Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У громадському секторі вбачають небезпечну тенденцію примусу України до територіальних поступок і готують відповідне звернення до ООН. Про це розповіли представники громадського сектору на пресконференції в Укрінформі на тему: “Звернення громадських об’єднань до Організації Об’єднаних Націй, Конгресу США та Європейського Союзу щодо неприпустимості територіальних поступок України”. “Війна, яка триває в Україні, набула глобальних вимірів і спонукає нас сьогодні звертатися до тих інституцій, які ще зберігаються у світі, і все ще впливають на світові події та їхній перебіг. Це стосується існування української нації і не лише нашого екзистенційного вибору, а й нашої перспективи, як виду на цій планеті”, – наголосив Павло Мовчан, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. У зверненні до ООН, Конгресу США та Європейського Союзу громадські об’єднання прагнуть наголосити на неприпустимості будь яких рішень, що можуть передбачати поступки агресору або суперечити національним інтересам України. “Ми сьогодні говоримо про ознаки сприяння агресії й неприпустимості територіальних поступок Україною. Ми говоримо не просто про політику, а про право, фундамент, справедливість і саму архітектуру світового порядку. Останнім часом ми бачимо небезпечну тенденцію: на між народному рівні почали лунати заяви, які зводяться до одного – Україна має поступитися територіями заради миру. Я хочу від імені нашого зібрання чітко сказати: Україна нічого не винна агресору, і право не передбачає компромісів за рахунок жертви. Міжнародне право забороняє примус до втрати територій”, – зазначив Микола Голомша, голова Всеукраїнського форуму “Українська альтернатива”. У своїх виступах народний депутат України Іван Заєць, заслужений художник України Юрій Нагулко, народний депутат України першого скликання Віталій Мельничук наголосили на важливості збереження послідовної міжнародної підтримки, дотримання санкційної політики та виконання раніше взятих зобов’язань. Окрему увагу у зверненні відведено ролі ООН і міжнародних партнерів у протидії агресії та зміцненні глобальної безпеки. Автори звернення також наголошують на потребі чіткої та скоординованої позиції міжнародної спільноти задля збереження міжнародного права як основи світового порядку. Звернення підтримують: Всеукраїнський форум “Українська альтернатива”, ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Координаційна рада національних творчих спілок, ГО “Рух за Україну в НАТО”, Асоціація народних депутатів України та Конгрес української інтелігенції. Павло Мовчан висловив упевненість, що цей перелік буде поповнюватися. Долучайтесь!
Звернення
За результатами обговорення, ми – представники українського громадянського суспільства – вважаємо за необхідне звернутися до міжнародної спільноти з наступною консолідованою позицією. 1. Щодо неприпустимості територіальних поступок Будь які пропозиції або політичні ініціативи, що передбачають передачу частини території України, є: такими, що суперечать нормам між народного права; неприйнятними з точки зору суверенітету держави; такими, що створюють небезпечний прецедент легітимізації агресії. Територіальна цілісність України в межах її міжнародно визнаних кордонів не може бути предметом жодних компромісів. 2. Міжнародно-правові підстави Відповідно до Статуту ООН: забороняється застосування сили проти територіальної цілісності держав; держави зобов’язані утримуватися від будь яких форм примусу. Рішення Генеральної Асамблеї ООН підтверджують: незаконність агресії рф; обов’язок держав не визнавати жодних територіальних змін, здійснених силою. Таким чином, будь які “мирні ініціативи”, що передбачають територіальні поступки, не мають юридичної сили. 3. Відповідальність міжнародної спільноти Ми закликаємо міжнародних партнерів:
зберігати послідовність у підтримці України; не допускати політичних рішень, що можуть трактуватися як сприяння агресору; забезпечити дотримання принципу невизнання окупації. Будь яке відхилення від цих принципів: підриває міжнародний правопорядок; стимулює подальшу агресію; створює загрозу глобальній безпеці. 4. Щодо санкційної політики Наголошуємо на необхідності: збереження та посилення санкцій проти рф; недопущення її політичної чи економічної реабілітації; виконання міжнародних зобов’язань у повному обсязі. Санкційний режим є ключовим інструментом стримування агресії і не може бути предметом політичного торгу. 5. Роль міжнародних інституцій Закликаємо Організацію Об’єднаних Націй: посилити ефективність механізмів реагування на агресію; забезпечити дієвість міжнародного права. Конгрес США: забезпечити дотримання санкційної політики; підтримувати Україну відповідно до взятих зобов’язань. Європейський Союз: діяти консолідовано у питаннях безпеки; посилювати підтримку України як елемент захисту європейського порядку. 6. Принципова позиція Україна не є об’єктом геополітичних домовленостей. Будь які рішення щодо її території можуть ухвалюватися виключно за участі та згоди України. Поступки агресору не ведуть до миру – вони ведуть до його руйнування. Україна сьогодні захищає не лише власну територію, а й фундаментальний принцип міжнародного права: кордони не можуть змінюватися силою. Збереження цього принципу є спільною відповідальністю всіх демократичних держав. Підписанти: Павло Мовчан, Микола Голомша, Іван Заєць, Євген Шевченко, Георгій Філіпчук, Віталій Мельничук, Юрій Нагулко – від імені громадського об’єднання “Українська альтернатива”, Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, національних творчих спілок України, представників громадянського суспільства. До підписантів долучилися присутні на заході громадські діячі Сергій Присухін, Валерій Франчук, Ігор Гаврилов, Людмила Смолякова, Світлана Фещенко, Микола Васьків, Фергад Туранли, Роман Кухарук, Олександер Ковалів, Ігор Зоц, Галина Дацюк. 30 квітня на засіданні правління Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка прийнято одностайне рішення – підтримати Звернення до ООН, Конгресу США та ЄС “Про неприпустимість територіальних поступок України”. Про одностайну підтримку звернення повідомив очільник ГО “Сильні українці” Микола Панащук. Долучайтеся!
Власн. інф.
Такі вони, просвітяни · “Переконливим словом несе в народ знання української мови, історії, традицій та звичаїв, знання про віру, культуру, свою націю”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
горович Солуха (1861–1922); заступником голови був Сергій Митрофанович Іваницький – викладач духовної семінарії; секретарем – Віталій Карпович Стиранкевич, викладач Кам’янецької жіночої єпархіальної школи. Евтим (Юхим) Сіцинський як член управи “Просвіти” став активним дорадником з культурно-освітніх питань. Якщо в період Першої світової війни осередки “Просвіти” повсюди припинили своє існування, то на Поділлі вона продовжувала функціонувати завдяки лікареві Солусі. Можемо констатувати, що просвітяни Поділля будили український національний дух, були провідниками ідеї свободи і незалежності України, їхня велична праця наближала втілення віковічної мрії українського народу – постання самостійної Української держави. Хоча на початок травня 1906 року товариство об’єднувало 120 осіб, проте просвітяни Поділля були активістами українського державотворення в час української революції 1917–1921 років. Делегатом товариства на Всеукраїнському національному конгресі 1917 р. був Віктор Приходько. До Української Центральної Ради обрано П. Блонського, Г. Голоскевича, Н. Григорієва, В. Дудича, А. Животка, П. Куцяка, М. Литвицького, Д. Марковича, А. Мельника, О. Пащенко, В. Приходька, І. Рижія, Г. Степуру, В. Чехівського. Міністром освіти першої Української Народної Республіки став Н. Григоріїв. В урядових структурах УНР працювали Г. Голоскевич, Х. Лебідь- Юрчик, В. Чехівський, К. Широцький, Ю. Щириця, у Міністерстві віросповідань Української Держави – А. Гриневич, О. Маричів. Міністром освіти другої УНР став Іван Огієнко.
Такі вони, просвітяни · “Переконливим словом несе в народ знання української мови, історії, традицій та звичаїв, знання про віру, культуру, свою націю”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 28 квітня в читальній залі Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки відбулася урочиста академія “Світло, що гартує націю” з нагоди 120-річчя з часу створення Подільського товариства “Просвіта”. Офіційною датою створення Подільської “Просвіти” вважається 4 травня 1906 року – день затвердження Статуту.
Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, голова Хмельницького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
В історії української національної культури наймасовіша громадська організація “Просвіта” займає знаменну сторінку. Заснована 8 грудня 1868 року у Львові й ліквідована більшовицьким режимом – “Просвіта” не щезла. Вона знову відродилась і об’єднує селян і вчителів, інженерів і робітників, молодь і людей старшого віку. Переконливим словом несе в народ знання української мови, історії, традицій та звичаїв рідного народу, знання про віру, культуру, свою націю. Подільська “Просвіта” (“Просвіта” Подільської губернії) заснована у Кам’янці-Подільському вчителями, лікарями, священниками. Серед них: Юхим Сіцінський, Кость Солуха, Сергій Іваницький, Йосип Доронович, Кирило Стиранкевич (літературний псевдонім Подоленко), Олексій Білоусов, Трохим Павловський, Анна Солуха, Олімпіада Пащенко, Віктор Приходько, Михайло Завойко, Віталій Стиранкевич. Вони зорганізувалися у жовтні 1905 року, а уже 4 травня (за новим стилем) 1906 року генерал-губернатором був затверджений статут. Однак в революційних умовах (до 1917-го) громадська організація опинилася в непевній центристській позиції щодо інших партій і саме через це зазнавала критики з обох боків. Деякі українські діячі продовжували ідалі писати російською мовою, бо рідну вважали тільки “для хатнього вжитку”, а звідси “Просвіту” розглядали як шкідливий сепаратизм. Ліві ж, соціалісти (есдеки, есери) закидали докір просвітянам у шовінізмі, в консерватизмі, буржуазності, бо, бачите, вони знали, що в діяльності “Просвіти” немає місця для соціалістичної пропаганди. Соціалістам не подобалося, що просвітяни не порушують соціальних проблем, а лише займаються загальноосвітніми питаннями, на їх думку – не актуальними. Насправді ж “Просвіта” стояла і стоїть на загальногуманістичних позиціях. Вона завжди намагалася вивести наш народ на вищий культурний рівень. У квітні 1906 року офіційно був затверджений статут “Просвіти”. Обрано керівний склад. Незмінним головою аж до 1919 р. був лікар, випускник Київського університету Кость Гри-
Із приходом більшовицької влади діяльність “Просвіти” згортається, а згодом (у 1923 р.) і зовсім припиняється, майже всі члени арештовані як націоналісти й понищені в таборах. Наприкінці 1988 р. шириться рух за створення Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. Адже станом на 1 вересня 1989 року тільки в місті Хмельницькому в 28 школах і класах опановували російську мову 26960 школярів, тоді як в україномовних навчалось 10926 дітей, або 28,8%. Саме супроти тотальної русифікації українського населення виникло Товариство української мови на чолі з письменником М. Н. Магерою (офіційно став головою 4 квітня 1989 року). В березні 1990 року Микола Никанорович надсилає лист до Міністерства освіти України, в якому вимагає негайно покласти край русифікації. Оббиває пороги обкомів, міськкомів партії, обласного і міського відділів освіти. Як результат уже 1990 року з’явились окремі україномовні класи у школах №№5, 10, 15, 22, 26, 27 м. Хмельницького. Подібно діяли товариства у Кам’янці- Подільському, Ізяславі, Шепетівці, Волочиську, Славуті та інших містах. Активними членами “Просвіти” стали діячі краю: класик вітчизняної байки, поет, перекладач Микита Годованець, відомі письменники – Микола Федунець, Олександра Ванжула, Микола Мачківський, Микола Магера, Василь Горбатюк та багато інших. Першим головою створеного Хмельницького обласного товариства української мови “Родовід” з 1989 до 1990 року був письменник і педагог Микола Никанорович Магера. Потім обласну просвітянську організацію “Родовід” у 1990–1992 роках очолював Василь Іванович Горбатюк – директор Хмельницького обласного літературного музею, згодом, у 1992–1994 роках – перший голова відновленої Хмельницької обласної організації ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Віталій Петрович Мацько, доктор філологічних наук, професор, почесний голова Хмельницького обласного об’єднання товариства “Просвіта”, член НСПУ, очолював Хмельницьке обласне об’єднання “Просвіта” з 1994 до 2004 року. Ніна Миколаївна Шмурікова- Гаврилюк, член НСПУ, вчителька української мови та літератури, заслужений працівник освіти України, очолювала Хмельницьке обласне об’єднання з 2005 до 2013 року. Віталій Цезарійович Міхалевський, член НСПУ, голова Хмельницької обласної організації НСПУ, кандидат фізико-математичних наук, доцент Хмельницького національного університету, очолює Хмельницьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка з 2013 року. 28 квітня в читальній залі Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки відбулася урочиста академія “Світло, що гартує націю” з нагоди 120-річчя з часу створення Подільського товариства “Просвіта”. Перед урочистою академією голови різних років обласного об’єднання “Просвіта” Василь Горбатюк, Віталій Мацько, Ніна Шмурікова-Гаврилюк, Віталій Міхалевський побували на обласному телеканалі TV-7+, де розповіли про створення Подільського товариства на початку ХХ століття, його відновлення та нинішню діяльність. На захід у Хмельницьку обласну універсальну наукову бібліотеку завітали представники Хмельницької обласної ради, Хмельницької обласної військової адміністрації, Хмельницької міської ради, краєзнавці, науковці, письменники, колишні очільники обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, здобувачі освіти Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять воїнів і цивільних, які віддали життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність України. Олена Баворовська, заступниця директора з внутрішньобібліотечної роботи, висловила вітання учасникам урочистої академії з нагоди ювілею Подільського товариства “Просвіта”, відзначила вагому роль “Просвіти” у формуванні української національної свідомості, розвитку культури та мови і вручила подяку Хмельницькому обласному об’єднанню Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка від директорки Хмельницької ОУНБ Катерини Чабан. Також вітання линули від першого заступника голови Хмельницької обласної ради Володимира Гончарука, який відзначив ключову роль Товариства у формуванні української інтелігенції, розвитку мови, літератури та громадянського суспільства в цілому та подякував просвітянам за їхню працю, терпіння та віру, а також за ідею незалежної української держави. Володимир Володимирович вручив активістам Товариства “Просвіта” подяки Хмельницької обласної ради за активну громадянську позицію, творчу та благодійну мистецько-просвітницьку діяльність, високий професіоналізм, популяризацію українського мистецтва, відродження й примноження традицій культурної спадщини Хмельниччини та цінні подарунки. Подяками відзначено Миколу Побережного (голова Ярмолинецького осередку ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка), Любов Сердунич (голова Старосинявського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка), Лідію Ярохно (голова Старокостянтинівського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка), Ольгу Ковпак (голова Деражнянського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка), а також колектив Хмельницької обласної універсальної наукової бібліоте-
Інформаційний простір · “Реформа мобілізації в Україні передбачає чіткі та прозорі нововведення в організації заходів оповіщення”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ки (директорка Катерина Чабан). Михайло Кривак, заступник Хмельницького міського голови, висловив вдячність просвітянам і безпосередньо голові Хмельницького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Віталію Міхалевському за активну просвітницьку діяльність та вручив грамоту Хмельницької міської ради і грошовий сертифікат. Людмила Черевченко, заступниця директора Департаменту інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій Хмельницької обласної військової адміністрації, також привітала просвітян і вручила почесні грамоти першим очільникам Товариства на Хмельниччині – Віталію Мацьку, голові ХОО ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка у 1994–2004 рр. та Ніні Шмуріковій-Гаврилюк, голові ХОО ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка у 2005–2013 рр. Про Хмельницьку обласну “Просвіту” на початку 90-х років ХХ століття розповів Василь Горбатюк. Діяльність товариства “Просвіта” Хмельницької області періоду зародження і розвитку незалежної України (1992–2026) охарактеризував Віталій Мацько. Ніна Шмурікова- Гаврилюк висвітлила тему “Важливість єдності просвітницьких осередків для функціонування в сучасному світі та усвідомлення негативних впливів на українську лексику і можливих шляхів їх усунення”. Зоя Діденко, голова Хмельницького міського Товариства української мови ім. Тараса Шевченка “Просвіта”, розповіла про Народний Дім “Просвіта” у Хмельницькому та його діяльність. Віталій Міхалевський доповів про діяльність Хмельницького ОО ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка в сучасних умовах. Любов Сердунич розкрила тему “Українське слово і правдива історія – пріоритет старосинявських просвітян”. Микола Побережний охарактеризував розвиток “Просвіти” на Ярмолинеччині. Під час заходу також виступили: Віктор Адамський, в. о. голови Хмельницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, із темою “Подільська Просвіта в імперську добу: новий погляд” та Оксана Собко, наукова співробітниця Музею історії міста Хмельницького з темою “Створення “Просвіти” у Проскурові (квітень 1917 р.)”. Віталій Міхалевський та Віталій Мацько отримали в дарунок книгу Віктора Адамського та Володимира Гончарука “Обвинувачення: українець. Життєвий шлях та боротьба Пантелеймона Блонського (за матеріалами слідчих справ)”. У телефонному режимі учасників урочистої академії “Світло, що гартує націю” привітав Павло Мовчан, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Присутнім було презентовано виставку документів Подільської “Просвіти” з фонду Державного архіву Хмельницької області та книжкову виставку з фонду Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки.
Інформаційний простір · “Реформа мобілізації в Україні передбачає чіткі та прозорі нововведення в організації заходів оповіщення”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ У квітні армія країни-агресора Росії вперше за довгий час зазнала чистих територіальних втрат на фронті в Україні. Востаннє це сталося у 2024 році. Про це пишуть аналітики американського Інституту вивчення війни (ISW). За даними ISW, у квітні російські війська втратили контроль над територією площею 116 квадратних кілометрів, не враховуючи районів, у які окупанти, ймовірно, змогли проникнути.
Впливовий сенатор-республіканець Мітч Макконнелл заявив, що Пентагон затримує військову допомогу Україні на суму
400 млн доларів, яку Конгрес уже схвалив у межах оборонного бюджету на 2026 фінансовий рік. За словами Макконнелла, республіканська більшість у комітетах з питань збройних сил раніше підтримала виділення по 400 млн доларів на Ініціативу сприяння безпеці України на кожен із наступних двох років. Однак кошти, затверджені кілька місяців тому, досі залишаються в Пентагоні. Сенатор наголосив, що Міністерство оборони США ігнорує запити законодавців щодо подальшої долі цих коштів. Макконнелл розкритикував затримку, заявивши, що така ситуація шкодить підтримці України в умовах війни та потребує негайного вирішення, повідомляє медіа “Патріот Донбасу”.
Оголошення реформи армії та підвищення виплат військовим є спробою влади відвернути увагу суспільства від “плівок Міндіча”, підмінивши важливу дискусію гучними, але нереалістичними ініціативами щодо демобілізації та змін у війську. Таку думку в етері телеканалу Еспресо висловила журналістка Марина Данилюк-Ярмолаєва. “Зараз влада намагається оперувати тим, що у нас війна, головне, щоб ракети летіли у бік Росії, а хто що там крав – будемо розбиратись після війни. Наскільки це все спрацює стосовно українського суспільства – подивимось. Мабуть, все ж таки будуть соцопитування, як суспільство оцінює всі ці партії “плівок Міндіча”, – розповіла Данилюк-Ярмолаєва. Журналістка наголошує, що влада намагається відвернути увагу суспільства гучними заявами про підвищення виплат військовим і можливу демобілізацію, однак ці ініціативи виглядають нереалістичними без нової хвилі мобілізації та більше схожі на інформаційний маневр і піар.
Громадська антикорупційна рада (ГАР) при Міністерстві оборони закликала розглянути питання відсторонення секретаря Рада національної безпеки і оборони України Рустема Умєрова через матеріали, що стосуються можливих зв’язків із бізнесменом Тимуром Міндічем. Про це йдеться у заяві ГАР, оприлюдненій у Facebook.
“Спостереження від Наталки Фіцич. “Серед цитат Міндіча- Шефіра варто звернути увагу на одну. Не на сенс, а на форму. Шефір: “Такоє, карма”. Міндіч: “Нічево, Господь – не фраєр”. Це мова криміналітету або феня. “Базарят по понятіям”, якщо по-авторитетному. Привіт з бандитських 90-х та часів Януковича. В принципі, все логічно – і ті грабували Україну, і ці. Тих вигнали. Ці на черзі””, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці народний депутат України Володимир Ар’єв.
За словами журналіста, телеведучого Сергія Руденка, нова порція “плівок Міндіча” – це не просто черговий скандал. “Це документальне підтвердження того, що поруч з офіційними державними інституціями в Україні роками діяла (або й досі діє) інтернаціональна банда, яка нелегально керувала державою. Судячи із записів, саме там, а не в кабінетах міністерств, парламенту чи центральних органів якісь типи без посад, без легітимних повноважень, з паспортами інших держав у кишенях мутили свої діла, які впливали на всю Україну”, – зазначає журналіст. “До листопада 2025-го ці типи “обтирали” питання у київській квартирі друга Зеленського – Тимура Міндіча. Вони вирішували кадрові призначення в уряді, наглядових радах державних банків, пиляли оборонний бюджет, схематозили, створювали “общаки”, ловили “щурів” вже серед своїх, забезпечували шкурні інтереси etc. Відсутність будь-якої публічної реакції Офісу президента на ці факти нині наштовхує на невтішний висновок: про цих “рєшал” у Зеленського не лише знали, а й спиралися на них. Інакше пояснити існування “вольниці” для цієї банди не можливо”, – написав Сергій Руденко в своєму блозі на сайті телеканалу “Еспресо”.
Понад половина опитаних українців, 57%, вважають категорично неприйнятним передати під контроль росії всю Донецьку область в обмін на гарантії безпеки від США і Європи. Про це йдеться в опитуванні Київського міжнародного інституту соціології. Водночас готові на таку поступку 36%, хоча з них більшість визнають, що це є складною умовою. Ще 7% не змогли визначитися зі своєю думкою.
Нова реформа мобілізації в Україні передбачає чіткі та прозорі нововведення в організації заходів оповіщення. Зокрема, планується провести перевірки у тренажерних залах. Серед ключових питань перевірки – наявність у спортсменів, які тренуються, законних підстав для отримання відстрочки від мобілізації. Про це в етері Radio NV повідомив голова Антикорупційної ради при Міністерстві оборони України Юрій Гудименко. Він наголосив, що втомився бачити повністю заповнені спортивні зали “качками”, які очевидно кимось заброньовані. “Вони не на роботі, і водночас дивляться відео про те, як у нас черговий скандал через те, що ТЦК перевищив свої повноваження”, – додав Гудименко.
Міністерство культури України занесло до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єкти у Могилів-Подільському районі на Вінниччині. Йдеться про пам’ятки місцевого значення. До переліку увійшли поселення поблизу села Бандишівка. Тут зафіксовані залишки трипільської культури (V–III тисячоліття до н.е.), а також чорноліської культури (ІХ–VIII століття до н.е.). Обидва об’єкти мають статус пам’яток археології, повідомляє видання “20 хвилин”.
На сайті уряду зареєстрована електронна петиція із закликом не допустити закриття сільських шкіл в умовах воєнного стану. Автор петиції Інна Коротіченко наголошує, що під час повномасштабної війни питання освіти не можна розглядати окремо від питання безпеки дітей. За її словами, безпека учнів має бути важливішою за формальні показники ефективності шкільної мережі. “У багатьох громадах відстань до найближчого навчального закладу становить 20–25 км і більше. Це свідчить про щоденні поїздки під час повітряних тривог, відсутність гарантованого доступу до укриттів у дорозі, підвищений ризик для життя і здоров’я дітей, фізичне та психологічне виснаження. Мова йде не про зручність. Мова йде про базове право дитини на безпеку”, – цитує автора петиції сайт Освіта UA. У петиції наголошується, що демографічні показники та мала кількість учнів не можуть бути підставою для рішень, які створюють загрозу життю та здоров’ю дітей.
Українська ілюстраторка Маша Фоя створила обкладинку для нового випуску The Guardian Weekly, присвяченого 40-м роковинам Чорнобильської катастрофи. Про це пише “Читомо”, інформує “Дім”. У номері за 1 травня 2026 року британський тижневик виніс на обкладинку тему Чорнобиля та супроводив її спеціальним репортажем про нинішній стан пошкодженого укриття над четвертим реактором. Артдиректором обкладинки став Ендрю Стокс.
Український інститут книги (УІК) потребує 1,2–1,4 млрд грн щороку, щоб повноцінно виконувати свої базові функції: поповнення бібліотечних фондів і підтримка видання нових книжок, діяльність програми перекладів, промоція читання та субсидії для книгарень. Про це в інтерв’ю “Детектор медіа” заявила директорка УІК Олександра Коваль. За її словами, нинішній бюджет інституту навіть близько не відповідає цим потребам. У 2026 році УІК отримав 284,88 млн грн, із яких 200 млн грн спрямували на програму “єКнига”, а ще 10 млн із цієї суми мають перенести на підтримку перекладів. Формальне збільшення бюджету, зазначає очільниця інституту, фактично не є зростанням: ідеться про повернення коштів, які раніше вилучили з фонду оплати праці.
1 травня у Скарбниці Національного музею історії України (на території Лаври) відкрилася виставка “Коштовний спадок Козацької України”. Експозиція презентує 27 оригінальних творів українського золотарства XVII–XVIII століть – епохи, коли розквіт Козацької держави породив унікальне явище українського бароко. Це ще одна знакова подія для культурної мапи Києва, яка ідеально доповнює тему українського бароко та національної ідентичності. Виставка “Коштовний спадок Козацької України” у Скарбниці – це рідкісна можливість побачити не просто золото, а “живу” історію в іменах.
Французький актор Жан Рено, відомий за фільмами “Леон” та “Прибульці”, спробував себе в ролі письменника і випустив роман “Втеча”, у якому торкається теми війни росії проти України та дій російських військових, пише XOeditions. У своїй книзі Рено описує історію на тлі сучасного конфлікту, звертаючи увагу на теми насильства, руйнувань і морального вибору в умовах війни. За словами автора, роман став для нього способом осмислити події, які, на його думку, виходять за межі звичайного політичного протистояння. Актор неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі він, як зазначається, робить акцент на стражданнях цивільного населення та “варварстві, яке приносить війна”.
Фільм “Весна” про війну в Україні покажуть на 79-му Каннському кінофестивалі. Про це повідомили Українська кіноакадемія та пресслужба Каннського фестивалю. Стрічку литовського режисера Ростислава Кирпиченка покажуть у секції “Спеціальні сеанси”. Міжнародна команда, що працювала над “Весною”, налічує близько 80 фахівців. Сюжет фільму розгортається в окупованій Україні, де російські сили забороняють ховати страчених українських цивільних. І 35-річний священник Андрій змушений зберігати тіла вбитих перед тим, як їх відправлять до братських могил. Але він чинить таємний опір: ідентифікує загиблих, повертає тіла родинам і забезпечує гідне поховання. Фільм знімали в співпраці з Україною, Литвою та Францією, головну роль зіграв литовський актор Кястутіс Ціценас.
Підготував Ігор ЗОЦ
Письменники і час · “Основою книги стали 15 доповідей, написані японською мовою у формі есеїв для кращого сприйняття читачами поза науковою спільнотою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ В історії японсько-українських та українсько-японських літературних і культурно-мистецьких взаємозв’язків маємо вагомі напрацювання японських українознавців та українських японознавців. Серед них можна назвати Японські народні казки. На українську мову переклав Антін Лотоцький. – Львів, 1926; О. В. Асадчих, І. П. Дзюб, Х. Катаока. Український казковий епос японською мовою. – Київ, 2010, Японська література: Хрестоматія. Том I (VII–XIII ст.) / Упорядники: Бондаренко І. П., Осадча Ю. В. – Київ, 2010. До складу першого тому 3-томної хрестоматії японської класичної літератури увійшли прозові та поетичні твори VII–XIII ст., перекладені ук-
Письменники і час · “Основою книги стали 15 доповідей, написані японською мовою у формі есеїв для кращого сприйняття читачами поза науковою спільнотою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Йошінарі ХАРАДА
З 12 по 14 грудня 2025 року в Токіо та Йокогамі пройшов перший у Японії Фестиваль української літератури. Серед запрошених учасників були такі сучасні письменники та видавці, як Мар’яна Савка, Тетяна Власова, Олена Герасим’юк, Вікторія та Павло Матюші, Тамара Горіха Зерня та Олена Грабб. За сприяння координаторки цього заходу Дарії Муракамі в останній день фестивалю мені випала цінна нагода особисто презентувати щойно опубліковану книгу під заголовком “Виклики української культури: подолання буремної епохи”, одним із редакторів якої був я. Видання є збірником доповідей однойменного симпозіуму, що відбувся в університеті Кейо 24-25 лютого 2024 року, рівно через два роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За словами співредактора збірника Міцухару Акао, японське суспільство уважно стежить за перебігом війни в Україні, проте варто визнати, що глибоке розуміння українського суспільства та української культури, які є першоосновою стійкости України в несправедливій та неспівмірній війні, поки що не досягло належно рівня. Почасти це зумовлено ще й браком фахівців з української тематики в Японії. Здається очевидним, що “знання культури поряд з історією та сучасними політичними процесами, є важливим фактором для цілісного розуміння певної країни та її суспільства. Культурні практики, зокрема фольклор, звичаї, мова, література, мистецтво загалом, відображають досвід та емоційні виміри людей, формують їхній світогляд, що є основою існування народу як політичного суб’єкта”, – пише М. Акао. Саме для обговорення різноманітних проблем, що постають перед українським суспільством, було організовано симпозіум, де своїми думками та оцінками поділилися японські й українські фахівці з питань історії, культури, політології України, які досліджують актуальні тенденції в цих сферах. Основними завданнями заходу було не лише простежити витоки української культури, яка передавалася багатьма поколіннями від минулого до сьогодення в умовах домінування сусідніх народів, алей пролити світло на динамічні суспільні зміни, що відбулися в Україні особливо після Революції Гідности та початку війни з Росією. Основою книги стали 15 доповідей, що були написані японською мовою у формі есеїв для кращого сприйняття читачами поза науковою спільнотою. Відповідно до змісту ці доповіді об’єднані в тематичні блоки, кожен з яких завершується стислою колонкою японських експертів з лаконічним висвітленням окремих аспектів з українознавства. Перша частина видання має заголовок “Розрив з “рускім міром”: виміри деколонізації України”. До нього увійшли статті трьох українських інтелектуалів – письменниці Вікторії Амеліної “Розширення кордонів дому: історія для всіх нас”, політологині з Великої Британії Ксенії Оксамитної “Імперіалізм, гегемонія та російське вторгнення в Україну” та публіциста Миколи Рябчука “Картографування “нації нізвідки”: шкідлива привабливість “імперського знання” та виклики деколонізації”. Автори аналізують ярмо “русского міра”, що впродовж століть нівелювало політичну суб’єктність України та гальмувало розвиток її самобутньої культури, а також наголошують на необхідності остаточного розриву з ним. Друга частина “У пошуках витоків української культури” висвітлює різні обставини, у яких опинилася українська культура від раннього Нового часу до сучасної епохи, від домінування Речі Посполитої до домінування Російської імперії з коротким проміжком незалежности Гетьманщини. Це доповідь Масакі Хари “Теорія відновлення світу князя Заславського”, Токіко Оно “Репрезентація та історична перспектива України від періоду Гетьманщини до першої половини ХІХ століття”, а також Ігоря Даценка “Проти заборони мови: співпраця українських інтелектуалів за часів двох імперій”. Усі три доповіді є ґрунтовними дослідженнями авторів, що спеціалізуються в галузі історії, культурології та лінгвістики. Третя частина “Генеалогія українського духу в мистецтві” присвячена тій ролі, яку відіграють музика, кіно та образотворче мистецтво у формуванні української ідентичности. Статті Ольги Хоменко “Спільнота, виткана піснею: українська історія та сила народних пісень”, Юдзі Кадзіями “Тривимірний погляд на українське кіномистецтво: доробок Олега Сенцова та Сергія Лозниці”, а також Вакани Коно “Художнє самовираження у воєнний час: траєкторія творчости сучасних українських мистців” аналізують, як мистецьке творення та його сприйняття у суспільстві пов’язані з унікальним, сповненим конфліктами історичним досвідом України. Ці матеріали дають своєрідний погляд на українську культуру як на багатогранне явище, що виходить далеко за межі традиційного розуміння естетичних явищ. Четверта частина “Поезія та гумор як опір: література й розваги у воєнний час” містить статті, що поглиблюють розуміння поетичної творчости українських письменників у час війни. Це доповіді “Театр тіней: читання та переклад поезії у воєнний час” Амелії Ґлейзер та “Слова, якими долається війна: щодо віршів, написаних після 24 лютого 2022 року” Йошінарі Харади. Ще одна стаття “Російсько-українська війна та сміх” Міцухару Акао висвітлює природу комічного як інструмент деконструкції українсько-російських взаємин, акцентуючи на тому, як гумористичний дискурс відображав та поглиблював суперечності, що стали каталізатором війни. П’ята частина “Мова та ідентичність: війна з Росією та народження української нації”, містить три статті, що стосуються трансформації мовного простору України та мовної ідентичности України. Це статті Такумі Ікедзави “Мовне підґрунтя вторгнення Росії в Україну”, Юлії Дзябко “Чи має мова якийсь стосунок до війни? Мова та самоідентифікація в наративах біженців зі Сходу України” та Такаші Хірано “Хто такі українці? Зміна сприйняття ідентичности після вторгнення” демонструють, як мовний вибір та етнічна самоідентифікація перетворилися з елементів побуту на інструменти спротиву й маркери політичного самовизначення. Ці розвідки мають особливу вагу в контексті подолання застарілих стереотипів про Україну та її народ як частину Російської імперії, пропонуючи оновлене бачення на основі наукового дослідження сучасних реалій.
раїнською мовою вітчизняними фахівцями-японістами. З-поміж цих творів – як фольклорні матеріали, зокрема, японські народні казки, прислів’я, приказки, так і найголовніші літературні пам’ятки доби Нара (710–794), Хей-ан (794–1185), Камакура (1185–1333). Хрестоматія призначена для студентівфілологів вищих навчальних закладів України, які навчаються за фахом “Японська мова та література”. В різний час до українського читача в перекладах українською мовою прийшли твори класиків японської літератури Ясунарі Кавабати, Мурасакі Сікібу, Акутагава Рюноске, Абе Кобо, Харукі Муракамі, а до японського – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка та інших письменників. Добре відома в Японії і творчість українця Василя Єрошенка, а в Україні – порівняльні дослідження Хіросі Катаоки
Заключні дві статті збірника присвячені академічній та суспільній рецепції України в Японії. Автори розглядають досвід упровадження українознавчих студій у японську університетську освіту, а також аналізують стан громадської думки в Японії щодо російсько-української війни. Звісно, цей збірник не претендує на вичерпне охоплення всієї проблематики, проте він акцентує на критично важливих точках дотику. Оскільки українська ситуація дедалі виразніше постає як війна за незалежність у контексті глобальної деколонізації, аналіз української ситуації є поготів дедалі важливішим у порівняльній перспективі. Зокрема, вкрай необхідним є зіставлення реальної української дійсности не лише з іншими країнами пострадянського простору, а й з державами Азії та Африки, які здобули незалежність у другій половині ХХ століття. Я переконаний, що задля переосмислення цих подій у глобальному історичному контекстів японському публічному та академічному дискурсі має утвердитися засаднича позиція – повага до України як до рівновагого суб’єкта світового політичного простору.
*** Далі я хотів би зупинитися на моєму розумінні поняття “культура”, яке є центральним концептом цієї книги. Уже сама назва збірника містить претензійну думку, стверджуючи, що українська культура продовжує кидати виклики, незважаючи на буремну епоху. У читача постає закономірне запитання: кому або чому саме вона протистоїть і проти за що чи проти чого бореться? Шукаючи відповідь на це запитання, варто процитувати слова українського письменника Олександра Михеда, який описує події, що відбулися в Бучі, містечку поблизу столиці, яке перебувало під російською окупацією у березні 2022 року, на самому початку повномасштабного вторгнення.
День тридцять дев’ятий. Світ дізнався про масові вбивства та поховання в Бучі. Коли я пишу ці рядки, виявлено тіла трьохсот сорока цивільних місцевих жителів. Часто – їхні руки зав’язані за спиною. У них прострелені коліна. Їх убили пострілом у потилицю. Але їх убили тому, що ми – українці. [...] Тіла оголених жінок, які росіяни намагалися спалити. Тіло старенького чоловіка, який їхав велосипедом, і тепер його розпластані рештки застигли в абсурдно-поламаній позі великої розчавленої комахи.
культу предків в японській та українській народній творчості. Наприкінці 2025 року в японському видавництві “Ґенкі Шобо” за редакцією Міцухару Акао та Йошінарі Харади японською мовою вийшов у світ збірник есеїв “Виклики української культури: подолання буремної епохи”. Опубліковані в ньому матеріали складають чітке уявлення про сприйняття в Японії сучасної України, насамперед після віроломного вторгнення Росії у 2022 році. Нижче подаємо інформацію Йошінарі Харади про це видання.
Олексій ВЕРТІЙ, доктор філологічних наук (Україна) Ігор ДАЦЕНКО, кандидат філологічних наук, доктор філософії з історії, асистент-професор Центру слов’янських та євразійських досліджень університету Гоккайдо (Саппоро, Японія)
Зґвалтовані діти. Зґвалтовані дівчата-підлітки. Заміноване все. Концтабір у дитячому таборі. Камери тортур у кімнатах житлових будинків. Масове поховання ледь присипаних землею тіл. Могили у дворах житлових кварталів. Хрести з палиць. На багатьох написано просто: “Невідомий”. [...]
Знайома мистецтвознавиця з Черкас пише: “Якщо за всі ці звірства цим тварям не буде покарання, то, чесно, я просто не бачу сенсу жити у такому світі”. Інша знайома, менеджерка культурних проєктів, авторка прекрасних колажів, наступного дня пише, як перед сном уявляє, що готова зробити з окупантами, аби захистити рідних. Проломити череп, колоти їх ножем і рвати на шматки. Їй страшно від самої себе. […] Дорогий Адорно, ми знайшли відповідь на твоє питання “Чи можливе мистецтво після Аушвіца?”. Але чи знайшов би ти відповідь на питання “Чи можливі слова після Бучі?”. Після викриття звірств, скоєних російськими військами проти цивільного населення на окупованих територіях України, постійно з’являються дискусії, у яких жахи цих подій порівнюються з нацистським Голокостом. Посилання Михеда на запитання Адорно є одним із таких прикладів. Якщо Адорно висунув тезу, що після Аушвіца писати поезію – це варварство, то Михед звертається з більш радикальним твердженням: після Бучі саме використання мови неможливе. Я можу собі уявити, як Адорно, зіткнувшись із таким криком душі, мовчки обійняв би Михеда за плечі. Звісно, Михед мусить знати, що порівнювати Аушвіці Бучу та сперечатися про те, що з них жорстокіше, – нісенітниця. Але Михед не міг не поставити цього запитання, бо, як і Аушвіц для Адорно, Буча для Михеда не була частиною минулого чи просто засвоєним гірким досвідом – для нього це безперервна, жива реальність. За словами Хосомі Кадзуюкі, відомого японського фахівця з німецької філософії, “Аушвіц” у лексиконі Адорно застосовується для відображення Голокосту, а “поезія” використовується як символ усієї культурної діяльности людства. Якщо це так, то слова Адорно можна інтерпретувати так: після Голокосту будь яка культурна практика є варварством, тобто скочуванням назад. Утім, Адорно не заперечував можливости самої культурної діяльности як такої. Як блискучий естетик, він усвідомлював притаманну мистецтву та естетич-
Письменники і час · “В сучасній Японії маємо усвідомити, що живемо в час незручних питань і важких відповідей”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ному вираженню самовпевненість, що межує із зарозумілістю. Свої сподівання він покладав на культуру як вияв самокритичної свідомости, здатної розпізнавати й долати ілюзію власної винятковости. Саме “самовпевнена” культура, яка не здатна релятивізувати себе, й стала докорінною причиною Голокосту. Наступний уривок з книги Адорно “Minima Moralia” відображає ту форму культури, на яку покладав свої надії автор: Навіть дерево, яке цвіте, бреше в ту мить, коли бачиш його цвіт без тіні жаху; навіть невинне “Як гарно” стає виправданням для ганьби існування, яке є іншим, і більше немає ні краси, ні втіхи, окрім як у погляді, який спрямований прямо на жах, протистоїть йому, і в незменшеній свідомості негативности міцно тримається за можливість того, що краще. [...] Слід бути з’єднаним зі стражданнями людей: найменший крок до їхніх радостей – це крок до загартування страждань. Коли, як каже Адорно, тільки холодний, байдужий погляд, який може дивитися прямо на жахливу реальність, витримувати її та не втрачати з поля зору можливости кращого світу у повній свідомості негативности, може принести красу та комфорт, тоді культура також має бути покликана існувати саме як такий погляд – холодний та байдужий, який може дивитися прямо на жахливу реальність, витримувати її та не втрачати з поля зору можливість кращого світу у повній свідомості негативности. І в цьому суть солідарності зі “стражданнями”, а не залицяння до “комфортности”. Коли читаєш уривок Сергія Жадана про природу поезії після Бучі та Ізюма, де автор вочевидь апелює до тези Адорно, складається враження, що він поділяє ті самі сповнені розпачу сподівання філософа: Поезія після Бучі та Ізюма, безперечно, можлива, більше того – необхідна. Проте тінь Бучі та Ізюма, їхня присутність будуть надто багато важити в цій післявоєнній поезії, багато в чому визначаючи її наповненість і тональність. Це болісне, проте необхідне усвідомлення того, що відтепер контекстом писаних у твоїй країні віршів будуть братські могили та розбомблені мікрорайони, – воно, звісно, не додає оптимізму, проте додає розуміння того, що мова потребує нашої щоденної роботи, нашої постійної дотичности, нашої долучености. Погляд Жадана, безумовно, спрямований на страждання людства, і це, здається, холодний, байдужий погляд, який може дивитися прямо на жахливу реальність, витримувати її та не втрачати з поля зору можливість кращого світу у повній свідомості негативности. Для Жадана пріоритетом мовної практики у воєнний час є вимовляння імен загиблих уголос, щоб уникнути глибоких розривів у мові, вакууму між голосами та зриву пам’яті, а також говорити, висловлюватися та розповідати про майбутнє з такою ж силою, переконанням та любов’ю. Він каже, що роблячи це, ми повинні відновити відчуття часу, перспективи та безперервности, яке було зруйноване або втрачене на війні. Зіткнувшись прямо з “жахливою реальністю”, символізованою Бучею та Ізюмом, переживши її, повністю усвідомлюючи існування абсурду та нерозумности (тобто негативу), які так поширені в цьому світі, ми все ще можемо говорити, висловлюватися та обговорювати майбутнє з холодним, ясним поглядом, який не втрачає з поля зору можливости кращого світу, та з силою, переконанням і любов’ю, які несуть не менший заряд потужности. Ця спроба відновити безперебійний зв’язок між минулим і майбутнім за допомогою сучасного підходу, заснованого на постійному контакті та залученні до щоденної праці та мови, може бути суттю “поезії”, “мистецтва” та “культури”, які, за словами Адорно, “несуть красу та комфорт” і все ще потрібні навіть після Аушвіца та Бучі. Узагальнюючи ці міркування, я хотів би розглянути, якою може бути поезія чи мова після Бучі, проаналізувавши два вірші молодого талановитого поета Артура Дроня. Я дізнався про нього завдяки інформації, розміщеної на сторінці поетки Юлії Мусаковської в одній із соцмереж. Спочатку перший вірш. Що менше разів скажеш слово “війна”, то більше віритимуть твоїм віршам. Кажи як є. Застрелили свої. Випадково, ніхто ж не хотів. Бій тривав довго, вагнєра наступали, а в лісі вже темно, грудень. Повз до пораненого і десь заблукав у тих сутінках, не розпізнали. Не пиши “війна”, напиши: ніхто з них ніколи не позбудеться того вечора. (Артур Дронь)
Читаючи цей вірш, раптом усвідомлюєш семантичну неоднозначність, властиву слову “війна”: ту невизначеність щодо відповідальних за неї та власну необачність у сприйнятті війни як даности, що її природу ми зазвичай сприймаємо на віру, не піддаючи сумніву. Події, подібні до описаних у вірші, можуть розгортатися не лише на полі бою, а й у повсякденному житті в тилу. У таких ситуаціях усвідомлюєш, що використання лексики, що приховує відповідальність, або ж відмова від солідарности та співчуття до духовних і фізичних потрясінь, зрештою до страждань кожної людини є неприйнятними. Після Бучі у поезії чи загалом у будь-яких мовних актах це неприпустимо, так само як неприпустимо було “не дивитися в очі жахливій реальності” або “не бачити тіні страху в квітучих деревах” після Голокосту. А. Дронь стверджує, що під час війни слід писати власне не про війну, а про людей, бо вирішальне значення завжди маємо ми самі, жива плоть і кров, а не абстрактне поняття війни, яка сама по собі не може бути предметом відповідальности. Розгляньмо ще один вірш А. Дроня.
Діти Коли ми говоримо про надію, то насправді ми говоримо про дітей.
Я вдячний, бо пам’ять про тебе Досі вилазить зсередини, Хоч стільки часу минуло. І колись усі діти будуть жмуритися від сонця. А ті з нас, хто виживе, Побачать, що все це було не дарма.
Ми тут рідко говоримо про надію, чи про патріотизм, чи про Батьківщину. Але якщо говоримо, то це завжди про дітей. І, знаєш, коли я думаю тепер про тебе, то уявляю, якою дитиною ти була. Як ти жмурилася від сонця.
Ті з нас, хто виживе, будуть довго мовчати. Бо навіщо слова про надію, коли ось вона поруч. Стоїть у замурзаних шортах, чухає руки, обкусані комарами, показує сонцю молочні зуби. (Артур Дронь)
Цей вірш сповнений такої теплоти, що важко повірити, що він був написаний на полі бою. Складається враження, що майбутнє проглядається з неймовірною силою, впевненістю та ніжністю. Однак, як і в першому творі, головним тут є не уникнення лексики, що затьмарює відповідальність, навіть якщо вона висловлена таким позитивним поняттям, як “надія”. Передусім автор наголошує на важливості називання конкретних імен, конкретних предметів та людей, що потребують постійного зв’язку, участи та близькости до їхніх душ.
*** Повернімося до поставленого на початку запитання. Що саме є викликами для української культури? Можливо, це та “культура”, яка породила Аушвіц і Бучу? Написання поезії може здаватися полярною протилежністю Голокосту, але лише визнавши, що Голокост також був “культурою” і що навіть найчистіша та найневинніша поезія не може бути виправданням самовпевнености людського духу, ми можемо зробити крок до зрощування культури, яка не породжуватиме Голокост. Кинути виклики “культурі”, яка породила Аушвіц і Бучу, аж ніяк не є завданням, дорученим винятково українському мистецтву. Коли людському духові властиво піддаватися впливу комфортности та впадати в ілюзію власної безгрішности, то культура, яка породила Аушвіц і Бучу, може з’явитися будь-де у світі, зокрема у Японії. До того ж, ці виклики не мають обмежуватися воєнним часом. Чи то в часи війни, чи в часи миру, легально чи нелегально, ми щодня стикаємося з несправедливістю, насильством та звірствами різних масштабів і видів. Мудрість, мужність і невтомна праця над собою, які є конче важливими для зрощування культури, яка не породжуватиме Голокосту, потрібні кожному з нас, незалежно від нашого історичного, соціального та політичного контексту. Розмірковуючи над віршами А. Дроня, у яких поняття “війна” та “надія” переосмислюються або принаймні піддаються ретельному аналізові, мимоволі спадає на думку, що ми в сучасній Японії маємо усвідомити, що живемо в час незручних питань і важких відповідей. Іншими словами, навколо нас є безліч речей, які надто давно залишалися незауваженими або ж продовжують приховувати істину. Я сподіваюся, що це усвідомлення у свою чергу спонукатиме до критичного переосмислення слів, що використовуються в нашому суспільстві, допоможе трансформувати зсередини парадигму епохи, яка формується цими словами, і сприятиме створенню універсальної та тривалої сили, що визволить Україну від її нинішнього катастрофічного становища.
Ігор Гирич та Олена Нужна рам і видавцям, обговорювали книгу та порушені в ній теми. Учасники заходу щиро подякували за змістовну і цікаву подію, відзначили важливість видання та побажали подальших успішних проєктів і нових дослідницьких ініціатив. Завершенням презентації стала передача примірника книги до фондів Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого, де він стане доступним всіх читачів.
Письменники і час · “В сучасній Японії маємо усвідомити, що живемо в час незручних питань і важких відповідей”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ 15 квітня в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого відбулася презентація книги Тамари Скрипки та Ігоря Гирича “Драгоманов, син Драгоманова” (ВД “Простір”, 2026). Книга вийшла на початку 2026 року у видавничому домі “Простір”. Вона продовжує роботу, спрямовану на повернення в український культурний простір імен і постатей, які мають важливе значення для історії, науки та культури України. Ігор Гирич, автор дослідження, доктор історичних наук і письменник, представив книгу та розповів про її створення. Він зазначив, що у співпраці з Тамарою Скрипкою вдалося глибоко опрацювати архівні матеріали і відтворити історію роду Драгоманових. Основну увагу дослідник зосередив на постаті Світозара Драгоманова. Він охарактеризував його як самостійну особистість, яка не лише продовжила родинні традиції, а й сформувала власний шлях у науці та громадській діяльності. Автор розповів про життєвий шлях
Світозара Драгоманова. Його доля припала на складний історичний період: 1920–1930-ті роки з тиском більшовицького режиму, події Другої світової війни та подальшу вимушену еміграцію. У 1943 році він виїхав до Європи, аз 1951 року жив і працював у США. У США він активно співпрацював з українськими науковими інституціями, зокрема з середовищем ВУАН. Світозар Драгоманов зумів зберегти й упорядкувати частину родинного архіву Драгоманових, яка нині зберігається у США, зокрема в архівних колекціях Української вільної академії наук у Нью-Йорку. Окремо було згадано його праці, присвячені батькові – Михайлу Драгоманову, завдяки яким Світозар не лише зберіг, а й продовжив інтелектуальну традицію родини.
Світозар Драгоманов
Олена Нужна, видавчиня, директорка ВД “Простір”, розповіла про видавничу роботу над книгою, зокрема про підготовку видання до друку. Наголосила, що опрацювання архівних фотоматеріалів та робота з ілюстративним рядом були однією з найважливіших складових підготовки видання, адже саме фотографії допомагають глибше розкрити постаті та історичний контекст книги. Василь Шендеровський, український фізик, публіцист і популяризатор науки, у своєму виступі підкреслив важливість дослідження та популяризації постатей української еліти світового значення. Адже це сприяє збереженню історичної пам’яті та кращому розумінню української культури молоддю і наступними поколіннями. Сидір Кіраль, завідувач відділу бібліографії Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, відзначив наукову та просвітницьку цінність книги, звернув увагу на важливість переліку використаних архівних джерел і матеріалів, поданих у виданні, а також підкреслив значення таких досліджень для осмислення історії української культури. Під час презентації відбулася жвава дискусія: гості ставили запитання авто-
На перехрестях історії · “Тактика застосування у військових діях возів, яка прийшла від гуситів, була взята на озброєння українськими козаками”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, письменник, публіцист, просвітянин
У Чехії після собору в Констанці (1414–1418), під час якого стратили чеського реформатора Яна Гуса, ситуація розвивалася вкрай драматично. Чеський король Вацлав IV під впливом свого молодшого брата Сигізмунда Люксембурзького наказав у 1419 році поновити на своїх становищах католицьких священників. Тим часом гуситські проповідники містечка Сезімово-Усті сховалися у печерах на горі, яка з часом отримав назву Табор. Там вони продовжили проповідувати, залучаючи до свого кола все більше людей. Проповіді були все більш різкими щодо римського папи та католицького кліру. Невдовзі на горі Табор з’явилося укріплене поселення прихильників Гуса. Це став головний осередок радикальної течії гуситського руху. А їхніх представників почали іменувати таборитами. Останні, на відміну від поміркованого крила гуситів (чашників), які виступали за певні реформи в Церкві, зокрема за дозвіл здійснювати причастя для мирян під двома видами (хлібом і вином), радикали намагалися побудувати суспільство, в якому не буде “ні володарів, ні підданих”. Табор перетворився на добре укріплене місто. Гусити (таборити передусім) зуміли організувати військо нового типу. Вони здійснили своєрідну революцію у військовій справі. До гуситських війн у Європі основною ударною силою військ були спеціально вишколені й добре озброєні рицарі. Протистояти їм погано озброєним і не навченим військової справи простолюдинам було важко. Однак гусити, армія яких складалася переважно з простолюдинів, знайшли спосіб дати цьому раду. У них з’явилася нова зброя – окутий залізом важкий бойовий ціп, один удар якого збивав з коня лицаря у повному обладунку. Для цього також служили довгі списи з гаками, запозичені у фламанських ополченців. Ефективно використовували гусити й вогнепальну зброю – бомбарди й аркебузи. Важливу роль у армії гуситів відігравали бойові “вагени” (вози). Останні мали бійниці в бокових стінках, через які стріляли з арбалетів або ручниць (ручних гармат). Колеса, а також простір між ними прикривали бокові щити, зроблені з дубових дощок. Вози ж скріплювалися ланцюгами, а простір між ними прикривався шипами й переносними щитами. Власне, ці скріплені вози становили бойовий порядок (тактичну одиницю) – вагенбург (перекласти слово з німецької можна як “укріплення з возів”). Вагенбург міг рухатися, здійснюючи військові маневри. До бойових возів (“вагенів”) входило близько десяти осіб. Серед них – чотири молотникиціпники, які здатні були наносити близько 30 ударів на хвилину, один їздовий і решта – лучники, арбалетники або аркебузники. Гусити також у своїх вагенбургах почали першими використовувати легкі польові гармати. Вагенбурги давали можливість витримувати атаки рицарів, інтенсивний обстріл противника, а також вести вогонь у відповідь. З їхньою допомогою гусити відносно ефективно вели боротьбу з рицарями. З часом цю гуситську тактику із застосуванням возів почали використовувати і в інших арміях. Стосувалося це й русинів (українців). Принаймні вони виявляли інтерес до військових новацій гуситів, які активно ними переймалися й використовувалися. Тому не є дивним те, що чимало з них взяли участь у гуситських війнах. До речі, тактика застосування у військових діях возів, яка прийшла від гуситів, була взята на озброєння пізніше українськими козаками. Цікаво також відзначити, що керівники військових загонів у гуситів іменувалися гетьманами. Це слово німецького походження, яке буквально означало “головний чоловік”. Завдяки гуситам цей термін набув поширення в Королівстві Польському й Великому князівстві Литовському та Руському. Так тут почали іменувати вищих військових очільників. Цей термін поширився й в українських землях, де військових ватажків почали іменувати гетьманами. У 1419 р. неспокійно було в столиці Богемського королівства – Празі. Після указу короля Вацлава IV про повернення парафій пропапськи орієнтованому католицькому кліру почалося повстання. 30 липня гусити взяли штурмом Новоместську ратушу, семеро ратманів були викинуті з вікон і вбиті натовпом. Невдовзі, 16 серпня 1419 року, король Вацлав IV помер. І тоді влада в Празі опинилася в руках гуситів. Жителів Праги підтримали Пльзень і Табор. А невдовзі повстанням була охоплена вся Чехія. Тим часом спадкоємцем померлого чеського короля став його брат, неодноразово згадуваний Сигізмунд Люксембурзький, який відмовлявся йти на порозуміння з гуситами. Війна стала неминучою. У літературі можна зустріти твердження, що уже в 1419 р. на початках гуситських війн вихідці з Великого князівства Литовського й Руського підтримали гуситів і воювали на їхньому боці. Однак, насправді документальних свідчень на користь цього немає. Вони масово приєдналися до гуситів дещо пізніше. Хоча окремі представники з Польського королівства та Великого князівства Литовського й Руського, схоже, брали участь у гуситських війнах на початковому етапі. У 1420 р. проти прихильників Гуса католики провели перший хрестовий похід, очолюваний Сигізмундом Люксембурзьким. 25 березня поблизу міста Судомерж двохтисячний загін хрестоносців зустрівся вперше з гуситським вагенбургом, який складався з близько чотирьохсот осіб. Незважаючи на чисельну перевагу рицарського війська, воно не змогло виграти битву. Гуситська польова артилерія й арбалетники завдали йому втраті рицарі змушені були відступити. Гусити тут продемонстрували ефективність своєї військової тактики. Тим не менше, Сигізмунд Люксембурзький розраховував на перемогу. В травні 1420 р. його війська обложили Прагу. На Вітковій горі, неподалік від столиці Богемії, 14 липня 1420 року відбулася битва гуситів і хрестоносців. Якби армія Сигізмунда Люксембурзького оволоділа цією горою, Прага опинилася б у повній блокаді. Хрестоносці мали чисельну перевагу – їхнє військо становило близько тридцяти тисяч осіб. Їм протистояв чотирьохтисячний загін на чолі з гетьманом Яном Жижкою. Вагенбургу гуситів вдалося витримати всі атаки хрестоносців, частково знекровити їх. А потім гусити атакували з флангів. Хрестоносці змушені були відступити. Хоча для них це не була велика поразка, а лише тактична невдача, між ватажками хрестоносців почалися незгоди. Тому 30 липня 1420 року Сигізмунд Люксембурзький припинив облогу Праги. А в листопаді 1420 р. його військо зазнало поразки під Вишеградом. Тоді майже вся Чехія та сусідня з нею Моравія опинилися в руках гуситів. Тим часом постало питання про короля Богемії (Чехії), яким вважався Сигізмунд Люксембурзький. Чашники й частина таборитів схилялися до того, щоб запросити на чеський престол Владислава Ягайла. Однак проти цього виступив головний гетьман гуситів Мікулаш з Гуси (бл. 1370-1420). Він пересварився з жителями Праги й покинув місто. Невдовзі після цього, 24 грудня 1420 р., помер. Вважається, що упав із коня й розбився. Після цього головним гетьманом гуситів став Ян Жижка. Тим часом улітку 1421 року загострилися суперечності між радикально налаштованими таборитами й чашниками. 30 червня 1421 року радикали на чолі з празьким проповідником Яном Желівським здійснили переворот у Празі, взявши місто під свій контроль, і встановили тут свою владу. Після цих подій Ян Желівський організував військовий похід проти тих міст у північній Чехії, які контролювалися королем Сигізмундом Люксембурзьким. Були захоплені Рудніце, Доксани, Тепліце, Осек. Потім гусити захопили та спалили місто Духцов і 12 липня зайняли Біліну. Але 5 серпня зазнали поразки від військ мейсенського маркграфа Фрідріха під час спроби захопити місто Мост, яке залишилося вірним королю Сигізмунду Люксембурзькому. Скориставшись цим, Сигізмунд Люксембурзький розпочав другий хрестовий похід на чеські терени. У вересні 1421 року хрестоносці обложили місто Жатець, яке знаходилося неподалік від кордону з Саксонією. Лідеру таборитів Яну Жижці вдалося зі своїм загоном прорвати кільце облоги та провести в місто обоз із продовольством. Проте контратака польських та угорських рицарів, які служили Сигізмунду Люксембурзькому, змусила таборитів відступити до Праги. Ян Жижка зайняв оборонну позицію на горі Владар неподалік від міста Жлутець. Таборити побудували вагенбург, у якому установили бомбарди. Протягом трьох днів рицарі атакували таборитів, але були відбиті артилерійським вогнем та бойовими ціпами. Після цього армія Яна Жижки змогла прорватися до Жлутця. Невдовзі війська Сигізмунда Люксембурзького, які мали труднощі з постачанням, полишили Чехію. Хоча, як уже говорилося, війська Сигізмунда Люксембурзького після поразки під Жлутцем змушені були покинути Чехію, однак цей король не полишав сподівань взяти реванш. Знову зібравши значну армію з німців, угорців та італійських найманців, він розпочав вторгнення в цю країну і першою стратегічною ціллю обрав місто Кутна-Гора. Цей населений пункт цікавив Сигізмунда Люксембурзького з кількох причин. Місто мало зручне розташування. Оволодівши ним, можна було взяти під контроль значну частину Чехії, розгорнувши плацдарм для подальших дій. У місті знаходилися срібні копальні й, відповідно, чималі багатства. Зрештою, тут можна було знайти лояльних до короля католиків. В грудні 1421 р. хрестоносці підійшли до Кутної Гори. Місто обороняли гусити-таборити на чолі з Яном Жижкою. Однак його жителі перебили невеликий гуситський гарнізон і відчинили ворота для військ Сигізмунда Люксембурзького. Ян Жижка зі своїм військом опинився в оточенні. І все ж йому вдалося із нього вийти, вдавшись до нових для того часу прийомів військових дій. Артилерія була поставлена на вози. Останні ж, використовуючи артилерійський вогонь, рушили на хрестоносців і прорвали їхні ряди. Після цього ті відступили до міста Колін. Із нового, 1422 року, гусити перейшли в контрнаступ. У січні цього року нанесли жорстоку поразку рицарям-хрестоносцям і зайняли місто Німецький Брід. Тим часом помітні зрушення відбулися в плані політичному. В умовах війни, в 1421 р., чеський сейм позбавив престолу Сигізмунда Люксембурзького. Відповідно, виникло питання про обрання нового короля. Чехам ходило про те, щоб мати такого монарха, який би надав їм допомогу, зокрема військову, в протистоянні з Сигізмундом Люксембурзьким. Такого годі було шукати в Західній чи Центральній Європі, де правителі орієнтувалися на католицький Рим. А Владислав Ягайло, якого значна частина гуситів хотіла бачити своїм королем, не пішов на підтримку гуситів. Якби він це зробив, у Тевтонського ордену був би привід організувати хрестовий похід проти Польського королівства, яке підтримало чеських єретиків. Але в гуситів існували ще
На перехрестях історії · “Пам’ять про участь руських (українських) воїнів на боці гуситів зберігалася тривалий час в Україні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
контакти з Великим князівством Литовським і Руським. Принаймні про це свідчив згадуваний сюди візит Ієроніма Празького. Тому вони запропонували королівську корону князеві Вітовту. Останній був зацікавлений у тому, щоб стати королем. Тоді би він опинився “на рівних” зі своїм братом-суперником Ягайлом. Але, отримавши чеську королівську корону з рук гуситів, він багато чим ризикував – адже міг опинитися в протистоянні з католицьким світом. А це би створило йому чимало проблем. Тому Вітовт зайняв “очікувальну позицію”. Він прямо не відмовлявся від чеської корони, однак офіційно не приймав її. Зате, як уже говорилося, навесні 1422 р., послав до Чехії свого представника, князя Сигізмунда Корибутовича на чолі п’ятитисячного війська. Цьому князеві разом з гуситами вдалося витіснити Сигізмунда Люксембурзького з чеських земель. Той відступив до Угорщини. Нагадаймо, що в той час він був не лише римським (німецьким) королем, а й угорським. 16 травня 1422 р. Сигізмунд Корибутович увійшов до Праги, де його проголосили чеським правителем. Цей князь прийняв причастя під двома видами (хлібом і вином), що свідчило про його прилучення до гуситів. Адже саме прийняття такого причастя як для духовних, так і світських осіб було однією з головних вимог представників цього руху. До гуситів, схоже, також приєднався і Федір-Фредерік, син князя Федора Острозького, якого Православна Церква визнала святим. Чи не найголовнішою проблемою для Сигізмунда Корибутовича було примирити два крила гуситів (чашників і таборитів). Чашники відразу визнали владу намісника Вітовта. Натомість, таборити, очолювані Яном Жижкою, який вважався головним гетьманом гуситів, зробили це дещо пізніше. Причому визнаючи верховенство Сигізмунда Корибутовича, вони в своїй діяльності зберігали автономію. Військове щастя посміхалося цьому новому правителю Богемії. Під його контролем опинилася значна частина чеських земель. Однак на поприщі дипломатичному Сигізмунду Корибутовичу особливо не щастило. Наскільки можемо судити, його використовувала Польща, а також Велике князівство Литовське й Руське як “карту” в грі з Сигізмундом Люксембурзьким та Тевтонським орденом. Влітку 1422 р. можновладці Священної Римської імперії (німецькі курфюрсти) висунули вимогу про відкликання Сигізмунда Корибутовича з богемських земель. А в листопаді цього року папа римський Мартин V натиснув на Вітовта і Ягайла, аби ті зробили це, погрожуючи їм відлученням від Церкви та хрестовим походом. 30 березня 1423 року між Владиславом Ягайлом та Сигізмундом Люксембурзьким у Кежмарку було досягнуто угоди. Це був удар у спину Вітовту. Польський король, який вважався сюзереном Вітовта, визнавав за Сигізмундом Люксембурзьким право на богемський престол. У такій ситуації Вітовт мав би відмовитися від претензій на корону Богемії. Війська ж Сигізмунда Корибутовича відкликалися з Чехії. Однак з часом цей князь-войовник вирішив сам позмагатися за престол Богемського королівства. Якраз у той час чехи напряму звернулись до нього, запропонувавши корону. 29 червня 1424 року Сигізмунд Корибутович на чолі загону, що становив близько півтори тисячі чоловік, знову вступив до Праги. Там його проголосили королем, але коронація так і не відбулася. Ягайло ж конфіскував всі родові помістя Сигізмунда Корибутовича, а папа римський оголосив його єретиком. Вітовт у цій ситуації публічно відрікся від свого васала. Щоправда, Сигізмунд Корибутович та великий князь литовський і руський продовжували вести листування. Сигізмунд Корибутович намагався поєднати два крила гуситів – чашників і таборитів. Він очолив празьке військо чашників, яке в головних походах виступало разом із таборитами. Натомість командуючими військами (переважно таборитськими) були гетьмани. У 1424 р. верховним гетьманом залишався Ян Жижка, однак 11 жовтня того року він помер. Його замінив Богуслав з Швамберка, який загинув у 1426 р. Після нього військовим очільником гуситів став Прокоп Великий (1380-1434), котрий прославився як видатний полководець. 16 червня 1426 року гуситська армія здобула у битві біля Усті-над-Лабою значну перемогу. Військо хрестоносців, яке становило близько сімдесяти тисяч чоловік й кількісно переважало гуситів, втратило до десяти тисяч вояків і змушене було відступити. Саме у зв’язку з цією битвою вперше був згаданий Федір-Фредерік Острозький. Він хоробро воював у лавах гуситів і був оспіваний у чеській пісні про цю битву, де його іменують “князь Фрідріх руський”. Після битви біля Усті-над- Лабою гусити здобули моравське місто Бржецлав. Воно стало для них одним із опорних пунктів на кордоні з Австрією, звідки нависла загроза вторгнення військ австрійського герцога Альбрехта Габсбурга. Оборону Бржецлава довірили Федору-Фредеріку. Військо австрійського герцога взяло це місто в облогу, однак здобути його не змогло. Гуситська залога на чолі з Федором-Фредеріком зуміла його захистити. Згодом обложеним на допомогу прийшли таборити під проводом Прокопа Великого. Остаточно зняти загрозу Бржецлаву вдалося після розгрому австрійців у битві під Цветтля, яка відбулася 12 березня 1427 р. Бржецлав же був переданий в управління Федору-Фредеріку Острозькому. І все ж гусити не скористалися повністю своєю перемогою під Устею-над-Лабою. Це сталося через те, що виникли незгоди між Сигізмундом Корибутовичем, який представляв чашників, та Прокопом Великим, що очолював таборитів. Сигізмунд Корибутович не хотів продовжувати війну, намагався примирити католиків і гуситів. У своїх листах до Вітовта він просив його стати посередником у переговорах з “католицькою партією”, зокрема, з Сигізмундом Люксембурзьким. Це листування потрапило до рук таборитів, що, зрозуміло, викликало з їхнього боку невдоволення. У 1427 р. Сигізмунда Корибутовича таборити на чотири місяці ув’язнили в замку Валленштейн. Однак його популярність серед народу була настільки великою, що таборити, аби уникнути повстання, вирішили перевезти його під конвоєм до Польщі – що відбулося вже в 1428 р. Про популярність Сигізмунда Корибутовича свідчать чеські пісні, в яких він фігурує. Існує спеціальна пісня про цього князя. Також він є одним із персонажів згаданої пісні про битву біля Усті-над-Лабою. Натомість Федір-Фредерік Острозький, який був соратником Сигізмунда Корибутовича, залишався в Чехії. У 1428 р. він приєднався до походу Прокопа Великого на Сілезію. А в 1429- 1430 рр. Прокіп Великий здійснив походи на німецькі землі – у Майсен, Франконію та Баварію. У його війську залишався Федір-Фредерік Острозький. У квітні 1430 р. Сигізмунд Корибутович зі своїм військом повернувся до Чехії і зайняв місто Гливиці, зробивши його своєю резиденцією. Тоді він пішов на примирення з таборитами. І певний час воював зі своїм загоном у Чехії та Сілезії. Тоді ж із ним воював Федір-Фредерік. Існують також легендарні історії про напади цього князя на польські землі і навіть пошкодження ним ікони Богородиці на Ясній Горі (Ченстохові) у 1430 р. Насправді, ці історії є легендами, які не мають документального підтвердження. Після 1430 р. відомостей про Федора-Фредеріка не маємо. Таким часом у Чехії й поза нею відбулася низка подій, пов’язаних із гуситами. Так, у 1433 р. польський король Ягайло попросив у них допомоги в боротьбі з Тевтонським орденом. Гуситське військо (т. зв. “сирітки”) під командуванням таборита Яна Чапека із Сан (бл. 1400- 1445) пропустили через польські землі для масштабного рейду на тевтонські території. Тут гусити здійснили низку дошкульних ударів по тевтонцях і дійшли аж до Балтійського моря. 13 вересня 1433 року знекровлений Тевтонський орден попросив миру. Переговори тривали до грудня і завершилися на користь Ягайла. Водночас того ж 1433 року спалахнула чергова війна між різними гілками гуситського руху, викликана, зокрема, спробами чашників помиритися з католицькою стороною. Вони сформували коаліцію з поміркованих гуситів та чеських католиків, названу Богемською лігою. 30 травня 1434 року в битві під Липанами армія таборитів була розгромлена чашниками, яких підтримали католики. Очевидно, Сигізмунд Корибутович у такій ситуації не бачив для себе особливих перспектив у Чехії. Тому повернувся до Великого князівства Литовського й Руського, де став на бік Свидригайла, який боровся за великокнязівський престол з Сигізмундом Кейстувичем. Поширена, але документально не підтвертепер стане центральним місцем молитви та скорботи для місцевих мешканців. Про це повідомив Бучанський міський голова Анатолій Федорук. Під час церемонії відкриття відбулося офіційне передання державних нагород родинам загиблих воїнів. Згідно з указами Президента України, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету, орденом “За мужджена думка, ніби з ним повернувся й Федір-Фредерік Острозький. Саме ці два князі начебто принесли на землі Королівства Польського й Великого князівства Литовського й Руського воєнні новації гуситів, зокрема використання вагенбургу. Загинув Сигізмунд Корибутович у битві під Вількомиром у 1435 р., де зійшлися війська Свидригайла та Сигізмунда Кейстовича. Чи воював Федір-Фредерік разом із Сигізмундом Корибутовичем на боці Свидригайла, викликає питання. Більш вірогідним видається те, що Федір- Фредерік все ж лишився в Чехії і одружився. Під 1460 р. згадується Вацлав-Фредерік, “князь з Острога”, який знаходився на службі в заможного пана Младванка з Рахманова. Можливо, це був син Федора-Фредеріка. Все ж пам’ять про участь руських (українських) воїнів, зокрема Сигізмунда Корибутовича й Федора-Фредеріка Острозького, на боці гуситів зберігалася тривалий час в Україні. Так, у 1631 р. Ісайя Копинський, який був обраний православним митрополитом київським, звернувся з листом до князя Єремії Вишневецького, який походив із роду Корибутовичів. Якраз тоді цей можновладець перейшов із православ’я на католицизм. Ісайя Копинський, згадуючи благочестивих предків цього князя, згадав і Сигізмунда Корибута. Зокрема, він написав, що той “через велику діяльність рицарську був узятий на Королівство Чеське”. Також існувала (хай і дещо спотворена) пам’ять про те, що князь-святий Федір Острозький воював на боці гуситів – і це трактувалося як одна із його заслуг. Насправді ж, як вказувалося, воював на боці гуситів його син. Нині ці факти отримали “друге дихання” завдяки популярному польському письменнику Анджею Сапковському. Принаймні він у своїй “Сазі про Рейневана”, т. зв. Гуситській трилогії (“Вежа блазнів”, “Божі воїни” і “Вічне світло”) згадав Сигізмунда Корибутовича й Федора-Фредеріка Острозького. Щоправда, представлені вони, радше, в плані негативному.
ність” III ступеня (посмертно) було відзначено Сергія Кравченка, Володимира Павличенка. Ці нагороди є символом визнання державою неоціненного внеску воїнів у спільну перемогу та свідченням того, що їхній подвиг назавжди закарбується в офіційній історії країни. Виступаючи перед присутніми, Бучанський міський голова наголосив на важливості підтримки родин полеглих та збереженні історичної пам’яті для майбутніх поколінь. За його словами, обов’язок кожного українця сьогодні — не лише схиляти голови у скорботі, а й щоденною працею доводити, що жертва Героїв не була марною. Монумент у Бабинцях — це не просто архітектурна споруда, а болюче нагадування про надвисоку ціну, яку платить український народ за право жити на своїй землі. Він стоятиме як вічний щит пам’яті, оберігаючи імена тих, хто став живим щитом для всієї України. За інформацією сайту “Київщина 24/7”
На перехрестях історії · “Пам’ять про участь руських (українських) воїнів на боці гуситів зберігалася тривалий час в Україні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Селище Бабинці вшанувало пам’ять своїх синів, які не повернулися з фронту. Новий меморіальний комплекс присвячений 23 захисникам Бабинецького старостату, які віддали найцінніше — власні життя — за свободу, територіальну цілісність та незалежне майбутнє України. Цей пам’ятний знак від-
Події · “Ще раз ствердити, яка багата талантами наша українська земля, наповнити душу радістю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
повнена зала, якісна програма, чудове виконання. Дякую команді фестивалю за це свято музики. Попри всі атаки рф та виклики прифронтового міста, у Харкові розвивається культура та масштабується українське. Дякую кожному з культурної спільноти!” – сказала Тетяна Бережна. Фестиваль зібрав у Харкові представників культурної спільноти, музикантів та поціновувачів класичної музики. Захід від
Події · “Ще раз ствердити, яка багата талантами наша українська земля, наповнити душу радістю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Валерій ФРАНЧУК, народний художник України Фото зі сторінки у Фейсбуці Деснянської РДА в м. Києві
Тихого, бо не було повітряної тривоги, по справжньому весняного дня, в Муніципальній галереї мистецтв Деснянського району м. Києва відкрилася дивовижна мистецька акція – розмай палітри, тематичних, патріотичних, філософських творів на різні теми і жанри нашого життя. Така щира, по жіночому витончена, тепла й елегантна вийшла експозиція. Така світла і дивовижна творча праця мисткинь і мистців, кожне з яких принесла своє серце, щоб ще раз ствердити, яка багата талантами наша українська земля, щоб наповнити душу радістю, за наш незламний талановитий народ “з глибоким корінням, з високим гіллям...” Я лише від щирого серця подякую авторці та організаторці численних творчих вернісажів, членкині Національної спілки народного мистецтва, авторці величного проєкту “Перехрестя поколінь. Воля” Олені Сухоцькій. За те, що об’єднала військових художників, творчі колективи, волонтерів, небайдужих людей, які перебувають у вирі подій. Тому виставка “Вільний простір” говорить нам, глядачам, так різнобарвно про те сокровенне, що спонукало їх до дії, до самовираження, почуття любові до наших відважних воїнів — чоловіків і жінок, що стали на захист своєї землі. Тож нехай кожна з цих мисткинь розповість про себе і свою творчість. Відтак їм слово. Олена Сухоцька, народна майстриня, авторка і організаторка виставкового проєкту “Перехрестя поколінь. Воля”: – Цей проєкт – присвята моєму сину Максиму, позивний “Єнот”, ветерану війни; брату Глібу, позивний “Гліб”, ветерану війни; Марії Афасьєвій, писанкарці, доброволиці ЗСУ з перших днів війни до цього часу; кожному українському воїну, який стоїть на захисті нашого права жити, нашої волі, нашої незалежності. Проєкт об’єднав художників, зокрема, військових, майстрів, дитячі студії, творчі колективи, рок музикантів, волонтерів, небайдужих людей, які перебувають у вирі подій. Виставка “Вільний простір” об’єднала митців різних жанрів, але з єдиним бажанням бути вільними, жити у вільній, незалежній, сильній Україні! Ми поєднали силу волі і красу, мужність і ніжність, суворість буття і філософію життя. Наш символ – дерево життя, яке продовжує рости, міцніти і вирощувати гілки нових поколінь. Ми хочемо подарувати відвідувачам нашої виставки миті прекрасного, показати, які талановиті наші українці, як міцно, нерозривно зв’язані фронт і тил. Ми маємо надію, що наші виставки допомагають українцям відчути спокій в душі, споглядаючи прекрасні твори. Ангеліна Петрова, народний майстер України, керівник студії “Сучасна традиційність” КМЦ Дарницького району: — У своїй творчості поєдную народні декоративні розписи (самчиківський, київський), декор, дизайн і розпис олійними фарбами тканини фунтиками. Стереотипи – це не моє. Софія Перепелиця, творчий псевдонім Sofi Ortiky: – Активно працюю як викладачка, а в 2024 році розпочала творчу кар’єру митця. Це новий і хвилюючий досвід для мене. Щоразу, коли проєкт “Перехрестя поколінь. Воля” проводить виставки і я маю честь представити свої роботи, безперестанно дивуюсь різноманіттю і глибиною українського мистецтва! Від древніх технік, доби трипілля – до сучасного мистецтва, що говорить про життя тут і зараз. І найдивовижніше, що такі різні теми гармонійно з’єднані в одному проєкті та залі. І це прекрасно. Людмила Надточій: – На виставці представлені мої роботи з живопису. Люблю писати квіти, образи жінок, дітей. Це особливий процес, що не можна описати словами, ти ніби сама стаєш частинкою створюваної картини. Зпочатку – волонтерка, плела “химери”, а потім почала розписувати петриківкою скриньки для снарядів, тубуси, виготовляю обереги, мотанки. Беру участь у благодійних аукціонах для наших воїнів.
крив Національний президентський оркестр під орудою маестро Максима Гусака. “Це свято музики та життя. Він дарує нам ковток прекрасного, вічного мистецтва. Це дійсно велике свято музики, але не тільки. Ми завжди відчуваємо підтримку суспільства, влади, і тільки колаборація патріотичних сил дає змогу музиці звучати в нашому місті попри жахливі й жорстокі звуки війни. Цим фестива-
На виставці представлені композиції, створені під час війни. Але поряд із роботами з жахіттям війни є і оптимістичні: “Та, що біжить рятувати світ”, “Весна”, “Світ перемагає темряву”. Кожна робота має філософський сенс, її хочеться розглядати, розмірковувати. Олександр Лихошерст, боєць тероборони, народний художник, волонтер: – Свої картини відтворюю на тканинах, винесених зі спалених осель. На них відображаю свої емоції, свій світогляд. Беру участь в аукціонах, гроші з продажу картин ідуть на допомогу ЗСУ. Доки останній “бурят” не буде вигнаний з мого дому, моєї України, я не втомлюсь допомагати ЗСУ. Тамара Бірюкова, кореспондентка газети “Вісті” з Полтави: – У проєкті “Перехрестя поколінь. Воля” я представляю українські етнічні прикраси – намиста, ґердани, дукачі, зґарди. Але насправді я тут не тільки як майстриня, а й людина, яка живе в країні, що воює. Цей проєкт присвячений військовим. Тим, хто сьогодні на фронті. Тим, хто повернувся. Тим, хто не повернувся. Тим, хто поруч із ними – побратимам, роди нам, волонтерам. І коли я думала, що я можу принести в цей проєкт од себе, я зрозуміла: я можу принести пам’ять. Бо українська прикраса – це пам’ять. Для мене ця виставка – ще й особиста історія. Я хочу підтримати військового Юрія з позивним “Дєд”. Це дуже близька мені людина. І моя участь у цьому проєкті – це і про нього також. Про людину, яка добровільно пішла на війну. І мені важливо, щоб воїн знав: поки він захищає Україну там, на кордоні, – ми робимо свою справу тут. Ми зберігаємо пам’ять, культуру, коріння. Я хочу, щоб у моєї землі була пам’ять... Лідія Вернигор, заслужена артистка України:
лем у Харкові ми демонструємо всій Україні й усьому світові, що наші музиканти не мовчать навіть тоді, коли ворог намагається зруйнувати гармонію”, – зазначив засновник та президент міжнародного фестивалю класичної музики KharkivMusicFest Сергій Політучий. Програма концерту була побудована як символічна траєкторія – від переосмислення основ до сучасного музичного вибору і
– Незабутні враження та дивовижні емоції залишились в серці кожного, хто відвідав і був учасникам цієї виставки. Натхненна, мужня й цілеспрямована авторка проєкту зібрала команду талановитих митців, які представили свої неповторні творчі роботи та гармонійно поєдналися в цікаві смислові композиції. Саме завдяки таким небайдужим і натхненним людям ми, українці, впевнено рухаємося вперед. Безмежно дякуємо нашим захисникам за можливість творити та реалізовувати такі важливі заходи. Інна Луппа, народна майстриня: – На виставці представлені три мої ляльки та ляльки народних майстринь, членкинь Національної спілки майстрів народного мистецтва України Олени Су хоцької, Олени Єременко, Наталії Семенюк, Ірини Муравйової та Ольги Слободяник, у яких передано любов до України, до її традицій, історії та культури. Це виставка, яку хочеться відвідувати знову ізнову. На добре слово заслуговують й інші поважні учасники. Зокрема, Валентина Процько презентувала Київську школу Української ошібани разом з Людмилою Поруновою, Ганною Філіною, є членкинею гільдії флористів Японії. Київські майстрині неодноразово здобували перемоги на виставках як у себе вдома, так і за кордоном. Так, Л. Пору нова, Г. Філіна, Л. Хандошко, В. Чернишова, К. Борисова є призерками виставок у Південній Кореї, Японії. В. Проць ко та І. Чурсіна – учасниці міжнародної виставки в Люксембургу. Також представлені твори Галини Донченко, Катерини Дідківської, Ірини Блажчук, Наталії Мальованої. Ще одна учасниця – Людмила Коби чева, понад 25 років працює в жанрі “Асамбляж”, що належить до “Декоративного символізму”. На відміну від колажів, що зазвичай створюються на пласкій поверхні, асамбляж виконується на багатошарових основах з долученням різноманітних художніх прийомів і матеріалів. Особливістю робіт Л. Кобичевої є використання прозорих тканин в якості основи. Ця техніка виконання визнана ексклюзивною. Роботи мисткині перебувають у 16 країнах світу. Свої роботи також продемонстрували студенти спеціальності “Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація” Гадяцького коледжу культури і мистецтв імені І. П. Котляревського.
великої симфонічної історії. У першому відділенні прозвучали твори Бенджаміна Бріттена та Олега Безбородька, у другому – Симфонія №1 Густава Малера. KharkivMusicFest 2026 триватиме упродовж кількох тижнів і об’єднає низку концертів, по дій та мистецьких проєктів, спрямованих на підтримку культурного життя міста.
Із сайту Мінкультури України
Події · “Ще раз ствердити, яка багата талантами наша українська земля, наповнити душу радістю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ У Харкові віцепрем’єр міністерка з гуманітарної політики України – міністерка культури України Тетяна Бережна відвідала концерт відкриття міжнародного фестивалю KharkivMusic Fest 2026, який цього року про ходить під гаслом “Історія про майбутнє”. “KharkivMusicFest – важлива мистецька подія для України. За
Добрі новини · “Проєкт демонструє взаємозв’язок культурної дипломатії та її вплив на гуманітарну підтримку України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ 27 квітня в Києві в готелі Radisson Blu Hotel Kyiv City Centre відбувся міжнародний літературно-мистецький захід “Леся Українка в азербайджанському культурному просторі”, приурочений до 155- річчя від дня народження видатної української поетеси.
Марина Гончарук з виданням “Лісової Пісні” азербайджанською мовою
У межах заходу вперше було представлено комплексне дослідження про присутність культурної спадщини поетеси в Азербайджані: історія встановлення пам’ятника Лесі Українців місті Локбатан Гарадазького району Баку, а також огляд книжкових видань творів поетеси в перекладі азербайджанською мовою, публікацій, статей і досліджень азербайджанських авторів про її творчість. Окремою частиною програми стала презентація драми феєрії “Лісова пісня” азербайджанською мовою, видана Держав ним центром перекладу Азербайджану за підтримки Українського інституту книги. Як зазначила авторка і кураторка проєкту “Леся Українка в азербайджанському культурному просторі”, директорка Українсько Тюркського центру Марина Гончарук, проєкт демонструє взаємозв’язок культурної дипломатії та її вплив на гуманітарну підтримку України. За її словами, вперше в межах одного заходу системно представлено, як постать Лесі Українки інтегрована в культурний простір Азербайджану – і як цей гуманітарний вимір трансформувався у реальні кроки підтримки України. Йдеться, зокрема, про вплив культурної дипломатії на гуманітарну допомогу Азербайджану, спрямовану на відновлення українських міст та соціальної інфраструктури. “Ще у 2003 році українське місто Ірпінь та азербайджанське місто Локбатан Гарадазького району Баку підписали меморандум про співпрацю, а вже у 2004 році було відкрито пам’ятник Лесі Українці в Локбатані та видатній лікарці офтальмологу, академіку, дружині третього Президента Азербайджану Гейдара Алієва Заріфі Алієвій в Ірпені. У подальшому ця співпраця трансформувалася у практичну площину – зокрема, у спрямування гуманітарної допомоги Азербайджану на відновлення соціальних об’єктів в Ірпені: де вже відновлено школу та лікарню та заплановано ще ряд проєктів з побудови об’єктів соціальної інфраструктури”, – наголосила кураторка проєкту з видання “Лісової пісні” азербайджанською мовою Марина Гончарук. Володимир Лавренчук, голова представництва в Україні NEQ- SOL Holding B.V., зазначив: “Знаючи постать Лесі Українки – як людини борця, інтелектуалки, що вільно володіла багатьма мовами, символу сили духу, свободи та європейської ідентичності України, – NEQSOL Holding, глобальна компанія з азербайджанським корінням і
Володимир Лавренчук європейською присутністю, підтримує переклад її творів азербайд ж а н с ь к о ю мовою як природне продовження своєї ідентичності та цінностей”. Президент Українсько азербайджанської бізнес асоціації “Терези” Джалал Гусейнов наголосив, що цей захід є відображенням не окремого рівня партнерства, а його повноти. “Найвищий рівень взаєморозуміння – це все ж слово. Захід підтримали флагман азербайджанського бізнесу в Україні – компанія SOCAR та міжнародна компанія з азербайджанським корінням NEQSOL Holding. І це не випадковість: “Як представник азербайджанської бізнес спільноти в Україні, мені особливо приємно, що цей захід під тримали такі компанії – які оперують великими активами, розвиваються в Україні і при цьому знаходять ресурс і на культуру, іна гуманітарну підтримку в умовах російської агресії. Це і є справжня послідовність, це і є віра в Україну”, – зазначив Джа лал Гусейнов. У межах заходу також було зачитано вітальне слово азербайджанського поета і перекладача “Лісової пісні” Салама Сарвана. Художня частина заходу включала виконання українськими артистами хореографічних та вокальних номерів, що репрезентують азербайджанську народну культуру. Також прозвучали інструментальні композиції, зокрема, Державний гімн Азербайджану у виконанні на бандурі. Було представлено виставку мистецьких колажів на тему “Леся Українка в азербайджанському культурному просторі” студентки Маріупольського державного університету Марії За май. Після офіційної частини заходу гостей пригощали азербайджанськими солодощами за традиційною чайною церемонією, а також косачівським кексом – одним із улюблених десертів Лесі Українки. Партнерами заходу виступили Radisson Blu Hotel Kyiv City Cen tre, NEQSOL Holding B.V., SO CAR Energy Ukraine, Українсько Азербайджанська бізнес асоціація “Терези”, Фонд з підтримки діаспори Азербайджану та ресторан “Бакинський бульвар”. У заході взяли участь представники Міністерства закордонних справ України, діячі культури і мистецтв, іноземні дипломати та представники медіа.
Власн. інф.
Добрі новини · “Проєкт демонструє взаємозв’язок культурної дипломатії та її вплив на гуманітарну підтримку України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Віра БОДНАРУК, 56 й Відділ СУА Світлини Міли Вишкварок
18 квітня 56 й Відділ Союзу Українок Америки (СУА) під проводом Ліди Білоус гучно відзначив 100 річчя СУА та 35 річчя свого 56 го Відділу СУА у Норт Порті, Флорида, влаштувавши мистецький фестиваль на церковній площі св. Марії. Тут були кіоски, де членки Відділу приготовили потрібні матеріали, щоб навчати охочих гостей писати писанки, вишивати, плести вінки, робити іграшки і мотанки, кераміку та намисто. Особливою атракцією фестивалю було великого розміру полотно, проєктоване Мілою і Дариною Вишкварок. Членки СУА та гості мали нагоду розмальовувати це полотно, яке залишиться тривалою пам’яткою відзначення 100 річчя СУА на Флориді. Святочна вечеря відбулася у переповненій церковній залі св. Марії. Гості мали нагоду побачити короткий фільм про місію і успішну працю Союзу Українок Америки впродовж 100 років: служити Україні та плекати українську культуру. Голова 56 го Відділу Богдана Пужик коротко розповіла про створення відділу СУА у Норт Порті 35 років тому і представила засновницю відділу Анну Маріані. Вона розповіла про багатогранну працю відділу під сучасну пору на поміч Україні: стипендії для студентів, фонди для дитячої лікарні, медичне приладдя для медиків на фронті, одяг та інші потреби для жінок на фронті. У залі була виставка фотографій, конвенційних книг та дописи в пресі про працю відділу. Привітання від голови Головної Управи СУА Наталії Павленко прочитала Наталя Сантарсіє ро, голова 136 го Відділу, і передала грамоту відзначення 35 річчя 56 го Відділу. Свято закінчилося у дружній атмосфері гарних спогадів.
Пишуться вірші · “Я тікаю у весну – У веселу, навісну, Неймовірно голосну”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Бай Роман КУХАРУК
НАД ВЕСНЯНИМ РІВНОДЕННЯМ ЛЮБОВИ ГОЛОТИ Сміються-плачуть солов’ї. Олександер Олесь 1. З любови скошена трава Переинакшила глибини. О, не бери мене на кпини. Тяжка у мене голова
По учорайшому. Слова Як ліс вирубую. Провини Нема чиєї. Половини Шукав нечуло. Перезва
Промчала горлом перелеза Почерез вулиці і щезла Далеко у перекоти
Моєму полі. Ся аскеза Така глибока як поеза Прауст моєї самоти
2. Коли мене здобудеш ти У сих степах, де зільниками Отворені буремні брами, Де не остромлені кути,
А де-не-де якісь плоти – Бери, кидай на сині плями Річок, окреслених сльозами, Сміються-плачуть три коти
Долини віють горицвітом. Я захлинувся білим літом, А в осінь – овлур? – картоплі.
А над лісами ненаситом Світає сніг. Дереворитом Зима припала до землі
3. І п’є її як молоко Мале телятко при корові. А ми поважно ґонорові При нас і миші, і сірко,
А на столі старе салко І луста хліба. Крапля крови З ножа прокинеться у слово, Що призабуте. Всі на о,
А ми – не ми – ідем громами Своїма – овлур? – голосами Голосим голосно траву.
Трава неложними устами Шепоче вічність понад нами Любови музику живу. Року Божого 2026 Березня 20 дня У княжому Київі. Дома
КИЇВ, ЧИНАР, ДОЩ, ТОПОЛИНА ВІХОЛА …над озером. Озирнувся... Ігор Мисяк 1. Над озером плавні, сніг, Над озером сонце, вітер, Над озером повно снів, Над озером чорних літер Накришений обертас. Куда ти ідеш, Ігорку? Та мушу – на парастас Скурити сиру махорку А думати про любов, А мріяти про колиску.
Успак я не верну знов До вас у студену миску Чекатиму вас усіх У Господа ув Олірні. І мій непродажний сміх Почують не тільки рідні.
2. Ігорко. Квітки. Маруся З Олірни росу несе. Над озером озирнувся... 23 травня 2023
СЛОВИНА Словина – не дивина. Горло терпне од вина. Ти мій голос деревиш. Я лечу – коли ти спиш. Я тікаю у весну – У веселу, навісну, Неймовірно голосну, Знепритомлено тісну. Птахи, губи, сонце, сміх. Слово у губах твоїх Виноградом. Світ — яса Як одкриті небеса. Року Божого 2026 Квітня 3 дня у княжому Київі.
УКРАЇНСЬКИЙ ЛОҐОС УГОЛОС До синьої глини. Павло Мовчан Поет знаходить серцем серце слова. Любов Голота Довкола полум’я. Олександер Копиленко Ми всі пливемо у солоних водах. Папа Бенедикт ХVI До синьої глини душа переходить межу, Лишає посейбіч маєтки І мрії іржу, І пристрасті ярі, І колива кола тремкі. Голосять дерева Корінням у небо. П’янкі Стави, зільники А озер неозорі краї. Окраєне серце сміється. А води твої Солоні як море І шабля твоя гомінка І горла ворожі Рубать утомилась рука. А полум’я в’яже тебе До усих Україн – Праворуч, ліворуч, Посейбіч, потойбіч Руїн. Ти іскру отримав Од Бога І душу спалив І вічність розвіяв Помежи Величних олив. Прарадість велика Поймає Високість гірку – До синьої глини Душа переходить Ріку. Року Божого 2026 Березня 28 дня У княжому Київі. День. Просвіта.
НА СЬОМОМУ НЕБІ ПРОСВІТИ Павлові Мовчану Се дощ іде Чи голубці клюють Зерно твоє Розкидане урозсип? Зерно твоє Не знаєш де паде: На землю, чи на камінь, Чи на згубу А все на твою Україну любу.
І голубці клюють, І дощ іде... Року Божого 2026 Березня 26 дня У княжому Київі.
БЛАГОВІЩЕННЯ Як дощ на руна... Зі Святого Письма Як дощ на руна сонцелив У верби, смокви, сміх олив, У хвилі моря. Океан — Оливний Господу пеан. А берег сповнений піску. А ти окраюєш ріку Омшілим світлим валуном. Душа – не тут. Вона — огром. Оранта радістю кровить У прірвах злих тисячоліть. Повноголосся таїна — Весна. Року Божого 2026 Березня 25 дня У княжому Київі. Тепла Софія.
СРІБНА ПОЕМА БІЛОЇ СОРОЧКИ Поема білої сорочки. Іван Франко 1. Начерни мені Сріберної води. – Де? – У Гільчі. – Хе. А де се? – На Волині. Джерело святого Миколая. Там вірли Воду п’ют. – О. Вірла найшов. – Нє?
2. У Гільчі Світла багато. І води. Срібної.
3. Козаки Прийшли На берег Устя Вози розклали, Плуги – У землю. Ліси – Під поле. Сійси – родиси Жито – пшеницу, Лень по коліна, Коноплі у стелю.
4. – Там яблука добрі. – А мак? – На воді.
5. – А у Київі як? – Що? – Срібна вода є? – Йо. – Де? – У мому плетенику. – Як? – Дві срібні ложки. Вода. – О. Йо. Дві срібні ложки. – Авжеж.
6. Павуки Срібну нитку Сукають. Мокриці тчуть Полотно. Горобці а сороки Сушать го
На березі Данапрової стихії. – А сонце? – Вибілює.
7. – А місяць? – Виболює полотно. Бджоли Пергою отрушують. Зілля Фарбує. – А шиє хто? – Літо . – Добре тобі.
8. Срібна сорочка Зі мною Позавше. Вона Душу Гріє І Холодить Її, І окрилює.
9. – А кілько Вишитих маш? – На щодня. – Але ж Утрачається Св’ято. – Після 50-ти Кожен день, Дарований Господом, Свято.
10. Живу Жериславно Жерислов Жарозмисний.
11. Рано Вода непочата Загоює рани Очі розвиднює Душу Просторить У світ.
12. – Як умреш, Мо, Заповіш ми Срібну сорочку. – Нє. Срібну сорочку Душа Забере Із собою, Бо У чім ожиє Перед Господом? – Гола прийшла, Гола піде.
13. Не плутай Тіло А Душу. Тіло – рам’я, дрантя, непотріб. Душа – вічна.
14. – А сорочки твої Не дрантя? І чи не усе одно, У чому ти – У срібній, вишитій Чи нейлоновій, Чи і просто У простій у клєточку? Усе ж одно Хробачня Зжере Твоє дрантя.
– Ні. Перейду через вогонь У попіл. Попіл Зрине У срібну воду Дніпра.
15. А як же суд Божий? – І ті, що у гробах? – Йо. Ті. – Що? – У гробах. – А гріб Мій – Господній У Єрусалимі Суть. А душа Вічна Безплотна Радісна. – Же скапАла з тюрми? – З Богом пребула. – До семи раз? – Не бій си.
16. – Сорочки тобі Заповім, хлоню, Але тяжко Сорочку вишиту Нести Щодня На своїх Раменах. – А то чо? – Бо кожда Має в узорі Тисячі знаків Нації. І кожен ворог Схоче тебе Обплювати, Знищити, Закопати, І тільки тому, Що ти ворог йому. – А кому ні? – Тобі, Господу, Радости.
17. Сорочка Світла Окрилює Вічність І Кличе За обрій.
18. – Не квапси.
19. Тюрма Спорожніє Без нас.
20. – Віриш?
21. Знаю.
22. Квітом горю У сльозах Твоїх, Господи, Запахах, Звуках, Проживаю Красу Слова Твоєї Істини. Року Божого 2026 Березня 1 дня У княжому Київі. День. Просвіта.
Пошта “СП” · “Тільки меткі ластівки втішаються вільним4привільним летом, наче плавають у небесній купелі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
того. Звісно, тут можна розігнати уяву до максимуму… Та автор не поспішає, вибираючи найпишніші окрайці з цього несподіваного торта. Уже в назві твору “Знайдена сережка” закладено ключ до фривольної розповіді. Прикинуто напрями оповіді. Втім, автор таки не проминає тут можливості повнокровно сформувати персонажів; бодай коротко, мітками, позначити їхні історії. Головний герой, не те, щоб “професійний зваблювач”… Але при нагоді тривалої відсутності дружини свого не упустив. А що сережка? Та сережка, виявляється, була загублена у його помешканні його другом Любомиром, точніше, коханкою цього чоловіка… А далі все за правилами іронічної драми. Автор добре виписав діалоги, загострив характеристики героїв. Колоритно зобразив середовище, оточення… Читається так, ніби сам робив ці записи. Бо ж таке могло трапитись мало не в кожного з нас. І гумор… Є добротний гумор з натяками та недомовками. Читаймо. А чи знайшли сережку?..
6. Є у книжці й повість “Любов сліпа”. Назва походить від італійського прислів’я: “Любов сліпа, але бачить далеко”. Головні персонажі Джованні та Марта до банального просто, як і в усіх подібних історіях, зустрілися в Італії. Він – бізнесмен, вона – звичайна заробітчанка. “Джованні просто марив Мартою…” Автор добре відчуває напругу в розповіді, тому переносить події й до Львова, скеровуючи туди Джованні. Усе дійство розгортається за законами шекспірівських трагедій. І це особливо притягує нашу увагу… Повістина, безумовно, заімпонує передусім тим, хто любить любовні романи. А це – завжди зацікавлений читач. Отож Петро Цеголко дав собі раду з цією книгою. Тим паче, що наступна – не за горами…
7. Про життєпис Петра Цеголка: окреслю лише скупими штрихами писаної графіки. Воно так якось лягає. Ми познайомились ще у далекі сімдесяті на засіданні літературного об’єднання “Франкова кузня” Університету ім. Івана Франка у Львові. Я представляв філологічний факультет цього вишу, він – факультет журналістики. Уже тоді Петро писав і прозу, і поезію. І справно ходив на засідання. Згодом він працював у Львові в газетах, на радіо, телебаченні. Врешті, був представником Національної ради України з питань телерадіомовлення у Львівській області. Ми з ним часто зустрічались на різноманітних літературних та інших заходах. У періодиці нерідко зустрічав його літературні публікації: мала проза, поезія. Ціную його дар бути цікавим розповідальником та достатньо глибоким літературним аналітиком. Власне, вміння завжди бути собою. Проте час плине, і ми стаємо іншими…
культури – хорові, в хорі бере участь увесь виконком, депутати. А вже про свята й говорити нічого – співають всі. А поховання, особливо героїв, яких везуть із наших країв на щиті... Чуєш козацькі, стрілецькі, повстанські пісні і, здається, піднімають та несуть вони на крилах хлопця до “небес обітованих”. О пісне моя! Що найкращого є В серці й мислі народу мойого, В твоїх звуках, як в арфі безсмертній, жиє Й дожида воскресіння нового....
О пісне народна! Одна ти мене, Одна ти мене не лишаєш, І куди тільки доля мене не жене - Ти за мною, як пташка, літаєш. Співав головний співак Бережанщини Богдан Сильвестрович Лепкий. Може, це не так, але мені здається, що вислів: “Скільки ти знаєш українських пісень, стільки раз ти українець” має рацію. Тож запитайте у своїх дітей, скільки вони знають українських пісень.
Пошта “СП” · “Тільки меткі ластівки втішаються вільним4привільним летом, наче плавають у небесній купелі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Віктор ПАЛИНСЬКИЙ, м. Львів
1. Книжка оповідань та есеїв Петра Цеголка “Знайдена сережка” (Харків, “Фоліо”, 2025 р., 253 с.), одразу скажу, зацікавить не лише інтелектуалів-гурманів художньої творчості, а й помітно ширше коло читацького загалу. Власне своєю настроєвою практикою віднайти контекст життєвих моделей та багатогранної уяви, небанальних думок, глибоких переживань. “Знайдена сережка” дає можливість читальнику розпружитись і, разом з тим, збагнути ситуацію, коли життя закінчується не завтра й слід-таки обробляти духовну ниву. І ця щирість автора дає можливість нам бути на короткій нозі з письменником, мати діалогічне спілкування. Приємне та змістовне…
2. Не зволікатиму з тим, що лежить на поверхні тексту. Бо сьогодні саме ця тема засвічує багато воєнних вогнів у книговиданні та презентаційних залах. У Цеголка ця відкрита лінія – на сам початок. Оповідання “А чия-то війна?..” так ніби вітається з читачем і наголошує на дефініції, в яку епоху живемо, яку моральну ношу тягнемо, докладаючи надзусиль. …Молодий чоловік Андрій нібито не належить до заядлих ухилянтів. Проте перебуває на роздоріжжі сумнівів і суперечливих почуттів… Та ще й мати турботливо захищає сина. Звісно, жаліючи рідного, побиваючись та примовляючи. Але син-таки дістався дому, приїхавши з Польщі, де був на заробітках. А міг би?.. Бо ж знав, що уже вдома на нього чекають аж три повістки з військкомату. Напевне, не випадково хлопцю все ж підростати було у патріотичній сім’ї серед упівських традицій та бувальщин. Цеголко тут не притягує підтему за волосся. Вона, нібито самочинно, з’являється в процесі розповіді. І мудрий дід Микита не випадко-
Володимир БЕРЕЗІН, журналіст, громадський діяч, Донеччина – Галичина
Що більше живеш у цьому новому для тебе українському краї, то більше розумієш, наскільки ми однакові та наскільки ми різні. І перше, на що звертаєш увагу, – тут більше збереглося корінних, а це означає, перш за все, сільських народних традицій. Наша урбаністично перенасичена, вся в монстрах-мегаполісах Донеччина, як і в більшості великих українських міст, далеко відійшла від традицій, іноді без-во тут. Це вже суспільна, та й літературна традиція наша: “Тож їдьмо, Андрію, до військкомату самі. Скажеш, що готовий іти воювати, ти не ухилянт і не зрадник! А як не хочеш, боїшся, Андрію, то підемо удвох на ту війну з ворогом клятим московським. Я не боюся!.. То наша війна за Україну!..”
3. Є у книжці й оповідання, які я б назвав новелами, бо експресії в них достатньо. “Ксенин луг” саме така. Що цікаво, образність тут виразно візуальна. Можливо, маємо вплив телевізійництва, що до нього причетний був Цеголко. Бачимо, цілі ряди виструнчились, аби додати один одному колориту. Я назвав би це літературною візуалізацією. “Малий непосида, збиткар”. “Мені років чотири… пригадую, походжав туди-сюди баюрами, щось до себе говорив, а як надокучить – бовтався у них, розбризкував довкіл воду. Якщо день випадав теплий літній, тоді я на босо калабанями не ходжу, а гасаю. Аж болото летить врізнобіч”. І таких картинок в оповіданні вдосталь. Власне дитина змальовує світи відповідно до свого бачення та сприйняття. А читальнику на душі стає святково. Бо жі своє дитинство згадує. “Ксенин луг” – це в якійсь мірі й наш з вами луг, де блискотіли босі ноги. Імама, здається, дозволяла все на цьому клапті землі. Бо дитина-таки хоче набігатись та пізнати геть усе. Автор про це добре знає: пережите і спробуване. “Тільки меткі ластівки втішаються вільним-привільним летом, наче плавають у небесній купелі”. Подібні картинки, своєрідні відеофільми можна знайти й у інших оповіданнях: “Життя найкращий сценарист…”, “Криниця”, “Цвіли сади на кривчицьких пагорбах”, “Магія поцілунку”. Причому читач адаптується до цих текстів, як до своєї дитинної біографії.
4. Окремо, видається, стоїть оповідання “Цегольня”. І якшо порівняти цю назву з прізвищем автора, то можна вловити щось екзистенційне в цьому тексті. Це – мандри “країною дитинства”. І це так припадає до правдивої легенди. Здавалося б, що воно – такий собі заводик з випалення цегли. Виявляється – ні! Адже… Більшість хат і технічних будівель споруджено саме з цього матеріалу. І так добре плине авторська розповідь саме про цей, уже занедбаний, шматок землі на пагорбі край села. По-справжньому можна було тут почувати себе господарем, ватажком, воїном. Беручи до справи руїни цегольні, потрощені обладунки цехів, поснулі рейки вузькоколійок, згаслі випалювальні печі… …Тут не конче докладно виписувати сюжетні лінії, вони наче самі уявляються, вповні готові для розповіді. Випорхуючи з експресії вчинків і гучних розмов підлітків. Хлопчаки тішилися собі, бенкетували, бавились в ігри, тікали від сторожа. Згадували, як то раніше було, коли цегольня ще працювала. …Автор підводить і до того, що у цій оазі й характер хлопчаків різьбився, гартувався. Один із них, від імені якого провадиться розповідь, задумав собі вилізти на самий вершечок труби цегольні. Було страшно. Труба раптом почала хитатися. Одначе її подолано. І “очам відкрився небачений досі краєвид”. І пам’ять на все життя. У душі торжествувало бравурне: “Я зміг, я побачив те ж, що бачать лише птахи!”
5. Новела, що дала назву книжці П. Цеголка. Це, на перший погляд, вир позитивних емоцій, несподіваних скрутів, ексцентричних романів і багато дечого іншого, приємного та дещо забу-
Пошта “СП” · “Тільки меткі ластівки втішаються вільним4привільним летом, наче плавають у небесній купелі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
надійно. Тим паче, що село та все українське вбивалося голодоморами і репресіями, так званою інтернаціоналізацією, зросійщенням, обмосковленням. Але, на мою думку, все-таки головне, що в цьому є всесвітній незворотній процес поглинання сіл містами. У людей не те щоб українська культура стиралася – взагалі вбивалося та вбивається все людське, зокрема пісня. Це те людське, яке повинно бути всередині людини з дитинства. Не знаю, в кого як, але в мене, який народився і все життя провів у центрі великих міст Бахмутського краю, цього стирання точно не було і немає. Я звернув на це увагу ще в 2014 році, коли при першому захопленні Донеччини чотири місяці провів на Львівщині у селищі Добротвір. Тут співали всі завжди, і ми практично щодня чули за вікнами пісноспіви, молитви, то весільні, то поховальні, то хрещення немовлят.
Переселенці з Донеччини, які жили в п’ятиповерховому гуртожитку підприємства, в якому на першому поверсі було кафе, де відзначали християнські та сімейні свята, жартували: скільки тут живемо, проте жодного разу не бачили, щоб побилися, бо що то, мовляв, за свята?! Вони співають! Усе це я написав для того, щоб передати маленький епізод, сценку, яку я побачив, щойно приїхав на Бережанщину навесні 2022 року. Мене це вразило і поставило жирну крапку в пошуку того, чим ми відрізняємося і чим подібні, коли йдеться про пісню. Щоб зрозуміти якийсь населений пункт, треба відвідати чотири місця: засідання сесії місцевої ради, ринок, храми та кладовище. В Бережанах, як і скрізь, ринок – це не просто купівля та продаж, це системний постійно діючий майданчик спілкування, комунікації. Мій перший вихід на місцевий ринок просто “вбив” мене однією сценкою, якої не могло бути в наших краях. Але я впевнений, що раніше таке точно було. Зустрілися два дідугани, які явно приїхали з ближніх сіл на базар. По-простому обтертому одязі ці 80-річні чоловіки, здавалося, щойно злізли з воза, на якому приїхали на ярмарок. Здавалося, що від них пахне конями та землею. Вони стояли один перед одним і дуже жваво спілкувалися, у якійсь ейфорії майже не помічали, де вони та що діється навколо. А вони співали! Співали рядки якоїсь пісні, згадували та сперечалися щодо слів. Один запевняв, що треба співати так, інший заперечував та показував, як треба співати насправді. Ця сценка мене просто “вбила”. Як глибоко це все ще живе тут, і як вже у нас пропало. Далі я бачив, що пісенна культура тут не просто жива, вона розвивається. Головні дитячі та дорослі гуртки в будинках
Шевченкіана · “Тяжкі переживання засланця навіки відбилися у трагічній темряві Шевченкових очей на його першому автопортреті”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Передслово Збереглося близько двадцяти Шевченкових автопортретів і десять прижиттєвих світлин поета. Про них є ґрунтовна література, найперше – праці видатного шевченкознавця, мистецтвознавця, музейного діяча Володимира Яцюка (1946–2012). У чотирьох історичних мініатюрах, які пропоную читачеві, коротко йдеться про нечасті зображення Тараса Шевченка в головному уборі.
“Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку” У спогадах Олександра Афанасьєва-Чужбинського читаємо: “…Зійшлися ми з Тарасом Григоровичем ближче у 1846 році. Якось несподівано заїхав він до мене1 перед Масляною – блідий і з поголеною головою після недавньої пропасниці2. Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку”. Швидше за все, шапочка дісталася Шевченкові від Андрія Козачковського, який лікував його наприкінці 1845 року і знав, що саме такий головний убір буде найзручніший узимку для поголеної голови поета. Виразно бачимо шапочку на автопортретній профільній олівцевій зарисовці в повний зріст, що датується кінцем грудня 1845 року – початком січня 1846-го (вміщено на сторінці Шевченкової рукописної збірки “Три літа”). З оксамитовою шапочкою пов’язана маловідома пригода, яку можна трактувати і як прикру, і як забавну. Приїхавши в Ніжин 20 лютого 1846 року, приятелі наступного дня вирушили в Ніжинське дворянське зібрання. Хтось із начальників не хотів пропускати Шевченка в приміщення зібрання саме тому, що він був в оксамитовій шапочці. Не проминемо слова зі спогадів Афанасьєва- Чужбинського: “Поет дуже сміявся з цієї пригоди”. Бачу цю дивовижну картину. Божого обранця, який два місяці тому написав поетичний Заповіт, сповістивши живих і ненарожденних земляків своїх про те, що “полине до самого Бога” лише тоді, “як понесе з України у синєє море кров ворожу”, тобто давши нації нетлінну духовну надію й опору, зупинили на порозі Ніжинського дворянського зібрання, бо комусь здалася недоладною його оксамитова шапочка, а він у відповідь сміється сардонічним сміхом. Адже, за словами того-таки Афанасьєва- Чужбинського, пізніше в Чернігові “Тарас дуже непокоївся, чи не пристане до нього хто-небудь за шапочку”… Та, може, все було зовсім інакше, і 32-річний Шевченко, недавно врятований Господом від тяжкої недуги, відчуваючи в собі відновлення молодої сили й енергії, весело глузував зі сміховинної перепони, адже для нього взагалі не існувало нездоланних перешкод… Хай там як, педантичному розпорядникові пояснили, що Шевченко, хоч би в якому був убранні й головному уборі, робить честь зібранню самою своєю присутністю.
Автопортрет у солдатському кашкеті Перший автопортрет із головним убором (папір, олівець) Шевченко намалював 1847 року (23 червня – не пізніше 11 грудня) в Орській фортеці. Шевченкознавці вважають, що його було створено для Шевченкового приятеля Андрія Лизогуба, і тому – на невеликому аркуші, розміром із конверт, і надіслано в листі від 11 грудня 1847 року, в якому засланець виплеснув свій розпач: “Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які
Т. Шевченко. Фото. 1858 р.
страшні та довгі! – та ще й у казармах”. Тяжкі переживання засланця навіки відбилися у трагічній темряві Шевченкових очей на його першому автопортреті періоду заслання – у солдатському мундирі – буквально придавленому кашкетом із околишем: “3:Р:”. То було позначення 3-ї роти 5-го Оренбурзького лінійного батальйону. Через десять років, у Новопетровському укріпленні, уже бувши рядовим 4-ї роти 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, засланець якось відзначив у Щоденнику “ту нещасну роту, до якої і я маю нещастя належати”. Це зізнання ще більше стосується викарбуваної на Шевченковому кашкеті 3- ї роти в Орську. Не випадково зазначений твір іноді згадують під назвою “Автопортрет у солдатському кашкеті”. Отримавши подарунок і вдивившись у портрет миколаївського солдата Шевченка, Лизогуб почав свого листа до нього пронизливими словами: “Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитись”. Утім, не забудьмо, що, за словами самого Шевченка, записаними в Щоденнику в червні 1857 року, він ще в день оголошення йому царського покарання, тобто 30 травня 1847-го, “сказав собі, що з мене не зроблять солдата”. Ніби на підтвердження цього 1847-го або 1848- го Шевченко намалював шаржований автопортрет (не зберігся), який надіслав у грудні 1849 року тому-таки Лизогубу. На довільній копії автопортрета, з якою можна ознайомитися в 9-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка, видно, що рядовий іронічно зобразив себе під час муштри з рушницею і в обмундируванні та в солдатському кашкеті на голові. В Шевченковому Щоденнику наприкінці заслання – 11 липня 1857 року – є згадка про те, що в нього був уже “солом’яний капелюх-саморобка”. Своєрідний символ того, що солдата з нього “так і не зробили”.
Автопортрети в білому й чорному картузах Розгледіти Шевченка в цьому головному уборі можна лише на його автопортреті періоду заслання3 – художник зобразив себе в білому картузі (кашкеті) з широким козирком, який виступає півколом над чолом, закриваючи його наполовину. Чисто виголений, але з дозволеними вусами, він пильно й зосереджено вдивляється в наші очі, а його – широко розкриті, зболені, вимогливі, здається, проникають у саму душу. Мистецтвознавиця Ірина Вериківська вважала, що цей автопортрет Шевченко передав Варварі Рєпніній через Аркадія Венгжиновського, з ним він познайомився у листопаді 1849 року в Оренбурзі. У листі від 14 листопада 1849 року, що його передано, на думку Вериківської, через Венгжиновського, поет писав: “Намалював свій портрет, який вам посилаю на пам’ять про мене, про нещасного вашого друга”. Передати подарунок Рєпніній нібито не вдалося, “портрет увійшов у літературу як подарований А. Венгжиновському”. Щодо автопортрета в чорному картузі, який датовано 1849–1850 роками, то, за висновком мистецтвознавиці й художниці Марини Юр, він разом
Т. Шевченко. Автопортретна зарисовка в шапоч4 ці. Кінець 1845 р. – початок 1846 р.
із олійними автопортретами в білих кашкетах є копіями вже згаданого автопортрета. Справді, у 9-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка цей автопортрет подано серед творів, відомих за копіями інших авторів. Утім у цьому випадку цікава саме зміна кольору головного убору на чорний, що виразно виділяє блискучість козирка й пишноту форми картуза та надає йому монументального вигляду. Як видно з автопортретів, картуз був Шевченкові до лиця.
“Замовив фотографічний портрет у шапці й кожусі…” Такий запис у Щоденнику Шевченко зробив 30 березня 1858 року, тобто через день після повернення із заслання до Петербурга. Поетові фотографія не здалася вдалою. Принаймні, висилаючи її коменданту Новопетровського укріплення Іраклію Ускову, писав: “Посилаю вам свій поганий портрет, знятий з натури в Петербурзі”. Утім, це жодним чином не стосувалося шапки й кожуха. Досить нагадати, що через два роки художник зробив офортний автопортрет саме з цього знімка! Як відомо, є й інші фотографії поета в шапці та кожусі, втому числі серед приятелів4. Зауважу, що Шевченкові фотопортрети в шапці та кожусі, з бородою і без бороди, зроблені ще й 1859 року, посприяли свого часу спрощенню та навіть примітивізації Шевченкового феномену під пером партійних ідеологів і деяких шевченкознавців. У вірші “Низькопоклонники” (1965) на початку брежнєвського “застою” Дмитро Павличко викривав: Вони зі скелі Прометея Зняли і одягли в кожух, В смушеву шапку отамана, Ще й підв’язали очкуром, Щоб стала кривдою омана, А кривда – ласкою й добром. Синдром “шапки та кожуха” вкоренився надовго. Через три десятиліття, на світанку нової доби, Іван Драч у поезії “Виклик” вимагав: Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха. Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім: Йому було перед смертю всього лише сорок сім. Утім, обов’язково хочу наголосити, що викривальні вірші великих поетів насправді стосувалися не шапки й кожуха, які свідомо надів Шевченко, а тих державних очільників та ідеологів уже незалежної України, які так і не спромоглися в новітні часи побачити незмінного духовного консолідатора українства та будівничого держави, автора поезій, що стали невід’ємним єством духовності українського народу. Щодо моїх роздумів і висновків на цю тему в книзі “Подробиці Шевченкового життя” (2021) знаний учений-історіо-
Т. Шевченко. Автопортрет. 1847 р.
соф, академік Василь Ткаченко писав: “Володимир Мельниченко відзначає багато в чому надумані сперечання навколо козацької шапки та кожуха, що стали типовими для фотопортретів поета після повернення до Петербурга… Козацька шапка на той час – це не просто головний убір, а неодмінний атрибут етнофора… Чи можемо ми сумніватися в тому, що образ Шевченка в кожусі та шапці був своєрідним викликом імперській Росії, де служивий люд був “застебнутий на усі ґудзики”, відповідно до артикулу… Тож, судячи з усього, слід не “виломлювати” поета з історичних рамок його буття, а виходити із конкретики того часу, коли етнічний фактор був викликом імперській Росії, а індивідуальність людини в її етнічному втіленні відігравала щонайважливішу роль, навіть демонстративного виклику”5. Гарно мати такого глибокодумного читача!
P. S. Коли через багато років неодмінно буде створено нову колективну, кількатомну акаде$ мічну Біографію Тараса Шев$ ченка, всі автопортрети та світ$ лини Кобзаря займуть у ній дос$ тойне місце.
___________ 1 У середині лютого Шевченко заїхав у село Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії, а потім з Афанасьєвим-Чужбинським побував у Лубнах, Ніжині, Чернігові. 2 Ігор Марцінковський у статті “Здоров’я Шевченка” в “Шевченківській енциклопедії” зазначає, що Шевченко підхопив епідемічний висипний тиф: “Підтверджує наявність саме висипного тифу й те, що Шевченкові довелося поголити голову”. 3 Датується 1848–1849 роками – часом перебування Шевченка на Косаралі (є також версія, що його виконано в Оренбурзі), але в обох випадках це час, коли засланець мав змогу користуватися цивільним одягом. 4 Див. докладно: Яцюк В. Тарас Шевченко і світ фотографії : альбом-моногр. К., 2019. 220 с. 5 Див.: Ткаченко В. Тарас Шевченко : виття сови (роздуми над книгою Володимира Мельниченка “Подробиці Шевченкового життя”) // Суспільно-політичні процеси. Випуск 19. К. : Політія, 2022. С. 410–436.
Суспільство · “Місцем масового розташування переселенців з Чорнобиля і Прип’яті була Борщагівка в м. Києві”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
літератури, вказав на ключ декодування малої, середньої і великої прози: “Мислення письменника не схоже на інші, воно контраверсійне: він міг одночасно і стверджувати, і заперечувати”. Модератор для прикладу послався на філософський роман “Суд”, в якому Г. Штонь не просто звернувся до історії Ісуса Христа, а зважився промовляти не тільки від Його імені, а й від Нього самого. Такого у світовій літературі не спостерігалося. Водночас автор, йдучи, очевидно, від апокрифічного Євангелія Юди, переосмислював постать цього апостола, інтерпретував як зрадника, а виконавця Божої волі і порадника Сина Божого. Роман “Сад”, побудований як колаж, складається з оніричних діалогів оповідача-художника із С. Далі, міркувань про самодостатню цінність мистецтва. Не приховуючи критичного ставлення до сучасного технократичного світу, Г. Штонь протиставив йому Дух – єдину основу людського буття. Учасники заходу-присвяти колеги Г. Штоня (Оксана Сліпушко, Ярослава Вільна, Мирослава Гнатюк, А. Ткаченко, А. Шпиталь), його сини (Максим та Ігор), друзі (Б. й С. Чернії, О. Сопронюк) у своїх яскравих спогадах розкрили різнобічну натуру ювілянта. Тетяна Вірченко – доктор філології Київського університету ім. Б. Грінченка продемонструвала видання драматичних творів Г. Штоня (2012). Розмова відбувалася в щирій інтелектуальній атмосфері. Відчувалася присутність Григорія Максимовича.
Відділ зв’язків із громадськіс$ тю імені Володимира Мукана Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Суспільство · “Місцем масового розташування переселенців з Чорнобиля і Прип’яті була Борщагівка в м. Києві”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ 28 квітня 2026 р. у ННІФ відбувся захід-присвята лавреату Шевченківської премії, доктору філологічних наук, професору, письменнику, кіносценаристу, художнику, провідному науковому співробітнику Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, професору ННІФ Київського національного університету імені Тараса Шевченка Григорію Штоню (1941–2021). Цього року (13 березня) йому б виповнилося 85. За ініціативи проф. Юрія Коваліва, захід організували кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості ННІФ та Музей-кімната Олеся Гончара. Символічно, що зустріч відбувалася в просторі письменника, чий твір “Тронка” відіграв ключову роль у становленні Г. Штоня як філолога, поета, прозаїка, драматурга. Юрій Ковалів, зазначаючи розмаїття талантів Г. Штоня, окресливши наукову діяльність й творчі захоплення ювілянта, зупинився на його епіці, менш відомій шанувальникам сучасної
Анатолій Ткаченко, Максим Штонь з дружиною
Зоя РУЖИН, голова ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”
Виступає професор Юрій Ковалів
Суспільство · “Місцем масового розташування переселенців з Чорнобиля і Прип’яті була Борщагівка в м. Києві”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ На жаль, з Донбасу не виходить їздити на суди у Львів, але ситуація навколо процесу над обвинувачем у вбивстві Ірини Фаріон потребує суспільної уваги. Є очевидні спроби затягнути справу та перетворити її на блюзнірство над пам’яттю про Ірину Фаріон. І що найбільш огидно – на справжні психологічні тортури для рідних і близьких пані Ірини.
Андрій ІЛЛЄНКО, військовослужбовець
Суди постійно переносяться. То “захворів” один адвокат обвинуваченого, то інший. То вони взагалі змінюють адвокатів та знову тягнуть час на “ознайомлення з матеріалами справи”. Коли не вдається перенести засідання – обвинувачений то пробує “повіситись” на футболці прямо в залі суду, то “втрачає свідомість”. До цього жалюгідного фарсу можна було би ставитись просто як до хаотичного відчаю перед неминучою розплатою за скоєне, якби не йшлося про жахливий злочин вбивства. А ось пряма цитата “адвоката” у судовому засіданні. Це він про холоднокровно вбиту, беззахисну Ірину Фаріон: “не була громадською діячкою та всі її дії були спрямовані на розпалювання ворожнечі”. “Адвокат” забув, що судять взагалі-то не Фаріон, а її вбивцю? “Адвокат”, до речі, відомий тим, що захищає колаборантів та навіть депутатів російської “госдуми”. Дуже показово. Навіщо потрібен весь цей абсурдний потік бруду та примітивних маніпуляцій, якщо ти вважаєш себе невинуватим? Не дуже логічна лінія поведінки, коли проти тебе всі експертизи
На 80-му році життя відійшов у засвіти Дмитро Йосипович Іванов – відомий український поет, прозаїк і журналіст, лавреат Шевченківської премії, заслужений журналіст
(портретна та одорологічна), особливо коли загрожує довічне. Можна ж просто дати відповідь на очевидні запитання: · Що привело мешканця Дніпра у двір Ірини Фаріон у Львові? · Для чого він влаштував весь цей маскарад з окулярами, шапкою, дивним одягом, який попередньо купив в інтернеті, а потім сам собі з Дніпра пересилав у Львів? · Чому він робив напередодні вбивства сотні дивних пошукових запитів, особливо з приводу того, як замітати сліди, “вбити людину і не понести покарання”? · Навіщо йому скріншоти місця проживання Ірини Фаріон? · Чому одразу після затримання обвинувачений (підозрюваний?) вів себе зухвало, а зараз грає невинну жертву “у відчаї”? Але при цьому знову ж таки жодного суттєвого слова по фактичних обставинах справи? Якщо ж нема чого сказати по суті – лишається лише тягнути час та поливати брудом убиту Ірину Фаріон. Сподіваюсь, суд здійснить правосуддя. (Текст зі сторінки у Фейсбук Андрія Іллєнка, заголовок – редакція “СП”)
України, багаторічний головний редактор Чернігівської обласної газети “Гарт”. Просвітяни розділяють біль утрати з рідними і близькими покійного, з усіма, хто знав Дмитра Йосиповича Іванова. Світла пам’ять.
Після наймасштабнішої за всю історію ядерної енергетики Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 року тисячі людей отримали радіоактивне опромінення. Місцем масового розташування переселенців з Чорнобиля і Прип’яті була Борщагівка в м. Києві. Громада постраждалих прип’ятчан звернулася до Благочинного Святошинського району м. Києва отця Валерія Симанцо, а через нього до Патріарха (на той час Митрополита) Філарета, який і благословив заснування каплиці парафії Різдва Пресвятої Богородиці за адресою: вул. Якуба Коласа, 27. У 2002 р. в сквері житлового масиву було поставлено пам’ятний знак мешканцям м. Прип’яті ГО Союз “Чорнобиль України” та ГО “Діти Чорнобиля” за підтримки депутатів Верховної Ради України, Київської міськради та Святошинської РДА. Настоятелем каплиці Православної церкви України Різдва Пресвятої Богородиці є митрофорний протоієрей Олександр Швець. У цій каплиці знаходиться ікона “Спасителя Чорнобиля”, яку ще в ті часи привезено Патріархом Володимиром
Романюком та отцем Іоаном Швецем з Німеччини, а передано Екзархом західної Європи автокефальної церкви Патріком Детралем. Цей образ написано графинею з Києва, художницею, яка проживала в Німеччині після Чорнобильської трагедії. Вже в Києві, художником Віктором Чорнобаєм збільшено образ і він знаходиться в капличці Різдва Пресвятої Богородиці при вході праворуч. Щороку проводиться заупокійне богослужіння та чин вшанування пам’яті загиблих. 25 квітня також відбулося вшанування пам’яті мешканців м. Прип’яті та ліквідаторів Чорнобильської трагедії. Курсанти Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою (директор – Людмила Рожкова) Вероніка Тахірова і Андрій Кузьмич поставили вінок і світильник з Благодатним Вогнем до пам’ятного знаку. Пролунали виступи голови ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць” Зої Ружин, яка передала коровай голові органу самоорганізації населення “Прип’ятчани” Людмилі Белокраінській. У виступі Людмили Петрівни пролунали слова вдячності ліквідаторам та співчуття родинам, що загинули від радіації з м. Прип’яті, вона подякувала Іоану Швецю за співучасть і закликала прип’ятчан відвідувати церкву на богослужіннях. Відбулося преломлення короваю за світлу пам’ять і Царство Небесне самовідданих Батьківщині героїв та мешканців м. Прип’яті загиблих від радіації. Хліб розносила між членами своєї організації з благословення Іоана Швеця разом із дітьми народного художнього колективу Театру пісні “Ладоньки” Центру позашкільної роботи Святошинського району, які були присутні на заході під керівництвом заслуженої діячки мистецтв України Світлани Садовенко. Захід підтримала представниця Святошинської РДА Людмила Яковенко. Також пролунав виступ представника Київської міської організації зі Святошинського району Союз “Чорнобильці України” Якова Марченка. Вшанування відбулося від Київського коледжу, НСПУ, Національної Ради жінок України, Спілки офіцерів України, ТОВ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, учасників “Мистецького спецназу”, ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, ГО “Земляки Придніпров’я”, ГО “Спілка Чорнобильців м. Києва”, ОСН “Прип’ятчани”. Вдячна за підтримку в підготовці до вшанування заступникам директора коледжу Ладі Волошковій та Олексію Петровичу, літописцю заходу Олександру Мацепурі та посестрам-мироносицям Світлані Садовенко і Ларисі Павленко. Вдячність голові ГО “ВО “Земляки Придніпров’я” Леоніду Костюченку та всім, хто вшановував світлу пам’ять чорнобильців.
Втрата
Цікаво знати · ““Найшла коса на камінь”, але, як не дивно, це дало позитивний ефекту подальшому творчому зростанні”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Заочне знайомство в автора цих рядків із всесвітньовідомим вокалістом британської супер-групи “Deep Purple” Ієном Гілланом відбулось тепер уже в далеких 70-х, коли невідомо якими шляхами за “залізну завісу” потрапили вінілові платівки з альбомами “Deep Purple in Rock”, “Fireball”, “Machine Head”, “Made in Japan”. Тоді вперше, як грім серед ясного неба, прозвучала музика з допотопних програвачів і магнітофонів, яка багатьох не лише приголомшила, а й шокувала.
Тарас ГОЛОВКО
Музикознавцю О. Євтушенку присвячую
У країну, де ледь не цілодобово із совкових телевізорів і радіоприймачів звучали ялові пісні на кшталт “Мой адрес – Советский Союз”, раптом увірвалися англомовні музичні композиції з незвичайним інструментальним супроводом, в яких вокаліст володів винятковими вокальними даними – близько 4 октав – від низьких баритональних нот до екстремально високих сопрано-нот. Такі пісні у його виконанні, як “Speed King”, “Child in Time”, “Smoke On The Water”, одразу підкорили затуркану комсомолом молодь, яка ніби прокинулася після тривалого летаргічного сну і зовсім іншими очима почала дивитися на зовнішній світ. А коли у вересні 1996 року до Києва вперше завітав “Deep Pur- ple” у складі Ієна Гіллана (вокал), Роджера Гловера (бас), Ієна Пейса (ударні), Джона Лорда (клавішні), Стіва Морса (соло) і виступив із концертом тоді ще на Республіканському стадіоні на підтримку альбому “Purpendi- cular”, відбувся довгоочікуваний тріумф цього самобутнього музичного колективу на українській землі. Тепер, майже через пів століття, знаменитий англійський рок-вокаліст, фронтмен, композитор і пісняр вирішив поділитися автобіографічними спогадами перед багатомільйонною читацькою авдиторією про власну музичну кар’єру, розпочату ще в кінці 60-х і яка триває досі, хоча йому в серпні нинішнього року виповниться 81 рік! Книга під назвою “Автобіографія вокаліста Deep Purple” у перекладі Геннадія Шпака (автобіографія) і Юлії Вротної (пісні і поезії) вийшла друком у видавництві “Наш формат” майже через десятиріччя, як Ієн Гіллан за участі співавтора Девіда Коена випустили автентичне видання водному з лондонських книговидавництв. Такий тривалий термін можна пояснити несприятливими обставинами, викликаними війною, що, логічно, ускладнюють реалізацію подібних видавничих проєктів. Вже з перших сторінок книги починає формуватися уявлення про Ієна Гіллана як непересічну особистість, який завдяки вродженим талантам пробився на вершину рок-олімпу, опинившись у складі “Deep Purple”. Якби цього не сталося, хто знає, яка у нього виявилася б доля, прихильна чи, навпаки, невдячна, як, приміром, з фатальними наслідками для Дженіс Джоплін, Джимі Хендрікса, Джима Моррісона, Марка Болана, Курта Кобейна, Пола Коссоффа, ближче до наших днів з Емі Вайнгауз і ще з десятком інших обдарованих особистостей. Так, Ієну Гіллану поталанило, що його голос більше припав до смаку засновникам гурту “Deep Purple” – гітаристу Річі Блекмору, клавішнику Джону Лорду, ударнику Ієну Пейсі, аніж вокальні дані Рода Еванса і гра на бас-гітарі Ніка Симпера, яких просто грубо виштовхали за двері після запису за їхньої участі трьох перших альбомів – “Shades of Deep Purple”, “Book of Tali- esyn”, “Deep Purple”, відверто скажемо, вкрай комерційно невдалих, а відтак малоприбуткових. Було ще кілька суттєвих факторів, як переконує у книжці Гіллан, що схилили шальки терезів на його користь. Перший – його креативність, одразу виявлена при написанні пісень до альбому “Deep Purple in Rock” (і для всіх наступних після нього!), окремі з яких стали хітами, посіли перші місця у музичних чартах багатьох країн світу, в результаті тираж сягнув від 5,7 до 12 мільйонів копій! Другий позитивний фактор пов’язаний із бас-гітаристом Роджером Гловером, з яким Гіллан раніше виступав у складі малопомітної в музичному середовищі Англії групи “Episode Six”, а потім після наполегливих вмовлянь все-таки влився у творчий колектив “De- ep Purple” (дуже вдало!). Другий альбом “Fireboll” вийшов наступного року після “Deep Purple in Rock”, для якого Гіллан написав пісні: “Fireboll”, “Strange Kind of Woman”, “The Mule”, “Fools”, “No One Came”. Остання композиція є показовою, бо в ній Гіллан виявив себе як вдумливий автор, що рефлексує на славу, музичну індустрію та власне місце в ній. Пісня сприймається як автобіографічний монолог, де він описує досвід перебування в епіцентрі успіху “Deep Purple”. У книжці Гіллан відверто зізнається, що “Fi- reboll” є його улюбленим альбомом, бо в ньому він та інші члени гурту багато експериментували, добиваючись розширення музичної палітри, шліфування власного стилю виконання, застосування нових технічних прийомів під час запису звуку й чимало іншого. Десь о тій порі сталася знакова подія, яка зміцнила авторитет Гіллана як талановитого вокаліста, здатного працювати у різних жанрах – від швидкісних рок-номерів до психоделічного та прогресивного року. З ним, як він пише у книзі, почали рахуватися і розмовляти на рівних ті, хто вже мав зірковий статус, зокрема, музиканти з груп “The Who”, “The Kinks”, “Procol Harum”, “Faces”, “The Hollies”. Саме почувши голос співака в альбомі “Deep Purple in Rock”, творці рок-опери “Jesus Christ Superstar” (“Ісус Христос Суперзірка”) Ендрю Ллойд Вебер і Тім Райс запросили Ієна виконати в ній роль Ісуса Христа, завдяки чому їхній проєкт став успішним, бо співак задав надзвичайно високу планку того, як саме має звучати “рок-Ісус”, поєднавши релігійну драматичність із бунтівною енергією рок-н-ролу. У книжці Гіллан вперше розкриває маловідомий факт, що прямим його конкурентом під час прослуховувань кандидатів на виконання арій Ісуса Христа в рок-опері виявився сам Роберт Плант із супер-групи “Led Zeppelin”, котрий, з невідомих причин, чомусь був відхилений Вебером і Райсом.
Завдяки колосальному успіху “Ісус Христос Суперзірка” ім’я малознаного до того часу вокаліста з рок-гурту “Deep Purple” стало відомим широкій авдиторії по обидва боки Атлантики, в одну мить зробила його мегазіркою першої величини. В такому статусі Гіллан підійшов до запису третього за його участі, але шостого за рахунком альбому “Deep Purple” – “Mac- hine head” 1972 року. Не буде “секретом Полішинеля”, але майже всі члени групи на той час не мали за плечима академічної музичної освіти. Щоправда, крім одного. Гіллана, Гловера, Пейсі і Блекмора можна сприймати винятково талановитими самоуками, які досягли неймовірної віртуозності і фантастичної майстерності гри на електрогітарах, ударній установці і у співанні суто завдяки вродженим здібностям плюс наполегливому навчанню, що тривало роками. На противагу цій четвірці аматорів-професіоналів клавішник Джон Лорд, крім того, що з дитинства брав уроки гри на фортепіано, мав серйозну академічну підготовку з класичної музики, ще навчався у престижній Королівській центральній школі мовлення та драми у Лондоні, заснованій на початку минулого століття. Гіллан з особливим пієтетом відгукується у книзі про майстерність Лорда як органіста, виявлену ним при записі альбомів “Deep Purple in Rock”, “Fire- boll”, “Machine Head”. Згадуються його технічні нововведення, до яких він вдався, зокрема, з органом Hammond C3, підключивши інструмент до потужних гітарних підсилювачів Marshall, що дозволило досягти особливого звучання, яке ідеально пасувало для важкого року. Саме органіст з “Deep Purple” долучив інших членів групи до співпраці з великими симфонічними оркестрами, намагаючись в тому ж сольному проєкті “Concerto for Group and Orchestra” на початку 70-х започаткувати новий жанр у тогочасній музиці, що згодом отримав назву “симфо-рок”. Складно сьогодні переоцінити значення альбому “Machine Head” у творчому доробку “Deep Purple”, який нараховує 24 студійних і близько 30 концертних альбомів. Гіллан, як і більшість музичних критиків, так само схиляється до думки, що “Mac- hine Head” є вершинним у творчості рок-гурту, після якого жоден наступний альбом так і не зміг перевершити “Шляпку кілочка” (або стержня в дослівному перекладі з англійської, за допомогою якого кріпляться струни на музичному інструменті, зокрема на тій же електрогітарі). Після виходу “Machine He- ad” альбом очолив чарти у Великій Британії та став найуспішнішим релізом гурту у США. Музикознавці тоді в один голос стверджували: цей доробок зробив “Deep Purple” світовими зірками першої величини. Кожна пісня на платівці стала класикою. Взяти хоча б для прикладу “Smoke on the Water”, написану Гілланом у тандемі з Гловером під враженням побаченої пожежі в готелі-казино Монтре у Швейцарії, що спалахнула на їхніх очах внаслідок ідіотської витівки одного з відвідувачів закладу. Слова до пісні написали за один вечір, а їхній колега Річі Блекмор придумав оригінальний риф до неї, який був створений під впливом п’ятої симфонії Бетховена. “Smoke on the Water” невдовзі став хітом, принісши багатомільйонні прибутки групі. Як, власне, й інші хіти з цього альбому, зокрема, “Highway Star”, “Lazy”, “Space Truckin’”. Саме в “Machine Head” Гіллан продемонстрував неймовірний діапазон у власному співі – від низького, майже розмовного тембру до фірмового високого крику (falsetto shriek). Його виконання в “Highway Star” та “Lazy” вважається еталонним для рок-вокалу. Що стосується змісту пісень, автором яких він був, то саме в цей період Ієн почав більше використовувати іронію та побутові сюжети, що додало гурту певної “земної” харизми на противагу містиці “Led Zeppelin” чи похмурості “Black Sabbath”. Його візаві – Річі Блекмор, яким він поступово став, коли відчув, що авторитет Гіллана зростає в гурті, відтак його одноосібне лідерство починає занепадати, спромігся в альбомі “Mac- hine Head” впровадити елементи класичної музики, зокрема мотиви мелодій Баха та Вівальді, у хард-рок. Крім того, він один із перших на той час у суто рокових композиціях використовував арпеджіо* та секвенції**. На думку тогочасних музичних критиків, техніка гри на електрогітарі Річі Блекмора була набагато чистішою та гострішою, ніж у більшості тодішніх гітаристів, що робило звук “Deep Purple” агресивнішим, але шляхетним. Ще однією характерною особливістю в музичних досягненнях “Machine Head” можна назвати своєрідні дуелі, що відбувались під час виконання композицій між соло-гітаристом Річі Блекмором і клавішником Джоном Лордом. Приміром, у композиції “Lazy” Річі на улюбленому ним інструменті Fender Stratocas- ter демонструє свої блюзові корені, водночас вступаючи в тривалу перекличку з органом Hammond Джона, де гітара імітує людський голос або губну гармоніку. Підсумовуючи все, що було сказано про шостий альбом у дискографії “Deep Purple” і роль у ньому Ієна Гіллана й інших учасників ансамблю, додамо: “Мachine Head” став в історії світової рок-музики своєрідним мостом між блюз-роком 60-х та важким металом 80-х. Без нього неможливо уявити розвиток важкої музики в тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні. Творча конкуренція між Гілланом і Блекмором у складі “De- ep Purple”, з одного боку, сприяла досягненню приголомшливого успіху на світовій рок-сцені, аз іншого – заклала конфліктність, яку, до певного часу, вдавалось гамувати, однак після запису чергового альбому “Who Do We Think We Are” атмосфера в колективі стала настільки токсичною, що Гіллан змушений був в 1973 році піти з групи, прихопивши із собою відданого друга Роджера Гловера. В автобіографічній книзі Гіллан неодноразово аналізує причини виникнення ворожнечі між ним і лід-гітаристом, який небезпідставно вважав себе головним архітектором звуку в “Deep Pur- ple”. Якщо зважити всі “за” і “проти”, щоб зрозуміти, на чиєму боці “була правда”, то виникає ось така картина. Блекмор бачив “Deep Purple” як власний проєкт, де він мав бути головним саундкріейтером. Гіллан же був надто яскравою та самостійною особистістю, щоб просто “виконувати вказівки”. Вимагаючи дисципліни та підпорядкування своєму баченню, Річі дуже часто наражався на гостре почуття гумору та волелюбний характер Ієна, і це все більше дратувало серйозного і зарозумілого гітариста, доводило до справжнього шаленства. Був ще один нюанс, що впливав на їхні стосунки. Хоча разом вони створили справжні перлини у рок-музиці, їхні погляди на розвиток гурту часто розходилися. Якщо один більше тяжів до неокласики та чітких структур (це яскраво проявилося у музичному стилі створеної Блекмором в 1975 році рок-групи “Rainbow”), то інший, навпаки, надавав перевагу більш спонтанному, рок-н-рольному та блюзовому підходу. Так само у побуті, поза сценою, обоє демонстрували абсолютно протилежну поведінку. Річі був замкненим, схильним до містики та складних розіграшів, які, м’яко кажучи, іноді переходили межу. Ієн, навпаки, мав компанійський вигляд, любив вечірки та пряме спілкування. Словом, “найшла коса на камінь”, але, як не дивно, це дало позитивний ефект у подальшому творчому зростанні як одного, так й іншого, ба більше, їхні наступні проєкти порадували новими музичними шедеврами істинних шанувальників хард-року.
Далі буде.
Театр · “Маємо знаходити в театрі форми, які допоможуть осмислити досвід життя під час війни”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
з ним не так багато репетирували, але це буде абсолютно інший Роберт. У Сергія своя психофізика, своє почуття гумору, і він дещо по-своєму дивиться на певні рішення по конкретних сценах. Юлія Брусенцева та Олена Свірська на ролі Каті – українки, до якої в Харків з Польщі буде їхати наш герой. Це теж будуть різні образи, але дуже цікаві психологічні портрети. А ще у нас неймовірна Марилі – це дружина-полька Роберта, яка з’являється у його спогадах. Її грають наші молоді акторки Дар’я Проценко та Катерина Чікіна. У цьому образі значна увага приділена не лише психологічному, але й візуальному та пластичному рішенню. Тут глядач побачить прекрасну роботу балетмейстерки Анжеліки Борисової. Не можна не згадати друга Роберта – Якуба, дуже турботливого і водночас комічного персонажа. Його емпатія до українців згодом заражає і Роберта, який спершу доволі прохолодно ставився до подій в Україні. Так було до моменту, поки він не побачив по телевізору в новинах своє колишнє кохання – Катю. Після цього в нього перевертається світ і він рушає в Україну. Якуба грають чудові актори Артем Атаманюк та Ігор Ніколаєв, які мають прекрасне почуття гумору в поєднанні з тонким психологічним малюнком – це створює незабутні образи.
На перший погляд сценографія доволі проста: двері пекарні та два столи, які в процесі історії набувають нових сенсів, наприклад, столи стають поличками в купе потяга, ліжками в гуртожитку чи сховищем в харківський квартирі. А двері пекарні – порталом в минуле, телевізором чи екраном під час відеозв’язку. Тому велика увага приділяється відеоконтенту та художньому світлу. У “Колишніх” я передусім хотів, аби було чути історію, сповідь головного героя. Цьому не повинно було ніщо заважати. Тому у нас все максимально просто. Багато крупних планів. Думаю, вийшла проста, але щира й щемлива історія. Тут дуже важлива атмосфера. Для цього режисер-постановник має створити світ, у якому будуть жити персонажі. Тому актор мусить бути живим, а не маріонеткою в руках режисера. Коли на виставу прийшов глядач, то вона задихала, з’явилися гумор, легкість, повітря. Актори стали більш живими, наповненими. На наступні покази майже всі квитки продані. Глядач пішов на виставу. По оплесках ми відчули його любов і вдячність за розмову, яку ведемо в цій виставі. А з Володимиром Голосняком у нас знову є ідея. Тож сподіваємось, що буде наступний спільний проєкт.
Театр · “Маємо знаходити в театрі форми, які допоможуть осмислити досвід життя під час війни”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Київський академічний драматичний театр на Подолі імені Віталія Малахова в останні роки неодноразово звертався до сучасної української драматургії. Новим проєктом стала вистава “Колишні” за п’єсою Володимира Голосняка.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда Межула
“У цьому світі щось дуже сумне діється, обірвалося щось важливе, щось таке, що передавалося від старших до молодших і робило нас вічними. Відтак ми стаємо одноразовими людьми, як одноразовий посуд. Цей світ схиблений на одноразових речах, і одноразові люди його точно погублять”, – так міркує Роберт Новак, зустрівши своє колишнє кохання через десятки років. Як і герою цієї історії, нам інколи здається, ніби життя викинуло тебе на узбіччя і ти вже нікому не потрібний. Але щоденна праця, любов і служіння повертають нас до життя і наповнюють сенсом кожен прожитий день. Тому ця драматична історія пекаря стає надихаючою і вселяє віру в любов до життя. – Спочатку я написав новелу “Колишні”, – пригадує Володимир Голосняк, заслужений артист України, автор п’єси. – Дав її почитати людям, які належать до театрального середовища. Вони сказали, що це сценічний матеріал і, можливо, варто написати п’єсу. В основу її лягли події російсько-української війни. Через певний час я звернувся до директора-художнього керівника Київського академічного драматичного театру на Подолі імені Віталія Малахова Богдана Бенюка і запропонував йому декілька своїх п’єс. Минув приблизно тиждень. Дзвінок від Богдана Михайловича, він говорить: “Мене зачепила п’єса “Колишні”. Покажу її одному режисеру, порадимося, подумаємо, чи зможемо ми за це взятися”. Дуже вдячний Богдану Михайловичу, що він звернув увагу на цей матеріал. На певному етапі я брав активнішу участь у створенні вистави. Знову ж таки мені зателефонував пан Бенюк і сказав, що вони хочуть з цим матеріалом “дещо погратися”. Я прийшов на репетицію. Богдан Михайлович познайомив мене з режисером Володимиром Кудлінським. Ми поспілкувалися, і мене попросили дописати декілька сцен. Частина з них увійшла до вистави, а деякі – ні. Для мене це був цікавий досвід. Часу на реалізацію обмаль, сьогодні треба було писати нову сцену на завтра. Не випадково запропонував свої твори саме Театру на Подолі. Ще коли писав п’єсу “Колишні”, то думав над тим, хто з акторів ідеально підійшов би на роль Якуба. І бачив у цій ролі саме Бенюка. Щось мені підказувало, що Богдан Михайлович має відчувати цей матеріал. Але він сприйняв п’єсу дещо інакше – побачив себе в ролі Роберта. І блискуче цю роль зіграв. А роль Якуба довірили акторові Артему Атаманюку, якому, як на мене, вона чудово вдалася.
Також хотілося б згадати про режисера Володимира Кудлінського. Вважаю, що він сповідує інтелігентну режисуру, точно відчуває матеріал. Не женеться за хайпом, ефектом заради ефекту, модерною формою заради модерної форми. Володимир відштовхується від суті, від ідеї. Підібрався прекрасний творчий ансамбль. Було дуже приємно попрацювати з цією командою. Режисер, художниця Софія Пляцко, всі актори підтримували одне одного, щось підказували, радили. Разом хвилювалися, разом раділи, що вистава набирає форму, росте, розвивається. Чудова команда, чудовий театр зі своїм глядачем, який прийняв виставу. Сьогодні у мене багато матеріалу в роботі. Це і п’єси, і новели. Днями закінчив новелу “Win-win” – це англійське словосполучення, яке означає стратегію побудови стосунків, коли обидві сторони мають вигоду, лишаються в плюсі. Вона близька за темою і формою до новели “Колишні”. Оповідь ведеться від імені літньої людини. Значна частина подій пов’язана з Чехією. Задумана ще одна новела, а всі три мають скласти трилогію і вийти під однією обкладинкою. Сподіваюсь, що найближчим часом зможу закінчити нові п’єси і запропонувати їх українським театрам. Частина цих творів буде пов’язана з війною. Вважаю, що ми не можемо ховатися від цієї теми, а маємо знаходити форми, які допоможуть осмислити досвід життя під час війни. – Сьогодні є потреба говорити про актуальні проблеми, про те, що хвилює людей, – переконаний Володимир Кудлінський, режисер-постановник. – І саме сучасні автори намагаються знайти відповіді на болючі питання. Тому по можливості читаю сучасні твори, слідкую за актуальною драматургією, але не так просто знайти свого автора, свій текст. Історія Володимира Голосняка стала радше винятком із правил. Його п’єса, яку дав мені почитати Богдан Бенюк, одразу сподобалася. Перечитав інші твори цього автора – збірку новел, де були і “Колишні”, і зрозумів, що світ героїв Голосняка мені близький. Я відчув теми, які мене хвилюють, і сформулював для себе, про що буде вистава. Оскільки головний герой працює в пекарні, я вирішив вивчити це питання. Тому пішов до пекарні “Good Bread”. Треба було зрозуміти, хто такий пекар, і зсередини відчути технологію виробництва хліба. Адже це не просто технологічний процес, це сакральна історія створення хліба. Потім ми завітали до пекарні з художницею Софією Пляцко. Після цього народилася сценографія вистави, основою якої стали великі двері печі. Згодом до пекарні завітали актори, і побачене справило на всіх незабутнє враження. Головна чеснота цієї пекарні – люди, які там працюють. “Good Bread” займається багатьма проєктами, зокрема волонтерством: випікають хліб для фронту і для цивільних, які перебувають у прифронтових зонах. Тут працюють люди з ментальною інвалідністю. Для них це справжня терапія, певна соціологізація. Усім процесом керує головний технолог пані Галина, яка вчила нас не лише, як замішувати і ліпити хліб. Вона розкривала нам секрети професійної етики, філософії роботи з хлібом, де ключове слово – це любов. Власне, цей досвід допоміг нам в майбутній роботі. Я вже казав, що ознайомився і з іншими творами Володимира Голосняка. Мені подобається, як він пише, як розкриває персонажів. Ми разом працювали і над цим текстом. У процесі репетицій зрозуміли, що деякі сцени потрібно переставити місцями, деякі скоротити, а деякі дописати. Володимир із розумінням ставився до наших пропозицій і був активним учасником процесу. Зрештою, все це було корисно для вистави, за що ми вдячні автору. Якщо говорити про Богдана Бенюка (виконавець ролі Роберта), очільника нашого театру, то в процесі роботи над виставою, він був передусім актором. Ми могли з ним сперечатися по ролі, по композиції вистави, знаходити нові рішення, але це завжди дуже цікаво. Він завжди готується до репетиції, приносить нові ідеї, сумнівається, пробує, шукає. Мені дуже імпонує такий тип актора, який 24/7 працює над роллю. В іншому складі цю роль виконуватиме ще один наш чудовий актор Сергій Бойко. На жаль, він трохи випав із процесу через проблеми зі здоров’ям. Ми
Театр · “Маємо знаходити в театрі форми, які допоможуть осмислити досвід життя під час війни”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ 08.05 (п’ятниця) 18:00 – “Мазепа”. Театр “Сузір’я”, вул. Ярославів Вал, 14-Б. Мазепа. Триста років це ім’я хвилює світ. Український гетьман та меценат, поет та палкий коханець, лицар, будівничий храмів та університетів, людина, яка пішла проти московського царя. Хто він, таємничій вершник, після смерті якого були знищені усі його портрети, спаплюжена могила, віддане анафемі ім’я? На це запитання намагалися відповісти Байрон, Віктор Гюго і Вольтер. Вистава Театру “Дзеркало” “Мазепа” Love-story підіймає покров таємниці кохання великого гетьмана та його юної похресниці Мотрі Кочубівни. Глядачі поринуть у ті романтичні часи, де схрестили шаблі любові зрада, де світом править справжнє кохання, а Віра і Честь – дорожчі від золота.
17.05 (неділя) 12:00 — “Троянда пустелі”. Культурний кластер “Краків”, Русанівська Набережна, 12. Поетична п’єса-казка для дітей. У квітучому саду, де панує гармонія, з’являється незвичайна гостя – Троянда пустелі на ім’я Аденія. Вітри Сахари приносять її до квітника, де мешкають Мальва, Барвінок, Сонях, Чорнобривець і Калина. Її поява викликає зацікавлення, пробуджує нові ідеї та готує мешканців саду до випробувань. Коли на сад насувається загроза з боку чортополохів – агресивних істот зі сміттєзвалища – квіти змушені об’єднатися, щоб захистити свій світ, гідність і красу. Алегорична історія боротьби за свободу розгортається у музично-поетичній виставі, сповненій живої мови, пластики, пісень і глибоких символів.
16 Вернісаж · “Для Художника кожен образ важливий і дорогий, бо це частинки великого рідного Всесвіту”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
маленька частинка скарбу пана Василя, бо загалом його набуток складається з півтори тисячі робіт. Але й кілька десятків картин дають уявлення про самобутність митця. Тут закладені глибокі сенси, розмисли, прочитується сковородинська мудрість, відчувається закорінення у традицію і світ краси. Тут постає унікальний сучасний Художник, витоки творчості якого в маленькому селі Вовчок на Вінниччині. А вершини творчості шанують нині в Канаді, Швеції, США, Польщі, Німеччині, Угорщині, Хорватії, Великій Британії. А найперше – в Україні. Дорогі друзі, відвідайте виставку Василя Корчинського (вул. Б. Хмельницького, 17/52). У центрі нашої столиці, яку пан Василь любить серцем сина і увічнює талантом українського Художника від Бога.
16 Вернісаж · “Для Художника кожен образ важливий і дорогий, бо це частинки великого рідного Всесвіту”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ але тут є увесь світ український з хатами, вітряками, декоративними речами. Україна в моєму баченні – наїв. Я хотів би, щоб ми жили, можливо, більше розумом, ніж почуттями. Але ми внутрішньо багаті і світ наш – внутрішній, казковий. Натюрморти свої я пишу без натури. Є щось, що надихає. От бачу в майстерні гілочку з дачі і з неї роблю натюрморт. Я не хочу, щоб пейзаж чи натюрморт були реалістичним зображенням. З одного боку – тут є реалізм, все вгадується. З іншого – це цілий образ. Ціла пісня. Якщо я беру гілочку фізалісу, то мені важливо
Триває виставка українського художника живописця, графіка, майстра витинанки, члена Національної спілки художників України Василя Корчинського “Світ, в якому я живу”. Проєкт здійснено за підтримки юридичної фірми Астерс. Слава Богу, що є у нас меценати, готові підтримати українське мистецтво. А сьогодні Художник запросив мене в цей чудовий світ, як на планету Україну. Тут різноманіття кольорів, тем і технік. Тут живопис, графіка і витинанки. Тут народні мотиви, історичні сюжети, спогади з дитинства, куточок нічних Карпат, човен посеред місячної ночі, джерело побіля Далеких печер, червоний кущ верболозу, букет фізалісу, собори рідного Міста, сім маминих хлібів, Герої Крут, мандрівний Сковорода і золоті яблучка папірівки. Для Художника кожен образ важливий і дорогий, бо це частинки великого рідного Всесвіту, який він любить, творить і яким щедро ділиться з нами. Кожна картина має власну історію і зміст. Тому розглядаєш їх, ніби гортаєш сторінки барвистої книги українського Буття. А коли слухаєш розповіді художника про кожну, то розумієш, що книжка має бути. Паперова, ошатна, з ілюстраціями і поетичними авторськими текстами. Бо оповідач пан Василь блискучий. Бо кожна його картина – це вишукана історія. – Ось “Ніч на Івана Купала”. Я завжди працюю з етнографією – зі свого дитинства, зі свого життя і України. Таким чином, намагаюсь всі пісні, легенди, перекази побачити у візуальному ряду. Тут нема реалістичності,
проспівати її від і до. Передати все багатство квітки. Так само і в пейзажі. Якось вранці я вийшов на берег Дніпра. Все таке ранкове, чудове. І раптом побачив маленький маленький кущик, який вразив мене контрастом з небом і водою. І це надихнуло на роботу. Реалістичні роботи з натури – то не моє. Може, ви пам’ятаєте нижній вхід у Лавру, там були джерела. І ті джерела були під дашками кованих альтанок. І були симпатичні, хоча старенькі, іржаві. З етюду я зробив роботу, а зараз
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
джерела закували, замурували і підвели крани. Натискуєш – і йде свята вода. А чи свята? Бо коли була криниця, ти крутиш корбою, то відчуваєш якусь містику. Тому цю містику хотілося передати, щоб створити образ джерела, того стану вечірнього, якогось марева, перепустити через душу і захопити отим маревом глядача. У нас на дачі в Морозівці є закинуті водонапірні башти, куди прилітають лелеки і мостять гнізда. На картині – одна з тих башт, яку наповнюють життям птахи, що повернулися до рідного гнізда. У мене багато яблунь. Я люблю їх писати. Картина називається “Білий налив”. Тут село, така собі літня благодать, ці яблука – ранні, достигають найперше. Років 10 ми їздили на пленери до села Поташні. Був такий чудовий чоловік з Поташні, жив у Словаччині, а коли приїжджав до мами, то організовував у селі пленери. Він відновив стару школу, і там ми зупинялися, осіб 7 10. От раз я вийшов вранці і через сливи побачив сонце, яке сходить. Сонця не бачив, але бачив світло. І таку роботу зробив. Тут – Київ, не прив’язаний до певного місця, а просто “Вечірній Київ”. Конкретного місця немає, та Київ проглядається. Тут — картина, присвячена Кам’янцю Подільському. Мій кум живе біля самого Кам’янця, звідки видно замок. І цю старовину я передав з допомогою техніки з піском. Наповнення піском дає певну фактуру. Вона на дотик, як штукатурка. Ось “Скіфський степ”. Я б ніколи цих великих робіт не писав, якби не було проєкту Олександра Мельника “Україна від Трипілля до сьогодення”. На початках він запросив мене долучитися до виставки. І я вже 8 разів брав участь у бієнале. Скіфський степ. Якщо тут минуле, то важливо зобразити рух – за напрямками, сюжетний рух. Якщо йдеться про минуле – то рух має бути справа наліво. Якщо про майбутнє, то так, як ми пишемо, – зліва направо. У мене само собою виникло таке відчуття, але я побачив, що тепер це для мене закономірність. І от рух згори. Тут щось Божественне – соколи, стріли, войовничий стан. Внизу – наскельні зображення, тут олені, вони структуровані, як у розписах. Рух є. І я собі ставлю завдання цей рух сповільнити, а глядача зупинити. Зупиняю на картині одного воїна. І це стає домінантою. Всі рухаються, а один зупиняється… І одразу привертає увагу. Коли забрати цю фігурку, все знову почне йти плином. А так плин зберігається, але в цьому моменті з’являється реальне життя. Кожна робота продумується мною дуже активно. Я, як правило, ескізів не роблю. У повний розмір на папері роблю малюнок, обдумую. Працюю над малюнком місяцями, поки не доведу його до того, що хочу зобразити. Тоді малюнок переводжу на полотно. Але коли на полотні починаєш класти фарбу, то те, що уявляв собі, часом не виходить. Тоді починаєш вже у живопису щось віднімати, щось додавати. Ставити ритми. Тут має бути певна архітектура… …Нинішня виставка – лише
16 Вернісаж · “Для Художника кожен образ важливий і дорогий, бо це частинки великого рідного Всесвіту”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Редакція “Слова Просвіти” щиро дякує нашим активним читачам і доброчинцям, які люблять, шанують і підтримують наш тижневик гривнею. Будь-яка фінансова допомога виданню – це вагомий внесок в українську справу.
Черняхівський Олексій Іванович – 4000 грн. Швед Марія Геннадіївна – 3000 грн. Мороз Лариса Захарівна – 2000 грн. Столярова Ганна Петрівна – 1500 грн. Мартиновський Юрій Григорович – 1000 грн. Дурбак Борис Олександрович – 1000 грн. Горак Юрій Ігорович – 1000 грн. Матвійчук Валентина Феодосіївна – 500 грн. Горбенко Катерина Панасівна – 500 грн. Опімах Анастасія Андріївна – 80 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Вернісаж · “Для Художника кожен образ важливий і дорогий, бо це частинки великого рідного Всесвіту”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ