Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №18 за 2023 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Лавреати премії ім. Івана Огієнка 2023 р.

Житомирщину можна сміливо вважати духовною столицею України завдяки тому, що на цій землі народився велетень українського духу Іван Огієнко – Митрополит Іларіон – державник, науковець, єпископ ППЦ, предстоятель УГПЦК, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка. 28 квітня в Житомирі Комітет з присудження премії імені Івана Огієнка (голова – поет, громадський і політичний діяч, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан) визначився з лавреатами 2023 року в п’яти номінаціях: письменниця Ірен Роздобудько (література) за книжку “Неймовірна. Ода до радості”; заслужений художник України Юрій Нагулко (мистецтво); доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка Олег Баган (наука) за трикнижжя: “Культурологічна і націософська проблематика в літературознавчих студіях Івана Франка (Пізній період творчості: 1895–1907 рр.”) (2021), “Історіософські есе” (2021), “Rossica: Російська цивілізація в історіософських інтерпретаціях” (2022); журналіст Василь Чепурний (освіта) за книжку “Сто днів Широкої війни”. Номінація “Громадська та духовна діяльність” розділена між головою Заставнівської “Просвіти”, волонтеркою (з 2014 року), громадською діячкою Світланою Масловською та кандидатом мистецтвознавства, заслуженим діячем мистецтв України Петром Даценком – за дослідження “Культурно-мистецька спадщина Житомирщини у вимірах українського духовного життя XIX – першої третини ХХ століття”. Нагадаємо, що премія заснована Всеукраїнським товариством Івана Огієнка, Житомирською обласною державною адміністрацією, Національною Спілкою письменників України, Фондом сприяння розвитку мистецтв, Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка для вшанування імені видатного українського вченого-мовознавця, культуролога, історика, письменника, перекладача, державного й церковного діяча, уродженця міста Брусилів на Житомирщині Івана Огієнка – Митрополита Іларіона. Члени Комітету звернулись до Житомирської обласної ради зі словами вдячності за прийняте напередодні рішення щодо заборони діяльності УПЦ МП у зв’язку з підтримкою цією церквою російської агресії. Вручення Премії відбудеться 2 червня 2023 року в м. Брусилів Житомирської області, на батьківщині Івана Огієнка. Ось відгук у Фейсбуці на подію письменниці Ірен Роздобудько, яка стала лавреаткою премії Івана Огієнка за книжку про Олену Телігу “Неймовірна”: “…Я народилася і до 23-х років жила в Донецьку. Моя бабуся була вчителькою української мови і літератури початкових класів. Але про це я дізналась досить пізно, адже вона ніколи про це не говорила: вчителька – і вчителька. Вважалося, що престижніше говорити “по-городському”, аби ніхто не запідозрив у “неблагонадійності”. І те, що моя мама народилася в селі Чорнухи (Сковорода!), я теж дізналася випадково… Проте бабуся завжди читала (на відміну від мене!) – не Мопасана і Золя, як це робила я років з дванадцяти, а українські книжки, яких у неї з дідусем було багато… …В Києві я почала працювати “горе”- коректором в журналі “Сучасність”, разом зі своєю подругою Тамарою Кравченко. Вона завжди приносила з собою рідкісний на ті часи (це був кінець 80-х – початок 90-х) словник Івана Огієнка – за ним ми звіряли значення і написання слів. Адже в такому журналі мова мала бути бездоганною, нашою, не штучною. …Так сталося, що мама охрестила мене в Донецьку в маленькій греко-католицькій церкві вже у досить дорослому віці. Церкву в 2014-му знищили рашисти. Мені здається (я не пам’ятаю точно), що охрестив мене панотець Коваленко – той самий, якого закатували москалі… Мова – це Огієнко, віра – це митрополит Іларіон (Огієнко), армія – то натепер – наше все… А я… Не знаю, чи гідна усього цього. Життя просто розставляло такі маячки…” Редакція газети “Слово Просвіти” щиро вітає лавреатів з високою нагородою і бажає нових творчих досягнень для утвердження української України!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ГАЛИНА КИРПА

до наших читачів, передплатників, просвітян Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом, можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Мороз Лариса Захарівна — 1000 грн. 2. Парафія Пресвятої Трійці УГКЦ, Тернопіль — 1000 грн. ЗЗввееррннеенннняя
Разом — до Перемоги! · “Наступ ЗСУ буде тоді, коли все буде готове, в комплексі. Не раніше. Бо поспішність у війні може обернутися катастрофою”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Нам ще багато робити – визволяти шосту частину держави Бахмутська битва – це великий стратегічний успіх ЗСУ

Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Ця сторінка історії війни за нашу свободу ще не закрита, але вже зрозуміло, що вона назавжди увійде в історію як велична звитяга Українського Війська – героїчна і жертовна. Битва в Бахмуті є зразком майстерності наших вояків – від рядових воїнів до Генштабу ЗСУ. Вона є беззаперечним свідченням незламної волі до Перемоги, помноженої на мудрість командування та воїнську відвагу. Речник Білого дому з національної безпеки Джон Кірбі повідомив, що за останні п’ять місяців в районі Бахмута окупанти Москви втратили 20 тисяч вбитими. Половина з них належить до групи найманців Вагнера, найбільш досвідченої і жорстокої складової ординського війська. Загалом у Бахмуті ворог втратив 100 тисяч одиниць живої сили – вбитими, пораненими та полоненими. Тобто, висловлюючись військовою лексикою імперських пращурів Московії, вони втратили тут 10 ординських туменів, а за сучасною термінологією – приблизно 10 дивізій. У битві за районний центр, за місто, в якому проживало 70 тисяч осіб. Колосальні втрати, разючий удар Орді! Далі Кірбі наголосив: “Спроба Росії здійснити наступ на Донбасі переважно через Бахмут провалилася. Росія не змогла захопити жодної справжньої стратегічної та значної території”. Він сказав, що росіяни досягли деяких додаткових успіхів у Бахмуті, але жахливою ціною, натомість оборона України в цьому регіоні залишається сильною. “Росія вичерпала свої військові запаси та свої збройні сили, і лише з грудня, за нашими оцінками, Росія зазнала понад 100 тисяч втрат, у тому числі понад 20 тисяч убитих у боях, майже половина з яких були солдатами Вагнера. Це справді приголомшливі цифри”, – пряма мова Джона Кірбі. Минуло два тижні з дня мого огляду, і сталось саме так, як я прогнозував: Бахмут за цей час встояв. Так, ворог за ці два тижні просунувся містом на дві-три сотні метрів, але західна частина міста – це міцний горішок, на якому ворог поламав свої хижі зуби, втратив купу техніки, гори боєприпасів і тисячі смертників-вояків. Тим часом дощова і холодна погода закінчується, а отже, пекучість проблеми доріг життя для захисників Бахмута незабаром зменшиться – ґрунт підсихає і живлення наших військовиків у місті стане можливим і польовими дорогами та стежками, або й просто по бездоріжжю. Хоча ситуація в місті критична, та все-таки наше військо контролює невеликий плацдарм на заході міста величиною близько 3 кв. км. Але цей плацдарм дуже непросто взяти ворогу, в силу топографічних умов та особливостей забудови в цій частині міста (про що я розповідав у своїх минулих оглядах). Окупанти розуміють, що час спливає, дороги сохнуть, тому так істерично атакують цей плацдарм, незважаючи на свої великі втрати. Крім того, вони хочуть, щоб принаймні до дня свого побєдобєсія бодай щось “презентувати” своєму імперському “народу” і його фюреру. Не вийшло ані до дня початку Великої війни, ані до Великодня (ач, набожні які!), ані до 1 травня – бо Хотій не дав, тобто Український Воїн. Тож перемог нема. Лише облизня піймав та 100 тисяч втрат у цьому містечку. І розрекламоване зимове “вєлікоє наступлєніє” для них плавно перетворилось на весняну м’ясорубку в Бахмуті. Понад те – виявилось раптом, що за підсумками квітня рашистський “наступ” обернувся тим, що Українському Війську, попри все, навіть вдалося звільнити 28 кв. км своєї території – таку ретельно обраховану інформацію надав ресурс War Mapper. Цього місяця ворог мінімально просувався на Донеччині – це наш воєнний дебет, але наші війська увійшли на території на Херсонщині, що на правому березі Дніпра, які досі вважались “сірою” зоною, – це наш кредит. Таким чином, прибуток звільненої території склав ті 28 кв. км. І це ж ми ще не починали! Не починали той наступ, який ми, за допомогою наших партнерів, ретельно і наполегливо готуємо із січня, згідно з узгодженими планами в ході зимових “Рамштайнів”. Саме літня воєнна кампанія – це те, до чого ми готувались весь цей час важкої зимової та весняної оборони, на що сподівались і що на вустах не тільки громадян в Україні, а й усього світу. Як заявив Головнокомандувач військ НАТО в Європі генерал Крістофер Каволі, Україна вже отримала 98% обіцяної Заходом бойової техніки. Справді, 230 танків, 1550 бронемашин і сотні артилерійських систем – це потужна додана сила. У Пентагоні вважають, що Сили оборони України мають дуже хороші шанси на успіх навесні-влітку, оскільки Україна суттєво виснажила російські війська, а вже надане західне озброєння допоможе українській армії піти в наступ. Останніми днями до лав ЗСУ надійшло потужне поповнення систем ППО. Насамперед це дві системи PATRIOT, ще одна Iris-Т, а також інші системи. Таким чином, поступово складається цілісна інтегрована система ППО, яка працює як єдине ціле, а тому здатна в комплексі визначати цілі, оптимально перерозподіляти їх серед різних систем по всій території України залежно від ситуації, наближеності до цілі, здатності ураження такої цілі конкретною системою тощо. Саме системи PATRIOT є стрижнем інтегральної системи ППО, тією основою, навколо якої наростає тіло такої системи, що їх зв’язує і модерує. Така інтегральна мережа ППО є метою, яка була визначена нашими партнерами ще восени, і до якої ми зараз наблизились. Бо ефективна боротьба за небо є запорукою успішної масштабної наступальної операції. Тим більше, що сучасних літаків на озброєнні ЗСУ немає, а літаки радянських зразків не здатні ефективно виконати задачі наступальних операцій у сучасній війні. Постачання ж сучасних літаків бодай покоління 4+, як F-16, це довга історія, неймовірно дорога і потребує виконання величезного комплексу заходів. Саме тому нам їх не дають. Бо зараз, коли час не чекає, доцільніше закрити небо засобами сучасного ППО, що й роблять наші партнери – постачають такі системи, в тому числі найновітніші. Така допомога – це чудово! Але головною проблемою нині став брак боєприпасів. Зараз і ми, і наші партнери спрямовують основні зусилля на вирішення цього питання. Швидко й легко його вирішати неможливо. Вся західна воєнна промисловість банально не була готова до такої війни, коли артилерія несподівано виявилась “богом війни”, як у Першій і Другій світових війнах. Західна воєнна доктрина останніх десятиліть орієнтувалась на високотехнологічну, високоточну зброю – зброю, спеціалізовану для різних завдань, точкового ураження. Крім того, велика роль у цій стратегії надається військово-повітряним силам, інтегрованим в єдину, інтегровану систему ВПС НАТО. Такої системи ВПС немає ані в ЗСУ, ані у Москви. Тому чи не основна вага цієї війни лягає саме на артилерію, на надінтенсивне її використання, а отже, питання наявності великої кількості снарядів та ракет є вирішальним у боях цієї війни. Зараз навіть Москва, яка десятиліттями штампувала снаряди, поневіряється в пошуках боєприпасів. А Україна й поготів. За допомоги наших партнерів по всьому світу розшукувались і розшукуються можливості постачання снарядів для радянської техніки, яка є на озброєнні ЗСУ. Але ж ці запаси не є нескінченими. Ті ж системи західного зразка, що нам надають партнери, потребують снарядів інших стандартів. Натомість воєнна промисловість усіх західних країн неспроможна задовольнити потреби ЗСУ за умов ведення артилерійського вогню з надвисокою інтенсивністю. Усі західні підприємства, разом взяті, на цей час виробляють за рік таку кількість снарядів, яка приблизно дорівнює реальним витратам артилерії ЗСУ за один місяць, це при тих економних витратах нашої артилерії, які зараз в 3-4 рази менші, аніж у противника (на початку Великої війни це співвідношення було 1:10, у кращому випадку – 1:7, 1:5). Звісно, наші партнери доклали зусиль, щоб якомога швидше збільшити виробництво боєприпасів. Але це неможливо зробити швидко. На це потрібні навіть не місяці, а роки. Але в умовах війни неможливе стає можливим, і ми в цьому пересвідчувались не раз – іна своєму досвіді, і на реальних діях наших партнерів. Те, що ще вчора здавалось нездійсненним, сьогодні або незабаром стає реальністю. Так було з постачанням Хаймерсів, з танками тощо. І так було з власним снарядним заводом, який, готовий до роботи з 2019 року, халатно три роки простояв без роботи. Зараз снарядний голод гамують як можуть – збільшенням виробництва, а також тиском на ті держави, які мають великі запаси боєприпасів, але до цього часу ухилялись від постачання Україні. Росія теж має вже відчутний голод і теж шукає, де б підгодуватись. Є припущення, неперевірена інформація, що Іран поставив Москві близько 300 тисяч снарядів. Що вирішить Північна Корея – достеменно невідомо. Я думаю, що вона хоч ніби й друг Москви, але своя сорочка ближче до тіла, і роздавати боєприпаси вона не має наміру. А ось із Південною Кореєю США зараз проводять роботу, щоб дотиснути її до справи постачання боєприпасів для України. До речі, важкої техніки теж. За різними, непрямими схемами, але хай там як – аби було. Наступ ЗСУ буде тоді, коли все буде готове, в комплексі. Не раніше. Бо поспішність у війні не просто помилка, а й може обернутися катастрофою. Аби не запізно. Бо літо-осінь – це вікно можливостей для визвольних операцій. Крім того, чим далі без руху на фронтах, тим більше “шипіння” Меркелей, Орбанів, Масків, Трампів-Десантісів і всякого іншого політичного і не політичного серпентарія. Навіть Трюдо попульнувся – заявив, що, мовляв, “ми всі знаємо, що ця війна так чи інакше закінчиться за столом переговорів”. Хто це “ми всі”, Трюдо? І таких наративів лукавої, прихованої поступки-торгівлі нашими територіями стає все більше і більше. Це облудне бажання власного тихого життя за рахунок прихованого умовляння-примусу України до часткової капітуляції – треба називати речі своїми іменами. За рибу гроші: цю тему, ці приховані наративи обміну наших територій на тихе життя на початку Великої війни громадським активістам всього світу вдалось табуювати, але ці нащадки “Мюнхенських змов” та “я вам привіз мир” знову піднімають голови. Та ще й Папа затіяв секретні переговори про “мир”. Чуєте – секретні! Про нас – без нас. Але таких наративів “усталості от войни”, дуже добре нам знайомих до 24 лютого минулого року, знову побільшало й у нас, в Україні. Зрозуміло, що наші громадяни сильно виснажені за ці неймовірні важкі і смертельно небезпечні 15 місяців війни, виснажені і фізично, і психологічно, і матеріально, а дехто навіть морально. Хтось тут в Україні, хтось на чужині. Люди є люди. Та все ж треба триматися й не слухати голосів дияволів-спокусників. Треба бути терплячим і розуміти, що іншого нам не дано – або “мирний” геноцид України, або бій за власну свободу та життя. Цієї істини варто триматися йна Заході, бо попущена війна Зла проти України з часом прийде повсюди: про це говорить історія, про це свідчать 100 млн загиблих у Другій світовій війні, про це волають руїни Європи 1940-х років, про це промовляє сучасність – Буча, Маріуполь, Бахмут, десятки міст і сотні сіл України. Попущене зло заразне, тож воно зупиниться тільки тоді, коли його зупинять, у нього немає меж і кордонів, тому відсидітись нікому і ніде не вийде. Визвольна війна – це визвольний наступ. Виграти війну можливо в наступі. Для цього потрібна всенародна мобілізація. Мобілізація всіх сил, духу, знань і здібностей. І солідарність з Україною всього світу демократії і свободи. Війна – це майстерність оборони і наступу. Час розкидати і збирати каміння. Вчасна дія у слушний час. Війна – це жертви і кров, страждання, нестатки і біль. Це втрати і розлуки. Все заради того, щоб було життя. Ворогу потрібна мертва Україна, без українців. Він пропонує оборудку на крові з ним – з дияволом: визнати себе “аднім народом”, зректися від українства, або ж бути вбитим. Такий собі гібридний геноцид. І він це наочно демонструє. Він спалює, руйнує дотла наші міста, грабує, ґвалтує, відрізає голови. Тероризує ракетами, морить холодом, краде наше збіжжя, підприємства, блокує торгові порти, обстрілами нищить підприємства, насильно депортує людей, вивозить наших дітей у своє лігво. Мільйони жінок з дітьми були змушені виїхати за кордон, на Захід. Нас намагаються позбавити майбутнього. Тотальний геноцид. Коли в 2014 році почалась ця війна, деякі наші письменники,
Пошта “СП” · “Боротьба українців за свободу – це зокрема боротьба на інформаційному фронті”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Виставка про російські медіазлочини

“інтелектуали” та “лідери суспільних думок” просторікували, мовляв, нащо нам ті Донбас та Крим повертати, втрачати задля цього життя наших воїнів, бо там живуть “не такі” українці, вони баласт, а без них ми “очистимось” і заживемо у своїй сторонці “чистим” українським життям... Скільки списів я поламав у боротьбі з ними, скільки прокльонів почув від них на свою адресу!.. І ось настав час, коли й останньому інтелектуалу стало до тями, для чого воювати, для чого повертати: тепер вони прийшли до всіх українців, вбивати або примушувати зректися українства в обмін на не вільне життя. “Русскій мір” не має обмежень, він не має кордонів. Його природа – невпинна експансія. Невипадково мир і світ на язикє має одне значення – мір. Бо для Москви є тільки один мір – це русскій мір, все інше є тимчасово не захоплені території і народи, які ще не ощасливлені “справжнім”, русскім міром. Світу немає – є тільки мір. Їхній мір – це нескінчена війна за встановлення ширшого і ширшого всепланетного русского міра: “Москва – трєтій Рім, а чєтвьортому нє бивать!” Тому іншого нам не дано – визволяти свою землю, повертати своїх людей. Тому – у визвольний наступ! Це єдиний інструмент, який здатний нам дати життя, дати наше майбуття. І це те, що рано чи пізно зруйнує імперію зла. Чи є передумови для нашого успішного наступу зараз? Є! Точніше, незабаром будуть. Терміни його початку, напрями визвольного ходу, їхню тактику і стратегію визначає Генштаб у співпраці із нашими найкращими західними партнерами. Але окрім планів необхідні майстерність та творча імпровізація безпосередньо у ході наступу – від рядового бійця до генералів, а також множинність можливих несподіваних напрямів – все те, що ми бачили в тій чи іншій мірі під час попередніх наших ударів. Можливо масштабними вони спочатку й не будуть, можливо будуть ухильними, розвідувальними і обманними – я назву це військовим дриблінгом. У нас ще багато роботи – нам визволяти шосту частину України, ті 16,67% територій, які поки що окуповані лютим ворогом. Будемо успішні в наступі – тоді буде й більша допомога від західних партнерів, а ті шипуни, що з наративами “треба домовлятись”, постуляють свої пельки. Будемо успішні – тоді й моральний дух стане вищим і у наших військовиків, і у всіх українців. Треба бути успішними! А щоб наступ був успішним – мобілізуймося, українці! Знайте, що наш ворог значно більше потерпає, він значно більше вимотаний, має величезні втрати, відчутно деморалізований, має хворий, пошарпаний військовий тонус. Ми на своїй землі, а у них наша земля під ногами горить. За нас – правда і воля, за ними – лжа і сваволя. Віра в себе, у свої сили, віра в ЗСУ – наша формула успіху. Слава Україні! Проєкт покликаний розповісти про тих, завдяки кому світ знає про геноцидальну війну, яку розв?язала Росія проти України. Йдеться про журналістів та журналісток, які загинули, були поранені, опинилися під обстрілами, у полоні або зазнали переслідувань від початку повномасштабного вторгнення. На вуличних стендах зібрано найповнішу інформацію про злочини росії проти українських та закордонних журналістів від початку повномасштабного вторгнення. Загалом після 24 лютого 2022 року росіяни здійснили понад 500 злочинів проти медіа: представники преси із перших днів нападу стали мішенями російських військових, які бояться розголосу про свої злочини в Україні. Станом на 25 квітня, за даними Інституту масової інформації, росіяни вбили 53 українських та іноземних журналістів: 8 з них загинули під час виконання професійних обов’язків, 45 – як учасники бойових дій або внаслідок обстрілів чи катувань. Ще щонайменше 17 журналістів поранили, 21 – були викрадені. Крім того, ще 16 кримських журналістів перебувають в ув’язненні за політично мотивованими справами. Поки готувалася виставка у Полтаві, полягли ще двоє медійників, повідомила ведуча церемонії відкриття, знана тележурналістка Ілона Довгань. Ольга Герасим’юк, голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, додала, що у цю повномасштабну війну журналісти стали справжніми воїнами: “Чимало з них долучилися до лав Збройних сил України для захисту своєї Батьківщини. А ті, які працюють у професії, часто опиняються у найгарячіших точках війни і, ризикуючи своїм життям, розказують усім про злочини рашистів в Україні. Особливо важко було медійникам прикордоння – у тих регіонах, які з перших днів повномасштабного вторгнення опинилися під окупацією. Незважаючи на величезну небезпеку і ризики, вони продовжували свою роботу і забезпечували інформацією співвітчизників. У дуже важких умовах працювали медійники Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Херсонщини, Донеччини. Українські медійники, без перебільшення, героями”. Пам’ять про всіх загиблих українських та іноземних журналістів присутні вшанували хвилиною мовчання. Вперше виставку представили торік у, потому її побачили у , та . Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН, зазначила під час відкриття виставки у Полтаві, що рік тому цей проєкт був реакцією на те, що іноземні медіа продовжували у своїх текстах називати війну Росії проти України кризою, конфліктом або ж “війною Путіна” чи “війною російського уряду”. “Це відбувалося в той час, коли окупанти вбивали українських та закордонних медійників і коли армія ворога цілеспрямовано влучала в автівки з написом “Преса”, катувала журналістів і терором насаджувала свою пропаганду на окупованих територіях України. За рік повномасштабного вторгнення завдяки роботі українських медійників, дипломатів і правозахисників більшість іноземних медіа нарешті називає війну війною, водночас у світі все частіше говорять про “втому від України”. Наші фотовиставки – це нагадування, що геноцидальна війна Росії проти України триває, і що однією з цілей окупантів ідалі лишаються медіа та свобода слова”, – додала Тетяна Терен. Виставка The War Is Not Over Yet – вияв солідарності з українськими медійниками та медійницями, які борються за правду, ризикуючи власним життям. Вони залишають свою професійну діяльність і стають до лав Збройних сил України. Вони ведуть активну боротьбу на інформаційному фронті, фіксуючи перебіг війни й розповідаючи про неї правду світові. Завдяки українським журналістам, фотографам, операторам та фіксерам міжнародна спільнота дізнається про новини з фронту й бачить докази воєнних злочинів росіян. “Боротьба українців за свободу – це зокрема боротьба й на інформаційному фронті. Чимало журналістів, операторів, фотографів її висвітлюють уже чимало років – і під час Революції Гідності, початку війни у 2014 році та повномасштабного вторгнення росії. Багато в чому це для нас особиста історія, адже серед загиблих медійників, історії котрих розповідає виставка, є друзі Музею Майдану, з якими реалізовували спільні проєкти, та друзі й рідні наших колег. Тож ушановуємо пам’ять загиблих та дякуємо тим, хто щодня працює на цьому непростому фронті й показує світові правду про війну в Україні та злочини рашистів, наближаючи перемогу”, – сказала завідувачка відділу розвитку та комунікацій Національного музею Революції Гідності Ксенія Дворнікова. “Російсько-українські відносини – це історія війн і постійних спроб вбити українську ідентичність. Протягом усіх понад 600 років існування Московсько-Петербурзької держави інструментом цих протистоянь були дезінформація, імперська пропаганда, інформаційні війни, намагання знищити питомо українські ЗМІ”, – наголосив регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар. Він навів низку прикладів: цей інформаційна війна московського царя Пєтра I, спрямована на паплюження серед населення Гетьманщини антимосковського повстання гетьмана Івана Мазепи; і заборона російським царатом першої україномовної газети “Хлібороб”, яку у Лубнах на початку ХХ століття видавали спільно з Миколою Міхновським подвижники української культури брати Шемети; це і переслідування російськими більшовиками матері Лесі Українки, письменниці Олени Пчілки, яка видавала у Гадячі газету “Рідний край”; це і фінансування телепомийок медведчука-мураєва, які поливали український народ інформаційною московською блекотою. Вбивства і звірячі катування українських та закордонних журналістів у полоні, про що і розповідає виставка українською і англійською мовами, Олег Пустовгар назвав “однією з найвищих точок деградації і звиродніння російського суспільства, яке потребує невідкладного лікування від страшної хвороби імперіалізму і її сучасного прояву – “рашизму”. На відкритті фотовиставки побували студенти факультету філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету. Завідувачка кафедри журналістики навчального закладу, професорка Світлана Семенко розповіла, як війна змінила навчальний процес: “Наш колега, Сергій Шебеліст, нині в лавах ЗСУ боронить країну і є степендіатом українського ПЕН-клубу. Позивний у нього “Журналіст” і він навіть на фронті продовжує писати. Ми зі студентами обговорюємо історії наших випускників. Історії журналістів, які загинули. Які працюють. Ми долучаємося до всіх вебінарів і лекцій, які проводять військові журналісти. Ми співпрацюємо з полтавськими журналістами, які займаються волонтерською діяльністю, їздять на передову та в деокуповані райони. Війна нас змінює і такі виставки дуже важливі. Мені найважче біля стенду, де Макс Буткевич, якого засудили в “ЛНР” до великого тюремного ув’язнення”. Полтавський офіс УІНП (за матеріалами офіційного сайту Музею Революції Гідності) На Театральній площі в Полтаві відкрилася виставка The War Is Not Over Yet (“Війна ще не закінчилася”). Експонування організували Український ПЕН, Інститут масової інформації, Центр прав людини ZMINA, Національний музей Революції Гідності, Премія імені Георгія Ґонґадзе, Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті. Показ триватиме до 28 травня.
Нотатки публіциста · “Всі режими мали ($ють) спільний знаменник – повне ігнорування нормі принципів загальнолюдськості”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Єресь про “корисних” псарів…

Поїздка просвітян (Павло Мовчан, Галина Дацюк, Юрій Гандзюк, Георгій Філіпчук) до Житомира на засідання Огієнківського комітету супроводжувалася тривожними повідомленнями про бомбардування рашистами Києва, Миколаєва, Дніпра, Умані, Українки… Особливо страшні звістки надходили з Умані, де в багатоповерхівці загинули 23 людей, зокрема шестеро дітей. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Чергове людиновбивство, яке коїться безперервно й безкарно ось уже понад 430 днів на очах світу в режимі реального часу. На всіх теле-, радіоетерах звучать (окрім співчуття) одні й ті самі запитання: чи стане ця трагедія додатковим аргументом для надання Україні вкрай необхідної зброї (від літаків до далекобійних ракет), щоби захистити людські життя від здичавілого московського варварства? Хоча проблема перебуває на поверхні вже понад рік. Бо що швидше отримають ЗСУ цей необхідний захисний інструментарій, то більше шансів зберегти живими й непокаліченими тисячі людей та завершити (переможно для України і світу) жорстоку загарбницьку війну. Однак не тільки затребувана зброя, алей нагальна необхідність міжнародного трибуналу над “пуйло-президентом” переросла всі очікування. Тим паче, що його створення цілком можливе і поза розглядом на Радбезі ООН, коли росія не зможе застосувати право вето, оскільки потрібне лише позитивне голосування на Генасамблеї ООН країн-членів ЄС та ще 90 держав. Варто згадати, що такий Міжнародний кримінальний трибунал уже був створений під егідою ООН 30 років тому (1993) і проіснував до 2017 р. За цей час засудили 90 осіб!.. Дуже важливо, щоби 91-м став головний кремлівський злочинець ХХІ століття. Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі вже видав ордер на арешт путіна, якого звинувачують у незаконній депортації населення та дітей з України, однак затримати його поки що вкрай важко. На москві прямо заявляють, що ці рішення є неправомірними, а непросихаючий мєдвєдєв назвав ордер “туалетним папером”. Але якщо дикій (рабській) московії і потрібен путлєр, то українцям конче необхідні Трибунал та зброя Божої кари. Доки не буде симетричних відповідей з боку України, ударів по ворожих об’єктах на кацапстанських обширах, включно зі столицею нацистського улусу – моквою, доти ці заюшені кров’ю нелюди продовжуватимуть убивати все живе. Будь-які спроби зупинити цю рикаючу про ядерний апокаліпсис путлеро-мєдвєдєво-шойговську нечисть дипломатично, політично є марною справою. Лише фізично, ізолювавши їх від людського світу. Тому вкрай непевний вигляд мають нещодавні заяви екс-канцлерки Меркель, що ставлять Європу в тотальну залежність від російських енергоносіїв: “Я зробила все, щоб Росія не почала війну, і тому отримала... російський дешевий газ…”. Однак, доказуючи свою “правильність”, вона змушена зважати на суспільні настрої, протилежні її оцінкам, оскільки німецькі ЗМІ назвали таку позицію найбільш ганебним фактом останніх десятиліть. Стосується це продажного будівництва газопроводу “Північний потік-2”; протидії надання Україні конкретного плану вступу в НАТО 2008 року; блокування допомоги Києву для захисту від російського агресора. Не дивно, що в Бундестазі озвучено заяву про відповідальність колишньої канцлерки за війну в Україні. Тому переконливими для українців можуть бути лише дії, спрямовані не на “умиротворення” вбивць, а на знищення сатанинсько-тоталітарної ерефії. Тож не “меркель-дипломатія” з “росіяйцями”, а, скажімо, квітневе отримання від Німеччини другої системи протиповітряної оборони Iris-T є аргументом для перемоги над очевидним злом. Адже безглуздо вести з московцями діалог, коли їхня “національна” традиція – вбивати, загарбувати, ґвалтувати, лякати та цинічно всім брехати. Цю “якість” месіанського народця ґрунтовно висвітлював п’ять років тому (2018) львівський науковець, активний дописувач “Слова Просвіти” Василь Лизанчук у праці “Просвітницька і маніпулятивна пропаганда в умовах нинішньої російсько! української війни”. Доконаним є факт, що ніхто й досі не зміг і не зможе перевершити це гнітюче плем’я московитів у тотальній за масштабами та гидотності брехні. Оскільки ними задіяні всі методи – від “гнилого оселедця” до “великої брехні”, щоби впроваджувати в суспільному просторі брудну, зухвало-злодійську “інформацію”, якій навіть безнадійно опонувати. І це безупинне втирання запахів гнилизни рузькомірства в мізки російського плебсу впродовж століть зрештою принесло свої “результати”. Здається, навіть гітлерівська пропаганда, керована нацистом геббельсом, користувалась фарисейським методом “40 на 60”, коли противнику надавалась наживка 60% “правдивої” брехні, а решта – диявольський усесвітній блуд. На таких принципах у взаєминах з “іншими” формується вся внутрішня й зовнішня політика московитів від початку виплодження. А коли вони силою поцупили в Україні та Візантії “патріарший” стан московського православ’я і сотворили модель імперської триєдності “православіє, самодєржавіє, народность”, то постійно стали нагадувати всім “рівним” в Європі про свою олюдненість, цивілізаційність, месійність. Однак, животіючи фальшивими “ідеалами”, цей народ не зумів морально олюднюватися, а лише худобіти, як казав Богдан Лепкий. З такою “худобіючою цивілізацією” і стикнувся сьогодні світ, передовсім Україна. Явище кремлівської примари за характеристикою своєї нетерпимості, кровожерливості, агресивності до людини тотожне сутності середньовічної демонології здичавілої інквізиції. Недарма свого часу, аналізуючи діяння есересерівської імперії зла, президент США Р. Рейган визнав, що “в сучасному світі важливу роль відіграє сатанізм”. Відтоді нічого не змінилося, а путінська ерефія стала ще більш небезпечною для всього живого навіть порівняно з опричниками грозного чи сталінськими геноцидниками, оскільки нині реально загрожує народам ядерною ломакою, продовжуючи безкарно (допоки?!) вбивати тисячі невинних людей. Що це? Параноя, психічне й політичне божевілля, невиліковна хвороба людоїдства чи фатум? Очевидно, все докупи. Простежується єдине – ненаситна жага грабувати, завойовувати, знищувати все дотла заради вигаданої ж ними нісенітниці про месійність та світове владарювання. Але заради чого? Усі відповіді можна відшукати в Святому Письмі, в Нагірній Проповіді. Однак це не для кремлівських ординців, які ніколи, за жодних обставин не сповідували християнські традиції і жоден Заповіт Божий не виконували. Бо Новозавітний Закон любові Христа творений для людей, а не для нелюдів. Їхня “православна церква”, скніючи поза межами духовності й святості, здатна лише “причащати” грабіжників та “освячувати” смертоносну зброю для вбивства українців. Нічого нового під сонцем, адже сталінськопутінські тоталітарні режими, як і гітлерівський фашизм, можуть існувати тільки у вовчих норах, у темряві, поза межами людськості та цивілізації. Та й московську “церкву” вузьколобі путлєро-мєдвєдєви використовують як гріховне знаряддя деспотичної державної політики, щоби творити бездуховність, людиновбивство, новітні голодомори, геноциди, репресії та війни. Усі їхні сегменти життєдіяльності (московські церква, школа, інформація, культура, книга) несуть тавро шовінізму, ненависті до “іншого”, зверхність, пихатість і надуману “вищість”, змушуючи брехнею і силою змінити на догоду рашистській ідеології природу людини, народів, держав, світу. Тому величезною помилкою й водночас трагедією для майбутнього може стати ілюзія, яка серед багатьох зарубіжних політиків (і не тільки) набирає доктринерських форм, визнаючи, що побороти це вселенське зло можна, лише замінивши путіна та його нацистсько-шовіністичну кліку. Ганьба і брехня. Хіба історія не засвідчує, що, перелицювавши диктаторів і деспотів із пьотрів на єкатєрін, ніколаїв на кєрінських, лєніних на сталіних, брєжнєвих на путіних, московсько-імперське злоутворення й надалі залишатиметься вічною бідою для людей. Адже всі: московсько-царські, більшовицько-радянські, путінськорашистські режими мали (-ють) спільний знаменник – повне ігнорування норм і принципів загальнолюдськості. У свідомість кожного “гражданіна” із рузькіх уцементовувалася імперська “чеснота”, яку колись повторив Маяковський: “Довольно жить по законам, / Данным Адамом и Евой! / Клячу истории загоним…” З цим і живуть вони понині, попираючи природні, людські і Божі закони. І хоча, як говорив класик, комунізм є релігією прямо протилежною християнству, однак це не завадило ні сталіну, ні путіну сповна узалежнити церкву від світської диктатури. Парадокс, але сталін, заборонивши Біблію з 1926 року (до 1956 р.), водночас всіляко намагався стати духовним вождем народів. Нічого оригінального, адже й гітлер у 1930-х роках був проголошений головним духовним пастирем нової німецької церкви. Так само поводить себе путлєр, призначивши “патріарха кірілу” своїм “заступником”, відповідальним за безбожну церкву, що “благословляє” вбивство українців. Це зло коїться не лише там, на росії, воно частково розповзлося й по Вкраїні, відкривши фронт як для мілітарної, так і духовної війни. Щоби її виграти в московитів, які ввірвалися лютими зайдами на нашу землю вбивати українську ідентичність і державність, мусимо виконувати у ставленні до кремлівського попівства одну важливу біблейську настанову – “стережіться фарисейської науки”. Добре, що очищення душі й землі української розпочалося з головного храму – Києво-Печерської Лаври, коли “міняльників”, “рузькомірців” та феесбешників стали справедливо виганяти (за Євангелієм від Святого Івана) “із дому Отця Мого”. Як важливо, що по всій Україні є свідомі люди, які забороняють на теренах своїх громад ворожу антиукраїнську діяльність моквоцерков, призначених для духовного етноциду українства. Тому “геть москву” з наших храмів стає вже не правом вибору, а обов’язковим чином, захищаючи власний і національно-державний суверенітет свободи совісті. Не шукаймо при цьому серед стану дияконо-диявольського москвопопівства добрих, лояльних і тимчасово смиренних. Не перевиховуйте, не зрощуйте “харошіх рузькіх” і в цій ніші, коли вони й досі обслуговують вбиваючу нас сатану, белькочучи про “єдинобога”. Бо при такому лагідному ставленні до московства можна незабаром створити, наприклад, й окреме відомство у воюючій з рузнею Україні, доручивши йому займатися селекцією з відбору “порядних москалів”, або, як заявив міністр культури, “корисних руських”. Воістину, дійшли вершини блуду, шукаючи, як голку в сіні, вже не тільки “харошіх”, але ще й “корисних” москалів! Хіба не цю ідею проштовхує “плеяда” доморощених селекціонерів вкупі з такими ж лібералістами-кацапістами. Вдумаймося: наших жінок, дітей, мирних людей нещадно вбивають рашисти з мовчазної і голосної згоди їхньої “інтелігенції”, а нас дурять і провокують “дружити” та “шукати сокиру дружби під лавою”. І ось на тлі нечуваного звірства в Умані московит-шендерович з “лібералів” без поправки на совість та співчуття заявляє, що “з українцями російським лібералам можна бути до першого повороту, до відходу путіна”. І далі він, як махровий чорносотенець, заявляє про свою рассєю і навалу диких ординців на Україну так: “но это наша страна и наши мальчики. Обманутые, несчастные. Да, иногда убийцы. Но они наши, это наша страна… Мы бы хотели, чтобы путина не было, а россия была”. Невже знову виплодять таку ж занапащену “рассєю”, що вкотре зазіхатиме на весь світ?! Але схаменіться. Бо сказано в Святому Письмі: “Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?” Однак цей недоношений “ліберал” з душком імперськості продовжує жалкувати, що, мовляв, українці в Україні й діаспорі воліють, щоби “вся россия накрылась ржавым тазом”, разом із пушкіним і толстим. Гугнявить голосами михалкових, соловйових, скабєєво-попових та “корисних” шахназарових, що “очень больно и остро воспринимает всплески нацизма” з боку українців, які бажають такого нещастя росії. Чого ж ви, холуї-шендеровичі разом із переліченим пропагандистським нацистським мотлохом, чекаєте від України? Не силуйте свої засмічені шовінізмом мізки. Очікуйте від нас лише справедливої Божої кари, яка скрутить у три погибелі вашу людиноненависницьку імперію рашистів, убивць, грабіжників і несусвітніх брехунів! А на місці цього смердючого перегною якщо і бути життю, то лише на ґрунті визволення, боротьби за свободу всіх упокорених вами народів. І нехай тоді постануть на попелищі імперії зла вільні національні, демократичні й свободолюбиві держави Кубані, Дагестану, Чечні, Татарстану, Башкорстану, Калмикії, Сибіру, Якутії, Далекого Сходу і Зеленого Клину… І тоді здійсняться пророчі слова Великого Тараса, викарбувані в його героїчному “Кавказі”: “Встане правда! Встане воля!... / Чурек і сакля – все твоє, / Воно не прошене, не дане, / Ніхто й не возьме за своє, / Не поведе тебе в кайданах”. Бо лише Вільному – Воля!
Погляд · “Тривала війна на виснаження – це мрія путіна, бо тільки безкінечна війна продовжує його безмежну владу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Війна не повинна тривати довго

Восени 2022 року я мав честь відкривати в Ягеллонському університеті (Краків, Польща) міжнародну конференцію “Університет і війна” за участі польських і українських науковців. Упродовж двох днів, що передували конференції, я та мої колеги з українсько-польського Незалежного Медіа Форуму, запрошені на конференцію, мали можливість спілкуватися з польськими професорами і студентами цього вишу. Ми були зачаровані теплою атмосферою зустрічей і співчуттям краківських колег, їхнім дружнім ставленням до України й українців. Виступаючи на відкритті конференції, я розповів про трагедію українських університетів під час війни, зокрема на окупованих росією землях, і закликав до перебудови системи університетського навчання й наукових досліджень відповідно до потреб воєнного стану. Юрій ЩЕРБАК, письменник, дипломат, голова Ради Незалежного Медіа Форуму The Show Must Go On. Inside my heart is breaking, My make-up may be flaking. But my smile still stays on. QUEEN, 1991 Не знав я тоді, що саме в Ягеллонському університеті є кафедра “Національної безпеки” (не певен, що в котромусь з українських університетів є щось подібне) і що професорсько-викладацький склад цієї кафедри готує аналітично-прогностичне дослідження про війну в Україні. Вже в лютому цього року з’явилася колективна монографія польських колег “WAR MUST GO ON: Dynamika wojny w Ukrainie i jej reperkusje dla biezpieczenstwa Polski”, red. Artur Gruszczak, Ksiegarnia Akademicka, Krakow, 2023. Я уважно прочитав це багатоаспектне цікаве дослідження, яке наштовхнуло мене на низку роздумів. І хоч я не збираюсь писати рецензію (це справа польських фахівців), однак хотів би поділитися деякими думками, поготів, що монографія торкається чутливих для українців аспектів загарбницької війни росії, зокрема, таких, як її кінцевий результат та терміни закінчення. Почнімо з назви. Мені спочатку здався дещо дивним заклик WAR MUST GO ON, тобто ВІЙНА МАЄ (ПОВИННА) ТРИВА- ТИ – з огляду на те, що ця війна – не короткострокова кампанія, як вереснева 1939 року агресія Німеччини проти Польщі або літня 1940 року атака вермахту на Францію. Війна росії проти України розпочалася не в 2022-му, а в 2014 році, одразу принесла значні територіальні (Крим, Донбас) і людські втрати (Іловайський котел) і ледь не закінчилася поразкою України вже на початковій стадії. Ця кривава і виснажлива війна, яку за інтенсивністю порівнюють іноді з Першою, частіше – з Другою світовою війною, триває вже дев’ятий рік – на два роки довше, ніж Друга світова війна. Бандитське, нічим не спровоковане, широкомасштабне вторгнення московської орди в мою Вітчизну 24 лютого 2022 року принесло величезні демографічні втрати та руйнування. Тож єдиною молитвою українців і, сподіваюсь, поляків є – аби війна скінчилася якнайскоріше. Тривала війна на виснаження – це мрія путіна, бо тільки безкінечна війна продовжує його безмежну владу, яка й так уже розпростерлася на майже чверть століття. Прочитавши пояснення редактора, зрозумів: назва книги – це парафраз знаменитої пісні рок-групи QUEEN “Show must go on” і віддзеркалює “песимістичний погляд авторського колективу щодо довготривалого характеру війни в Україні”. Ця думка про наступну багаторічну російсько-українську війну “змінної інтенсивності”, яка “не принесе жодній зі сторін рішучої перемоги” (один із авторів дослідження зазначає, що “сумнівно, чи ЗСУ мають такі резерви, аби радикально змінити ситуацію на фронті”), неодноразово повторюється на сторінках книги і, звісно, має місце на існування як будь-яка гіпотеза. Подібних прогнозів останнім часом з’явилося чимало, як і очікувань швидкої української перемоги. Проте пам’ятаймо: тільки результати жорстоких боїв на українських полях битв вирішать долю цієї війни і терміни її завершення. До речі, відома пісня QUEEN “Show must go on” була написана в 1991 році в трагічних обставинах смертельної хвороби Фредді Мерк’юрі – генія, покараного (чи, може, відзначеного?) Богом за свої бурхливі надлюдські пристрасті. Цей сумний цирковий вислів “вистава має тривати” – про те, що коли падає на арену канатоходець, цирк продовжує працювати. Людина смертна, а мистецтво – вічне. Голос Фредді востаннє з’явився в саундтреку цієї пісні. І справді: мистецтво повинно тривати вічно, але війна – ні. Автори, намагаючись стояти на позиціях об’єктивізму і політичного реалізму в стилі Генрі Кіссінджера, з одного боку, рішуче викривають імперську месіанськоправославну загарбницьку доктрину “русского міра”, який виступає проти “гнилого Заходу”, тобто універсальних норм демократії, свободи та суверенітету. Вони порівнюють путіна з Трампом, слушно вважаючи, що цей російський “глобальний гангстер” хоче make Russia great again – зробити росію великою знову. З іншого боку, їхня зневіра в швидку перемогу України й західних союзників ґрунтується на тому, що росія в ході цієї війни “так і не стала світовим парієм”, зберігши свій потужний потенціал. Наводяться дані про те, що 90% допомоги Україні надають лише шість країн, серед яких Польща. Згадується втома європейського суспільства від війни, бажання пересічних обивателів мати “святий спокій”. Так, у вересні 2022 року тільки 48% опитаних у Німеччині підтримували поставки зброї в Україну, а 50% були проти. Автори вказують на те, що “шанси на мирні переговори” росії та України мінімальні; вони повторюють путінський наратив про те, що “росія не зупиниться, поки не переможе”, наголошують на великих мобілізаційних можливостях рф і стверджують, що “путін не може змінити своєї позиції”. Це все volens-nolens примушує читача погодитися з песимістичним висновком авторів щодо приреченості України на довгу, сповнену мук і страждань, майже безнадійну війну проти російського агресора. Війну на вичерпання. І поразку. Це висновок, з яким ніколи не погодиться українське суспільство. Водночас виникає запитання: чому автори заради об’єктивності й збалансованості своїх суджень не наводять інших, більш оптимістичних аргументів? Чому не згадують про коаліцію 50+ країн, відому як “Рамштайн”, де США, Польща та інші союзники в тісному взаєморозумінні з українськими військовими вирішують питання надання колосальної військово-технічної допомоги ЗСУ? Чому не фіксують зміни настроїв у Білому домі й штаб-квартирі НАТО (я вже не кажу про рішучість керівництва Польщі) щодо необхідності пришвидшити хід війни і створити всі умови для перемоги України? Чи варто слідувати одній – песимістичній – гіпотезі й відкидати іншу, яка має рівне право на існування? З іншого боку, автори демонструють, як на мене, надмірний оптимізм, коли запевняють, що “росія не становить загрози для Заходу і для Польщі”, яка, мовляв, добре інтегрована в західні оборонні структури; така загроза, на думку краківських дослідників, може з’явитися через 5- 10 років... Добре знаючи хижацьку природу російського імперіалізму й параноїдальну натуру путіна з його аж ніяк не порожніми ядерними погрозами, я б не став легковажити можливістю загострення геополітичної ситуації в центрально-східноєвропейському регіоні будь-якої миті. Недаремно президент Польщі Анджей Дуда піднімає питання про необхідність розгортання над Польщею ядерної парасольки в рамках програми Nuclear Sharing. Найціннішою, на мій погляд, стала друга частина дослідження науковців Ягеллонського університету: “Наслідки конфлікту в Україні (до речі, чому “конфлікту”, а не війни?) для безпеки Польщі” (“Skutki konfliktu w Ukrainie dla bezpiec- zenstwa Polski”). Із глибоким знанням справи і патріотичним ангажуванням польські фахівці обговорюють справи військового потенціалу своєї країни, систему кризового управління цивільної сфери, енергетичну, внутрішню та розвідувальну безпеку Польщі під час російського вторгнення в Україну, роблять критичні зауваження й висувають конструктивні пропозиції, спрямовані на посилення обороноспроможності Польщі. Цікавою і повчальною для українців є стаття, в якій розповідається, як Польща вийшла з-під газо-нафто-вугільної залежності від росії й спромоглася оголосити “енергетичний суверенітет”, провівши рішучу диверсифікацію джерел постачання енергоносіїв. Я б додав до цього амбіційний польський план побудови потужного сектора ядерної енергетики, про що свідчать угоди з США і Республікою Корея стосовно початку будівництва перших ядерних реакторів. Серед викликів внутрішній безпеці Польщі (посилення шпигунської діяльності росії в її зацікавленні шляхами постачання зброї Україні та спробах вплинути на настрої польського суспільства тощо) увагу також привертає прогноз щодо посилення антиукраїнської пропаганди радикально-правих сил у зв’язку з парламентськими виборами восени 2023 року. Малоприємним сюрпризом для України та польсько-українських дружніх відносин стало б входження до наступного уряду Республіки Польщі промосковської партії “Конфедерація”. Я цілком згоден з порадою авторів книги “War Must Go On” про те, що “треба утримуватись від надто частого проголошення наближення кінця війни” й успіху України, з чим можна стикнутися в численних публікаціях. Я сам ненавиджу блюзнірські, шапкозакидницькі похваляння деяких українських диванних пророків, які з перших днів широкомасштабного російського вторгнення прогнозували кінець війни за місяць...два...три... і так далі, викликаючи лють наших вояків, які, спливаючи кров’ю, боронили українську землю, зустрівшись віч-на-віч з жорстоким і підступним ворогом. Бо мудре українське прислів’я вчить: не кажи “гоп”, доки не перескочиш. Але я так само відкидаю лінійну і примітивну логіку тих експертів, які не розуміють, що ця війна для українського народу екзистенційна: її програш означатиме загибель нашої держави, нації, культури, мови, історії. Легко виміряти кількість зброї і людських резервів. Важко – силу і незламність духу, що ведуть до перемоги. Порівняйте моральний стан російського найманця з якогось Усть-Зажопинська, який прийшов на чужу, незнайому землю, щоб заробити грошей, вкрасти унітаз і втекти чимскоріш, – з духом українських оборонців, які захищають свою землю, майбутнє своїх дітей. Під час підготовки цього матеріалу, присвяченого дослідженню польських колег, мою увагу привернула стаття прем’єр-міністрів Польщі, Чехії та Словаччини Матеуша Моравецького, Петра Фіали та Едуарда Геґера для впливового американського журналу “Foreign Affairs”. Державні мужі стверджують: якщо росія переможе, а Україна впаде, наступною може бути Центральна Європа. Водночас перемога над росією зараз в Україні зменшить шанси того, що прихильникам України доведеться проливати власну кров у майбутньому. Важливою є думка трьох прем’єр-міністрів про те, що в центрально-східноєвропейському регіоні “немає місця для заморожених конфліктів і НЕСКІНЧЕН- НИХ війн”. Очільники урядів єдині у своєму прагненні: “Ми повинні продовжувати курс в Україні, перемогти темні сили реваншизму і підтримати Київ до перемоги”. ...Я не вірю в довготривалість цієї війни, що й так затяглася надто сильно. Крім усіх раціональних міркувань на користь швидкого її закінчення (президентські вибори 2024 року в США, двозначна позиція Китаю та ін.), є ще одне містичне почуття. Очікування Чорного лебедя. Віра в незбагненний поворот Історії – коли над Кремлем злетять не українські дрони (хоч і це буде знаком Перемоги), а з’являться Чорні лебеді – вістуни кінця путінської епохи й падіння Третього Риму – рашистської Імперії зла. І ми візьмемо участь у науковій конференції Ягеллонського університету на цю тему. Фото з відкритих джерел
На часі · “Пантеон Героїв має складатися не лише з військо$ вих поховань Героїв нинішньої війни, а й із похо$ вань людей, які воювали за Україну раніше”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вотворців, вчених, служителів церкви, письменників, художників, меценатів, музикантів. Починаючи з 1960-х років, сюди перевозять тлінні останки українців з Чехословаччини, Німеччини, Венесуели, Польщі та інших країн світу. Директор департаменту громадянської ідентичності та ветеранського розвитку Міністерства у справах ветеранів України Максим Кушнір представив концепт Національного військового меморіального кладовища, яке планується створити на ділянці поруч із похованнями та меморіалом жертвам радянського тоталітаризму Національного історико-меморіального заповідника “Биківнянські могили”. Він повідомив, що на цьому цвинтарі буде можливість розмістити близько 50 тисяч поховань, не враховуючи колумбарію. Ще 31 травня 2022 року парламент ухвалив закон, згідно з яким архітектурний комплекс включатиме власне військове кладовище, музейний комплекс, ритуальну будівлю та інші необхідні споруди для організації почесних поховань. При Міністерстві у справах ветеранів України з осені 2022 року заснована окрема установа – “Національне військове меморіальне кладовище”, яка опікується його створенням, а згодом – забезпечуватиме належне функціонування простору. У цьогорічному бюджеті передбачено близько 65 млн грн на створення кладовища, впродовж кількох місяців планується провести архітектурний конкурс, а перше поховання – вже восени. Проєкт передбачає окремі сектори для Героїв України, військовослужбовців, які загинули на російсько-українській війні, та видатних постатей України. Наразі проблемним залишається питання перепоховань, яке потрібно вирішити на законодавчому рівні. До речі, наступного після проведення круглого столу дня мер Києва Віталій Кличко повідомив, що Київрада відвела землю і, фактично, розпочала процедуру створення Національного військового меморіального кладовища в Биківні. Письменник, дослідник Визвольних змагань першої полови-
На часі · “Пантеон Героїв має складатися не лише з військо$ вих поховань Героїв нинішньої війни, а й із похо$ вань людей, які воювали за Україну раніше”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Народ, який не має Героїв, не матиме захисників В Україні створюють Національний Пантеон Героїв Ук* раїни та Національне військове меморіальне кладовище

Президент України Володимир Зеленський відреагував на петицію щодо створення Національного Пантеону Героїв України в парку “Аскольдова могила” в Києві, авторкою якої стала Аліна Михайлова – військова ЗСУ, керівниця медичної служби “Ульф” і подруга загиблого Дмитра Коцюбайла (“Да Вінчі”), якого нещодавно поховали саме на Аскольдовій могилі. Аліна Михайлова пропонує проводити в Пантеоні почесні поховання та встановлювати пам’ятні об’єкти. У петиції вона запропонувала перепоховати на Аскольдовій могилі Степана Бандеру, Євгена Коновальця, Симона Петлюру та інших видатних українських діячів. Глава держави зазначив, що ця пропозиція актуальна. Водночас Президент паралельно говорить про два проєкти: Пантеону та Національного військового меморіального кладовища (проєкт уряду і Мінкультури, готується для втілення в Биківні). Євген БУКЕТ Фото Дмитра ЮРЧЕНКА Висновку, що Національний Пантеон Героїв України та Національне військове меморіальне кладовище – це концептуально різні об’єкти, проте обидва обов’язково мають бути створені, – дійшли й учасники круглого столу “Пантеон Героїв: як увіковічити пам’ять тих, хто віддав життя за Україну”, який нещодавно пройшов у Military Media Center за участі широкого кола представників громадськості. Захід розпочався з вшанування хвилиною мовчання всіх, хто загинув за Україну. Учасники круглого столу розповіли про світовий досвід створення і функціонування Пантеонів Героїв і меморіальних цвинтарів, обговорили історичний досвід і долю подібних ініціатив в Україні, а також поінформували про сучасні традиції поховання військових та проєкти створення меморіальних комплексів. Слово мали доктор історичних наук Ігор Гирич, директор департаменту громадянської ідентичності та ветеранського розвитку Міністерства у справах ветеранів України Максим Кушнір, письменник, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, пресофіцер 112-ї бригади Територіальної оборони Збройних Сил України, кандидат політичних наук Андрій Ковальов, перший заступник голови Держкомтелерадіо України Богдан Червак, кандидат юридичних наук, доцент Леонтій Шипілов, боєць батальйону імені Сергія Кульчицького НГУ Богдан Матківський, історики Віктор Моренець, Богдан Скопненко, Сергій Кутняков, Олександр Скрипник, голова Конгресу українських націоналістів Степан Брацюнь і дослідник козацьких цвинтарів в Україні, керівник ГО “Україна Інкогніта” Роман Маленков. – Пантеон Героїв має складатися не лише з військових поховань Героїв нинішньої війни, а й із поховань людей, які воювали за Україну в минулі часи, українців, які померли на чужині, – зазначив у виступі доктор історичних наук Ігор Гирич. Він згадав про перший український пантеон – поховання святих у печерах Києво-Печерської лаври. Саме там був похований як Герой учасник Грюнвальдської битви 1410 року князь Федір Острозький. Також усі ознаки давнього меморіального цвинтаря має Аскольдова могила в Києві. У XVIII столітті роль пантеону виконував Межигірський монастир, де були поховані полководці Семен Палій і Самійло Самусь. Сьогодні частково роль пантеонів виконують Личаківський цвинтар у Львові, Байкове і Лук’янівське кладовища у Києві. А єдиним пантеоном української діаспори є цвинтар святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (Нью- Джерсі). Зокрема, український пантеон у США містить понад шість тисяч могил відомих українських діячів: політиків, держани ХХ століття Роман Коваль розповів про працю Історичного клубу “Холодний Яр”, який він очолює. Заповідне урочище Холодний Яр на Черкащині, завдяки багаторічній діяльності клубу перетворено на меморіальну територію, де щороку відбуваються вшанування Героїв. – Про необхідність створення Пантеону Історичний клуб “Холодний Яр” говорить із 1997 року. Своєрідним Пантеоном став Холодний Яр, що розкинувся на землях заповідника “Чигирин” та Мельничанської сільської ради, а тепер і Національного парку “Холодний Яр”. Тут ми та наші партнери відродили могили гайдамацького ватажка XVIII ст. Гната Голого, Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, братську могилу у Мельниках, в якій поховано козаків-холодноярців Петра Токовенка, Прохора Деркача, Руденка, Гаврилка “Полтавця”, могилу сотника полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця – в Мотриному монастирі. Поставили пам’ятники загиблим отаманам та повстанцям у Мельниках (два — на місці останнього бою Василя Чучупака та три – у центрі Мельників, серед них поручнику Юрієві Горлісу-Горському, родині Чучупаків та козакам і козачкам Мельників, які полягли за волю України), спорудили меморіальний знак полеглим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр” – на холодноярському плато, кобзареві Тарасові Силенку – біля дуба Максима Залізняка. За участі Історичного клубу “Холодний Яр” на холодноярському плато (меморіальний знак полеглим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр”) поховано командира “Фрайкора”, Героя України Георгія Тарасенка. Роман Коваль анонсував, що 17-18 червня біля пам’ятного знаку полеглим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, неподалік Мотриного монастиря, планується відкрити Меморіал козакам-добровольцям, які загинули в боротьбі за Українську державу, – Олегові Куцину-“Куму” (49-й батальйон “Карпатська Січ”), Андрієві Жованику-“Татарину” (5-й Легіон), Герою України Дмитрові Коцюбайлу-“Да Вінчі” (ДУК “Правий сектор” і 67-ма ОМБр), Героєві України Тарасові Бобаничу-“Хаммеру” (ДУК “Правий сектор”). На Покрову Історичний клуб “Холодний Яр” має намір розширити меморіал – поставити пам’ятні знаки воякові 72-ї ОМБр “Чорні запорожці” Олегові Собченку, воїнові-поету Юрію Дадаку-“Руфу”, айдарівцю Євгенові Войцехівському-“Чеху”, Павлові Собку-“Папаю”, воякові 118-го батальйону тероборони, старшому лейтенанту Олексію Рубцову-“Солдату” – “Карпатська Січ”, 5-й Легіон, 72-га ОМБр… Роман Коваль має надію, що Меморіал козаків-добровольців з часом перетвориться на Пантеон українських героїв. Перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак зачитав звернення від українських націоналістів до Президента України Володимира Зеленського про перепоховання засновника ОУН Євгена Коновальця. “Звертаємося до Президента України ініціювати заходи до перепоховання Євгена Коновальця. Євген Коновалець не належить якійсь партії, групі чи організації. Він належить українському народу, який неодмінно подбає про його належне та гідне вшанування”, – йдеться в документі. – Стрілецька громада оплачує оренду за місце поховання Євгена Коновальця. Я з жахом собі думаю, що буде, коли вони одного місяця не проплатять цю оренду, або забуде це зробити МЗС, яке також підключено до цього. А буде те, що сталося з могилою Олександра Олеся: приїде екскаватор, викопає могилу Коновальця, її кудись приберуть на узбіччя, а на цьому місці може бути похований хтось інший, – із сумом констатував Богдан Червак. Пресофіцер 112-ї бригади Територіальної оборони Збройних Сил України, кандидат політичних наук Андрій Ковальов поділився досвідом роботи Благодійного фонду “Героїка”, який опікувався збереженням могил вояків Армії УНР за кордоном. Він, зокрема, підтвердив, що законодавства низки країн, зокрема, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, передбачають, що могила існує доти, доки є ті, хто оплачує її оренду. Без продовження оренди пам’ятник зносять, тіло ексгумують, кістки переносять до братської могили, а місце знову передають в оренду. Андрій Ковальов наголосив, що активісти своїми силами рятують могили українських героїв, але вони не можуть робити це вічно. – Таких могил великих українців тисячі, і Українська держава має їх рятувати. Це інший виклик: зберігаючи могили сучасних героїв російсько-української війни, ми не маємо права втрачати могили та пам’ять про героїв попередніх російсько-українських воєн, – резюмував він. Експерт переконаний, що процес збереження пам’яті про осіб, які відстоювали незалежність України в минулому, має передбачати перенесення поховань українських героїв із-за кордону державним коштом. Кандидат юридичних наук, доцент Леонтій Шипілов ознайомив присутніх із наявною на сьогодні нормативною базою щодо створення Пантеону Героїв. Також він зазначив, що в пантеоні має бути реалізована концепція тяглости української державності від Київської Русі до сучасності. Національний Пантеон українських Героїв – це не військове меморіальне кладовище, а інша локація, яка має бути в центрі Києва. – Якщо ми не цінуємо мертвих, то і живі нам ні до чого, – цими словами розпочав свій виступ боєць батальйону імені Сергія Кульчицького НГУ Богдан Матківський. Питання пантеону, на його думку, є питанням національної свідомості та національної безпеки і те, що сьогодні дискусія вже перейшла від “необхідності створення” пантеону до “шляхів його створення” – надзвичайно позитивний сигнал. Історик і громадський активіст з Маріуполя, Голова правління Фонду оборони країни Сергій Кутняков звернув увагу на укази попереднього і теперішнього президентів у 2015 і 2020 роках
Пам’ять · “Для москви найстрашнішими є не живі українці, а пам’ять про видатних українців минулого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

щодо потреби створити відповідний Меморіал/Пантеон. – Створюються оргкомітети, які не збираються, щоб бодай обговорити реалізацію Указу і проєкту. А в той же час прах Скоропадського, Петлюри, Коновальця та інших державотворців України ХХ століття можуть у будьякий момент просто вивезти з європейських цвинтарів у загальну могилу… Формування системного підходу до меморіалізації пам’яті, перенесення поховань, ритуальних обрядів, розробки майбутніх архітектурних проєктів меморіальних комплексів – це і є вшанування всіх поколінь українців, видатних представників нації всіх часів, – зазначив спікер. Сергій Кутняков також акцентував увагу на потребі створення Пантеонів Героїв і видатних земляків у областях і містах України. Такий просто необхідно буде облаштувати і в його рідному Маріуполі після звільнення міста. Ще кілька учасників обговорення розповіли про досвід створення пантеонів у інших країнах. Змістовним був виступ кандидата історичних наук, представника Національного університету оборони України Богдана Скопненка. – Ми неминуче маємо аналізувати існуючий світовий досвід впорядкування і створення пантеонів. Адже Україна поки не має власного досвіду і має брати за приклад найкращі світові зразки, дбаючи про національні інтереси, враховуючи свої національні особливості, – наголосив він. – Перш за все потрібно вирішити, хто має право визначати тих, кого поховати в Національному пантеоні, сформувати конкретний перелік осіб, які мали би бути поховані в цьому місці, порядок поховань, церемоніал, зовнішній вигляд локації. Це все мало би бути розроблено і створено давно, але, на превеликий жаль, лише широкомасштабне вторгнення росії актуалізувало це питання. Перший пантеон був споруджений у Римі в 29 році до нашої ери. Спершу це був “храм усіх богів”, але з часом його почали використовувати для почесних поховань і він набув сучасного сенсу. Наскільки я розумію, за дві тисячі років у цьому пантеоні поховано близько 15 людей. Можемо проаналізувати й досвід Франції. Там за схожістю з римським пантеоном збудували у XVIII столітті церкву Святої Женев’єви – покровительки Парижа. Її в час Великої французької революції зробили місцем поховання видатних французів. За час існування цього пантеону там поховано близько 80 видатних особистостей. У багатьох державах є критерії, за якими визначають, хто має бути похований, який час має пройти від смерті чи загибелі цієї людини. У Португалії – це 20 років, у Національному пантеоні Венесуели – 25 років. Центральне місце цього пантеону відведено національному герою Симону Болівару. Коли Національний пантеон Венесуели відкривали в 1875 році уже минуло достатньо часу від 1830 року, коли Болівар загинув. Критеріями для поховання в пантеоні Венесуели є або наказ Президента, або голосування 2/3 сенаторів, або спільне рішення ректорів усіх національних університетів. Тож світовий досвід показує, що рівень Національного Пантеону Героїв не передбачає масових поховань. Тому в контексті нинішньої російсько-української війни, яка актуалізувала питання військових поховань, варто говорити і про створення Національного військово-меморіального кладовища, і про Національний Пантеон Героїв як різні локації. – У питанні пантеону я брав би приклад із поляків, – зазначив у своєму виступі історик Віктор Моренець. – Вони його почали робити одразу після відродження Польської держави в 1918 році, в умовах ведення війни по всьому периметру свого тодішнього кордону. І їм не заважало робити Вавель ані військово-політичне становище, ані фінансовий стан країни, ані економічні негаразди. Вони просто під час війни звозили на цей пантеон останки своїх Героїв. Коли наша держава робитиме Пантеон Героїв, там має бути продемонстрована тяглість від княжої Руси до нинішньої України. І для українців він має стати таким же символом, як Гімн, Прапор і Герб. Там постійно мають відбуватися заходи. Зокрема, його відвідання має бути обов’язковим для іноземних делегацій. Пантеон має популяризуватися через друковану та аудіо-візуальну продукцію багатьма мовами світу. Найбільший у Європі Бруквудський меморіальний цвинтар знаходиться в лісі за 40 км від Лондона. Там величезна частина мілітарна – поховання вояків, які загинули під час Першої та Другої світових воєн. Арлінгтонський національний цвинтар, на території якого поховані учасники війн, президенти США, голови Верховного суду і астронавти, – теж не в центрі Вашингтона. Тому це не питання місця, а питання традиції, – наголосив керівник ГО “Україна Інкогніта”, дослідник козацьких цвинтарів в Україні Роман Маленков. – Україна має величезну кількість старовинних цвинтарів. За два роки досліджень “Україна Інкогніта” знайшла їх вже понад 700, більшість із них зберігається в занедбаному стані. За нашими підрахунками збереглося понад 50 тисяч одних лише кам’яних козацьких хрестів, які мають історичну цінність і є одним із типово українських маркерів. Попри це майже ніхто не знає, де могили наших гетьманів, чи збереглися вони. А це – очільники нашої держави, вони мають бути поховані в Україні, в Національному пантеоні. В жодній країні немає такого, щоб не було жодної могили очільника держави, щоб не було куди привести дітей і розповісти про історію державотворення. На території Києво-Могилянської академії, наприклад, похований Петро Конашевич- Сагайдачний. Це разом із Богданом Хмельницьким та Іваном Мазепою – один з трьох найвеличніших наших гетьманів. За 30 років не було порушено питання, щоб провести дослідження, відновити цю могилу, або зробити хоча б кенотаф як спомин про Сагайдачного, – повідомив Роман Маленков. – Зараз унікальний час коли багато чого робиться в Україні, тож і пантеон, про який говориться вже понад 30 років, від 1991 року, варто взяти і нарешті зробити. Для москви найстрашнішими є не живі українці, а пам’ять про видатних українців минулого, таких, як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера та інші. Пам’ять про них збирає тисячі людей. Для росії пантеоном є червона площа та кремлівська стіна, де поховано леніна та багато інших діячів, яких вони вшановують і продовжують їхню чорну справу. Але це зовсім інші цивілізаційні цінності, яким ми маємо протиставити свою політику пам’яті, – вважає історик Олександр Скрипник. Народ, який не має Героїв, не матиме захисників. І на прикладі нинішньої війни ми бачимо, що означає пам’ять про Героїв минулого. Адже впродовж 30 років ми на цій пам’яті виховали нових захисників України, – підсумував голова Конгресу українських націоналістів Степан Брацюнь. Учасники зійшлися на тому, що проєкти Пантеону Героїв і Військового меморіального кладовища мають розроблятися і впроваджуватися окремо. Як бачимо, керівництво держави дослухалося до думки експертів і, маємо надію, й надалі буде враховувати конструктивні пропозиції науковців і громадськості.
Пам’ять · “Для москви найстрашнішими є не живі українці, а пам’ять про видатних українців минулого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Пам’яті історика*подвижника Сергія Білоконя

Сергій Білоконь (1948–2023) назавжди залишиться одним із найбільших українських істориків нашого часу. 14 квітня, перебуваючи на лікуванні у США, помер визначний український історик і джерелознавець, доктор історичних наук, дійсний член Української вільної академії наук у США і почесний академік АН вищої школи України, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергій Білокінь. Майбутній вчений народився 1 липня 1948 р. в Києві, у родині відомого вченого-ботаніка Івана Білоконя. У підлітковому віці зблизився з колом “шістдесятників” та провідних українських діячів старшого покоління, яке відіграло центральну роль у короткотривалій “відлизі” 1960-х. Після закінчення в 1971 р. історичного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка шлях у науку для талановитого юнака в Україні був закритий. Лише з другої половини 1980-х Сергій Білокінь здобуває можливість легально звернутися до своєї головної теми: історії політичного терору в СРСР і життєпису провідних постатей українського відродження 1920-х. Він не тільки здобуває заборонене донедавна знання, але й ділиться ними з громадськістю: його публічні лекції про Миколу Зерова, Георгія Нарбута, Михайла Бойчука та інших знищених системою письменників, митців, діячів Церкви та науковців збирають повні аудиторії слухачів. Зі здобуттям Україною незалежності дослідницька та просвітницька робота Сергія Білоконя розгортається особливо активно. Він вводить в обіг десятки й сотні архівних документів першорядної ваги, упорядковує і видає історичні та археографічні збірники, пише кіносценарії, спогади про тих, із ким йому пощастило спілкуватися особисто, статті для періодичних видань. Дослідження практики репресій лягають в основу фундаментальної монографії С. І. Білоконя “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР” (1999). У ній на підставі численних архівних документів ВЧК–ГПУ–НКВД–КГБ учений переконливо довів: терор був не якимось тимчасовим “відхиленням від ленінської політики” (як твердили історики комуністичного вишколу), а самою суттю державної системи СРСР, без якої вона не могла існувати! На основі монографії вчений захистив докторську дисертацію (2000). Ця праця з огляду на її велике наукове і суспільно-політичне значення була вшанована Національною премією України імені Тараса Шевченка (2002). Протягом останніх років Сергій Іванович здійснив багато важливих дослідницьких проєктів на базі очолюваного ним Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН. У 2012 р. його було обрано почесним професором Києво-Могилянської Академії. Науковій книгозбірні НаУКМА Сергій Білокінь ще за життя почав передавати свою унікальну бібліотеку старої україніки та зібрання архівних документів. Їх, за твердженням першого віце-президента АН вищої школи України, професора Максима Стріхи, який дружив із Білоконем, Сергій Іванович почав збирати ще тоді, коли вмирали останні нащадки викошених репресіями славних українських родів, яким нікому більше було передати свої книжкові й архівні скарби. Щоб дати уявлення про масштаби й вагу цієї колекції, варто зауважити, що в ній були повні комплекти всіх головних українських журналів (часто відсутні навіть у фондах Бібліотеки Вернадського) і автографи майже всіх гетьманів України! Учений брав активну участь у науково-громадському житті. У 1990 р. він створив і очолив Київське наукове товариство імені Петра Могили – чи не першу в тодішній УРСР незалежну дослідницьку організацію нового типу, яка на певний час зуміла відродити видання журналу “Наше минуле” під знаменитою нарбутівською обкладинкою. Дещо пізніше як голова Всеукраїнського братства Андрія Первозваного Сергій Білокінь відіграв помітну роль у відродженні незалежної автокефальної Православної Церкви України. Він був серед тих, хто готував улітку 1992-го об’єднавчий собор, внаслідок якого на основі УАПЦ та “філаретівської” УПЦ постала УПЦ КП. Видатний науковець все-таки дочекався наукового визнання. Його було обрано дійсним членом УВАН у США (2006) та почесним академіком АН вищої школи України (2007). У 2007 р. указом Президента Віктора Ющенка Сергія Білоконя було вшановано званням “Заслужений діяч науки і техніки України”. Проте, будучи де-факто одним із найбільших українських істориків нашого часу, до НАН України він і не намагався балотуватися, розуміючи, що аж донедавна в відділенні історії вагомі позиції зберігали ті, хто зробив колись кар’єру на боротьбі з “націоналістичними фальсифікаторами історії”. Подвижницька праця самого вченого назавжди збережеться в сотнях написаних ним наукових текстів першорядної ваги. Хоча, безумовно, самого Сергія Івановича, який був носієм унікального набору знань про українське минуле без “білих плям”, не замінить уже ніхто. Інформація підготовлена Георгієм ЛУК’ЯНЧУКОМ
З нової книги “Карби і скарби” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Посвіт Карпатського світу

Продовження. Поч. у ч. 17 за 2023 р. Князь дерева Матій був великим дереводілом. І нахил той вився за ним змаленства. Чи й мав десять літ, коли батько взяв його з собою косити на вишні Уходи. На три днини вийшли, а сіль забули. Ні картоплину, ні цибулину не здобриш. А вертатися ліньки, намахавшись за день косою. Малий ті батькові гризоти бачив і щось заклопотано почав стругати з кори. Най бавиться дітвак! І ось прибігає він у покіс: “Не журіться, тату, сіль буде. Ми мамці письмо пустимо”. – “Ачей голубом?” – “Ні, орлом. Лишень дерев’яним”. – “Ти, синку, перегрівся на сонці. Чи не казав я тобі бавитися в холодку?” – “Тату, він полетить у долину і сяде на нашому дворі”. – “Матійчику, дерево пливе, але щоб летіло…” – “Полетить, не бійтеся. Я видів не раз, як орел держиться в небі й крилами не махає. Тимко каже, що воздухи – то небесна вода, і в ній, як риба в ріці, пливе птиця в небі. Кора соснова така ж легка, як крило. Я її підстругав, як треба, і прочистив лусочки, щоб воздухам було вільно їх обдувати. Полетить, тату, щоб я так жив! Пишіть письмо”, – і простягає тоненьку бересту. Батько, щоб не рознадіювати сина, дістав вуглика і намалякав: “Жоно, неси солі, бо вуха терпнуть”. Матій згорнув берестину, примуцував її до своєї вертушки і вивіркою вихопився на вершок крайньої сосни. Пропав у гущі крони. Косар здолу спостеріг лише, як із лапатого гілляччя пролупилося сіре пташа і пурхнуло в чисту просинь. Воно не поспішало летіти, зависло хитаючись, пробуючи крило, а тоді, вхопивши вітрик, плавними габами – вгору-вниз, вгору-вниз – пустилося в мрійний політ. Тут, на вишніх Уходах, завжди протяжив із полонин свіжий легіт. Чоловік, опершись на косовище, приголомшено думкував: звідки цей недоросток, його кревна дитина, знає про вітер, небо і дерево щось таке, чого не знає він, не знали його батько й дідо? Звідки снується це пізнання? Чи не від тих крилатих людей, про яких досі тут казкують і які нібито залишили по собі Зрячий Камінь? “Люди поділяються на два роди: котрі щось знають, і ті, котрі знають “щось”. Таких мало. Такі посіяні в ниві людності, як хрещаті чотирилисники в конюшині”. Словолист із Тимкового дерева. Дерев’яний орел полетів – і це було чудо. Ще більшу дивину приніс вечір, коли біля косарської колиби виросла газдиня з клунком: “Якась нежива птиця з вашого боку перелетіла через наш двір. Мені серце впало: що то за познак такий?! А ви ще й сіль забули. Прісне їдло – ще півбіди, а чим на ніч присолите поріг від нечисті? Зібралася на дух – і біжка в гори”. Так малий Матій послав вість у простори. Діди його сурмили дальній переказ трембітами, а він передав нужду крилатим деревом. Таки знав він про дерево “щось”. Знав, і душа дерева відкривалася його розумінню, давалася мудрим рукам. Які Матій рубав хати по Верховині! Хати – як скриньки для коштовностей парадної панії. Газди чекали на його роботу роками. Знаючи наперед химерну умову майстра: господу закладати там, де покаже він. Там і били з каменя підвалини, вкореняли основу в землю. Як дідо Микула волосом знаходив воду, так Матієві безмовна живність підказувала придатне місце для людського житловища: привільне лежбище худоби, згромадження мурах, сухих кротовин, рівного росту дерев, на яких гніздилися співочі птиці. І щоб осоння добре вгрівало стіни, і щоб безпутні вітровії їх не продували, і щоб підземні сліпі води не бралися підмурівка. Коли таке місце відкривалося Матієві, палив ватру – слухав говоріння вогню, вдивлявся в дим. Казав господареві тут стелити й спати. І першу ніч, і другу, й третю. А вже сни йому кінцево потвердять вибір. Сни без чужих голосів і голосінь, без зазіхань потривоженої немзи. Сни, що упокорюють мислі і свіжать тіло. Сни дому свого. Тихі, погідні сни, що звершаться останнім під дахом небесним – вічним сном. Не дарма дім і домовина – одного дерева, одного кореня. Хати Матій не ставив, не будував, а вивершував. Утверджував стінами захист і покій. Як будується корабель для далекого плавання, так і людське житло для довгого життя роду. Хата, як і людина, мала стояти лицем до сонця, спиною до вітру. Вона й схожа була на жінку. На розповнену, порідну жінку, готову пригорнути до лона доброжиток світу. Вона радо приймає пожильця, як мати дитину. Перед і зад хижі були ширшими за тулуб, поріг високий, а одвірки низькі, аби входило туди лише чекане. Вікна пропускали скупе світло і стерегли цінне тепло. Пройми в них маленькі, аби ти зсередини бачив усе і всіх, а тебе ні. Аби тут було затишно й безпечно людині, як звірині в лігві і птиці в дуплі. Приземкувате тіло у верховинського дому, зате стрімкий, високий дах. Дах, як дві скісно стулені долоні, дві лускаті рибини, аби панциром відбивати дощ, сніг і град. Дах-оберіг. На смеречини схожі ці верхи, бо під їх розлогим і тісним шатром і після зливи сухо. Смереки на хати рубалися по сухих гірських спадах, ті, що тяглися в небо свічками, такі ж натеплені сонцем і облизані накругло вітрами. Вони і в стінах потягнуться вгору, бо навіть мертве дерево прагне високості. Як померла людина – неба. Бервена, округлі зовні і рівні зсередини, замикаються одне з одним “ключем”. Ніяких цвяхів і скоб не треба, і мохової прокладки теж. Протеси наче злиті один із другим, злютовані. Хвости їх майстер не поспішає обрізувати. Вони надають будові легкості й привабності. А ще коли він матиме прогалину в роботі, то виб’є на тих зрубах узір – хрещатий, листовий, ялиновий, чи просто різьблене серце. Бо це – людська домина, і тут чиєсь серце. Кожна така стіна стає щільним пташиним крилом, якому не вадить ні сирість, ні продув, ні сонцежар. У цих стінах ти інша людина, ніж на голих плаях і в неприхисних гірських румовищах. Тут ти людина Дому. Домар. Це твоя земна яскина, твоє благодатне обітування. В такому домівстві гарно народжуватися і не страшно вмирати. Такі хати робив його стрий Матій. А також храми, що головами ріднилися з небом. Пропахлі живицею і ладаном, вони напували душі миром і розрадою. Були обителями нетривкого перепочинку для прочан із хащ і роздолів, були Домом для Верховинного Господа, що прийшов сюди з жарких кам’яних пустель. Прийшов і, здивований, зупинився, спостерігши гострим оком теслі – скільки дерева! Все, куди не поведи поглядом, – дерево. Ані мачини з іншого матеріалу, все – з дерева: і іконостас, і крилос, і царські ворота, і свічники, й образи, а нерідко навіть дерев’яна олива замість дорогої завізної. Все давалося рукам стрия Матія. Вирізав із липи Богородицю з Дитинчам. І покрив їх лиця таким лаком, що як живі привітно світилися. Матінка мала вишитий комір сорочки, а на голові білу хустину – чисто як верховинка, що зібралася пекти хліб. Йому, малому, весь час увижався той образ, коли вони в колядах тягли співанку, якої їх навчила баба: “Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрівала”. Дерево мало Матія за свого брата, не інакше. Кожен малий верховинець спинається на ноги, помагаючи собі топірцем. Не ложкою, а барткою себе годує, під голову зчаста кладе не подушку, а топорище. Бо дерево – його хліб і його доля. А для стрия воно було душевним, сродним ділом. Відкривалося це надто в його небуденних поробках. Не було для музик Мараморощини, Потисся і околів Волового більшого пана за Матія. Бо таки даровитий майстер є паном над панами і угодним для самого Бога. Ніхто не майстрував таких інструментів, як Матій. Його скрипки водили гудаків із свайби на свайбу, з гостини на гостину, на них грали панству в рестораціях і гостинних домах Мукачева, Хуста, Ужгорода, Лемберга, а один скрипаль із Будапештської опери похвалявся, що в нього інструмент від “верховинця з королівським іменем Матяш, котрий і сам є королем скрипок на тих гонах”. І додавав, що складена та скрипка з дошинок сосни, в яку вдарила блискавка. І було то істинною правдою. Довга дорога до музики. Музику дерева стрий Матій перше слухав у лісі. Її народжують вітер, дощі і сонце над карпатськими пралісами. Вона визріває у дзвінких стовбурах ялини і хвилястого явора. Тижнями никав майстер лісовими облазами й бердами, човгав широкими лижвами в снігових заметах, вистукував топірцем стовбуриська. Передусім, ціловані громовицею, бо, пронизане небесним дзвоном, це дерево вже співає. Співають у ньому, як тлумачив їм стрий, скристалізовані смоли й задубілі у волокнах соки. Це й надає правдивому інструменту срібних обертонів. На позначене місце стрий часто приводив його, тоді ще легінчука, і вони разом рубали дерево, що під кожним ударом сокири гуділо обірваною струною. “Чуєш, який резонанс?” – мудрувато питав Матій. Любив, щоб саме він розробляв із ним дерево, щоб розкладав потім дошки під стріхою, наглядав за “лагідною сушкою”. А раз пояснив причину цієї прихильності: “Ти в роботі розважливий, робиш без поспіху і не переймаєшся плодом праці. Держися цього й далі. Не бийся за високим результатом і не будь голодний грошей. І матимеш усе й понад те, що мають інші, спритні й неситі. В цьому криється перша правда майстра”. Схожий відлунок того розмислу був прописаний і на листку Тимкового дерева: “Ніколи не клени інструменту і роботи, яку виконуєш. Бо робота – твоя доля. А долю не кленуть”. Бувало, десь у дальніх прислопах Матій віднаходив столітню гражду, аж сиву від віку. І виторговував у газди бодай одну крокву взамін на нову чи за добрий гріш. Закурену дошку він пестив долонею, як безцінну ікону, постукував нігтем, прислухався до потаємного відголосу. І очі його, як жарини під вітром, починали ясніти. Нерідко вони разом ночували в тих граждах, що кусали простір чорними зубами дашків і заборол. У них жив ще старий дух, жили невмирущі голоси старовіку. Малий примушував себе рано заснути, аби не чути їх. Та якось серед ночі він прокинувся. Надворі чопонів дощ. Матій лежав із розплющеними очима, умиротворений, зосереджений. “Стрию, чому ви не спите?” – “Слухаю”. – “Що?” – “Музику”. – “Де ви її чуєте?” – “Прислухайся, як співають драниці під дощем. Такої музики ніякі людські цимбали не спрядуть. Навчися це чути й любити – і легше тобі буде дихати…” Самому йому, одухотвореному любимою роботою, легко дихалося. Хоча, може, й непросто жилося. Ще й донині котяться гірським світом перекази про дерев’яний годинник, що його зладнував Матій для своєї любки з Тячева. То була бита газдинька і молодша за нього чи не вдвоє. Весь час, щоб видоїти хлопа, загадувала якісь диковинки. А він, засліплений любов’ю, радо те виконував. То ялівцеву скриньку з потайним денцем, то крісельце, що годинами само гойдалося, то креденс для начиння з ребристим склом гірського кришталю, то постелю з різьбленими голубами над узголів’ям… Поривався ще змайструвати для неї бричку, щоб такої не було і в Празі, та лукавиця не мала терпіння чекати, бо марила вже іншим. А Матій того не знав, домагався її приязні: “Коли будемо разом, любице? Так, щоб навіки”. А та хвостом крутила: “Наша любов солом’яна, нам час міряє дерев’яний годинник. От і рахуй…” Матій скріпив серце, пішов. А вернувся за місяць. Забив кілок у стіну й повісив годинника. Увесь із чистого дерева, зібраний із кедра, білого ясеня і груші-дички. Коліщата і стрілки були вирізані із самшиту, а зозулька – з берези. Посивілої від часу. І міряв час його годинник справно, як і той, що на міській ратуші. На ту дивницю роями ходили дивитися люди. Доки промітна жіночка не продала годинник жидові, а той перепродав його в готель “Коруна” в Ужгород. Помалу вона вигідно спродала й інші його вироби, що розпорошилися по панських маєтках. Останнє, що зробив на її примху Матій, – це шаблю для її нового полюбовника, чеського офіцера. А сам і далі за нею вмирав. Та шабля блищала холодною крицею проти сонця і, здавалося, що перетне стрічку в повітрі. Ніхто не здогадувався, що вистругана вона з мореної акації. А хвацько загнуті піхви – зі старої грабової довбні… Не було такого, чого не міг виробити з дерева стрий Матій. І не було такого, що могло його самого здивувати. А виявилося, що є. Якось вони розговорилися і Матій захоплено переповів йому дивну історію. Її почув від наших людей, що працювали при тартаках у Мексиці. Будували церкву в поселенні Лоретто. Храмина планувалася вузькою і високою, з органом і хорами нагорі. Та от біда, архітектор нагло помер, як тільки покрили будівлю. І начерки його пропали. Просили помочі в інших знаючих людей, та як ті не рахували, як не мудрували, а вибудувати східці на хори не виходило. Не вистачало місця для опор. Дев’ять днів молилися черниці в нужді своїй святому Йосипу-теслі, а на десятий заглянув із вулиці непоказний чоловічок. Назвав себе столяром, сказав, що готовий зарадити цій справі. Довірилися йому, бо іншого вибору не мали. Майстер той привіз своє дерево і став до роботи. Працював самотиною, бувало, щой за північ світила лампа. І поклав східці за короткий термін. За роботу не взяв нічого. Як з’явився несподівано – так і зник. Не встигли й імені його запитати. Та що він? Людей зачарували сходи, що наче зависли в повітрі. Їх не тримала жодна опора. Лагідною звивиною спиналися вгору щаблі – їх було 33. Майстри з цілого світу, що оглядали це диво, не завбачили в роботі ні цвяха, ні клею. І ніхто не вгадав досі, з якого ті сходи дерева… Ось така історія, що будила захоплення верховинського дереводіла. Чарівним місцем була стрийова майстерня над потоком. Вода обертала колесо, яке приводило в рух пили, фуганки і свердла. На полицях було повно баночок із рідинами, бурштиновими кристалами, бджолиним прополісом, лежали круги воску. З них змішувався і варився лак. Такий лак, що зріднювався з деревом і не лишав жодного пасемця на дівочому тілі скрипки. Зі сволоків звисали кінські хвости. Чи не з цілого табуна. За ними можна було вгадувати масть – сіру, булану, білу, ворону, кару. Не все те підходило для смичка – легкого, замашного, припарадженого десятком оздоб. Смик – то друга сердечна половина скрипки, жених її. Не просто знайти для нього деревину. Вуйко брав вузлуватий, “поплюваний” горгулями жереп, а найчастіше – шипшину, що росла з каменя десь над урвищем. Гілля її було твердим і водночас легким та гнучким. Такий смик сам літав у руці музиканта, був її віртуозним подовженням.
З нової книги “Видиме, невидиме, пророче” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

А скільки хисту докладалося, аби вибрати і ув’язати волос! Якщо кінь “перегорів” у праці, чи жив на недоїді, чи не знав випасу на волі, – така волосінь не годилася для смичка. Найохочіше брав її стрий від коней з Горганського хребта. Ті жили на полонинах під дощами, а нерідко добували й копитами пашу з-під снігу. Шовкові гриви, що звисали ледве не до колін, служили їм захисними попонами. Той шовк, витоншений і вичесаний вітрами, дражнить потім струни, як малі пастушата задирають Сплячу Луну, що живе в ущелинах. Пам’ятна потішна билиця про цигана з Вишкова, котрий постачав стрийові кінський волос. Піймався той на дрібній крадіжці, і нотар оголосив йому вирок – три роки криміналу. “Як це так, паночку: за три курки – аж три роки?!” – “Так у законі”. – “Якщо й за коні, то це друга справа, – примирився циган. – Але прошу поважний суд врахувати, що коні я крав з благородного наміру – через волос для скрипок. Аби панство тішилося з доброї музики…” Між скрипками й цимбалами різав Матій і трембіти. Трембіти не прості, не деревні рури, щоб давати погук псам і відпужувати вовка, а голосисті сурми, що списами посилали розмову в далечінь. Трембіти для ватагів. І то не простих, а родовитих, що наситили за віки воздухами груди й тепер уміють видихати з них слова. Той дар снується ще від святого Юрія-Зелейника, що проголошував весни зубровою трубою. І тепер трембіта дає поголос світові, що живе і зелено б’ється серце Карпатської Верховини – коштовного його смарагду. Проголошує світлу звістку Воскресіння, величає Боже Різдво, радування коляди, вістує народження нової душі і сумує за відходом спочилої, кличе на альпійські луки рої маржини, дає звіт долішнім газ-дам про погідне літування чи прикрі втрати, держить своєю тягучою нутою в цілісній спілці людей, отари, псів, звірину і невидимі сили гір. Така трембіта (тут ще кажуть трумбета) вирізується з сухої, “заснулої” молодої смеречини, що зросла на самій плішці гори. Бо голос її має пливти верхами і танути в далеких зворах. Першим трембіту пробував вітер, лудив її горло. Тоді цівка щільно обв’язувалася ликом берези, напоєної чистими водами. Це як вузли, що теж грають самі по собі, згущують звучання. Для трембіти треба мати не тільки добру дихалку, але й міцні руки, твердий поступ. Сурма не сміє бути коротшою за стоячу людину з вистромленою вгору рукою. А ще краще – коли триметрова. Що ближче до неба – тим чистіший, більш проріджений звук. Трембіта – інструмент суворої вдачі, які самі горяни. Та стрий Матій прихитрявся м’якшити її мелодію, вплітати в неї радісний мотив. І коли озвалися з усіх горбів трембіти, скликаючи на останню службу душі їх сотворителя, ватаги не змогли влити достатньо скорботи у свій гук. Смуток сплітався з безжурністю, творячи не траурний гомін, а врочисту заздравицю. Зате скрипки скімлили правдиво, зітхаючи деками пробитих сердець, голосили на всю округу. Лишень тоді, коли їх двір затопило ройовище мандрівних і дозвільних людей зі смиками, гуслями, цимбалами й бубнами, домашні зрозуміли, скільки неприкаяних душ грілося біля дару їх родака, що собі не встиг навіть труни справити – поклали його в наспіх збиту, нестругану… Люди грали, закусивши губи. Грали з сирітською запеклістю. Грали, наче собі на смертну годину. І дерева слухали їх стоячи, а гори темніли хмурими ликами, як колись темніли поліровані дощечки під його пензлем. Був там і циган-конокрад із Вишкова. Приніс у вогкій шматині віхтик пахучого васілика, щоб посадити на його могилці. Десь дочувся, що це зілля єдине з усіх було при Ісусові в гробі. А Той, як і Матій, теж починав теслею, лишень музикою наповнював не дерево, а людські серця… І був той циган дуже зажурений, хоча годували й поїли його щедро. Перехилив у себе келишок і гірко мовив: “Що наше життя – слід підкови на глинищі. Слід краденого коня, що вчора був чиїмось, а нині нічий”. І ще, кажуть, газети писали, що того вечора посеред великого концерту в Будапешті урвалася струна на скрипці. На тій – із написом “Матяш”. Його колись розпеченим шилом випалив Матій на догоду знаного скрипаля. Бо той хотів, аби розкішний інструмент мав і ім’я королівське, а не простацьке верховинське. Хоча який він був король, їх непоказний з вигляду, але рукатий Матій? Хіба що – князь дерева. По ньому залишилася приповістка: “Дерева – се худоба Божа”. Пташка¦домашка До часу вона пішла з цього світу, бо дочасно й прийшла на нього. Породілля ткала, коли напали нечекані перейми. Скрикнула і м’яко зсунулася з крісельця. На крик хтось приспів і вздрів у клоччі дитинча, що ручкою перебирало нитки. Змили писклю – дівойка! Старина казала, що це добра познака, що доля піде їй у нитку. Люди щось знають, та не все. Нитки з нею були до останку, а доля не стелилася. Дівчатко росло хупавеньким, бліденьким, із ручками й голоском тоненькими, як ті нитки. Холод діймав ріденькі кісточки й під овечою гунею. Видати, не нагрілася тілесним матірним теплом. Зате духом грілася. До Гафки липло все те, що йшло від красного слова – молитва, співанка, казка, приповістка. До ярнього Юри на двір не потикалася. А тоді плела вінчики і вішала їх на роги козам, коровам і баранам. Їх переганяли через курище зі скіпок глоду й терену, щоб множилися, як той попіл. На їхній маржині, що йшла в полонину, були найрясніші Гафині вінки. Дівки співали ладканки. Газда сплітав із сіна колесо і, підпаливши його, пускав двором. А ворітницю забивав дерновищем і вербовим кіллям, аби босоркані не сікалися обійстя. В борозну і на випаси Гафу не пускали – сама, як ягничка. Інші дівки бавилися й бурхливо дівували, а вона все при матері, як друга тінь. Пташка-домашка. Та кажуть, що своє Бог і в запічку помітить. І ті, кому це треба. Прибився легінь із гайналів, що виходив сюди на кісьбу. Хлопчище справний і збідований. Гафин вітець, заможистий верховинець, міркував так: хто в бідності не був, той і гаразду не зацінить. Тому й не перечив їх прилюбу. Все йшло до вінця. І тут по карпатських теренах почали рекрутувати придатне чоловіцтво на шахти Франції і Бельгії. Записався і Олекса. Збирали їх так нагло, що в суботу вони повінчалися з Гафою, а в неділю до розвиднення хлопці вже сиділи на возах. Із-за столу – в дорогу. Так і не лягли молоді разом. Правда, встигла Гафія довершити вишивану сорочку Олексі і набрати бісерну тасьму на капелюх. І запакувала це разом із шитим обрусом і платинками, в’язаними рукавицями і капчурами. Олекса пішов у світи, а вона лишилася, як на цідилку – не дівиця, не вдовиця й не жона. Батько прирубав для неї із сіней світличку, брат Матій витесав обстанову, скриню і малі кленові кросенця. Бо це перше, що просила сестра. Якось це само до неї приліпилося – ткання і вишивка. А може, так збавляла безмір часу, гнітила в тому занятті гіркоту самотини? Чи, може, подвигла її перша цидула від Олекси? “Мила моя Гафійко. З поклоном пише тобі Алексій із чужини. Рвуся до тебе гадкою і серцем, і рука дрижить із пером гірше, ніж із молотом у підземній бані. Усе слава Богу: і робота, і живот. Одна біда – коні. Коні, що тягають теліжки з вуглям. Сліпі від темряви і всі темної масті, бо вугільний пил уївся їм у шкіру. Вони не піднімають голів і сплять стоячи. Їм не треба нічого казати, чують усе на скрип, на брязкіт. Але й тепло людське чують. Коли ти поруч, боязко нахиляються до тебе. Нас піднімають з ями хоч на ніч і на недільний день, а вони тут навічно. Коли здихають, їх і тоді не піднімають, а загрібають у породу. Я не можу довго видіти цих коней, тому попросився у глибші шурфи, де коні не пролізають. Звідти вигрібати вугля можуть лише люди. Зате тутки більше й платять. А запас біди не чинить, як той казав. Платять справно. Боюся тобі й казати скільки, щоб не вректи. Якщо Бог погодить, за кількоро літ будемо із своєю хижкою і худібкою. Ще й хащі прикупимо. А вберю будеш носити таку, що мадярським паніям і жидівкам і не снилася. По неділях їмо тут білий хліб із пахучими білими ковбасками. І запиваємо білим пивом. Та не це мене тішить, а твій обрус, на якому я розкладаю їство. Так, як дома. Платинки все ще пахнуть твоїми руками. А душу гріє твоя сорочка. Пройдуся в ній і в крисані, підбитій рясними оздобами, – пан над панами в шахтарському петіт-вілі. Солодка Гафійко, якби ти знала, як добре бути на землі, під Божим сонцем. Я лише тепер це спізнав. Люди бояться гробової ями в п’ять ліктів, а що казати про сиру, дику підземну пустош, в якій ми, як черваки, довбаємо чорну лаву! Серце німіє, коли чуєш, як зриваються непідперті брили, прибиваючи людей. Перехрестиш закурену твар і б’єш кайлом далі, бо мусиш своє нарубати за день. Закон тут, як і в лісі. Лише земля гірше жере людей, як дерево. Та чомусь коней мені, гріх казати, ще більше шкода… Кланяйся, дорога моя, всім, кого я знаю і хто знає мене. А в першу голову – нашим смерекам, котрі мені й тут пахнуть із твого шитва. Лишаюся при вірі й надії, Алексій”. По тому прийшов від нього ще один лист, а затим – як відтяло. Світ ухопила заворуха. Вітер і сюди доносив гар війни. Легінів із Верховини рекрутували вже не на роботи – на фронти. А Гафія ткала і вишивала. Що знала робити? Глухо, як прихований часомір, цоркали її кросна, присвічені лояним каганцем. Нитки струнами бігли рамою в теплий закамарок. Пальці наосліп перебирали їх, пропускаючи човник. Коли поперечна нитка влягалася між повздовжніми, стукало бердо. Сірі промені ниток стискалися в полотно. Гафія “прибивала” їх ще й вільховим гребенем. Це коли ткала під саржу й атлас. Полотно виходило тоненьке й аж іскрилося на оборках, як іній. І цупке таке, що можна було ним каміння носити. Аякже, коноплі на нього чесалися з м’яких грунтів. Або льон, який дід вимінював у польській стороні на темний гірський мед і круги сиру. Гроші не мали такої сили. А що вже казати про цінність її ткання! Відданиці марили таким приданим. Гафіїн же яловий посаг лежав у скрині. Ткала для інших. І вишивала. Що то були за дивовзори! Не просто барвне мереживо, а закликання долі, тиха молитва. А може, й направду це був “тайнопис роду, – як казав Тимко. – Те, що важко переказати словом і співаницею, вона сподобляється передати вузликами барв і ладом узорів. Либонь, і сама не знає, звідки це точиться. Просто безпомильно “списує” те, що бачить зряче серце, що нашіптують їй давні голоси. І так ця красна правда перетікає з віку у вік, з роду в рід. Милує око і наповнює свіжою радістю серце”. Про їх Гафію казав. Так, аби вона не чула, бо тітка палилася лицем, як вишита ружа з фарбованих калиною ниток. Звідки та кров бралася в жінки, що дні збувала з голкою, а вечори – над кроснами? Та не це дивина. Звідки бралася та ряснота і яснота кольору?! Наче виспіваний, а подекуди виплаканий, зливався він на полотнину. І кликав до сміху, до танцю, до любовної гри чи до мрійливої задуми, до світлого смутку, до сердечної рівноваги, до очисного плачу душі… Стільки мудрої сили променило біле сяйво Гафіїного шитва! Як Тимко прописав сенс свого буття в Дерево Правди, так Гафія вшила свою нетрачену жіночу і матірну любов у полотно. Спокій і тиша дрімали у вишитих листочках, небесна погідність – у фіялках і голубах, сонячна стиглість – у колоссі, веселість і вогненна жага яскріли в ружах і мальвах. Завитки безконечників, звізди і місяці, дерева й листя, квіти й трави, лози й грона, зозулі й соколи, когути й кури, зерно й перевесла… Все це ряхтіло, сміялося, жило осібним життям. Тканина якось і не помічалася під ним. Хто вміє, то вміє всяко. Гафія й самими чорними нитками виводила якусь значущу таїну, строгими хрестиками викрешувала з білизни найглибше світло. Так, світло радості – ось що било в очі тому, хто входив у їх світлицю, припараджену тітчиним творивом. То були другі ікони в хаті. Не дивно, що Гафія за роботою або молилася, або тихо співала. Так і бринить те звучання в плетиві її узорів. Найтоншою, найшляхетнішою була її вишивка білим по білому. Ясне на ясному. Срібло на снігу. Сонце в прозорій воді. Хмаринка в небесній чистоті. Правда, вишивала так рідко, бо мало хто це розумів і цінував. Білим вишивала радше для хворих. Щоб око знаходило спочинок на ніжних, лагідних мережках, а тіло черпало з них приховану силу. Видати, ці сорочки справді вбирали в себе болість і чорноту гріха. Тітка Гафія молилася над ними найдовше. І вишивала їх по четвергах до півночі. Найбільше любила обруси. І обдаровувала ними рідню. Ті чекали на них, як на чудесні дари. Обруси були для образів і для рам із світлинами, для княгинь-наречених, для непорочного крижма в колиску, для проводів небіжчиків, для сватів – плечові. Навіть найпростіші втиральники і стирки з грубого “товстина” тітка прикрашала веселими когутиками чи кониками. Як не як – до лиця їх тулиш і до стола. З рушників діти вчилися читати. Вранці кожне хотіло першим ухопити втиральник із двома зозулицями, що цілувалися дзьобами. Поверху над ними жовтком цвіло сонечко, обрамлене вишитим написом: “Рання пташка росу п’є, а пізня – слізки”. Милися річковою водою з каді і бігли босоніж у росу. Щоб день їх починати по-писаному. Та ряднина була для дітні. А на рушнику для дорослих був інший напис: “Не журися завтрашнім, бо кожен день має свій план”. То їй надиктував Тимко. Руки мала Гафія такі, що аж світилися. Клала стібки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не гудзувалася, аби шиття було рівненьким з обох боків. Не раз треба було пригледітися, щоб вирізнити лице від вивороту. Одіж – то друге наше тіло. А тіло відчуває щось таке, що не чують вуха і не бачать очі. Тілу треба годити, розуміла тітка Гафія. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрі підживлять його снагою гармонії. Дівкам і молодицям тітка шила “рамовані” сорочки з тонкого льону. Вони “морщилися” на грудях і рукавах і оздоблювалися триколірними стрічками. Вишивання велося двома нитками – грубим швом і тонкою сіточкою, в яку лягали ряди хвильок, кривульок, зубців, плетінок, віночків, звізд і ромбів. Були рукави на ружі і маки, були з веселковими птицями, з “тройзернятами”, з “хрещатою команичкою”, з “винними галузками”, зі “стебличатими стовпцями”. На платах, перемітках, фартухах рясно цвіли віхті косиць і співали птиці. Все це спочатку виписувалося на полотні грифликом, а затим вишивалося гладдю, заполоччю, перебиранням, стебловим швом, рубцюванням, заспульницею, поверхницею… То направду скидалося на якусь ворожбу, коли голка знала, в яку дірку між ткання пролізти, щоб за якусь часину оживити його, засвітити розмаєм. А коли вишивалося простіше, низинкою, то обмітувалося червоними, синіми чи зеленими нитками. А було, що чорними “чіпками”. Тоді нитки Гафія чорнила смерековою сажею. Найбільш любі тітці були нитки сірі й білі. Не барвлені, такі, як їх дала земля, вода й сонце. Такими вишивала собі, дрібненько і скромно. Стільки прикраси було, як у божої птиці – горобця. Зате інші чекали від неї шитва рясного й густого, щоб кольорам було тісно і масно. Тітка сама барвила нитки – калиною, бузиною, чорницею, горіхом, дикою черешнею, лушпинням цибулі, попелом кукурудзяного бадилля, глинкою, охрою, синькою, баранячою жовчю і навіть кров’ю когута. Ті барви рвалися з її келії у світ, а сама вишивальниця мерхла і зсихалася. Втомлена марним чеканням, без чоловічого прилюбу, без дитячої опіки. Тихо танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка. Коли дрімала над верстатом, здавалося, що то одне ціле – відполіроване руками дерево і тверде кощаве тіло. Ніби невидимі нитки пов’язали їх у вічний вузол таємничого творення. Бувало, про неї забували на кілька днів, затворену в комірчині, де половину простору посідали кросна, куделя і стоси полотна. Так вона тихо й пригасла, як свічечка-посестра, що їй пособляла в роботі. Ледве витягли із закоцюблої руки човник, виплутали коси з ниток. Труна для неї була готова, але не було на що покласти тітку. Не було доброї сорочки й готового поминального обруса. Все, що вона встигала виткати і вишити, навперебій видирали з рук. Поклали її в цупке фабричне сукно, яке виміняли в сільпо на яйця. Нарешті готовий матеріал дійшов і до Верховини. Тож у тітчиних руках вже не було потреби. Відходила ота “правда руки”, що передавала сутність землі, насіння, води, натуру звіра і птиці. Відходили скарби, що дають забути про світ. Бо світові цьому все більше корисне те, що годує і розважає. Краса красу не миє, кажуть у цих краях. Далі буде.
Очевидець і літописець Свій до свого по своє! · с. 10сторінка оригіналу ↗

Трохим Король – геній економіки з Літок

Олександр МУЗИЧЕНКО, голова осередку “Просвіти” ім. Т. Г. Шевченка, с. Літки Броварського району Київської області Історична довідка Трохим Андрійович Король – уродженець села Літки. Народився у 1880 році в незаможній селянській родині, яка проживала на Пайках (Рибальський провулок 14-16), а потім – на Почаєві (вулиця Київська). У зрілому віці сім’я Трохима Короля проживала на Буслівці. Мали семеро дітей: Василя (старший син), Федора, Івана, Олексія, Марію, Таїсію, Тетяну. Після закінчення церковноприходської школи спочатку працював у селі, допомагаючи батькам, потім – у Києві. Приблизно у 1898–1901 рр. вступив до дворічного Комерційного училища, де вчився добре. За іншою версією (свідченнями), Т. Король закінчив також сільськогосподарське училище, де разом із ним навчались його брат Іван, Андрій Дем’янович Рожко – рідний брат учителя Микити Дем’яновича та два сини баби Пухівчихи (проживала до 1959 року на Хуторі, крайня хата біля місця щеплення корів, біля двору – трансформаторна будка). До 1907 року Трохим працював у Києві, де, мабуть, здобув перші навички в організації виробництва. Не виключено, що слухав лекції видатних українських економістів (Туган-Барановського), які тоді пропагували досвід Маріупольської козацької паланки, що займала території Донецької області та частини теперішніх Луганської та Дніпропетровської областей. Маріупольська паланка була утворена козаками після їхнього повернення з-за Дунаю. Приблизно у 1828–1850 рр. вона була відокремлена від Росії, мала свою демократично обрану владу і платила данину цареві. Маріупольська паланка відзначилась тим, що, взявши курс на товарне виробництво зерна та худоби, незабаром задовольнила потреби Росії і почала активну торгівлю з країнами Європи. Для вивозу зерна в Маріуполі, Бердянську та інших містах будувались порти. Уклад життя в Маріупольській паланці приваблював своїм демократизмом, виборністю органів влади, новим економічним ритмом життя, націленим на товарне виробництво. Незважаючи на великий щорічний прибуток від Маріупольської паланки (63 копійки золотом із кожного мешканця на рік) цар Микола І ліквідував автономію паланки, зайнявши територію військами. Економіка паланки була зруйнована, що викликало обурення не тільки в Україні, але й у Росії. Через 50 років, у 1900–1907 рр., Росія згадала про Маріупольську паланку: на засіданні Держдуми була зроблена спеціальна доповідь про економічний устрій Маріупольської паланки з метою запровадження подібного економічного устрою по всій Росії (стаття проф. Васильєва, “Українська газета”, 2000 р.). Щоб зрозуміти роль та значення Трохима Короля в піднесенні життя нашого села, варто описати суспільну ситуацію, що була там у 1905–1907 рр. Відомо, що Літки були містечком майстрів. Орної землі у літківців завжди не вистачало. Це видно із судових справ, які тривали десятиріччями: як не зі свиноїдцями, так із крехаївцями. Практично кожна родина стояла одною ногою на землі, а другою – на підробітках у Києві. Літківці гуртувались у бригади, які брали підряди: взимку – на валку лісу та його вивіз волами до річок; навесні – на в’язання плотів та сплав їх до Києва (бували випадки, коли довгі плоти на Десні розбивались об берег, і тоді літківці не одержували платні); влітку та восени будували двота триповерхові будинки на Подолі в Києві “під ключ”. Тяжкою працею заробляли незначні кошти, які все-таки допомагали селянському господарству, що трималось переважно на жінках та дітях. Так було до 1905 року. Поразка Росії в російсько-японській війні та революційні заворушення привели до спаду виробництва. Оскільки будівництво на Подолі припинилось, то літківці залишились без роботи. У житті Трохима Короля не- Відроджена Свято-Покровська церква у Літках абияку роль зіграв священник Яків Олександровський. Прибув він у село задовго до відкриття російської церкви в 1915 році. Це була мудра людина, яка під час сповіді прихожанина була йому за порадника. Олександровський як духовний пастир турбувався про стан та уподобання дітей у школі, у якій викладав закон Божий. Насправді турбота про літківців пояснювалась тим, що Олександровський повинен був переманити прихожан від української церкви до російської. На одних прихожан діяла розумна порада. На других – допомога від Олександровського в одержанні освіти. Він, мабуть, першим побачив здібності у Т. Короля і умовив батьків послати сина учитись до Києва. Такі поради Олександровський дав десяткові кращих учнів села. Користуючись своїми можливостями, священник допомагав здібним учням вступити в навчальні заклади. За його рекомендацією вищу освіту здобули: Д. О. Музиченко (мій батько), В. Т. Марченко, Андрій Рожко, Микита і Трохим Королі, сини баби Пуховчихи та ще декілька чоловік. Таким чином у селі з’явилась своя сільська інтелігенція. За ці послуги Олександровський здобув прихильність односельчан. Олександровського доля Трохима Короля цікавила і після закінчення ним комерційного училища. Незважаючи на різні погляди, вони часто спілкувались. Така була ситуація в 1905–1907 рр., яка стала передумовою подій, що перетворили село, і не тільки Літки, на ділове містечко. Далі починається прекрасна казка, яку літківці зробили своїми розумом та руками. Перша сходка Одного дня 1907 року вдарив церковний дзвін, який скликав літківців на сходку. Сходку скликав Трохим Король з благословення отця Олександровського, що надало сходці урочистості. У своїй пристрасній промові Трохим Король пояснював, що доля літківців залежить від них самих: літківці мусять утворити Кредитове товариство, кожен член якого повинен внести гроші готівкою в касу товариства, причому величина внеску не обмежується розміром (хто скільки може). Кредитове товариство необхідне для накопичення початкового капіталу, який буде використано для створення низки підприємств. Так мій дід Антон Кабан став членом Літківського кредитового товариства. Літківці, які не раз натрапляли на обман, не одразу повірили у правдивість та щирість слів Трохима Короля. Хоч Кредитове товариство і було створене на першій сходці, але першими її членами стали лише кілька десятків осіб. На другій сходці, на якій 10 сімей поставили своє майно під заставу, у члени товариства записались та здали гроші більше 300 літківців. Зібраних коштів було недостатньо для одночасної організації кількох підприємств. Але Кредитове товариство приступило до роботи. Не все і нелегко вдавалось. Але те, що створили Трохим Король та Кредитове товариство, викликає подив та захоплення економістів. Це була казка. Ось лише основні результати: З-поміж літківців Трохим Король підшукав двох здібних учнів у Літках, а здібних учителів – у Вишгороді. За добру науку учителям у Вишгороді була виплачена чимала сума за навчання з лозоплетіння. Після навчання учнів Кредитове товариство в Літках відкрило Лозоплет. Учні стали добрими учителями для літківців. Кошики та корзини літківці вміли плести здавна, але мистецтву лозоплетіння крісел, етажерок, валіз тощо довелось повчитися, а за науку – дорого заплатити. Проте за кілька місяців до Києва щотижня направлялась валка возів із продукцією Лозоплету. Основною продукцією літківців стало виробництво кошиків, підставок для дзеркал, крісел, етажерок, скриньок. Деякі з цих виробів купив мій дід як придане моїй матері. Все зроблене з обдертої білосніжної лози. Будівля колишньої швейної фабрики Продукція Лозоплету швидко розкуповувалась у Києві. Витрати Кредитового товариства через пів року не тільки окупились, а й давали прибуток. Працівники мали добру зарплату. Лозоплет почав висаджувати спеціальні види лози, які покращили якість виробів. Прибуток не витрачали, а поповнювали кошти Кредитового товариства. Прибуткова робота Літківського лозоплету вселила віру в можливості товариства, авторитет його зріс. Почався масовий вступ нових членів до Кредитового товариства, а отже, масова здача грошей до каси. Кредитове товариство стало на ноги. У 1908 році більше третини населення села (понад 1000 осіб) стали його членами. Це вже була економічна сила. Цю силу потрібно розумно скерувати убік виробництва, потрібного суспільству. І Трохим Король це зробив. Оскільки літківці тримали багато худоби (корови, воли, коні, кози, вівці), то Трохим Король запропонував Кредитовому товариству створити чинбарню, яка б виготовляла б шкіри високої якості, а потім – налагодити виробництво взуття. Протягом двох років було створено три чинбарні, одна з яких була справжнім заводом, займала площу у декілька гектарів і розташовувалась біля рівчака в урочищі Лозовик у трикутнику Буслівка – Хутір – колишні Парники. На місці шкіряного заводу у даний час знаходяться людські городи. Керував цим заводом здібний чоловік Кузьменко, син якого пізніше став зятем Трохима Короля. Для вичинки шкіри застосовувалась чеська технологія, для впровадження якої були найняті добрі фахівці. В обов’язок майстра-чеха входило навчання літківців. “Золота очеретина” Для пошиття взуття Кредитове товариство створило спеціальний цех-чоботарню, після 1923 року вона називалась то фабрикою Левицького, то РСЧ, то ще інакше. У подальшому Кредитове товариство в Літках запровадило цехову форму виробництва, яка була прийнята на Заході. Цехом керував староста, який призначався Кредитовим товариством. У своїй роботі староста цеху керувався статутом, запропонованим Трохимом Королем і прийнятим тоді в усьому світі (Статут підприємства). Символом влади старости була “Золота очеретина”, описана В. Гудзієм в однойменній монографії. Був прийнятий ритуал щорічного звіту старости перед цехом. Ритуал носив національне забарвлення, хоч і був запозичений у західній Європі. В організації цеху вражає те, що питання якості продукції обгово- Трохим Андрійович Король рювали рядові члени цеху (“Щоб добре товар на базарі брали!”). Таке обговорення – прообраз сучасних “гуртків якості”, які виникли у Японії та Західній Європі лише у 1970–1975 рр. Процедура щорічного звіту цеху була відкритою не лише для Кредитового товариства, робітників цеху, але й для всього населення села. Після звіту відбувався розподіл прибутків і святковий вечір, на якому вже в неофіційній обстановці обговорювались питання якості виробів. Технологія вичинки шкіри була різноманітною і покращувалась з року в рік. Якість пошиву чобіт була дуже високою, тому продукція одразу знаходила покупця. Про якість чобіт шевського цеху свідчить подарунок (чоботи) російському царю Миколі ІІ (за версією В. Гузія чоботи призначались не царю, а царевичу). А сталось це так. Микола ІІ 29 серпня 1911 року прибув до Києва, де повинні були відбутися урочистості з нагоди відкриття і освячення пам’ятника Олександру ІІ, яке відбулось наступного дня. У складі царської свити до Києва прибули С. Вітте та Петро Столипін. Із Києва ввечері 4 вересня Микола ІІ на пароплаві “Головачев” попрямував до Чернігова. Увечері 5 вересня “Головачев” відплив з Чернігова і 6 вересня о 9-й годині ранку Микола ІІ прибув до Києва [8]. Можливо, саме 6 вересня рано-вранці 1911 року (уточнення внесені завдяки Івану Федоровичу Погибі, який знайшов незаперечні документи [8], за що автор йому дуже вдячний), а не 28 серпня, як це вказувалось раніше, пароплав “Головачев” зупинився біля пристані села Літки. Цар Микола ІІ був попереджений про подарунки літківців посильним Кредитового товариства. Щойно пароплав пристав до берега, як церковний хор виконав “Боже, царя храни”, староста села (кажуть, що це був Каленик із Піску) на рушнику, вишитому літківцями зі словами гімну, підніс коровай, а потім літківці подарували чоботи. Свита царя належно оцінила чоботи. Цар нагородив шевський цех золотим годинником. Кажуть, що цей годинник потім був переданий шевцю з Дарниці, який найкраще пошив царські чоботи. Можна передбачити, що після цього випадку кількість замовлень у шевському цеху зросла. Цей випадок – добре продумана в усіх деталях по-сучасному – реклама чобіт, реалізована Кредитовим товариством. Для виробництва олії був налагоджений висів олійних культур, але таких (рижій та інші), які давали б добрі врожаї на землях, мало придатних для землеробства. За три роки висів олійних рослин поширився так, що незабаром уже працювали три олійниці. Далі буде.
Пошта “СП” “Світло переважає над темрявою”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

повстанського художника Ніла Хасевича (“Бей Зот”), підпільного парламенту “Українська Головна Визвольна Рада”, утвореного 1944 р. Активіст опрацював біографічні нариси про політичних діячів ОУН, УПА Василя Галасу (“Орлан”), Петра Федоровича (“Дальнич”), подав понад 50 біографічних нарисів до Тернопільського енциклопедичного словника, опублікував понад 120 статей на історичні та публіцистичні теми. Видав п’ять книг: “Шлях до світанку”, (2001), “Шлях до прозріння” (2011), “Малолітні в’язні Тернопільщини” (2015), “Шлях до свободи” (2021), “За Україну за її волю” (2022). У співавторстві з працівниками музею підготовив путівник “Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в’язнів”. Провів багато різноманітних заходів до історичних дат і святкувань, на яких виступав, дав багато інтерв’ю на радіо і телебаченні. У 2008 р. заслужено прийнятий у члени Національної спілки журналістів України. З ініціативи Ігоря Олещука спільно з керівництвом Тернопільської міської ради реконструйовано на Микулинецькому цвинтарі могили Українських Січових Стрільців, а також встановлено на вулиці Коперника пам’ятну стелу жертвам політичних репресій 1939–1941 рр. Після створення Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів Ігор Олещук працює старшим науковим співробітником установи, яку відвідало багато мешканців зі східних областей України, яких він невтомно усвідомлює у причинах московської агресії в Україну та коренях жорстокості московитів. За благородну просвітню і громадсько-політичну діяльність нагороджений державними нагородами: “За заслуги” III ступеня, “За заслуги” II ступеня і “Ярослава Мудрого” V ступеня, багатьма грамотами і відзнаками Тернопільської обласної держаної адміністрації і Тернопільської міської ради. Ігор Олещук – український патріот, боєць повстанського гарту. Він виховав не одного борця за волю України, які зі зброєю в руках сьогодні обороняють українську державність, і продовжує працювати для остаточної Перемоги над московитами, з якими віч-на-віч стикався в роки буремної юності. виробів. Кожний учасник отримав на згадку зразок косівської кераміки. Високодуховна, інформаційна та емоційно насичена позитивом дводенна екскурсія завершилась виконанням українських пісень, коли екскурсанти поверталися додому. Звучали “Червона рута” і “Червона калина”, “Стефанія” і “Пісня про рушник”. Проїжджаючи Шешори, пасажири хором заспівали “Гуцулку Ксеню”, а торуючи шлях повз батьківщину знаного просвітянина Дмитра Павличка, виконали улюблену “Два кольори”. За два дні поїздки учасники екскурсії потоваришували, наснажились позитивними емоціями, а, найголовніше, переважна більшість почали не лише з екскурсоводом, а й між собою розмовляти рідною українською. Хочеться згадати поета Володимира Сосюру: “Яке прекрасне рідне слово! Воно – не світ, а всі світи!”. Українці всіх українських земель, єднаймося! Ми неодмінно переможемо!
Пошта “СП” “Світло переважає над темрявою”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ігор Олещук із Тернополя

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор ЧНУ ім. Ю. Федьковича На заклик редакції до передплатників та просвітян про фінансову підтримку тижневика “Слово Просвіти” відгукнувся Ігор Олещук з Тернополя. Його кількаразовий внесок матеріальної підтримки газети невеликий, зважаючи на скромну пенсію, але навіть така пожертва, якби її зробив кожен із нас, сприяла б розвитку незалежного українського слова. Ігор Олещук, 92-літній мешканець Тернополя, колишній повстанець, активний учасник громадсько-культурного і політичного життя. Народився 21 травня 1931 р. у селі Чорний Ліс Збаразького р-ну Тернопільщини. Початкову освіту отримав у рідному селі та Збаражі. У 1946 р. став членом Юнацтва ОУН, де виконував доручення Збройного підпілля ОУН. 1948 р., у віці 17 років, заарештований Збаразьким райвідділом МДБ і засуджений Тернопільським військовим трибуналом на 25 років в’язниць і концтаборів. Після смерті сталіна і масових повстань у таборах термін йому як учаснику заворушень Мирон ФЕДОРІВ, учасник екскурсії Саме з прагненням, щоб світло переважало над темрявою, товариство “Просвіта” вже 155 років працює на українських землях задля відродження історичної пам’яті, утвердження української мови в усіх галузях суспільства та відродження національної культури серед краян. А нині, коли українці зі зброєю в руках захищають свою державність, право розмовляти українською, співати українською на своїй рідній землі, просвітяни Прикарпаття допомагають вимушено переселеним особам (ВПО) із жорстоко зрусифікованих міст і сіл України пізнати край, де вони віднедавна перебувають, а головне – долучитися до української культури. 18 та 19 квітня просвітяни Івано-Франківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка в рамках проєкту “Залучення ВПО до життя в громаді” за фінансової підтримки Міжнародної організації міграції провели екскурсійні поїздки територією Прикарпаття. Перший заступник голови правління Івано-Франківської “Просвіти” Михайло Січка зазначив: “Ми невипадково проводили екскурсійні поїздки саме в дні Великодніх свят, що демонструють усім велич українського духу та культури, які зберігають і леліють мешканці нашого краю”. Так, сотня врятованих від московських снарядів і бомб, захищених від смертельно небезпечного “руського міра”, мали радість побачити і красу каскадного водоспаду “Яремчанський Гук”, і єдиний у світі “Музей Писанки”, відвідати типову хату-ґражду та завітати до однієї з найстаріших церков Івано-Франківщини. Екскурсовод Михайло Січка ознайомив гостей з історією галицького регіону, відомими людьми, які творили історію легендарного краю, історичними передумовами того, що на Прикарпатті зберегло і захистило українські традиції та обряди. Екскурсанти відвідали в Яремчі сувенірний ринок, ознайомилися з кращими зразками гуцульської та бойківської архітектури. Наступною зупинкою екскурсійного туру було село Ворохта, де гості ознайомилися з дерев’яною церпереглянули і зменшили покарання до 8-ми років. У 1956 р. І. Олещук повернувся в Україну, вступив до Львівського політехнічного інституту та здобув спеціальність інженера-електрика. З проголошенням Акту про державну незалежність України 24 серпня 1991 р. став активним учасником Народного Руху України, обласного товариства “Меморіал”, Конгресу української інтелігенції. Брав активну участь у мітингах, освяченні символічних могил полеглих борців за волю України, ексгумації та перепохованні загиблих вояків УПА. Був одним із фундаторів Тернопільського обласного товариства політв’язнів і репресованих. Відвідував місця бойової слави українських повстанців, заявив про себе як знавець історії України, публіцист. Друкував актуальні статті у газетах “Свобода”, “Дзвін”, “Тернове поле”, “Вільне життя”, Україна молода”, “Шлях перемоги”, всеукраїнських альманахах “Зона”, журналах “Тернопіль”, “Рада”, “Країна”. 1966 р. на нараді істориків Інституту національного відродження краю, отримав доручення збирати матеріал про учасників визвольної боротьби ОУН, УПА. Завдяки матеріалам, зібраним І. Олещуком у Тернопільській області з 1997 по 2010 рр., видано понад 15 книг пам’яті борцям за волю України всіх районів області. У 2000 р. Ігор Олещук очолював організаційний комітет Всеукраїнської наукової конференції на тему: “Роман Шухевич “Тарас Чупринка”: постать на тлі епохи воюючої України” (до 50-річчя героїчної загибелі), на якій виступили понад 30 науковців з України та діаспори. За матеріалами конференції видано книгу: “Роман Шухевич – постать на тлі воюючої України”. Будучи головою обласного товариства “Меморіал”, у 2001–2003 рр. організував наукові конференції, присвячені пам’яті Бориса Бобинського, політв’язня, поета і режисера (сина письменника, поета і перекладача Василя Бобинського), командирів Військових округ № 3 “Лисоня” Омеляна Польового (“Остап”), УПА “Північ” Дмитра Клячківського (“Клим Савур”),
Пошта “СП” “Світло переважає над темрявою”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Уречевлені метафори українства

Всесвітньовідомий англійський поет і культуролог Метью Арнольд зазначав: “Культура – це прагнення до милозвучності і світла, головне ж – до того, щоб і милозвучність, і світло переважали”. квою, перенесеною з іншого села. У Верховині екскурсанти відвідали музей музичних інструментів, де переконалися, наскільки талановитим є український народ. Власник музею Микола Ілюк продемонстрував гру на 20 музичних інструментах, характерних для культури Гуцульщини. Пан Микола награвав відомі мелодії українських пісень, до виконання яких заохотив присутніх, а як справжній ґазда почастував гостей смаколиками традиційної гуцульської кухні. Наступним пунктом екскурсійного маршруту був музей гуцульських традицій “Галерія”, де уродженці Маріуполя та Херсона, Харкова та Чернігова, Сум та Бахмута під час майстер-класу навчилися одягати українські хустки, переодягалися в гуцульські традиційні костюми. На завершення вони відвідали музей Української Повстанської Армії (УПА), де дізналися правдиву історію ОУН-У- ПА та побачили історичну криївку повстанців. Перший екскурсійний день завершився пізнавальною бесідою з духовним отцем Іваном Рибаруком – обговорили духовну, політичну та мовну ситуацію в Україні. Наступного дня екскурсійна група відвідала одне з семи чудес України – єдиний у світі “Музей Писанки”. Знаний український п и с ь м е н н и к Василь Голобородько зазначає: “Великодні крашанки та писанки – уречевлені метафори / симфори початку, бо ж з яйця вилуплюються пташенята. Візерунки та барви перетворюють курячі яйця з природних реалій на культурні об’єкти. Великодні крашанки та писанки варто вважати редуплікаціями ознаки “бути тим, що є початком” – поряд із воскресінням Христа”. Ознайомившись із традиціями Гуцульщини та Покуття в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського в місті Косів, екскурсанти долучилися до майстер-класу з писання писанок – кожен мав змогу написати власну. У Косівському училищі культури гостям розповіли про роль писанок, про значення того чи іншого узору, силу символів, закодованих на писанках. Косівська кераміка знана далеко за межами нашої держави і є пам’яткою української культури на міжнародному рівні. Тож учасникам екскурсії було запропоновано взяти участь і в майстеркласі з виготовлення керамічних
Духовний простір · “Боже, я даю Тобі руку, І совість, і волю, і душу. Україну поклавши на плечі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ну “їжу”, щойно у вас прокинеться духовний голод. Хочу вірити, що поетична сповідь отця Василя посіється в душах вдячних читачів добрим зерном мудрості. А там, де вона є, там завше віра і відданість. Два невід’ємних крила, іншими словами – два весла без яких ніяк не здолати життєву ріку в земному човні суєти. Хіба що орієнтуватись на небесну течію. А якщо в душі триває вічне Різдво (“Тануть сніжинки на теплих устах”), небесна течія буде порятунком за будь-яких перешкод. Стурбований поет, роздумуючи над істинним призначенням людського життя, ставить запитання, яке турбує багатьох: “Та зцілить як душі утому // І вберегти її від зла?”. Відповідь знаходжу через кілька сторінок: “Сенс буття лиш у тій дорозі, // Що життям є із Богом і в Бозі”. Що більше і глибше усвідомлюю інформацію про відступництво сучасного людства від Божих законів, то ціннішим для мене є сприйняття поетичної збірки одкровень поета-священника Василя Погорецького. Бо духовне слово, як і рідна мова, завжди актуальне. Це той вагомий стержень, на якому тримається все суще – видиме і невидиме. Помічаю дивовижні схожі відлуння в окремих рядках, суголосні з моїми внутрішніми станами: “…У молодих батьків сміються очі, // Й вони ще зовсім, зовсім не сумні… // Це лиш одне з видінь, а їх багато // Й щораз прошу, щоб зупинилась мить” (“І розуму душа вже не пита”). А ось у мене: “Я обережно зазираю у вікно: // І бачу, як до нас прийшло Різдво. Мої батьки такі, як я, ая – як мої діти. // Я мимоволі простягаю руку… // Та добрий Янгол тут як тут, // І розумію я, що час не зупинити. // Погасло сяйво у вікні – і зникло все видіння” (“Світ, який люблю”). Подячне слово звучить сім разів у вірші “Дякую, Боже, за спокій сім’ї, всього люду”. До речі, число сім найсакральніше і найбільше згадується в “Книзі Одкровень” – 54 рази: сім печаток, сім труб, сім чаш гніву, сім громів, сім духів перед престолом, сім золотих свічників, сім голів звіра тощо. Мандрівка в тонкий світо. Василя Погорецького Чуття живої правди проступає в кожному слові – і йому беззастережно віриш. Визначити жанр написаного складно – це тонка грань між верлібром (але не тим, до якого ми звикли) і класичною поезією. Іншими словами – це мандрівка у тонкий світ, де переважає темпоральне мислення, саморефлексія – погляд на самого себе збоку, сповідальний тон, протистояння світу добра і світу зла. Основна частина поетичних текстів (особливо завершальний вірш молитва – прохання) налаштовує душу на високий і гармонійний лад, оскільки автору притаманний лірико-філософський світогляд. Про Василя Погорецького можна сказати його ж словами: “Мій Бог живе у Слові // (Воно було спочатку!) // І вчить: “Цінуй не статки, // А золото Любові!” (“Озвався ранок дзвонами”). І ще, згадуючи незабутнього Петра Сороку: “Якщо ви перейняті тривогою за свою безсмертну душу і хотіли б відрятувати її для вічності, якщо вас болить доля України і материнського слова, – читайте о. Василя Погорецького, притуляйте свою душу до його душі, грійте своє серце біля щемливого вогника його слова”.
Духовний простір · “Боже, я даю Тобі руку, І совість, і волю, і душу. Україну поклавши на плечі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Зануритись у течію Небесної ріки Небесна течія. Духовні поезії / В. А. Погорецький. – Тернопіль: Крок, 2022. – 168 с.

Валентина СЕМЕНЯК А й справді, чи доводилось вам коли-небудь занурюватись у течію Небесної ріки? А пірнати в неї? Одразу передбачаю різні відповіді, адже скільки людей, стільки й думок. І це зрозуміло, адже у кожного з нас своя Небесна течія. Недарма пишу це слово з великої літери, бо надаю йому, як і автор однойменної книжки – отець Василь Погорецький, особливого значення. У дитинстві все було просто: ти горілиць падав у розкішні оксамитові трави і з розгону “пірнав” у Небесну течію тієї самої недосяжної небесної ріки. Однак парадокс в іншому. Що швидше ми дорослішаємо, то менше всередині нас залишається неповторного дитинного світу – з часом його поглинає “ненаситний” матеріальний довколишній світ. Непроминальна Небесна течія віддаляється… І лише той, хто зумів піти проти “земної” течії пристрастей і бажань, зможе відкрити течію Небесної ріки в собі, і зрештою – “рости – не маліти душею” (“Коли йдуть віряни до рік і джерел”). Рано чи пізно людина ставить собі запитання: “Хто я? Для чого прийшов у світ? Яке моє призначення в цьому мінливому та неспокійному світі?”. Безіменний вірш, яким відкривається збірка “Небесна течія”, – це мотто творчого задуму поета отця Василя Погорецького, вірш-благословення. П’ять разів звертається до нас Господь: “Дай свою руку!”. Господь, Ісус, Христос, Спаситель – як багато імен у Творця! А знаєте, чому саме руку? Чому, наприклад, не долоню? Бо рука… найближче до серця. Кажуть, що коли Господь створив людину, то забув про руки. “Що ти хочеш?” – запитав у неї. “Щастя”, – відповіла людина. Тоді Господь замислився на хвильку, прикріпив руки і сказав: “Щастя в твоїх руках!”. Тож особлива підказка-одкровення звучить у цих рядках: “Боже, я даю Тобі руку, // І совість, і волю, і душу. // Україну поклавши на плечі // Двигаю льос її за Тобою. // Боже, ми всі єдині // Йдемо у святість: // Тобі – серця наші, // Тобі – наша вдячність” (“Дай свою руку!”). Напрацьовувати духовне зростання Мені цікаво читати опоетизовані намолені священничі записи, адже вони не схожі на інші. У них відсутня зайвина світської суєти, лише відбірне зерно мудрости в очікуванні спраглих душ-ґрунтів. Окремі рядки ніби “вирвані” з лихолітнього сьогодення, хоча книга датована минулим роком. Поміркуйте самі: “Розуму ж дай всім невігластва жертвам, // Щоб скерувать їх на праведний шлях, // Й тим, хто кадить Тобі славу у церкві, // А сам по шию погруз у гріхах” (“Плебс – він про помсту святим все волає”). Важко, дуже важко відділяється сьогодні в духовному світі полова від зерна. Живемо в епоху Очищень. Автор вільно сповідається перед Творцем, вдається до одкровень або ж просто до щирої розмови. Його не бентежать проминулі роки, які “посивіли”, і життєва ріка “біля ніг”, її “хвильки суму й сподівань” отець сприймає як належне. З болем у серці аналізує сучасні події, пишучи про людську зраду, про паплюження істинних заповідей. У його рядках гнівним набатом звучить: “Не такі страшні чужі пилати, // Як свої манкурти вітчизняні. // Через них судилось нам страждати, // Жити у постійнім покаянні. // Що ж відкриє Божий Суд усім // Воскресіння стовпову дорогу. // Землю струсоне, як вдарить грім… // Та лиш праведні підуть до Бога” (“Став Ти, Христе, жертвою обмов”). Усі перед Богом рівні. Усі мають можливість зростати в Дусі, щоденно напрацьовувати духовний поступ, який і виведе до тієї, на перший погляд, недосяжної небесної течії, яка насправді притишено криється всередині кожного з нас і з якою ми приходимо в цей незбагненний і доленосний світ. Як літописець своєї доби Поетична добірка не означена розділами, назвами чи датами, тому й нагадує духовний опоетизований щоденник. І в моїй уяві одразу вимальовується замислена постать священника, котрий віддано шукає себе в молитвах, а шукаючи, творить Слово, бо ж спочатку було воно. Ось перед нами містерія Різдва. Отець як літописець своєї доби, у глибоких роздумах про глибинну сутність цих святочних днів, тому й народжуються в одкровенні сердечні рядки: “Я Тройці Пресвятій молюсь // За Рождество Христа чудесне, – // Аби на Україну – Русь // Зійшли Дух Божий, Рай Небесний” (“Із хати вийшов на подвір’я”). Лише в серці, сповненому невимовної любові до світу, знаходять прихисток слова, оповиті ніжністю з “небесної течії”, і тоді навіть спориші, які лежать під зимним снігом, “леліють сон Христа-Дитяти” (“Родився в яслах Бог, на сіні”). Уважно вчитуючись, відкриваю для себе ясні дороговкази віри (“І віра зросла, піднеслась // У змісті життя мойого: // Творець мені руку подасть, // як вчую душі знемогу”). І саме в ці дні отця Василя – поета огортає той стан, коли він усвідомлює сакральну важливу інформацію і зізнається: “Збагнув, що в душі чужій зможу // Розвіяти мороку ніч, // Лише як моя душа, Боже, // Не знатиме протиріч” (“Відкрилося знов у Різдві”). Ось воно – осердя духовного стану: прагнення привести до гармонійного ладу спочатку власну душу, а вже потім допомагати іншим. Крізь поетичні строфи прозорливим сяйвом проступають духівничі настанови: “Тим лиш Неба допомога // Буде, що в краю своїм // Із молитвою до Бога // Дружно зводять спільний дім” (“Там – однакові для Бога”). Весняне пробудження не просто додає сил і снаги, а й “Зав’язі думок сміливих” (“Крізь опалий лист безмовний”), і отець щедро ділиться ними з нами. А ще складає обіцянку перед Творцем, який покликав його до священничої місії: “То ж щодня ступати буду, // Спасе, у Твої сліди”. Схиляю голову перед автором, бо треба бути духовно відважним і сміливим, аби взяти такий намір. Відповіді на підтвердження мовленого знаходжу у наступних рядках наступної поезії: “Дух Господній має бути з нами – // Він у Царство Боже приведе. // В тиші зі Святими письменами // Я тепер спілкуюся щодень” (“Для вірян усіх це дата з дат”); “З підступним злом я у двобої // Завжди – чи ранок, день чи вечір” (“Беру і я свій хрест на плечі”). Про символіку дев’ятки Наступний щоденниковий запис багатовимірний – це радість Душі, бо йдеться про Великоднє свято. Саме він спонукав мене до піднесених думок. Безіменний вірш так і починається: “Христос Воскрес! У свята Великодні…”. Дев’ять строф і дев’ять разів перший рядок величається радісним окликом “Христос Воскрес!”. Число 9 символізує духовну зрілість людини, означає завершеність якоїсь важливої дії. Пригадаймо, саме о 9-й годині Ісус сказав: “Сталось”. Покарання за гріх було сплачено Його вірністю. У Біблії читаємо про 9 плодів Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал. 5:22-23). У Книзі Книг йдеться про 9 дарів Духа: про слово мудрості, слово знання, віри, дару зцілень, чудотворення, пророцтва, розпізнавання духів, різних мов, тлумачення мов (1 Кор.: гл. 12-14). А ще є 9 блаженств: блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне; блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться; блаженні лагідні, бо вони успадкують землю; блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться; блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть; блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать; блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться; блаженні гнані за правду, бо їхнє Царство Небесне; блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах (Мт. 5:3-11). Я не певна, що автор цього вірша свідомо його структурував, аби охопити всі духовні аспекти. Той, хто щодня в молитві, здатен перебувати у стані пробудженого Духа. Тим більше, що “події” у згаданому вірші відбуваються на цвинтарі, під час освячення могил рідних. Поет-священник ревно молиться за “душі загиблих в бою” і благає поселити всіх в Раю. Коли в душі вічне Різдво Поезія “То духовна потреба” змусить душу кожного читача щиро трудитись на духовній ниві, працювати над собою, вдосконалювати свій духовний розвой. Торкає серця її рядок “Висотою до Неба // Храми зводьте в душі!”. Згадую відомого українського письменника Олеся Гончара і його “репресований” роман “Собор”, у якому він вустами своїх героїв палко закликав: “Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!”. Важко з цим не погодитися, адже душам нашим так потрібні любов, доброта, милосердя, особливо сьогодні – учас лихолітньої війни. Ключі від потаємних церков, покаянна сльоза, сповідь, молитва, віра, Любов, серце, ангел – сакральна символіка, притаманна не лише згаданій поезії, а й усій творчості отця Василя Погорецького. А читаючи “Хай роз’єднаний люд об’єднається врешті // У смиренній до Господа спільній молитві!” (“Знову чвари, гризня, знову розбрат між нами”) – як не згадати Шевченкове “Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!”. Сповідальні строфи поета-священника – це “тиха розмова з Богом” і ясне розуміння, що “без Бога ти ніхто”. Рядок “Маймо духовну потребу – // Віру у Тройцю святу” спонукає до думки про одну притчу. Маленьке хлоп’я, лягаючи спати, звернулось із проханням до матері, що коли воно вночі зголодніє, аби мама розбудила й нагодувала. На що та відповіла приблизно так: “Сину, у цьому немає потреби, голод розбудить тебе сам”. Так само і духовний голод. Рано чи пізно він пробуджується, це може статися навіть на смертному одрі. Людина сама почне шукати духовну “їжу”. Бог – це безмежний Океан милосердя, Він обов’язково потурбується про вашу духов-
Незабутні · “Зі слів утворилась дзвінка наша мова – Народу опора, єднання і лад”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Повнозвучні акорди Левка Воловця

Броніслав СОХАЦЬКИЙ, доктор філософії, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член літературної спілки “Огневежа” (Хмельниччина) У громадянській ліриці домінують роздуми про такі суспільні інститути, як війна, влада, мова. Поет рішуче осуджує росію за її терористичну, загарбницьку, геноцидну війну проти нашої миролюбної держави. Північну “сусідку” він справедливо називає “ненажерливою акулою”, яка вже давно завойовує, “хапає” чужі землі; вона – “препогане плем’я”, “монгольського хана дочка”. Її постійно вабила й вабить війна проти України. Рашисти принесли нам тисячі смертей, каліцтва, вдівства, біди, печалі, стреси, масові руйнування в містах і селах. З невимовним болем про це йдеться в чутливій поезії “Українцям”: “Летить, як Змій, нестримний сивий смерч // І надуває переможно щоки. // Веде з собою чорно-білу смерть // І крові незупинені потоки”. У нацистів росії, резюмує поет, немає в душі нічого святого, навіть саме слово “святість” означає “напасть”. Вважаючи мир необхідною умовою збереження життя, патріот заповзятливо виступає проти того, аби його випрошувати у знавіснілого мізантропа, низькорослого “Вови, фюрера Кремля” та його поплічників-“вовенят”. Звертаючись до співвітчизників, він переконує: “Питання розглядаймо, друзі, вглиб і вшир, // Щоб у розв’язці мати повну рацію. // Для українців надважливий нині мир, // Та ми не згідні на капітуляцію”. Наше суспільство не вірить, що фашисти-путінці здатні на виконання справедливих домовленостей. Як відомо, в поточному році вони поставили за мету довести чисельність своєї армії до 1,5 млн вояків. Поет вірить у нашу перемогу над нелюдами. Відтак ми відбудуємо зруйновані шахти, розмінуємо ниви, дороги; на погідних нивах зашумлять врожайні пшениці. Праця, завзяття і Божа допомога допоможуть нам залікувати рани, нанесені фашистами-путінцями. Для Л. Воловця вільне буття особи та суспільства є неможливим без рідної культури та мови. “І нема без мови неньки України. // Втілене у мові все тривке, й живе. // Мова, як душевність, нерозривно з нами. // Ще вона – мільйони збратаних облич”, – акцентує у вірші “У вічність”. Окрім цих функцій, мова у своєму єстві зберігає нашу минулу славу, життєву мудрість у піснях, прислів’ях, легендах, казках, є сильною, як булат, зброєю проти ворогів. Такі роздуми уречевлені ним у творі “До славних роковин”, присвяченому ВУТ “Просвіта”. У ньому наголошується: “Зі слів утворилась дзвінка наша мова – Народу опора, єднання і лад”. Мова – святиня народу, її арсенал нині становить понад 256 тисяч слів. Проти неї є “безсилими полки” манкуртів. В інтимній ліриці Л. Воловця базовими типами любові є батьківська любов, любов дітей до мами і тата, подружня любов. Ці форми почуттів викликають у людей “душевні обнови”: приплив енергії, радість, захоплення, віру, надію, співпереживання, відповідальність. Любов – важлива духовна й моральна сила. Шкодує поет тих осіб, яким не пощастило відчути на собі її благотворний вплив. Найвищим типом згаданого почуття митець вважає материнське. Адже світанок кожної людини починається саме з нені. Тому в його творах звучать акорди безмежної вдячності, пошани. На думку поета, віддяка дітьми батькам за їхню турботу, саможертовність має бути виконана ними вчасно, тобто поки їхні (батьків) “душі не піднялися в неба верховіть” – не померли. Гуманісту радісно, коли в сім’ях, родинах молодше покоління шанобливо ставиться до батьків: “Те щастя світить, наче зорепад, // Воно для поколінь багато значить – // Коли добро з любов’ю стали в ряд, // Коли батьки отримують віддачу”, – промовляється в поезії “Очікуване”. У багатьох віршах славиться лоно людського існування – природа. Л. Воловець прямодушно дякує їй за “добрі давання і вічне тепло”, за щедрі “диво-хліби”, за дивовижну красу, яка милує наші очі, дарує людям бадьорий настрій. Власне про все це йдеться в розділі “У єднанні з природою”, зокрема у віршах “Зимові хвилі”, “Із бігом літ”, “Пейзажно химерне”, “Радість крізь смуток”, “Останні спалахи”. Поруч із мажорними акордами в пейзажній ліриці звучать і тужливі, мінорні інтонації. Вони обумовлені меркантильним ставленням співгромадян до ресурсів природи. Вона відчутно втрачає реальну можливість самовідтворення. Практично, на думку лірика, це означає: вже настала епоха примножувати її багатства та оберігати від заповзятливих посягань доморощених та зарубіжних товстосумів: “Стояти нам в природи на сторожі // Чи ясний день, а чи туман густий. // І хай про це подумає вже кожен, // Бо як же нам природу зберегти?” – наголошується у програмній поезії “До всенародної Матері”. Непокоїть природолюба нищення довкілля дикими ордами рф, яка “давним-давно розлучена з розумом”. “Снарядами розстріляні тополі, // У небо рветься тільки чорний дим // у спорожнілім полі. // А хто коли тополі посадить?” – гнівно запитує поет варварів ХХІ століття. Адже вони вщент спалили 23 тис. гектарів лісу, 183 тис. гектарів ґрунтів забруднили небезпечними речовинами, замінували понад 200 тис. кв. м території України. Шкоди природньому середовищу злочинці нанесли на 47 млрд доларів. Розмисли Л. Воловця про життя – суть його філософської лірики. Життя він називає безцінним скарбом, даним людині Всевишнім. Воно є миттєвим, швидкоплинним; йде “помірно маленькими дозами”. Як правило, буває доволі тривожним, “пливе крізь бурі, спеки і грози”; на своєму шляху долає “болі та мороки”. Саме таким, вважає поет, воно було колись і є нині в українців. Про це йдеться у двох великих розділах збірки “За волю і долю” та “Противникам відвертим і прихованим”. До ідеальних, взірцевих постатей з активними життєвими позиціями, змаганнями поет відносить геніальних світочів нашої культури – Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку. Їхню борню за гідне життя продовжила славна плеяда шістдесятників, Небесна Сотня, мужні воїни на фронтах з російськими загарбниками. Водночас різко засуджує людей, кредо існування яких – “моя хата скраю”. Тільки у міцній соціально-політичній єдності наша непереможна сила – лейтмотив багатьох його творів. Л. Воловець вірить у безсмертя людей – світлу пам’ять про тих, хто залишив нащадкам гуманістичні результати діяльності на благо Вітчизни, громади, родини, сім’ї. Незабутніми для нас є лицарі волі – запорізькі козаки, воїни УПА, захисники й захисниці нинішньої російсько-української війни. Він присвятив їм вірш-реквієм “Нашим захисникам”, у якому музика словами вдячності лине так: “Життя віддали ви заради держави, // яка умивається кров’ю і потом. // Не багли ні плати, ні пишної слави. // Було вам життя, наче звична робота”. Книжка Левка Івановича Воловця – гімн борцям за незалежність, свободу і гідне буття нашого народу. І це найкраща пам’ять про нього і здійснене ним самовіддане життя для України. Вічна і світла пам’ять Олександру Бакуменку! Український фонд культури імені Бориса Олійника Під назвою “Повнозвучні акорди” вийшла у світ збірка поезій Левка Івановича Воловця – педагога, поета, критика, есеїста, публіциста, члена Національної спілки письменників України, автора понад 30 книжок, громадського діяча. Чільне місце у збірці займають вірші громадянського, інтимного, пейзажного та філософського звучання. На жаль, 8 квітня цього року Левко Воловець залишив земне життя і відійшов туди, де нема ні хвороб, ні печалі. До сороковин його пам’яті присвячуємо цю публікацію. Вірші Левка Воловця засвідчують, що серед нас був активний громадянин, небайдужий митець, якому боліла Україна.
Незабутні · “Зі слів утворилась дзвінка наша мова – Народу опора, єднання і лад”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Сяєслов на теренах Буковини”

Сорок днів, як не пишуться вірші, Сумно вітер співає поволі. У світи відлетіли геть інші, Вільним птахом співають на волі... Н. Григорчук-Войтко 11 квітня 2023 року у Чернівцях в обласній книгозбірні ім. Михайла Івасюка письменники Буковини презентували серію листівок “Сяєслов” (до сороковин пам’яті українського письменника Олександра Довбуша) в межах проєкту Чернівецької обласної організації Національної спілки письменників України “Слово – у гарячих лавах української нації”. Серія листівок про українського письменника побачила світ у Видавничому домі “Родовід”. Олександр Довбуш (псевдонім – Олекса Довбуш) – український поет, прозаїк. Член НСПУ (2000), член НСЖУ (1999). Автор 4-х книг: двох випусків бібліотеки пригодницького жанру (1991), поетичних книг “Зухвала туга” (1997) і “Свята задуманість вогню” (2006). Автор багатьох повістей. Поетичні та прозові твори О. І. Довбуша широко друкувалися в антологіях, збірниках та журналах. Лавреат міжнародної літературної премії ім. Івана Бажанського та обласної літературної премії ім. Пауля Целана (2018). Його поетичні та прозові твори перекладені англійською, італійською та угорською мовами. Зі вступним словом до присутніх звернулася Марія Дудидра, провідна бібліотекарка відділу краєзнавства. У ході презентації прозвучали поезії-присвяти українському поетові Олександру Довбушу в межах письменнницько-бібліотечного марафону від буковинських письменників: Надії Каби, Василя Васкана, Наталії Григорчук-Войтко, Василя Джурана, Анни Довгополої, Галини Мельник, Віталія Демченка, Степана Панчука, Василя Тітова та Галини Тарасюк. Обласна книгозбірня отримала в подарунок примірник серії листівок, яка поповнить краєзнавчу колекцію літератури. Щиро вдячні сім’ї Олександра Івановича, дружині та дочці Надії за подаровану нову книгу “Дзвонів стерплий мотив”, яка побачила світ після спочину письменника. Вічна йому пам’ять і Царство Небесне! Модерував захід голова Чернівецької обласної організації НСПУ Василь Джуран. Віктор БЕЗПАЛЬЧЕНКО
Незабутні · “Зі слів утворилась дзвінка наша мова – Народу опора, єднання і лад”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Пішов у вічність великий життєлюб Олександр Бакуменко

27 квітня 2023 року після тривалої хвороби перестало битися серце великого життєлюба Олександра Даниловича Бакуменка – відомого письменника, журналіста, літературознавця, краєзнавця, члена Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України. Народився Олександр Данилович Бакуменко 25 листопада 1953 року в Києві в сім’ї відомого письменника Данила Бакуменка. Закінчив факультет прикладної математики Київського політехнічного інституту. Працював на інженерних і керівних посадах у галузі зв’язку. Згодом – головним редактором київського видавництва “Альтерпрес”, відповідальним секретарем Київської письменницької організації, відповідальним секретарем НСПУ, першим заступником, а потім – головою правління Українського фонду культури імені Бориса Олійника. Олександр Данилович – автор понад 30 книжок поезії та прози, творів для дітей, упорядник книжок Д. Білоуса, Д. Бакуменка, Г. Коваля та ін. Президент ВГО “Українська асоціація письменників художньо-соціальної літератури”, академік-секретар з літературознавства й мистецтвознавства Міжнародної академії освіти та науки. Нагороджений медалями, вищими відомчими відзнаками УФК “За подвижництво в культурі” та “Почесною відзнакою” Національної спілки письменників України. Лавреат багатьох літературно-мистецьких премій. Пішла з життя людина прекрасної душі, відкритого і доброго серця, творча й емоційна, послідовна і наполеглива. Він володів невидимою, але дуже відчутною притягальною силою доброти і розуміння душевного світу кожної особистості. Навколо Олександра Бакуменка і Українського фонду культури імені Бориса Олійника, який він очолював, гуртувалися письменники і журналісти, композитори і співаки. Він умів віднайти у кожному найкращі риси, виділити їх, підкреслити і спонукати до розвитку. Його поважали за чуйне ставлення до людей, велику душевну щедрість, мудрість та оптимізм. Щиро співчуваємо рідним і близьким Олександра Даниловича, його дружині Ользі та двом донечкам у їхньому невтішному горі.
Пишуться вірші · “У цьому світі, де тебе вже немає, лишилися люди, яких ти любив”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

При свічці, яку запалила війна

Галина КИРПА І Це не дощ. Це плаче моя тополя під вікном. І я не знаю, чим її втішити. Я кажу їй: – Уже весна, скоро буде тепло. А вона заходиться ще більшим плачем. Аж захлинається. Рідна моя, сестро моя, тополенько срібна! Обіймаю її, а вона тремтить. Тремтить і плаче. Я не розмикатиму обіймів, поки вона не виплаче сльози. А потім ми удвох беремося латати небо, обстріляне зусібіч, і з наших пальців капатиме кров – крапля за краплею, поки вся не викапає додолу, і з неї проросте мале тополенятко – одне, друге, третє... соте... тисячне...мільйонне... А тоді піде дощ – справжній український дощ, який не забуде ані сльозини, що впала з очей і тополі, і найменшої людини на цій землі. ІІ Любий мій, любий – ти уявляєш? – я тепер щоночі лягаю спати з автоматом у руках. – Та ну, – смієшся ти із своїх занебесних небес. – З автоматом? Та ж ти жодної квітки ще не зірвала, на жодну мурашку не наступила, не минула жодного дерева, щоб не обняти. Навіщо тобі автомат? А я не сміюся, я вже не стримую гнів, я вже не кажу, я криком кричу: – Щоб убити потвору, що нищить наш світ! Цей світ, у якому добре жилося і квітці, й мурашці, і кожному дереву, яке дочекалось весни і не може радіти. Безжальну потвору, яка запаскуджує все, на що гляне. Любий мій, любий, ти тепер ближче до Бога, ніж я, запитай-но у нього, чого стара жінка бере до рук автомат, а він тільки дивиться й каже: “На все воля Божа”… ІІІ Не вистачає... як же не вистачає... твоїх очей і твоїх обіймів у цьому тісному бомбосховищі. Тут можна без них задихнутися, а я ще дихаю. Мимоволі комусь усміхаюся, то заходжу, то виходжу, то щось роблю – не те, що хотіла б робити, а те, що повинна, і весь час боюся, щоб не загинуло в небі наше беззахисне сонце. Не вистачає... як же не вистачає... твоїх премудрих порад і тих кумедних імен, які ти для мене вигадував, немов жартома, а я їх приймала й тулила до самого серця. І коли тепер вони часом вчуваються, я усміхаюся, але вже не машинально, а з якоюсь неусвідомленою надією, що не загине у небі наше беззахисне сонце... Заплющую очі – і чую їх знов... І знов... і знов... і знов... Це те, чого нікому не розповісти, бо хіба може хто-небудь збагнути, мову двох закоханих, схожу на есперанто? Хіба що вітер, та й то – якщо нашорошує вуха, крадькома прошмигнувши у бомбосховище. Не вистачає... як же не вистачає... бодай коротенької хвильки, яка ще зовсім недавно звалася щастям. ІV Любий, це б ми з тобою і поговорили... Але тепер я говорю сама – за двох. Розказую, як минула ніч. Як мене приспало радіо і гідазепам. Як сиренило за вікном. Як я часто ходжу до того розбомбленого будинку потойбіч метро і думаю, що це міг би бути й наш будинок. Та цього разу знов пронесло... Ти кажеш, що все це й сам бачиш і що не хотів би такого бачити наяву. Як добре, що в мене є ти – є з ким поговорити, хоч хотілося б зовсім-зовсім про інше. Про те, що я переклала ще одну повістинку з норвезької... Написала ще один спогад… Жменьку віршів… І кілька абзаців своїх безкінечних “уліт”… Ти кажеш мені “молодця”, мовляв, наберися терпіння... мовляв, більше думай про пору нашого щастя, спомини – найпомічніші ліки... А я кажу: – Ну як таке може бути? Колись ти розказував, як німці спалили вашу хату й там згоріла Мурка. А тепер я розказую, і... вже не про німців. А про новітню мерзоту. Про спалені міста і села, музеї, школи і церкви й театри... Про вбитих дітей, немовляті стареньких людей... Про воїнів світла... Про коней-біженців, яким тільки вчора наша донька переслала гроші на сіно… Ну, а Мурок, здається, ніхто й не рахує... *** Півторамісячне дитя, золотесеньку дівчинку, яку не знати як і звали, рашисти вбили разом із ангелом, що дрімав у неї на плечі. Дівчинка більше не плаче. Хоч півторамісячні діти плачуть часто й багато, бо на те вони діти. Ангел плакатиме вічно, бо на те він ангел, і вже ніколи не заспіває їй: – Люлі-люлі-лю... *** У душі моїй Вони хочуть Облаштувати казарму. А дзуськи! А дзуськи! Моя душа замінована і вибухне щойно поріг переступить банькатий мізерний монстр. *** Ось і літо. Вже й повноліття. Я чую, як здригається його обстріляне серце. Я бачу, як кровавить його душа. Літо все у жалобі – щоранку обливається росою. Мабуть, то сльози, бо квіти плачуть так само, як ми. І так само, як ми тепер – не витирають сліз. *** У Гриба народився син. – Дарую тобі шапку, – сказав Гриб. – Тільки ніде її не знімай. Не треба виставляти напоказ свої маленькі вушка. Нехай всі думають, що вух у нас немає. *** Самота вже така густа, хоч ножем ріж. Ходжу навшпиньки, боюся злякати те, що ще маю. Світло уявне розсіює темінь і стає на сторожі. Самота вже така густа, хоч ножем ріж. *** Дмитрові У цьому світі, де тебе вже немає, все щомиті змінюється, та розказати нічого – якесь воно все дріб’язкове й несуттєве. У цьому світі, де тебе вже немає, лишилися люди, яких ти любив, і голуби, які тепер літують без тебе, нечитані книжки й чисті блокноти з ненаписаними віршами, наші незакінчені розмови, яких без нас ніхто не реставрує. І лишилося все невидиме, що завжди лишається від дуже добрих і чистих людей. Лишається й нікуди не зникає. *** Цяткою в небі щез День – перелітний птах. Оксана Шалак Старенька осінь вже у віці, коли не кожен день веселий. Сидить сльоза у жовтій квітці, а може, то безсонний джмелик. Той, що літає твоїм садом, і славить кожен божий день. Він потім знов у квітку сяде, чи, пак, не сяде, а впаде. І коли день почне чорніти, заплющить небо очі сині, побачить джмелик, що вже літо тримається на волосині. Вальс дощу В моєму світі, де нема людей, де всі переселилися в фейсбуки, лиш дощ босоніж травами бреде, і я до нього простягаю руки. Мій доще незрадливий, почекай, постій, бо перетрудиш собі ноги. Сьогодні ти для мене, мовби рай біля цієї битої дороги. А може, ми з тобою близнюки. Смішні обоє – з мокрими носами. Ти поливаєш у саду стежки, неначе твориш неповторні гами. Я ще постою. Нашорошу вуха. А ти вже йди. Іди собі ген-ген. Там десь на обрії тебе дослухає і збереже для вічності Шопен. Народження Це не просто квітка. Не пролісок. Не підбіл. Не фіалка Це вже народилася Весна. *** Моє серце не долетіло до бомбосховища. У нього влучили ті, що не стріляли, а всміхалися. *** Грасі, яка знає про безсонну птаху більше, ніж я Синьо на світі, синьо, синьо-безмежний рай. Птахо, якщо прилетіла, більше не відлітай. Бачу тебе повсюди, навіть там, де нема. Зими не було й не буде, чому ж усюди зима? Душу пронизує протяг і огортає щем. Птахо, безсонна птахо, ти мені пахнеш дощем. У дзьобі твоєму – радість, на крилах – ночі печать. А небо, бездонне й весняне, завмерло в твоїх очах. *** Не роздягайся, осене, так швидко, не квапся, люба, зачекай. Постій ще хвильку! Не дай гульвісі-вітрові порозстібати всі до одного ґудзі на твоїй ошатній сукні! Ще встигнеш насвітитися за зиму своїм голим тополиним тілом. Прикрий бодай листочком декольте. *** Десь там, де починається край ночі, гори споминів муром стають. А потім тишу розтинає вибух – так лише спомини і землетрусять. У стільки балів, що лихоманить душу.
Театр · “Митці філармонії Дніпра запропонували театралізований концерт “Слідами Енея””. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Допомогли щоденники Довженка

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру За сюжетом режисер-початківець приїздить до села, де відлюдником живе відомий у минулому актор, що остаточно порвав з мистецтвом. Мета хлопця – вмовити Майстра зніматися у своєму фільмі. Тут на молодого режисера чекає багато несподіванок… – До творчості, якою я займалась до повномасштабної війни з Росією, я не повернулася і вже не повернуся, – зізналася Марина Смілянець. – Кардинально змінилося і ставлення до того, що я пишу, посилилось почуття відповідальності за написане. Зараз “слово – це зброя”, з яким треба бути обережним, усвідомлювати його силу, а головне – використовувати в боротьбі за перемогу. Мені важко писати суто художні твори. Раніше можна було взятись за якусь мелодраму чи комедію, хоча це завжди були трагедійно-комедійні твори. А під час війни почала більше документувати побачене. Переконана, що якщо драматург хоче якимось чином вплинути на ситуацію, то він має фіксувати її та документувати. Перше, що створила під час широкомасштабної війни з Росією, – у співавторстві з драматургинею Людмилою Тимошенко (за її ідеєю) написали п’єсу-казку для дітей “Коти-біженці”. Це казка-терапія, яка має підтримати маленького глядача і дати відповіді на хвилюючі сьогодні запитання. Далі була п’єса “Борщ”, написана на основі моїх інтерв’ю з людьми, що два місяці були в окупації під Києвом. Тут є художня складова, але основа – документальна. П’єса вже перекладена чотирма мовами – англійською, італійською, німецькою та болгарською. За час війни відбулося досить багато постановок за моїми творами в театрах Києва, Миколаєва, Чернівців, а також за кордоном. Режисер Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Дмитро Морозов ще кілька років тому обрав для постановки мою п’єсу “Майстер”, але якось не складалося… Під час війни в театрі почали проводити читання сучасної української драматургії “Ми з України”. Дмитро обрав для цього мої п’єси “Молитва за Елвіса” та “Майстер”. Читання вийшли досить якісні, мали відгук серед глядачів, тому вирішили залишити їх у репертуарі. До речі, коли художнім керівником театру став Кирило Кашліков, позитивно змінилася репертуарна політика. Тут почала з’являтися сучасна українська драматургія. Валентина ОРЛОВА, м. Дніпро Цьогоріч минає 225 років, як уперше у 1798 році три частини поеми потрапили до читача. Автору тоді ще не було й 30 років. Івану Петровичу наполегливість, мрії, завзятість, козацька енергія Енея, що пережив зруйнування батьківщини ворогами, проте не скорився долі, а рушив у мандри із думкою заснувати свою державу – міцну та вільну, були надто близькі! Ліквідована росією у 1775–1786 рр. Запорозька Січ не забувалася! За час, що минув від написання “Енеїди” Іваном Котляревським, митці чимало разів зверталися до її втілення, обираючи жанри опери, оперети, мюзиклу, рок-опери тощо. А митці філармонії Дніпра запропонували театралізований концерт “Слідами Енея”, адже розраховували насамперед на юну П’єса “Майстер” написана приблизно сім років тому. Потім я довго її допрацьовувала. Писала про те, що мене хвилювало в той період дорослішання. Це були мої роздуми щодо мистецтва, мої особисті переживання і пошук. Тоді я навчалася в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка- Карого, мріяла бути кінорежисеркою, шукала відповіді на питання, що хвилювали, боролося із сумнівами. Так народилася ця історія. Під час роботи над виставою Дмитро Морозов вніс деякі змінив текст. У своїй п’єсі я цитувала Фелліні, Пітера Брука, інших західних кінорежисерів. А Дмитро вирішив додати до тексту уривки зі щоденника Олександра Довженка. Вийшло досить влучно, за що я йому вдячна. Багато що додав і виконавець головної ролі Олег Замятін. Він надзвичайно тонко відчуває свого героя. В його роботі завжди є доля імпровізації. Все, що додає Олег Семенович, – живе і правдиве. Думаю, що порушені в моїй п’єсі питання залишаються актуальними сьогодні і надалі будуть актуальними для людей, які займаються мистецтвом. Роботу над виставою повністю довірила Дмитру Морозову. Я завжди довіряю режисерам і намагаюсь їх не обмежувати. Тож виставу я побачила лише на прем’єрі. Складно говорити про те, до чого ти маєш стосунок. Але загалом я задоволена постановкою, бажала своїй п’єсі такої долі. У виставі грають талановиті актори, всім їм віриш, співчуваєш, всіх хочеться обійняти. Було надважливо визначитися, хто гратиме роль Майстра. Вважаю, що цей персонаж глибокий і цікавий, можна сказати “зі своїми тарганами в голові”. Людина, яка вміє іронізувати над собою і над світом, з хорошим почуттям гумору. І при цьому, звичайно ж, талановита. Після перегляду вистави мені складно уявити, хто сьогодні з українських акторів міг би впоратися з цим завданням краще, аніж виконавець головної ролі Олег Замятін. Інколи в моїх п’єсах дійовими особами виступають не тільки люди, але й тварини. Приміром, у “Собачій будці”, яка йде в Театрі на Михайлівській під назвою “Методи виховання малих засранців” (режисерка Лариси Семирозуменко), – це Собака, а в “Майстрі” – Кіт. Завжди це не просто тварини. За ними приховані або певні символи, або людські долі. У “Собачій будці” пес Кубік – це образ батька персонажів, образ їхнього дому. До речі, Олег Замятін висловив думку, що образ кішки у “Майстрі” – це може бути душа його дружини. Мені ця думка сподобалася. Але ми не обмежуємось одним визначенням, впевнена, що кожен глядач побачить щось своє. Наразі я маю проєкти за кордоном, це важливий досвід. Всі вони пов’язані з темою війни в Україні. Потрібно постійно нагадувати нашим колегам на заході про те, що сьогодні відбувається в нашій країні. У травні у місті Штутгарт (Німеччина) має бути прем’єра проєкту “Місто Х. Фрагменти війни”, над яким ми також працювали у співавторстві з Людмилою Тимошенко. Розповідаємо про те, що відбулося в Україні за останній рік. Також у багатьох містах плануються читання моєї п’єси “Борщ”. Я працюю паралельно в Україні та Німеччині – це вимушена необхідність, аби мати змогу підтримувати близьких в Україні. Але вже восени планую повернутися до Києва і знову займатися творчістю в рідному Театрі на Михайлівській. – У перші місяці війни, поки театр не працював, багато хто з нас так чи інакше організувалися в різні підрозділи тероборони або ж ходили на нічні чергування та охорону будинків, – пригадав виконавець ролі Майстра, народний артист України Олег Замятін. – Спілкуючись з людьми, усвідомили, що у них має бути якась віддушина. Не можна весь час тримати натягнутими душевні струни. Тому швидко зрозуміли, що треба повертатися до творчості. І саме театр є такою віддушиною, як острівець іншого життя. Зізнаюся, для нас, акторів, найбільше щастя, коли відіграємо виставу без повітряної тривоги. Якщо переривається, скажімо, вистава “Фальшива нота”, в якій взагалі не можна робити пауз, то для нас це наче лезом по серцю. Але такі наші реалії, і глядач це сприймає все з розумінням. Спершу театр починав працювати малими проєктами – читаннями. І п’єса “Майстер” була саме серед них. А коли зайшла мова про повернення вистав на велику сцену, то дійшли згоди з нашим очільником Кирилом Кашліковим, що це має бути саме “Фальшива нота”. Спільним прагненням практично всього нашого колективу було перейти на українську мову, і оновлена “Фальшива нота” заграла українською. Якщо говорити про виставу “Майстер”, то це моя перша нова акторська робота під час повномасштабної війни. Зіграти роль головного героя запропонував режисер Дмитро Морозов, який вже давно хотів поставити цю п’єсу. Дещо змінили у тексті. Авторка сприйняла наші доповнення і сказала, що підписується під кожним з них. Наш театр сьогодні працює досить активно. Триває процес повернення вистав, які були раніше у репертуарі, тепер вже в перекладі українською. Паралельно йдуть репетиції нових постановок. Отож, репетиційний процес триває цілий день. Під час репетицій “Майстра” довелося перерватися, бо досить багато часу зайняла підготовка гастролей до Лондона, де ми мали показати вже згадану “Фальшиву ноту”. Щодо Майстра, то раніше у мене не було подібної ролі. Грав людей іншого складу характеру і темпераменту. Образ Майстра одразу ж зацікавив. Звісно, до певної міри, ми граємо на сцені самих себе, створюємо образ на основі свого життєвого досвіду, починаємо культивувати якісь риси, можливо не притаманні нам, але все одно психофізика залишається наша. Можливо, я б так не повівся в житті, як мій герой (маю на увазі не лише цю роль), але це й є перевтілення. Зі мною у виставі грають молоді актори. Відчуваю певну відповідальність. Адже мушу показувати приклад, як це повинно бути. Маю на увазі ставлення до робити, професійність. У виставі грають мої студентки Анастасія Пісковець та Валерія Саакян. Звичайно, підказував їм як їхній вчитель, їхній майстер. Інші актори – Михайло Ганєв, Олександр Греков, Єлизавета Роєнко та Марія Агапітова лише нещодавно завершили навчання. Вони були в іншій майстерні, але на моїй кафедрі. Я їх бачив, з усіма знайомий. Їм так само щось підказував, робив зауваження, але при цьому не втручався у процес створення вистави. Дмитро Морозов вже має досвід власних постановок. Він дослуховувався до всіх моїх побажань, і сам запропонував багато речей, які пішли на користь справі. Дмитро — людина професійна, вміє розбирати матеріал. Процес створення вистави певним чином подібний до створення сім’ї, все йде непросто. Під час роботи над “Майстром” виникали якісь суперечки, протиріччя, але вони не були фатальними чи руйнівними. Ми завжди виходили на позитивний результат. І це найважливіше. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки активно пропагує сучасну українську драматургію. Нещодавно режисер Дмитро Морозов поставив вистави “Молитва за Елвіса” та “Майстер” за п’єсами молодої, але досить відомої драматургині Марини Смілянець. Сьогодні наша розмова про “Майстра”.
Театр · “Митці філармонії Дніпра запропонували театралізований концерт “Слідами Енея””. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Потиснути правицю Енею

аудиторію. На меті мали сучасними засобами адаптувати складний твір, що сягав давнього сюжету поеми Вергілія, до актуального сприйняття нашими юними сучасниками. Режисеру дійства, народному артисту України Івану Шепелєву цей задум втілити вдалося: публіка оцінила щирими оплесками! До “хлопця хоч куди” та оповідача подій розмовною новочасною українською мовою Енея на сцені (актор Даниїл Яременко), додалося аж ціле анімаційне “козацьке військо” (з фільму “Енеїда” незабутнього режисера мультиплікаційних козацьких пригод Володимира Дахна!). На сцені ж – зримі музичні та вокальні образи впродовж усієї подорожі створювали бандуристки популярного тріо “Етніка”. Вони вплітали давні народні думи, тужливі й веселі пісні часів Січі та Івана Котляревського до вінку мелодій вже нашого часу! Тим самим підкреслюючи непорушність українських національних цінностей у культурі, мові, слові. І в деталях – використанні подекуди призабутих простих інструментів – свищиків та гармоніки. Популярне тріо “Етніка” – Вероніка Тупицька, Ольга Білова, Вікторія Кучер – лавреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів, майстрині вокалу та гри на бандурі, – українському струнному інструменті, якому немає аналогів у світі! Шлях козацької лодії та серце Енея у бурхливій подорожі зігріває унікальний вишитий рушник, якому понад 100 років, що пам’ятає своїх предків та ввібрав силу родоводу! І також виступає оберегом героя. Насамкінець у дійстві беруть участь самі глядачі, які разом із музикантами та оптимістичним й героїчним Енеєм співають “Ой у лузі червона калина”, “Україно, Україно” Тараса Петриненка. Отже, “Енеїда” Івана Котляревського цілком зрозуміла юним глядачам, викликає захоплення та спонукає до пам’ятних селфі, про які справжній Еней навіть не здогадувався! у філармонії Дніпра вдалося всім, хто захотів привітати легендарного героя першої масштабної пам’ятки українського письменства – однойменної поеми Івана Котляревського. А ще разом із “моторним парубком” здійснити мандри у театралізованій програмі “Слідами Енея”.
16 Подія року “Виставку можна відвідати до 21 травня”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

програми заплановано екскурсії від кураторів проєкту Олександра Соловйова, Валерія Сахарука, Аліси Гришанової, лекція архітектора і урбаніста Юліана Чаплінського про архітектурний стиль споруди “Українського Дому”, музичний вечір “Другий дім” Київського камерного оркестру (диригентка Наталія Пономарчук) на відзначення семирічного періоду, коли “Український Дім” став другим домом для філармонії. Виставка, можна яку відвідати до 21 травня, підтверджує, що “Український Дім” розширює свою діяльність і системно реалізує мультидисциплінарну програму, яка охоплює різні сфери – візуальне мистецтво, кіно, музику, публічний діалог, культурницькі, освітні та молодіжні проєкти. Фото автора та зі сторінки “Українського Дому” у Фейсбуці
16 Подія року “Виставку можна відвідати до 21 травня”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Ювілей небайдужості

Ігор ЗОЦ За три десятиліття “Український Дім” пройшов чимало випробувань, був в епіцентрі двох революцій, знав злети і періоди занепаду. Тут відбувалися міжнародні та державницькі заходи за участю президентів та високих іноземних делегацій, масштабні культурно-мистецькі акції, ця будівля вітала знаменитих діячів, політиків, митців, ставала штабом для мітингувальників і потерпала від безчинства силовиків у часи суспільних зрушень. Саме на східцях цього палацу в 2012 році збирався Мовний Майдан – велелюдний протест проти ухвалення сумнозвісного закону “Про засади державної мовної політики”, що передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%... Не всі події знайшли відображення в ювілейній виставці, але вона віддзеркалює найважливіші, ті, до яких мав стосунок Національний центр з перших днів діяльності в 1993 році як потужний культурний хаб столиці. Виставковий проєкт пропонує своєрідний екскурс культурним життям Києва від літа 1991-го, коли в цій будівлі, що стояв тоді пусткою, відбулася незвичайна, як на радянський ще час, виставка – інсталяція київського художника, майстра перформансу Федора Тетянича. Дійство митця стало символічним очищенням будівлі від комуністичного спадку й духу колишнього Музею леніна (1982–1990). Цей відомий колись перформанс Тетянича можна переглянути на відео в одному із залів. У кількох залах центру представлено знакові імена та твори українського класичного і сучасного мистецтва у фрагментах окремих проєктів, фото-і відеодокументації, текстах. Один із залів відведено виставці “Мистецькі імпресії”, що відбулася в 1994 році, яку організатори назвали тоді “своєрідним зрізом українського образотворчого мистецтва останніх років, який дає вичерпне уявлення про широту і діапазон на прикладі досить уже знакових імен”. На афіші знаходимо відомі імена: Олександр Дубовик, Володимир Цюпко, Петро Малишко, Іван Марчук та інші. Зараз можна побачити твори декого з цих митців, а також “Поле” Петра Гончара, “Аеропорт” Олександра Гнилицького, “Нові люди (Безхатько)”, “Стара з козою” і “Голод” Якима Левича. Привертають увагу відвідувачів і картини знаних з радянських часів українських митців: “Стара клуня” Тетяни Яблонської, “Ранок” Миколи Глущенка, “Захід сонця в лісі” Віктора Зарецького, “Рембрандт” Олександра Ройтбурда та ін. Фотопроєкти завжди викликають жвавий інтерес – є такі й на виставці. Ігор Гайдай у панорамному форматі зафіксував різні колективи. Це роботи суголосні нашому часу: “Бійці полку “Азов” (2015), “Гірники шахти “Глибока” (2006), “Працівники заводу Антонов. Літак “Мрія” (2012). Сумно, але в такому складі, що зафіксовані на фото, люди вже не зберуться. Шкода і безглуздо втрачений легендарний літак, а зображена на знімку потужна шахта опинилася на окупованій російським агресором території. Хвилюють і фотоспогади про Помаранчеву революцію і Революцію Гідності, але не більше десяти світлин в одному залі і стільки ж – в іншому, надто вже скромною вийшла розповідь про ці історичні події. Можливо, організатори виставки вирішили, що охочі більше дізнатися про народні протести вирушать до Національного музею Революції Гідності, але ж саме “Український Дім” був в епіцентрі драматичних подій. Д р а м а т и з м російсько-української війни на виставці передають проєкт-документ “Вікна” Світлани Ключковської про обстріл Києва і, зокрема, “Українського Дому” 10 жовтня 2022 року, фотографії Євгена Малолєтки і його колег у проєкті “Війна”. За інформацією організаторів виставки, у рамках паралельної Днями “Український Дім” презентував виставку “Ювілей небайдужості”, присвячену 30-річчю створення цього Національного центру.
16 Подія року “Виставку можна відвідати до 21 травня”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Розпочато передплату на періодичні видання на ІІ півріччя 2023 року

З 28 квітня поточного року — за електронною версією Каталогу видань України "Преса поштою" Передплату можна оформити за "Каталогом видань України "Преса поштою": на сайті ДП "Преса" www.presa.ua на сайті АТ "Укрпошта" www.ukrposhta.ua у відділеннях поштового зв'язку в операційних залах поштамтів у пунктах приймання передплати Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Подія року “Виставку можна відвідати до 21 травня”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин