Письменники і час · “Основою книги стали 15 доповідей, написані японською мовою у формі есеїв для кращого сприйняття читачами поза науковою спільнотою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Тінь страху в квітучих деревах Презентація нової книги про українську культуру на Фестивалі української літератури в Токіо
Слово Просвіти, №17 за 2026 рік
Йошінарі ХАРАДА
З 12 по 14 грудня 2025 року в Токіо та Йокогамі пройшов перший у Японії Фестиваль української літератури. Серед запрошених учасників були такі сучасні письменники та видавці, як Мар’яна Савка, Тетяна Власова, Олена Герасим’юк, Вікторія та Павло Матюші, Тамара Горіха Зерня та Олена Грабб. За сприяння координаторки цього заходу Дарії Муракамі в останній день фестивалю мені випала цінна нагода особисто презентувати щойно опубліковану книгу під заголовком “Виклики української культури: подолання буремної епохи”, одним із редакторів якої був я. Видання є збірником доповідей однойменного симпозіуму, що відбувся в університеті Кейо 24-25 лютого 2024 року, рівно через два роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За словами співредактора збірника Міцухару Акао, японське суспільство уважно стежить за перебігом війни в Україні, проте варто визнати, що глибоке розуміння українського суспільства та української культури, які є першоосновою стійкости України в несправедливій та неспівмірній війні, поки що не досягло належно рівня. Почасти це зумовлено ще й браком фахівців з української тематики в Японії. Здається очевидним, що “знання культури поряд з історією та сучасними політичними процесами, є важливим фактором для цілісного розуміння певної країни та її суспільства. Культурні практики, зокрема фольклор, звичаї, мова, література, мистецтво загалом, відображають досвід та емоційні виміри людей, формують їхній світогляд, що є основою існування народу як політичного суб’єкта”, – пише М. Акао. Саме для обговорення різноманітних проблем, що постають перед українським суспільством, було організовано симпозіум, де своїми думками та оцінками поділилися японські й українські фахівці з питань історії, культури, політології України, які досліджують актуальні тенденції в цих сферах. Основними завданнями заходу було не лише простежити витоки української культури, яка передавалася багатьма поколіннями від минулого до сьогодення в умовах домінування сусідніх народів, алей пролити світло на динамічні суспільні зміни, що відбулися в Україні особливо після Революції Гідности та початку війни з Росією. Основою книги стали 15 доповідей, що були написані японською мовою у формі есеїв для кращого сприйняття читачами поза науковою спільнотою. Відповідно до змісту ці доповіді об’єднані в тематичні блоки, кожен з яких завершується стислою колонкою японських експертів з лаконічним висвітленням окремих аспектів з українознавства. Перша частина видання має заголовок “Розрив з “рускім міром”: виміри деколонізації України”. До нього увійшли статті трьох українських інтелектуалів – письменниці Вікторії Амеліної “Розширення кордонів дому: історія для всіх нас”, політологині з Великої Британії Ксенії Оксамитної “Імперіалізм, гегемонія та російське вторгнення в Україну” та публіциста Миколи Рябчука “Картографування “нації нізвідки”: шкідлива привабливість “імперського знання” та виклики деколонізації”. Автори аналізують ярмо “русского міра”, що впродовж століть нівелювало політичну суб’єктність України та гальмувало розвиток її самобутньої культури, а також наголошують на необхідності остаточного розриву з ним. Друга частина “У пошуках витоків української культури” висвітлює різні обставини, у яких опинилася українська культура від раннього Нового часу до сучасної епохи, від домінування Речі Посполитої до домінування Російської імперії з коротким проміжком незалежности Гетьманщини. Це доповідь Масакі Хари “Теорія відновлення світу князя Заславського”, Токіко Оно “Репрезентація та історична перспектива України від періоду Гетьманщини до першої половини ХІХ століття”, а також Ігоря Даценка “Проти заборони мови: співпраця українських інтелектуалів за часів двох імперій”. Усі три доповіді є ґрунтовними дослідженнями авторів, що спеціалізуються в галузі історії, культурології та лінгвістики. Третя частина “Генеалогія українського духу в мистецтві” присвячена тій ролі, яку відіграють музика, кіно та образотворче мистецтво у формуванні української ідентичности. Статті Ольги Хоменко “Спільнота, виткана піснею: українська історія та сила народних пісень”, Юдзі Кадзіями “Тривимірний погляд на українське кіномистецтво: доробок Олега Сенцова та Сергія Лозниці”, а також Вакани Коно “Художнє самовираження у воєнний час: траєкторія творчости сучасних українських мистців” аналізують, як мистецьке творення та його сприйняття у суспільстві пов’язані з унікальним, сповненим конфліктами історичним досвідом України. Ці матеріали дають своєрідний погляд на українську культуру як на багатогранне явище, що виходить далеко за межі традиційного розуміння естетичних явищ. Четверта частина “Поезія та гумор як опір: література й розваги у воєнний час” містить статті, що поглиблюють розуміння поетичної творчости українських письменників у час війни. Це доповіді “Театр тіней: читання та переклад поезії у воєнний час” Амелії Ґлейзер та “Слова, якими долається війна: щодо віршів, написаних після 24 лютого 2022 року” Йошінарі Харади. Ще одна стаття “Російсько-українська війна та сміх” Міцухару Акао висвітлює природу комічного як інструмент деконструкції українсько-російських взаємин, акцентуючи на тому, як гумористичний дискурс відображав та поглиблював суперечності, що стали каталізатором війни. П’ята частина “Мова та ідентичність: війна з Росією та народження української нації”, містить три статті, що стосуються трансформації мовного простору України та мовної ідентичности України. Це статті Такумі Ікедзави “Мовне підґрунтя вторгнення Росії в Україну”, Юлії Дзябко “Чи має мова якийсь стосунок до війни? Мова та самоідентифікація в наративах біженців зі Сходу України” та Такаші Хірано “Хто такі українці? Зміна сприйняття ідентичности після вторгнення” демонструють, як мовний вибір та етнічна самоідентифікація перетворилися з елементів побуту на інструменти спротиву й маркери політичного самовизначення. Ці розвідки мають особливу вагу в контексті подолання застарілих стереотипів про Україну та її народ як частину Російської імперії, пропонуючи оновлене бачення на основі наукового дослідження сучасних реалій.
раїнською мовою вітчизняними фахівцями-японістами. З-поміж цих творів – як фольклорні матеріали, зокрема, японські народні казки, прислів’я, приказки, так і найголовніші літературні пам’ятки доби Нара (710–794), Хей-ан (794–1185), Камакура (1185–1333). Хрестоматія призначена для студентівфілологів вищих навчальних закладів України, які навчаються за фахом “Японська мова та література”. В різний час до українського читача в перекладах українською мовою прийшли твори класиків японської літератури Ясунарі Кавабати, Мурасакі Сікібу, Акутагава Рюноске, Абе Кобо, Харукі Муракамі, а до японського – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка та інших письменників. Добре відома в Японії і творчість українця Василя Єрошенка, а в Україні – порівняльні дослідження Хіросі Катаоки
Заключні дві статті збірника присвячені академічній та суспільній рецепції України в Японії. Автори розглядають досвід упровадження українознавчих студій у японську університетську освіту, а також аналізують стан громадської думки в Японії щодо російсько-української війни. Звісно, цей збірник не претендує на вичерпне охоплення всієї проблематики, проте він акцентує на критично важливих точках дотику. Оскільки українська ситуація дедалі виразніше постає як війна за незалежність у контексті глобальної деколонізації, аналіз української ситуації є поготів дедалі важливішим у порівняльній перспективі. Зокрема, вкрай необхідним є зіставлення реальної української дійсности не лише з іншими країнами пострадянського простору, а й з державами Азії та Африки, які здобули незалежність у другій половині ХХ століття. Я переконаний, що задля переосмислення цих подій у глобальному історичному контекстів японському публічному та академічному дискурсі має утвердитися засаднича позиція – повага до України як до рівновагого суб’єкта світового політичного простору.
*** Далі я хотів би зупинитися на моєму розумінні поняття “культура”, яке є центральним концептом цієї книги. Уже сама назва збірника містить претензійну думку, стверджуючи, що українська культура продовжує кидати виклики, незважаючи на буремну епоху. У читача постає закономірне запитання: кому або чому саме вона протистоїть і проти за що чи проти чого бореться? Шукаючи відповідь на це запитання, варто процитувати слова українського письменника Олександра Михеда, який описує події, що відбулися в Бучі, містечку поблизу столиці, яке перебувало під російською окупацією у березні 2022 року, на самому початку повномасштабного вторгнення.
День тридцять дев’ятий. Світ дізнався про масові вбивства та поховання в Бучі. Коли я пишу ці рядки, виявлено тіла трьохсот сорока цивільних місцевих жителів. Часто – їхні руки зав’язані за спиною. У них прострелені коліна. Їх убили пострілом у потилицю. Але їх убили тому, що ми – українці. [...] Тіла оголених жінок, які росіяни намагалися спалити. Тіло старенького чоловіка, який їхав велосипедом, і тепер його розпластані рештки застигли в абсурдно-поламаній позі великої розчавленої комахи.
культу предків в японській та українській народній творчості. Наприкінці 2025 року в японському видавництві “Ґенкі Шобо” за редакцією Міцухару Акао та Йошінарі Харади японською мовою вийшов у світ збірник есеїв “Виклики української культури: подолання буремної епохи”. Опубліковані в ньому матеріали складають чітке уявлення про сприйняття в Японії сучасної України, насамперед після віроломного вторгнення Росії у 2022 році. Нижче подаємо інформацію Йошінарі Харади про це видання.
Олексій ВЕРТІЙ, доктор філологічних наук (Україна) Ігор ДАЦЕНКО, кандидат філологічних наук, доктор філософії з історії, асистент-професор Центру слов’янських та євразійських досліджень університету Гоккайдо (Саппоро, Японія)
Зґвалтовані діти. Зґвалтовані дівчата-підлітки. Заміноване все. Концтабір у дитячому таборі. Камери тортур у кімнатах житлових будинків. Масове поховання ледь присипаних землею тіл. Могили у дворах житлових кварталів. Хрести з палиць. На багатьох написано просто: “Невідомий”. [...]
Знайома мистецтвознавиця з Черкас пише: “Якщо за всі ці звірства цим тварям не буде покарання, то, чесно, я просто не бачу сенсу жити у такому світі”. Інша знайома, менеджерка культурних проєктів, авторка прекрасних колажів, наступного дня пише, як перед сном уявляє, що готова зробити з окупантами, аби захистити рідних. Проломити череп, колоти їх ножем і рвати на шматки. Їй страшно від самої себе. […] Дорогий Адорно, ми знайшли відповідь на твоє питання “Чи можливе мистецтво після Аушвіца?”. Але чи знайшов би ти відповідь на питання “Чи можливі слова після Бучі?”. Після викриття звірств, скоєних російськими військами проти цивільного населення на окупованих територіях України, постійно з’являються дискусії, у яких жахи цих подій порівнюються з нацистським Голокостом. Посилання Михеда на запитання Адорно є одним із таких прикладів. Якщо Адорно висунув тезу, що після Аушвіца писати поезію – це варварство, то Михед звертається з більш радикальним твердженням: після Бучі саме використання мови неможливе. Я можу собі уявити, як Адорно, зіткнувшись із таким криком душі, мовчки обійняв би Михеда за плечі. Звісно, Михед мусить знати, що порівнювати Аушвіці Бучу та сперечатися про те, що з них жорстокіше, – нісенітниця. Але Михед не міг не поставити цього запитання, бо, як і Аушвіц для Адорно, Буча для Михеда не була частиною минулого чи просто засвоєним гірким досвідом – для нього це безперервна, жива реальність. За словами Хосомі Кадзуюкі, відомого японського фахівця з німецької філософії, “Аушвіц” у лексиконі Адорно застосовується для відображення Голокосту, а “поезія” використовується як символ усієї культурної діяльности людства. Якщо це так, то слова Адорно можна інтерпретувати так: після Голокосту будь яка культурна практика є варварством, тобто скочуванням назад. Утім, Адорно не заперечував можливости самої культурної діяльности як такої. Як блискучий естетик, він усвідомлював притаманну мистецтву та естетич-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
