Шевченкіана · с. 9сторінка оригіналу ↗
ПРАВОСЛАВНІСТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Слово Просвіти, №18 за 2004 рік
ЗАПРОШУЄМО ДО РОЗМОВИ
Деякі риси національного характеру, наприклад, вільнолюбність і толерантне ставлення до інославних віровизнань та релігій,— зумовили часті нарікання на українців з боку частини ортодоксальних християн Сходу. Багато писав про невдоволеність нами греків та інших східняків наш письменник-мандрівник Василь Григорович Барський у своїй фундаментальній подорожній книзі “Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік”. Як він не намагався представити українців побожними і вірними православно-візантійській традиції християнами, йому скрізь говорили, що українці надто добрі до католиків, не поборюють ісламу, кохаються в освіті, малюють ікони на західний взірець. Подібне чували і чуємо від самої Київської Руси і аж до нашого часу. Може, цікавий виняток зробив усередині сімнадцятого століття сирійський архідиякон Павло з міста Алепо, який у своїх подорожніх нотатках з мандрівки Україною не знаходив слів для похвали українців за їхню побожність, красу їхніх храмів та ікон. Тарас Шевченко як віруючий християнин також не уникнув критики за особливість своєї віри в Бога. Його віра була й залишається однією з найбільших контраверсій у Шевченкознавстві. Словесна й образотворчомистецька творчість Шевченка не дає однозначної відповіді про його ставлення до Бога, до Церкви, до релігії та віровизнання. І це не тому, що в нього на ці проблеми були суперечливі, непослідовні чи плутані погляди. Навпаки, вони у нього системні, ясні й визначені. Проблема полягає у підході до цих поглядів тих, хто в них пробував розібратися. Досі підхід до цієї проблеми нагадував перетягування ковдри, аби покрити нею власну наготу. Так, не відповідає дійсності образ Шевченка-християнина, який нарікає, плаче, благає у Бога поліпшення долі свого народу і особистої долі. Ніщо не є таким далеким від Шевченка, як отакими фарбами змальована його нібито рабська, упокорена, фанатична віра. Були спроби приписати Шевченкові роздвоєність: пристрасні, романтичні звертання до Бога — з одного боку (як вияв своєрідної міфотворчої ментальності), і епікурійський спосіб життя — з випивками, розвагами і сумнівними зв’язками, — з іншого. Наругою виглядають спроби деяких представників російської Православної Церкви, наприклад, редактора “Троицкого слова” архієпископа Никона (це видання друкувалося перед Першою світовою війною у Троїцько-Сергієвій лаврі) трактувати Шевченка як “богохульника” і під цим оглядом критикувати тих, хто 1914 року хотів широко вшанувати пам’ять поета з нагоди сторіччя від дня його народження. Невідповідним є також представлення Шевченка і як атеїста. А це залюбки робили й роблять комуністи, які теж хочуть “погрітися” біля слави поета і так-сяк нав’язати йому свої погляди на релігію. Навіть відомий свого часу “Шевченківський словник” під гаслом “Атеїстичні погляди Тараса Шевченка” вписав неймовірну за цього про всіх російських православних мирян, які шанували християнську ідею в творчості Шевченка і знали його як зразкового уцерковленого чоловіка. Так, професор Микола Сумцов, один із російських знавців поезії та епістолярії (щоденники, листи) Шевченка, писав: “Знайомлячись із ними, ми бачимо, що релігійність Шевченка має барву рідної поетові православної Церкви, її обрядовості й устрою. Шевченко молився її молитвами, зазвичай думав її образними засобами. Як рядовий член православної Церкви під час посту постився і приймав святі тайни (сповідався й причащався — Д. С.). Взагалі, не розривав із церковними формами релігії своїх батьків”. У спогадах про Шевченка, коли мова заходить про релігійні питання, всі відзначають православність віри Шевченка. Останнім часом деякі представники Української Греко- Католицької Церкви роблять спроби довести, що родове прізвище поета — не Шевченко, а Грушівський і що охрещений він був як греко-католик. 1995 року священик Семен Посіко писав у замітці “Релігія Тараса Шевченка”: “У нашому народі панує за-
На Правобережній Україні московським царем впроваджене православ’я в 1834—1838 роках, а Тараса Шевченка-Грушівського хрестив о. Олексій Базаринський у греко-католицькій церкві в 1814 році (метрика зберігається в музеї Тараса Шевченка в Києві), тобто ще до впровадження в Україні православ’я”. Цим твердженням священик Семен Посіко не “відкрив Америки” в Шевченкознавстві, бо згадані факти давно відомі, але відомо також і те, що молодий Шевченко і в Україні, і у Вільнюсі, і згодом у Петербурзі молився у православних церквах, очевидно не вважаючи, що його хрещення греко-католицьким священиком не було православним. Якби він трактував своє прізвище “Шевченко” як літературний псевдонім, то мабуть офіційно записався б у студенти Петербурзької Академії мистецтв під прізвищем “Грушівський” і цим прізвищем підписував би свої мистецькі твори. Але в Україні з давніхдавен було заведено, що прізвиська дуже часто ставали узаконеними прізвищами. Це трапилося і з поетом та всіма його родичами. На початку перебування Шевченка в Петербурзі, а саме — в лютому 1839 року, завдяки апостасійній акції віленського єпископа УГКЦ Йосипа Семашка, греко-католицтво на території Російської імперії було заборонене, уніятську церкву в Петербурзі було передано РПЦ і, природньо, Шевченко молився як православний, і сам це визнавав. Як у православного християнина в поведінці Шевченка можна розрізнити певне розділення: позитивне ставлення до православного віровчення з його догматами й канонами,
багатьох Шевченкових творів. В одному з досліджень митрополит Іларіон писав: “Так, Шевченко був проповідником і вмів ним бути. Він постійно навчав так, ніби говорив у церкві. Пригадайте “Моє посланіє”. І відразу стверджую: більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору. І треба тільки жаліти, що українське духовенство так рідко цитує “Кобзаря”, — для проповідей з нього можна брати обома руками! До цього ще додам, що Шевченко як проповідник і оборонець правди Божої був усе своє життя послідовний і незмінний. І за свою оборону правди Божої і життя своє віддав! Усі твори Шевченка — виразно навчальні, бо він науку твору ставив на перший план”. На тему релігійності Шевченка митрополит Іларіон написав 17 статей, ґрунтовно проаналізувавши саму суть поетової віри включно з аналізом контроверсійних запитань до Бога й висловлювань про Бога. Митрополит доходить висновку (у статті “Поет у безнадії та розпачу”), що “Бог для Шевченка — Батько, і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе й скеровує, як люблячий син до Батька. Ці Шевченкові звернення часто власне синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю… “Кобзар” — це чиста книга гарячих сліз, тяжкого горя та смертельної печалі, а то й чорної розпуки”. Дуже похвальний докір митрополит Іларіон зробив українському духівництву за те, що воно рідко цитує “Кобзаря” в проповідях. Але Шевченка таки цитували священики і єпископи УАПЦ у двадцятих ро-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
