Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “П. Куліш ставить завдання наповнити “душі юнаків и дівчат вогнем правди і добра”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Невгамовний патріот України Пантелеймон Куліш у суспільно-політичному русі ХІХ ст.

Слово Просвіти, №17 за 2025 рік

Петро ЧЕРНЕГА, професор УДУ ім. М. Драгоманова Україна на початку ХІХ ст. була остаточно поділена і колонізована двома імперіями – Російською і Австро-Угорською. Російський царизм ліквідував Запорізьку Січ, Гетьманщину, Чорноморське і Азовське козацтво й загалом козаччину, запровадив кріпацький стан для селян, знищив місцеве самоврядування і організував за імперським самодержавним шаблоном органи влади на місцях, економічне й культурне життя українського народу. Натомість, суспільно-політична думка на українських землях розвивалась під впливом ідей Конституції Гетьманської України Пилипа Орлика 1710 р., революції 1789 р. і Конституції Французької Республіки 1795 р., що проголосила громадянські права і свободи, козацьких літописів й особливо надзвичайно популярного в ХІХ ст. твору “Історія Русів”. Автор праці справедливо наголошував, що українці є корінним народом на своїй землі, зі своєю мовою, культурою, давніми витоками державності та мають право на самостійний політичний розвиток, державу і захист власної свободи. Появі цілої плеяди видатних українських філософів, письменників, істориків, публіцистів, художників та інших митців всередині й другій половині ХІХ ст. сприяли надбання суспільно-політичної думки в Європі, творчість українських філософів Г. Сковороди, П. Величківського, С. Гамалія, Я. Козельського, П. Юркевича, історичні праці В. Рубана, Ф. Туманського, Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, етнографічні студії В. Ломиковського, А. Чепи, Я. Марковича, І. Срезневського, Г. Калиновського, А. Чарноцького, М. Цертелева, П. Лукашевича, М. Максимовича, діяльність філологів О. Павловського, Г. Полетики, О. Бодянського, поезія, проза та драматургія І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки- Основ’яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка та ін. У 40-х рр. ХІХ ст. суспільно-політичному життю України були притаманні декілька ідейних напрямів: шовіністичний дворянсько-кріпосницький, ліберально-поміщицький, демократичний національно-визвольний (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін.) і революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Гулак та ін.). Саме представники двох останніх організовують у 1846 р. в Києві Кирило-Мефодіївське братство і ставлять за мету створення загальнослов’янської федерації рівноправних народів з республіканським ладом, виборністю державних інституцій, вільним розвитком національних культур. Член товариства Г. Андрузький розробив проект Конституції “Нариси Конституції Республіки”, де основою держави мала стати самоврядна громада, що складалася з 7 штатів: Придніпровська Україна з Галичиною; Причорномор’я з Кримом; Польща з Литвою і Білоруссю; Бессарабія з Молдовою і Валахією; Остзея; Сербія; Болгарія; Дон. Кирило-Мефодіївське братство висунуло політичну ідею створення української держави у складі слов’янської федерації. Місця для Росії в слов’янській конфедерації не передбачалося. Ідеологія братства була відображена М. Костомаровим у “Книзі буття українського народу”. В основі світогляду автора було романтично-християнське бачення національної історії та її перспектив, а саме досягнення ідеалу, який поряд із християнською утопією містив також етичні уявлення засновані на принципах християнської моралі, демократичний і конституційний реформізм, тему присутності й місії українського народу в світі. Ідеї Кирило-Мефодіївського братства вслід за Т. Шевченком, найбільш повно представлені у творчості “неумеренного патриота Украины”, як він себе називав, видатного письменника, літературного критика і публіциста, історика, етнографа, перекладача й громадського діяча П. Куліша. На відміну від М. Костомарова, концепції якого за намагання захистити Україну і в той же час догодити російському царизму носили нерідко антиукраїнський характер, П. Куліш залишився представником романтично-християнської інтерпретації національного ідеалу й української ідеї, наполягав на індивідуальності й самобутності, демократичності нашого народу, що визначена його природженими духовними якостями, насамперед винятковим, порівняно із сусідами прагненням до волі й рівності. І коли М. Костомаров заявить, що російська й українська народність можуть бути лише в спілці, так як “ні великороси без малоросів, ні останні без перших не можуть здійснювати свого розвитку”, що Т. Шевченко не лише український поет, а й “загальноросійський”, що українська література має розвиватися “обік російської мови …приносячи свою місцеву користь і без шкоди російській літературі”…та “…буде існувати для домашнього вжитку…”, тому що “смішно було б, якби хто-небудь переклав на південно-руську мову “Космос” Гумбольта або “Римську історію” Момзена, для такого роду творів ще не настав час” і врештірешт він напише, що після Валуєвського указу (1863 р.) “малоруська література перестала існувати в Росії” і що “гірка, нікчемна доля України походить від нікчемної душі народу”. П. Куліш у відповідь гордо заявить: “Мене не бентежить ця жвава, подібна кинутому сильною рукою кацапа каменю, фраза, тому що я в своїх грудях ношу цю народну душу і знаю, що вона не нікчемна”. Він, як і Т. Шевченко, М. Гулак, одним із перших усвідомив, що московські слов’янофіли й загалом переважна більшість російської інтелігенції прагнули зберегти імперію і утримати український народ під владою царя, як і сьогодні. У відповідь їм П. Куліш в листі до одного з ідеологів слов’янофільства С. Аксакова від 28 жовтня 1858 р. заявив: “…свободи слова, ми, малоросіяни, позбавлені більше, ніж якась інша народність у Російській імперії…ми співаємо свою пісню на землі чужій. Для нас не наступила ще терпимість думки, якою користуєтесь ви, великоросіяни. Ми маємо проти себе не один уряд, але і вашу громадську думку. Нас жменька, що бережуть віру свою в будучину, яка за нашим глибоким переконанням не може бути однаковою з будучиною великоруського народу. Між нами і вами лежить така ж безодня, як між драмою і епосом; і те, і друге великі творіння божественного генія, але страшно бажати, щоб вони злилися в один рід! А ваше суспільство цього бажає і в це сліпо вірує. Ваша громадськість вважає, що для нас клином зійшлася земля в Московському царстві, а навіть що Московське царство створює нашу майбутність. Ми це бачимо й відчуваємо безперервно…ціла література створилась би з нашої незгоди від вашого погляду”. Головною темою творчої і суспільнополітичної діяльності, завданням усього його життя стане боротьба за “воскресіння України” через усвідомлене вивчення, сприйняття, збереження і розвиток української культури, насамперед духовної, головного її елемента мови. Поет закликав співвітчизників: Отечество собі ґрунтуймо в ріднім слові: Воно,воно одне від пагуби втече, Піддержить націю на предківській основі… Хитатимуть її політики вотще; Переживе воно дурні вбивання мови, Народам і вікам всю правду прорече… На формування наукових і суспільнополітичних поглядів П. Куліша в історичних творах великий вплив справила творчість Т. Шевченка, естетика романтизму з її ідеалізацією минулого, увагою до побуту, традицій, звичаїв народу, а також переорієнтації мистецтва, науки за теорією Й. Гердера з еліти на широкі верстви населення. Шевченко, перебуваючи в засланні, всіляко підтримував П. Куліша. У листі від 4 січня 1858 р. він наголошує на святій місії прометеїзму митця, закликає його до праці на благо українського народу, щоб людям не тяжко було на світі жити: “Оставайся здоров, мій брате, мій друже єдиний. Нехай тобі Бог помогає во всіх твоїх добрих начатках”. Куліш був обізнаний з поглядами європейських філософів, істориків на національну ідею в ХІХ ст., яке справедливо називали віком націоналізму. У перших працях митець яскраво заявив свою національно-патріотичну позицію, прагнучи повернути нащадків козацької еліти обличчям до народу і виконати своє історичне призначення. У нарисі “Книга о ділах народу українського і славного війська козацького запорозького” (1843 р.). П. Куліш ставить завдання словом правди розбудити народ, наповнити “душі юнаків и дівчат вогнем правди і добра, який завжди горів у серцях істинних синів нашої Батьківщини. Наші предки здійснили багато діянь, що роблять честь всьому людству”. Під впливом романтичної ідеалізації козацтва, що домінувала в українській історіографії першої половини ХІХ ст., він пише “Повесть об Украинском народе” (1846), де у підневільному становищі українців звинувачує всіх гетьманів, що правили після Б. Хмельницького і плазували перед Москвою. Натомість, підтримує концепцію так званої “історичної закономірності” приєднання України до Московії, але наголошує при цьому, що приєднався вільний народ з своєю державою. Російська інтелігенція засудила діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства, їх ідеї національного й культурного відродження. “Неистовый” В. Белінський про працю П. Куліша напише: “Одна скотина із хохлацьких лібералів, якийсь Куліш (яке свиняче прізвище)… видрукував історію Малоросії, де заявив, що Малоросія або має відокремитися від Росії або загинути…Ось, що роблять ці скотини безглузді ліберальчики!... Що ж барани ліберальничають в ім’я галушок і вареників зі свинним салом”. Такої ж думки сьогодні й московська інтелігенція, спостерігаючи геноцид українців путінським фашистським режимом. Куліш, усвідомлюючи важливість виявлення, вивчення і популяризації етнографічного матеріалу для відновлення історичної пам’яті, формування в народу національної і політичної свідомості, у 1846 р. видає збірку народного епосу під назвою “Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького”. У праці він дописує за народ ті думи, яких бракувало, вказавши на це у післямові. У відповідь на звинувачення В. Антоновича і М. Драгоманова П. Куліш відповість: “…Ми народові відкрили нашу творчість, нам хотілось, щоб муза пригніченого народу стояла високо”. Протягом 1856–1857 рр. він опублікує ще два томи історико-етнографічного матеріалу “Записки о Южной Руси”. Народний епос, особливо героїчні пісні українського народу, митець вважав важливим засобом національного і культурного відродження, називав їх згустком історичної пам’яті, “і хто не проникнув у них глибоко, той даремно буде думати, що знає історію малоруського народу” (П. Куліш “О малороссийских песнях”). У 1857 р. П. Кулішу через 10 років після арешту, 5-місячного тюремного ув’язнення і наступного заслання до Тули нарешті дозволять друкуватися і служити в державних закладах. У другій половині 50–60-х рр. ХІХ ст. він стає одним з найактивніших учасників і організаторів літературного й суспільно-політичного процесів. У 1857 р. П. Куліш засновує у Петербурзі власне видавництво, де видає перший український історичний роман “Чорна рада”, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки- Основ’яненка та ін. Проблему пробудження й розвитку національного й культурного відродження в Україні письменник піднімає в романі “Чорна рада. Хроніка 1603 р.”. Твір вражає глибоким аналізом суспільно-політичного життя України, розмаїттям психологічних типів і суспільних конфліктів різних соціальних груп населення, зокрема між козаками й селянами, запорожцями та городовими козаками, старшиною і рядовим козацтвом. Автору вдалося показати козацтво як складну й суперечливу за стосунками соціальну масу, що жила єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби за волю, за цінування свобод і прав людини. Кулішу належить визначна роль у збагаченні й розвитку української літературно-естетичної та літературно-критичної думки, що мала розбудити та відродити історичну пам’ять, виховувати національну й політичну свідомість знедоленого народу. На сторінках заснованих ним альманаху “Хата” (1860 р.) і журналу “Основа” (1861 р.) він готує до друку й видає понад 70 поетичних творів Т. Шевченка, публікує праці колег з історії й етнографії України, а також низку своїх аналітично-критичних творів щодо стану українського письменства і впливу на суспільне життя “Граматку” рідної мови та іншу літературу для недільних шкіл, щоб донести до народу правду історії, піднести в його очах авторитет рідної мови. Шевченка, який перебував у засланні, він називає “найвеличнішим талантом південно-руської літератури”. Протягом 1860–1862 рр. П. Куліш видасть понад 30 маленьких книжечок з невеликим числом сторінок, за дуже низькою ціною, спеціально для просвіти широких народних мас. Це видання популярних творів українських письменників, навчальної літератури, “Листів з хутора” самого митця започаткує добу українського просвітництва. Мислитель плекав надію саме цими виданнями розбудити й просвітити народ, а інтелігенцію залучити до праці на ниві національно-культурного відродження. За широкоосяжну й послідовну пропаганду української ідеї науковими й літературними засобами П. Куліш стає одним з лідерів національного руху, користується великим авторитетом серед молоді. Найвидатніший знавець вітчизняної літератури від найдавніших часів до початку ХХ ст., автор “Історії української літератури” І. Франко високо оцінив внесок митця в розвиток літературознавства і зробив висновок: “Для істориків української літератури існувало хіба те, що писав Куліш в “Основі”. Упродовж 60–80-х рр. ХІХ ст. П. Куліш глибоко опрацьовує нові джерела з історії України в польських і російських архівах, праці істориків Польщі М. Грабовського, К. Свідзінського, С. Твардовського, С. Зорки та ін. і поступово відходить від захоплення козацтвом, прагне об’єктивно і критично вивчити його соціальний стан, сто-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин