Кінозал · с. 14сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №18 за 2004 рік
Слово Просвіти, №18 за 2004 рік
власного. Тобто ми — в руслі їхнього кінопроцесу, але не нашого. Причину такого критичного стану вбачають у фінансових труднощах. Але це тільки вершина айсберга. Відсутність коштів на зйомки фільмів тягне за собою ще велику кількість взаємопов’язаних проблем. Давно застарів матеріально-технічний комплекс — на такому обладнанні не знімеш справді сучасного фільму. Потребує змін стан кіноосвіти, яка теж нині відстає від сучасних реалій. Особливо ж у нас не вистачає гарних сценаристів. Деякі жанри в нашому кінематографі нині взагалі відсутні (наприклад, комедії або дитячі фільми). Та навіть якщо за тих умов усе-таки вдається щось зняти, то потім зустріч глядача з кінотвором так і не відбувається. Причини — відомі. У прокат вони не потрапляють, оскільки кінотеатри знаходяться в комунальній власності й демонструють те, що гарантовано принесе прибуток, — виключно американські фільми. Кінопрокатники не зацікавлені в показах українського кіно, оскільки впевнені, що на нього ніхто не піде. Катастрофічний стан нині в реґіонах — люди й хотіли б дивитися кіно, але взагалі не мають такої можливості.
ПОДІЯ зрозуміло, буває різною), а в упередженому ставленні до нашого кінопродукту. Ту ж “Молитву за гетьмана Мазепу” було зустрінуто пресою настільки вороже, як, мабуть, жоден із фільмів. Навіщо ж аналізувати справді самобутній кінотвір… Узагалі можна говорити про відсутність у популярних виданнях справді професійної та об’єктивної кінокритики. По суті, єдині видання, які дають справді фахові оцінки, а з іншого боку — наводять різні точки зору, — це “Кіно-Коло” та “Кіно-Театр”. На прес-конференції, яка проводилася перед початком Тижня українського кіно, однією журналісткою з відомого видання (що зарекомендувало себе як серйозне й аналітичне) було висловлено думку, що, мовляв, у цьому заході немає ніякого сенсу — все одно ніхто не прийде дивитися українське кіно. Отак просто взяли й махнули на нього рукою… А між тим, пригадується, скільки було бажаючих подивитися того ж “Мамая” (навіть ще й у неостаточному вигляді) в кіноклубі Могилянки — місць не вистачало, люди стояли попід стінами… Або ж — повний зал кінотеатру “Україна” під час дуже недовгого прокату “Молитви за гетьмана Мазепу”… Зрозуміло, що потім це поважне видання ні словом не згадало про кінотиждень. А людей на показах було б значно більше, якби справді акція була як слід прорекламована. Крім того, на денні покази досить важко потрапити працюючій людині. Зате на вечірні сеанси (особливо, коли мали демонструватися “Молитва за гетьмана Мазепу” й “Мамай”) бажаючих збиралося дуже багато. Тиждень українського кіно представив не тільки панораму наших стрічок. Він виявив те, що відбувається в самому кінематографі та поруч із ним. Зрозуміло, що поки не все втрачено остаточно, необхідне серйозне відновлення нашого кіно. Та найголовніше — щоб воно, нарешті, перестало бути чужим серед своїх.
ВИБІР НАРОДУ
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
