Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші · “У цьому світі, де тебе вже немає, лишилися люди, яких ти любив”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

При свічці, яку запалила війна

Слово Просвіти, №18 за 2023 рік

Галина КИРПА І Це не дощ. Це плаче моя тополя під вікном. І я не знаю, чим її втішити. Я кажу їй: – Уже весна, скоро буде тепло. А вона заходиться ще більшим плачем. Аж захлинається. Рідна моя, сестро моя, тополенько срібна! Обіймаю її, а вона тремтить. Тремтить і плаче. Я не розмикатиму обіймів, поки вона не виплаче сльози. А потім ми удвох беремося латати небо, обстріляне зусібіч, і з наших пальців капатиме кров – крапля за краплею, поки вся не викапає додолу, і з неї проросте мале тополенятко – одне, друге, третє... соте... тисячне...мільйонне... А тоді піде дощ – справжній український дощ, який не забуде ані сльозини, що впала з очей і тополі, і найменшої людини на цій землі. ІІ Любий мій, любий – ти уявляєш? – я тепер щоночі лягаю спати з автоматом у руках. – Та ну, – смієшся ти із своїх занебесних небес. – З автоматом? Та ж ти жодної квітки ще не зірвала, на жодну мурашку не наступила, не минула жодного дерева, щоб не обняти. Навіщо тобі автомат? А я не сміюся, я вже не стримую гнів, я вже не кажу, я криком кричу: – Щоб убити потвору, що нищить наш світ! Цей світ, у якому добре жилося і квітці, й мурашці, і кожному дереву, яке дочекалось весни і не може радіти. Безжальну потвору, яка запаскуджує все, на що гляне. Любий мій, любий, ти тепер ближче до Бога, ніж я, запитай-но у нього, чого стара жінка бере до рук автомат, а він тільки дивиться й каже: “На все воля Божа”… ІІІ Не вистачає... як же не вистачає... твоїх очей і твоїх обіймів у цьому тісному бомбосховищі. Тут можна без них задихнутися, а я ще дихаю. Мимоволі комусь усміхаюся, то заходжу, то виходжу, то щось роблю – не те, що хотіла б робити, а те, що повинна, і весь час боюся, щоб не загинуло в небі наше беззахисне сонце. Не вистачає... як же не вистачає... твоїх премудрих порад і тих кумедних імен, які ти для мене вигадував, немов жартома, а я їх приймала й тулила до самого серця. І коли тепер вони часом вчуваються, я усміхаюся, але вже не машинально, а з якоюсь неусвідомленою надією, що не загине у небі наше беззахисне сонце... Заплющую очі – і чую їх знов... І знов... і знов... і знов... Це те, чого нікому не розповісти, бо хіба може хто-небудь збагнути, мову двох закоханих, схожу на есперанто? Хіба що вітер, та й то – якщо нашорошує вуха, крадькома прошмигнувши у бомбосховище. Не вистачає... як же не вистачає... бодай коротенької хвильки, яка ще зовсім недавно звалася щастям. ІV Любий, це б ми з тобою і поговорили... Але тепер я говорю сама – за двох. Розказую, як минула ніч. Як мене приспало радіо і гідазепам. Як сиренило за вікном. Як я часто ходжу до того розбомбленого будинку потойбіч метро і думаю, що це міг би бути й наш будинок. Та цього разу знов пронесло... Ти кажеш, що все це й сам бачиш і що не хотів би такого бачити наяву. Як добре, що в мене є ти – є з ким поговорити, хоч хотілося б зовсім-зовсім про інше. Про те, що я переклала ще одну повістинку з норвезької... Написала ще один спогад… Жменьку віршів… І кілька абзаців своїх безкінечних “уліт”… Ти кажеш мені “молодця”, мовляв, наберися терпіння... мовляв, більше думай про пору нашого щастя, спомини – найпомічніші ліки... А я кажу: – Ну як таке може бути? Колись ти розказував, як німці спалили вашу хату й там згоріла Мурка. А тепер я розказую, і... вже не про німців. А про новітню мерзоту. Про спалені міста і села, музеї, школи і церкви й театри... Про вбитих дітей, немовляті стареньких людей... Про воїнів світла... Про коней-біженців, яким тільки вчора наша донька переслала гроші на сіно… Ну, а Мурок, здається, ніхто й не рахує... *** Півторамісячне дитя, золотесеньку дівчинку, яку не знати як і звали, рашисти вбили разом із ангелом, що дрімав у неї на плечі. Дівчинка більше не плаче. Хоч півторамісячні діти плачуть часто й багато, бо на те вони діти. Ангел плакатиме вічно, бо на те він ангел, і вже ніколи не заспіває їй: – Люлі-люлі-лю... *** У душі моїй Вони хочуть Облаштувати казарму. А дзуськи! А дзуськи! Моя душа замінована і вибухне щойно поріг переступить банькатий мізерний монстр. *** Ось і літо. Вже й повноліття. Я чую, як здригається його обстріляне серце. Я бачу, як кровавить його душа. Літо все у жалобі – щоранку обливається росою. Мабуть, то сльози, бо квіти плачуть так само, як ми. І так само, як ми тепер – не витирають сліз. *** У Гриба народився син. – Дарую тобі шапку, – сказав Гриб. – Тільки ніде її не знімай. Не треба виставляти напоказ свої маленькі вушка. Нехай всі думають, що вух у нас немає. *** Самота вже така густа, хоч ножем ріж. Ходжу навшпиньки, боюся злякати те, що ще маю. Світло уявне розсіює темінь і стає на сторожі. Самота вже така густа, хоч ножем ріж. *** Дмитрові У цьому світі, де тебе вже немає, все щомиті змінюється, та розказати нічого – якесь воно все дріб’язкове й несуттєве. У цьому світі, де тебе вже немає, лишилися люди, яких ти любив, і голуби, які тепер літують без тебе, нечитані книжки й чисті блокноти з ненаписаними віршами, наші незакінчені розмови, яких без нас ніхто не реставрує. І лишилося все невидиме, що завжди лишається від дуже добрих і чистих людей. Лишається й нікуди не зникає. *** Цяткою в небі щез День – перелітний птах. Оксана Шалак Старенька осінь вже у віці, коли не кожен день веселий. Сидить сльоза у жовтій квітці, а може, то безсонний джмелик. Той, що літає твоїм садом, і славить кожен божий день. Він потім знов у квітку сяде, чи, пак, не сяде, а впаде. І коли день почне чорніти, заплющить небо очі сині, побачить джмелик, що вже літо тримається на волосині. Вальс дощу В моєму світі, де нема людей, де всі переселилися в фейсбуки, лиш дощ босоніж травами бреде, і я до нього простягаю руки. Мій доще незрадливий, почекай, постій, бо перетрудиш собі ноги. Сьогодні ти для мене, мовби рай біля цієї битої дороги. А може, ми з тобою близнюки. Смішні обоє – з мокрими носами. Ти поливаєш у саду стежки, неначе твориш неповторні гами. Я ще постою. Нашорошу вуха. А ти вже йди. Іди собі ген-ген. Там десь на обрії тебе дослухає і збереже для вічності Шопен. Народження Це не просто квітка. Не пролісок. Не підбіл. Не фіалка Це вже народилася Весна. *** Моє серце не долетіло до бомбосховища. У нього влучили ті, що не стріляли, а всміхалися. *** Грасі, яка знає про безсонну птаху більше, ніж я Синьо на світі, синьо, синьо-безмежний рай. Птахо, якщо прилетіла, більше не відлітай. Бачу тебе повсюди, навіть там, де нема. Зими не було й не буде, чому ж усюди зима? Душу пронизує протяг і огортає щем. Птахо, безсонна птахо, ти мені пахнеш дощем. У дзьобі твоєму – радість, на крилах – ночі печать. А небо, бездонне й весняне, завмерло в твоїх очах. *** Не роздягайся, осене, так швидко, не квапся, люба, зачекай. Постій ще хвильку! Не дай гульвісі-вітрові порозстібати всі до одного ґудзі на твоїй ошатній сукні! Ще встигнеш насвітитися за зиму своїм голим тополиним тілом. Прикрий бодай листочком декольте. *** Десь там, де починається край ночі, гори споминів муром стають. А потім тишу розтинає вибух – так лише спомини і землетрусять. У стільки балів, що лихоманить душу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин