Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець Свій до свого по своє! · с. 10сторінка оригіналу ↗

Трохим Король – геній економіки з Літок

Слово Просвіти, №18 за 2023 рік

Олександр МУЗИЧЕНКО, голова осередку “Просвіти” ім. Т. Г. Шевченка, с. Літки Броварського району Київської області Історична довідка Трохим Андрійович Король – уродженець села Літки. Народився у 1880 році в незаможній селянській родині, яка проживала на Пайках (Рибальський провулок 14-16), а потім – на Почаєві (вулиця Київська). У зрілому віці сім’я Трохима Короля проживала на Буслівці. Мали семеро дітей: Василя (старший син), Федора, Івана, Олексія, Марію, Таїсію, Тетяну. Після закінчення церковноприходської школи спочатку працював у селі, допомагаючи батькам, потім – у Києві. Приблизно у 1898–1901 рр. вступив до дворічного Комерційного училища, де вчився добре. За іншою версією (свідченнями), Т. Король закінчив також сільськогосподарське училище, де разом із ним навчались його брат Іван, Андрій Дем’янович Рожко – рідний брат учителя Микити Дем’яновича та два сини баби Пухівчихи (проживала до 1959 року на Хуторі, крайня хата біля місця щеплення корів, біля двору – трансформаторна будка). До 1907 року Трохим працював у Києві, де, мабуть, здобув перші навички в організації виробництва. Не виключено, що слухав лекції видатних українських економістів (Туган-Барановського), які тоді пропагували досвід Маріупольської козацької паланки, що займала території Донецької області та частини теперішніх Луганської та Дніпропетровської областей. Маріупольська паланка була утворена козаками після їхнього повернення з-за Дунаю. Приблизно у 1828–1850 рр. вона була відокремлена від Росії, мала свою демократично обрану владу і платила данину цареві. Маріупольська паланка відзначилась тим, що, взявши курс на товарне виробництво зерна та худоби, незабаром задовольнила потреби Росії і почала активну торгівлю з країнами Європи. Для вивозу зерна в Маріуполі, Бердянську та інших містах будувались порти. Уклад життя в Маріупольській паланці приваблював своїм демократизмом, виборністю органів влади, новим економічним ритмом життя, націленим на товарне виробництво. Незважаючи на великий щорічний прибуток від Маріупольської паланки (63 копійки золотом із кожного мешканця на рік) цар Микола І ліквідував автономію паланки, зайнявши територію військами. Економіка паланки була зруйнована, що викликало обурення не тільки в Україні, але й у Росії. Через 50 років, у 1900–1907 рр., Росія згадала про Маріупольську паланку: на засіданні Держдуми була зроблена спеціальна доповідь про економічний устрій Маріупольської паланки з метою запровадження подібного економічного устрою по всій Росії (стаття проф. Васильєва, “Українська газета”, 2000 р.). Щоб зрозуміти роль та значення Трохима Короля в піднесенні життя нашого села, варто описати суспільну ситуацію, що була там у 1905–1907 рр. Відомо, що Літки були містечком майстрів. Орної землі у літківців завжди не вистачало. Це видно із судових справ, які тривали десятиріччями: як не зі свиноїдцями, так із крехаївцями. Практично кожна родина стояла одною ногою на землі, а другою – на підробітках у Києві. Літківці гуртувались у бригади, які брали підряди: взимку – на валку лісу та його вивіз волами до річок; навесні – на в’язання плотів та сплав їх до Києва (бували випадки, коли довгі плоти на Десні розбивались об берег, і тоді літківці не одержували платні); влітку та восени будували двота триповерхові будинки на Подолі в Києві “під ключ”. Тяжкою працею заробляли незначні кошти, які все-таки допомагали селянському господарству, що трималось переважно на жінках та дітях. Так було до 1905 року. Поразка Росії в російсько-японській війні та революційні заворушення привели до спаду виробництва. Оскільки будівництво на Подолі припинилось, то літківці залишились без роботи. У житті Трохима Короля не- Відроджена Свято-Покровська церква у Літках абияку роль зіграв священник Яків Олександровський. Прибув він у село задовго до відкриття російської церкви в 1915 році. Це була мудра людина, яка під час сповіді прихожанина була йому за порадника. Олександровський як духовний пастир турбувався про стан та уподобання дітей у школі, у якій викладав закон Божий. Насправді турбота про літківців пояснювалась тим, що Олександровський повинен був переманити прихожан від української церкви до російської. На одних прихожан діяла розумна порада. На других – допомога від Олександровського в одержанні освіти. Він, мабуть, першим побачив здібності у Т. Короля і умовив батьків послати сина учитись до Києва. Такі поради Олександровський дав десяткові кращих учнів села. Користуючись своїми можливостями, священник допомагав здібним учням вступити в навчальні заклади. За його рекомендацією вищу освіту здобули: Д. О. Музиченко (мій батько), В. Т. Марченко, Андрій Рожко, Микита і Трохим Королі, сини баби Пуховчихи та ще декілька чоловік. Таким чином у селі з’явилась своя сільська інтелігенція. За ці послуги Олександровський здобув прихильність односельчан. Олександровського доля Трохима Короля цікавила і після закінчення ним комерційного училища. Незважаючи на різні погляди, вони часто спілкувались. Така була ситуація в 1905–1907 рр., яка стала передумовою подій, що перетворили село, і не тільки Літки, на ділове містечко. Далі починається прекрасна казка, яку літківці зробили своїми розумом та руками. Перша сходка Одного дня 1907 року вдарив церковний дзвін, який скликав літківців на сходку. Сходку скликав Трохим Король з благословення отця Олександровського, що надало сходці урочистості. У своїй пристрасній промові Трохим Король пояснював, що доля літківців залежить від них самих: літківці мусять утворити Кредитове товариство, кожен член якого повинен внести гроші готівкою в касу товариства, причому величина внеску не обмежується розміром (хто скільки може). Кредитове товариство необхідне для накопичення початкового капіталу, який буде використано для створення низки підприємств. Так мій дід Антон Кабан став членом Літківського кредитового товариства. Літківці, які не раз натрапляли на обман, не одразу повірили у правдивість та щирість слів Трохима Короля. Хоч Кредитове товариство і було створене на першій сходці, але першими її членами стали лише кілька десятків осіб. На другій сходці, на якій 10 сімей поставили своє майно під заставу, у члени товариства записались та здали гроші більше 300 літківців. Зібраних коштів було недостатньо для одночасної організації кількох підприємств. Але Кредитове товариство приступило до роботи. Не все і нелегко вдавалось. Але те, що створили Трохим Король та Кредитове товариство, викликає подив та захоплення економістів. Це була казка. Ось лише основні результати: З-поміж літківців Трохим Король підшукав двох здібних учнів у Літках, а здібних учителів – у Вишгороді. За добру науку учителям у Вишгороді була виплачена чимала сума за навчання з лозоплетіння. Після навчання учнів Кредитове товариство в Літках відкрило Лозоплет. Учні стали добрими учителями для літківців. Кошики та корзини літківці вміли плести здавна, але мистецтву лозоплетіння крісел, етажерок, валіз тощо довелось повчитися, а за науку – дорого заплатити. Проте за кілька місяців до Києва щотижня направлялась валка возів із продукцією Лозоплету. Основною продукцією літківців стало виробництво кошиків, підставок для дзеркал, крісел, етажерок, скриньок. Деякі з цих виробів купив мій дід як придане моїй матері. Все зроблене з обдертої білосніжної лози. Будівля колишньої швейної фабрики Продукція Лозоплету швидко розкуповувалась у Києві. Витрати Кредитового товариства через пів року не тільки окупились, а й давали прибуток. Працівники мали добру зарплату. Лозоплет почав висаджувати спеціальні види лози, які покращили якість виробів. Прибуток не витрачали, а поповнювали кошти Кредитового товариства. Прибуткова робота Літківського лозоплету вселила віру в можливості товариства, авторитет його зріс. Почався масовий вступ нових членів до Кредитового товариства, а отже, масова здача грошей до каси. Кредитове товариство стало на ноги. У 1908 році більше третини населення села (понад 1000 осіб) стали його членами. Це вже була економічна сила. Цю силу потрібно розумно скерувати убік виробництва, потрібного суспільству. І Трохим Король це зробив. Оскільки літківці тримали багато худоби (корови, воли, коні, кози, вівці), то Трохим Король запропонував Кредитовому товариству створити чинбарню, яка б виготовляла б шкіри високої якості, а потім – налагодити виробництво взуття. Протягом двох років було створено три чинбарні, одна з яких була справжнім заводом, займала площу у декілька гектарів і розташовувалась біля рівчака в урочищі Лозовик у трикутнику Буслівка – Хутір – колишні Парники. На місці шкіряного заводу у даний час знаходяться людські городи. Керував цим заводом здібний чоловік Кузьменко, син якого пізніше став зятем Трохима Короля. Для вичинки шкіри застосовувалась чеська технологія, для впровадження якої були найняті добрі фахівці. В обов’язок майстра-чеха входило навчання літківців. “Золота очеретина” Для пошиття взуття Кредитове товариство створило спеціальний цех-чоботарню, після 1923 року вона називалась то фабрикою Левицького, то РСЧ, то ще інакше. У подальшому Кредитове товариство в Літках запровадило цехову форму виробництва, яка була прийнята на Заході. Цехом керував староста, який призначався Кредитовим товариством. У своїй роботі староста цеху керувався статутом, запропонованим Трохимом Королем і прийнятим тоді в усьому світі (Статут підприємства). Символом влади старости була “Золота очеретина”, описана В. Гудзієм в однойменній монографії. Був прийнятий ритуал щорічного звіту старости перед цехом. Ритуал носив національне забарвлення, хоч і був запозичений у західній Європі. В організації цеху вражає те, що питання якості продукції обгово- Трохим Андрійович Король рювали рядові члени цеху (“Щоб добре товар на базарі брали!”). Таке обговорення – прообраз сучасних “гуртків якості”, які виникли у Японії та Західній Європі лише у 1970–1975 рр. Процедура щорічного звіту цеху була відкритою не лише для Кредитового товариства, робітників цеху, але й для всього населення села. Після звіту відбувався розподіл прибутків і святковий вечір, на якому вже в неофіційній обстановці обговорювались питання якості виробів. Технологія вичинки шкіри була різноманітною і покращувалась з року в рік. Якість пошиву чобіт була дуже високою, тому продукція одразу знаходила покупця. Про якість чобіт шевського цеху свідчить подарунок (чоботи) російському царю Миколі ІІ (за версією В. Гузія чоботи призначались не царю, а царевичу). А сталось це так. Микола ІІ 29 серпня 1911 року прибув до Києва, де повинні були відбутися урочистості з нагоди відкриття і освячення пам’ятника Олександру ІІ, яке відбулось наступного дня. У складі царської свити до Києва прибули С. Вітте та Петро Столипін. Із Києва ввечері 4 вересня Микола ІІ на пароплаві “Головачев” попрямував до Чернігова. Увечері 5 вересня “Головачев” відплив з Чернігова і 6 вересня о 9-й годині ранку Микола ІІ прибув до Києва [8]. Можливо, саме 6 вересня рано-вранці 1911 року (уточнення внесені завдяки Івану Федоровичу Погибі, який знайшов незаперечні документи [8], за що автор йому дуже вдячний), а не 28 серпня, як це вказувалось раніше, пароплав “Головачев” зупинився біля пристані села Літки. Цар Микола ІІ був попереджений про подарунки літківців посильним Кредитового товариства. Щойно пароплав пристав до берега, як церковний хор виконав “Боже, царя храни”, староста села (кажуть, що це був Каленик із Піску) на рушнику, вишитому літківцями зі словами гімну, підніс коровай, а потім літківці подарували чоботи. Свита царя належно оцінила чоботи. Цар нагородив шевський цех золотим годинником. Кажуть, що цей годинник потім був переданий шевцю з Дарниці, який найкраще пошив царські чоботи. Можна передбачити, що після цього випадку кількість замовлень у шевському цеху зросла. Цей випадок – добре продумана в усіх деталях по-сучасному – реклама чобіт, реалізована Кредитовим товариством. Для виробництва олії був налагоджений висів олійних культур, але таких (рижій та інші), які давали б добрі врожаї на землях, мало придатних для землеробства. За три роки висів олійних рослин поширився так, що незабаром уже працювали три олійниці. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин