Без мови немає нації · с. 1сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Фото Г. Оборської ч. 18 (238) 29 квітня - 5 травня 2004 р.
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Сьогодні в номері: Стівен Пайфер знову тут
стор. 2
Отакий зв’язок часів...
стор. 3 Без води — нікуди!
стор. 6—7 Тарасова церква
НАШІ ІДЕАЛИ
Без мови немає нації · с. 1сторінка оригіналу ↗ У суботу, 24 квітня 2004 р., Національна Рада Конґресу української інтелігенції провела в Києві розширене зібрання — Всеукраїнську конференцію представників усіх реґіонів. Варто назвати тих із присутніх, хто звертався до української інтелігенції з Маніфестом, ініціював утворення КУІН(у) в жовтні 1995 року — Іван Драч, Лариса Кадирова, Віталій Карпенко, Володимир Ковтун, Степан Колесник, Олесь Лупій, Павло Мовчан, Юрій Мушкетик, Петро Перебийніс, Анатолій Погрібний, Євген Сверстюк, Ярослав Яцків. У першому Маніфесті, під яким стоять також і підписи В’ячеслава Чорновола, Тетяни Яблонської, Платона Костюка, зазначалося (на п’ятому році незалежності): “Ми занадто довго відступали, ми здали вже багато позицій — нас змусили роззброїтися, нашу економіку ставлять на коліна, але далі відступати нікуди”. У проекті Другого Маніфесту (див. “Слово Просвіти”, ч. 17) із гіркотою констатується: “Те, про що попереджали, били на сполох засновники Конґресу української інтелігенції дев’ять років тому в своєму “Першому Маніфесті”, справджується в гіршому варіанті”. Про це ж говорив у своєму вступному слові й голова КУІНу, народний депутат Іван ДРАЧ. З болем відзначивши, що часи, в які ми живемо, справді лиховісні: катастрофічне вимирання й зубожіння народу, винищення дівочої краси, вимивання молодого інтелекту, розвиток тіньової економіки, надзвичайно низький рівень інвестицій (менше 100 доларів на душу населення), паразитуючі банки, які працюють на самозбагачення, а не на розвиток української економіки, — оптимізму не додають. — Що ми можемо, а чого — ні? Чи здатні звертатися до народу тією мовою, яка б служила єднанню, піднесенню сили? Що ми зробили, що — ні, в чому наші прорахунки? — На досить тривалий час я залишав керівництво КУІНу на Ганну Скрипник. І мушу з каяттям зазначити, що певний час втрачено, Конґрес працював формально, — покаянно промовив Іван Драч.
Закінчення на с. 4
стор. 8 Шевченків Бог
Без мови немає нації · с. 1сторінка оригіналу ↗ На першому етапі становлення української державності Леонід Кучма, ще будучи прем’єром, сказав: “Національна ідея не спрацювала”. Вона й справді не спрацюва# ла ні тоді, ні пізніше, бо сформована з людей без національної культури й свідомості, вихована на догмах марксистської ідеології, до переляку вчарована Москвою дер# жавна верхівка (в тому числі й Президент) відмовилася від головної ідеї українського народу, не захотіла навіть задуматися над тим, на яких фундаментах і навіщо буду# ються державні організації. Прийнявши зовнішні атрибути української державності, деякі представники нашої влади нагадують переодягнених у мазепинки й петлюрів# ки кадебістів, які, співаючи “Ще не вмерла Україна”, збирали полюддя з патріотич# них дворів, катували й вішали пійманих воїнів УПА.
Влада боїться, не знає і не хоче знати ідеалів, які в цивілізованих країнах стали головними мотиваціями діяльного життя особистості, суспільства, народу. І перед своїм народом, і перед світом — виступає не як національна, а як безлика бізнесова команда, що торгує награбованими багатствами, узурпувавши собі право продавати разом із ними й самого їхнього власника — український народ. Саме так сталося 20 квітня 2004 року, коли комуністи й “більшовики” у Верховній Раді під керівництвом спікера ратифікували угоду про ЄЕП, яка є нічим іншим, як зрадою національних інтересів, першим кроком до нового поневолення України Москвою. Чи треба пояснювати, що Президент, уряд і пропрезидентська частина парламенту поставила хрест на незалежній політиці України, яка десять років морочила голову Брюсселю, красиво брешучи про своє бажання інтеґруватися до НАТО, до Європейського Союзу, вступити до Світової Організації Торгівлі. Тепер, як економічна, підпорядкована Москві територія, ми можемо лише випросити у кремлівського бонзи дозвіл на те, щоб іти за його спиною до Європи, триматися очима його імперської потилиці, а ногами — його слідів, червоних від чеченської крові. Влада мовчить про свої досягнення в національній політиці, а як говорить, то лише про мир, який нібито вона встановила між корінним народом і національними меншинами, забуваючи про те, що той мир утримали рухівці, які прогнали зі свого Установчого з’їзду антисемітську московську організацію “Пам’ять” і ще до розвалу імперії налагодили зв’язки з російським, татарським, єврейським та іншими різномовними групами населення України. Влада рекламує свої успіхи лише в економічній галузі, виставляючи себе, мовби якусь чародійну спасительку України від голодної смерті. Спочатку продає до зернини збіжжя за кордон, а потім утричі дорожче купує для нас ту ж таки пшеницю у того ж таки закордонного перекупника. Поглинута шкурними інтересами, обдарована щедрими подаяннями олігархів, наша влада живе постійним страхом бути виметеною народом зі своїх кабінетів, а тому, як хамелеон, змінює при потребі забарвлення своєї суті з однією метою — вижити. Так звана конституційна реформа затіяна лише для того, щоб президентські повноваження передати прем’єрові, а прем’єра призначити пропрезидентською більшістю у парламенті і — о, Господи! — аж тоді настане золотий вік демократії. Жодної конституційної реформи ніхто й не думав би починати, якби страшно не насувалися на владу, як снігова лавина, президентські вибори, якби не було потреби в хамелеона обернути чорні диктаторські кольори в білосніжні, янгольські барви.
Закінчення на с. 5
стор. 9 Церква очистилася
стор. 11 Барви “Веселки”
стор. 12—13 Кіно: на тиждень і навік
стор. 14
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
карпаття в супроводі… Нестора Шуфрича, який на летовищі чемно ніс за ним його особисті речі. Глави двох парламентських комітетів Анатолій Матвієнко та Володимир Стретович відверто заявили про факт фальсифікації виборчих протоколів на 12 дільницях та вимагають від Генпрокуратури затримати голів цих комісій та членів виборчкому. Але правоохоронці наразі мовчать. Відверту оцінку подіям дала міжнародна спільнота. Голова ОБСЄ Брюс Джордж написав листа на ім’я Кучми та спікера Литвина з побажаннями, щоб “справжня воля виборців була відображена підсумками виборів”. А США заявили про те, що вони не визнають цих відверто сфальсифікованих підсумків, тому будуть уважно слідкувати за розвитком подій. Мукачівське питання буде розглядатися на Парламентській Асамблеї Ради Європи та Асамблеї Європейського самоврядування. Поки що страждають жителі міста Мукачевого, які витримали іспит на право називатися громадянами, — вони, незважаючи на погрози, залякування та шантаж, прийшли на дільниці й показали велику дулю нелюбій владі, яка намагається за будь-яку ціну залишитися на троні.
z
Ірина КОЛЯКА
CКАНДАЛ
На таємничому для широкого загалу засіданні Мукачівської міськради (там були присутні 14 депутатів із 43) було похапцем вручено посвідчення мера висуванцю СДПУ(о) Е. Нусеру, який із величезним відривом програв виборчі перегони представнику “Нашої України” Віктору Балозі. Того ж дня в Мукачеве терміново виїхала комісія Верховної Ради на чолі з віце-спікером Олександром Зінченком та головами чотирьох профільних комітетів парламенту. Народні депутати не змогли знайти жодного представника виборчої комісії та претендентів на мера — ані виконуючого обов’язки, ані “обраного” мера Нусера (хоч останній уже встиг прикріпити табличку з власним прізвищем на кабінеті в ратуші). Віце-спікер дав вказівку посилити охорону виборчої комісії, але через декілька годин невідомий зняв охорону. Вночі трапилося жахливе — бандити вдерлися до мерії, побили сторожа та зухвало викрали всі бюлетені з протоколами. На момент написання цього матеріалу О. Зінченко в прямому ефірі телеканалу IСTV заявив, що не існує жодних матеріальних підтверджень перемоги Нусера. Останній, не витримавши вкрай негативного ставлення жителів міста над Латорицею, зняв омріяну табличку на кабінеті мера і зник невідомо куди. А події розгорталися так. Спочатку суд заборонив проводити акцію протесту на підтримку Балоги, але понад 10 тисяч жителів краю прийшли на площу — міліція їх розганяла кийками. Губернатор Закарпаття Іван Різак дав вказівки бюджетним організаціям звезти в місто людей для організації мітингу на підтримку кандидата від влади. Але більшість глав райдержадміністрацій проігнорувала це завдання, до Мукачевого доїхало тільки декілька автобусів. Та й ті зникли перед в’їздом у місто. Отже, більшість закарпатців висловила підтримку мешканцям міста. А ось бандити вирішили показати свою “силу” вже народним обранцям. Три дні поспіль будинки народних депутатів Івана Іванча та Віктора Балоги (у якого троє неповнолітніх дітей) атакували кримінальні елементи. Як тільки дружини нардепів телефонували до міліції, бандити швидко зникали, але через деякий час з’являлися знову — тож диригентів цього дійства вирахувати можна легко. Тим часом сумнозвісний голова місцевого виборчкому Ю. Переста, навіть перебуваючи в лікарні, не зміг забути таку нелюбу йому газету “Старий замок”, яку вимагає закрити. Справа в тому, що “Старий замок” послідовно підтримує опозицію. Відтак 15 народних депутатів днями отримали повістки до Мукачівського суду, хоч бодай трохи юридично обізнаний суддя мав би
Малюнок Є. Григор’єва ознайомити їх із позовною заявою і надати час для вивчення справи. Завдяки спеціальній комісії Верховної Ради, в місті працюють бригади СБУ, Генеральної прокуратури. Міліція фактично усунена від цього розслідування. Але найбільш цинічним видається той факт, що групу Генпрокуратури очолює Віктор Кудрявцев (колишнє місце його роботи говорить саме про себе — адвокат футбольного клубу “Динамо”). Найгірші сподівання вже справджуються. Заступник Генпрокурора вилетів у За-
Заступник держсекретаря США і колишній амери# канський посол в Україні Стівен Пайфер днями по# вернувся до Києва. Ненадовго — щоб зустрітися з українськими зверхниками і вкотре передати їм по# бажання свого уряду про чесні президентські вибори наприкінці жовтня. На цю ж тему він спілкувався з ви# пускниками американських програм в Україні.
— Після того, що сталося в Мукачевому, Ви вірите, що на# ша влада може гарантувати прозорий виборчий процес? — Те, що сталося на Закарпатті, — дуже тривожний сигнал за півроку до президентських виборів. З того, що ми чули, можна
ПРОГНОЗ
Декларація президентських амбіцій із вуст голови НБУ Сергія Тигіпка дивовижно співпала з розлученням трудовиків-промисловців у Верховній Раді. Тепер це вже не єдина фракція і щонайменше два (разом із Януковичем) кандидати на посаду глави держави. І спробуй зрозуміти, коли ж Сергій Леонідович не лукавив: недавно повідомивши, що підтримує висунення діючого Прем’єр-міністра, чи коли заявив, що “Трудова Україна” висуне свого кандидата на партійному з’їзді 20 травня? За відсутності в трудовиків інших, крім С. Тигіпка, більш-менш помітних фігур, неважко здогадатися, хто ж стане їхнім кандидатом. Так само не був оригінальним експрем’єр В. Кінах: ПППУ про свого висуванця оголосить на партійному зібранні, яке відбудеться аж у липні, коли до виборів залишиться якихось три місяці — не бозна-скільки часу на розкрутку лідера-промисловця. Нарешті, черговий кандидат, теж прем’єр у минулому, — В. Пустовойтенко. Керівник НДП і собі зібрався в президенти.
зробити висновок: рішення територіальної виборчої комісії в Мукачевому не відображає рішення виборців. Згадані події дуже турбують нас, урешті, була відповідна заява посольства США в Україні. Американці все ж таки завжди залишаються оптимістами. Іншими словами, — у нас нема особливих сподівань, але завжди треба надіятися. В тому числі й на те, що чесні вибори означатимуть наближення України до Європи, тим часом як серйозні порушення на них означатимуть суттєві перешкоди на цьому шляху. — Була інформація, що Ви привезли Президентові Кучмі певні американські гарантії в обмін за обіцянку чесних ви# борів. Із Президентом Кучмою ми не говорили про якісь гарантії. Темою розмови була важливість демократії в Україні. — У США цього року теж — президентські вибори. Чи це може означати, що Америці за# раз не до України? — Незалежно від того, переможе демократ чи республіканець, США мають визначену зовнішню політику, і вона навряд чи зміниться з приходом нового президента. Результати президентських виборів в Америці не означатимуть чогось нового для вашої країни. Послання нашої зовнішньої політики залишатиметься таким же, як і раніше: демократичні зміни і ринкова економіка. — Якщо говорити про аме# риканський інтерес в Україні, — який він? — Нам хотілося б, щоб Україна була більше схожою на Європу, більш проєвропейською. Зокрема як Польща. Ця країна доволі успішно розвивається і зробила свій позитивний внесок у центрально-європейському реґіоні. Крім того, ми зацікавлені в збереженні стабільності в Україні. З одного боку від неї — Балкани, з іншого — Кавказ, і саме територією вашої держави пролягає кордон
z
VIP
стабільності. — Усе ж таки — чи існує якась американська стратегія для ви# борів в Україні? — Якщо говорити про стратегії, то тут варто згадати про американські освітні програми для українських неурядових та інших організацій. Ми навчаємо, як вести моніторинг кампаній, висвітлення виборів ЗМІ тощо. Зокрема, якщо про одного кандидата розповідають на п’яти каналах, а про іншого — лише на одному епізодично, то це не може свідчити про чесну кампанію і про те, що виборець отримує повну інформаційну картину. Завдання ЗМІ — поширювати якомога більше точок зору про ту чи іншу проблему. І саме завдяки плюралізмові можна отримати повноцінну інформацію. Чому нам стало відомо, що в Мукачевому територіальна комісія повністю змінила результати виборів? Бо надто багато людей — українських та іноземних спостерігачів — це бачили.
z
Л. П.
яка працює в Л. Кучми, — 30,3 %, їй поступається команда В. Януковича — 18,2 %, далі — Ю. Тимошенко і В. Ющенко, за чиї команди віддали голоси 15,2 % опитаних. Та повернімося до справ парламентських. Як і її неполітично-фізіологічний тезка, ПУК (парламентсько-урядова коаліція) швидко розвіялася. Принаймні сьогодні депутатів більшості, що сформували ПУК наприкінці минулого року, залишилося трохи більше 200. Але ще тоді, коли ПУК не була історією, саме вона висувала в президенти В. Януковича. Що автоматично мало б означати підтримку її протеже протягом усієї кампанії. Тим часом вона ще й не розпочалася як слід, а прихильники донецького Віктора його поволі залишають. Ба більше — втому числі й з колишніх учасників більшості створено нову фракцію “Центр”, яка зовсім не поспішає присягати на вірність Януковичу. Немає сумніву хіба що в одному: президентський пасьянс і далі урізноманітнюватиметься з наближенням 31 жовтня.
Людмила ПУСТЕЛЬНИК
Чим ближче до виборів, тим більше кандидатів на президентську поса# ду. У тому числі й таких, чиї шанси на перемогу відверто примарні. Та й можливості “важковаговика” В. Януковича вже не видаються настільки пе# реконливими у світлі останніх подій у парламенті та навколо нього.
Попри мізерний, як і в згаданих колег, рейтинг і такі ж шанси перемогти 31 жовтня. Навряд чи цього не розуміють самі колеги. Тоді навіщо ж турбувати громадськість гучними заявами? Заяви, щоправда, більше мали на меті зовсім не громадськість, а Банкову: до з’їздів із нею ще можна за щось поторгуватися. А після них — спробувати відтягти голоси виборців у опозиційного кандидата бодай у першому турі. Чи віддати їх на користь В. Януковича, — залежно від того, як удасться домовитися. Ймовірність коаліції Янукович—Медведчук—Тигіпко доволі висока — 57,6 %. Такої думки дійшли експерти-політологи, яких недавно опитував Інститут посткомуністичного суспільства та
Центр політичного аналізу при редакції наукового журналу “Політична думка”. Це ж опитування засвідчує, що діючого Президента зовсім не варто скидати з рахунку як претендента на виборах-2004. Попри відсутність будь-яких його сигналів про ймовірну участь у перегонах. У випадку його перемоги Леонід Данилович буде найбільше залежним від власного олігархічного оточення (33,4 %). Висока вірогідність такої ж залежності у фаворита рейтингів Віктора Ющенка (21,2 %) та в іншого Віктора — Януковича (18,2 %). Найпрофесійнішою командою, спроможною ефективно організувати й провести президентську виборчу кампанію, називають ту,
Фото Ганни Оборської
Лесь Герасимчук
ПРО ЖИТТЯ Й “ЖИЦЄ ВАРШАВИ”, І НЕ ТІЛЬКИ
За юнацтва я жив у Києві на Пушкінській у театральному домі: весь квіт балету, опери, диригенти, режисери, художники. Там і в п’ятдесяті роки була відвертість висловлювань. Звичайно, влада жорстко контролювала мистецтво, але крізь пальці до часу дивилася на пошуки художньої інтелігенції, доки не було якоїсь чергової загальносоюзної нагінки або поважного доносу. І тому цінувався кожен день роз’яснення мистецьких обріїв, а таких днів після хрущовської відлиги ставало дедалі більше. Із початком шістдесятих років у Києві постійно гостювали якісь світові музичні виконавці, організовувалися ризиковані виставки. Охочих слухати поезію і сваритися на поетичні теми — не вміщували найбільші аудиторії університету. Вірші читали на вулицях і майданах. Дискутували в мистецьких майстернях. Загальноінтелектуальний рух знову об’єднувався з рухом національним. Нове кіно, нові балети. Епатажі в Композиторській спілці. Літературні вечори в Спілці письменників, де вперше говорилося таке, за віщо ще кілька років перед тим або за кілька років після того людина на тривалий час опинялася за ґратами або в концтаборі. Плином пливли викладачі-гуманітарії з паризькими, лондонськими дипломами тощо. Міжнародні студентські й просто молодіжні форуми в столиці приваблювали юнацтво — все було нове й несподіване. Мінялася мода, змінювалися стосунки між людьми, вектори ментальності прицінювалися до новітніх координат. І вже конозило прилучитися до глобального життя. Бажання, особливо в молоді, аніяк не могли обмежитися куцим прирощуванням волі у вітчизняному друці, тим більше, що Україна як провінція Росії пасла на ті часи задніх у культурному розвитку. Адже така була поведенція, що все найліпше й найпоступовіше потрапляло спочатку до Москви, а вже потім частково — в Київ і до глибших загумінків. Існувала ціла система такого відбору книжок, періодики, платівок тощо. Фахівцям доводилося вчащати саме до московських центрів. Здавалося б — невикрут… Але для людей була в тій більшовицькій системі одна добра риса: ліва рука ніколи не знала, що робить права. З одного боку — класова боротьба до всезагального загину, а з іншого — зближення з табірними братніми компартіями в соціалістичних країнах. Причому тупуваті керівники й доглядачі за політичною цнотою і в гадці не покладали, що компартії братні, але пишуть в своїх виданнях таке, про що тут авторам і не снилося. І в кіосках можна було вільно купувати польську, чехословацьку, югославську пресу. Я не тільки купував у кіосках, а завжди передплачував із польських видань “Жицє Варшави”, “Політику”, “Жицє літерацкє”, “Культуру”, “Літературу на свєцє”, “Твурчосць” та ін. Усе прочитувалося від цяти й до цяти. Протягом багатьох років я збирав собі ще й витинки з усіх тих видань. Окрім періодики, величезну роль в культурному житті України почала відігравати польська книжка. Спочатку книгарня іноземної літератури була на розі Пушкінської та Леніна (тепер — Богдана Хмельницького), а потім — на Хрещатику. Книгарня там і досі є, але приплив літератури до неї перепинили ще більшовики за свого лідера Горбачова. Тепер там радше крамниця, бо книжок буває зовсім обмаль — англійською, трохи французькою, інколи німецькою мовами. Натомість, за шістдесятих і сімдесятих років там були книжки десятками мов, але найбільше — польською, німецькою та іспанською. Іспанська література була з острова кастрівської свободи, а тому не дуже цікава. Хіба що траплявся Марінельо чи поезія. Серед німецької літератури найбільше вирізнялися словники, енциклопедії та класика. Розкішні білінгви античних авторів. А от польські видання вирували поточним життям. Я вже не кажу про польськомовні детективи, котрі користувалися особливим попитом, — і польських авторів, і перекладні. Найбільш вдалою була “цельофанова” серія — насиченого жовтого кольору кишенькові видання в целофановій обгортці. То поезія багатьох народів, але насамперед — польська. Чимало, до речі, в ній було віршопрози, як от Пшерви-Тетмаєра. Тоді в цьому жанрі писало багато й українських поетів — під впливом Бодлера і Леопарді. Поляки випускали чимало перекладної прози. З’являлися незабутні антології: одной двотомові. Укладаючи, приміром, антологію британської чи американської поезії, поляки виряджали до відповідної держави на рік-два своїх перекладачів, які добирали й тлумачили вірші. Часто з’являлися на прилавках метелики — збірочки на 20—40 сторінок. То видана в польській провінції поезія. Тоді в нас дуже цікавилися Тувімом. Я завжди любив і люблю Ґалчинського, котрого в нас дурні частково забороняли, бо, скажімо, в його казках не знаходили “збірного образу радянської дитини” (!). Був комічний футурист — бородань Єжи Афанасьєв. Був блискучий Вєчурковський; кілька його творів ще 1968 року нам вдалося надрукувати в “Молоді України”. Саме польською мовою можна було купити щось більш-менш розумне про Біблію, наприклад, Косідовського. Трохи було в офіційному продажу досить сміливих книжок і про українську історію, зосібна про козаччину. Траплялися цікаві спогади про міжвоєння. Ще більше, ніж у Києві, польської літератури було у Львові. Мабуть тому, що рівень і української, і польської культури в минулому сторіччі там був значно вищий. У Львові було набагато менше тих посадовців, до котрих можна було прикласти Шевченкові слова — “раби, підніжки, грязь Москви”. Така ж картина й тепер. Ця цікавість до польської культури підігрівалася кількома факторами. По-перше, відчутно діяльнішим, ніж нині, було польське посольство, яке влаштовувало багато зустрічей з молоддю, перегляди хроніки польською мовою, документальних фільмів.
ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНЦІВ ПО-УКРАЇНСЬКИ
По-друге, вже після навчання професора Флоріяна Неуважного в академіка Олександра Білецького, приїздило кілька груп талановитих польських студентів (дехто з них, на жаль, як потім виявилося, “постукувало” в КДБ). Серед гостей був і такий видатний український юрист, філолог і письменник, як Степан Павлище. Мені випала честь бути в нього свідком на шлюбі, разом із одним досить відомим тепер режисером, з яким після початку репресій в Україні мої шляхи різко й назавжди розбіглися. На самому початку незалежності дещо з доробку Павлище я опублікував у нас в “Новій генерації”. Всі ранні його твори були конфісковані, а один примірник переховувався лише в мене. То були надзвичайно сильні речі, присвячені примусовому переселенню українців у Польщі. Степан кілька років тому помер під Ченстоховою, а в Україні про нього згадувати припинили. У нас, до речі, таке паскудне ставлення до багатьох українців з діаспори. Тиждень тому я одібрав сумного листа від пана Крюби з Парижа, в якому він оповів мені дещо про те, як стукав у двері нашого посольства, прохаючи підтримати його українські програми в Сорбоні, зокрема пов’язані з творчістю Коцюбинського, котрого пан Еміль перекладав французькою. Отож, ці польські студенти, передусім пан Степан, мали тісні зв’язки з українськими осередками в Польщі, зокрема з відомим видавцем і редактором паном Вербою. Донедавна пан Верба видавав у Києві “Українське слово”, зробивши з нього бодай на деякий час більш-менш інтелігентне видання. Верба вчився в Києві ще за часів Неуважного. Київські письменники й науковці мали можливість таким чином передавати до Польщі свої твори для публікації в славновідомих календарях (в Україні культура видання настільних культурологічних календарів давно втрачена) та в українській періодиці. Це була для молоді справжня школа свободи, бо можна було писати все, що вважаєш за потрібне. Саме завдяки цьому каналу вдалося зберегти багато безцінних сторінок україніки. Котра, особливо з приходом до влади такого лютого україножера, як Щербицький, та його посіпак була, здавалося, приречена в рідному краї на загибель. Цим же каналом можна було замовляти й одержувати з Польщі літературу — про філософію, теологію, драматургію, історію й теорію музики. Як нас чарувала тоді творчість Віткаци, Пендерецького! За ці благородні вчинки в ім’я нашої з вами культури Павлище в Польщі — з подачі київського кадебістського мотлоху — потрапив за ґрати. До речі, саме там — за ґратами — він здобув другу, юридич-
ПО-СУСІДСЬКИ ну, освіту і виграв справу з власної реабілітації… Спливло багато років. За пізньої горбачовщини вже відчувався розвал тюрми народів. За півроку до падіння СРСР організували ми з художником Станіславом Пацієвським Українську незалежну духовну академію творчої молоді в Палаці дітей та юнацтва. Від самого початку її діяльність наштовхнулася на багато перепон. Із настанням незалежності я оббивав пороги установ, партій і рухів із проханням допомогти зберегти цей світ інтелектуальної свободи для дітей. Проте всім, крім поляків, було не до дітей. Мене радо тоді привітали в костелі святого Миколая і допомагали упродовж довшого часу. Декілька моїх вихованців потім поступили до коледжу св. Томи Аквіната й закінчили його. Майже всі вони зараз у Польщі, США, Італії. До однієї вихованки, приміром, у художньому інституті на іспитах прискіпалися, чому вона погано читала твори київських істориків світового мистецтва. Бо в нас, справді, після лекцій Платона Білецького, діти читали п’ятьма мовами зовсім іншу літературу, а не київських офіціозних пристосуванців. У Польщі цей аспект не вважали вагомим, і тепер ця людина з солідним краківським дипломом віддає свій хист зовсім іншій країні…
Фото Ганни Оборської
Отакий зв’язок часів. І тому така асоціація в мене пов’язана з Польщею: вічне бажання свободи, затята боротьба за власну культуру й самостійність. Власна держава, власна мова, власна свідомість — понад усе. Цією енергією вона заражала моє покоління, а відтак допомагала й допомагає поколінню нинішньому. Власне, тільки тим, хто й досі мріє про справжню свободу й самостійність.
z
Лесь ГЕРАСИМЧУК, редактор квартальника “Politics and the Times”, культуролог
У рік Польщі в Україні доводиться констатувати, що навіть за недоброї пам’яті ра# дянських часів польська книжка й періодика були більш доступні нашому споживаче# ві, ніж сьогодні. Але й тоді, і тепер саме через польський міст до нас потрапляють ідеї справжньої самостійності, і йдеться тут не лише про самостійність політичну.
Раніше польську періодику можна було купити в Києві
Суспільство і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Олесь Доній ність якої обмежилась установчими зборами. Отож, присутні критично сприйняли критику й самокритику Віталія Панасовича, схвально сприйнявши лише пропозицію про співпрацю з опозиційними силами. Чільник НРУ, голова парламентського комітету Борис Тарасюк приніс в атмосферу зібрання, яке готове було поринути в мітингову стихію, європейську стрункість, виваженість та оптимізм, заговоривши про об’єднання нації, закликавши продукувати ідеї, спрямовані на підсилення національної ідентичності, організацію стихійних прагнень народу до кардинальних змін, очолювання цієї стихії не гарячою фразою, а перебуванням на вістрі суспільних процесів (що нині відсутнє). Голоси інтелігенції мусять звучати сьогодні особливо впевнено, коли в країні: — нищаться хиткі засади демократії; — йде наступ на конституційне право; — занепадають мова, культура, освіта, наука. Україна — в небезпеці й потребує чітких орієнтирів від інтелектуальної еліти, як ніколи. Вибори та все, що зними пов’язане, вимагають
Ігор Ліховий нує інтелігенцію, 90 відсотків просвітян — українська інтелігенція, яка готова до послідовних рішучих дій. Його підтримав Олесь Доній, зазначивши, що КУІН має приростати молоддю, модернізуючи форми діяльності. Академік, народний депутат Микола Жулинський запропонував конференції підтримати газети “Слово Просвіти”, “Всеукраїнський Форум”, які значну увагу приділяють висвітленню проблем українського інтелектуального життя, проаналізував резерви діяльності КУІН, детально зупинившись на програмах української мови, та визначив пріоритети, зазначивши, що влада послідовно дискредитує українських провідників і Віктора Ющенка, зокрема. Саме інтелігенція мусить виступити найбільшими агітаторами на виборах, а це підстава вірити в перемогу. На конференції також виступили: Ігор Гук, професор Віденського університету, Микола Плав’юк, голова ОУН, Володимир Ковтун, поет Мойсей Фішбейн, професор Олексій Белебеха (Харків), голова кримської “Просвіти” Сергій Савченко, поет Роман Лубківський (Львів), кінорежисер Юрій
Суспільство і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «ДУХА НЕ УГАШАЙТЕ!», с. 1
Т. Шевченко, А. Поповський, Ганна і Володимир
Борис Тарасюк
Іван Драч
Юрій Іллєнко
Євген Сверстюк
Володимир Семистяга
Василь Чепурний
Віктор Погрібний
Закінчення. Початок на с.
Нині маємо заявити про своє існування дієво й повноголосо. Прийшов час українцям думати і дбати про українців! Наше покірне мовчання дало змогу владі витворити свої структури, які, говорячи від імені української інтелігенції, “не помічають” дійсного стану, в якому перебувають наші письменники, вчителі, лікарі, науково-технічна інтелігенція. Отож, нам належить, не відкладаючи, провести обласні конференції, збори, відновити свою діяльність на рівні районних і первинних організацій. Як і сто, і двісті років тому, суспільно значимі проблеми інтелекту, моралі, духовності вимагають від українського інтелігента активної громадянської позиції і конкретних справ. Мабуть, саме початком конкретних справ можна назвати видання КУІНу, що не лише відображають початок створення Конґресу, але й сягають історії — “Зазивний лист до української інтелігенції” Пантелеймона Куліша, писаний 1882 року й поданий у цьому виданні, звучить надзвичайно актуально, кличучи до “боротьби за народне право вже не мечем і огнем, а духом і правдою”, “геройством духу, що підіймає серце на благодатні задуми і на великі подвиги”. Власне, якщо говорити про “геройство духу” учасників зібрання, то варто відзначити рішучість і зібраність, що мітили й спокійну виваженість головуючого — академіка Ярослава Яцкова, і конструктивну тональність більшості виступів. Так, письменник із Кіровограда Віктор Погрібний — голова обласного КУІНу — зажадав високої дисципліни, фіксованого членства, більшої уваги до зруйнованого села, оновлення Статуту. А Ганна Скрипник, визнавши свою вину за спад активної роботи й пояснюючи її організаційними та фінансовими труднощами, закликала до роботи задля повернення довіри народу, громадськості, які не могли не помітити, що українська інтелігенція програла битву за ЗМІ, — народ послуговується брехливою інформацією, ті, хто говорить правду про дійсний стан речей, до ефіру і на шпальти преси не допускаються. Професор Іван Мозговий із Сум запропонував активізувати рішучі дії, зокрема на місцях, аби влада, яка діє хижацькими методами, була змушена піти у відставку. Віталій Карпенко пафос свого критичного виступу спрямував проти президії КУІНу та Івана Драча, порадивши їм скласти повноваження, пообіцявши зробити те ж саме на зборах Київського КУІНу. Також відомий публіцист запропонував підтримати опозицію. Варто зауважити, що Київський КУІН, очолюваний В. Карпенком, при всіх столичних можливостях — бездіяльний, протягом останнього року не провів жодного заходу. Те саме можна сказати й про Асоціацію незалежної української преси, діяльоб’єднання всієї інтелігенції, всіх свідомих українців — це потреба часу. Суголосністю цим побажанням був пронизаний болісний виступ журналіста й письменника із Запоріжжя Костянтина Сушка, перейнятого долею легендарної Хортиці. Народний депутат Павло Мовчан, голова ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, нагадав, що саме просвітяни ініціювали створення КУІНу, сприяли утворенню його структур, готові залучити широке коло діяльних людей, що володіють інтелектуальною зброєю — словом, здатні переконувати й організовувати. Часу обмаль, бо Мукачеве — це репетиція майбутніх виборів. Українська Народна Партія об’єд-
Іллєнко, Дмитро Чобіт, Володимир Бондар (Придністров’я), професор Михайло Наєнко (Київ), голова Дніпропетровської міської “Просвіти”, професор Анатолій Поповський, Георгій Філіпчук (Київ), голова Київської організації НСПУ Анатолій Погрібний та ін. Зібрання прийняло ряд документів та заяв, зокрема про участь України в ЄЕП. КУ- ІН вважає, що участь України в ЄЕП є демонстрацією моральної та юридичної готовності правлячого режиму здати національні інтереси російським інтересам, відкрито запросити їх до експлуатації українського народу та його природних ресурсів. КУІН вважає, що участь України в ЄЕП: 1) ставить під загрозу перспективу європейського вибору українського народу і знову повертає його під повне домінування Росії; 2) може й далі загальмувати перспективу демократизації суспільного життя, забезпечення прав і свобод людини в Україні, відновлення української духовності та культури; 3) загрожує втратою суверенітету та незалежності Української держави з огляду на можливість її підпорядкування юрисдикції єдиного регулюючого органу ЄЕП, рішення якого будуть прийматися по суті Росією, яка матиме в ньому майже 80 % голосів; 4) призведе до економічних втрат України, до пригнічення або й ліквідації окремих галузей української економіки, зокрема вуглевидобувної, з огляду на те, що шахтарі Донбасу та Львівсько-Волинського басейну не зможуть конкурувати в умовах ЄЕП із набагато дешевшим вугіллям Кузбасу та Караганди. Усе це погіршить соціальні перспективи українського народу в порівнянні з європейським вибором; 5) загальмує самостійний вступ України до Світової Організації Торгівлі та можливості впливу на Росію з метою примусити її ліквідувати дискримінаційну грабіжницьку російську торговельну практику, внаслідок якої майже два мільйони доларів США потрапляють щорічно з України до Московської казни; 6) прив’яже Україну повністю до російського мовного та інформаційного простору й обмежить її самостійний вихід і доступ до світової інформації в умовах глобалізації. З урахуванням викладеного, Конґрес української інтелігенції закликає всіх чесних громадян України, патріотів нашої держави виступити проти участі України в ЄЕП, спрямувати енергію, сили та знання на утвердження в Україні демократії, верховенства права, забезпечення прав і свобод людини відповідно до Конституції України та її міжнародних зобов’язань та за денонсацію Угоди про ЄЕП. — Пам’ятайте: всяке зло — це результат дій не лише злодійських натур, але й сонного сумління і совісті байдужих людей, — звернувся до присутніх член КУІНу, лідер “Нашої України” Віктор Ющенко. — Ми, українська інтелігенція, повинні зробити все, аби запобігти втраті національних світоглядних цінностей, українських святинь і, перш за все, української мови. 0,49 української і 59 російських книг на українську душу в рік — яких іще треба коментарів? Знищити мову — значить викинути країну з інформаційного світового простору, знищити націю. У Моринцях, де я побував удень народження Тараса Шевченка, немає вчителя української мови: працює нянею в Португалії… Тема мови — одна із наріжних проблем, так само, які культура, історія, духовність. Прийшов наш час — боронити те, що українське. Генетична пам’ять — це те, що ми обстоюємо сьогодні: Трипілля, Батурин, Шевченко, Голодомор 1932—1933 років, наша незалежність. Пам’ятаймо: украдуть, перепишуть історію — заберуть державу! Влада руйнує системні цінності, руйнує державу, відпрацьовуючи конфесійні моделі, які руйнують суспільство, соборність церкви. Бо нинішня влада не працює на соборність України, намагаючись поділити українців на Схід і Захід, Південь і Північ, на конфесії, “москалів” і “бандерівців”, ігноруючи і руйнуючи те, що здатне об’єднати, витворити політичну волю народу, внутрішню інтеграцію, утвердити демократичні свободи. Повна безкарність і свавілля нинішньої владної команди — угода ЄЕП. Адже втрачаючи вільну фіскальну, митну, тарифну, торговельну свободи, ми втрачаємо свободу державної політики. Виступ Віктора Ющенка учасники конференції зустріли сконсолідовано і одностайно звернулися до нього від імені української інтелігенції із проханням балотуватися на майбутніх президентських виборах. Вперше Віктор Ющенко, лідер “Нашої України”, заявив громадськості про свою готовність взяти участь у виборах. Тож ухвали Національної Ради про ЄЕП, стан української мови та культури, український інформаційний простір, рішення про скликання Всеукраїнського форуму інтелігенції були сприйняті не лише одноголосно, — а ще і як пункти майбутньої програми кандидата у президенти. До речі, про інформаційний простір: згода Віктора Ющенка балотуватися, а його рейтинг як політика — найвищий, не оприлюднена ні радіо, ні ТБ, ні багатотиражною пресою. Така вона, загадкова свобода українського слова...
Любов ГОЛОТА Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ
z
Президія: Георгій Філіпчук, Іван Драч, Ярослав Яцків, Віталій Карпенко, Ганна
Суспільство і ми · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Закінчення. Початок на с. 1
Але чому, скажіть, незважаючи на нібито щорічний приріст нашого валового продукту, не піднімається добробут нації, чому гине українське село, здатне прогодувати півсвіту, — але тепер жалюгідне й заржавіле, як поламаний трактор, покинутий ще за “щасливих колгоспних часів” у полі; чому найпродуктивніші виробництва й заводи охоплені безробіттям, чому п’ять мільйонів українських заробітчан поневіряється по всьому європейському континенті в пошуках праці й хліба? А тому, що вся виробнича, господарська, продуктивна сфера у нашій державі позбавлена національного духу, життєвого ідеалу мислячої людини. Адже все, що підпорядковане тільки шлункові, не може бути нічим іншим, як тільки гноєм, корисним для підживлення землі, але не здатним її запліднити. Ще Іван Франко, критикуючи Маркса в статті “Поза межами можливого”, писав: “Що гонить чоловіка до продукції, до витворювання економічних дібр? Чи самі тільки потреби жолудка? Очевидно, що ні, а цілий комплекс його фізичних і духовних потреб, який бажає собі заспокоєння. Продукція, невпинна й чимраз інтенсивніша культурна праця — се виплив потреб та ідеалів суспільності. Тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються і пнуться чимраз вище, маємо й прогресивну, і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби й конкуренції у сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій”. А що може бути нашим найголовнішим національним ідеалом у рідній державі? Це, насамперед, єдність нації, єдність, яка може бути осягнута лише за обставин, коли буде створено культ української мови. Та не те що культу, а самого вживання української мови там, де вона особливо потребує підтримки, остерігається влада. Все, куди не кинь, у нас працює проти нашої мови — книговидання, засоби масової інформації, ділове спілкування високих чиновників, інвазія московської естради й книжки — все має одну мету: повернути нас так до свободи, щоб аж хруснула шия і тріснув хребет нашої нації. Якими ж словами й доки доводити “хахлам” у владі, що мова — це нація, нема мови — нема нації і нема держави. Мова об’єднує громадян, дає людині глибину свідомості, надію на безсмертя у своїй національній традиції і культурі. Мова — це, власне, і є інформаційний простір, про який так влучно говорить Юрій Іллєнко, простір, одібраний од нас, замінений іншим, чужим простором, в якому ми як українці повинні задихнутися, вмерти, зникнути. Влада боїться дати своєму народові чітку і ясну ідеологію державного будівництва. Вона почала будувати державу перевертнів, суржикомовних чинуші нардепів, які пишаються тим, що не знають, не хочуть знати, і можуть не знати рідної мови. Наша влада почала будувати державу, як пришелепкуватий господар — обійстя: не з оселі духу, де людина читає, співає, кохає, плаче, молиться, а з економічної клуні, яка необхідна на господарстві, але не може замінити житла, де стоять книжки, музичні інструменти, комп’ютери, де висять фотографії батьків та образи. Тому що в нас немає глибинної, історично й культурно заземленої національної політики, та наша економічна стодола, ще недобудована, а вже продана сусідові. Отже, ні хати, ні клуні, голе подвір’я — та й те не обгороджене, відкрите для чужих собак і перехожих із країни в країну блукачів-азіатів.
задля того існують, аби не допустити до соціальної нерівності, яка, власне, запанувала в нас, коли одні купують для свого відпочинку острови в грецьких морях, а інші — порпаються в урнах для сміття, вигрібаючи недоїдки новітнього панства. І це ми ставимо в провину владі, яка вирощує і захищає мільярдерів, скорумпованих родинними зв’язками тіньовиків, а для бідних дозволяє пекти дешевий хліб, та ще й вихваляється своїм фальшивим співчуттям до жебраків. Наш ідеал — національна держава, за яку століттями боролися й гинули в боях та на засланнях українські патріоти, яку пророкували наші літературні генії, держава без холопа й без пана, європейська за цивілізацією, демократична за правлінням. Під керівництвом колишніх рабів, яким доля не без допомоги розсварених демократів на початку нашої революції дала в руки владу, наша держава набирає потворних форм, а національна ідея, зневажена рабами, відвернулася від них, як душа від трупа, якого вона не здатна оживити. Але при негативному відношенні до нашої влади ми не ставимо під сумнів
z
Петро Кононенко і Петро Перебийніс ців і патріотів із уряду, за що ми повинні йому подякувати, бо разом із комуністами так він, власне, заохотив формування міцної демократичної опозиції на чолі з Віктором Ющенком. Те, що наші хлопці не воюють у Чечні, а перебувають як миротворці на Близькому Сході та в Африці, те, що Крим — з Україною, те, що в Україні з скрипом, але все ж таки йдуть економічні реформи, те, що в нас присутня, принаймі для сміливців, свобода слова — незаперечні досягнення влади. Їх є немало, але я боюсь, що коли почну перераховувати все, чого ми домоглись, зіб’юся й почну дякувати за те, що телеканал “Інтер” веде раз на тиждень, у неділю (як подарунок на свято), передачі українською мовою, а канал “1+1” дає слово таким негідникам, після виступу яких хочеться не просто йти в “Нашу Україну”, а виходити на вулицю й вітатися погрузинськи: “Ґамарджоба, Україно!” У цій ситуації українська інтелігенція не може відсторонитися від політики, не може відбути мовчанням спалах нової боротьби за українську Україну, за соціальну справедливість, за наші історичні, етнографічні та інші багатющі культурні цінності. Суть національної української ідеї полягає, насамперед, у тому, що наша державна організація має забезпечити нашому народові національний розвиток, невмирущість і значимість у світі, суверенне володіння не лише своєю територією, а й своїм минулим і майбутнім часом. Не знаю, чи вдасться нам створити такий Конґрес Української Інтелігенції, до голосу якого буде прислухатись і народ, і влада. Енергія інтелектів для цього повинна бути потужною і жертовною. І не треба скаржитися, що ми деякий час начебто спали. Інтелігенція ніколи не спить, але тоді, коли вона перепочиває, на її чоло прагнуть сісти політичні, з недобрим запахом, мухи. Нам треба вставати. У нас є можливість взяти участь у політичній боротьбі, належати до політичних опозиційних партій, які згуртовані навколо Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Час, коли можна віддатися виключно своїм науковим, творчим, професійним справам, ще не прийшов. І кажу вам, такий час ніколи не прийде, якщо ми, замкнувшись у своїй гордині, у своїй елітарній зверхності, не допоможемо йому відкрити “хахлами” заблоковані ворота.
Дмитро ПАВЛИЧКО
Микола Сядристий, Павло Мовчан, Олександр
Суспільство і ми · с. 5сторінка оригіналу ↗ Марія Миколайчук і Дмитро Павличко
Наш ідеал — нація, об’єднана мовою, культурою та релігією. Але не дбаючи про єдність мовну і культурну, наша влада послідовно й підкреслено турбується про збереження релігійного розбрату, на словах не віддаючи переваги жодній із конфесій, а на ділі підтримує московську Церкву — головну твердиню русифікації України. Наш ідеал — нація, об’єднана свідомістю і переконанням того, що парламент і виконавча влада здатність українського народу будувати свою державу. Незалежна Україна, проголошена 24 серпня 1991 р., — не чорна діра, а сонце, що його влада, подібно до місяця, але частіше, як він, заступає і затемнює. Та були і ясні дні. У цій же владі працювали люди з національною і демократичною орієнтацією. Президент призначав їх на високі посади, нерідко й сам говорив про те, що “Україна — не Росія”, та він же й повиганяв нелюбих йому рухів-
Микола Жулинський і Мирослав Попович
Ігор Юхновський, Валентина Прус, Святослав Васильчук
Подружжя Плав’юків
Роман Лубківський і Віталій Дончик
Степан Пушик, Любов Голота і Михайло Наєнко
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
“Де вода, там життя”, — кажуть узбеки, а туркмени додають : “Вода дорожча за золото”. Пам’ятаю, як під час геологічних експедицій в Узбекистан, Киргизію, Туркменистан захоплено дивився на арики в кишлаках, на джерела прісної питної води та різні колодязі в тамтешніх пустелях. Їх, звичайно, ніхто не охороняв. Але всі — від малюка до сивого аксакала — дбайливо слідкували за тим, аби скрізь було чисто, гарно прибрано… і привабливо. Навесні навколо колодязів майорять тюльпани й маки, блищать парасольками своїх суцвіть високі ферули. Боронь Боже, щоб у відкритий арик хтось кинув якесь сміття, забруднив або не закрив колодязь. Чому в Україні зараз така низька — у порівнянні, наприклад, з тією ж Японією, з розвиненими країнами Європи та Америки — тривалість людського життя, що, за даними медиків, не перевищує подекуди 54 роки? На тривалість людського життя впливає багато чинників. Однак медики у багатьох країнах світу одностайно вважають, що головний чинник — це якість води, яку людина споживає. Тож яка вона, ця якість, в сучасній Україні? Питна вода для населення України у великих та малих містах переважно подається з річок чи водойм (звісно ж, після очищення від шкідливих речовин і знезараження від кишкової палички та інших бактерій) — або з артезіанських свердловин. У селах і містечках питну воду часто добувають за допомогою криниць, приватних неглибоких свердловин. Що там п’ють, — одному Богові відомо. Знезараження води річок та водойм у нас, як правило, бозна-відколи проводять за допомогою хлорування або навіть гіперхлорування. За кордоном цей спосіб давно не застосовується. Хлор у воді — навіть у малих дозах — шкідливий для людей, тварин, усього живого. Кажуть, треба, щоб вода відстоялася декілька годин, тоді, мовляв, хлор виходить і нею можна спокійно користуватися. Але й тут не все так просто, як здається. Адже хлор убив у цій воді не тільки кишкову паличку… За кордоном з метою знезараження води, знищення хвороботворних мікроорганізмів застосовують “осріблення” її (збагачення іонами срібла), озонування тощо. Проте знищити мікроорганізми замало. Треба, щоб питна вода була світлою та прозорою. Озон, наприклад, знебарвлює воду в 15- 30 разів швидше, аніж хлор. У Петербурзі для знезараження невської води на водопровідних станціях використовують — ультрафіолетове опромінювання, що відповідає сучасним міжнародним стандартам, хоча раніше тут застосовували збагачення води озоном. Хлорування — вчорашній день. Найбільш чиста і корисна — вода з артезіанських свердловин, глибина яких може бути 100, 200, 300 чи й 400 метрів. Це — “жива” вода, вона містить велику кількість необхідних людині мікроелементів і корисних мікроорганізмів (колі-титр). Артезіанські свердловини утворюють водозабори лоті рибки не гинуть; те ж можна сказати і про “Юрське джерело”, “Моршинську”, “Софію Київську” і т.д. Експресні біологічні методи оцінки якості води і надійніші, ніж звичайні хімічні аналізи, і значно дешевші. Кількість домішок у природних підземних водах сягає мільйона найменувань, а досліджено й розроблено ГДК лише для півтора тисяч. Хімічними методами із застосуванням дорогих реактивів і приладів забезпечується контроль практично лише 10 % від загальної кількості нормативних речовин. Вплив решти на організм людини — не враховується. Найбільш повна екологічна класифікація якості води, розроблена Інститутом гідробіології НАН України, поєднує гідрофізичні, гідрохімічні, гідробіологічні, бактеріологічні показники з біоіндикацією води, враховуючи при цьому її мінералізацію та іонний склад. Проте в українських стандартах щодо якості питної води ці фундаментальні й важливі напрацювання досі не використовуються. Біотестування широко використовують у розвинених країнах Європи та Північної Америки. І в Московському державному університеті ім. Ломоносова запропонована п’ятибальна система оцінки токсичності води із застосуванням біотестування за допомогою дафній, гуппі, молюсків. Читач подумає: невже в Україні немає якісної питної води? Є, звичайно! Найчистіша, мабуть, у джерелах Чатир-Дагу, що в Криму. Хороша питна вода каптується водозаборами Колчинським та Чинадіївським у Закарпатті, артезіанськими свердловинами на юрські та крейдяні води в Києві. У столиці України зараз багато бюветів, і кількість їх з кожним роком збільшується. Переважно вода київських бюветів — високої якості, цілюща. Проте Київ — це не вся Україна. Проблема подвійна: і кількісно питної води не вистачає, і якість її низька. Отож, зважаючи на все вищенаведене, необхідно: 1. Хімічні аналізи пит# ної води проводити з виз# наченням усіх мікроеле# ментів (особливо в реґіо# нах техногенного пере# вантаження). 2. Розробити нові су# часні стандарти оцінки якості питної води з ура# хуванням закордонного досвіду в цій сфері, із застосуванням біотесту# вання. 3. Контроль за якістю питної води покласти на Держстандарт України, Державну санітарно#епі# деміологічну службу Ук# раїни, місцеві санепідем# станції, головних сані# тарних лікарів та науково# дослідні інститути Націо# нальної та Медицинської Академій Наук України, із регулярними звітами їх у відкритій пресі, на радіо й телебаченні. 4. Розповсюдження та продаж бутильованої пит# ної води дозволяти тільки при наявності сертифіка# ту якості й визначенні кількісного складу всіх мікроелементів у воді.
z
Євген РУДНЄВ, член Національної Спілки письменників України, доктор геологічних наук
Фото О. Кутлахметова питних підземних вод; часто їх споруджують уздовж берегів річок. Проте якість і цих вод — абсолютно чистих і цілющих у природних умовах — зараз не завжди йне всюди є високою. Особливо забруднені води, які каптуються питними водозаборами в регіонах інтенсивного техногенного навантаження — вугледобувних, залізорудних, солянодобувних, флюсодобувних і сірчанорудних, в регіонах, де добувають калійні солі, марганець, нафту, газ. В Україні з метою визначення якості питної води використовують нормативні документи часів Радянського Союзу: “ГОСТ 2874-82. Вода питьевая. Гигиенические требования и контроль за качеством”; “СанПиН 4630-88. Санитарные правила и нормы охраны поверхностных вод от загрязнения” (в Росії прийнято новий “СанПиН”, але він мало чим відрізняється від вищезгаданого). Є, щоправда, й український нормативний документ: “ДСанПіН 383-97. Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарчо-питного водопостачання”. Проте це, по суті, — резюме двох вищезгаданих стандартів. Нове в цьому документі тільки те, що стосується вмісту сульфатів, хлоридів, свинцю та алюмінію. Інколи на етикетці пляшки з бутильованою питною водою пишуть: “ТУ У 88.009.003-97”. Однак навіть фахівцеві, досвідченому гідрогеологові це ні про що не говорить. Згідно із нормативними документами вже не існуючого Радянського Союзу відбираються проби води й робляться хімічні аналізи — скорочені, повні та спеціальні. Як правило, на повний аналіз коштів не вистачає, хімічних реактивів теж. Визначення у воді одного мікроелемента коштує приблизно 80 гривень. А якщо цих мікроелементів у питній воді тридцять?! А ще ж треба визначити окислюваність і жорсткість води, нітрати, нітрити, амоній-іон, вміст хлору, заліза, марганцю, сірководню, колітитр і колі-тест (колі-індекс),
сульфати, хлориди, сухий залишок, запах та присмак! Однак навіть повний хімічний аналіз, відповідно до “ГОСТ 2874-82”, сьогодні не дає відповіді щодо якості води. Наприклад, вода зі свердловин Бендюзького водозабору, який подає питну воду вм. Червоноград Львівської області, щодо мінералізації цілком відповідає нормам — 0,37-0,66 г/л (ГДК=1,0г/л); те ж саме можна сказати й щодо жорсткості води, кількості сульфатів, хлоридів, завислих речовин, вмісту кисню, прозорості, кольору, смаку, запаху, колі-титру і колі-тесту (колі-індексу), нітратів, аміаку і т.д. Та стосовно мікроелементів (брому, бору, літію, барію, кадмію, берилію) в шести свердловинах із восьми — перевищення ГДК у декілька разів. У воді більше за норму заліза, фенолів, поліакриламідів, а подекуди й фтору. Токсикологічний показник сенонської води Бендюзького водозабору, яка подається населенню, по 1-му та по 2-му класах небезпечності речовин складає 6,1—17,1, а органолептичний показник (3 та 4 класи небезпечності речовин) — 3,2—16,0 при нормі 1,0. Воду цю, згідно із “СанПиН 4630-88” та “ДСан- ПіН 383-97”, пити не можна. Та вищезгадані мікроелементи визначаються рідко, а деякі з них (літій, наприклад) взагалі не фігурують у “ГОСТ 2874-82”. Парадокс: вода Бендюзького водозабору по шести свердловинах непридатна для пиття, однак її п’ють, бо існуючим нормативам вона начебто й відповідає. Те ж можна сказати й про воду, яку качають свердловини багатьох інших водозаборів Червоноградського, Павлоградського, Луганського, Краснодонського, Макіївського гірничопромислових регіонів. Розробка корисних копалин негативно позначається на якості підземних вод. Водозабори потерпають внаслідок фільтраційних втрат зі ставків-накопичувачів шахтних вод вугільних регіонів України, забруднення підземних вод за рахунок породних відвалів шахт і збагачувальних фабрик, скиду в річки мінералізованих вод. Вода криниць, розташованих у селах зони депресійних воронок вугільних шахт, здебільшого непридатна для пиття. Але знову ж таки — її п’ють, бо іншої там немає. Розробка сірки на Язовському родовищі, що у Львівській області, негативно вплинула на мінеральні джерела санаторію “Шкло”. Про курорт цей вперше згадується ще 1576 року, в літописі. Тут розташоване родовище славнозвісної води “Нафтуся”. Наявність цілющої води пов’язана з відкладами нижнього сармату (косівські глини з нафтовою органікою), залягає вона, як правило, на глибині 12,8-36,0 м.
Внаслідок видобутку сірки рівень підземних вод значно знизився, що суттєво порушило природні умови накопичення води “Нафтуся”; відбулися значні зміни всередині всієї гідродинамічної системи. Лікувальні властивості води зумовлені органічними речовинами, які надають їй специфічного запаху гасу. Однак теперішня “Нафтуся” майже повністю втратила цей запах; старожили с. Шкло говорять, що “вода вже не та”. То як же діяти далі? Не розробляти родовища корисних копалин? Ні! Науково-технічний прогрес має крокувати вперед. Але треба й про екологію дбати. Якби на вугільних шахтах Донбасу та Львівсько-Волинського басейну були свого часу реалізовані раніше розроблені заходи з реабілітації довкілля, — водозабори продовжували б качати якісну питну воду. А Язовському сірчаному руднику — з метою охорони санаторію “Шкло” — ще 1992 року науковці Києва пропонували комплекс спеціальних заходів із розв’язання тут еколого-гідрогеологічних проблем. Однак все залишилось на папері — не вистачило коштів. Щодо бутильованої питної води. Ця вода дуже популярна серед населення; її купують для вживання й здорові люди, і хворі. Яких тільки назв тут немає! На етикетках деяких пляшок взагалі відсутня інформація про хімічний склад води; у кращому випадку написано: “Відповідає ГОСТ 2874- 82” — і все. А коли якось я купив одну пляшку і покуштував, то зразу ж дійшов висновку, що мінералізація води щонайменше 5г/л, хоча на етикетці значилося 0,5-0,7г/л. Бачив я і в Донбасі, і в Ялті — “Єсентуки-4” та “Єсентуки-17”. Але ж відомо, що завод з розливу цих мінеральних вод на Кавказі давно не працює!.. То звідки ж ці “Єсентуки”? Яка якість цієї води?! Сертифікату якості на бутильовану питну воду — не допросишся у продавців. Недавно відомий в Україні фахівець з питань води академік Національної Академії Наук Владислав Гончарук, виступаючи по телебаченню, продемонстрував на прикладі, що бутильована питна вода у нас не завжди високої якості. У стакан із “Доброю водою”, налитою зі стандартної заводської пластикової пляшки, запустили золоту рибку. Через тридцять хвилин рибка загинула. Висновок вченого: ця бутильована вода — небезпечна для здоров’я людей, а існуючі в Україні стандарти для визначення безпечності питної води — недостатні. Бідний В. Гончарук! Що йому потім тільки не приписували! І посередництво у конкурентній боротьбі торгових марок, і відстоювання власних позицій у суперечці наукових шкіл та інтересів. І взагалі, мовляв, вчений мав би знати, що у “Добрій воді” немає кисню, немає необхідних для життєдіяльності організму речовин, тому нещасна рибка загинула, та й стандарт для оцінки якості води тут має бути зовсім інший — “ДСТУ 878-93. Води мінеральні, питні. Технічні умови”. А міжнародний стандарт ISO 73-46, на який посилаються вчені вищезгаданого Інституту, використовується лише для перевірки технічної води на предмет гострої генотоксичності… Невже вчені з Інституту колоїдної хімії та хімії води на чолі з В. Гончаруком — неосвічені юннати? Та ні, звичайно! У бутильованій питній артезіанській воді (в тому числі й у “Добрій воді”) є в достатній кількості кисень, оскільки під час її добування і розливу вона збагачується цим компонентом. Є в ній і потрібні рибам мікроелементи. А відносно того, що міжнародний стандарт застосували, буцімто, неправильно, то тут висновок лише один: виходить, наша питна вода гірша за технічну?! Біотестування — метод оцінки якості питної води за допомогою золотих рибок. Це — прогресивний, високоефективний сучасний метод. Його застосовують у всьому світі. До речі, у бутильованій питній воді “Оболонь-3” зо-
Про питну воду зараз говорять багато і майже скрізь. Це зумовле# но не тільки суттєвим погіршенням її якості у багатьох регіонах Украї# ни, а й недосконалістю наших стандартів щодо визначення цієї якос# ті, недостатньою обізнаністю людей з тим, які норми та вимоги до якості питної води існують у нас, а які — за кордоном. У цій сфері тісно переплітаються інтереси і Держстандарту України, і бізнесменів, які займаються добуванням і продажем бутильованої питної води, і нау# ковців, екологів, гідрологів, гідрогеологів, медиків, курортологів.
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
МАНДРІВКА У ДИТИНСТВО
У моїй рідній Сергіївці криниць, Богу дякувати, не бракує. Обійдеш по коловому периметру “аппенінський півострів” села, з півдня, півночі та сходу омитий озерною хвилею, — хтозна, скільки тих колодязів на дворах та при дорозі налічиш! Поминеш якийсь десяток обійсть — ось вона, криниця, сивіє цементованими кругами; за кільканадцять садиб — знову виростає із землі, мов печериця, рукотворне диво під шиферним, жерстяним чи ґонтовим дашком-капелюхом; далі — ще одне, ще… І що характерно, — у кожній криниці вода різна. Найдобріша водичка була в криниці маминої сестри, цьотки Ганки, — зимна, прозора, як сльоза, — аж доки не виріс за пару сотень кроків величезний тваринницький комплекс, де відгодовували свиней і бичків. І не те, щоб запах якийсь відтоді з’явився у води чи присмак неприємний. Ні. Але все’дно: вода вже не така. І хоча того комплексу вже кілька років як немає — вода не вернулася до свого первісного стану. А були ж у Сергіївці ще й польові, лісові, берегові джерела, з яких спекотної пори тамували спрагу. За тітчиним городом бовванів самотній журавель: приладнана до вершечка сивого від часу стовпа така ж сива жердина, з одного її кінця збігає додолу тичка з цеберкою, обперезаною двома обручами зі штабового заліза, на супротивнім кінці перекладини — кам’яна брила (противага), а далі жолоб сосновий, зелений від моху та вчорнілий од старості. Вертаються з берега пастушки, женуть худібку на полудневе доїння — корови з телятами неодмінно зупиняться тут, як укопані. Добре, коли дядько якийсь, напуваючи коней, наповнив жолоб. А якщо ні? Тоді котрийсь із пастушків (скажімо, автор цих рядків) миттю видереться на широчезний, устелений дошками зруб, ухопить вислизькану сотнями долонь жердину та й спробує занурити цеберку в темну, затінену воду, що дихає вільгістю й прохолодою… Ет, силоньки бракує підняти кам’яну противагу! Корови й телята очікують спасенної вологи, не розтуляючи писка утробно мукають, обмахуються хвостами від набридливих бомків та дзвенячих роїв полудневої мушви. І хлопці, удвох або й утрьох, долають незрушність старого жорнового каменя на супротивнім кінці та занурюють цебер у благословенну студену глибінь. Один цебер, другий, третій, четвертий… І дика сліпа вода радісно плине з ринви в жолоб, і вже про щось там жебонить, перешіптується сама з собою, і корови з телятами зосереджено спивають той шепіт, шумно дмухають, і вода од їхніх зітхань береться миттєвими брижами, сонячними переблисками… Років тому із двадцять осідлали ми з братом старенького мотоцикла й, на дурну мою забаганку, обгасали місцинки, де колись били з-під землі джерела, про які я свого часу щось там римував у зошиті (“…ах, там піщинки перламутрові колише в собі джерело, і самурайський писок нутрії гризе болотяне зело…”). Побували ми і на Клині, й у Вилах, Пісках, Войтковій долині, під Баглайськими полями. Але жодного джерельця не знайшли. Ні травички шовкової, ні криниці дощатої, ні замшілого жолоба, ні “самурайського” писочка нутрії, ні… Не зосталося од нашого дитинства ані слідочка! Натомість — лише осушені доблесними радянськими меліораторами береги (який сенс нам боятися стихій, природних катаклізмів, коли мали ми страшніших за будь-які стихії меліораторів, котрі за свій щоденний злочин ще й премії отримували!). Береги, порослі дивовижними, досі ніким не баченими монстрами-бур’янами, у чиїх сутінкових нетрях нипають, хижо світять упирськими очиськами напівздичавілі коти та собаки. — От і все, — мовив брат. — Приїхали. Воістину — приїхали. Далі вже нікуди. Бо й у інших урочищах побачиш те саме. Позаростали стежки-доріжки, джерела й береги. Чортополохом, “дідовими вошима”, велетенськими будяками, всюдисущою кропивою. Та ще отими, немов із бісівського насіння вирослими, бур’янами-мутантами. Роздумую над гіркою долею розораних та розорених боліт, лугів, торфовищ, де нині годі знайти даровані
Всевишнім студені джерела-кринички, де вже не колишуться під вітерцем високі очерети й густа осока, не світяться загадково качині-куликові-чаїні гніздечка із сузір’ями білих, зеленкуватих, коноплястих яєчок. Так от, роздумуючи над усім цим і згадуючи села, де в лунких криницях раптом щезла вода, знову й знову вертаєшся подумки до води стуфчинецької. І щоразу доходиш висновку, що саме за нею, артезіанською, — наше майбутнє, порятунок наш.
“КАСКАД” — ВИ- НАХІД СТОЛІТТЯ
І об чім же ото журавлик думає, а вода шепоче?.. Мова — про так звану структуровану воду, добуту з артезіанської свердловини у селі Стуфчинцях на Хмельниччині, воду профільтровану й максимально очищену на обладнаній у тих же Стуфчинцях установці “Каскад”. Які ж особливості стуфчинецької води? Спершу вона перетікає через фільтр грубого очищення, що затримує пісок, часточки іржі (якщо це в домашніх умовах). Далі — надходить до фільтруючого вузла, де очищується від більш дрібних і суспензованих домішок, мікроводоростей та інших часточок аж до одного мікрона. Потім — другий фільтруючий вузол. Він затримує невидимі для ока часточки до 6,3 мкм. Ще далі — структуризатор, де відбувається стирання негативної інформаційної пам’яті води, змінюється її молекулярна структура. Тобто вода позбавляється будьякої “згадки” про перебування в ній видалених отруйних і шкідливих речовин. Окрім очищення, воді повертається первісна оригінальна структура і підвищується її біологічна активність. Стуфчинецьку установку “Каскад” (є ще побутовий її варіант — установка “Криничка”, виробництво якої налагодило підприємство “Поліамід-УСІ”) створили, звичайно, не у Стуфчинцях. Її винайшли — вперше у світі — в Києві, й нарекли — ВІН-10 “Криничка” (патент на винахід України №20169 і Росії №2098358). Дослідами Українського науково-гігієнічного центру та Інституту екогігієни і токсикології Міністерства охорони здоров’я України встановлено, що мутагенна (така, що ушкоджує гени) водогінна питна вода, пропущена через “Криничку” (чи “Каскад”), повністю втрачає мутагенність і набуває якостей цілющої питної води. Ця вода має специфічну властивість до самовпорядкування і володіє корисною для здоров’я молекулярною структурою, аналогічною структурі талої води. Вона, за систематичного вживання, позитивно впливає на здоров’я людини, нормалізує кількість еритроцитів і вміст гемоглобіну в крові, поліпшує апетит, сон, підвищує та вирівнює біоенергетику організму. Уперше встановлено протиракову дію цієї води на піддослідних мишах. Поліпшує вода і склад людської крові, сечі, слини, зменшує або й знімає зовсім головні й серцеві болі, поліпшує сон, підвищує працездатність… Але повернімося до “випробувань”, яких зазнає вода у “Каскаді”. Після структуратора вода надходить у фільтр тонкого очищення. Він складається з вуглецевої тканини, що набагато перевищує за своїми властивостями звичайне активоване вугілля. Ця тканина виправдала себе в космосі, а також під час воєнних дій в Афганістані, очищаючи воду навіть із калюж. А ще стуфчинецьку воду чекає мінералізатор, де вона переходить через подрібнений кварц, кремінь, мармур, дуже дорогий гірський кришталь із Кольського півострова та інші матеріали. Жодна інша (вітчизняна чи зарубіжна) фільтруюча установка не має подібних функціональних можливостей щодо очищення пам’яті води! Генеральним (геніальним!) конструктором апаратів, що дарують нам воду без шкідливих ізотопів дейтерію і тритію, є доктор технічних наук Іван Миколайович Варнавський (від його ініціалів і походить назва води на етикетках п’ятилітрових ємкостей — “ІМВАР”). Він і його співробітники одержали десятки патентів України й Росії на установки серії “Криничка”. Вчені стверджують: якщо воду, котра є в організмі людини, замінити на одержану в описаній нами установці, то тривалість її життя зросте на 20—30 років (Принагідно згадаю тут і про разючі результати, отримані від розчинів фітопрепаратів на основі отієї чудодійної води вченими, світилами медичної науки Києва, Москви, Тернополя. Наведу слова, мовлені академіком Російської академії медичних наук А. Г. Альперіним: “Створення таких фітопрепаратів можна віднести до відкриттів світового рівня”!). Іванові Варнавському вже пропонували житло й солідну зарплату за роботу з удосконалення (і серійного виробництва) “Кринички” в Ізраїлі. Чом би йому, старенькому чоловікові, не махнути на все рукою і не прийняти пропозицію забезпеченого життя? Та він бажає служити своєму народові, як десятки й сотні інших українських вчених.
ВОДА ТАКОЖ ПОТРЕ- БУЄ ПРОПАГАНДИ
До Стуфчинців, на організовану фірмою “Біатрон- УСІ” та її дочірнім підприємством “Поліамід-УСІ” презентацію питної води “ІМВАР”, прибули гості з Києва, Луцька, Кам’янця- Подільського. Ті люди, за сприяння яких і знайшла шлях до споживача стуфчинецька диво-вода. Поспілкувалися ми і з київським академіком Володимиром Никифоровичем Плітіним, заступником голови Українського громадського контролю, президентом Міжнародної асоціації “Вода і здоров’я”. — Чому Київ для втілення в життя ідеї створення води “ІМВАР” обрав саме подільське село Стуфчинці? — Спершу виникла ідея очищувати на “Каскаді” воду з Дніпра у столиці. Та переважна більшість учених цю ідею відкинула. А щодо обрання Стуфчинців, то все дуже просто: в селі вже діяла артезіанська свердловина, було й приміщення колишнього дитячого садочка, яке руйнувалося на очах… А тепер і воду маємо очищену, і будівля відремонтована, пристосована для втілення нашої мети. — Хіба ж раніше не існувало аналогів структурованій воді? Яку воду, наприклад, споживав свого часу Кремль? — Відомо, що для Л. Брежнєва доставляли кригу з Арктики, добуту з 300-метрової глибини, і генсек споживав талу воду. — Чи цікавився Захід водою “ІМВАР”? — Вельми цікавилися. Скажімо, бізнесмени із США ознайомилися з принципом роботи “Каскаду” та “Кринички”, і в них уже запрацювала установка, подібна до нашої. То ще не структурована вода, але…
НАЛИВАЙ І ПИЙ… ДЖЕРЕЛЬНУ
Випив я її, стуфчинецької водички, дві чи три склянки. Першого ж дня відчуваю — організм починає потроху бунтувати. Ну певне ж: звик перепускати воду через свої фільтри-цідилки, звик очищувати її (щоденно!) від різних там домішок і пестицидів, а тут — нічого очищувати! Коротше кажучи: була в мене майже щоденна печія в шлунку ще з армійсько-студентських літ, а оце вже з місяць, як щезла. Поліпшився сон. Сплю зазвичай мало, години чотири-п’ять, але міцно. Як далі покаже себе вода — побачимо. Принаймні, відтепер пити з крана, навіть кип’ячену, — не можу і не хочу. Почав несподівано відчувати аромати хлорки. А споживаю стуфчинецьку з морозилки. Розбиваю колодочкою ножа лід. І отак п’ю. Разом із крижаними карамельками, що похрускують на зубах.
ЧИСТА ВОДА — ЗДОРОВА НАЦІЯ
У наш лиховісний час, час отруєних річок, землі, повітря, коли з радіо-й телеефіру — інформація об тім, що у великих містах, провінційних містечках, і навіть селах люди масово потрапляють до інфекційних лікарень лише внаслідок того, що пили недоброякісну воду, й навіть помирають од неї, — отож, чуючи нині чи не щотижня такі повідомлення, чому ж лише стверджуємо, констатуємо факти, а не б’ємо на сполох? Чому б не пробурити такі, як у Стуфчинцях, свердловини й не обладнати на них фільтруючі установки “Каскад”, бодай по однісінькій на кожний район, і “покрити” цими свердловинами всю Україну нашу? Дорого? Дорого — одна така установка коштує 5,4 тисячі доларів (що ж тут удієш, коли “Каскад” виготовлено із застосуванням дуже дорогих новітніх, у тім числі й космічних, технологій та матеріалів!). То чому б у цьому випадку державі нашій не взяти на себе, бодай частково, благородну місію забезпечення нації живою, цілющою первісною водою, такою ж як була вона у наших джерелах століття, тисячоліття, мільйон років тому? Чому б не роздавати її, оту воду, в п’ятилітрових ємкостях усім, хто бажає, — безкоштовно?! Уже не кажучи про створення фітопрепаратів на основі структурованої води. То ж була б революція у світовій медицині! Люди, причетні до творення цих фітопрепаратів, хочуть лише одного: коштів на відповідну лабораторію. І все! А в держави нашої, бачте, таких коштів — немає. Чуєте, вельмишановні державці, бізнесмени, сучасні мільйонери та мільярдери? Не пошкодуйте по декілька сотень гривень — кожен на свій район. Пожертвуйте на порятунок людського (і власного) здоров’я бодай стільки, скільки витрачаєте на один бенкет у барі чи ресторані. І тоді… (дозвольте помріяти вголос). І тоді Захід гнатиме до нас ешелони порожніх цистерн і танкери — по нашу воду. І світ купуватиме в нас — за нечуваними цінами — ліцензії на право виготовлення свого “Каскаду”. Бо немає нічого коштовнішого за воду, землю, повітря. Немає нічого дорожчого за людське здоров’я.
* * * …Ось що нашептала сивому журавлеві (сивоголовому авторові) незникома подільська вода. Жива і мертва. Прислухайтеся й Ви, читачу, до її одвічних шепотів. Прислухайтеся. Почуєте. Не зможете не почути.
Броніслав ГРИЩУК, Стуфчинці—Сергіївка— Хмельницький Фото автора
z
Тарасова церква · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження. Поч. у числах 39—52 за 2003 р., числах 2—9, 11—14, 16, 17 за 2004 р.
7-А кл. (школу не вказано), м. Єнакієво Донецької обл. 28,80 Андрушек В. (учень, 8-го класу), НВК “Гранд”, м. Ужгород 10,00 Бабій О. О., м. Ходорів Жидачівського р-ну Львівської обл. 20,00 Барабаш, м. Київ 10,00 Бариш І. В., м. Красноперекопськ 100,00 Безпалий, Литвиненко, м. Канів 20,00 Біжик О. В., м. Львів 100,00 Білик Я. І., м. Снятин Івано-Франківської обл. 20,00 Білоцерківський В. В., м. Київ 70,20 Бобок Н. М., м. Полтава 10,00 Богдан А. Я., м. Житомир 20,00 Бойко М. Ф., с. Осій Іршавського р-ну Закарпатської обл. 10,00 Борцова Т. П., м. Керч 57,50 Бур’ян В. О., с. Солідарне Білокурякінського р-ну Луганської обл. 2,00 Бути Н. М., с. Іжевці Сторожинецького р-ну 56,40 Валіхновський Л. Д., м. Турійськ Волинської обл. 200,00 Васильчук С. К., м. Житомир 220,00 Васкун І. В., м. Космач Івано-Франківської обл. 50,00 Вербовський М. М., м. Ходорів Львівської обл. 20,00 Верченко І. Я., м. Чернігів 20,00 Видавництво Українського літопису, м. Київ 300,00 Від Вузлівського ліцею (ч/з Коврижник М.) 22,33 Від ДУ № 44 (батьки і колектив), м. Львів 173,00 Від колективу радіоканалу “Культура” НРКУ (ч/з Недін Л. М.) 129,00 Від медичних працівників Черкаського обл.госпіталю для УВВВ (ч/з головного лікаря Рудковського А.І.), м. Черкаси 210,88 Від Мислова УПЦКП, м. Тернопіль (ч/з Лісничук С. А.) 164,00 Від політв’язнів та репресованих м. Черкаси (ч/з Мазуркевич П. В.) 66,00 Від СШ № 1, м. Луцьк (ч/з Пашко Г. Ф.) 200,00 Від Української громади Нюрнберга 504,00 Відділ у справах сім’ї та молоді (ч/з Слободян М.), м. Бучацьк Тернопільської обл. 942,00 Вольський В. К., смт. Комсомольський Харківської обл. 15,00 Воротило Т. В., с. Мар’янівка Одеської обл. 10,00 Вчителі-пенсіонери: Гармаш Б. Н. та Гармаш А. Л., м. Сімферополь 20,00 Гармаш Н. Д., м. Кобиляки Полтавської обл. 10,00 Гачок Т. П., м. Знаменка 10,00 Гімназія № 9 Київського р-ну м. Одеса (ч/з Олійник І. А.) 425,00 Гладуш А. А., м. Київ 30,00 Гордовська Є. В., м. Київ 20,00 Гоцалюк Х. А., с. Залужжя Збаразького р-ну Тернопільської обл. 10,00 Григор’єв Г. С., м. Одеса 10,00 Григор’єв С. І., м. Одеса 10,00 Григор’єва К. А., м. Одеса 10,00
Григорашик Г. М., с. Підгайчики Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. 50,00 Гриневич В. Й., м. Глухів Сумської обл. 170,00 Грозик Я. С., м. Львів 20,00 Група ІМ-13 НУ “Львівська Політехніка” 14,50 Губіш В. Г., м. Київ 50,00 Гулей М. (83 роки) та Якушина Валентина (70 років), м. Дніпропетровськ 50,00 Гуменюк Г. В., м. Коломия 50,00 Гупало Г. М., м. Львів 10,00 Дерешівська ЗОШ Куриловецького р-ну Вінницької обл. (ч/з Трофімову Н. І.)120,00 Держлісгосп, м. Самбір 1200,00 Дзедик В. М., м. Тернопіль 50,00 Долинська “Просвіта” і “Молода Просвіта” Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. 24,00 Дробот О.М., м. Миколаїв 20,00 Дубак К. (учениця 5-го класу), НВК “Гранд”, м. Ужгород 5,00 Дяченко М. Д., с. Стольне Менського р-ну Чернігівської обл. 50,00 Європейський університет, м. Львів 100,00 Єнакіївське відділення ощадбанку № 2869 (прізвище не вказано) 7,50 Єфремова Р. В., м. Дніпропетровськ 6,00 Житомирська “Просвіта” (ч/з Васильчука С. К.) 220,00 Жук В. О. 10,00 Зачек М. М., м. Снятин Івано-Франківської обл. 10,00 Зінченко А. А., м. Київ 50,00 Зінченко Ф., с. Вел. Новосілки 5,00 ЗОШ I—III ст., с. Бортники Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. (від Слободян Г. М.) 207,50 ЗОШ № 1, м. Коломия Івано-Франківської обл. 100,00 ЗОШ № 2, 8-А кл., м. Кагарлик Київської обл. 11,00 ЗОШ с. Шубранці Заставнівського р-ну Чернівецької обл. (ч/з Драч М. Я.) 150,00 ЗОШ, с. Задубрівка Чернівецької обл. (ч/з Кокіс В. П.) 50,00 ЗОШ, с. Самари Ратновського р-ну Волинської обл. 123,13 Зубрецький Д. С., м. Горохів Волинської обл. 10,00 Ігнатенко В. А., м. Херсон 31,00 Ігнатенко В. М., м. Київ 30,00 Катницький І., с. Трудове, Крим 5,00 Киндибалюк Я. І., В. Бірки Тернопільської обл. 8,00 Кириченко, м. Київ 50,00 Кицей Л. М., м. Кам’нка Бузька 89,00 Кікис А. І., м. Чортків 5,00 Клименко А. М., м. Миколаїв 100,00 Клименко Я. І., с. Скельки Васильківського р-ну Запорізької обл. 30,00 Кобзарська родина Яницьких: Йосип, Марія, Роман, Надія, Софія, Тарас, Людмила, м. Київ 50,00 Коблай М. Й., м. Дніпропетровськ 10,00 Колос О. В., Вінницька обл. 10,00 Комкова М. С., м. Львів 40,00 Кононенко М. І., м. Васильків 40,00 Копрушак М. (учень 8-го класу), НВК “Гранд”, м. Ужгород 5,00 Кореневич Л. Г., м. Київ 20,00 Кореневич Л. Г., м. Київ 20,00 Корчинська Я., м. Знам’янка 10,00 Косівська гімназія-інтернат (ч/з Сеняк В. М.), Івано-Франківська обл. 216,00 Косівське відділення ощадбанку 21.04.04 перерахувало (прізвище не вказано) 30,00 Костенко А. С., учень 9-го класу, с. Зорівка Золотоніського р-ну Черкаської обл. 4,00 Костів П., м. Миколаїв 20,00 Кравченко Р. П., с. Потреби 10,00 Кравчук С. О., м. Дубно Рівненської обл. 20,00 Кравчук Т. М., с. Нападівка Лановецького р-ну Тернопільської обл. 20,00 Крохта Л. В. (школярка, 11 років), м. Чернівці 5,00 Кудлик О., Кудлик Я., м. Ходорів Львівської обл. 20,00 Кукуруза Б. І. 10,00 Кулініч К. С., м. Чернігів 5,00 Курилич С., м. Львів 100,00 Лабзина В. Я., м. Київ 10,00 Лесь М. М., м. Чернівці 20,00 Литвиненко, м. Марганець 10,00 Лихогляд О. К., м. Вінниця 10,00
Тарасова церква · с. 8сторінка оригіналу ↗ Ліцей пгт. Кегичевка, Харківська обл. 52,50 Мазан А. В., м. Київ 10,00 Мазан Я. А., м. Київ 10,00 Мазур С. В., м. Вінниця 51,00 Майдан Г. І., м. Ужгород 50,00 Масник І. О., м. Львів 10,00 Микульський М. І., с. Самгородок Сквирського р-ну Київської обл. 20,00 Мілко В. В., с. Піщане Полтавської обл. 20,00 Міськвиконком (від працівників профкому) м. Володимира-Волинського 100,00 Нагородняк Н. П., с. Галайківці Муровакуриловецького р-ну Вінницької обл. 10,00 НВО ім. В. Чорновола 533,00 Немирівський будівельний технікум, 31 група (ч/з Осадчук В. Л.) 190,00 Олексюк Ю. Е., приватний нотаріус, м. Київ 200,00 Осередок “Просвіти” Тлумацької середньої школи I—III ст. (ч/з Тимків Г. М.) 50,00 Островерха М. І., м. Сімферополь 10,00 ОУН УПА, м. Ківерці Волинської обл. (ч/з Фурсік): Ярмольчук Г. — 30,00; Фурсік В. — 29,00; Петрук Н. — 10,00; Щипіорік Г. — 10,00; Сидорук С. — 5,00; Дячук Г. — 5,00, Косян без імені та суми 106,00 Офірувач з м. Богуслав за 22.04.04 (прізвище не вказано) 530,00 Павзюк О. С., м. Київ 68,00 Павліченко М. Ф., м. Київ 20,00 Панасюк О. С., м. Ужгород 20,00 Пастушенко П. М., м. Київ 20,00 Педколектив Рожищецької школи, Волинська обл. 70,00 Первинний осередок освіти Озерянської школи Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. 30,00 Петрів З. А., м. Львів 20,00 Печеніжинська середня школа Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. (ч/з Соколишин Г. Д.) 163,00 Пилипенко В., м. Бердянськ 10,00 Підвисоцька О. І., м. Чортків 10,00 Підгірна Ю. Я. (пенсіонерка, 91 рік), с. Богутин Золочівського р-ну Львівської обл. 5,00 Підгірний М. А., м. Чернівці 25,00 ПК обласної клінічної лікарні, Івано-Франківська обл. 300,00 Плющ, м. Київ 150,00 Повідомлення № 9616, с. Тисмениця Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл. повідомлення 120,78 Повч Б. Р., м. Ужгород 270,00 Подружжя Габрилевичів, Ольга та Іван, с. Піски 10,00 Попадюк М. О. (школяр, 8 років), м. Чернівці 2,00 Притчина А. О., м. Київ 10,00 Прокоп Л. С., м. Дубно Рівненської обл. 30,00 “Просвіта”, м. Ходорів Львівської обл. (ч/з Вербовського М. М.) 50,00 Пугач О. В., м. Київ 10,00 Рабешко А. Й., м. Дубровиця Рівненської обл. 20,00 Радиш М. Б., Радиш Євдокія і Богдан; Радиш Олена і Богдан, м. Косів Івано-Франківської обл. 75,00 Радошинська ЗОШ I—III ст., с. Радошин Ковельського р-ну Волинської обл. 10,00 Ратніков В. С., Вінницька обл. 5,00 Родина Бойчуків, м. Івано-Франківськ 90,00 Родина Васильківських: Віра, Андрій, Володик, Славчик, м. Івано-Франківськ 80,00 Родина Сисюків (пенсіонери), с. Баранівка Шишацького р-ну Полтавської обл. 20,00 Родина Стецкевич: Віталій Вікторович, Лілія Михайлівна та діти Віктор та Сергій, м. Кривий Ріг 100,00 Родина Топольницьких: Оксана, Роман, Мартуся, м. Івано-Франківськ 80,00 Рокитко В. П., м. Київ 50,00 Романишин Є. В. 15,00 Руденко О. О., с. Корнин Попелянського р-ну Житомирської обл. 30,00 Рябчук О. В., м. Жмеринка Вінницької обл. 10,00 Савенко В. О., м. Дніпропетровськ 10,00 Севастопольське міське відділення ощадбанку № 4548 (прізвище не вказано) 50,00
Середня школа, с. Хитар Соколівського р-ну Львівської обл. 41,00 Серховець О. В., м. Іллічівськ Одеської обл. 40,00 Слизькоухий В. І., Вінницька обл. 10,00 Сметана З. В. (учасник бойових дій, ветеран праці), м. Харків 50,00 Сова С. В., с. Високе Запорізької обл. 20,00 Солоний Є. О., смт. Криничка Дніпропетровської обл. 10,00 Стрельнікова М. В., Володимир-Волинська обл. 25,00 Таран О. Г. 30,00 Титов А. Г., м. Київ 10,00 Ткаченко А. П., м. Свердловськ Луганської обл. 50,00 Ткачук В. М., с. Підгайчики Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. 1100,00 Тлумацька районна організація Української Народної Партії, Івано-Франківська обл. 120,00 Торське будкультури Заліщанського р-ну Тернопільської обл. (ч/з Гуменюк) 220,00 Уманський козацький полк УК, Скус В. С., отаман 25,00 Учні і вчителі Зорівської ЗОШ Золотоніського р-ну Черкаської обл. (ч/з Богму І. Н.) 47,00 Учні Карасинської школи Волинської обл. 50,00 Федорова В. Д., м. Київ 5,00 Феськів М. Д., м. Бучацьк Тернопільської обл. 44,00 Хилько О.М., Хилько І. М., м. Чернівці 100,00 Церква Різдва Богородиці, м. Сколе 1260,00 Чавс, м. Чортків 10,00 Черненко Л. П., м. Золотоноша Черкаської обл. 150,00 Чернівецький університет, історичний факультет 170,00 Чернівецький університет, математичний факультет 69,00 Чернобай І. М., м. Львів 50,00 Члени Вижницького первинного осередку УНП: Бойко В. А.—30, Бойко А. М.—20, Фуштей Е. В.—10, Берник П. Д.—5, Будз М. І.—5, Костишин П. І.— 5, Луканюк О. С. — 5, Лазарович І. В.—10, Геник Г. П.—10, (ч/зБерник Г. Д.) Чернівецької обл. 100,00 Чухрай Е. І., Вінницька обл. 6,00 Шацький відділ освіти, Волинська обл. (ч/з Голядинця П. А.) 278,77 Школа “Зоря”, с. Ласків Володимир-Волинського р-ну Волинської обл. (ч/з Верко А. Л.) 230,00 Школа I—II ст., с. Радовичі, Васильсківської обл. 10,00 Школа № 1, м. Ківерці Волинської обл. (ч/з Стоцьку) 169,29 Школа № 13, 7-Б кл., м. Єнакієве Доннецької обл. (ч/з Калмикова) 10,90 Школа № 18, м. Тернопіль (ч/з Магеру Т. В.) 80,00 Школа № 2, м. Збараж Тернопільської обл. (ч/з Найко М. І.) 280,00 Школа № 23, 11-А кл., м. Тернопіль 128,00 Школа № 31, Хмельницька обл. (ч/з Мудрицьку О. В.) 58,00 Школа с. Баламутівка Заставнівського р-ну 50,00 Штойко Є. О., м. Київ 20,00 Штойко О. М., м. Київ 30,00 Яречківська Г. О., м. Косів Івано-Франківської обл. 25,00
Тарасова церква · с. 8сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Вольнтковська К. І. 10,00 Гарасим О. П. 10,00 Головко М. О. 15,00 Дмитраси О. і О. 20,00 Добрянська М. Ю. 10,00 Жук І. Є. 5,00 Керницькі К. і Я 20,00 Кобилецька А. І. 20,00 Когут М. В. 10,00 Мазяри О. і І. 20,00 Микуляк О. В. (інвалід I гр.) 10,00 Сторонські О. і Г. (пенсіонерка та інвалід війни II гр.) 10,00
У С Ь О Г О Н А Р А Х У Н К У Т А Р А С О В О Ї Ц Е Р К В И — 3 6 4 1 8 4 г р н . 2 5 к о п .
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
своєю неправдивістю фразу: “Він показав безглуздість релігійних легенд, зривав покривало святості з біблійних героїв, доводив ворожість релігії народові. Шевченко показував, що релігія і церква є розсадниками мракобісся, гальмом у розвитку науки і культури”. Як бачимо, всі терміни комуно-більшовицької безбожної пропаганди приписані Шевченкові. Не надто далеко відстали від комуно-більшовиків їхні антиподи — московитські монархісти, які повтікали від терору більшовиків у західні країни і, замість спільно з еміграцією народів колишньої Російської імперії працювати для повалення терористичного і безбожного режиму у себе на батьківщині, почали критикувати вихідців з України, Білорусі, Прибалтики, Закавказзя, нападати на їхніх діячів культури, на їхні Церкви за те, що ті противляться відновленню “єдіной і нєдєлімой”. Наведу один приклад такого неприйняття автокефальних православних церков одним православним московитським “батюшкою” із “зарубєжной” РПЦ у США, архієпископом Віталієм. З особливою неприязню писав він саме про Українську Православну Церкву: “Тепер та Київська Самостійна Церква, як і інші — Польська, Фінляндська, Латвійська, Естонська автокефалії — розсипалася, бо не від Бога була справа їхня. Залишився був один тільки Іван Теодорович (решта, понад 30 єпископів, замучені або розстріляні більшовиками, з чого “побожний” монархіст явно вдоволений — Д. С.). Насвятив священиків, має стільки-то парафій, але його ніхто в Америці за єпископа не визнавав: ні росіяни, ні греки, ні серби, ні сирійці, ні румуни, ні навіть українці,— ні, о диво! — сам себе за законного єпископа не визнавав. Неймовірна справа! Після Другої світової війни разом з ДП (переміщеними особами — Д. С.) наїхало ще багато таких самосвятів, “єпископів” і “священиків” Української Самостійної Церкви, і в багатьох місцях вони піднімають свою пропаганду і баламуту. Попереджаю й благаю вас, православні люди, не беріть участи в службах живоцерковців, самосвятів, східно-обрядників і всяких самозваних священиків (бо, мовляв, усі, крім московитів, “неканонічні” — Д. С.), що роздирають на частини єдину Російську Православну Церкву (дарма, що ця “єдина” свого часу не була визнана 141 рік — Д. С.). Не беріть участи в страшному гріху”. Представники московитського православ’я добре знали, що Тарас Шевченко, віруючи в Бога і будучи православним християнином, мав доволі критичний погляд на морально-етичні й обрядові аспекти православ’я російського, яке, на основі реакційної неєвангельської формули “православія, самодєржавія і народності”, зрослося з деспотичним монархічним режимом, культивувало замість любові — ненависть, замість благословіння — прокляття. Тому московитські єпископи і священики, де б вони не жили, в Росії чи Америці, ніколи не зважувалися сказати про Шевченка якесь добре слово. Усі вони, колишні й сучасні, є спадкоємцями несамовитого Вісаріона Бєлінського, котрий чи не першим почав нападати на Шевченка і бачив у ньому все тільки погане. Не скажу гальна думка, що Тарас Шевченко православний. Олександр Кониський, що був дійсно православний, у “Біографії Тараса Григоровича Шевченка-Грушевського”, виданій 1914 року до сторіччя від дня народження Кобзаря, пише: “В обидвох селах, Кирилівці і Моринцях, були церкви греко-католицького віросповідання, і в обидвох — святого Івана Богослова”. У примітці під текстом він додає, що шваґер Тараса — Вартоломій Шевченко — твердив, що Тарас у школі писав себе не інакше, як Грушівський. Знаємо, що Тарасів прадід Андрій, учасник битви під Полтавою 1709 року (на боці гетьмана Івана Мазепи — Д. С.), переховувався від посіпак Петра I й оженився з донькою Івана Шевця в Кирилівці, а як приймак був названий людьми Шевченком. І так Тарас підписувався під своїми поезіями, хоч у копіях свідоцтв народжень, вінчань і смертей родини Тараса є всюди Грушівські (фотокопії документів зберігаються в музеї Тараса Шевченка в Києві).
з одного боку, і доволі критичне ставлення до РПЦ, священноначалія її священного синоду, який був звичайним царським відомством з питань релігії і ревно виконував антиєвангелістську по своїй суті політику репресивного імперського режиму. У поетичній і мистецькій творчості Шевченка немає нічого протиправославного, єретичного або інославного. Навіть критики Шевченкових творів та його особистості не наважуються звинувачувати Кобзаря у якихось суттєвих порушеннях православного віровчення; їхні закиди стосуються виключно Шевченкового неприйняття РПЦ — і вже під цим оглядом критики пробували і пробують розігрувати карту “антиправославності” Шевченка. Митрополит Іларіон Огієнко, який ретельно простудіював усю творчість Шевченка під оглядом її релігійності, нічого антиправославного в творчості не виявив. Навпаки, він стверджував пророчий, апостольський, проповідницький характер ках, зокрема, митрополит Василь Липківський. Інша річ, що Іларіон Огієнко дещо упереджено ставився до УАПЦ й особисто до митрополита-мученика Василя Липківського, тому й “не помітив” того, що той у проповідях часто посилався на Шевченка, а кілька проповідей присвятив йому спеціально. В одній із них — “Релігійність Тараса Шевченка” — він говорив: “Дух істини підніс Тараса Шевченка на безмежну духовну височінь — аж до Бога звернутися, Його запитати: “Чи довго ще на цім світі катам панувати?” Мабуть, сказав Господь Тарасові, що вже недовго, бо вмираючи, він заповів: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою, злою кров’ю волю окропіте!” Не пройшло і шістдесят літ після того, як його поховали, а ми вже є свідками, як рвуться віковічні кайдани панування над нашим народом, з яким величезним напруженням народ наш здобуває свою волю, як щиро поливає цю волю, поливає тільки не вражою злою кров’ю, а праведною братньою кров’ю найкращих синів України. І ми бачимо, що в цей величний мент визволення України душа Тараса Шевченка, як він сам це казав, “і лани, і гори — все покинула і полинула до самого Бога молитися” за сім’ю велику, сім’ю вільну, нову Матері-України, яку він більш від усього на світі любив”. В іншій проповіді “Мати Божа в уявленні Тараса Шевченка”, сказаній на свято Благовіщення, митрополит Василь Липківський дав свій коментар до Шевченкової поеми “Марія”: “Пречисту Діву Марію Шевченко уявляє собі в образі нашої ж таки сердешної селянської матері, святої у своїй убогості, чистої у своїй праці, непорочної в своїх мріях, і весь побут життя Йосифа і Марії з їх Сином змальовує красками життя убогої бідолашної селянської сім’ї. Але що тут є грішного чи кощунного? Що кощунного, коли наші предки на старовинному образі Благовіщення, який ви бачите в цім храмі, змалювали пресвяту Діву Марію в мент Благовіщення і явлення архангела Гавриїла за кужелем з веретеном в руках? У св. Софії Київській так іменно і змальовано старовинний мозаїчний образ Благовіщення, що на колюмнах вівтаря. Що кощунного, коли наш нарід з любови і пошани до пресвятої Діви вбирає її у віночок з польових квітів, у стрічки, в намисто, в сорочку вишивану і цим найбільше наближає її до свого серця, до свого рідного життя?”. Отже, українське православне священноначаліє визнало високу пробу православності Тараса Шевченка. Як і його небесний тезоіменник, св. Тарасій, патріарх візантійський, Шевченко любив Бога як син, голосно кликав його на поміч, знаючи з Євангелія, що Царство Боже зусиллям досягається. Чимало рис характеру Шевченка подібні до вдачі св. Тарасія візантійського — людини, яка відіграла визначну роль у ліквідації іконоборства.
Далі буде.
Дмитро СТЕПОВИК, доктор богословських наук, професор Київської Духовної Академії
z
ЗАПРОШУЄМО ДО РОЗМОВИ
Деякі риси національного характеру, наприклад, вільнолюбність і толерантне ставлення до інославних віровизнань та релігій,— зумовили часті нарікання на українців з боку частини ортодоксальних християн Сходу. Багато писав про невдоволеність нами греків та інших східняків наш письменник-мандрівник Василь Григорович Барський у своїй фундаментальній подорожній книзі “Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік”. Як він не намагався представити українців побожними і вірними православно-візантійській традиції християнами, йому скрізь говорили, що українці надто добрі до католиків, не поборюють ісламу, кохаються в освіті, малюють ікони на західний взірець. Подібне чували і чуємо від самої Київської Руси і аж до нашого часу. Може, цікавий виняток зробив усередині сімнадцятого століття сирійський архідиякон Павло з міста Алепо, який у своїх подорожніх нотатках з мандрівки Україною не знаходив слів для похвали українців за їхню побожність, красу їхніх храмів та ікон. Тарас Шевченко як віруючий християнин також не уникнув критики за особливість своєї віри в Бога. Його віра була й залишається однією з найбільших контраверсій у Шевченкознавстві. Словесна й образотворчомистецька творчість Шевченка не дає однозначної відповіді про його ставлення до Бога, до Церкви, до релігії та віровизнання. І це не тому, що в нього на ці проблеми були суперечливі, непослідовні чи плутані погляди. Навпаки, вони у нього системні, ясні й визначені. Проблема полягає у підході до цих поглядів тих, хто в них пробував розібратися. Досі підхід до цієї проблеми нагадував перетягування ковдри, аби покрити нею власну наготу. Так, не відповідає дійсності образ Шевченка-християнина, який нарікає, плаче, благає у Бога поліпшення долі свого народу і особистої долі. Ніщо не є таким далеким від Шевченка, як отакими фарбами змальована його нібито рабська, упокорена, фанатична віра. Були спроби приписати Шевченкові роздвоєність: пристрасні, романтичні звертання до Бога — з одного боку (як вияв своєрідної міфотворчої ментальності), і епікурійський спосіб життя — з випивками, розвагами і сумнівними зв’язками, — з іншого. Наругою виглядають спроби деяких представників російської Православної Церкви, наприклад, редактора “Троицкого слова” архієпископа Никона (це видання друкувалося перед Першою світовою війною у Троїцько-Сергієвій лаврі) трактувати Шевченка як “богохульника” і під цим оглядом критикувати тих, хто 1914 року хотів широко вшанувати пам’ять поета з нагоди сторіччя від дня його народження. Невідповідним є також представлення Шевченка і як атеїста. А це залюбки робили й роблять комуністи, які теж хочуть “погрітися” біля слави поета і так-сяк нав’язати йому свої погляди на релігію. Навіть відомий свого часу “Шевченківський словник” під гаслом “Атеїстичні погляди Тараса Шевченка” вписав неймовірну за цього про всіх російських православних мирян, які шанували християнську ідею в творчості Шевченка і знали його як зразкового уцерковленого чоловіка. Так, професор Микола Сумцов, один із російських знавців поезії та епістолярії (щоденники, листи) Шевченка, писав: “Знайомлячись із ними, ми бачимо, що релігійність Шевченка має барву рідної поетові православної Церкви, її обрядовості й устрою. Шевченко молився її молитвами, зазвичай думав її образними засобами. Як рядовий член православної Церкви під час посту постився і приймав святі тайни (сповідався й причащався — Д. С.). Взагалі, не розривав із церковними формами релігії своїх батьків”. У спогадах про Шевченка, коли мова заходить про релігійні питання, всі відзначають православність віри Шевченка. Останнім часом деякі представники Української Греко- Католицької Церкви роблять спроби довести, що родове прізвище поета — не Шевченко, а Грушівський і що охрещений він був як греко-католик. 1995 року священик Семен Посіко писав у замітці “Релігія Тараса Шевченка”: “У нашому народі панує за-
На Правобережній Україні московським царем впроваджене православ’я в 1834—1838 роках, а Тараса Шевченка-Грушівського хрестив о. Олексій Базаринський у греко-католицькій церкві в 1814 році (метрика зберігається в музеї Тараса Шевченка в Києві), тобто ще до впровадження в Україні православ’я”. Цим твердженням священик Семен Посіко не “відкрив Америки” в Шевченкознавстві, бо згадані факти давно відомі, але відомо також і те, що молодий Шевченко і в Україні, і у Вільнюсі, і згодом у Петербурзі молився у православних церквах, очевидно не вважаючи, що його хрещення греко-католицьким священиком не було православним. Якби він трактував своє прізвище “Шевченко” як літературний псевдонім, то мабуть офіційно записався б у студенти Петербурзької Академії мистецтв під прізвищем “Грушівський” і цим прізвищем підписував би свої мистецькі твори. Але в Україні з давніхдавен було заведено, що прізвиська дуже часто ставали узаконеними прізвищами. Це трапилося і з поетом та всіма його родичами. На початку перебування Шевченка в Петербурзі, а саме — в лютому 1839 року, завдяки апостасійній акції віленського єпископа УГКЦ Йосипа Семашка, греко-католицтво на території Російської імперії було заборонене, уніятську церкву в Петербурзі було передано РПЦ і, природньо, Шевченко молився як православний, і сам це визнавав. Як у православного християнина в поведінці Шевченка можна розрізнити певне розділення: позитивне ставлення до православного віровчення з його догматами й канонами,
багатьох Шевченкових творів. В одному з досліджень митрополит Іларіон писав: “Так, Шевченко був проповідником і вмів ним бути. Він постійно навчав так, ніби говорив у церкві. Пригадайте “Моє посланіє”. І відразу стверджую: більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору. І треба тільки жаліти, що українське духовенство так рідко цитує “Кобзаря”, — для проповідей з нього можна брати обома руками! До цього ще додам, що Шевченко як проповідник і оборонець правди Божої був усе своє життя послідовний і незмінний. І за свою оборону правди Божої і життя своє віддав! Усі твори Шевченка — виразно навчальні, бо він науку твору ставив на перший план”. На тему релігійності Шевченка митрополит Іларіон написав 17 статей, ґрунтовно проаналізувавши саму суть поетової віри включно з аналізом контроверсійних запитань до Бога й висловлювань про Бога. Митрополит доходить висновку (у статті “Поет у безнадії та розпачу”), що “Бог для Шевченка — Батько, і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе й скеровує, як люблячий син до Батька. Ці Шевченкові звернення часто власне синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю… “Кобзар” — це чиста книга гарячих сліз, тяжкого горя та смертельної печалі, а то й чорної розпуки”. Дуже похвальний докір митрополит Іларіон зробив українському духівництву за те, що воно рідко цитує “Кобзаря” в проповідях. Але Шевченка таки цитували священики і єпископи УАПЦ у двадцятих ро-
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ся історія людства — це суцільний ланцюг подвигів героїв-одинаків, навколо яких гуртувалися цілі нації. Народ — це (крім усього іншого) юрба. Як би образливо не звучала ця теза, але народ із більшим ентузіазмом сприймає сильнішого, а тому однаково гаряче і одностайно гуртується навколо Каяфи (“Розіпни, розіпни Його!”), навколо Сталіна (“Тож Сталін питає, чи кріпко ми дієм? Тож Сталін питає, чи все у нас є? Ой, Сталіне рідний, в роботі радієм. Прийми наше серце в імення своє!”), навколо Гітлера і Саддама Хусейна, як і навколо Жанни Д’арк, княгині Ольги чи Святійшого Отця Івана Павла II. Причому, як свідчить історичний досвід, гуртування народу навколо поводирів-злочинців відбувається часом масовіше, організованіше й енергійніше, ніж навколо тих особистостей, котрі стоять на правді, несуть правду і захищають правду. Бо захист правди і відстоювання правди потребує самозречення, готовності віддати себе у жертву заради інших. Тоді як гуртування навколо зла потребує лише готовності підкоритися, підпорядкуватися, виконати наказ без жодного сумніву, без думки, без серця. Для багатьох це простіше: нехай фюрер (генеральний секретар партії, президент, голова адміністрації чи просто директор і т. д.) думає, а я — солдат, маленька людина… Бути солдатом, маленькою людиною, простим виконавцем, пішаком, ґвинтиком великої машини — дуже вигідно. Це звільняє од відповідальності й не переобтяжує сумління (чи насправді?). У кожному разі — це зручніше для переважної більшості “солдатів”. І також для їхніх фюрерів. Тим більше, що новітні фюрери надали “солдатчині” досить пристойної зовнішності, подекуди навіть фешенебельної і респектабельної форми. Наприклад, сьогоднішня організаційно-технологічна форма існування і функціонування системи державних службовців не дуже сприяє проявам християнської моралі. Натомість в цій системі буйно розквітла мораль кримінальної ієрархії, де можна красти, але із дотриманням відповідних пропорцій між посадою і сумою; мож-ті гасла “Розіпни, розіпни Його!” Засумніватися у слушності вимог фюрера — означає втратити роботу. Активний сумнів може спричинитися до переміщення службовця на посаду в’язня (Степан Хмара і Юлія Тимошенко — наочні приклади). Очевидна бздура: державне радіо і державне телебачення, котрі існують на податки громадян, реалізують політику, яка має мало спільного з інтересами більшості громадян, проте “дуже адекватно” реагують (тобто виключно позитивно) на рішення верховної службової адміністрації. А що ж громадяни, які голосно обурюються вдома на кухні, а подекуди — у тролейбусі? А громадяни, як і дві тисячі років тому, знову чекають на прихід месії. Якщо вже не Христа, то хоча б Ющенка. “Я підтримую Ющенка!” — кажуть студент, сивий дідуган і пані в капелюшку. Але що це означає — “підтримую”? Готовий піти до виборчої дільниці і вкинути свій бюлетень до урни? У системі нинішньої влади і владної організації дій виборців цей факт впливає на результат виборів аж на 37 %. Бо на 63 % впливає комплекс владних заходів службових (легальних і нелегальних), що мають гарантувати владі збереження її влади. Приклад подій у Мукачевому — яскраве тому свідчення.
Фото О. Цеацури
То що, — не тратьте, куме, сили, опускайтеся на дно? Ні, бо єще другі 37 %. Рівно на стільки фахівці з дослідження соціуму визначають необхідну критичну масу, силу народної маси, яка здатна перемогти, якщо вийде на вулиці у кількості, що становить не менше 37 % дорослого працездатного населення. Лише така маса здатна пере-
СОЦІУМ конати владу в тому, що народ вже не боїться і що усвідомлення громадянського обов’язку перед Батьківщиною стало важливішим, ніж професійний переляк державних і недержавних службовців. Але щоб завтра вийти на вулицю з демократичними вимогами й рішуче їх вибороти, необхідно вже сьогодні кожному усвідомити собі, що я вже не буду далі терпіти, а натомість повинен, можу і буду самовіддано боротися проти зла, брехні й несправедливості. До того ж, психологічна готовність вийти на вулицю — це лише одна з багатьох передумов перемоги. Перемогу може забезпечити, передусім, певна технологія організованих дій згуртованої маси патріотичних громадян. Технологія, яка буде ефективнішою, ніж злочинна й підступна технологія криміналізованої влади. Якщо існує інструкція і відпрацьовані методи для “молодиків у шкірянках”, яких, попри їхні відверто бандитські дії, не заарештовує міліція, то має бути інструкція і відпрацьовані методи для чесних громадян, котрі виступають за перемогу правди й справедливості. Якщо існує піраміда службовозлочинної підпорядкованості з метою утримання скомпрометованої влади, то на противагу їй необхідно створити піраміду боротьби за справедливість. Тому що в кожній боротьбі перемагають не почуття, не емоції, а методи дії організованої маси, структурованої в технологічних обов’язках і об’єднаних чітко сформульованою, максимально конкретною метою.
z
Євген ҐОЛИБАРД
ВЛАДА пан Йовжі та Микола Гонак теж не хочуть по-справедливому вирішити питання почергового богослужіння, щоб зняти напруженість і конфліктну ситуацію. Навпаки, вони твердо відстоюють незаконні дії та інтереси священика УПЦ МП Іоана Вурсти. Не дали належних результатів суди, що проводилися 20 червня 1993 р. і 10 червня 2003 року. Не зарадило справі й засідання Закарпатського обласного суду 29 грудня 2003 року. На ньому працівники облдержадміністрації однозначно захищали релігійну громаду московського патріархату та її священика І. Вурсту. Громадські організації Рахова та району, які стоять на демократичних позиціях, дійшли висновку, що московські вказівки з релігійних питань мають антидержавницький, антинаціональний характер і спрямовані проти незалежності України. Тому ми, представники громадських організацій Рахова і району, які добре знаємо складну релігійну ситуацію, що може й далі погіршуватися через несправедливість, звертаємося до Вас, Іване Михайловичу, із проханням нарешті вирішити болюче питання: на тринадцятому році незалежності України НАДАТИ ПРАВО греко-католицькій громаді НА ПО- ЧЕРГОВЕ МОЛІННЯ з православними у Хрестовоздвиженській церкві Рахова.
Під цим зверненням підписалися керівники семи громадських організацій Рахова і району, в тому числі В. Піпаш-Косівський і Ю. Ерстенюк (“Просвіта”), В. Савуляк (Спілка розвитку гуцулів), Б. Манівчук (Братство ОУН—УПА), З. Гаджега (Союз українок) та інші
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
на й треба брехати, бо правда у системі державних службовців вважається зрадою; несправедливість і знущання з боку службового начальника треба сприймати як норму, якщо хочеш надалі працювати в системі та вийти на пенсію із солідним стажем і відповідною службовою виплатою. Столиця України переповнена державними службовцями, котрі функціонують у загальнодержавній і численних локальних (галузевих, кланових, місцевих тощо) пірамідах службової залежності та підпорядкованості, в яких не рекомендується сумніватися у справедливос-
СУД І ДІЛО
z
Стефан КОСТКА змінювалося у визначенні моральної шкоди й застосуванні юридичних норм. Справа “крутилася” переважно навколо форми й суті образ, завданих пану Б. 20 квітня суд ствердив факт образи Тараса Шевченка, а отже й відповідно кваліфікував наслідки вчинків тих, котрі стали на його захист. Ось що пише пан Б. у своїй книзі: “А никакой морали, как всегда у Шевченко! Только глубокомысленная констатация — “Така її доля”… И не стоит искать скрытых смыслов. Их нет. Ведь это брєд не вполне нормального человека, помешанного на сценах жестокости”. Отак про Т. Шевченка. А ось як відгукнувся про вищенаведений пасаж журналіст В. Карпенко у своїй статті “Диверсія проти нашої духовності”: “Що можна сказати про людину (ще раз даруйте на слові), яка у творах Шевченка не бачить “нікакой моралі” і “скритих смислов”, бо “іх нєт, вєдь ето брєд нє вполнє нормального чєловєка”. Фу, гидко навіть цитувати цей справді “просто брєд нє вполнє нормального чєловєка”. У своєму зверненні до суду від 7.05.2001 р. Віталій Карпенко зазначав: “У своїй статті я захищав честь українського народу…” І таки захистив. Що підтверджує рішення Апеляційного суду Києва від 20 квітня 2004 р.
Нинішня правляча адміністративна вертикаль піклується про успіх Церкви Московського патріархату в Україні, як про першочергову справу державної ваги. Як от, наприклад, у Рахові — центрі гуцульського краю, який до Москви і її пат# ріархату має таке саме відношення, як Говерла до Сахаліну.
ЗВЕРНЕННЯ громадських організацій м. Рахів і Рахівського району до голови Закарпатської обласної держадміністрації пана І. М. Різака
Багато людей греко-католицької конфесії, які не хотіли зрадити батьківській вірі й не піддалися атеїстичній пропаганді, пішли у підпілля, бо у 1948—1949 роках, за вказівкою Управління церквами, підпорядкованого ЦК КПРС та НКВД, органами НКВД у них насильно відібрані церковні будови й віддані ними ж створеним громадам Російської православної конфесії Московського патріархату. Так сталося і з Хрестовоздвиженським храмом на лівобережжі м. Рахів, збудованим греко-католицькими прапрадідами у 1828 році, про що свідчить довідка Закарпатського держархіву № 13-ЦР від 16.03.1992 р. У 1948 році органи НКВД насильно відібрали церкву в греко-католиків (тут арештували славної пам’яті священика Івана Маргітича, нещодавно єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії) і віддали Російській православній громаді, котра з 1992 року для обману своїх вірників називається нібито українською, хоч у неї немає нічого українського — усі релігійні церковні відправи проводяться мертвою старослов’янською мовою, яку не тільки молоде, але й старше покоління взагалі не розуміє. У цій церкві понад десять років служить священик УПЦ Московського патріархату Іоан Вурства. Голова греко-католицької громади лівобережжя Рахова Василь Рибак щороку по кілька разів звертався до рахівського міського голови Іллі Желізняка, голови районної ради Миколи Беркели, голови райдержадміністрації Михайла Даскалюка та його заступника з гуманітарних питань Гафії Данишек, щоб згідно з пунктом 17 ст. закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, прийнятого Верховною Радою УРСР 23.04.1991 р., роз’яснення Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 23.03.1994 р. про застосування закону й інструкції заступника міністра у справах національностей, міграції та культів за № 11/242 від 01.03.1995, де йдеться про запровадження ПОЧЕРГОВОГО МОЛІН- НЯ двох і більше конфесій, відправляти служби почергово. Однак, згадані особи категорично захищають не національні конфесії — Греко-Католицьку та УПЦ Київського патріархату, а конфесію, яка керується з-за кордону України, столиці Росії — Москви. Московський патріархат через свої структури в Україні, в т. ч. у Закарпатті, веде агітацію невизнання незалежності України. Так і рахівський священик Іоан Вурста (а за ним вірники) каже, що, мовляв, “Росія і Україна — то одно”. Як можна це розцінити інакше, ніж антидержавною пропагандою? Працівники відділу у справах Церков облдержадміністрації Сте-
Професор інституту журна# лістики Національного універси# тету ім. Тараса Шевченка, відо# мий журналіст Віталій Карпенко 20 квітня 2004 року рішуче вис# тупив на захист честі й гідності Світоча української нації в Апе# ляційному суді Києва. Цей виступ розпочався 16 липня 1999 року з публікації статті В. Карпенка “Диверсія проти нашої духовності” в газеті “Вечірній Київ”, головним редактором якої він тоді був. В. Карпенко назвав диверсією проти української духовності факт опублікування книги громадянина Б., сама назва якої вже сприймається як паплюження генія українського народу — “Вурдалак Шевченко” та кількох публікацій про Шевченка в газеті “Кієвскиє Вєдомості”. Додав куті меду на цю тему ще один відомий вечірківець — Микола Цівірко, надрукувавши 20 липня 1999 року в газеті “Вечірній Київ” вірш “Брехня”. Пан Б. почувався ображеним цими публікаціями і подав до суду на В. Карпенка, М. Цівірка та газету “Вечірній Київ” із вимогою спростування і виплати йому, панові Б., понад 100 тисяч гривень за образу його честі й гідності. Отже, в суді зустрілися: честь і гідність Тараса Шевченка, якого пан Б. вважає вурдалаком (між іншим, ця російськомовна книга продовжує продаватися), та честь і гідність пана Б., який почувається ображеним тими колегами-журналістами, котрі стали на захист честі й гідності українського Пророка. Зустрілися публікації пана Б. про Шевченка і публікації вечірківців — оцінки публікацій пана Б. У різних інстанціях суд тривав упродовж понад чотирьох років. Змінювалися судді, але мало що
Абетка відомих імен · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Нинішній Предстоятель УПЦ Київського Патріар# хату народився як Михайло Денисенко 23 січня 1929 р. в с. Благодатне на Донбасі. У 29#річному ві# ці — вже архімандрит і ректор Київської духовної се# мінарії. Через два роки керує справами Київського екзархату, а в лютому 1962 р. висвячується на єпис# копа. У 1966 р. єпископ Філарет очолює Київський екзархат, і в 39#річному віці одержує сан митропо# лита. Стає однією з ключових фігур зовнішньоцер# ковної діяльності Московського Патріархату, стри# муючи початок ядерної війни між СРСР і США… У жовтні 1990 року він добивається надання УПЦ ста# тусу незалежної в управлінні. Саме з волі митропо# лита Помісний Собор УПЦ у листопаді 1991 р. про# голошує автокефалію Української Церкви, і Москов# ський Патріархат оголошує його відступником, зрадником, єретиком, розкольником і агентом КДБ в одній особі... Певно, весь світ запам’ятав “чорний вівторок” — дикунське побиття похоронної процесії під час поховання Патріарха Володимира в липні 1995 р., але люди біля Софіївського собору таки “викопали” в асфальті могилу Патріарху. А жовтне# вий Помісний Собор УПЦ КП вказує на нового Пред# стоятеля УПЦ КП — митрополита Філарета. 22 жов# тня його інтронізують на Патріарха.
дареві наш календар не відповідає, але новий календар теж уже відстає від астрономічного. — Католики визнали помилкою інквізицію, ще до кінця не знаємо, як оцінювати “хрестові походи” тощо. Як Ви оцінюєте твердження, що Православна Церква має теж визнати якісь помилки своїх представників? Пригадуються анафеми Мазепі й особисто Вам у 1997 р… — Анафеми застосовувались не проти людей, а проти єретичного, неправдивого вчення, яке йшло всупереч Божественному одкровенню. Такі вчення на Соборах засуджувалися, щоб люди не відходили від істинного вчення. Коли ж застосовують анафему не заради збереження чистоти віровчення й моралі, а заради влади, то це порушення канонів… Не можна стверджувати, що Православна Церква не мала чи не має помилок, адже вона живе в емпіричних, земних умовах. Той же “цезаро-папізм”, коли Церква повністю підпорядковується владі. Але ми не знаємо таких великих помилок, які потребували б якогось каяття. Навіть за державного атеїзму в Радянському Союзі РПЦ ішла на компроміс із режимом вимушено й частково. Про це свідчить велика кількість православних мучеників у ті часи. Церква очистилася й показала свою силу. — Популярні сьогодні протестанти практикують індивідуальну роботу із людьми, постійні духовні спілкування із використанням сучасної атрибутики. Православним же закидають архаїку, відірваність від сучасного життя… — Протестанти визнають Христа й Біблію, але в них переважає соціальне служіння. Православ’я, передусім, дбає про духовне життя, про вічні цінності. Не можна нам кидатися у реформи, шукати привабливості й легкості, влаштовувати ігрища й забави, бо це перетворить Церкву на світську структуру. Соціально допомогти можуть і без любові, але любов не заміниш нічим. Не можна відкидати те, що Церква набула за два тисячоліття свого існування. Протестанти відкинули Церковне передання, і тепер вони розділені на сотні організацій. — Чи передбачається адресна робота УПЦ КП із молоддю? — Для цього ми видали “Закон Божий”, основу християнської віри й моралі, що не змінюється ніколи. Його треба вивчати та обговорювати в сім’ях та церковних громадах. Звичайно, що духовенство має іти до молоді, створювати гуртки і християнські студії, працювати в навчально-виховних закладах, у військових частинах. — Києво-Печерська і Почаївська лаври, на жаль, не належать УПЦ КП. Говорять, що у Вас на початку 90-х була можливість, так би мовити, “взяти” Києво- Печерську Лавру. І прихильний до Вас Леонід Кравчук міг посприяти… — Леонід Кравчук міг тоді зробити це, але не зробив. Упевнений, що ці святині повернуться до Української Церкви. — Ваша Святосте, з ініціативи ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка має постати Кобзарева церква в Каневі. Яким Ви бачите цей храм? — Архітектура цього храму має бути, звичайно, в церковному стилі. Не бачу доцільності в модерній споруді. Адже Шевченко жив у XIX столітті й малював давні церкви… Наостанок побажав би усім християнам серйозно ставитися до тієї події, яку святкуємо, — до Воскресіння Ісуса Христа, вповні усвідомлювати ті слова, якими вітаємо один одного: Христос воскрес! Воістину воскрес! Живіть постійно цими словами.
Підготував Олександр СОЛОНЕЦЬ
z
Абетка відомих імен · с. 11сторінка оригіналу ↗ Зі Святійшим Патріархом Фі> ларетом розмову ми почали про во> йовничий атеїзм і “пролетарський” Донбас, які в сукупності неочікува> но витворили отця Української Православної Церкви. — Нам, віруючим, треба завжди пам’ятати, що Бог існує не десь окремо від нас і світу. Він керує цим світом і життям кожної людини. Благодать Божа діє скрізь. Під її дією і я прийшов до Церкви, а приводом стала смерть мого батька на фронті. Тоді переді мною постало питання: чи є вічне життя, чи нема, чи залишається батько живим, чи ні. — Де Ви вперше почули про Бога? — Виховувався у релігійній сім’ї. Під час війни духовність і віра вже набирали сили під впливом страждань та загибелі рідних. Я став ходити до церкви, читати духовну літературу, навчав дітей Закону Божого, створивши своєрідний гурток. За це мене й виключили зі школи, хоча потім відновили. — У 1966 р. Ви вже очолюєте Київський екзархат, а в 39-річному віці одержуєте сан митрополита… Що забезпечило таке кар’єрне зростання? — Я за кар’єрою не гнався, а виконував свої обов’язки з душею. Коли ж у 60-ті роки зайшла мова про моє єпископство, влада закрила Київську духовну семінарію. Екзарх України митрополит Іоан мав доволі похилий вік (близько 90 років) і хотів, щоб я став його помічником, вікарним єпископом. Однак спецслужби не допустили цього через мою активність, і мене відправили в єгипетську Олександрію. Після повернення ані Патріарх Олексій, ані митрополит Іоан довго не могли висвятити мене на єпископа. І тільки завдяки старанням митрополита Никодима (Ротова), голови відділу зовнішніх зв’язків РПЦ, я став єпископом. Але відразу ж відіслали мене вікарієм закордон, у Відень, де була тільки одна парафія. Навіть після мого призначення екзархом України боротьба зі спецслужбами не припинилась. За одну проповідь мене хотіли навіть зняти з посади екзарха і відправити у Білорусію, та не вдалося. — Ваша Святосте, у 70—80-х роках Ви відвідали близько 100 країн світу. Наскільки Вас контролювало КДБ у закордонних поїздках, і чи співпрацювала ця спецслужба із РПЦ? — Я брав активну участь в екуменічній і миротворчій діяльності Російської Церкви. І не тільки тому, що це було вигідно Радянському Союзу. Адже Церква повинна сприяти миру на землі, а тоді холодна війна із США могла перетворитися на ядерну. З’явилася Карибська криза, наростала гонка озброєнь і взаємних залякувань. Для пом’якшення конфлікту обидві держави залучили Церкви. Ми виходили із християнських позицій і досить швидко домовлялися. Поліпшилися стосунки між країнами і Церквами… Чи контролювали нас спецслужби? Звичайно, як одну Церкву, так і іншу, причому, безпосередньо діяли навіть керівники американської спецслужби. Проте Церкви посприяли початку світового роззброєння і навіть зникненню комуністичної системи. Щодо зв’язку РПЦ із радянськими спецслужбами, то цей зв’язок у вигляді контролю над Церквою обумовлювався тоталітаризмом й ідеологічною ворожістю Церкви до цієї атеїстичної системи. Цей контроль був над усім суспільством. — У травні 1990 р. Вас обирають Місцеблюстителем патріаршого престолу, а буквально через місяць на Помісному Соборі РПЦ Вас як кандидата на патріарший престол не підтримують і звинувачують у “владних амбіціях”. Чому? — Таким був промисел Божий, щоби я не став Патріархом
Московським, а став Патріархом Київським. Із точки зору земного, не вигідний я був як Предстоятель РПЦ через свою самостійність. Відчув, що не стану Патріархом після святкування тисячоліття хрещення Руси. Після широкого відзначення цієї події у світі Москва боялася сильного і впливового Патріарха. З того часу, як у XVII столітті зіткнулися цар Олексій Михайлович та Патріарх Никон, і Патріарха засудили, московська влада не допускала рівноправних стосунків між державою і Церквою. Петро I взагалі скасував патріаршество, щоб позбутися конкурента. Радянська влада теж мала подібний досвід, адже проти неї виступив Патріарх Тихон, обраний на Помісному Соборі в 1917 р. Після смерті Тихона влада заборонила обирати Патріарха, і лише у 1943 р. Сталін дозволив скликати Собор через те, що Церква підтримувала дух народу під час війни. Тоді вже відкритої боротьби проти Церкви не вели, і Патріархом обрали Сергія (Страгородського), авторитетну особистість. Але після його смерті у 1945 р. на патріаршество не допустили впливового митрополита Миколая (Ярушевича), обравши митрополита Олексія (Сіманського). Ця тенденція продовжується й досі. Можна згадати митрополита Никодима (Ротова), якому теж не дали стати Патріархом… — Коли ж відбувся розкол в УПЦ і чому? — Відокремлення Української Православної Церкви надзвичайно ослаблювало Московський Патріархат, адже УПЦ складала 60 % усіх його парафій і духовенства. З іншого боку, Кремль втрачав могутній засіб впливу на Україну. Тому проти нас виступили всі російські сили — і політичні, і церковні. Оскільки я, як Предстоятель УПЦ, очолював рух до автокефалії, мене прагнули відсторонити від первоієрархства всіма засобами, порушуючи церковні канони. Розкол учинив так званий “харківський собор”, і Московський Патріархат свідомо пішов на розділення УПЦ. — Після створення УПЦ КП у
1992 р. й обрання Патріархом митрополита Мстислава, Предстоятеля УАПЦ і УПЦ в США, наша Церква, певно, стала найбільш об’єднаною у новітній час. Однак після його смерті — знову розкол. — Тут, передусім, треба бачити вплив Московського Патріархату. Недаремно один із ієрархів УПЦ МП після створення УАПЦ Димитрія (Яреми) назвав цю Церкву “дружньою”. Після смерті Патріарха Мстислава УПЦ в США очолили ієрархи хоч і українського походження, але вони виросли там і не мали зв’язків з Україною. Тому свої інтереси вони поставили вище за українські й увійшли до складу Константинопольського Патріархату, хоча це міг давно зробити Патріарх Мстислав, який мав чудові стосунки зі Вселенським Патріархом Афінагором. Натомість Патріарх Мстислав створював автокефальну Помісну Українську Церкву… У 2000 р. ми з ієрархами УАПЦ дійшли домовленостей про об’єднання наших Церков і підписали меморандум при ієрархах Константинопольського Патріархату, але політичні сили не допустили цього. Тут же передали УАПЦ Андріївську церкву… Константинопольський Патріарх, хоч і підтримує УПЦ на шляху до автокефалії, не хоче сваритися із Москвою. — Ваша Святосте, після інтронізації в 1995 р. Ви, вже як Патріарх, у першій промові говорили про діалог із греко-католиками. Чи відбувається цей діалог, і як Ви сприймаєте ініціативу УГКЦ створити свій Патріархат? — Ми — православні, а вони — католики, тому об’єднання наших Церков не може відбутися без участі інших православних Церков та Римо-Католицької Церкви. Яке ж об’єднання можливе? Коли греко-католики приєднаються до УПЦ і стануть православними, тобто такими, якими вони були до Брестської унії у XVI столітті. І в цьому є сенс. Адже розділення тоді відбулося через те, що Україна не була незалежною державою і входила до католицької Польщі. У Київській Русі не виникало питання про підпорядкування Римові, бо була своя держава, а постало воно тільки після татаро-монгольської навали… Думаю, що сьогодні серед греко-католицького духовенства і мирян є такі, котрі згідні приєднатися до УПЦ. Натомість Православна Церква не може підпорядкуватися Риму. Хоча стосунки між усіма Церквами в Україні мають бути братерськими. Виходячи з цього, ми не протестували проти ідеї створення греко-католицького Патріархату і переміщення їхнього центру до Києва. Я не відчуваю від цих кроків УГКЦ якоїсь небезпеки для Православної Церкви. — Як ми маємо розуміти екуменізм і чи повинні щось робити для об’єднання християнських Церков? — Я давно беру участь в екуменічних процесах і бачу, що ми, вірні різних Церков, неспроможні сьогодні об’єднатися. Проте має відбуватися співпраця усіх християнських Церков задля морального, духовного відродження самого християнства. Уже починають говорити про те, що тілесного Воскресіння Ісуса Христа не було, що це — духовне поняття. Це підрив самих основ християнства… Візьміть ті ж одностатеві шлюби, які узаконюються християнськими державами і навіть благословляються деякими Церквами (Англіканська Церква). Скрізь пропагується розпуста. Людям стає потрібна Церква лише для хрещення, шлюбу і поховання… Тому всі християнські Церкви мають об’єднати зусилля для відродження моралі й духовності. Треба плекати більше любові одне до одного, бо любов з’єднує, а гріх роз’єднує людей. — Чи можливий перехід УПЦ КП на новий, Григоріанський календар? — Більшість православних Церков давно перейшли на новий календар. Тільки Єрусалимська, Російська, Українська, Грузинська і Сербська Церкви дотримуються старого календаря. Простим розпорядженням, рішенням Собору чи Синоду такі речі не приймаються, аби запобігти можливим відходам духовенства і мирян. Так, астрономічному кален-
Ексклюзивна розмова зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси# України Філаретом стосувалася земного світу і його проблем: стосунків і по# милок Церков, політики, нових богослужебних видань і протистояння з Мос# ковським Патріархатом, але, водночас, не виходила за межі Божої благодаті, яка оточує цього релігійного й суспільного пастиря.
Гість номера · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Звертаюся до вас, любі читачі, з тієї п’яді української землі, яку огортаємо особливою любов’ю, бо тут стоїть наш рідний дім — добре знане в Україні і світі державне видавництво дитячої літератури “Ве# селка”, якому від роду — сімдесят літ. Земля ця жива і додає нам сил, бо в ній — корінь нашого життя, бо Україна — всім нам мати, і для Укра# їни, її народу, дітей ми в затяжній кризі українського книговидання стараємося працювати так, як мати вчила. Як єднаються кольори веселки і творять світло, бо роз’єднати їх ні# хто не може, так живе й українське слово, ясніє крізь далеч століть і єднає націю сяйливим перевеслом#веселкою — одне крило її сягає сивих віків, а друге — черпає силу в днях сущих. Цю єдність як свою життєву позицію сповідуємо родинно, тому й не почуваємося самот# ньо в житті. «ВЕСЕЛКА» ЖИВЕ УКРАЇНОЮ
Діти — найцінніший скарб нації, а дитяча книжка — її жива парость. Це кредо “Веселки”. Спектр нашої праці надзвичайно широкий і різноманітний, виграє сотнями барв, а я спробую показати її ужинки в дзеркалі фактів і цифр, вигранити в світлі семи кольорів, бо ці кольори як символ єдності цвітуть у кожній із семи літер і в самій назві — “Веселка”.
БАРВА ПЕРША: УКРАЇНСЬКА МОВА
Слово — первинне, зі слова починався світ. Слово — Бог, і його божественну природу вища сила дала кожній людині й кожній нації. Слово — це генетичний код нації, і за збереження його змагається “Веселка”, вносячи посильну лепту в національне відродження, у світове українство і науку українознавства. “Мово рідна, слово рідне…” Ці любі слова із вірша Сидора Воробкевича, які знаю з дитинства від мами, благословили нашу працю над циклами книжок для дітей про мову. Так веселчани назвали й першу ластівку з цього циклу — збірник художніх та публіцистичних творів про українську мову. Книжка вийшла ще в 1988 році, щойно Верховна Рада УРСР затвердила в Конституції статтю про державність української мови. Вона понесла в світ цю довгожданну звістку, виборену громадськістю України. Ми присвятили її Тарасові Шевченку, а за вміщені твори передали авторський гонорар на спорудження пам’ятника Кобзареві в Петербурзі. Тоді ж у “Веселці” сталася ще одна знакова подія: до видавництва прийшов із рукописом книги “Диво калинове” поет Дмитро Білоус. Прийшов у час, коли через асфальт застою почала пробиватися молода парость мовного відродження, прийшов у добрий час. І, як показало життя, праця наша не пропала марно — поетові Дмитрові Білоусу за книжку “Диво калинове” присуджено Шевченківську премію! Це є найвищою нагородою для письменника й видавництва — книжку діти прийняли, а отже, прийняв і народ. Душа поета, старійшини української літератури, працює молодо: Дмитро Білоус підготував рукопис другої книжки — “Чари барвінкові”. Видавництво, незважаючи на фінансові негаразди, поєднало “Диво калинове” і “Чари барвінкові” в одну книгу й масовим тиражем випустило в серії “Шкільна бібліотека”. Згодом книжка “Чари барвінкові” вийшла окремим виданням у подарунковому поліграфічному виконанні та була вшанована премією імені Лесі Українки. Творча дружба поета й видавців незабаром вилилася в нову поетичну книжку “За Україну молюся”, відзначену премією імені Олени Пчілки. Три видання стали знаковими в духовному житті України в час утвердження державності української мови. Вони вивчаються в школах, їх автор став почесним академіком Академії педагогічних наук України. Ім’я Дмитра Білоуса внесено у веселчанську “Книгу честі”, колектив ушанував поета своєю найвищою нагородою — медаллю, на якій сяє “Веселка” і викарбувані слова: “Подвижник українського книговидання для дітей”. Вважаємо, що за підтримки Міністерства освіти і науки варто випустити для шкіл повне видання цих книжок із методикою викладання на уроках. Час вписав у веселчанську працю над книгами про українську мову для дітей нові світлі барви: азбуки-уроки, абетки-студії, букварі, читанки, пісні-книжки, колядки, щедрівки, веснянки, заклички, приказки… Серед них подією стала “Українська абетка”, до якої увійшло одинадцять абеток, створених талантами письменників і художників. Такою ж доброю славою користується і збірник “Благослови, мати!” в чудовому оформленні художниці Вікторії Ковальчук. Український народ, імення якого вперше за всю історію нашої нації записано в Конституції з великої букви, складає в Україні титульна нація — українці та національні меншини. Літературу для них “Веселка” поєднала в серії “Родинне коло”. Це — книжечки казок для дошкільнят рідною мовою національних меншин і в паралельному перекладі українською (з білоруської, російської, кримсько-татарської, гагаузької, івриту, німецької, словацької, молдавської тощо). Мовну видавничу програму доповнюють просвітницькі заходи — Дні “Веселки” в областях, зустрічі в школах і бібліотеках, презентації книжок, іменини книжки, які стають одночасно і святами рідної мови. Є і буде на світі одна держава Україна, є і буде один Український народ, а в нього — одна душа, яку не поділити надвоє, й одна державна українська мова.
БАРВА ДРУГА: ШЕВЧЕНКІАНА
Німбом воскресіння України світить слово Шевченка, і це світло ми в усій красі любові несемо дітям. Розробили програму видань творів великого Тараса. Значною подією духовного життя народу став двотомник Т. Шевченка “Поезії”, випуском якого здійснено заповітну мрію нашого Кобзаря. Поет, повернувшись після десятирічного заслання в Петербург, задумав видати свої твори в 2-х томах під назвою “Поезія Т. Шевченка”. Він підготував і подав до цензурного комітету перший том своїх поезій, куди увійшли твори
1837–1847 рр., але цензура беззастережно відхилила запропоноване. Стражів царизму лякала вже сама думка про розвиток української літератури, яку намагалися бачити крізь фольклорно-етнографічну призму і передрікали їй недовге життя. Та й недоброзичлива критика того часу відмежовувала геніальну поезію Т. Шевченка від літератури, а назву поетичної збірки “Кобзар” сприймала надто прямолінійно. Тому наш Поет і задумав видати свої твори під назвою “Поезія”, яка за своїм значенням вкладається саме в літературну, а не у фольклорну традицію. Заповітна Поетова мрія пробивалася до народу аж 130 років. Ми гордимося тим, що здійснили її: двотомник поезій Т. Шевченка побачив світ уперше саме у “Веселці”, а згодом був перевиданий масовим тиражем і вже став бібліографічною рідкістю. Прекрасно ілюстрував видання художник Олександр Івахненко, відзначений за цю високомистецьку працю Шевченківською премією. Гарний подарунок одержали діти молодших класів — двічі масовими тиражами виходила збірка “Мені тринадцятий минало” з чудовими ілюстраціями Катерини Штанко та щирим вступним словом Олеся Гончара. Згадую, першою книжкою мого дитинства був “Кобзар”. Тато клали його на стіл, як святий хліб. Ми прийшли до 150-річчя виходу першого “Кобзаря”, цієї святої книги народу, із веселчанським першим “Кобзарем”, у якому зі словом Шевченка-поета зріднили ілюстрації Шевченка-художника, присвячені дітям. Виданням першого “Кобзаря” у “Веселці” розпочато цікаву серію “Перша книжка генія”. У цій серії побачили світ “З вершин і низин” Івана Франка та “На крилах пісень” Лесі Українки. Передмови до трьох гарно ілюстрованих видань написав Дмитро Павличко. Подією став вихід академічного видання “Кобзаря” з прекрасними ілюстраціями видатного художника, академіка Василя Касіяна, який через усе життя проніс любов до Тарасового слова, і передмовою Олеся Гончара, а також значним науковим апаратом. Відкриттям для читача був вихід шевченківського “Букваря”, останньої прижиттєвої книжки Поета. Великий Тарас випустив свій “Буквар” після повернення із заслання за гроші, виручені від продажу власного автопортрета, будучи вже тяжко хворим. Це був жертовний подвиг Поета задля освіти свого народу. Доля Тарасового “Букваря” склалася драматично. Після першого видання він більше не друкувався окремою книжкою, і тільки “Веселка” через 130 років дала йому друге життя. Веселчанський примірник, прикрашений ілюстраціями самого Шевченка, теж став уже раритетом, хоча тираж книжки був стотисячний. Тому ми підготували нове перевидання “Букваря”, збагачене науковими роздумами-розвідками та ілюстраціями Шевченка. Вважаємо за честь для “Веселки” випустити цю заповітну книгу так, як задумали, бо “Кобзар” і “Буквар” — два крила одного птаха, й автор у них один — Батько Тарас.
БАРВА ТРЕТЯ: ДУМА СИВИХ ВІКІВ
Веселчанська програма випуску раритетів із історичної пам’яті велика, назву лише декілька видань, які вийшли в світ. Третє тисячоліття ми відкрили прекрасним подарунковим виданням “Повісті минулих літ” в переказі Віктора Близнеця (ілюстрації Георгія Якутовича), що стало скарбницею українського мистецтва. Одночасно з “Повістю…” вийшла ще одна перлина літописної скарбниці — “Історія русів” (переклад на українську мову Івана Драча). “Вийшла” — занадто невиразне слово для такого видання, а більше б підійшло слово “воскресла”. Це — великий том, поданий як твір мистецтва (прекрасні портрети князів і гетьманів України роботи художника Олексія Штанка), глибинна передмова Валерія Шевчука про таїну авторства і долю цього славного своїм українством літопису нашого народу, вагомий науковий апарат підготували Ярослав Дзира та
Гість номера · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Іван Дзира. Це — перше наукове видання “Історії русів”, відколи написано твір, і ми горді, що зроблено його у “Веселці”. Третя зірка першої величини на світанні цього тисячоліття — “Українські билини”. Вдумаймося в саму назву книжки — “Українські билини”! Досі нас учили, що билини — це витвір лише російського духу, та нові наукові дослідження (підготовку текстів і глибинний науковий коментар підготував Валерій Шевчук) доказують, що билини як народні думи — це рідні сестри українського епосу, а билинні витязі й лицарі — сини одного народу, які боронили рідну державу — Русь-Україну. Їхні величаві постаті, змальовані художником Борисом Михайловим, ідуть до читача, несуть у собі силу і славу народу, відроджують билинних героїв України, а нації повертається билина-дума як давно вкрадений у неї скарб. Бібліографічною рідкістю вже стали веселчанські видання: “Слово о полку Ігоревім”, “Дума про козака Голоту”, “Українські думи” (всі книжки — з чудовими ілюстраціями Георгія Якутовича), “Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика 5 квітня 1710 року” (славні ілюстрації Олексія Штанка), “Історія України в народних думах та піснях” (багато ілюстрована Василем Лопатою), твори Григор’єва-Нашого (справжнє ім’я — Никифор Григоріїв, член Центральної Ради, міністр освіти в уряді УНР), “Як жив український народ” Михайла Грушевського, “Із української старовини” Дмитра Яворницького, “Лесь, преславний гайдамака” Бориса Грінченка, “Княжа Україна” Олександра Олеся, “Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове” Адріана Кащенка, чотиритомник історичного оповідання “Дерево пам’яті”, збірник “Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі”, “Галерея портретів” Миколи Костомарова, “Було колись в Україні” Івана Крип’якевича, “Маруся Чурай” Ліни Костенко, серійні видання “Іван Мазепа”, “Богдан Хмельницький”, “Петро Сагайдачний”, “Дмитро Вишневецький (Байда)”, “Іван Сірко”, “Самійло Кішка” і десятки та десятки книжок із історії України. Отже, книжка потрібна українцям, тільки дайте цій книжці крила, бо ми — народ, освічений ще із сивих віків. Нагадаю тут слова зі вступної статті академіка Омеляна Пріцака до книжки “Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика 5 квітня 1710 року”: “Вісімнадцяте століття, а точніше, його останні два десятиріччя — це час, коли схвалювалися конституції: 1787 р. — Конституція Сполучених Штатів Америки, 1791 р. — конституції Франції й Польщі. У Російській імперії спроби створити конституцію мали місце тільки в першій чверті XIX ст., але закінчились трагічним повстанням декабристів 1825 року. І тут ми можемо з гордістю стверджувати, що Україна вела в цьому перед. Наша Конституція була схвалена 5 квітня 1710 року”.
Веселчани продовжують працю над вихованням у дітей почуття державності. Готові до випуску енциклопедичні видання “Рідна Україна” та “Козацька енциклопедія”, яку видавництво підготувало в співпраці з видатним істориком, лауреатом Шевченківської премії, незабутньою Оленою Апанович. Це — багато ілюстрована, цікаво написана для дітей книга про запорозьке козацтво, побудована за алфавітом. Окремі статті читач уже зміг побачити в журналі “Веселочка”, який заснувало і випускає видавництво для дітей і про дітей, які вже сьогодні навчанням і здобутками на світових конкурсах творять славу України.
БАРВА ЧЕТВЕРТА: УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР І УКРАЇНСЬКА КЛАСИКА
Роздуми про джерела народної мудрості звертають мене до одного дива, яке я бачив у карпатському лісі: мить народження живиці. Живиця — пахощі рідного краю, ознака життя. Живиця загоїть наші рани і вже в своєму мелодійному звучанні мовить нам: “Живи!” Тому для назви циклу веселчанських книжок із народознавства ми обрали слово живиця як образ життя і символ відродження. Програму визначено різноманітну й цікаву: готуємо для дітей буквар, читанку, хрестоматію, енциклопедію з народознавства, книжки про родоводи ткачів, писанкарів, різьбярів, вишивальниць, про забуті професії і народні ремесла — як зробити кожушок, виткати килим, змайструвати дримбу і трембіту, виплести з лози або соломи гарні й потрібні в побуті речі, мистецьки виписати писанку і любовно випестувати вертеп, збудувати дерев’яну хату без однісінького цвяха й так же талановито обшити її соломою, витесати колиску і підкувати коня, відродити реґіональні школи гончарного мистецтва й вишуканості української кераміки… Діти люблять фольклор, а справжніми подарунками для них стали два випуски двотомників
“Закувала зозуленька” та “Ка> линова сопілка” — поетична і прозова творчість народу, кілька випусків книжки-бестселера “Вінок”, яку в свій час упорядкував член Центральної Ради Олександр Білоусенко, а ми через десятки літ возродили до життя чудовий, щедро ілюстрований збірник “Благослови, мати!” (колискові пісні, забавлянки, веснянки, заклички та примовки, колядки та щедрівки, скоромовки, лічилки, загадки, коломийки), цикл книжок колядок, щедрівок, дитячих пісень, приказок… Література українська — і класична, і сучасна — це велика європейська література. Так ставиться “Веселка” до українського слова і його творців. Практикою своєї роботи ми категорично відкидаємо вигадки, що книжок українських письменників не читають, бо це книжки нецікаві, або цих книжок не купують, бо написані вони українською мовою. Маємо боронити честь української літератури, яку хочуть виставити як другосортну, боронити честь письменника і високо нести його ймення. Зупинюся на важливій освітянській програмі — поповнення бібліотечних фондів шкіл книжками серії “Шкільна бібліотека”, які є невід’ємною частиною навчального процесу, без яких неможливе якісне вивчення багатьох шкільних предметів гуманітарного циклу. Сорок років тому видавництво “Веселка” було ініціатором створення цієї серії для шкільних бібліотек, основу якої повинні складати твори українських письменників, які вивчаються за навчальними програмами і рекомендовані для позакласного читання, а також твори зарубіжної класики в таких же класичних українських перекладах. “Веселка” ніколи не переривала випуску цих видань, навіть у найскладніший час руйнування справи книговидання в державі продовжує випускати і зараз у новому, кращому оформленні й добрій науково-навчальній підготовці. За сорок років “Веселкою” випущено майже 400 назв книжок із цієї серії. Зараз готові до друку 50 книг української і зарубіжної літератур, половина з них має гриф Міністерства освіти і науки як сертифікат якості. Віримо, що освітянське Міністерство та Держкомтелерадіо України підтримають цю подвижницьку працю “Веселки” вже в цьому році, адже нарешті на випуск серії виділено немалі кошти з держбюджету.
БАРВА П’ЯТА: ДИВО КАЗКИ
Світ дитячої душі змалку осяяний казкою. Веселчанський казковий материк великий і неосяжний, цікавий і загадково-таємничий, мов острів у океані. Основне місце на цьому материку займає українська казка — і народна, і літературна. Випускаємо їх окремими книжками, збірниками, гарно ілюструємо, друкуємо в різних серіях і типізованих виданнях. Славу здобули прекрасно ілюстровані книжки із серії “Казки народів світу” (вийшло 35 видань казок різних народів). А зараз готове до друку десятитомне видання серії “Скарбниця світової казки”, яке охоплює народну творчість усіх континентів планети. Доповнюють народну казкову епопею літературні казки українських і зарубіжних письменників. Читач може й зараз придбати у “Веселці” прекрасно ілюстровані книжки Івана Франка “Лис
Микита” і “Коли ще звірі говори> ли”, Олени Пчілки “Хазяйство”, Лесі Українки “Біда навчить”, Всеволода Нестайка “Казкові при> годи і таємниці”, Віктора Близнеця “Земля світлячків”, Антуана де Сент-Екзюпері “Маленький принц”… Щойно видавництво заснувало нову серію казок, яка користується великим попитом у читача. Уже побачили світ казки Шарля Перро, Карела Чапека, Божени Нємцової, братів Грімм, Вільгельма Гауфа.
БАРВА ШОСТА: СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА
Велика місія “Веселки” — відкривати дітям вікно у світову літературу. Переклади у видавництві здійснюються майже з 50 іноземних мов, веселчанські книжки експортуються більш як у 100 країн світу, експонуються на найпрестижніших міжнародних книжкових виставках-ярмарках у Києві, Львові, Москві, Франкфурті-на- Майні, Чикаго, Торонто, Варшаві, Празі, Братиславі та інших. За роки існування видавництва випущено в світ близько десяти тисяч назв творів світової літератури, фольклорних, тематичних збірників. Можна сказати, що немає такого відомого дитячого твору зарубіжного письменника, який творив національну літературу і не вийшов би вперше в українському перекладі у “Веселці”. Добру славу заслужили подарункові видання із серії “Міфи народів світу”, “Лауреати Міжнародної премії імені Г.KК. Андерсена”, “Зарубіжна фантастика”, “Пригоди”, “Шкільна бібліотека”, “Родинне коло”… Видавництво вже кілька років бере участь у Видавничій програмі Міжнародного фонду “Відродження”, випустило в світ за грантами фонду низку перекладів філософських, науково-популярних праць зарубіжних авторів.
Маємо цікавий досвід співпраці з видавцями слов’янського світу, результатом якої було немало спільних видань. Ось і щойно побачило світ видання поезії словацького поета Йозефа Лайкерта “Вечоріння”, в Посольстві Словаччини проведено презентацію книги за участю словацьких письменників, яка стала святом братніх літератур. Важливо знайомити читача з творами українських письменників, що живуть поза межами України. Видавництво заснувало серію “Нашого цвіту — по всьому світу” і випустило книжки І. Качуровського “Пан Коцький”, Я. Славутича “Соловецький в’язень”, Г. Черінь “Нове життя, або Немає часу бавитися”, Д. Чуба “Живий Шевченко”, “Стежками пригод”, “Слідами Миклухи-Маклая”, О. Гаєцької “Допоможіть ангеликові”, О. Лятуринської “Знаю казку”, Л. Полтави “Лісова книга”, В. Жуковецької “Служи Україні”, збірники письменників Австралії “Рідні голоси з далекого континенту”, Словаччини — “Заспіваймо собі”. Зараз видавництво підготувало до друку ряд книжок із бібліотеки “Світовид”, до якої включено понад 100 найкращих творів зарубіжних дитячих письменників — класиків і сучасних, більшість яких у свій час друкувалися у “Веселці”. У планах також серія пригодницької літератури, започаткована чотирма випусками “Книги пригод”, яка викликала велике зацікавлення читачів.
БАРВА СЬОМА: МИСТЕЦТВО КНИГИ
Дитяча книжка має два крила: одне крило — мудре письменницьке слово, а друге — талановита ілюстрація художника. Я б назвав “Веселку” Академією мистецтва творення дитячої книжки, яка виростила цілу плеяду ілюстраторів, творчість яких здобула європейську славу. Лауреатами Шевченківської премії за ілюстрації до веселчанських книжок стали Георгій Якутович, Микола Стороженко, Олександр Івахненко, а керівник дизайн-центру Микола Пшінка, який працює у “Веселці” майже сорок років, здобув своєю працею і творчістю звання народного художника України. Книжки “Веселки” відзначено багатьма дипломами і преміями на українських та міжнародних книжкових виставках-ярмарках та конкурсах, форумах видавців (диплом ім. Георгія Нарбута — за “Кобзар” Т. Г. Шевченка, призи “Срібний Нестор-літописець” — за кращу дитячу книжку 2000 року “Побрехеньки для Яремки” Івана Світличного та за кращу дитячу книжку 2001 року “Із української старовини” Дмитра Яворницького, Грамота й особлива відзнака “Равлик” — за кращі серійні видання, серію “Шкільна бібліотека”, 2001 рік, і багато дипломів, грамот, відзнак).
* * * Велика праця “Веселки”, важка і подвижницька, результати її ваго> мі, і вони, я вірю, стануть стократ більшими, коли в державі запрацює ініційований Держкомтелерадіо Ук> раїни та прийнятий Верховною Ра> дою закон “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”. Ми у “Веселці” віримо в краще майбутнє. Живемо Україною, і ро> зуміння цієї високої місії — єдина запорука того, що вистоїмо біля найчистішого для нашої матері — колисочки української дитячої книжки.
z
Ярема ГОЯН, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, директор видавництва “Веселка”
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
власного. Тобто ми — в руслі їхнього кінопроцесу, але не нашого. Причину такого критичного стану вбачають у фінансових труднощах. Але це тільки вершина айсберга. Відсутність коштів на зйомки фільмів тягне за собою ще велику кількість взаємопов’язаних проблем. Давно застарів матеріально-технічний комплекс — на такому обладнанні не знімеш справді сучасного фільму. Потребує змін стан кіноосвіти, яка теж нині відстає від сучасних реалій. Особливо ж у нас не вистачає гарних сценаристів. Деякі жанри в нашому кінематографі нині взагалі відсутні (наприклад, комедії або дитячі фільми). Та навіть якщо за тих умов усе-таки вдається щось зняти, то потім зустріч глядача з кінотвором так і не відбувається. Причини — відомі. У прокат вони не потрапляють, оскільки кінотеатри знаходяться в комунальній власності й демонструють те, що гарантовано принесе прибуток, — виключно американські фільми. Кінопрокатники не зацікавлені в показах українського кіно, оскільки впевнені, що на нього ніхто не піде. Катастрофічний стан нині в реґіонах — люди й хотіли б дивитися кіно, але взагалі не мають такої можливості.
ПОДІЯ зрозуміло, буває різною), а в упередженому ставленні до нашого кінопродукту. Ту ж “Молитву за гетьмана Мазепу” було зустрінуто пресою настільки вороже, як, мабуть, жоден із фільмів. Навіщо ж аналізувати справді самобутній кінотвір… Узагалі можна говорити про відсутність у популярних виданнях справді професійної та об’єктивної кінокритики. По суті, єдині видання, які дають справді фахові оцінки, а з іншого боку — наводять різні точки зору, — це “Кіно-Коло” та “Кіно-Театр”. На прес-конференції, яка проводилася перед початком Тижня українського кіно, однією журналісткою з відомого видання (що зарекомендувало себе як серйозне й аналітичне) було висловлено думку, що, мовляв, у цьому заході немає ніякого сенсу — все одно ніхто не прийде дивитися українське кіно. Отак просто взяли й махнули на нього рукою… А між тим, пригадується, скільки було бажаючих подивитися того ж “Мамая” (навіть ще й у неостаточному вигляді) в кіноклубі Могилянки — місць не вистачало, люди стояли попід стінами… Або ж — повний зал кінотеатру “Україна” під час дуже недовгого прокату “Молитви за гетьмана Мазепу”… Зрозуміло, що потім це поважне видання ні словом не згадало про кінотиждень. А людей на показах було б значно більше, якби справді акція була як слід прорекламована. Крім того, на денні покази досить важко потрапити працюючій людині. Зате на вечірні сеанси (особливо, коли мали демонструватися “Молитва за гетьмана Мазепу” й “Мамай”) бажаючих збиралося дуже багато. Тиждень українського кіно представив не тільки панораму наших стрічок. Він виявив те, що відбувається в самому кінематографі та поруч із ним. Зрозуміло, що поки не все втрачено остаточно, необхідне серйозне відновлення нашого кіно. Та найголовніше — щоб воно, нарешті, перестало бути чужим серед своїх.
ВИБІР НАРОДУ
З того часу українському кіно можна сміливо надати статус “прихованого” — щось ніби й знімалося, але хто його потім бачив… У кінотеатрах (небагатьох оновлених і діючих), як відомо, демонструються майже виключно голівудські стрічки, в більшості своїй — сумнівної мистецької якості. На телебаченні — практично та ж сама картина, відсоток українськомовного кіно наближається до нуля. Не кажучи вже про відео… Зважаючи на такий стан справ, тижнева демонстрація українського кіно видається мало не єдиною можливістю ознайомити широкий загал із нашими фільмами. Власне, такий захід виявився чимось подібним до показів зарубіжних стрічок, які останнім часом часто влаштовуються в Києві, — дні французького, чеського, японського (та багатьох інших країн) кіно. А нині Тиждень українського кіно доводить, що воно — у статусі іноземця на своїй же землі: для нього влаштовується спеціальний окремий показ. І статус виявляється навіть гіршим — в усякому разі, покази зарубіжного кіно активно рекламуються, а ось інформацію про демонстрацію українських фільмів почути було досить важко: про них повідомляли лише плакати на Будинку кіно та зрідка — телереклама. Одним із позитивних моментів цього заходу виявився безкоштовний вхід, щоб перегляд фільмів був доступний кожному. Бо ж на ТБ і в кінотеатрах українське кіно недоступне за будь-яких умов. Можна щедро присвятити цілий рік Росії, а для українського — і тижня цілком достатньо… Але такі невеселі спостереження аж ніяк не мають на меті применшити значення цієї події.
Нехай хоча б таким чином удалося подивитися кінематографічний набуток за останні роки, і що важливо — у різних жанрах. У майбутньому планується провести тиждень молодого українського кіно перед фестивалем “Молодість”. Та й цей тижневий показ великою мірою зорієнтований на молодь — і не тільки на студентів, що вчаться на кінофакультетах, а й інших, які справді зацікавлені, що ж відбувається в нашому кінематографі. На жаль, доробок останніх років умістився всього в один тиждень (хоча й дуже насичений). Адже за цей період кількість знятих фільмів катастрофічно падає. Наведемо цифри. Наприклад, у 1991 році в Україні було продуковано 68 ігрових фільмів (із них на кіностудії імені О. Довженка — 16, на Одеській кіностудії — 28). А потім — стрімке падіння, і вже в 2000 році вийшло всього 4 ігрові фільми. У той час яку Росії, навпаки, рівень кіновиробництва значно зріс. Хоча й там свого часу спостерігалися проблеми. Наприклад, з 1992 року зменшується кількість вироблених фільмів, особливо художніх. Але вже з 1999 року відбулися позитивні зрушення. З іншого боку, зростання в російському кіновиробництві відбувається більшою мірою завдяки величезній кількості серіалів (їхня кількість зросла до 72 у 2002 році). Почала збільшуватися й кількість художніх фільмів, але в значно менших масштабах, зокрема росіянам так і не вдалося повернутися на рівень 1992 року — 166 фільмів. Та між тим, серіальна лавина виявилася дієвим засобом заповнення нашого ефіру й захоплення українського телепростору російськомовним продуктом за відсутності свого
“Молитва за гетьмана Мазепу”
z
На телебачення, відповідно, наше кіно теж не потрапляє. Через це будь-який вітчизняний фільм просто не в змозі окупитися. Отож, нинішній стан кіно, може, й не викликає особливого оптимізму, але все-таки певні зрушення намічаються. Зокрема, за словами директора кіностудії ім. О. Довженка Віктора Приходька, з бюджету мають виділити 16 млн. гривень для технічного переоснащення студії та придбання нового обладнання (передбачається закупити нові камери, освітлювальну техніку, сучасну систему запису звуку). Проект кіностудії, в рамках якого передбачається зняти 50 короткометражних фільмів, започаткований саме для пошуку кіноталантів. А щодо кадрів — то, на думку режисера-документаліста Лариси Роднянської, було б непогано організувати курси (особливо для сценаристів) підвищення професійної кваліфікації. Та одну з найбільших шкод нашому кінематографу завдають, як не дивно, засоби масової інформації. Варто згадати, що навіть ту невелику кількість фільмів, які демонструвалися на прем’єрних показах, преса зазвичай оцінювала вкрай негативно. І справа навіть нев мистецькій якості (хоча вона,
“Шум вітру”
ка М. Іллєнка “Невелика подорож на великій каруселі” — парадоксальна, ексцентрична та філософська комедія про наше життя у “продовженні кінця світу”. То що ж робити кіномитцям у нинішніх умовах, доки відбудуться якісь зміни на краще? Може, сконцентруватися на випуску малобюджетного фестивального кіно?.. Змагатися з Голівудом або російськими серіалами поки що немає сенсу, отож можемо шукати свою власну нішу, і нею може стати саме орієнтація на малобюджетне інтелектуальне кіно. Перші приклади вже є. Зокрема тріумфальний проїзд “Трамвая №9” величезною кількістю фестивалів і здобуття “Срібного ведмедя” на МКФ у Берліні (номінація “короткометражний фільм”). Треба ж із чогось починати…
Сторінку підготувала Катерина ТАРЧЕВСЬКА
Нещодавно в Будинку кіно відбувся Тиждень українсько# го кіно. У програмі — показ художніх, документальних, ко# роткометражних, студентських, анімаційних фільмів, випу# щених упродовж останніх п’яти років. Попередня подібна акція минула ще в далекому 1991 році…
РЕФЛЕКСІЇ
На Тижні українського кіно було представлено фільми різних жанрів і різних поколінь кіномитців — старшої, середньої, молодшої генерації режисерів. Серед них — Юрій Іллєнко, Кіра Муратова, Михайло Бєліков, Сергій Маслобойщиков, Сергій Буковський, Юрій Терещенко, Олесь Санін, Тарас Томенко, Степан Коваль та багато інших. Передивляючись зібрання кінотворів, можна скласти для себе картину того, що відбувається в нашому кіно, які тематичні тенденції переважають, які особливості мають наші фільми. Якщо дивитися загалом, то для нашого кіно останніх років (і художнього, й неігрового) притаманна більшою мірою споглядальність. Скоріше, кіно рефлексії, а не дії… Практично кожен фільм — це авторська точка зору, роздум над нашою історією, над реаліями сучасного життя або над сутністю людини. Серед найяскравіших ігрових можна назвати кілька фільмів. “Молитва за гетьмана Мазепу” (реж. Ю. Іллєнко) — особистий і неординарний погляд на видатну неоднозначну постать та її діяльність, оточення, добу, історію взагалі. І все це ще й висловлене унікальною кіномовою… “Шум вітру” (реж. С. Маслобойщиков) — поетична й витончена рефлексія про постійний пошук себе у світі, в якому неможливий діалог ні з іншим, ні з самим собою (власне, це діагноз нашого часу). “Мамай” (реж. О. Санін) — фільм у цікавому жанрі думи-легенди. Реаліям сучасності, божевільності й розгубленості теперішнього часу присвячені фільми “Другорядні люди” К. Муратової, “Вишивальниця в сутінках” М. Седнєва, “Мийники автомобілів” В. Тихого. Власне, велику частину наших фільмів можна назвати авторським кіно. Переважання саме такого типу кіно легко пояснити, адже через відсутність коштів немає можливості знімати дорогі фільми, насичені всілякими новомодними ефектами. Тому для багатьох наших стрічок характерна камерність і лаконічність виражальних засобів. Та складність полягає втому, що авторське кіно практично неможливо пустити в широкий прокат, а отже — й повернути витрачені кошти. Нині одна з кращих можливостей знімати кіно — це звернутися до жанру документального кіно. Воно не потребує таких витрат, як художнє. Але його десь побачити ще складніше. Виняток — фільми виробництва студії “1+1”, які демонструвалися на цьому каналі (зокрема, 9-серійний “Війна. Український рахунок” С. Буковського). В основному ж, наше документальне кіно присвячене, загалом, видатним особистостям (таким, як А. Горська, М. Яковченко, В. Калюта, К. Білокур та багатьом іншим). Серед найкращих документальних фільмів варто відзначити “Пасажирів з минулого століття” В. Олендера (спогади оператора-документаліста І. Гольдштейна), “Без пафосу” Ю. Лазаревської (Київ, його старі мешканці та відбиток,
що залишила на них трагедія Бабиного Яру), “Вічний хрест” Ю. Терещенка (драматична доля кіномитців, які створили “Камінний хрест”, — Леоніда Осики та Борислава Брондукова), згадана “Війна”. Незважаючи на нинішній стан кінематографа, молоді режисери в нас є, і фільми вони знімають. Та їхнє кіно — надзвичайно похмуре як за стилістикою, так і за тематикою. Переважно чорно-біле, воно відображає (і видно, що гостро відчуває) всі кричущі негаразди нашої дійсності, і, можливо, тому воно дуже песимістичне, часом навіть жорстоке (“Бойня”, “Тир” Т. Томенка, “На краєчку світу” А. Пасікової, “Тато” О. Росича). Цікаво, що найбільш оптимістичним, дотепним і винахідливим виявився анімаційний жанр. Саме анімаційні фільми сповнені тонкого гумору й водночас глибокої філософської думки. Найяскравіші представники — “Йшов трамвай №9” С. Коваля (один день із життя трамвайних пасажирів), “Одноразова вічність” М. Іллєнка (іронічна притча про світ та нас у ньому) та “Компромікс” Є. Сивоконя (коли чорне й біле припиняють боротьбу, все навколо перетворюється на сіре болото). Техніка анімації — теж дуже різна: пластилінова (“Йшов трамвай №9”), мальована (“Одноразова вічність”), лялькова (“Нікого немає вдома” О. Педана), “сипуча”, тобто із застосуванням вугільного порошку й солі (“Компромікс”). До речі, близькою по духу до цих мультфільмів виявилася короткометражна ігрова стріч-
Під час перегляду українських фільмів глядачі мали змогу дати їм свою оцінку. Анкетування, що проводилося протягом тижня, показало досить цікаві результати. Щоправда, отримані дані — досить відносні, бо ж за фільми голосувала різна кількість людей (від 16 до 156), тому картина уподобань не може бути цілком об’єктивною. Та між тим, виведено середні бали, віддані глядачами за той чи інший фільм. Голосування проводилося за 6-бальною системою. Найбільшу кількість балів (5,61) отримав анімаційний фільм “Йшов трамвай №9”. Такий результат і не дивує — недарма ж він отримав приз глядацьких симпатій на МКФ “Молодість” у Києві ще в 2002 році (до речі, його жодного разу не показали по телебаченню). На другому місці — неігрова стрічка “Гамлет” із “хепі-ендом” О. Коваля. На третьому — документальний фільм В. Олендера “Пасажири з минулого століття”. У першу десятку ввійшли також художні стрічки “Нескорений” О. Янчука та “Мамай” О. Саніна, документальні фільми С. Буковського “Вілен Калюта. Реальне світло” та “Війна. Український рахунок”; “Леонід Кравчук. Обрання долі” В. Шкуріна і О. Фролова, “1961—2001. Перепустка в історію” Т. Золоєва, а також мультфільм М. Іллєнка “Одноразова вічність”.
За даними кінопорталу kinokolo.ua
Світлини — з кінопорталу kinokolo.ua та журналу “Кіно-Театр”
Хліб і видовища · с. 15сторінка оригіналу ↗ ПОДІЯ
Не пригадую, коли б на своєму сольному концерті скрипаль виконував твори тільки українського класичного та сучасного репертуарів. Адже, за словами ініціатора й головного героя рецензованої події, заслуженого артиста України, лауреата тоді ще Всесоюзного і Республіканського конкурсів музикантів-виконавців, скрипаля і композитора Кирила Стеценка-молодшого, наша система музичної освіти ще й досі тлумачить українську музику як щось малоцінне і другорядне. А від себе зазначу — як “безкоштовний додаток” до західно-європейської та російської музики. Тож сольні скрипкові концерти К. Стеценка, які нещодавно пройшли в Будинку актора й у Малому залі Національної музичної академії України ім. П.Чайковського в Києві, були покликані спростувати таке хибне тлумачення. Забігаючи наперед, зазначу, що це вповні вдалось. Може, вдалось ще й через те, що К. Стеценко, на відміну від багатьох інших виконавців, постійно зростає як скрипаль. Порівнюючи ці концерти з попередніми, не можу не відзначити, що виконавець, який ще десяток років тому вирізнявся високим інтелектуалізмом, глибиною трактування кожного твору, віртуозністю, яскравим темпераментом і експресією, красивим звуком, різноманітною колористикою, жанрово-стильовою чутливістю та витонченістю фразування, нині показав також тонку музикальність — з’явилися подібні до людського голосу скрипкові кантилена й вібрація, глибока проникливість та винятковий артистизм. Це відчувалося і в “Елегії пам’яті Тараса Шевченка”, і в перекладених Вадимом Стеценком для скрипки фортепіанній Рапсодії №2 (“Думка-шумка”) М. Лисенка, і удвох частинах оркестрового “Гуцульського триптиху” М. Скорика, що прозвучали в авторській скрипковій транскрипції, ів Сонаті М. Березовського для скрипки й клавесину (1772) — першому інструментальному ансамблеві в українській академічній музиці. Особливо вдалися, на мій погляд, серединний епізод із другої частини Сонати М. Березовського, дещо імпресіоністичне трактування “гуцульського” Allegretto М. Скорика та Рапсодія М. Лисенка, де К. Стеценко вияскравив героїкодраматичні джерела “Думки”. Останнє цілком випливає з композиторської ідеї, адже автор трактував жанр думки з її переважно лірико-меланхолійним характером як саме епіко-драматичний, тим самим наближаючи його до настроїв уславленої української думи. Натомість в Елегії М. Лисенка, що відкривала програму, в першому концерті естрадне хвилювання ще трохи давалося взнаки. Відзначу й “моцартівськоіталійську” середню частину Сонати М. Березовського, де піаністка Н. Строчан, яка майже завжди була рівноправною партнеркою К. Стеценка, створюючи добру ансамблевість, стилізувала на фортепіано гру на клавесині, а в Рапсодії М. Лисенка — тонко підмічену скрипалем цитату з “Угорських танців” Й. Брамса. Побіжно зауважу, що ця мелодія, широко розповсюджена в Західній і Східній Європі, в тому числі й в Україні, на думку відомого угорського композитора й фольклориста З. Кодая, має “родича”, хоч як це дивно, аж у китайській (!) народній музиці (за посередництвом угорського, марійського, чуваського, калмицького та монгольського фольклору). Концерти були оздоблені також прем’єрами-презентаціями тричастинної Скрипкової сонати К. Стеценка, створеної … 16 років тому. У творі простежуються елементи неофольклоризму, неокласицизму, необароко і навіть деякою мірою постмодернізму. У жартівливому фіналі (Скерцо) в стилістику ХХ ст. вплітається відгомін українських веснянок, колядок, карпатських сопілкових перегуків, а в іронічній першій частині (Allegretto con iro- nico), присвяченій своєму вчителю з поліфонії, композиторові В. Флису, відчутні “стильові залицяння” до Рамо, Гайдна, Моцарта, Прокоф’єва, Шостаковича та Мартіну. Тож твір, написаний ще наприкінці 1980-х, і сьогодні сприймається свіжо й сучасно. Іронія К. Стеценка виявилась і в тому, що після виконаних на біс власних ефектних п’єс “Пісня”, “На весіллі у селі” та “Шалені коломийки” він завершив програму обох концертів широко відомою музичною заставкою до телепередачі “На добраніч, діти” “Вечірньою піснею” свого діда, класика української музики Кирила Стеценка-старшого, ніби бажаючи глядачам і слухачам доброї ночі. Рецензовані концерти засвідчили не тільки високу скрипальську художню майстерність і композиторський талант К. Стеценка-молодшого, але його велику просвітницьку роботу, спрямовану на популяризацію української музики. Останнє притаманне також іншим галузям багатогранної діяльності митця — педагога, музичного і телевізійного продюсера, телеі радіоведучого, режисера, сценариста, музичного критика. Тож викликає подив той факт, що за такий великий і різноманітний внесок до української національної культури митцю, який, до того ж, торік перейшов полудень віку, ще й досі не присвоєно звання народного артиста України. Натомість заслуженим діячем мистецтв України є народний депутат, колишній комсомольський працівник і Президент фестивалю “Таврійські ігри” Микола Баграєв, до речі, причетний не до мистецтва, а до культури; народними артистами України — закордонні гастролери Й. Кобзон і В. Співаков. А от, наприклад, засновник і директор фестивалю “Червона рута”, композитор і етномузиколог Тарас Мельник або керівник дитячого автентичного фольклорного гурту “Дай Боже” і піаністка Ольга Мельник (називаю,
бо вони цього року теж відзначили півсторічний ювілей), які зробили незрівнянно більший внесок до нашої культури й мистецтва, жодних почесних державних звань не мають. Якщо звання в нашій країні дають не за внесок до культури, а за особисту відданість керівництву держави чи за персональну симпатію останнього до закордонного митця, то кому такі відзнаки потрібні? Втім, не годиться на такій сумній ноті закінчувати рецензію на справжній скрипковий феєрверк у наших національних кольорах. Найкращим суддею тут стала аудиторія, куди входили також загальновизнані вітчизняні й зарубіжні фахівці в галузі академічного музичного мистецтва. Заповнивши зали (а на другому концерті — й переповнивши), вона із захопленням сприйняла чудове виконання К. Стеценком своєрідної концертної антології української скрипкової музики. Та, вочевидь, ці концерти є лиш етапом у творчому шляху скрипаля. Він планує виконати прем’єри інших своїх скрипкових творів, показати увесь чималий пісенний доробок, реалізувати проект із дотепною назвою DRUM&BACH (за аналогією зі стилем сучасної танцювальної музики drum&bass) в Національному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, де б партитуру скрипки й ударних, спеціально створену на основі сольних скрипкових сонат і партит Й. С. Баха, супроводжували балет і відеосюжети на великому екрані. Тож побажаємо успіхів у всіх його починаннях.
Анатолій КАЛЕНИЧЕНКО, ст. науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, кандидат мистецтвознавства, член Національної спілки композиторів України
z
Хліб і видовища · с. 15сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
z
NOTA BENE
z
ДИСКОГРАФІЯ
Леся САМІЙЛЕНКО
Катерина ТАРЧЕВСЬКА
Аудіокомпанія “АТЛАНТІК” нещодавно порадувала всіх новим неординарним виданням. “Майбутнім зірочкам” (пісні, ноти, компакт-диск із музикою до пісень) — це дуже симпатичний збірничок для дітей, що співають. Проблема дитячого репертуару — одна з найгостріших і найнезрозуміліших ще й тому, що часто доводиться чути з уст юних талантів зовсім недитячі пісні. Хоча тим, хто цікавиться питанням дитячих музичних подій, добре відомо, що десятки композиторів всіх жанрів музичної творчості плідно працюють, і навіть є з чого вибрати для кожної дитини індивідуально. Тож і повідомлення про нове видання, автором ідеї якого виступив заслужений діяч мистецтв, композитор Юрій Дерський, може зацікавити тих, хто в роботі з дітьми керується не лише професіоналізмом, але й здоровим глуздом. Запис музичного матеріалу здійснено Дитячим театром естради “Форте Маестро” на студії “Центр Д”. Тринадцять пісень, що складають збірочку, навіть за назвами можна визначити як такі, що писалися з любов’ю та про любов до всього, що наповнює життя навколо нас. “Домовик”, “Дударик”, “Земля, якої немає”, “Джиммі”, “Загубилось кошеня”, “Лапландія”, “Лялька”, “Мавпенята”, “Нічний жах”, “Рожевий слон”, “Пташине подвір’я”, “Зоряний принц”, “Зоосад”. Виберіть кожен свою — і успіх у дитячому фестивалі буде гарантований, бо таки ж гарні пісеньки створили поетеса Ольга Кічкіна та композитори Юрій Дерський, Валентина Булкіна, Наталя Збрицька.
валях у Польщі, Німеччині, Словаччині, Чехії, Естонії, Румунії. Різноманітні відтінки, що додали ще більшої барвистості музиці “Гайдамак”, розквітли завдяки залученню додаткових інструментів — сопілки, гуцульських цимбалів, дримби, бандури, скрипки. У записі диску також взяли участь відомий бандурист Роман Гриньків і дівчата з капели “Божичі”. Власне, автентентичність диску підсилюється піснями, створеними “Гайдамаками” на народні слова. А ще в авторські композиції часом вплітаються “цитати” з народних мелодій… Тож завітайте до гайдамацького “Богуславу” — музичної місцини, де навесні буяють яскраві квіти українського фольк-року.
Хліб і видовища · с. 15сторінка оригіналу ↗ Спробуйте вкласти нестандартну музику в стильові рамки. Зазвичай ці рамки руйнуються під енергійним натиском оригінальності та самобутності. Що ж, доводиться зводити нові визначення, які, щоправда, теж не зафіксовуються надовго. “Карпатен Ска” — так охрестили стиль наймузичніших “Гайдамак” України після появи однойменного альбому в 2002 році. Поєднання двох фолькових традицій — карпатської та ямайської, та ще й у роковій оболонці, спричинило справжній вибух драйву. А що ще можна чекати від сполуки найенергетичніших музичних напрямків — фольку та року? А ось тепер, після виходу нового альбому гурту під назвою “Богуслав”, із визначенням стилістики стало ще складніше. Тепер тут, окрім рокових напрямків, стільки намішано… За словами учасників гурту (а їх семеро), всі вони походять з різних реґіонів України, тому при записі альбому кожен намагався додати до музики пісенний дотик своєї “малої” землі. Новий реліз “Гайдамаків” йшов до слухача досить довго. За цей час чимраз більшої популярності набував попередній диск, який що далі, то краще продавався. Цьому, не в останню чергу, сприяли численні виступи на українських фестивалях (постійна участь у “Рок-екзистенції”, поява на минулорічних “Таврійських іграх”) і в клубах. Причина, через яку так довго не виходив “Богуслав”, досить проста. Наполеглива праця в студії (спробуйте поєднати фолкові уподобання всіх музикантів) та постійні виступи, причому багато з них — за кордоном. Варто згадати, що “Гайдамаки” концертували на фести-
Всяка всячина · с. 16сторінка оригіналу ↗ СВЯТЦІ
15 травня — Борис, Гліб, Давид, Роман 16 травня — Петро, Тимофій 17 травня — Кирило, Микита, Мирослава 18 травня — Ірина, Ігор 20 травня — Іван, Михайло 21 травня — Арсеній, Іван 22 травня — Микола 23 травня — Симона 24 травня — Кирило, Мефодій 25 травня — Герман, Ярослав 26 травня — Георгій, Гликерія 27 травня — Макар, Микита 28 травня — Дмитро, Леонтій 29 травня — Єфрем, Федір, Муза 30 травня — Євдокія 31 травня — Андрій, Кирило, Петро, Семен, Олександра, Юлія, Клавдія, Фаїна, Федот
Іноді стає смішно, коли дивися на до болю знайомі примірники до болю знайомих авторів, що їх вдумливо читають у метро “прогресивні”. Це таке ж стихійне лихо, як гостроносе взуття й однакові дублянки, у які одягається тепер уся країна. Проте назва цьому лихові давно вже вигадана. Мода. Що ж сказати про третій тип молоді, що читає? Про тих, кого не обдурити псевдофілософічністю остогидлої “Чайки Джонатан Лівінгстон”, яка скоріш за все має рацію, називаючи модну літературу масовою. Частина з них рятує себе у класиці. Їдуть у неділю на Петрівку та купують гривень на двадцять п’ять — двадцять шість букіністичних книг, якщо вдома у книжковій шафі не залишилося нічого непрочитаного. До речі, на ці ж гроші ледве можна було б купити собі того ж Муракамі. Останній його роман тепер коштує близько сорока гривень. Інші озброюються окулярами та вишукують на книжкових полицях невідоме, не розкручене, читають, діляться враженнями. Правда, такий пошук може зайняти багато часу, адже нелегко буває обрати щось одне поміж кількох авторів, про яких ти нічого не чув. Але головне — не питати поради у персо-
Жовтий колір — теплий, легкий, яскравий, рухливий, жвавий, символізує рух. Має збуджуючу властивість, людина стає більш динамічною і веселою. Цей колір сприяє активізації розумової діяльності. Однак зеленувато-жовтій сіро-жовті відтінки, що уособлюють заздрість, фальш, відштовхують. Жовтому кольору відповідає планета Сонце. Синій колір дуже насичений і холодний. Він важкий, строгий, таємничий і в той же час чистий. Синій, без сумніву, один із найбільш заспокійливих кольорів. Він створює почуття м’якості, ніжності, свіжості. Цей колір символізує Всесвіт, Космос і править ним Юпітер. Жовтогарячий — колір вогню і тепла. Легкий, динамічний, рухливий, сексуальний, він діє збуджуюче. Сам оранж символізує насолоду, свято, шляхетність. Його планета — Меркурій. Зелений колір спокійний, жвавий, свіжий, заспокійливий, створює відчуття прохолоди, від нього людина стає більш урівноваженою. Це колір спокою, миру, любові, порятунку. Його заступниця — Венера. Рожевий символізує молодість, жіночність, закоханість, ранналу магазину. Вони запропонують почитати й обов’язково принесуть вам — здогадуєтеся, що саме. Останнім часом з другого виду молоді відокремились ті, хто помітив існування вітчизняної літератури. Якщо класики їм, скоріш за все, вистачає у школі, то український постмодерн зацікавив і сподобався. Цікава українська література для людей, що мислять стереотипами, може видатися чимось фантастичним чи утопічним. Проте, ганяючись за модою та читаючи те, що нав’язують нам рекламні стенди, не всі ми завважили, що власна література тепер теж варта уваги. Сам принцип постмодернізму такий, що вона є водночас елітарною і масовою. Але існує суттєва різниця між українською і хай навіть російською сучасною літературою (не кажучи вже про зарубіжну): наш письменник не ставить перед собою першочергової цілі отримати за книгу великий гонорар і збагатитися, адже багато у нас не заплатять, яким би популярним ти не був. Натомість зарубіжні й російські письменники роблять гроші на своїй творчості. Що далі від пострадянської території, то ці тенденції збільшуються. Написавши неве-
Головний редактор Любов Голота. Шеф-редактор Павло Мовчан. Редколегія: Л. Голота, Я. Гоян, П. Мовчан, А. Погрібний, О. Пономарів, І. Ющук. Комп’ютерна верстка: Ірина Шевчук.
кову свіжість і весну з її ароматом квітучих садів. Він легкий, теплий, рухливий, привабливий — колір надії, безтурботності, довіри і надійності. Фіолетовий колір найкращий для збереження концентрації. Холодний, спокійний і таємничий, символізує мудрість, зрілість, вищий розум. Фіолетовий легко придушується іншими кольорами, але сам по собі він — глибинний і виразний, додає урочистості і розкоші, недаремно у багатьох народів символізує велич і шляхетність — неспроста ж був протягом століть улюбленим кольором монархів. У великій кількості фіолетовий може говорити про меланхолійну натуру. Править кольором Уран. Перевага червоного кольору говорить про діяльну й активну натуру. Найбільш емоційно насичений, темпераментний, гарячий, яскравий, небезпечний і динамічний — символізує пристрасну любов, владу, вогонь, війну. Світлі відтінки червоного діють збуджуюче, а темні — додають власникові солідності. Червоний колір символізує войовничу й агресивну планету Марс. Чорний колір важкий, насичеличку повість, насичену й перенасичену містичним, філософським, культурологічним, відомий американський письменник назве її романом, а видавництво перемежує текстові сторінки зовсім нецікавими малюнками чи фотографіями, збільшить шрифт до розмірів абетки, буде залишати великі шматки білого паперу, оскільки кожен розділ починається з нової сторінки. Таким — і всіма можливими способами — збільшується ціна видання. Видавці наших письменників цим не страждають. До того ж, якщо Андрухович пише роман, то це буде роман, а не новела, розтягнена до розмірів роману. Наша література теж моднішає, але це інша мода — ненав’язлива, індивідуалістична, може, навіть елітарна. Про це свідчить те, що хтось із молоді не може назвати жодного прізвища, а хтось — чудово розуміється в них і ладен сперечатися, що є більш популярним — поезія чи проза. До речі, опитування, прове-
СВІТ НАВКОЛО НАС ний, холодний, похмурий, статичний, колір жалоби, смерті, смутку. Додає строгості й офіційності. Підсилює світлі тони, а найколоритніші сполучення створює з червоним і жовтогарячим. Чорний — колір Землі. Сірий — нейтральний, холодний, статичний колір. Здатний викликати меланхолію. Це символ суму, смутку, невпорядкованості. Сірий колір зі сталевим відтінком символізує міцність і прогрес. Відповідає Нептуну. Легкий, повітряний, прохолодний, спокійний, дещо пасивний — блакитний — це символ чистоти, розуму, сталості й ніжності. Занадто велика кількість блакитних відтінків символізує лінощі й апатію. Білий — спокій і чистота. Легкий, прохолодний, цнотливий. Діє заспокійливо. Символ непорочності, материнства; у деяких країнах Сходу, в тому числі в Японії, — жалоби. Білий колір прекрасно контрастує з усіма темними тонами. Відповідає Місяцеві. Наступна інформація буде цікава для тих, хто полюбляє заглядати в гороскопи й неабияке значення надає віщуванню зірок. Так, астрологи вважають, що кожному знакові Зодіаку належить свій колір: Овну — червоний; Тельцю — світлозелений; Близнюкам і Стрільцю — усі кольори веселки; Ракові — блакитний; Леву підійде жовтогарячий, жовтий, білий; Діві — синій; Терезам найбільше личитиме темно-зелений, а Скорпіону — пурпурний; Козерогам краще носити одежу білого, чорного, лілового кольорів; Водолію — фіолетового; Рибам — синьо-зелених відтінків.
Підготувала Олена БРЕЗІЦЬКА
z
Фото О. Цеацури дене Асоціацією українських письменників, показує, що найпопулярнішою є таки поезія. Звідти ж видно, що більшість вважає українську літературу європейською. А це теж про щось говорить. Тож літературний процес змінюється, змінюється примхлива літературна мода. Може, колись прийде час, і ми не будемо настільки схожими в наших уподобаннях. Для книги бути доповненням до іміджу — непогано. Це, принаймні, стимулює певним чином до читання та відрізняє нас від інших націй, адже в США таким точно не страждають. Але з іншого боку, книга — це насамперед задоволення та інтелектуальне збагачення. Вона має спонукати мислити, а не розвивати примітивні інстинкти. Якщо ти читаєш те, що тобі не подобається, лише тому, що це модно, — чи не схоже це на фарисейство? За таке ніколи не поважали.
Марія КИСЕЛЬОВА
z
Уявіть на мить, що зникли всі кольори навколо нас. Сіре небо, таке ж сіре сонце, сірі люди в сірому одязі. Невесело, правда? Ми ніколи не замислюємося, що означають для нас кольори. А тим часом колір впливає на наш емоційний стан, настрій, самопо# чуття, на наш життєвий простір і життя вцілому. Справа в тому, що це прямо пов’язано з фізіологічним сприйняттям кольорів. Неда# ремно ми любимо той чи інший колір і надаємо йому перевагу при виборі одягу, навіть не знаючи, що він розповідає про наш внутріш# ній світ, темперамент і характер. Відтінки кольорів можуть зорово збільшити або зменшити жит# ло, зробити його більш теплим чи холодним, стимулювати нашу ак# тивність чи навпаки — заспокоювати і розслабляти.
Тримаючи в руках книгу, багато хто вважає себе людиною зі стрімким потягом до самовдосконалення, духовного роз# витку і, до того ж, яскравою індивідуальністю. Тепер це ста# ло модним — довершувати свій образ відповідною книжеч# кою. Вважається, що за літературними уподобаннями можна так само легко визначити сутність людини, як за одягом, за# чіскою чи музикою в плеєрі. Тому логічною стає мода на ок# ремих авторів та окремі жанри.
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001. Тел./факс 228-01-30. E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://www.prosvita.com.ua Передплатний індекс 30617. Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті
Редакція листується з читачами тільки на сторінках газети і надіслані рукописи та світлини не повертає. Залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Всяка всячина · с. 16сторінка оригіналу ↗ 1 травня — Оксентій, Іван 2 травня — Георгій, Трифон 3 травня — Гаврило, Григорій, Федір, Соломія 4 травня — Євтихій 5 травня — Віталій, Всеволод 6 травня — Анатолій, Олександр, Юрій (Георгій) 7 травня — Олексій, Валентин, Єлизавета 8 травня — Марко, Станіслав 9 травня — Василь, Глафіра 10 травня — Семен 11 травня — Кирило, Максим 12 травня — Артем, Василь, Богдан 13 травня — Яків, Микита 14 травня — Ігнатій, Макар, Тамара
Фото Г. Оборської
ЧАС І СТИЛЬ
Літературна мода існувала завжди. Саме вона ставала рушійною силою для появи нових течій, напрямів та навіть літературних епох. Але сьогодні часто це лише мода, яка вимагає використання літератури як частини певного іміджу — не більше. У наш час вона неоднорідна. Наша з вами епоха увійде в літературну історію, мабуть, під іменами Пауло Коельо, Ричарда Баха, Муракамі та Донцової. Заходячи в будь-який книжковий магазин, ми довго блукаємо поміж полиць з іншою літературою і майже не зустрічаємо біля них покупців. Проте випливши з цього лабіринту до наступної зали, бачимо великі стенди, що пропонують нам усю бібліографію вищезгаданих авторів. Тут і збирається відсотків сімдесят людей. Вони виважено прогулюються, обговорюють “останній роман”, порівнюють та обирають. Цих королів сучасної літератури оточує вірний почет: звичайно, не такі популярні, але теж досить модні — переважно російські — постмодерністи. Безперечними лідерами є розкручені Пєлєвін та Акунін. І купують їх тому, що звикли вважати письменниками далеко не масової літератури. Тепер уже соромно обирати собі книгу у відділі з жіночими романами й детективами. Свідомість читачів ХХI століття стає все більш емансипованою. Лише деякі замучені життям жінки втомлено читають у метро щось у рожевих обкладинках з домінуванням слова “любов” у назві. Жіночі детективи — це крутіше, безперечно, проте все ж викликає іронічний сміх у прогресивної молоді. Тої, що обирає Коельо!
Засновник: Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.