Національна еліта · “Тоталітарна влада переслідувала тих українських кіномитців, твори яких вирізнялися національною самобутністю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Епізод з біографії фільму “Криниця для спраглих”
Слово Просвіти, №18 за 2025 рік
Леонід МУЖУК
Сценарій ігрового фільму “Криниця для спраглих” Івана Драча спочатку був опублікований у літературному журналі “Вітчизна”. І це відбулося раніше з’яви самого фільму, який за цим оригінальним сценарієм поставив Юрій Іллєнко. Як відомо, багато років фільм пролежав на так званій “полиці заборонених фільмів” (за “партійною” вимогою цей фільм насправді підлягав повному знищенню). Кінематографічна біографія “Криниці для спраглих” надто драматична і насичена гострими конфліктами. Довготривале переслідування цього твору – особлива сторінка колоніального періоду українського кіно. Надто показовою була та історична заборона. Тоталітарна влада системно переслідувала тих українських кіномитців, твори яких помітно вирізнялися національною самобутністю кінематографічної культури. Механізм заборони показу українських фільмів (з подальшою ліквідацією усіх вихідних фільмових матеріалів) застосовувався як упереджений каральний захід до найяскравіших творів “українського поетичного кіно”. Тодішній правлячий режим вилучив із суспільного культурного процесу цей новаторський фільм Івана Драча і Юрія Іллєнка, аби не утверджувалася в українській культурі її самобутня національна складова. Варто зазначити, що обидва митці неодноразово зазнавали “партійно
радянської” помсти за порушення формальних ідейних канонів так званого “методу соціалістичного реалізму”, спрямованого на ідейну підтримку колоніальної політики, що панувала в тодішній московській імперії. Але приречений на знищення фільм “Криниця для спраглих”, всупереч жорстоким вимогам місцевих прислужників московського тоталітарного режиму, Юрій Іллєнко врятував. І це був не просто якийсь щасливий факт випадкового порятунку, а дуже складна й надто ризикована та самовіддана боротьба режисера за життя свого твору. Нема нині жодного відомого кінематографіста, який не освоював би свого часу образну структуру цього фільму. Всі покоління молодих кінематографістів, захоплюючись режисерською винахідливістю Юрія Іллєнка, вивчали й вивчають унікальний мистецький арсенал його оригінальних кінематографічних винаходів, застосованих у цьому фільмі. І дивуються мистецькій неповторності художніх кінообразів. Духовно збагачуються вражаючими кінометафорами та символами, якими густо сповнений цей твір. Врятований режисером його фільм і тепер продовжує певним чином виконувати свою творчу місію для українського суспільства. У біографії цього твору трапилася одна неймовірно цікава подія, що відбулася, ясна річ, не випадково. А відбувалася вона в конкретний історичний день – удень відзначення сімдесятирічного ювілею Івана Драча. Тож мовиться тут про історичний факт, досі не висвітлений належним чином як документальний епізод нашої історії, що по суті є найяскравішим історичним моментом, в якому публічно і надто промовисто розкрилися характери обох великих українських майстрів кіно, об’єднаних однією кінематографічною справою. За цим фактом, врешті, для нас постає наочний приклад великої людської дружби й справжніх творчих взаємин між сценаристом й режисером. А Іван Драч з Юрієм Іллєнком не просто товаришували. І щоб збагнути суть їхніх стосунків, пропоную уявити неповторне за своєю щирістю і за сценічною режисурою постановочне дійство, свідком якого я був у той незабутній історичний момент. На сімдесятиріччя Івана Драча мені довелося організовувати в Будинку кіно творчий вечір. Подія з огляду на біографію ювіляра (поета, сценариста й громадсько го діяча) вимагала неабияких організаційних зусиль і продуманої режисури організованого “масового заходу”. У головному списку шанованих ювіляром українських митців, звісно ж, на першому місці був Юрій Іллєнко. Іван Драч сам йому зателефонував і запропонував, щоб той поділився своїми спогадами про роботу над їхнім спільним фільмом. Тож попередньо узгоджена з ювіляром, а потім відповідно до його побажань і завдяки, щоправда, неабияким фізичним зусиллям кіношних художників ретельно оформлена сцена, лише за пів години до початку цієї події зазнала найсуттєвішого доповнення. Намальований на білому полотні золотистими фарбами гі
Юрій Іллєнко гантський соняшник – символ поетичної творчості Івана Драча (“Соняшник” – перша його книжка) – опинився на другому плані. Натомість, трохи ліворуч од центру сцени смисловим акцентом уже красувалася “нова декорація” – справжня сільська криниця з крутою дугою корби. Та залізна корба стирчала в кругловидій криничній колоді, обмотаній теж справжнім криничним ланцюгом з причепленим до нього чималим цеберком для витягування води з криниці. Юрій Іллєнко власноручно все це змонтував. Він тоді виставив на головній кінематографічній сцені України не тільки справжню, але й легендарну історичну українську криницю. А було це так. Спочатку поїхав на правобережну Черкащину. Розшукав натурну локацію, де знімався його знаменитий фільм. І хоч дорога була далека, але криницю, яку колись знімав, там уже цілою не знайшов... Розказав мені згодом, що цілковито струхлявіли цямрини. Тому поїхав старенькою “Маздою” на правий берег рідної Черкащини. Поїхав туди, де понад півтора століття стояла стара криниця і живила водою всіх спраглих ... З тої криниці й сам він пив воду. Бо поїхав до своєї садиби, де жив улітку й де виношував більшість задумів для своїх фільмів. Його садиба примикала садком до розлогої території, на якій колись ського району Рівненської області; Віталіна Ящук, учениця 6 класу Пільноолексинецької філії опорного закладу Городоцький ліцей №2 Городоцької міської ради Хмельницької області; Соломія Литвин, учениця 10 класу Княгининівського ліцею Волинської обласної ради. У номінації “Поезія” пере могли: Дем’ян Ковальов, учень 4 класу Остерського ліцею № 1 Остерської міської ради Чернігівської області; Михайло Удовиченко, учень 6 класу ліцею № 1 Охтирської міської ради Сумської області; Ксенія Бігус, уче
Іван Драч був маєток Максимовича (перший ректор Київського університету). Іллєнко часто хвалився географією своєї садиби, що впритул примикала до колишньої території його відомого історичного сусіда. Коли мова заходила про “незамулену” стару криницю, з якої пив воду Тарас Шевченко, коли приїжджав до Максимовича, то Іллєнко без жодних жартів і дуже твердо констатував, що і йому, Іллєнку, теж випала можливість пити воду з цієї історичної криниці. Бо, мовляв, як могло бути інакше, якщо ця криниця – біля його садка... Тож для того ювілейного творчого вечора Юрій Іллєнко сам демонтував усю верхню (відкриту над землею) частину “історичної” криниці. Умостив на даху свого автомобіля криничні цямрини і решту деталей, включно із задертою догори дугою корби, і помчав удосвіта на Київ. Доставив її вчасно та змонтував на першому плані столичної кінематографічної сцени. Так криниця зайняла там головне місце і, як з’ясувалося потім, зіграла там для того ювілейного дійства свою ключову роль. Той вечір мої оператори повністю записали на DVC PRO. Ця магнітна плівка, при тривалому (архівному) її зберіганні, має здатність, на жаль, втрачати якість зображення. Де які фрагменти вечора я залучив до моєї авторської програми “Кіно і час”, проте цілим екранним твором ту подію не вдалося висвітлити. Економіка країни в той період помітно занепала, а на кіновиробництво не вистачало навіть мінімальних ресурсів, щоб змонтувати й озвучити повноцінний документальний фільм. А було на тому вечорі так, що, вийшовши на сцену, Іллєнко вже з неї не зійшов до фіналу вечора. Черга готових до виступу спікерів остаточно застопорилася, і ніхто з них уже навіть не силкувався піднятися на сцену. Бо Іллєнко натхненно розповідав про “Криницю для спраглих”. Усі зачаровано слухали. Ніхто тоді не від чув, як збіг час вечора. Щоправда, сам Драч кілька разів просив:
ниця 10 класу Бориспільського академічного ліцею імені Анатолія Федорчука Бориспільської міської ради Київської області. “Цей конкурс – не лише про Івана Франка. Це про силу українського духу. Про дітей, які не зламались, а навпаки – перетворили свої переживання на поезію, прозу й ілюстрації. Цьогоріч найбільше творів про війну, про мрію, про свободу. Діти відгукуються на сучасність дуже тонко і чесно. І цей конкурс – доказ, що українська культура має майбутнє”, – наголосила координаторка конкурсу Ольга Нижник.
“Юрку! Дай можливість ще комусь щось сказати!”. Була навіть мить, коли Іван Федорович упав на коліна перед Іллєнком, благаючи: “Я тебе останній раз прошу!”. Але й цей жарт не переконав Іллєнка, бо він бачив, як кінематографічна громада захоплено сприймала все ним сказане. На другий день Юрій Іллєнко ту криницю відвіз і поставив там, де вона стояла. Коли ж тяжка хвороба надломила його так, що відчув свою останню мить, то попросив обох синів, щоб звели його на ноги, аби міг умерти стоячи. Так і відбулося... Сини виконали його волю: він стояв тоді у світлиці своєї хати – і бачив у своє вікно свою криницю... На сороковий день по тому, як Юрій Іллєнко пішов у кращий світ, я записав з Іваном Драчем для авторської телепрограми “Кіно і час” 30
хвилинний спогад – і про Юрія Герасимовича, і про їхню спільну з Іваном Федоровичем “Криницю...”. Сценарний же аспект в історії цього фільму надто загадковий. І щоб пояснити чому, наведу думку Івана Драча, висловлену ним утому вже тепер теж історичному спогаді, що я записав для телебачення: “Іллєнко зняв фільм так, як хотів... Бо саме так побачив мій сценарій. Але я такого ніби йне писав. Коли Іллєнка розпинали за той фільм, я й слова не зронив, що мій сценарій – інший. Якби я сказав, що це не мій сценарій, то Іллєнка посадили б. Я не міг такого сказати...”. Відійшов у кращий світ і незабутній Іван Драч. А реабілітований фільм все
таки живе. Багату кіномову “Криниці для спраглих” вивчають усі молоді кінематографісти. Що ж криється за цим історичним фактом й усім тим, що явище виклав тут? Якщо коротко, то це, насамперед, глибинна таїна технології створення кінообразу. Це суб’єктивне перекодування режисером художнього змісту літературного тексту, написаного сценаристом. Це еквівалентне перенесення сили художнього образу, створеного словом, на екранну мову кіно. Я іноді перечитую у старому журналі “Вітчизна” текст того сценарію Івана Драча. І щоразу бачу там усе те, що Юрій Іллєнко поставив у фільмі, суб’єктивно перекодувавши ту кіноповість учи не найпоказовіший зразок українського поетичного кіно. Поетична складова таланту Івана Драча, позначилася на драматургії й інших фільмів, створених за його сценарною участю. Але це вже значно ширший і теж показовий історичний аспект сценарної майстерності у тісному її взаємозв’язку з режисерською діяльністю.
Міжнародний фонд Івана Франка висловлює щиру подяку спонсорам конкурсу: голові Правління Львівського товариства у м. Києві Тамарі Смовженко, АТ “Європейський промисловий банк” та голові Наглядової ради банку Віталію Романчукевичу, а також Благодійній організації “Серця єдності” та її директорові Миколі Вірьовкіну. Організатори щиро дякують також Збройним Силам України, завдяки яким маємо змогу підтримувати дитячу творчість навіть під час війни. Власн. інф.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
