Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Тяжкі переживання засланця навіки відбилися у трагічній темряві Шевченкових очей на його першому автопортреті”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Автопортрети і світлини Тараса Шевченка з акцентом на головний убір

Слово Просвіти, №17 за 2026 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Передслово Збереглося близько двадцяти Шевченкових автопортретів і десять прижиттєвих світлин поета. Про них є ґрунтовна література, найперше – праці видатного шевченкознавця, мистецтвознавця, музейного діяча Володимира Яцюка (1946–2012). У чотирьох історичних мініатюрах, які пропоную читачеві, коротко йдеться про нечасті зображення Тараса Шевченка в головному уборі. “Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку” У спогадах Олександра Афанасьєва-Чужбинського читаємо: “…Зійшлися ми з Тарасом Григоровичем ближче у 1846 році. Якось несподівано заїхав він до мене1 перед Масляною – блідий і з поголеною головою після недавньої пропасниці2. Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку”. Швидше за все, шапочка дісталася Шевченкові від Андрія Козачковського, який лікував його наприкінці 1845 року і знав, що саме такий головний убір буде найзручніший узимку для поголеної голови поета. Виразно бачимо шапочку на автопортретній профільній олівцевій зарисовці в повний зріст, що датується кінцем грудня 1845 року – початком січня 1846-го (вміщено на сторінці Шевченкової рукописної збірки “Три літа”). З оксамитовою шапочкою пов’язана маловідома пригода, яку можна трактувати і як прикру, і як забавну. Приїхавши в Ніжин 20 лютого 1846 року, приятелі наступного дня вирушили в Ніжинське дворянське зібрання. Хтось із начальників не хотів пропускати Шевченка в приміщення зібрання саме тому, що він був в оксамитовій шапочці. Не проминемо слова зі спогадів Афанасьєва- Чужбинського: “Поет дуже сміявся з цієї пригоди”. Бачу цю дивовижну картину. Божого обранця, який два місяці тому написав поетичний Заповіт, сповістивши живих і ненарожденних земляків своїх про те, що “полине до самого Бога” лише тоді, “як понесе з України у синєє море кров ворожу”, тобто давши нації нетлінну духовну надію й опору, зупинили на порозі Ніжинського дворянського зібрання, бо комусь здалася недоладною його оксамитова шапочка, а він у відповідь сміється сардонічним сміхом. Адже, за словами того-таки Афанасьєва- Чужбинського, пізніше в Чернігові “Тарас дуже непокоївся, чи не пристане до нього хто-небудь за шапочку”… Та, може, все було зовсім інакше, і 32-річний Шевченко, недавно врятований Господом від тяжкої недуги, відчуваючи в собі відновлення молодої сили й енергії, весело глузував зі сміховинної перепони, адже для нього взагалі не існувало нездоланних перешкод… Хай там як, педантичному розпорядникові пояснили, що Шевченко, хоч би в якому був убранні й головному уборі, робить честь зібранню самою своєю присутністю. Автопортрет у солдатському кашкеті Перший автопортрет із головним убором (папір, олівець) Шевченко намалював 1847 року (23 червня – не пізніше 11 грудня) в Орській фортеці. Шевченкознавці вважають, що його було створено для Шевченкового приятеля Андрія Лизогуба, і тому – на невеликому аркуші, розміром із конверт, і надіслано в листі від 11 грудня 1847 року, в якому засланець виплеснув свій розпач: “Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які Т. Шевченко. Фото. 1858 р. страшні та довгі! – та ще й у казармах”. Тяжкі переживання засланця навіки відбилися у трагічній темряві Шевченкових очей на його першому автопортреті періоду заслання – у солдатському мундирі – буквально придавленому кашкетом із околишем: “3:Р:”. То було позначення 3-ї роти 5-го Оренбурзького лінійного батальйону. Через десять років, у Новопетровському укріпленні, уже бувши рядовим 4-ї роти 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, засланець якось відзначив у Щоденнику “ту нещасну роту, до якої і я маю нещастя належати”. Це зізнання ще більше стосується викарбуваної на Шевченковому кашкеті 3- ї роти в Орську. Не випадково зазначений твір іноді згадують під назвою “Автопортрет у солдатському кашкеті”. Отримавши подарунок і вдивившись у портрет миколаївського солдата Шевченка, Лизогуб почав свого листа до нього пронизливими словами: “Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитись”. Утім, не забудьмо, що, за словами самого Шевченка, записаними в Щоденнику в червні 1857 року, він ще в день оголошення йому царського покарання, тобто 30 травня 1847-го, “сказав собі, що з мене не зроблять солдата”. Ніби на підтвердження цього 1847-го або 1848- го Шевченко намалював шаржований автопортрет (не зберігся), який надіслав у грудні 1849 року тому-таки Лизогубу. На довільній копії автопортрета, з якою можна ознайомитися в 9-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка, видно, що рядовий іронічно зобразив себе під час муштри з рушницею і в обмундируванні та в солдатському кашкеті на голові. В Шевченковому Щоденнику наприкінці заслання – 11 липня 1857 року – є згадка про те, що в нього був уже “солом’яний капелюх-саморобка”. Своєрідний символ того, що солдата з нього “так і не зробили”. Автопортрети в білому й чорному картузах Розгледіти Шевченка в цьому головному уборі можна лише на його автопортреті періоду заслання3 – художник зобразив себе в білому картузі (кашкеті) з широким козирком, який виступає півколом над чолом, закриваючи його наполовину. Чисто виголений, але з дозволеними вусами, він пильно й зосереджено вдивляється в наші очі, а його – широко розкриті, зболені, вимогливі, здається, проникають у саму душу. Мистецтвознавиця Ірина Вериківська вважала, що цей автопортрет Шевченко передав Варварі Рєпніній через Аркадія Венгжиновського, з ним він познайомився у листопаді 1849 року в Оренбурзі. У листі від 14 листопада 1849 року, що його передано, на думку Вериківської, через Венгжиновського, поет писав: “Намалював свій портрет, який вам посилаю на пам’ять про мене, про нещасного вашого друга”. Передати подарунок Рєпніній нібито не вдалося, “портрет увійшов у літературу як подарований А. Венгжиновському”. Щодо автопортрета в чорному картузі, який датовано 1849–1850 роками, то, за висновком мистецтвознавиці й художниці Марини Юр, він разом Т. Шевченко. Автопортретна зарисовка в шапоч4 ці. Кінець 1845 р. – початок 1846 р. із олійними автопортретами в білих кашкетах є копіями вже згаданого автопортрета. Справді, у 9-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка цей автопортрет подано серед творів, відомих за копіями інших авторів. Утім у цьому випадку цікава саме зміна кольору головного убору на чорний, що виразно виділяє блискучість козирка й пишноту форми картуза та надає йому монументального вигляду. Як видно з автопортретів, картуз був Шевченкові до лиця. “Замовив фотографічний портрет у шапці й кожусі…” Такий запис у Щоденнику Шевченко зробив 30 березня 1858 року, тобто через день після повернення із заслання до Петербурга. Поетові фотографія не здалася вдалою. Принаймні, висилаючи її коменданту Новопетровського укріплення Іраклію Ускову, писав: “Посилаю вам свій поганий портрет, знятий з натури в Петербурзі”. Утім, це жодним чином не стосувалося шапки й кожуха. Досить нагадати, що через два роки художник зробив офортний автопортрет саме з цього знімка! Як відомо, є й інші фотографії поета в шапці та кожусі, втому числі серед приятелів4. Зауважу, що Шевченкові фотопортрети в шапці та кожусі, з бородою і без бороди, зроблені ще й 1859 року, посприяли свого часу спрощенню та навіть примітивізації Шевченкового феномену під пером партійних ідеологів і деяких шевченкознавців. У вірші “Низькопоклонники” (1965) на початку брежнєвського “застою” Дмитро Павличко викривав: Вони зі скелі Прометея Зняли і одягли в кожух, В смушеву шапку отамана, Ще й підв’язали очкуром, Щоб стала кривдою омана, А кривда – ласкою й добром. Синдром “шапки та кожуха” вкоренився надовго. Через три десятиліття, на світанку нової доби, Іван Драч у поезії “Виклик” вимагав: Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха. Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім: Йому було перед смертю всього лише сорок сім. Утім, обов’язково хочу наголосити, що викривальні вірші великих поетів насправді стосувалися не шапки й кожуха, які свідомо надів Шевченко, а тих державних очільників та ідеологів уже незалежної України, які так і не спромоглися в новітні часи побачити незмінного духовного консолідатора українства та будівничого держави, автора поезій, що стали невід’ємним єством духовності українського народу. Щодо моїх роздумів і висновків на цю тему в книзі “Подробиці Шевченкового життя” (2021) знаний учений-історіо- Т. Шевченко. Автопортрет. 1847 р. соф, академік Василь Ткаченко писав: “Володимир Мельниченко відзначає багато в чому надумані сперечання навколо козацької шапки та кожуха, що стали типовими для фотопортретів поета після повернення до Петербурга… Козацька шапка на той час – це не просто головний убір, а неодмінний атрибут етнофора… Чи можемо ми сумніватися в тому, що образ Шевченка в кожусі та шапці був своєрідним викликом імперській Росії, де служивий люд був “застебнутий на усі ґудзики”, відповідно до артикулу… Тож, судячи з усього, слід не “виломлювати” поета з історичних рамок його буття, а виходити із конкретики того часу, коли етнічний фактор був викликом імперській Росії, а індивідуальність людини в її етнічному втіленні відігравала щонайважливішу роль, навіть демонстративного виклику”5. Гарно мати такого глибокодумного читача! P. S. Коли через багато років неодмінно буде створено нову колективну, кількатомну акаде$ мічну Біографію Тараса Шев$ ченка, всі автопортрети та світ$ лини Кобзаря займуть у ній дос$ тойне місце. ___________ 1 У середині лютого Шевченко заїхав у село Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії, а потім з Афанасьєвим-Чужбинським побував у Лубнах, Ніжині, Чернігові. 2 Ігор Марцінковський у статті “Здоров’я Шевченка” в “Шевченківській енциклопедії” зазначає, що Шевченко підхопив епідемічний висипний тиф: “Підтверджує наявність саме висипного тифу й те, що Шевченкові довелося поголити голову”. 3 Датується 1848–1849 роками – часом перебування Шевченка на Косаралі (є також версія, що його виконано в Оренбурзі), але в обох випадках це час, коли засланець мав змогу користуватися цивільним одягом. 4 Див. докладно: Яцюк В. Тарас Шевченко і світ фотографії : альбом-моногр. К., 2019. 220 с. 5 Див.: Ткаченко В. Тарас Шевченко : виття сови (роздуми над книгою Володимира Мельниченка “Подробиці Шевченкового життя”) // Суспільно-політичні процеси. Випуск 19. К. : Політія, 2022. С. 410–436.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин