженко не зрозумів простої істини: “усі народи Радянського Союзу борються за Україну”. У доповіді Сталіна читаємо блюзнірське перекручення твору: “Якщо розмірковувати про війну з кіноповісті Довженка, то у вітчизняній війні не брали участі представники усіх народів СРСР, а брали участь у ній лише українці”. Яка огидна ретроспективна іронія, якщо пригадати заяву Путіна про те, що російський народ здолав би ворога самотужки, без українців, білорусів, вірмен, грузин, казахів, азербайджанців та інших. Злочинна й аморальна легковажність ментально збоченого диктатора. 20 листопада 1943 р. Довженко, який щойно знайшов серед руїн Києва “стареньку свою матір” та привіз її до Москви, записав гірку для себе новину: “моя повість “Україна в огні” не вподобалась Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови”. Митець здогадувався про причини гніву вождя. Глибока і гнітюча зневіра закралась у душу режисера, 26 листопада він занотував до щоденника: “Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона непотрібна і ніщо, видно, непотрібно, крім панегірика”. Його зізнання виявилися пророчими, тому що декому на Заході набридла правда про війну Росії проти України у 2022–2025 рр. Українцям боляче чути облудну риторику з капітолійського пагорба про “українську кризу”, навіть звинувачення України в агресії проти самої себе. Доволі небезпечна логіка. У Кремлі розпинали Довженка за правду про катастрофічні наслідки німецької окупації для українців, а тепер виснажена російськими ордами вдовиця стає “першопричиною” війни. “Першопричина”, про яку махає головою Лавров і базікає Путін, очевидна – існування незалежної України. З політичних радарів зникли НАТО і США, яким Москва зухвало посміхається. Брехливий наклеп Сталіна – Щербакова на твір Довженка – не випадковість, а цілком логічний прояв великодержавного російського шовінізму. Він вдало замаскований у шати удаваного радянського інтернаціоналізму. Союзним республікам, тобто колишнім внутрішнім колоніям Російської імперії, заборонялося висловлювати національно-патріотичні почуття без дозволу Кремля. Путін і зараз поширює маячню про власні злочини у Бучі, Кривому Розі й Сумах. Його брехня виявилася заразною, ніби підступний вірус проникає за океан. Сталін подібно російському цареві Миколі I, який заборонив Шевченкові “писати і малювати”, накинувся на українського кіно-Кобзаря. Повість була заборонена до постановки і друку. Режисер виправдовувався, що не бажав “зла народу руському”, наївно сподіваючись, що той не осудить “мене за мою безмежну любов до мого українського народу, якому я служу всіма силами своїми, всім серцем і розумом своїм”. Дивовижна історична послідовність і жертовність творчих людей, які захищали національно-ментальну самобутність українців. Тоталітарний, а по суті колоніальний, режим не лише фізично нищив лідерів думок, але й вибудовував різні ухили: “хвильовізм”, “шумськізм”, “волобуєвщина”, “єфремовщина” тощо. Чому любов до власного народу є націоналізмом? Ця рефлексія не полишала Довженка до його кончини. А відповідь проста: політична метрополія великодержавного шовінізму (сучасний рашизм) завжди гнобила національну самобутність інших народів. Митець намагався уникнути судилища, редагував твір, апелював до істини і можновладців. 3 січня 1944 р. зустрівся з Хрущовим, але теплої розмови не відбулося. Після неї у режисера лишилося “гнітюче бажання вмерти”. Довженко сподівався на підтримку, а почув “суворий нещадний вирок” із погрозою – “ми ще повернемось до розгляду вашого твору”. За творчістю режисера постійно стежили ідеологічні структури і спецслужби. Його повість “Перемога”, яка розкривала брутальність війни і ганебний відступ армії, виявилася наскрізь просоченою ідеями “українізації” війська. Так визнав цензор, який помітив спробу автора “штучно відокремити боротьбу українського народу від боротьби усіх народів СРСР проти німців”. Вирок категоричний: повість “для видання не придатна”. Ідеологічний контрнаступ проти “Перемоги” та “України в огні” спрямували не лише на автора. Він стосувався ролі й місця України у війні з ворогом, виокремлення її катастрофічних наслідків. На столі кремлівського кабінету Сталіна лежала повість “Україна в огні”, перекладена російською, щоб “батько народів” зміг прочитати. Він її ретельно правив синім олівцем, залишивши на полях емоційні оклики: Ах! Ох! Хе-хе! Правки розкривають світоглядні уподобання вождя, рівень його освіченості та морально-етичні риси характеру диктатора, справжнє ставлення до українців. Зауваження доволі промовисті. У 1939 р., коли на екрани вийшов фільм “Щорс”, режисерові дорікнули за ігнорування іменем Сталіна. В “Україні в огні” він постає лідером і опорою. Висловлювання Довженка, хоч і словами персонажів, виявилися доволі суперечливими. Кремлівський володар звернув увагу на діалог німецького офіцера із селянкою: “Ти за кого – за Гітлера чи за Сталіна?”. Фраза хвилясто підкреслена олівцем.
Саме порівняння мало вигляд обурливий і викличний. Зневажливими виявилися слова одного з героїв твору: “Залишившись один, Запорожець зняв зі стіни портрет Сталіна”. Навіщо було знімати? Контекст сюжету доволі загадковий: “Не думали ми з вами, що так вийде, та вийшло”. Йшлося про початок війни, оточення, втрати, відступ до Волги. Тому Сталін підкреслив олівцем цю авторську позицію. Він не вважав себе творцем радянської держави, не наважився, не погодився з автором на свою історичну роль: “Ха-ха-ха! Ленін”. А інший реверанс прийняв: “За Родину! За Сталина!”. Пряма мова дійових осіб повісті належала Довженку, а не задокументованим висловам реальних героїв. Застрелився червоний генерал від усвідомлення краху, а довженківський герой промовляє вслід: “бодай його сира земля не прийняла!”. Але провина за поразки першого року війни виявилася набагато глибшою: нездатність і неготовність людей вибачити одне одному ментальні “розбіжності” за минуле, відсутність “державного інстинкту”, занедбане вивчення власної історії, масове і войовниче безбожництво, скасування власності, нестача справжньої дружби, поп-рання “вічних істин”, замість слова “нація” лишився тільки прикметник”, тому і “так багато зрадників”. Ні ОУН, ні УПА із сотнями тисяч українських патріотів заходу України ніколи не присягали СРСР, тому не могли бути “зрадниками”. Інша справа – армія генерала Власова, який пристав до фашистів. Етнічні росіяни формували чимало антирадянських загонів. Поліцаями ставали ті жителі сіл, рідних яких виморили в роки Голодомору та відправили до Сибіру. Ненависть до влади давно накопичувалася в душах людей. Кінорежисер наважився на критику теорії класової боротьби. Роками ідеологічна система, до якої долучився і Сталін, “навчала класам”, а не справжній історії, тому слово “священна” нічого не значило для народу. Провокаційно сприймався діалог героя повісті Запорожця: “Позвикали до класової боротьби, як п’яниця до самогону. Ой призведе вона нас до загибелі”. Його нарікання на “чистоту лінії” також були образливими. “Національна гордість не виблискувала у наших книгах класової боротьби”, – зневажливо писав Довженко. Сувора правда війни повернула його до реальності. Сталіну не сподобався текст про “відсутність людської уяви” і “відомчу байдужість” комендантів “воєнторгу”, які знехтували проханням полонених про допомогу і транспортування. Вони пронеслись повз них на машинах із різними товарами. Навіщо Довженко вклав в уста героїв повісті фрази “я ненавиджу радянську владу”, “Ніколи ворог не пройде”? Вермахт дійшов до Волги, вимив ковані чоботи її водами, наплював у річку, ніби в душу росіянину. Європа переймалася умиротворенням Гітлера, а Сталін грався з ним у “дружбу і співробітництво”. Догралися до концтаборів і понад 40 млн жертв радянських людей, з яких 13 млн українців (з щоденникових записів Довженка). Найдужче обурювало Сталіна українське питання у війні. Чомусь більшовику-інтернаціоналісту не сподобалося слово “нехай”, яке він повсюдно викреслював, а у фрагменті “українська земля” підкреслив “українська”. Довженко словами німецького генерала Краузе передає героїзм українців: “Так не підкорятися і так помирати, як помирають вони, українці, можуть лише люди високої моралі”. Сталін підкреслив і поставив знак питання. Вождю не сподобався Богдан Хмельницький. 40-мільйонний народ, на думку митця, не знайшов для себе “людського життя на своїй землі” серед європейських народів. Щось від М. Хвильового запозичив. Він, розтерзаний, розщеплений, блукає манівцями, ховається від власної тіні. Ніби сьогодні писав, а не 82 роки тому. Політичний вирок Довженку був неминучий. Сталін не вибачив йому фрази: “Ми б’ємося за те, чому немає ціни у світі, – за Україну”. Її виголошували командири перед боєм з українськими військовими частинами. Ремарка Сталіна була лаконічна, але однозначна – “[только?]”. В іншому місці тексту кремлівський редактор додав після вислову “За Україну” – “[Не то]”. Він доповнив одним словом – “Советскую”. Довженко виплеснув усі свої національно-патріотичні почуття, тому вклав їх у звернення Кравчини до бійців: “За Великий Радянський Союз народів і за нашу українську державу”. Не на жарт озлоблений Сталін єхидно додав: “[Ишьты!]”. Його чаша терпіння виявилася переповнена, тому він влаштував розправу над митцем у власному кабінеті. Сумна й повчальна історія таємної і підступної страти “націоналіста” Довженка, який намагався показати світову правду про війну, про страждання українців від двох диктатур – нацистської і сталінської. Назва його повісті “Україна в огні” виявилася пророчою: Україна палає сьогодні від російських ракет. Сталін відмовив існуванню “української держави” (Ишь-ты), а Путін “повторил”, але неприхованим бажанням фізично знищити Україну. Духовно мізерні народи, захопивши велику територію сусідів, хизуються силою, грубістю і шовінізмом. Справді великі народи спокутують гріхи попередників, унеможливлюють повторення геноцидних війн.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
