Цікаво знати · ““Найшла коса на камінь”, але, як не дивно, це дало позитивний ефекту подальшому творчому зростанні”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Зазираючи за лаштунки життя і творчості культового рок9вокаліста, або Про приголомшливу відвертість в автобіографії Ієна Гіллана
Слово Просвіти, №17 за 2026 рік
Заочне знайомство в автора цих рядків із всесвітньовідомим вокалістом британської супер-групи “Deep Purple” Ієном Гілланом відбулось тепер уже в далеких 70-х, коли невідомо якими шляхами за “залізну завісу” потрапили вінілові платівки з альбомами “Deep Purple in Rock”, “Fireball”, “Machine Head”, “Made in Japan”. Тоді вперше, як грім серед ясного неба, прозвучала музика з допотопних програвачів і магнітофонів, яка багатьох не лише приголомшила, а й шокувала.
Тарас ГОЛОВКО
Музикознавцю О. Євтушенку присвячую
У країну, де ледь не цілодобово із совкових телевізорів і радіоприймачів звучали ялові пісні на кшталт “Мой адрес – Советский Союз”, раптом увірвалися англомовні музичні композиції з незвичайним інструментальним супроводом, в яких вокаліст володів винятковими вокальними даними – близько 4 октав – від низьких баритональних нот до екстремально високих сопрано-нот. Такі пісні у його виконанні, як “Speed King”, “Child in Time”, “Smoke On The Water”, одразу підкорили затуркану комсомолом молодь, яка ніби прокинулася після тривалого летаргічного сну і зовсім іншими очима почала дивитися на зовнішній світ. А коли у вересні 1996 року до Києва вперше завітав “Deep Pur- ple” у складі Ієна Гіллана (вокал), Роджера Гловера (бас), Ієна Пейса (ударні), Джона Лорда (клавішні), Стіва Морса (соло) і виступив із концертом тоді ще на Республіканському стадіоні на підтримку альбому “Purpendi- cular”, відбувся довгоочікуваний тріумф цього самобутнього музичного колективу на українській землі. Тепер, майже через пів століття, знаменитий англійський рок-вокаліст, фронтмен, композитор і пісняр вирішив поділитися автобіографічними спогадами перед багатомільйонною читацькою авдиторією про власну музичну кар’єру, розпочату ще в кінці 60-х і яка триває досі, хоча йому в серпні нинішнього року виповниться 81 рік! Книга під назвою “Автобіографія вокаліста Deep Purple” у перекладі Геннадія Шпака (автобіографія) і Юлії Вротної (пісні і поезії) вийшла друком у видавництві “Наш формат” майже через десятиріччя, як Ієн Гіллан за участі співавтора Девіда Коена випустили автентичне видання водному з лондонських книговидавництв. Такий тривалий термін можна пояснити несприятливими обставинами, викликаними війною, що, логічно, ускладнюють реалізацію подібних видавничих проєктів. Вже з перших сторінок книги починає формуватися уявлення про Ієна Гіллана як непересічну особистість, який завдяки вродженим талантам пробився на вершину рок-олімпу, опинившись у складі “Deep Purple”. Якби цього не сталося, хто знає, яка у нього виявилася б доля, прихильна чи, навпаки, невдячна, як, приміром, з фатальними наслідками для Дженіс Джоплін, Джимі Хендрікса, Джима Моррісона, Марка Болана, Курта Кобейна, Пола Коссоффа, ближче до наших днів з Емі Вайнгауз і ще з десятком інших обдарованих особистостей. Так, Ієну Гіллану поталанило, що його голос більше припав до смаку засновникам гурту “Deep Purple” – гітаристу Річі Блекмору, клавішнику Джону Лорду, ударнику Ієну Пейсі, аніж вокальні дані Рода Еванса і гра на бас-гітарі Ніка Симпера, яких просто грубо виштовхали за двері після запису за їхньої участі трьох перших альбомів – “Shades of Deep Purple”, “Book of Tali- esyn”, “Deep Purple”, відверто скажемо, вкрай комерційно невдалих, а відтак малоприбуткових. Було ще кілька суттєвих факторів, як переконує у книжці Гіллан, що схилили шальки терезів на його користь. Перший – його креативність, одразу виявлена при написанні пісень до альбому “Deep Purple in Rock” (і для всіх наступних після нього!), окремі з яких стали хітами, посіли перші місця у музичних чартах багатьох країн світу, в результаті тираж сягнув від 5,7 до 12 мільйонів копій! Другий позитивний фактор пов’язаний із бас-гітаристом Роджером Гловером, з яким Гіллан раніше виступав у складі малопомітної в музичному середовищі Англії групи “Episode Six”, а потім після наполегливих вмовлянь все-таки влився у творчий колектив “De- ep Purple” (дуже вдало!). Другий альбом “Fireboll” вийшов наступного року після “Deep Purple in Rock”, для якого Гіллан написав пісні: “Fireboll”, “Strange Kind of Woman”, “The Mule”, “Fools”, “No One Came”. Остання композиція є показовою, бо в ній Гіллан виявив себе як вдумливий автор, що рефлексує на славу, музичну індустрію та власне місце в ній. Пісня сприймається як автобіографічний монолог, де він описує досвід перебування в епіцентрі успіху “Deep Purple”. У книжці Гіллан відверто зізнається, що “Fi- reboll” є його улюбленим альбомом, бо в ньому він та інші члени гурту багато експериментували, добиваючись розширення музичної палітри, шліфування власного стилю виконання, застосування нових технічних прийомів під час запису звуку й чимало іншого. Десь о тій порі сталася знакова подія, яка зміцнила авторитет Гіллана як талановитого вокаліста, здатного працювати у різних жанрах – від швидкісних рок-номерів до психоделічного та прогресивного року. З ним, як він пише у книзі, почали рахуватися і розмовляти на рівних ті, хто вже мав зірковий статус, зокрема, музиканти з груп “The Who”, “The Kinks”, “Procol Harum”, “Faces”, “The Hollies”. Саме почувши голос співака в альбомі “Deep Purple in Rock”, творці рок-опери “Jesus Christ Superstar” (“Ісус Христос Суперзірка”) Ендрю Ллойд Вебер і Тім Райс запросили Ієна виконати в ній роль Ісуса Христа, завдяки чому їхній проєкт став успішним, бо співак задав надзвичайно високу планку того, як саме має звучати “рок-Ісус”, поєднавши релігійну драматичність із бунтівною енергією рок-н-ролу. У книжці Гіллан вперше розкриває маловідомий факт, що прямим його конкурентом під час прослуховувань кандидатів на виконання арій Ісуса Христа в рок-опері виявився сам Роберт Плант із супер-групи “Led Zeppelin”, котрий, з невідомих причин, чомусь був відхилений Вебером і Райсом.
Завдяки колосальному успіху “Ісус Христос Суперзірка” ім’я малознаного до того часу вокаліста з рок-гурту “Deep Purple” стало відомим широкій авдиторії по обидва боки Атлантики, в одну мить зробила його мегазіркою першої величини. В такому статусі Гіллан підійшов до запису третього за його участі, але шостого за рахунком альбому “Deep Purple” – “Mac- hine head” 1972 року. Не буде “секретом Полішинеля”, але майже всі члени групи на той час не мали за плечима академічної музичної освіти. Щоправда, крім одного. Гіллана, Гловера, Пейсі і Блекмора можна сприймати винятково талановитими самоуками, які досягли неймовірної віртуозності і фантастичної майстерності гри на електрогітарах, ударній установці і у співанні суто завдяки вродженим здібностям плюс наполегливому навчанню, що тривало роками. На противагу цій четвірці аматорів-професіоналів клавішник Джон Лорд, крім того, що з дитинства брав уроки гри на фортепіано, мав серйозну академічну підготовку з класичної музики, ще навчався у престижній Королівській центральній школі мовлення та драми у Лондоні, заснованій на початку минулого століття. Гіллан з особливим пієтетом відгукується у книзі про майстерність Лорда як органіста, виявлену ним при записі альбомів “Deep Purple in Rock”, “Fire- boll”, “Machine Head”. Згадуються його технічні нововведення, до яких він вдався, зокрема, з органом Hammond C3, підключивши інструмент до потужних гітарних підсилювачів Marshall, що дозволило досягти особливого звучання, яке ідеально пасувало для важкого року. Саме органіст з “Deep Purple” долучив інших членів групи до співпраці з великими симфонічними оркестрами, намагаючись в тому ж сольному проєкті “Concerto for Group and Orchestra” на початку 70-х започаткувати новий жанр у тогочасній музиці, що згодом отримав назву “симфо-рок”. Складно сьогодні переоцінити значення альбому “Machine Head” у творчому доробку “Deep Purple”, який нараховує 24 студійних і близько 30 концертних альбомів. Гіллан, як і більшість музичних критиків, так само схиляється до думки, що “Mac- hine Head” є вершинним у творчості рок-гурту, після якого жоден наступний альбом так і не зміг перевершити “Шляпку кілочка” (або стержня в дослівному перекладі з англійської, за допомогою якого кріпляться струни на музичному інструменті, зокрема на тій же електрогітарі). Після виходу “Machine He- ad” альбом очолив чарти у Великій Британії та став найуспішнішим релізом гурту у США. Музикознавці тоді в один голос стверджували: цей доробок зробив “Deep Purple” світовими зірками першої величини. Кожна пісня на платівці стала класикою. Взяти хоча б для прикладу “Smoke on the Water”, написану Гілланом у тандемі з Гловером під враженням побаченої пожежі в готелі-казино Монтре у Швейцарії, що спалахнула на їхніх очах внаслідок ідіотської витівки одного з відвідувачів закладу. Слова до пісні написали за один вечір, а їхній колега Річі Блекмор придумав оригінальний риф до неї, який був створений під впливом п’ятої симфонії Бетховена. “Smoke on the Water” невдовзі став хітом, принісши багатомільйонні прибутки групі. Як, власне, й інші хіти з цього альбому, зокрема, “Highway Star”, “Lazy”, “Space Truckin’”. Саме в “Machine Head” Гіллан продемонстрував неймовірний діапазон у власному співі – від низького, майже розмовного тембру до фірмового високого крику (falsetto shriek). Його виконання в “Highway Star” та “Lazy” вважається еталонним для рок-вокалу. Що стосується змісту пісень, автором яких він був, то саме в цей період Ієн почав більше використовувати іронію та побутові сюжети, що додало гурту певної “земної” харизми на противагу містиці “Led Zeppelin” чи похмурості “Black Sabbath”. Його візаві – Річі Блекмор, яким він поступово став, коли відчув, що авторитет Гіллана зростає в гурті, відтак його одноосібне лідерство починає занепадати, спромігся в альбомі “Mac- hine Head” впровадити елементи класичної музики, зокрема мотиви мелодій Баха та Вівальді, у хард-рок. Крім того, він один із перших на той час у суто рокових композиціях використовував арпеджіо* та секвенції**. На думку тогочасних музичних критиків, техніка гри на електрогітарі Річі Блекмора була набагато чистішою та гострішою, ніж у більшості тодішніх гітаристів, що робило звук “Deep Purple” агресивнішим, але шляхетним. Ще однією характерною особливістю в музичних досягненнях “Machine Head” можна назвати своєрідні дуелі, що відбувались під час виконання композицій між соло-гітаристом Річі Блекмором і клавішником Джоном Лордом. Приміром, у композиції “Lazy” Річі на улюбленому ним інструменті Fender Stratocas- ter демонструє свої блюзові корені, водночас вступаючи в тривалу перекличку з органом Hammond Джона, де гітара імітує людський голос або губну гармоніку. Підсумовуючи все, що було сказано про шостий альбом у дискографії “Deep Purple” і роль у ньому Ієна Гіллана й інших учасників ансамблю, додамо: “Мachine Head” став в історії світової рок-музики своєрідним мостом між блюз-роком 60-х та важким металом 80-х. Без нього неможливо уявити розвиток важкої музики в тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні. Творча конкуренція між Гілланом і Блекмором у складі “De- ep Purple”, з одного боку, сприяла досягненню приголомшливого успіху на світовій рок-сцені, аз іншого – заклала конфліктність, яку, до певного часу, вдавалось гамувати, однак після запису чергового альбому “Who Do We Think We Are” атмосфера в колективі стала настільки токсичною, що Гіллан змушений був в 1973 році піти з групи, прихопивши із собою відданого друга Роджера Гловера. В автобіографічній книзі Гіллан неодноразово аналізує причини виникнення ворожнечі між ним і лід-гітаристом, який небезпідставно вважав себе головним архітектором звуку в “Deep Pur- ple”. Якщо зважити всі “за” і “проти”, щоб зрозуміти, на чиєму боці “була правда”, то виникає ось така картина. Блекмор бачив “Deep Purple” як власний проєкт, де він мав бути головним саундкріейтером. Гіллан же був надто яскравою та самостійною особистістю, щоб просто “виконувати вказівки”. Вимагаючи дисципліни та підпорядкування своєму баченню, Річі дуже часто наражався на гостре почуття гумору та волелюбний характер Ієна, і це все більше дратувало серйозного і зарозумілого гітариста, доводило до справжнього шаленства. Був ще один нюанс, що впливав на їхні стосунки. Хоча разом вони створили справжні перлини у рок-музиці, їхні погляди на розвиток гурту часто розходилися. Якщо один більше тяжів до неокласики та чітких структур (це яскраво проявилося у музичному стилі створеної Блекмором в 1975 році рок-групи “Rainbow”), то інший, навпаки, надавав перевагу більш спонтанному, рок-н-рольному та блюзовому підходу. Так само у побуті, поза сценою, обоє демонстрували абсолютно протилежну поведінку. Річі був замкненим, схильним до містики та складних розіграшів, які, м’яко кажучи, іноді переходили межу. Ієн, навпаки, мав компанійський вигляд, любив вечірки та пряме спілкування. Словом, “найшла коса на камінь”, але, як не дивно, це дало позитивний ефект у подальшому творчому зростанні як одного, так й іншого, ба більше, їхні наступні проєкти порадували новими музичними шедеврами істинних шанувальників хард-року.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
