Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Боже, я даю Тобі руку, І совість, і волю, і душу. Україну поклавши на плечі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Зануритись у течію Небесної ріки Небесна течія. Духовні поезії / В. А. Погорецький. – Тернопіль: Крок, 2022. – 168 с.

Слово Просвіти, №18 за 2023 рік

Валентина СЕМЕНЯК А й справді, чи доводилось вам коли-небудь занурюватись у течію Небесної ріки? А пірнати в неї? Одразу передбачаю різні відповіді, адже скільки людей, стільки й думок. І це зрозуміло, адже у кожного з нас своя Небесна течія. Недарма пишу це слово з великої літери, бо надаю йому, як і автор однойменної книжки – отець Василь Погорецький, особливого значення. У дитинстві все було просто: ти горілиць падав у розкішні оксамитові трави і з розгону “пірнав” у Небесну течію тієї самої недосяжної небесної ріки. Однак парадокс в іншому. Що швидше ми дорослішаємо, то менше всередині нас залишається неповторного дитинного світу – з часом його поглинає “ненаситний” матеріальний довколишній світ. Непроминальна Небесна течія віддаляється… І лише той, хто зумів піти проти “земної” течії пристрастей і бажань, зможе відкрити течію Небесної ріки в собі, і зрештою – “рости – не маліти душею” (“Коли йдуть віряни до рік і джерел”). Рано чи пізно людина ставить собі запитання: “Хто я? Для чого прийшов у світ? Яке моє призначення в цьому мінливому та неспокійному світі?”. Безіменний вірш, яким відкривається збірка “Небесна течія”, – це мотто творчого задуму поета отця Василя Погорецького, вірш-благословення. П’ять разів звертається до нас Господь: “Дай свою руку!”. Господь, Ісус, Христос, Спаситель – як багато імен у Творця! А знаєте, чому саме руку? Чому, наприклад, не долоню? Бо рука… найближче до серця. Кажуть, що коли Господь створив людину, то забув про руки. “Що ти хочеш?” – запитав у неї. “Щастя”, – відповіла людина. Тоді Господь замислився на хвильку, прикріпив руки і сказав: “Щастя в твоїх руках!”. Тож особлива підказка-одкровення звучить у цих рядках: “Боже, я даю Тобі руку, // І совість, і волю, і душу. // Україну поклавши на плечі // Двигаю льос її за Тобою. // Боже, ми всі єдині // Йдемо у святість: // Тобі – серця наші, // Тобі – наша вдячність” (“Дай свою руку!”). Напрацьовувати духовне зростання Мені цікаво читати опоетизовані намолені священничі записи, адже вони не схожі на інші. У них відсутня зайвина світської суєти, лише відбірне зерно мудрости в очікуванні спраглих душ-ґрунтів. Окремі рядки ніби “вирвані” з лихолітнього сьогодення, хоча книга датована минулим роком. Поміркуйте самі: “Розуму ж дай всім невігластва жертвам, // Щоб скерувать їх на праведний шлях, // Й тим, хто кадить Тобі славу у церкві, // А сам по шию погруз у гріхах” (“Плебс – він про помсту святим все волає”). Важко, дуже важко відділяється сьогодні в духовному світі полова від зерна. Живемо в епоху Очищень. Автор вільно сповідається перед Творцем, вдається до одкровень або ж просто до щирої розмови. Його не бентежать проминулі роки, які “посивіли”, і життєва ріка “біля ніг”, її “хвильки суму й сподівань” отець сприймає як належне. З болем у серці аналізує сучасні події, пишучи про людську зраду, про паплюження істинних заповідей. У його рядках гнівним набатом звучить: “Не такі страшні чужі пилати, // Як свої манкурти вітчизняні. // Через них судилось нам страждати, // Жити у постійнім покаянні. // Що ж відкриє Божий Суд усім // Воскресіння стовпову дорогу. // Землю струсоне, як вдарить грім… // Та лиш праведні підуть до Бога” (“Став Ти, Христе, жертвою обмов”). Усі перед Богом рівні. Усі мають можливість зростати в Дусі, щоденно напрацьовувати духовний поступ, який і виведе до тієї, на перший погляд, недосяжної небесної течії, яка насправді притишено криється всередині кожного з нас і з якою ми приходимо в цей незбагненний і доленосний світ. Як літописець своєї доби Поетична добірка не означена розділами, назвами чи датами, тому й нагадує духовний опоетизований щоденник. І в моїй уяві одразу вимальовується замислена постать священника, котрий віддано шукає себе в молитвах, а шукаючи, творить Слово, бо ж спочатку було воно. Ось перед нами містерія Різдва. Отець як літописець своєї доби, у глибоких роздумах про глибинну сутність цих святочних днів, тому й народжуються в одкровенні сердечні рядки: “Я Тройці Пресвятій молюсь // За Рождество Христа чудесне, – // Аби на Україну – Русь // Зійшли Дух Божий, Рай Небесний” (“Із хати вийшов на подвір’я”). Лише в серці, сповненому невимовної любові до світу, знаходять прихисток слова, оповиті ніжністю з “небесної течії”, і тоді навіть спориші, які лежать під зимним снігом, “леліють сон Христа-Дитяти” (“Родився в яслах Бог, на сіні”). Уважно вчитуючись, відкриваю для себе ясні дороговкази віри (“І віра зросла, піднеслась // У змісті життя мойого: // Творець мені руку подасть, // як вчую душі знемогу”). І саме в ці дні отця Василя – поета огортає той стан, коли він усвідомлює сакральну важливу інформацію і зізнається: “Збагнув, що в душі чужій зможу // Розвіяти мороку ніч, // Лише як моя душа, Боже, // Не знатиме протиріч” (“Відкрилося знов у Різдві”). Ось воно – осердя духовного стану: прагнення привести до гармонійного ладу спочатку власну душу, а вже потім допомагати іншим. Крізь поетичні строфи прозорливим сяйвом проступають духівничі настанови: “Тим лиш Неба допомога // Буде, що в краю своїм // Із молитвою до Бога // Дружно зводять спільний дім” (“Там – однакові для Бога”). Весняне пробудження не просто додає сил і снаги, а й “Зав’язі думок сміливих” (“Крізь опалий лист безмовний”), і отець щедро ділиться ними з нами. А ще складає обіцянку перед Творцем, який покликав його до священничої місії: “То ж щодня ступати буду, // Спасе, у Твої сліди”. Схиляю голову перед автором, бо треба бути духовно відважним і сміливим, аби взяти такий намір. Відповіді на підтвердження мовленого знаходжу у наступних рядках наступної поезії: “Дух Господній має бути з нами – // Він у Царство Боже приведе. // В тиші зі Святими письменами // Я тепер спілкуюся щодень” (“Для вірян усіх це дата з дат”); “З підступним злом я у двобої // Завжди – чи ранок, день чи вечір” (“Беру і я свій хрест на плечі”). Про символіку дев’ятки Наступний щоденниковий запис багатовимірний – це радість Душі, бо йдеться про Великоднє свято. Саме він спонукав мене до піднесених думок. Безіменний вірш так і починається: “Христос Воскрес! У свята Великодні…”. Дев’ять строф і дев’ять разів перший рядок величається радісним окликом “Христос Воскрес!”. Число 9 символізує духовну зрілість людини, означає завершеність якоїсь важливої дії. Пригадаймо, саме о 9-й годині Ісус сказав: “Сталось”. Покарання за гріх було сплачено Його вірністю. У Біблії читаємо про 9 плодів Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал. 5:22-23). У Книзі Книг йдеться про 9 дарів Духа: про слово мудрості, слово знання, віри, дару зцілень, чудотворення, пророцтва, розпізнавання духів, різних мов, тлумачення мов (1 Кор.: гл. 12-14). А ще є 9 блаженств: блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне; блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться; блаженні лагідні, бо вони успадкують землю; блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться; блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть; блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать; блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться; блаженні гнані за правду, бо їхнє Царство Небесне; блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах (Мт. 5:3-11). Я не певна, що автор цього вірша свідомо його структурував, аби охопити всі духовні аспекти. Той, хто щодня в молитві, здатен перебувати у стані пробудженого Духа. Тим більше, що “події” у згаданому вірші відбуваються на цвинтарі, під час освячення могил рідних. Поет-священник ревно молиться за “душі загиблих в бою” і благає поселити всіх в Раю. Коли в душі вічне Різдво Поезія “То духовна потреба” змусить душу кожного читача щиро трудитись на духовній ниві, працювати над собою, вдосконалювати свій духовний розвой. Торкає серця її рядок “Висотою до Неба // Храми зводьте в душі!”. Згадую відомого українського письменника Олеся Гончара і його “репресований” роман “Собор”, у якому він вустами своїх героїв палко закликав: “Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!”. Важко з цим не погодитися, адже душам нашим так потрібні любов, доброта, милосердя, особливо сьогодні – учас лихолітньої війни. Ключі від потаємних церков, покаянна сльоза, сповідь, молитва, віра, Любов, серце, ангел – сакральна символіка, притаманна не лише згаданій поезії, а й усій творчості отця Василя Погорецького. А читаючи “Хай роз’єднаний люд об’єднається врешті // У смиренній до Господа спільній молитві!” (“Знову чвари, гризня, знову розбрат між нами”) – як не згадати Шевченкове “Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!”. Сповідальні строфи поета-священника – це “тиха розмова з Богом” і ясне розуміння, що “без Бога ти ніхто”. Рядок “Маймо духовну потребу – // Віру у Тройцю святу” спонукає до думки про одну притчу. Маленьке хлоп’я, лягаючи спати, звернулось із проханням до матері, що коли воно вночі зголодніє, аби мама розбудила й нагодувала. На що та відповіла приблизно так: “Сину, у цьому немає потреби, голод розбудить тебе сам”. Так само і духовний голод. Рано чи пізно він пробуджується, це може статися навіть на смертному одрі. Людина сама почне шукати духовну “їжу”. Бог – це безмежний Океан милосердя, Він обов’язково потурбується про вашу духов-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин