Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про#читання · “Ці оповіді:свідчення стануть безцінним спадком для нащадків, які знатимуть про жорстокість московитих “визволителів””. · с. 11сторінка оригіналу ↗

У її книгах – голос українського народу

Слово Просвіти, №17 за 2025 рік

Софія РОЗУМЕНКО “Душевні муки звичайних людей часто губляться серед історій про військових чи взагалі про війну. А долі дітей, їхніх батьків, бабусь, дідусів та всіх, хто пережив окупацію, складаються в долю цілого народу, – за цим можна спостерігати, лише давши цим людям голос”, – переконана авторка книги “Лютий рік незламності” Валентина Розуменко. Авторка семи книг, членкиня НСЖУ, НСПУ, голова творчого об’єднання публіцистів Київської організації НСПУ. Наприкінці 2023 року Валентина Розуменко видала три книги: “Вільні полонянки” і “Лютий рік незламності” за підтримки Українського інституту книги та “Брат. Записки дилетанта ЗСУ” за підтримки КМДА. Книги презентували у КНУ імені Т. Шевченка та Національному педагогічному університеті ім. Б. Грінченка. Авторку запросили в Париж на презентації. Пані Валентина відвідала Францію та Італію, де відчула неабияку зацікавленість в подіях, що відбуваються в Україні. Адже в матеріалах її книг задокументовані свідчення очевидців про війну росії проти України. Іноземців зацікавили ці книги, але перекласти їх бракує коштів. У книзі “Лютий рік незламності” висвітлені події та використані матеріали з першоджерел, записані усні свідчення, що максимально наближають читача до переживань цивільних, які перебували в окупації в 2022 році. У ній 30 оповідей від 46 співрозмовників, здебільшого складних, документальних свідчень про пережите в окупації під час воєнних злочинів широкомасштабної збройної агресії росії проти України. За свіжими слідами, коли ще не загоєні рани, герої книги, які щойно вийшли з окупації, зі сльозами розповідали про наболіле. Про втрату рідних, штучно створені окупантами голод, холод, відсутність води, загнаних людей у холодні підвали та бомбосховища, щоб змусити їх підкорятися російському режиму. Авторка акцентує увагу читача на тому, як відбувалася трансформація звичайної людини, що пройшла від розпачу та шоку до бажання зробити все для перемоги, щоб протистояти брутальній агресії і зберегти цілісність України. Ця книга – голос українського народу, бо вона складається зі свіжих відбитків подій, реалістичних, доленосних історій очевидців, які пережили жорстоку російську окупацію, голод і холод у селах та містах України: в Гостомелі та Бучі (Київщина); Новій Басані та Русанові (Чернігівщина); Маріуполі (Донеччина); Херсоні, Новій Каховці, Голій Пристані та Дудчанах (Херсонщина); Конотопі (Сумщина); Мирному (Миколаївщина); Рубіжному (Луганщина); Ізюмі (Харківщина). Також тут зафіксовані враження волонтерів з Центрального залізничного вокзалу, які зустрічали тисячі людей з окупованих територій. *** “Як на мене, – ділиться авторка книги, – найвразливіші свідки військових дій у моїх розповідях – діти, які потрапили у величезний блендер війни й відбули жорстоку окупацію. Була вражена їхніми розповідями, зокрема найменшого мого героя – 54-річного Платончика з багатодітної родини Ігнатюків, із села Дудчани на Херсонщині (нині осиротілими дітьми опікується бабуся Світлана). Хлопчик ділився спогадами по-дорослому. Розповів, як стежив за орками та як пережив голод і холод у підвалі: “Я там дуже хотів їсти”. Його братик, 74-річний Іванко, тремтячим голосом розповідав: “Я подивився у вікно, коли нас зупинили на посту орки, а там величезне дуло танка наведено прямо на мене”, – оченятка залилися слізьми, і він прошепотів: “Так страшно…”. Їхня бабуся Світлана, плачучи, доповнила: “Сиджу поруч і відчуваю, як ним почало трясти. Я злякалася за дитину…” Їхні дві сестрички також постраждали, коли були в окупованому селі рашистами, – одна замовкла на тиждень, друга почала заїкатися. “Мені було дуже шкода маленьких дітей, – розповідає бабуся, пані Світлана, – які тіснилися в холодному підвалі. Проте я мала триматися, щоб не створювати паніку. Силою волі відганяла від себе тяжкі думки та нерви. А коли вже не витримувала – виходила нагору, в кухню, і давала волю сльозам. На вулиці “клекотіло” від вибухів постійно”. Дітей садовили в куток підвалу. Накривала їх ковдрою. Дідусь зачиняв двері й наказував: “Гатять по повній. Сидимо тихо!” У погріб внесли духовку і, коли ще було світло, навіть вмикали її, щоб трошки там нагріти, я навіть книжечки туди приносила. Намагалася дітям щось читати, щоб перемкнути їхню увагу. А коли не було світла, тоді про щось розмовляли. Часто намагалася налаштувати їх на позитив, говорила, що незабаром журавлі принесуть на крилах тепло, прийде весна і перемога. Ми знову підемо купатися на річку. А коли вже зовсім не стало світла – то був жах (жінка не стримує сліз). Перебіжками бігали в хату, але в ній було дуже небезпечно залишатися. Від постійних вибухів стіни та вікна в хаті здригалися. Вона, мов жива, кричала до нас: “Тікайте!” Літаки продовжували розвертатися над нашою хатою. Канонади звучали зусібіч. І я – бабуся з чотирма малими внуками”. *** Авторка згадує, що її довго не відпускала розмова з багатодітною родиною Соломійчуків з Херсона, яка 24 лютого 2022 року відчула емоційне оніміння, коли за вироком долі потрапила у вир воєнних подій – захоплення Антонівського мосту в перший день повномасштабної війни. Три сестрички ділилися враженнями. Наймолодша Поліна, 13 років: “Ви маму запитали, як ми жили в окупації. Це страшно, коли дорогою їдуть танки чи військові машини, а з них на тебе направлене дуло автомата. Так ворог вбезпечував себе, вселяв у нас страх і стежив, щоб ніхто не знімав їх на камеру телефону. Маю таку думку, що рашисти готові були розстріляти кожного, хто мав би сміливість це зробити. Для них все одно хто – дитина, дорослий чи людина у віці, вони бездумно випустять усю чергу автомата… Коли розпочалася війна, у мене виникла велика паніка, насамперед за життя рідних і близьких. Адже почалася жорстока війна, яка забирає життя невинних людей. Найбільша істерика у мене була тоді, коли ми в перший день війни проїжджали через Антонівський міст, і я побачила, що над нами низько літали російські вертольоти – їх було дуже багато. Паніка – коли висадився ворожий десант. Ми практично виїхали з мосту й проїжджали повз невелике поле біля лісу, бачили, як приземлився вертоліт і з нього висадився російський десант, прийнявши бойову позицію, вони направили автомати на дорогу, по якій їхали ми та інші автівки – всі ми їхали під прицілом ворога. І невідомо, що могло бути за лічені секунди”. “Антонівський міст, – ділиться враженнями 144-річна Вероніка, – ворожі вертольоти зависають прямо над нашою машиною. Тіло починає трясти від страху, ти відчуваєш, що вертоліт сяде прямо на машину й розмісить усіх, або захопить автівку, чи скине в річку, як це робили з іншими, – то вже додумуй сама. А далі – дорога у вічність… Та почалося ще страшніше: з вертольотів спустився російський десант з автоматами. Багато їх… приземлилися на міст. Ами їдемо і взагалі не розуміємо, що вони робитимуть. Рашисти зусібіч. Від побаченого починається панічна атака. А наш безстрашний таксист намагається “пролетіти” той міст… Обертаюся і придивляюся в заднє вікно – завмираю... У мене перехоплює подих. Картина не для слабких нервів, картина, яку не хотілося б бачити ніколи в житті. За нами рухалися цивільні автівки. Їх підло розстрілюють орки. За що?! Машини зривалися, летіли. На наших очах почали захоплювати міст”. Вероніка продовжує: “Поїздка через міст – справжній жах, який на все життя залишиться моторошною картиною у моїй пам’яті. Не можу повірити, що це насправ4 ді відбувається з нами, людьми, у ХХІ сто4 літті: невже таке можливо в наш час? Не4 мовби знімають якийсь військовий фільм і навкруги постановочні сцени – ось так мені не хотілося вірити в побачене, але, на жаль, то страшна реальність, бо чути гучні вибухи. Війна для мене – це абсурд. На ній все тільки страшне – вбивають, палять, закопують, знищують міста й села, втрачають друзів та рідних, звідти повертаються каліками. Вважаю, що всіх людей, які затіяли війну, потрібно навіть не вбивати, вони мають бути покарані дуже жорстоко, бо принесли в нашу країну смерть. Наших людей ґвалтували, мучили, розстрілювали, навіть на велосипеді, як у Бучі, чи імітувати розстріл. Я навіть не можу уявити, як таке можливо в наш час. Війна – це смерть. Вона щодня, вбиває, калічить та руйнує все, до чого може дотягнутися її кістлява чорна рука. Хіба ж українці винні в тому, що в якогось малого проблеми з головою? За що наші люди гинуть?..” Від нервового стресу, від побаченого звірства країни-агресора у дівчинки відмовили ноги. Нині лікується в Німеччині. “По приїзду в Гопри, – продовжує 164-річна Вікторія, – бабуся відчинила двері квартири. Побачивши її живою, я обняла її і почала сильно плакати. Сіла на порозі й дала волю сльозам. Моє тіло трусилося, душа мліла від болю після дороги довжиною в життя, бо ворог нахабно напав на мою землю, стріляв та вбивав цивільних людей на мосту. Було боляче, що в мене забрали мир і спокій, забрали мирне життя моєї родини та країни. Я сиділа, ніби перед прірвою, яку не в змозі обійти, – розпач і безвихідь. А коли поверталися назад дорогою до мосту… – від побаченого просто ступор: на узбіччі розкидані людські кінцівки…” Це свідчення представників нескореного народу про масові звірства знавіснілих ра> шистів, які обстрілювали і бомбардували на> ші міста й села, чинили геноцид українського народу. Та попри все герої книги не втрача> ють віру в ЗСУ і надію в нашу Перемогу. Вій> на не зламала українців, а об’єднала і дала безліч приводів для гордості за нашу країну, за волонтерів і людей з різних сіл та міст, які відкрили свій, паралельний фронт – до> помоги ЗСУ. *** Маріуполь. Життя 94-річної Лери та її мами Оксани з окупованого Маріуполя бу4 ло на межі людських можливостей. Вони майже два місяці провели в підвалі. У хо4 лоді, голоді та під постійним бомбардуван4 ням. Маленька Лера стала свідком обстрілів, бомбардувань і смертей містян. Рашисти в перший день війни розстрілювали з танків житлові багатоповерхівки – зухвало, заїжджаючи під під’їзди, розвертали дула танків і залпами вогню стріляли по квартирах сусідніх будинків, у яких мешкали ні в чому не винні люди. “Я не знала, що таке війна, – говорить Лера, – тому й сказала мамі, що краще б вона народила мене після цієї страшної війни. Бо коли ви перебуваєте у війні – це дуже страшно. Ви бачите на вулицях міста трупи в чорних пакетах, і їх ніхто не забирає. Бачите, як горять багатоповерхові будинки, а в них живі люди – це жахливо”. Про зруйнований Маріуполь розповідала журналістка Наталія Дедова, яка втратила свого чоловіка Віктора під час бомбардування їхнього будинку. 13-річний син був поруч. “Для мене, – розповідає Саша, – тато назавжди запам’ятається доброю, світлою людиною. Нещодавно мені приснився сон, що ми з мамою заходимо в свою квартиру, а в коридорі лежить тато. Я підходжу до нього, торкаю за обличчя і намагаюсь розбудити. Він (плаче) розплющує очі, усміхається й каже мені: “А чого ти мене за обличчя чіпаєш?” Знову усміхається і міцно обіймає”. “Мій син заспокоює мене, – продовжує крізь сльози мати, – каже: мамо, може, наш тато знепритомнів і впав. А ми злякалися, спішили від бомбардувань і пішли, залишили його. Він прокинувся, встав і вийшов нас шукати?! Думаю, так легше сину, коли є віра, що наш тато живий”. *** “Герої моїх розповідей, – завершує пані Валентина, – погоджувались на розмови лише задля того, аби донести світу, як на зболеній українській землі навіжені окупанти, обстрілюючи та бомбардуючи міста й села, творять геноцид нашого народу… Ці оповіді-свідчення стануть безцінним спадком для нащадків, які знатимуть про жорстокість московитих “визволителів”, яких в Україну ніхто не кликав. Герої книги хочуть вірити в те, що країна-агресорка, безумовно, зазнає нищівної поразки і за всі скоєні звірства та воєнні злочини понесе невідворотне покарання. Вустами очевидців з книги маємо донести світові жорстоку правду про найбільш руйнівні варварські злочини, вчинені російськими окупантами в ХХІ столітті. Про вчинення країною-агресором геноциду українського народу: винищення культури, переслідування за національною ідентичністю та вбивство еліт на окупованих територіях, стирання фактів історії. Свідками цієї правди є герої книги. Адже масштабні звірства російської армії сколихнули не лише Україну, а й весь цивілізований світ. Ця книга максимально наблизить читача до реалій, які пережили цивільні, витримавши російську окупацію. Водночас сповнить гордістю за волелюбний український народ, який швидко самоорганізувався, створивши волонтерський рух у селах і містах України, щоб допомагати нашим захисникам і цивільним вижити в жахіттях війни”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин