Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ До Дня піхоти в Києві відкрили фотовиставку “Перша лінія”. Це присвята тим, хто в надскладних умовах тримає фронт. В експозиції представлені роботи авторства як військовослужбовців Сухопутних військ, так і цивільних фотографів. Серед них: Сергій Нужненко, Влада та Костянтин Ліберови (LIBKOS), Олег Петрасюк, Роман Чоп, Андрій Рубцов, Валентин Кузан, Юрій Мате, Олександр Рихлицький, Василь Веселовський, Андрій Андрієнко, Оксана Чорна, Анатолій Мельник та Олександр Денисенко. На відкритті експозиції начальник управління комунікацій Командування Сухопутних військ полковник Віталій Саранцев зауважив, що сучасна війна – це технології. Вони постійно змінюються, розвиваються та вдосконалюються. А всі інноваційні рішення російсько-української війни мають на меті одне – зберегти життя та здоров’я наших воїнів. Але яким би технологічним не ставало українське військо, його бойовим хребтом все одно залишається піхота. “Сьогодні Україна стоїть, бо стоїть піхота”, – зазначив пан Саранцев. Експозиція “Перша лінія” розмістилась на початку переходу з “Південного” на “Центральний” залізничний вокзал Києва. Локацію обрали невипадково, адже залізничний вокзал – місце перетину тисяч людей, які щодня приїжджають до Києва чи їдуть з міста, а також зустрічають друзів, рідних та знайомих. Для цивільних – це нагадування про щоденний титанічний подвиг піхотинців. Для військових – данина поваги та знак того, що в тилу завжди пам’ятають і пам’ятатимуть про них. Побачити світлини проєкту “Перша лінія” можна буде протягом двох тижнів. З офіційної фейсбук-сторінки Сухопутних військ ЗСУ ними учасниками боротьби за свободу. - Протистояти російським маніпуляціям – бо спотворення історії використовується Кремлем як інструмент агресії. Пам’ятаємо заради майбутнього Сьогодні Україна знову бореться за свою свободу – цього разу проти нового агресора, який хоче переписати історію. Наш обов’язок – пам’ятати справжню ціну Перемоги, вшановувати своїх героїв і не дозволити стерти українське обличчя перемоги над нацизмом. Нам потрібна власна історія, зокрема про одну з основоположних ролей України у перемозі у Другій світовій війні! Будьмо гідними героїчного минулого України, нашої історії. Ми з Павлом Мовчаном, очільником ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, і з Дмитром Ломачуком – “Кінологос”, спільно з ПАТРІОТами вже розпочали цикл документальних фільмів від Святослава до Небесної сотні і до Небесних полків. Хай буде з нами Бог і Україна!
ЮРІЙ МОСЕНКІС
ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
14–15
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Микола ГОЛОМША
8 травня – День пам’яті і примирення, коли увесь світ згадує перемогу над нацизмом. Для України ця дата особлива: українці заплатили за перемогу над фашизмом страшну ціну, але сьогодні Росія намагається привласнити собі цю перемогу й нівелювати роль України. Внесок України у перемогу над нациз¥ мом - Понад 7 мільйонів українців були мобілізовані до лав Червоної армії. Близько 250 тисяч українців воювали також у лавах союзницьких армій – американської, британської, канадської, польської армій. - На фронтах загинули приблизно 2,5 млн українських солдатів. - Українська територія стала одним із головних театрів бойових дій: Київська, Харківська, Дніпровська, Львівсько-Сандомирська операції визначали хід війни на Східному фронті. - Україна дала фронту значну частку військової техніки, харчів та ресурсів: заводи Харкова, Дніпра, Запоріжжя працювали на перемогу. - Саме українські міста – Київ, Одеса, Севастополь – одними з перших отримали почесне звання “міст-героїв”. Важливо пам’ятати: війна принесла
Україні катастрофічні втрати – 8–10 мільйонів загиблих, знищену економіку, депортації, голод 1946–47 років. Як Росія привласнює перемогу Після розпаду СРСР Кремль розпочав систематичну політику: - Монополізація перемоги – Росія оголосила себе “спадкоємицею СРСР” і єдиним “переможцем”, ігноруючи внесок інших народів СРСР, зокрема українців. - Історичні маніпуляції – у російських наративах українці часто зображуються або зрадниками, або другорядною силою в Другій світовій війні. - Використання перемоги як пропаганди – сучасна Росія використовує культ “побєдобєсія” для виправдання власної агресії, зокрема війни проти України після 2014 року. - Дискредитація української пам’яті – Росія активно очорнює український визвольний рух, спотворюючи образ УПА та українських борців за свободу. Чому для України важливо повернути свою історію Українці мають право і обов’язок: - Вшанувати власних героїв – усіх, хто воював за свободу України і за перемогу над нацизмом. - Говорити правду про свої втрати і внесок – щоб світ знав, що українці не були лише “підданими” імперії, а й актив-
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 7 міс. — 455 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Сприяйте збільшенню кількості зенітних розрахунків підрозділів ЗСУ, забезпечуйте їх сучасним обладнанням, купуйте засоби РЕБ”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ника української мови та підгав кувача російських більшовиків комуністів була геть недоречною на могилі того, хто плекав українське слово і належав до підпільного “Братства тарасівців”, – коментує громадський активіст Вадим Поздняков, який клопотав перед профільним департаментом ОДА за демонтаж таблички. У Департаменті культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської ОДА повідомили, що таблицю замінили спільно з музеєм
заповідником імені Михайла Коцюбинського. Тепер там цитата Панаса Мирного. Сталося це перед 112
ю річницею смерті просвітянина, 25 квітня.
Станом на 2025 рік 58% українців переконані, що російську мову взагалі не варто викладати в українських школах. Такі результати опитування Київського між народного інституту соціології. І це найвищий показник за всю історію подібних досліджень, повідомляє видання “ВСВІТІ”. У 2023 році таку ж позицію поділяли 52% опитаних, а ще кілька років тому цифри були зовсім іншими. Наприклад, у 2019 році лише 8% виступали проти вивчення російської, тоді як 30% вважали, що її треба викладати на рівні з державною. Ще 26% тоді хотіли, щоб їй приділяли більше уваги, ніж іноземним мовам. Сьогодні ж ситуація змінилась докорінно. Лише 29% українців готові сприймати російську як іноземну мову – на рівні з англійською чи німецькою. 6% вважають, що російську можна вивчати частково, але з більшим акцентом, ніж на інші мови. І лише 3% виступають за те, щоб викладати її так само, як українську.
Білоруський поет Сергій
Прилуцький три тижні перебуває в складі Інтернаціонального легіону ЗСУ, повідомило видання “Наша Ніва”. Прилуцький багато років живе в місті Буча на Київщині, яке у 2022 році стало символом воєнних злочинів російських окупантів. Білорус евакуювався з дружиною та маленьким сином, але повернувся до Бучі в травні 2022 року. За словами Сергія Прилуцького, рішення піти до українського війська не було раптовим – він був готовий піти на війну ще у 2022 році, але тоді “перед військкоматами були величезні черги, був серйозний відбір”. Людей, які мали проблеми зі здоров’ям, відсіювали, і він “не був таким вже й потрібним із
Суспільство · “Сприяйте збільшенню кількості зенітних розрахунків підрозділів ЗСУ, забезпечуйте їх сучасним обладнанням, купуйте засоби РЕБ”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Політолог Володимир Цибулько вважає, що поки російський диктатор путін буде живий, жодного примирення між Україною та росією не буде. Таку думку він висловив в етері “Еспресо”.
На Новопавлівському напрямку росіяни активізувалися й збільшили кількість штурмових дій, зокрема протягом 3 травня там зафіксували 50 зіткнень. Про це в етері телемарафону сказав речник Сил оборони Пів дня України Владислав Волошин. За його словами, найнебезпечніше зараз на Новопавлівському напрямку, де останнім часом ворог активізувався. Раніше там було 15
20 боєзіткнень протягом дня, втім, 3 травня росіяни здійснили 50 штурмів. Наразі окупанти роблять спроби вийти на адміністративні кордони Дніпропетровської області, намагаючись прорватися в напрямку Привільного, Новосілки та Зеленого Поля.
2 травня активісти Народного Руху України на чолі з головою Одеської обласної організації Василем Вельможком та головою міської організації Максимом Демидовим разом із прихильниками НРУ та небайдужими одеситами вшанували пам’ять борців за незалежність України 2 травня 2014 року в Одесі. Учасники заходу поклали квіти до меморіалу українським патріотам та заспівали Славень України. Цього дня до меморіалу приходили сотні одеситів, щоб вшанувати українських патріотів, які врятували Одесу від терористів, повідомили організатори заходів у соціальних мережах.
Національна академія наук України не присвоїла голові Верховної Ради Руслану Стефанчуку звання члена
кореспондента. Про це повідомляє “Главком” з посиланням на “Апостроф”. Як зазначається, це друга спроба Стефанчука отримати звання члена
кореспондента (відділення історії, філософії та правознавства). “Сьогодні Національна академія наук провалила надання Стефанчуку звання члена
кореспондента. Це вже вдруге. Не вистачило десь 30 голосів”, – повідомив співрозмовник видання.
Депутат Запорізької міськради Валерій Прозапас на своїй
На 86-му році життя помер український письменник, лавреат Шевченківської премії Валерій Олександрович Шевчук.
сторінці у Фейсбуці зазначив, що наступного ж дня після голосування за 70 млн “на парки” Запоріжжя знову атаковано хвилею ударних дронів, у місті руйнування і пожежі. “Не треба бути фон Клаузеві цем, щоби спрогнозувати: ворог буде робити це знову і знову, поки не доб’ється критичного рівня знищення інфраструктури, або поки не буде зупинений засобами ППО та РЕБ. В цих умовах витрачати ресурси на “озеленення” та “ігрові зони” не просто самогубство, а злочин. Сприяйте збільшенню кількості зенітних розрахунків під розділів ЗСУ, забезпечуйте їх сучасним обладнанням, купуйте засоби РЕБ та антидронові системи тощо, бо ніякий Трамп не допоможе, поки ви тупо ігноруєте реальність та продовжуєте старий добрий розпил на парках, а потім в телевізорі констатуєте “жахливі наслідки ударів”, одночасно звинувачуючи весь білий світ в байдужості. “Наслідки” в тому числі через вашу нездатність організовувати оборону, і світ не винен у вашому ідіотизмі та жадібності”, – написав Валерій Прозапас.
Блогер Юрій Касьянов на своїй сторінці у Фейсбуці пише: “Я вже два роки ніяк не можу звернути увагу президента на свої пропозиції щодо підвищення ефективності застосування дронів. За два роки навіть Подоляку стало зрозуміло, що я маю рацію. Але президент скликає РНБО нез проблем дронів, які не долітають до москви, хоча треба атаку вати Червону площу 9 травня, а для того, щоб накласти санкції на Арестовича, який нічого не розуміє в дронах, і просто пи*дить. Ну, і де справедливість?.. Де мудрість? У чому користь для України?”
Українська активістка в США Марічка Глитень розповіла про те, як близько 100 росіян намагалися провести у Вашингтоні ходу “Безсмертний полк”. Про це вона повідомила в етері Еспресо. “Українсько
американська громада – і хочу наголосити, що насправді дуже багато американців нас підтримали, і американських журналістів, які вийшли висвітлювати взагалі цей захід і показувати, нашу контракцію зорганізували. І в принципі перервали величне святкування так званого безсмертного полку, адже в дуже багатьох російських медіа можна побачити, що “українці намагалися зірвати”, “українці спробували...”. Але я вважаю, що ми не просто спробували, а на справді зірвали цю акцію”, – сказала вона. Марічка Глитень зауважила, що всі вигуки і музику росіян перекрили українські гасла, сирена, яку українські активісти час до часу вмикали. Також український антихід підтримували перехожі.
Видання “Букви” пише, що рух ЧЕСНО проаналізував декларації за 2024 рік народних депутатів, що потрапили до парламенту від забороненої нині проросійської ОПЗЖ. Виявилось, що нардепи та їхні задекларовані родичі торік заробили майже 270 мільйонів гривень. Як вказують у ЧЕСНО, на сайті НАЗК вже мали з’явитись декларації 32 народних депутатів, однак деякі документи неможливо знайти в реєстрі. Наприклад, Нестор Шуфрич та Олександр Пономарьов, які нині в СІЗО за підозрою у держзраді, не подали своїх декларацій. У деклараціях депутатів від ОПЗЖ з’явилося 49 нових одиниць нерухомості (7 об’єктів нерухомості посадовці чи родини орендують). Найбільше з’явилось у власності земельних ділянок – 18 штук, потім квартир – 15 штук, 4 звичайні будинки та 3 дачні будинки. Загалом це майно коштує понад 34 мільйони гривень. З них майже 23 мільйони гривень витратив на нерухомість нардеп Вадим Столар. У деклараціях з’явилось також 20 нових автівок загальною вартістю понад 36 мільйонів гривень.
Журналіст
розслідувач Юрій Ніколов на своїй сторінці у Фейсбуці реагує на інформацію Дар’ї Каленюк про кадрову чехарду в Міністерстві оборони України на чолі з Рустемом Умєровим. “За півтора роки його правління – вже 30 призначень/звільнень заступників міністра. Такої каруселі я щось не пригадую деінде. Тому, щоб її осягнути, спробував намалювати інфографіку хоча б по одному напрямку – по заступнику міністра з міжнародки. Це саме той зам, який мав би коннектитись з американцями, європейцями, рамштайнами і всіма іншими союзниками, щоб випрошувати і постачати зброю. Отже, як тільки Умєров став міністром, на міжнародку він призначив Гайдера, який навіть не володів англійською. Потім на чотири місяці Балануца. Потім на пів року Боєва. Тепер Боєва перевели на посаду 1
го зама замість Гаврилюка. Гайдера і Гаврилюка в наглядову раду “Агенції оборонних закупівель”. По міжнародці тепер взагалі нікого нема. Мабуть, тому, що сам Умєров гасає по світу. Але ж він по вищих тьорках на рівні мирних перемовин. А хто ж технічну роботу з організації поставок зброї тягне? Одним словом, не такого бардаку ми очікували, коли Єрмак міняв Резнікова на Умєрова. Я навіть подумати не міг, що такий хаос взагалі можливий. Чесно. Не тільки в Міноборони, а взагалі в будь
якому відомстві. 15 змін заступників міністра всього за півтора року. Хоч хтось встигав зрозуміти, що робить і куди бігти у найбільшому в Україні міністерстві з тисячами старослужа щих?” – написав Юрій Ніколов.
Народний депутат України Михайло Волинець на своїй сторінці у Фейсбуці зауважує, що зарплати знову зросли, але не у вчителів, лікарів, шахтарів
енергетиків або навіть військових. “Згідно з даними дашборду Міністерства фінансів, середня зарплата працівників держустанов центрального рівня у березні 2025, порівняно з лютим 2025, зросла з 51,4 до 54,22 тисяч гривень. Найвищі зарплати отримують у Нацагентстві з питань запобігання корупції (НАЗК) – у серед ньому 115,9 тис. грн. На другому стабільно Нацкомісія, що здійснює держрегулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), – 91,3 тис. грн”, – пише пан Волинець. Нардеп нагадує, що днями Кабмін надав висновок на петицію щодо необхідності підвищення зарплат працівникам освіти й науки. Урядовці відповіли на “вчительську петицію” таке: “Зазначене підвищення потребуватиме значних додаткових видатків з бюджетів усіх рівнів, що під час воєнного стану проблематично, оскільки всі власні надходження бюджету спрямовуються на потреби Сил безпеки та оборони…” “Отака ***, малята”, – підсумовує народний депутат.
У Космачі на Івано
Франківщині встановили пам’ятник колишньому Патріарху Української Православної Церкви Київського патріархату (1993–1995) Володимиру (Романюку). “2025 рік для Івано
Франківщини є знамен ним: цьогоріч минає 100 років з дня народження Святійшого Патріарха Володимира (Романюка), уродженця Косівщини, який своє життя жертовно поклав служінню Церкві та Україні, боротьбі за правду та волю від московського поневолення”, – розповіли у Косівській РДА.
Видання “Суспільний кореспондент” повідомляє, що в Чернігові з могили класика української літератури та очільника чернігівської “Просвіти” Михайла Коцюбинського прибрали колоніальну мітку – цитату російського письменника Олексія Пєшкова, відомого як Максим Горький. “Цитата цього ненавис
Суспільство · “Право має захищати життя, свободу і справедливість. Якщо право безсиле, настає ера насильства”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
огляду на його дещо не ідеальне здоров’я”. Сергій Прилуцький розповідає, що після евакуації з Бучі в 2022 році він зареєструвався як військовозобов’язаний за новим місцем проживання (він має також громадянство України) і з того моменту очікував, що його колись призвуть.
У дитячих інтернатах України перебуває 25620 дітей. Про це повідомила експертка проєкту Секретаріату уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Світлана Березівська під час дискусії “Маршрут батьків із відкритим серцем”, передає кореспондент Укрінформ. “Тут ми говоримо про правду і досвід усиновлення, який зазвичай залишається за кадром. У 2024 році українці усиновили 1273 дітей. Це рекорд за останні п’ять років. Будемо сподіватись, що у 2025 році буде ще більше”, — заявила Березівська.
Газета “Україна молода” (16.04.) пише про презентацію в Конотопі поетичної збірки поезій Артема Довгополого – загиблого воїна, випускника коледжу Сумського держуніверситету. “Я став би корінням” – так називається збірка поета і воїна, який загинув 4 серпня 2022 р. у боях за Бахмут. Упорядник книги Артем Занора, офіцер Національної гвардії України, найкращий друг Артема Довгополого, ознайомив гостей презентації з історією видання збірки. Особливо важливою для всіх була присутність батьків – Лариси Миколаївни та Валерія Борисовича, які виховали сина, чий голос продовжує жити в його віршах, зазначає газета.
Ціни на продукти в українському супермаркеті АТБ 2025 року різко зросли порівняно з їхньою вартістю всього 4 роки тому, ще до повномасштабного вторгнення рф до України, пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA. У відео TikTok дві відвідувачки супермаркету знайшли каталог товарів АТБ за 2021 рік і порівняли вказані в ньому ціни з теперішніми. Кава “Якобс”, яка 2021 року коштувала 39,90 грн, зараз продається за акційною ціною 149,90 грн. Консерви “Скумбрія” продаються в супермаркеті за 94,40 грн, а раніше вони коштували 41,20, тобто 4 роки тому за ці гроші можна було купити дві такі баночки. Сир твердий “Тене ро” тепер коштує 80,90 грн, а 2021 року його ціна була всього 33,50 грн. Раніше морозиво можна було купити за 9,90 грн, а за раз – 35,90 грн. Макаронні вироби 2021 року коштували 22,30 грн, зараз – 55,50 грн. Змінилися ціни не лише на продукти, а й на супутні товари, які продаються в супермаркетах.
Підготував Ігор ЗОЦ
Оголошення
Я, Сідіропуло Катерина Миколаївна, повідомляю, що втрачене посвідчення багатодітної родини №008480 від 06 листопада 2013 року, видане відділом у справах сім’ї, молоді та спорту Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, – вважати недійсним.
нення російських воєнних злочинців та керівництва РФ до між народної кримінальної відповідальності. Забезпечити дієве відновлення сили міжнародного права через механізми трибуналів, санкцій і повної правової відповідальності за агресію. Світовий порядок не може стояти на поступках агресорам. Він має стояти на силі права. Право має захищати життя, свободу і справедливість. Якщо право безсиле, настає ера насильства. Ми закликаємо вас: не допустіть цього. Захистіть світ правом. Захистіть Україну – захистіть світ.
З повагою – заслужений юрист України Микола Голомша; заслужений економіст України, народний депутат України 3
4 скликань Людмила Супрун; старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. М. В. Корецького Микола Сірий та інші
Суспільство · “Право має захищати життя, свободу і справедливість. Якщо право безсиле, настає ера насильства”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Шановні представники вільного світу! Ми, українські юристи, адвокати, правозахисники й науковці, звертаємося до вас з глибокою тривогою й обуренням. В Україні вже понад десять років триває агресія Російської Федерації. Сьогодні ця агресія досягла масштабів геноциду українського народу та етноциду української нації. Воєнні злочини, злочини проти людяності, масові вбивства цивільних, примусова депортація дітей, систематичне руйнування культурної спадщини – все це коїться відкрито й цинічно. І водночас ми стаємо свідками ініціатив, що прагнуть умиротворити агресора, легалізувати анексовані території, узаконити злочинну агресію через переговори на умовах сили, а не права. Це не просто політичні помилки. Це – удари по основах міжнародного права. Сьогодні ми ставимо світові пряме запитання:
Роман ПАСТУХ, член НСПУ
Про те, що іншомовні імена, прізвища, власні назви, абревіатури не перекладаються, знають навіть школярі, а тим паче дипломовані науковці та спеціалісти з університетською освітою. Як знають ті й інші, що в українській мові треба відмінювати і загальне слово, і власну назву (топонім). Наприклад, народився в місті Львові, переїхав до міста Києва, купався в річці Дніпрі, побував на горі Маківці, підіймався на вершину Говерлу тощо. На практиці ж ці правила сучасної української літературної мови скрізь і всюди нехтуються. Для переліку фактів на підтвердження негативної тенденції замало і товстого зошита. На жаль, у цьому своє рідному змаганні частенько ведуть перед обтяжені вченими титулами, званнями і посадами мужі, в тому числі мовознавці, а також журналісти, письменники, блогери, політики, політологи, коментатори та інші дипломовані фахівці. Вони ладні з піною на гу бах захищати свою помилкову думку, адже (процитую свій афоризм): Легше плюнути й спіймати на льоту, Як визнати свою неправоту. Скажімо, московські абревіатури СССР, ГПУ, ОГПУ, НКВД, МГБ, МВД, КГБ та інші вони з упертістю, вартою кращого застосування, нічтоже сумняшеся “українізовують”, “одомашнюють”, “пом’якшують”, “пригладжують” тощо, і на це нема ради. У результаті виходить так, ніби то були наші, українські структури, а не чужі злочинні московські відомства й установи з їх структурами в т. зв. союзних республіках. Через це СССР у них досі СРСР, ГПУ – ДПУ, ОГПУ – ОДПУ, НКВД – НКВС, МГБ – МДБ, МВД – МВС, КГБ – КДБ, Красная площа – Червона площа, Красная армія – Червона армія. Відповідно не було й похідних українських слів від перелічених абревіатур: депеушників, одепе ушників, енкавеесівців, емдебіс тів, емвеесівців, кадебістів тощо, а були гепеушники, огепеушни ки, енкаведисти, емгебісти, емве дисти, кагебісти. Нагадаю: саме похідними словами від московських, а не штучно перекладених українською мовою абревіатур їх називали в народі. Чи не єдиним винятком з правила є кривава ВЧК або прос
Невже юриспруденція у ХХІ столітті занепала настільки, що не здатна захистити світовий по рядок силою права, а не лише мовчазною згодою із безправ’ям? Невже міжнародне право більше не має сили, щоб стримати загарбників, а лише терпить відступ за відступом? Невже акти, які гарантували суверенітет і безпеку народів – такі, як Будапештський меморандум 1994 року, – можна зневажати безкарно? Під приводом “прагнення миру” нині відбувається демонтаж міжнародно
правової системи, знецінення таких основоположних принципів, як непорушність кордонів, недоторканність суверенітету, відповідальність за агресію. Це не є лише проблемою України. Це виклик для всього цивілізованого світу. Якщо сьогодні світ погодиться з анексією і насильством, завтра це стане новою нормою в міжнародних відносинах. Ми закликаємо Конгрес США, Сенат США, Організацію Об’єднаних Націй: Чітко й публічно відхилити будь
які спроби легалізації агресії Російської Федерації. Підтвердити принцип не від’ємності територіальної цілісності України у межах міжнародно визнаних кордонів 1991 року. Рішуче підтримати притяг
Суспільство · “Право має захищати життя, свободу і справедливість. Якщо право безсиле, настає ера насильства”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
то ЧК як пріснопам’ятна попередниця всіх назв одного й того ж злочинного органу – ГПУ ОГПУ
НКВД
МГБ
МДБ
МВД КГБ. Другим винятком можна вважати безпосередню призвідницю краху СССР т. зв. ГКЧП, хоча спостерігались спроби перекладати і її на кшталт неоковирного ДКНС. Та щось у наших мудрагелів від мовознавства й політики не спрацювало, і перекладені абревіатури НК та ДКНС не прижились. Подібну практику спостерігаємо і в написанні по
українськи московських імен і прізвищ: Василь – замість Васілій, Кіндрат – замість Кондратій, Микола – замість Ніколай, Михайло – замість Міхаїл, Олексій – замість Алєксєй, Сергій – замість Сєргєй, Гаврило – замість Гавріїл, Віра – замість Вєра, Тетяна – замість Татьяна, Параскевія – замість Прасковья тощо, і їм несть числа. Українські прізвища Павлів у ерефії писали як Павлов, Петрів – як Пєтров, Микитин – як Нікітін, Михайлів – як Міхай лов, Романів – як Романов etc. Через нахабство московських чиновників тисячі й тисячі українців автоматично перетворились на москалів і мусили з цим миритись, інакше їх чекав Сибір. Час від часу спалахують нові дискусії навколо цього питання. Прихильники перекладів висувають переважно один і той самий “залізний аргумент”. Мовляв, нині так прийнято, і не можна відходити від усталеного правила. Усталеного ким? Історичними традиціями української мови чи, даруйте за іронію, окремими перенедовченими або недоперевченими науковцями? Коли в захисників перекладів вичерпується куций запас “доказів” на свій захист, прихильники неперекладання цікавляться в них: чи підтверджуєте, що приклади немудрої українізації абревіатур, власних назв та імен почерпнуті з чужої нам російської мови? Відповідають: це загальновідомо. А чи погоджуєтесь, що відомі з історії абревіатури СС, СА, СД, власні назви Вермахт, Абвер, Рейхстаг та інші, імена Вольфганг, Курт, Фрідріх, Іммануїл та інші побутують у німецькій мові; Сигуранца, ім’я Міхай та інші – у румунській мові; Дефензива, імена Ян, Адам та інші – в польській мові; Інтелідженс сервіс, Форін офіс, Пентагон, імена Джордж, Чарльз, Джозеф та інші – в англійській мові; Жюль, Еміль та інші – у французькій мові; Колізей, імена Джузеппе, Ніколо та інші – в італійській мові; табу – в полінезійській мові; вето – в латинській мові і далі – за “Словником іншомовних слів”? Аякже, одно голосно погоджуються вони, заперечення матиме смішний вигляд. Постає запитання: чому ж тоді вперті захисники перекладів з московської мови не перекладають українською мовою західноєвропейські та інші абревіатури, власні назви та імена? Кажуть, це абсурдно. У противному разі Чарльз Діккенс мав би зватись Кирилом Діккенсом, Джордж Байрон – Георгієм або Юрієм Байроном, Жюль Верн – Юлієм Верном, Еміль Золя – Омеляном Золя, Джозеф Конрад – Йосипом Конрадом; Джузеппе Гарібальді – Йосипом Гарібальді і т. д., і т. п. Неправдоподібно, антиісторично, чи не так? Підемо далі. Для багатьох некритичних авторів публікацій та книжок московський рубль продовжує існувати як карбованець. Справді, до 1917 р. і за часів СССР багато авторів послуговувались саме цією “перекладною” назвою грошової одиниці і навіть писали, ніби Т. Шевченка викупили з кріпацтва за 2,5 тисячі карбованців, а не рублів. Біда в іншому: та самісінька практика спостерігається й тепер. Дивно, як це наші горе
перекладачі не дотумкали перекладати по
українськи американський долар, англійський фунт стерлінгів, ізраїльський шекель, китайський юань, японську ієну тощо? Квінтесенцією викладеного вище можуть слугувати “непричесані” інші афористичні рядки автора даної публікації: Перекладач російських абревіатур, Імен і назв, нехай там хто варняка, – Це як не перенедовчений самодур, То недоперевчений неборака. Цю довгувату репліку “з при воду” можна б розгорнути у велику статтю. Але хто її прочитає і зробить правильні висновки на майбутнє за нинішньої кризи з друкованими ЗМІ? Ще 17 листопада 2016 р. я надрукував у часописі “Літературна Україна” велику статтю “Кропилом нову хату вимітати” з підзаголовками у тексті: “Ох, уже ті “кадебісти” з “оесбебівцями!”, “Даремне одомашнення”, “Рубль чи карбованець?”, “Топоніми відмінюються”, “А краще житлоспілка”, “Вищі чи найвищі?”, “Чим ви пічка смачніша за печиво?”, “Куди заїдемо на поїзді, що “слідує?”, “Українофоби”, присвячену актуальній темі. Не знаю, як ви, а я не помітив, аби відтоді щось змінилось на краще. На жаль, на жаль, на жаль... Правда, є вже й проблиски. Нещодавно в популярній гумористичній телепрограмі я вперше за незалежної України почув правильне виконання початкового рядка прекрасної пісні на слова Михайла Старицького “Ніч яка, Господи, місячна, зоряна” замість перекрученого совєтського “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”. Виходить, все
таки “ростемо ж ми, гей”? Якби то! З таким черепашачим темпом, за відсутності дієвого законодавства, постійно го контролю і невідворотної відповідальності за його порушення ми, напевно, діждемось свого “мовного Вашинґтона” не раніше, як напередодні Страшного суду.
Суспільство · “Право має захищати життя, свободу і справедливість. Якщо право безсиле, настає ера насильства”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Минулої неділі громади храму Вознесіння Господнього і храму Святого Духа у Банилові
Підгірному на Буковині висловили бажання долучитися до ПЦУ. Про це повідомили на фейсбук
сторінці “Буковинський дзвін ПЦУ”, передає “Еспресо. Захід”. Так, дві православні громади Банилова
Підгірного на своїх зборах проголосували за вихід із московського патріархату. Громади храму Вознесіння Господнього і храму Святого Духа виявили бажання долучитися до Православної церкви України. Після зборів відбулася молитва за Україну і панахида за воїнами
односельчанами, що загинули на війні.
Власн. інф.
Письменник і час · “Відновленням подачі Любові відновляється життя. Любов і є Життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
прийде ніколи так, як це хибно виснували з букви Слова. Бог прийде Блискавкою Великої Любові, Великої Енергії, з Хмари її наелектризованості. Ось суть Сказаного у Даниїла і Луки: це гряду з хмарами81. З Силою і славою великою. Не треба великої осяжності, щоб зрозуміти, якого це масштабу Зміни. Треба тільки відірватись від земного, не думати про нього і не міряти світ і Бога ним. Це і є сном духовного розуму, сном духу людини, сном над прірвою, сном її передпоги белі. Помутнінням залишків ума від брехні, прахоінформації і опромінень техзасобами. Вже сліпому й безумному зрозуміло, що ніщо із казань земних влад не збувається і не збудеться; вони гріють вуха, а не гріють душі – лестять вухам, а не спасають народ. Вони словосполучень таких не знають, то на скільки не мають намірів робити це?! Вони – кожне! – думає вижити собі і ніжитись до кінця днів у вирійних краях на яхтах. Вони забули спитати в Бога: який Він припас їм вирій? І чи нагріють їх гроші ТАМ? Чи поможе їм їхній бог, якому приносили в жертву країни, народи, дітей Бога. О, недовге Його терпіння! Час, що й так затягнувся з 93, 2014, може окошитися в щокож ну мить. Бог вже понад півсотні раз Його переносив. Єдиний спосіб поменшити Гнів і Кару: узгодити себе з Богозаконом, як сказано вище. Заслуга одної Віри – “я й так віруючий” – не приймається до Розгляду. Бог є Закон, а беззаконня – диявол. Все те, що понижує і спотворює Любов в людині, диявол в ній. Диявол як низька частота і викривлена інформація. Бог не просто Любов, а Любов вищого Енергетичного рівня. Любов як Велика Енергія, як Блискавка Пришестя82; як озаріння мозку і мислення стратегемами, а не помрачіння прахом любові до земного. Бог в якості Любові відриває від нього і дає жити вічністю, чистим Життям, Чистим Благом, що і є Вознесінням. Він для цього й Прийшов. Всі, хто ще встигнуть перетворитись, переживуть все. Силою внутрішнього Життя в них; Силою сил Самого Бога; Силою правильної трансформації Його Енергії і керунком Його Сигналу. Всі, хто вознадіялись на бога грошей і захист бункерів, нехай по більше крадуть, гребуть. Місця,
куди вони їх знесуть, і стануть їм найглибшими і безвилазними могилами: порталом до того, кому вони служили і поклонялись. Світ, ними привчений до футболу і ржачки, на порозі океану сліз. Але це єдине, що відкриє мозок і душу йому – до Бога. Кайтесь і плачте, доки не пізно.
P. S. Початок вистави затягнувся, але вона не знята з репертуару. Це шоу, в яке ніхто не вірить, оскільки привченим до позитиву неприйнятне інакше, обіцяє бути самим вражаючим і незабутнім. Аж до відновлення початку Мудрості, страху Божого. Зір, привчений бачити мале, не вміщає велике. Це абсолютна реакція земного мозку. Чим менше Любові, тим більше такого сприйняття й розуміння. Вікно означає розуміння. Мале – мале розуміння, запізніле усвідомлення: Виходу нема. Вже нічого не змінити. Вузьке вікно – звужене світобачення. Мутне вікно – помутнілий розум83. За відсутності Любові мозок згасає, Люди безуміють від ненависті. Таких промов Бога через сон зараз мільйони. Це ознака пробудження духовного мозку. Не ждіте, що Він прийде Сам: Це хибно виснувала з Букви Слова ідея. Бог Приходить, як Сигнал. Імпульсом Великої Надкос мічної Людини – Бога. Поступово збільшуючи Напругу до розриву стосунків, устале ностей, зв’язків. Розриву взаємин між близькими, народами й континентами. Різниця енергії, різниця досвідів, різниця в світобаченні обов’язково призводить до цього. Незрима Сила, могутніша наднової, розносить матеріальність. Збільшення Енергії приводить до збільшення ескалації. Озлоблення, спалахи гніву – невід’ємна частина цього періоду. Все залежить тільки від його екстраполяції. Низьке на перепадах Енергії призводить до низького. До агресії, ненависті й поляризації. До відчуття нестерпності життя. До загострення всіх давніх непорозумінь. До пробудження впечатаного в Карму територій. До замикання всього у всій Системі. До спалаху вражди між всим. До поступового Гніву планети.
Це і є – війна Бога і Художника. З рознесенням всього – в клоччя.
___________ 70 Малахія 4.5, 6. 71 Вихід 20.17. 72 Там ж. 73 Лука 12.49. 74 Левіт 24.20. 75 Лука 9.12
18. 76 Левіт 24.20. 77 Іоана 6.9
13. 78 Нова Біблія. 79 Нова Біблія. 80 Лука 12.49, Ієзикиїль 1.4. 81 Даниїл 7.13, Лука 21.27, Одкровення 1.7. 82 Матвія 24.27..
83 Нова Біблія. У багатьох робочий 1% нейронів мозку.
12+28.03.2024 р.
Письменник і час · “Відновленням подачі Любові відновляється життя. Любов і є Життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Євген ПАШКОВСЬКИЙ
Закінчення. Початок у ч. 13—17 за 2025 р.
Не май жадоби (ні до грошей, ні до статків, ні до їжі і пиття, ні до чогось іншого; одержимий жадобою не може ні про що думати, як тільки про гроші, статки, накопичення, він з відкритої руки, з принципу віддачі перетворюється в одну загребущість і паразитування; у Всесвіті є два принципи: віддачі і поглинання, відкритої і закритої руки, відкритості і закритості; через першу структуру Енергія Любові протікає, робить її функціональною і щасливою, поскільки в самій Енергії, в її реалізації і є Щастя; через другу не протікає, вона сама себе закрила, перетворюється в паразитарність і гине. Це Закон для всіх структур, галактик, сон цесистем, а не тільки людини. Коли в людстві надрозвинувся спо живатизм, грошолюбство, культ насолод, багато людей і народів перетворились в закритість. Це й позбавило їх до решти Енергії. У спробі відкрити їх, спасти хоч деяких, Бог дасть страждання і потрясіння, все те, що сприяє відкритості. Одержимий грошолюбством ніколи не може любити Істину, а в ній і Бога. Істина і Гроші, Гроші і Любов – протилежності. Взаємовиключні речі. Вибір “Гроші, а не Любов”, завжди не на користь Щастю. Спокусившись таким вибором, світ втратив Щастя в якості Енергії Любові Бога. І цим припинив собі життя. Любов, яка багатьом ні що, і є Життям, а не почуттів проявом. Єдиною життєдайною субстанцією вічності; Отцем, Тво рильністю Всього. Силою сил, яка і є Елохім, Ель
ела, Аллах, Ілля. Нема Любові – нема життя. Той Ілля, якого ждали тисячоліттями70, означав Силу сил. Нема її – і нема життя. Відновленням подачі Любові відновляється життя. Любов і є Життя. Відсутність Любові автоматично запускає розпаді смерть. Від клітин до суспільства, від людини до цивілізації – один і той же процес. Наслідки жадоби і віддавання, закритості і відкритості – Смерть і Життя). Таке значення Заповіді не по бажай дому ближнього, жінки ближнього, землі ближнього71. Це духовний Смисл її. Небесний – ще глибший. Все Слово Бога, як і Закони Його, має небесний, духовний і буквальний Смисл. Що співвідносно душі, духу, тілу, От цю, Сину, Духу Святому, або Енергії, Інформації, Їх Аурі і Взаємодії в Єдиному Богові. Буква Слова без її енергетичного й духовного розуміння нежива. Тому Священні Писання багатьом не зрозумілі і вважаються марницею. Збірником переказом, ні чим у порівняні з прилизано, красиво написаними книгами людства. Книга Бога, записана різними авторами, створена Богом так у запобігання профанації, фальсифікації і використання з магічною і злочинною метою. Смисл дає взаємодію з Богом. Не май заздрості (не заздри ні славі, ні владі, ні красі, ні багатству, ні успіху й процвітанню, ні всьому іншому, що є у ближнього твого; у нього своє життя і своє щастя, у тебе своє; два життя і два щастя не можуть бути тотожними; щастя не залежить від володіння чимось чи кимось; щастя не є предметом чуттєвих задоволень; щастя є похідним одного – Енергії Любові; май Любов шляхом праведного життя і будь щасливим). Таке духовне значення Заповіді не побажай ні вола, ні осла, ні раба, ні рабині, ні всього, що є у ближнього твого72. Нерозуміння того, що Слово має закладений Богом Смисл, розділило уми людей з Богом і, зрештою, призвело до нечуваної деградації, знеструмлення, живої смерті. Зупинки розвитку і всіх позитивних процесів, скочення в енергетичну Долину, і запуску всіх негативних процесів по наростаючій; що і є Долиною смерті, станом армагедону. Ті, хто ждуть його як одну фізичну битву, не розуміють, що ця битва давно сталася в них самих. Не на користь них: вона програна ними брехні і Злу, сатані й дияволу, їхнім уловкам і хиб ностям земного, примітивного розуму. Не знаючи нічого від Істини, не живучи за внутрішнім звелінням Єдиного, вони не знають нічого від Бога, розірвали з Ним Заповіт, і не отримують Його Любові в якості Енергії. Стисло процес описаний Богом так: коли примножиться беззаконня, Любов багатьох охолоне: не стане Енергії73. Небесного Тепла. Енергокомпанія прийшла й обрізала Світло. Радійте: Бога нема, все позволено, завтра буде краще. Богодана Свобода, використана без внутрішнього Закону, не залишається без Уваги. Бог дає свободу дій в рамках Законів. Їх порушення понижує Енергію, зуб за зуб74; їх дотримання підвищує Енергію: примноження Хлібів75. Їх порушення потьмарює розуміння, око за око76. Їх дотримання, збільшенням Світла, прозріває розуміння. Нагодовує людину Дивом примноження Риби77. Риба духовно означає Істину. Велика Риба – велике узагальнення. Мала риба – частковості78. Для часів Кінця й переходу в нову еру, до загальновідомих десяти, знаючи нові залежності і вкрай низький рівень Любові, Бог додав ще Дві79: Не май любові до земного (до красот світу, подорожей, рибалок, полювань, як реальних, так і віртуальних, до машин, дач, палаців, квартир, до всього, що складає земне) Не май любові до плотського (до їжі, питва, до чуттєвих на солод, надмірних родинних стосунків, надмірної любові до тва
Минулого тижня в Бібліотеці імені Степана Васильченка для дітей відбулась зустріч учнів восьмого та сьомого класів спеціалізованої школи № 139 з поглибленим вивченням математики з українським прозаїком, поетом, публіцистом та перекладачем Сергієм Чирковим. Сергій Миколайович майже двадцять років очолював журнал для підлітків “Однокласник”, понад десять років був засновником, видавцем і незмінним керівником журналів “Лель” і “Лель
ревю”. Письменник розповів присутнім про свій літературний шлях, ознайомив зі своїми творами та презентував одну зі своїх останніх книг “Фігня”. Так називається книжка, написана на межі паперового і електронного жанрів, дуже цікавий формат. Учні готувались до зустрічі, заздалегідь прочитавши твір. Першою читачкою повісті “Фігня” стала Таня Мамітько, вона отримала від автора книжку з автографом. Пану Сергію було ці рин, своїх близьких і, в цілому, всього, що з плоті) як перше, так і друге, спрямовує Енергію не на розумовий розвиток і відновлення зв’язку з Богом і, таким робом, животворення Ним, а на насолоди плотським і земним, і подальше знеструмлення себе; все, що не розвивається або заважає розвитку інших, жорстко вибраковується. Все, через що не протікає Енергія, засихає. Бог всушує безплідну смоківницю за відмову приносити плоди Добра, робити Добро Ближнім Бога, а не тільки собі
своєму. В стані любові до земного й плотського людина нездала робити Добро Великому, ближньому – країні, Церкві, Божим добрим людям – і приносити Користь Богові. У кожного вона своя. Принесення користі Богу є суттю Першої Заповіді – пріоритетності Бога. Хто думає, що любив Бога, а Користі не приносив, лжець і сатана. Як і той, хто ніякого Бога не любив. Пек люга вготована обом. Навіть, якщо людей в світі залишиться десяток, Бог навчить їх Страху Божому і шанобі Його. І зних, а не з покручів і богонена висників, сотворить Божий світ, нову цивілізацію. Кому ще не дійшло, що планетарні події і є Його Пришестям у вигляді Сигналу, збільшення Енергоінформації, кому ще не дійшло, що це і є земним Страшним Судом, Поверненням Бога на Землю, подумайте про своїх близьких, про всих і все, що ви любите – це Всьому Кінець. Усим їм. Якщо Ви не покаєтесь. Вже позавтрім Бог запустить процеси, проти яких війна – менше нічого. Зникатимуть континенти, планета зсередини ви бухатиме і йтиме в рознос. Сила Бога, яка в трильйони трильйонів раз сильніша Всесвіту, прийшла на Землю. Це той Вогонь, який Він приніс колись і так бажав, щоб він розгорівся80. Це Надмо гуть, якою буде перечищено все: від віруса до людства, від планети до сонцесистеми щонайменше. Атом Земля, яким він і є у Бога, назавжди пройметься страхом Бога і шаною Його. Ненавчених і богобезбоязних не залишиться. Бог не прийде вдруге в Тілі, як це хибно тлумачиться Церквами. Ця помилка і призвела до безлічі бід, нерозкаяння й неслуху Бога, що є самим страшним гріхом. Бог не
Письменник і час · “Відновленням подачі Любові відновляється життя. Любов і є Життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
каво почути відгук на його книгу від читачів. І діалог відбувся. Не оминули увагою збірку поезій “Я – той, хто скам’янів”. У цій збірці зафіксовано перші місяці кривавого вторгнення військ рф до України. За словами учасників зустрічі, атмосферно й тепло було в
Сергій Чирков зі школярами бібліотеці, бо Сергія Чиркова завжди слухати цікаво. Про це, зокрема, сказала завідувачка бібліотеки Ірина Плакіна. Книги автора є в бібліотеці – всі з автографом і найкращими побажаннями для читачів!
Власн. інф.
Національна еліта · “Тоталітарна влада переслідувала тих українських кіномитців, твори яких вирізнялися національною самобутністю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Леонід МУЖУК
Сценарій ігрового фільму “Криниця для спраглих” Івана Драча спочатку був опублікований у літературному журналі “Вітчизна”. І це відбулося раніше з’яви самого фільму, який за цим оригінальним сценарієм поставив Юрій Іллєнко. Як відомо, багато років фільм пролежав на так званій “полиці заборонених фільмів” (за “партійною” вимогою цей фільм насправді підлягав повному знищенню). Кінематографічна біографія “Криниці для спраглих” надто драматична і насичена гострими конфліктами. Довготривале переслідування цього твору – особлива сторінка колоніального періоду українського кіно. Надто показовою була та історична заборона. Тоталітарна влада системно переслідувала тих українських кіномитців, твори яких помітно вирізнялися національною самобутністю кінематографічної культури. Механізм заборони показу українських фільмів (з подальшою ліквідацією усіх вихідних фільмових матеріалів) застосовувався як упереджений каральний захід до найяскравіших творів “українського поетичного кіно”. Тодішній правлячий режим вилучив із суспільного культурного процесу цей новаторський фільм Івана Драча і Юрія Іллєнка, аби не утверджувалася в українській культурі її самобутня національна складова. Варто зазначити, що обидва митці неодноразово зазнавали “партійно
радянської” помсти за порушення формальних ідейних канонів так званого “методу соціалістичного реалізму”, спрямованого на ідейну підтримку колоніальної політики, що панувала в тодішній московській імперії. Але приречений на знищення фільм “Криниця для спраглих”, всупереч жорстоким вимогам місцевих прислужників московського тоталітарного режиму, Юрій Іллєнко врятував. І це був не просто якийсь щасливий факт випадкового порятунку, а дуже складна й надто ризикована та самовіддана боротьба режисера за життя свого твору. Нема нині жодного відомого кінематографіста, який не освоював би свого часу образну структуру цього фільму. Всі покоління молодих кінематографістів, захоплюючись режисерською винахідливістю Юрія Іллєнка, вивчали й вивчають унікальний мистецький арсенал його оригінальних кінематографічних винаходів, застосованих у цьому фільмі. І дивуються мистецькій неповторності художніх кінообразів. Духовно збагачуються вражаючими кінометафорами та символами, якими густо сповнений цей твір. Врятований режисером його фільм і тепер продовжує певним чином виконувати свою творчу місію для українського суспільства. У біографії цього твору трапилася одна неймовірно цікава подія, що відбулася, ясна річ, не випадково. А відбувалася вона в конкретний історичний день – удень відзначення сімдесятирічного ювілею Івана Драча. Тож мовиться тут про історичний факт, досі не висвітлений належним чином як документальний епізод нашої історії, що по суті є найяскравішим історичним моментом, в якому публічно і надто промовисто розкрилися характери обох великих українських майстрів кіно, об’єднаних однією кінематографічною справою. За цим фактом, врешті, для нас постає наочний приклад великої людської дружби й справжніх творчих взаємин між сценаристом й режисером. А Іван Драч з Юрієм Іллєнком не просто товаришували. І щоб збагнути суть їхніх стосунків, пропоную уявити неповторне за своєю щирістю і за сценічною режисурою постановочне дійство, свідком якого я був у той незабутній історичний момент. На сімдесятиріччя Івана Драча мені довелося організовувати в Будинку кіно творчий вечір. Подія з огляду на біографію ювіляра (поета, сценариста й громадсько го діяча) вимагала неабияких організаційних зусиль і продуманої режисури організованого “масового заходу”. У головному списку шанованих ювіляром українських митців, звісно ж, на першому місці був Юрій Іллєнко. Іван Драч сам йому зателефонував і запропонував, щоб той поділився своїми спогадами про роботу над їхнім спільним фільмом. Тож попередньо узгоджена з ювіляром, а потім відповідно до його побажань і завдяки, щоправда, неабияким фізичним зусиллям кіношних художників ретельно оформлена сцена, лише за пів години до початку цієї події зазнала найсуттєвішого доповнення. Намальований на білому полотні золотистими фарбами гі
Юрій Іллєнко гантський соняшник – символ поетичної творчості Івана Драча (“Соняшник” – перша його книжка) – опинився на другому плані. Натомість, трохи ліворуч од центру сцени смисловим акцентом уже красувалася “нова декорація” – справжня сільська криниця з крутою дугою корби. Та залізна корба стирчала в кругловидій криничній колоді, обмотаній теж справжнім криничним ланцюгом з причепленим до нього чималим цеберком для витягування води з криниці. Юрій Іллєнко власноручно все це змонтував. Він тоді виставив на головній кінематографічній сцені України не тільки справжню, але й легендарну історичну українську криницю. А було це так. Спочатку поїхав на правобережну Черкащину. Розшукав натурну локацію, де знімався його знаменитий фільм. І хоч дорога була далека, але криницю, яку колись знімав, там уже цілою не знайшов... Розказав мені згодом, що цілковито струхлявіли цямрини. Тому поїхав старенькою “Маздою” на правий берег рідної Черкащини. Поїхав туди, де понад півтора століття стояла стара криниця і живила водою всіх спраглих ... З тої криниці й сам він пив воду. Бо поїхав до своєї садиби, де жив улітку й де виношував більшість задумів для своїх фільмів. Його садиба примикала садком до розлогої території, на якій колись ського району Рівненської області; Віталіна Ящук, учениця 6 класу Пільноолексинецької філії опорного закладу Городоцький ліцей №2 Городоцької міської ради Хмельницької області; Соломія Литвин, учениця 10 класу Княгининівського ліцею Волинської обласної ради. У номінації “Поезія” пере могли: Дем’ян Ковальов, учень 4 класу Остерського ліцею № 1 Остерської міської ради Чернігівської області; Михайло Удовиченко, учень 6 класу ліцею № 1 Охтирської міської ради Сумської області; Ксенія Бігус, уче
Іван Драч був маєток Максимовича (перший ректор Київського університету). Іллєнко часто хвалився географією своєї садиби, що впритул примикала до колишньої території його відомого історичного сусіда. Коли мова заходила про “незамулену” стару криницю, з якої пив воду Тарас Шевченко, коли приїжджав до Максимовича, то Іллєнко без жодних жартів і дуже твердо констатував, що і йому, Іллєнку, теж випала можливість пити воду з цієї історичної криниці. Бо, мовляв, як могло бути інакше, якщо ця криниця – біля його садка... Тож для того ювілейного творчого вечора Юрій Іллєнко сам демонтував усю верхню (відкриту над землею) частину “історичної” криниці. Умостив на даху свого автомобіля криничні цямрини і решту деталей, включно із задертою догори дугою корби, і помчав удосвіта на Київ. Доставив її вчасно та змонтував на першому плані столичної кінематографічної сцени. Так криниця зайняла там головне місце і, як з’ясувалося потім, зіграла там для того ювілейного дійства свою ключову роль. Той вечір мої оператори повністю записали на DVC PRO. Ця магнітна плівка, при тривалому (архівному) її зберіганні, має здатність, на жаль, втрачати якість зображення. Де які фрагменти вечора я залучив до моєї авторської програми “Кіно і час”, проте цілим екранним твором ту подію не вдалося висвітлити. Економіка країни в той період помітно занепала, а на кіновиробництво не вистачало навіть мінімальних ресурсів, щоб змонтувати й озвучити повноцінний документальний фільм. А було на тому вечорі так, що, вийшовши на сцену, Іллєнко вже з неї не зійшов до фіналу вечора. Черга готових до виступу спікерів остаточно застопорилася, і ніхто з них уже навіть не силкувався піднятися на сцену. Бо Іллєнко натхненно розповідав про “Криницю для спраглих”. Усі зачаровано слухали. Ніхто тоді не від чув, як збіг час вечора. Щоправда, сам Драч кілька разів просив:
ниця 10 класу Бориспільського академічного ліцею імені Анатолія Федорчука Бориспільської міської ради Київської області. “Цей конкурс – не лише про Івана Франка. Це про силу українського духу. Про дітей, які не зламались, а навпаки – перетворили свої переживання на поезію, прозу й ілюстрації. Цьогоріч найбільше творів про війну, про мрію, про свободу. Діти відгукуються на сучасність дуже тонко і чесно. І цей конкурс – доказ, що українська культура має майбутнє”, – наголосила координаторка конкурсу Ольга Нижник.
“Юрку! Дай можливість ще комусь щось сказати!”. Була навіть мить, коли Іван Федорович упав на коліна перед Іллєнком, благаючи: “Я тебе останній раз прошу!”. Але й цей жарт не переконав Іллєнка, бо він бачив, як кінематографічна громада захоплено сприймала все ним сказане. На другий день Юрій Іллєнко ту криницю відвіз і поставив там, де вона стояла. Коли ж тяжка хвороба надломила його так, що відчув свою останню мить, то попросив обох синів, щоб звели його на ноги, аби міг умерти стоячи. Так і відбулося... Сини виконали його волю: він стояв тоді у світлиці своєї хати – і бачив у своє вікно свою криницю... На сороковий день по тому, як Юрій Іллєнко пішов у кращий світ, я записав з Іваном Драчем для авторської телепрограми “Кіно і час” 30
хвилинний спогад – і про Юрія Герасимовича, і про їхню спільну з Іваном Федоровичем “Криницю...”. Сценарний же аспект в історії цього фільму надто загадковий. І щоб пояснити чому, наведу думку Івана Драча, висловлену ним утому вже тепер теж історичному спогаді, що я записав для телебачення: “Іллєнко зняв фільм так, як хотів... Бо саме так побачив мій сценарій. Але я такого ніби йне писав. Коли Іллєнка розпинали за той фільм, я й слова не зронив, що мій сценарій – інший. Якби я сказав, що це не мій сценарій, то Іллєнка посадили б. Я не міг такого сказати...”. Відійшов у кращий світ і незабутній Іван Драч. А реабілітований фільм все
таки живе. Багату кіномову “Криниці для спраглих” вивчають усі молоді кінематографісти. Що ж криється за цим історичним фактом й усім тим, що явище виклав тут? Якщо коротко, то це, насамперед, глибинна таїна технології створення кінообразу. Це суб’єктивне перекодування режисером художнього змісту літературного тексту, написаного сценаристом. Це еквівалентне перенесення сили художнього образу, створеного словом, на екранну мову кіно. Я іноді перечитую у старому журналі “Вітчизна” текст того сценарію Івана Драча. І щоразу бачу там усе те, що Юрій Іллєнко поставив у фільмі, суб’єктивно перекодувавши ту кіноповість учи не найпоказовіший зразок українського поетичного кіно. Поетична складова таланту Івана Драча, позначилася на драматургії й інших фільмів, створених за його сценарною участю. Але це вже значно ширший і теж показовий історичний аспект сценарної майстерності у тісному її взаємозв’язку з режисерською діяльністю.
Міжнародний фонд Івана Франка висловлює щиру подяку спонсорам конкурсу: голові Правління Львівського товариства у м. Києві Тамарі Смовженко, АТ “Європейський промисловий банк” та голові Наглядової ради банку Віталію Романчукевичу, а також Благодійній організації “Серця єдності” та її директорові Миколі Вірьовкіну. Організатори щиро дякують також Збройним Силам України, завдяки яким маємо змогу підтримувати дитячу творчість навіть під час війни. Власн. інф.
Національна еліта · “Тоталітарна влада переслідувала тих українських кіномитців, твори яких вирізнялися національною самобутністю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Завершився Всеукраїнський учнівський літературно
мистецький конкурс “Стежками Каменяра” – масштабна ініціатива, яка цьогоріч об’єднала 2271 учасника з усіх куточків України та з
за кордону. У центрі уваги – творчість Івана Франка та її сучасне переосмислення очима дітей. Конкурс проводився у трьох номінаціях: “Проза”, “Поезія” та “Краща ілюстрація до твору Івана Франка”, а учасники змагалися у трьох вікових категоріях: 6–9, 10–13 та 14–16 років.
У номінації “Краща ілюстрація до твору Івана Франка” пере могли: Любов Піскун, учениця 4 класу ліцею “Перспектива” Троїцької селищної ради Луганської області; Ярослава Бажан, учениця 7 класу комунального закладу ”Орільський ліцей” Лозівської міської ради Харківської області; Соф’я Басова, учениця 11 класу Харківського приватного академічного художнього ліцею Харківської області. У номінації “Проза” перемогли: Андрій Антикало, учень 4 класу Карпилівського ліцею Кле сівської селищної ради Сарнен
Пошта “СП” · “Таким чином, Велеса в явній або прихованій формі знаходимо і в літописах, і в церковних текстах, і в билинах, і в чарівних казках”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
Шаманське божество – слов’янський Одін Давньослов’янські традиції знають ім’я цього божества у двох формах – Велес і Волос (як велет і волот, Велинь і Волинь). Ім’я Велеса можна порівнювати з великий і веліти (як Боян із баяти), віл (він скотій бог – бог худоби), волос і волохатий (про звірів), волхв, індоєвропейськими коренями вел+ “бачити” (звідси давньогерманська жриця
пророчиця Веледа й давньоірландські поети
пророки філіди) і вел+ “потойбічний світ” (звідси давньогерманський язичницький рай для загиблих воїнів Валь+галла). З іменем Велеса споріднюють також ім’я давньогерманської пророчиці вьольви (варіант вала). Ім’я божества могло магічно асоціюватись із різними паралелями водночас. Так, давня назва зірок Плеяд Волосині від Волос (яку Новгороді пагорб Перинь від Перун) указує на сузір’я Тельця (частиною якого є Плеяди) як на Вола і Волоса. За словами Юрія Писаренка, “Волос пройшов еволюцію від бога первісних мисливців до божества скотарів і хліборобів”. Якщо поставлена Володимиром церква святого Василія (небесного покровителя Володимира
Василя) побудована на місці язичницького ідола, то може йтися про Велеса. При цьому з іменем Велеса могли асоціюватись обидва імені князя – і язичницьке (Володи+мир – влада – волость – веліти – Велес+Волос), і християнське (Василій – Велес). Велесъ мусив магічно асоцію+ ватися з въ лъсъ “в лісі”, тоді як лешь (прикметник, буквально “лісів”) “лісовик” із Велешь “Ве+ лесів”. Очевидно, і волсви “вол+ хви” утворено від прикметника Волосови (тоді однина походить від множини), як хорошь “хоро+ ший” від Хоршь “Хорсів”. Є при+ пущення, що волхви первісно бу+ ли жерцями саме Велеса. Велес – шаманське божество.
Катерина ЧАБАН, директорка Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки
З нагоди Всесвітнього дня книги та авторського права впродовж двох днів вирував ХІХ обласний форум “Книжкова весна на Хмельниччині”, який об’єднав тих, хто творить книгу, причетний до її видання, розповсюдження, промоції, читачів і поціновувачів українського слова. Заходи відбувалися в бібліотеках та музеях обласного центру, територіальних громадах Хмельниччини. Під час творчих зустрічей, обговорень, урочистих засідань, літературних імпрез, презентацій книг, квестів, вечорів поезії відвідувачам було представлено багату палітру книги Хмельниччини: наукової, популярної, художньої. Програма увібрала 22 події для різної читацької авдиторії, її уподобань та смаків. Відкрився форум у Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці круглим столом на тему: “Поповнення фондів бібліотек в умовах викликів сьогодення”. До обговорень були винесені питання видання книги подільських авторів в умовах викликів війни, її присутності на полицях бібліотек, підтримки книговидання з державного та
У чеській колядці в записі XV ст. є слова Vele, vele, dubec stoji prostred dvora (де ім’я Велеса двічі повторене в кличному відмінку). Тут Велес пов’язаний із дубом – порівняймо Соловія Розбійника (ім’я якого анаграматично пов’язують із іменем Велеса) на семи або дев’яти дубах, Дива “Слова” връху древа; у нашій реконструкції *Велесъ кличеть вьрьху древесе, Велить чюти земли чюжъ. Процитовані рядки – приклад такого місця “Слова про Ігорів похід”, де ім’я язичницького бога прибране редактором. Інші два приклади (у нашій реконструкції): *Сънесеся хула на хвалу, Треснуся волость на волю, Вьржеся Велесъ на землю; *Аже и Велешя душа Въ къняже телесе суща…
Бог8змій – слов’янський Гермес У пошуках в інших індоєвропейських традиціях міфологічних персонажів, близьких до Велеса, слід звернути увагу на давньогрецького Гермеса. Цей бог пов’язаний із: а) душами і потойбічним світом (провідник душ померлих – “Одіссея” 24.1–14), б) торгівлею (покровитель мандрівників і купців – Діодор Сицилійський 5.75; один із його епітетів – Ктарос “Прибутковий”), в) худобою (викрадає в Аполлона череду корів), г) музикою (творець багатьох музичних інструментів та гравець на них), ораторським мистецтвом (Лукіан “Діалоги богів” 24; епітет Логій – “Словесний”). Ті самі якості має й Велес, пов’язаний із душами (балтійські паралелі), торгівлею (роль в угодах Русі з Візантією), худобою (скотій бог) та словес ним мистецтвом (предок
покровитель співця Бояна). Імена обох богів можна вивести з назв черв’яка як уособлення підземного світу (міфологічно тотожно го змії): Гермеса з кореня верм+ (звідси англійське worm “черв’як”), Велеса з кореня вел+ “крутитися” (звідси грецьке гельмінт “черв’як”). Перетворення Волха (варіант Велеса) на мурашку в би лині, яку вважають найархаїчнішою й пов’язаною з родовим мисливським побутом, указує на варіації індоєвропейського кореня верм+ “черв’як” – мерв+ “мурашка”. Найближчі відповідники слов’янського Велеса – литовський velnias, velinas, латиський velns, vels. Литовською мовою vele “душа”, veles “тіні померлих” (порівняймо про душу у “Слові”). Балтійський Велс
Велняс пасе душі померлих – останні у латиському обрядовому фольклорі пов’язані з коровами (детальніше у дослідженнях Юрія Писаренка). Зв’язок магічного слова й музики з образом потойбічного світу має паралелі в інших міфологічних традиціях – порівняймо не тільки подорожі в інший світ давньоскандинавського бога
шамана Одіна, фракійського (відомого з давньогрецької міфології) чарівного співця Орфея, фінського співця
шамана Вяйнямьойне на, а й гру билинного Садка на гуслах у підводному царстві.
Праіндоєвропейське коріння Велеса Велес – не тільки праслов’янське, а й праіндоєвропейське божество. Найближчі його паралелі – в балтійській та давньоіндійській міфології. Литовський Вяльняс – найпопулярніший персонаж казок, а також загадок та прислів’їв. Він володіє тваринами й навіть створює їх, перетворюється на дерево, змія, інших тварин, іноді сам має роги та копита, пов’язаний із водою (за пруджує ріки), музикою та танцями. Викрадає худобу в Перкунаса, який уражає його блискавками та повертає собі худобу. Подібний образ має й латиський Велнс, відома й простіша балтійська форма цього імені Велс. Очевидні паралелі з Велесом як богом худоби і покровителем співця
гусельника Бояна. Але ще ближчі паралелі – в іменах та образах давньоіндійських братів
демонів Вала і Врит ра – перший переховує корів, украдених у громівника Індри, другий запруджує води. Поза слов’янські паралелі засвідчують первісність форми Велес, а не Волос. Асоціація з волосом (порівняймо міфологічний образ небезпечного мешканця річок – “живого волоса”) та покровителем худоби святим Власієм має бути пізнішою.
Перун8громовержець проти Велеса8змія Перун (ідол на Старокиїв стало підведення підсумків обласного опитування “Краща книга Хмельниччини”, в якому взяли участь близько 900 читачів бібліотек області. Дипломами Департаменту інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій Хмельницької облдержадміністрації відзначено видання “Сильні духом: історії саперів російсько
української війни” (упорядники: Ольга Поворознюк, Олег Рарицький) у номінації “Наукове та науково
популярне видання”. У номінації “Довідкове видання” – довідник про завідувачів бібліотек для дітей області “Натхненні любов’ю для дітей” Хмельницької обласної бібліотеки для дітей ім. Т. Г. Шевченка. У номінації “Літературно
художнє видання” – поетично
пісенна антологія Хмельниччини “Наше слово – зброя!”. Збірник видано коштом військовослуж ській горі) і Велес (ідол унизу на Подолі) – персонажі спільноіндоєвропейського “основного міфу” про поєдинок громовержця і змія. Сліди їх протиставлення можна знайти в легенді про загибель Олега від змії (у черепі коня – як шаман Одін на коні) та билинах про Добриню, що перемагає змія в Почайні, та Вольгу
воїна і Микулу
селянина. У давніх скандинавів це шаман Одін і воїн Тор. Ці пари відповідають двом прошаркам індоєвропейської еліти – жерцям і воїнам, причому перші були вищими (як давньоіндійські брахмани порівняно з кшатріями, хоча до останніх на лежали навіть царі). Поєдинок героя зі змієм в українських казках може віддзеркалювати той самий “основний міф” індоєвропейців про поєдинок громовержця і змія. Особливо близький до Велеса билинний змій у Пучай
річці (київській Почайні), якого побиває Добриня (чиє ім’я включене до магічної формули добр домб “добрий дуб” і який протиставлений Велесові, як Вернидуб – Крутивусові). Можна припускати співвіднесення з об разом Велеса і Змія, і Кощія. Тоді Ягу (ім’я якої означає “змія”) можна вважати жіночою версією того ж Велеса або пов’язати з Мо кошею (богинею прядіння, тобто долі та смерті). Тоді головний герой (нерідко на коні) – однозначно Перун. Установлення паралелей давньоукраїнських образів язичницької міфології і чарівної казки дозволяє спростувати уявлення про відмінність язичництва в різних джерелах. Таким чином, Велеса в явній або прихованій формі знаходимо і в літописах, і в церковних текстах, і в билинах, і в чарівних казках, і у “Слові про Ігорів похід”. Така різноманітна репрезентація засвідчує велику вагу Велеса в язичницькій духовній культурі Київської Русі.
бовця ЗСУ Юрія Константинов ського. Під час форуму було презентовано анотований каталог “Книга Хмельниччини – 2024”. Це видання інформує про краєзнавчі книги, які надійшли у фонди Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки у 2024 році. Каталог підготовлено з метою надання широкому колу громадськості інформації про видавничу справу на Хмельниччині, асортимент подільської книги та її авторів. Завершився форум підсумками обласного анкетування та рейтингу “Краща книга Хмельниччини – 2024”, а також врученням дипломів переможцям. Загалом форум “Книжкова весна на Хмельниччині” відвідали понад 1500 читачів. До фондів Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки подаровано 83 примірників книг.
Пошта “СП” · “Таким чином, Велеса в явній або прихованій формі знаходимо і в літописах, і в церковних текстах, і в билинах, і в чарівних казках”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
місцевого бюджетів, можливостей благодійних акцій та фондів з книгорозповсюдження, виходу друком газет Хмельниччини. Захід відбувся за участю представників Українського інституту книги, Хмельницької обласної державної адміністрації, видавництв Хмельниччини, громадських організацій письменників, краєзнавців, журналістів, бібліотек. Літератори зосередили увагу на питаннях доступності книжкової продукції, а також на методах популяризації видань і розвитку літературного процесу. Вони наголосили на важливості підтримки місцевих авторів для збагачення культурного життя області. Працівники публічних, шкільних, бібліотек вищих навчальних закладів освіти обмінялися інноваційними практиками залучення позабюджетних ресурсів для оновлення фондів. Під час зустрічі говорили про очищення фондів бібліотек від російської літератури та необхідності надходження нових українських видань, серед яких вагоме місце належить книзі Хмельниччини. Під час форуму була презентована наукова краєзнавча книга авторів Світлани Маркової, Галини Косюк, Дениса Дудка, Сергія
Єсюніна, Катерини Загородньої, де висвітлювались питання голодоморів в Україні, розвитку медицини на Поділлі, архітектури крізь призму історії та постатей її власників, також обговорювався досвід українських заробітчан у Туреччині. Літературну творчість представили члени НСПУ Ольга Саліпа, Олена Іськова
Миклащук та Ельвіра Молдован. Поезію та прозу презентували Неля Наго рянська, Ніна Качеровська, Тетяна Гринчук, Ярослава Слободян, Яна Боднарчук, Мира Бо (Мирослава Кухаришина), Юлія Криворучко, Тетяна Безушко Граб. Читачі мали можливість потрапити на літературну дегустацію “Абрикосове вино” Наталії Міхайлової, музично
поетичну імпрезу Тетяни Кухарської, відкрити для себе поезію туристичного гіда Ігоря Байдака. У Хмельницькому обласному літературному музеї урочистостями вшановано літераторів Хмельницької обласної організації НСПУ з нагоди 45
річчя створення спілки. Почесними грамотами і подарунками Хмельницької обласної та міської рад відзначено активних спілчан. Традиційним у межах форуму
Пошта “СП” · “Дорога, як рідна мати, висипає із своїх долонь силінь чоловіцьку, чіпляє за плечима крила ходи і веде до слави”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
слави – важливого повороту на земних людських роздоріжжях. Якраз Слава виступає змістовою константою, яка вбирає у себе все, що зміг усвідомлено віддати знедоленим “правдивий речник”: “душу, любов і силу дум”. І аж десь наприкінці твору до Стефаникового підсумкового філософування небезпідставно навідується Любов, що “була коханням першим”. Авторка драми наче переводить письменника у різні вікові стани, коли він розумів словесні чари її, Любові, слів, коли на його вустах осенів сумовитістю спогад, і він жалісливо усвідомлював трагічність її оксамиту
співу. Проживаю ще один розділ книжки – і зримо торкаю той стіл, на якому живі аркуші Сте фаникового болю. Де вони зараз, яка їх доля?.. І от свічка. Пропливають білі хмарини, обузькують ся кроки веснодерев. Десь поміж тими “персонами” через міно ристику зриду навідуються куп лети пісень “Світи, місяць, нічку…”, “Ой, за гаєм, гаєм…”, і жаліслива мамина “Ой, не коси, бузьку, сіна…”. І тут же схлипування часу, доби, мого розболе ного прощання із письменнико вим відходом… Закільцьовує свою поетичну драмність Оксана Тебешевська новелістичною оповідкою, яка з етнографічною точністю передає стан родинно
сімейного вчитування у Стефаникові твори.
тять невблаганно роки”, в’язанку козацьких, стрілецьких та повстанських пісень. Зворушливо прозвучали рядки “Присвяти ювілярові”, написаної спеціально до цієї події Надією Пасічняк. Наприкінці зі словами подяки виступили сам ювіляр та його дружина Оксана Юліанівна. Колектив “Осіннє золото” разом із присутніми проспівали йому “Многая літа”.
Пошта “СП” · “Дорога, як рідна мати, висипає із своїх долонь силінь чоловіцьку, чіпляє за плечима крила ходи і веде до слави”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Володимир КАЧКАН, доктор філологічних наук, професор
Переді мною невеликого роз міру і обсягу книжка, що якимось дивезним магнітним притягом вкладається у моє міждолоння, – і я буквально через хвилю читання поетичних строф забуваюся у своїй бутності, наче розпливаюся в часопросторі, бо книжка з білих аркушиків, помережаних сердечною одкровенністю авторки, її стривоженим образним пізнанням долі як земної і водночас ірреальної субстанції, – ворушиться, немов щось живе, постає білою птахою – і злітає з
перед очей до недосяжної високості, робить попід стелею моєї кімнати якісь чаклункі кола, понизується д’мені і знову, пригасивши мій позір, зноситься якимось божественним птахом до світла вік на… То дивне запрошення до прочитання й збагнення таїни творчості, до бачення, як царює думка у слові, як тонко й гармонійно передає фізичні і морально
психологічний стан того, кому спослано надзавдання: твори ти новітнє Слово… Про визначного, ба’, геніального архітекта думного слова Василя Стефаника уже написано чимало – різного, але переважа юча більшість подивляла, споглядаючи на тексти письменника як на предмет літературознавчого аналізу, дошукуючись у змісті новел соціального проникнення у пласти життя, а то й щупового майстровитого моделювання ти пів і їх охудожнення, та й панування у формотворенні, фіксуючи цим новаторські з’яви в літературі. Літераторка Оксана Тебешевська ощасливила читачів драматичною поемою, що, певен, дарує унікальне поповнення з поля стефаникознавства. Відаю, як поетеса вчитана у творчість новеліста, як через дослідницьке проникнення в історичні первні його життєпису “вросла” у той соціально
етнологічний грунт, що і тримав самого письменника Стефаника, у ті морально
етичні константи, які все життя творили власне його неподібність, оригінальність. Будучи генною українкою, з утвердже
Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та Косівського РО “Просвіта” Фото авторки
Роман Васильович Кабин – викладач, громадський діяч, просвітянин, постійний член Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка, багатолітній член правління Косівської районної організації товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, учасник народної хорової капели “Гуцульщина” та просвітянського чоловічого народного хору “Гомін”, церковного хору в церкві святого Василія Великого, член НРУ. 26 квітня Роману Васильовичу Кабину виповнилося 90 славних літ, і саме з цієї нагоди світ лиця Косівської центральної міської бібліотеки зібрала не тільки членів Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка, а й представників влади, відомих діячів культури й мистецтва, РО “Просвіта”, освітян, бібліотекарів – усіх, хто шанує і поважає Р. Кабина за його самовіддану працю на благо України. Благословив ювіляра і вручив йому пам’ятний подарунок отець ними принципами служіння нації, поетеса уміло розшифрувала сутність народнопісенної традиції і, таким чином, поставила дієз у кожному розділі драми: тут мотив пісні “Ой, не коси, бузьку, сі на…” переводить читацьку уяву на філософський планшет, стає ключем вибору тональності того а чи іншого розділу твору. Не раз читано
перечитано, що Василь Стефаник був жінколюбом, причаровував дам своєю поставою й розумом, зривав пелюстки троянд щастя. Літераторка в поемі розгорнула цілком новий сюжет, у якому Стефаника упродовж життя арка нують такі “жіночі постаті”, як: Доля, Дорога, Весна, Любов, Мука, Правда мужицька, Правда панська, Радість, Самотність, Слава. Затакт загальної життєвої драми творчого життя вигорює Самотність. У ній, наче в невидимому душевному сховку, усі реалії побуту, що до болю припинали Стефаникове тіло і душу, втішали його розум, пестили, як дитину, і водночас шматували якоюсь незбагненною незнаністю і непояснимістю. Немовби усе, що ото чує, мало би тішити, роз веснювати (бо є хата – “палацик”, ставок, мамина вічність, що відгомонюєть ся
рефренує ангельські слова співанки “Ой, не коси, бузьку, сіна…”, сонячна яснінь, що гладить довкружні поля й пагорби – краса ж безкінечна!...), – та ні, замріяність і сумовитість, навіть зриме відчуття доторку маминих спрацьованих рук, “оксамитовий погляд” – ніщо не упоко ряє силу Самотності. І коли на арену полілогу виходить Доля, йому, Стефаникові, не легше, бо хоч “в народну ношу вбраний”, не може здолати жорстокість “гнилої серцевини” суспільного “чорного світу”, хоча денно і нощно му цується “покривдженим служити”, їхній біль перебрати на нуту власного сумління, “перетопити на слова” – і розсіяти, мов яр
зерно, поусюдно – аби дало здоровий схід. Стефаник не мав іншої ради, він пише, переплавляючи людський сум і горе на віск, а з нього, надіється, постануть свічі й рознесеться од них світло, що убиватиме “нестерпну всюдисущу муку”. Але Мука торочить своє од вічне й незгладиме: а як ти, пис цю людського буття й бажаного душевного озаріння, хочеш жити й без мене щось вартісне позоста вити по собі? Ні
ні, матимеш і двигатимеш розумом і почуттям не свята, зачічковані хвальбою, а, наче важезний каменище
брилу, нестимеш межируччям. Знай, творче, без мене, Муки не зможеш ти “щось створити”. О, саме оте “щось” таки з’являтиметься з
під руки новеліста, коли якось мовчанно
невидимо підступить Радість. Вона розтопить “чорну ніч”, второчить переконання, що таки “був щасливий у праці, у любові”. Але радість, як і щастя, має свої пара метри, допустимі кордони. І якби у письменницькому розумінні “не плакало мужицьке небо”, то й “згас би той біль, що, наче гадина, пече…”. Осердям долі є правда, ще глибше – істина. Поетеса прикликає до Стефаника Правду панську і Правду мужицьку. По що це, в якій потребі? Аби почути переконане Стефаникове твердження: “не ходить панська правда по камінню, глині”, вона зраджує на мовами, тоді, як Правда мужицька, хоч і колка на слово, зате “найвища для людей”, бо “долає підступи, гоніння, пастки зваб”. Стефаник, за авторською візією, стає на прю з правдою чорною, що намовляє зректися мужицького життя, покинути назавше, “темний світ, глухе село” і возра дуватися дарами правди панської. І тут поетеса твердо стає на україноцентричний поріг, вкладаючи в уста новеліста виявне кредо його ж особистісної сутності, єства: а таки буде він з правдою мужицькою до останнього схлипу, бо саме вона, ця правда, тримає його кріпко на прабатьківській землі, бо таки тільки на ній він – “сам з собою”, а не з тими, що “без хребта”, і власне тут він годен і здатен “шліфувати” такі слова, що стають бальзамним ліком селянській зболеній, згорьованій душі. Але все це осягається, здобувається у натрудженій дорозі, що починається у творця вузькими стежечками поміж хрестами людських доль на русівських пагорбах. І ось пані Оксана виводить нашу уяву
сприйняття на дорогу Стефаника. Яка вона, ця Дорога? Вона і веде його за руку, і зустрічає
благословляє, і освячує натхненням. Вона, Дорога, як рідна мати, висипає із своїх долонь си лінь чоловіцьку, чіпляє за плечима крила ходи, упомагає переступати перешкоди і веде його до свідчили почесна грамота обласної організації ВУТ “Просвіта”, якою привітав ювіляра Богдан Глібчук, а також подяки. Сердечні побажання поєднувалися зі щирими усмішками, квітами, пам’ятними дарунками, віршами
присвятами на честь ювіляра, якого любить і шанує Косівщина. Колектив “Осіннє золото” під керівництвом Зоряни Романів виконав для Р. Кабина “День народження у Тебе”, “Ле
Тебешевська О. “Ой не коси, бузьку, сіна…”: Драматична поема. Оповідка / О. С. Тебешевська; передм. Качак Т. Б. Івано:Франківськ: Місто НВ, 2024. 108 с.; іл.
Пошта “СП” · “Дорога, як рідна мати, висипає із своїх долонь силінь чоловіцьку, чіпляє за плечима крила ходи і веде до слави”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
декан Іван Близнюк. Модераторка заходу Аделя Григорук – заслужена працівниця освіти України, членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ, ведучи мову про непересічну творчу особистість Романа Кабина, наголосила, що своєю участю в різних заходах “Руху”, Клубу ім. І. Пелипейка, “Просвіти”, виступами на публічних зібраннях, презентаціях книг, виставках, зустрічах він виявляє кипучу енергію, різносторонню обдарованість, талант робити кожну справу, не відкладаючи на потім. Сторінки життєвого шляху Романа Васильовича об’єдналися модераторкою в гармонійну ком позицію з концертними номера ми народного аматорського фольклорного колективу “Осіннє золото” й вітальними словами гостей. Зі щирими словами звернулися до ювіляра Володимир Петричук – заступник голови Косівської територіальної громади, Роман Печижак – начальник відділу культури, Василь Шкурган, Микола Близнюк – письменники, Богдан Глібчук – голова правління Косівського РО “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Вітали Романа Васильовича колеги викладачі Катерина Сусак – заслужена працівниця освіти України, Мирослав Радиш – заслужений художник України, члени Клубу інтелігенції Уляна Книш, Світлана Крицкалюк – викладачка Косівської школи мистецтв, Зоряна Романів – керівниця Косівського народного аматорського фольклорного колективу “Осіннє золото”, Надія Пасічняк, Юрій Стефурак – директор Національного природнього парку “Гуцульщина”, Микола Близнюк – доктор педагогічних наук, професор, Василь Глібчук – журналіст, Людмила Луканюк – завідувачка музею визвольних змагань, В’ячеслав Кабалій – інженер
енергетик та інші. Високу повагу до ювіляра за
Добрі новини · “Творчість – не мета, а шлях, який пророкує відкриття та успіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
незвичні твори непересічної талановитості, що могли б бути доречними в різноформатних столичних експозиціях. Лаконічні, майже графічні лінії, металічна фактура, що викликає здивування і усмішку, захоплення художнім смаком митця, фантазійністю деталей – від спонтанної простоти до узагальнення, коли умовність стає відвертістю, а творчий знак є знаком металевої твердості, яка, власне, є мовою митця. Так би мовити, творчий акт ніколи не обумовлюється необхідністю упорядкування самого простору чи його збагачення, а, передовсім, його осмислення. Так, ти тут не сам, не один, тут до тебе існували, видозмінювали і обожнювали, облаштовували цей світ – і по вертикалі, і по горизонталі. Кожна скульптура Юрія Гандзюка не є ініціацією акту творення, а суттєвим доповненням до вже існуючого світоладу. Кожен твір в Ю. Гандзюка ніколи не є предметом імітації, а є певною культурною цитатою того, що оточує людину: світ метафор, світ привидів і світ уяви... Кожен із цих творів існує на правах, що й інші знаки і символи в нашому житті: хронотипні умовності, траєкторії умовних металевих ліній, абстрактних знаків. Пластична мова Юрія Гандзюка є оригінальною, не запозиченою, а цілком органічною для людини, яка, не маючи претензійності, має сталі уявлення про мистецьку вартісність образів, символів, знаків. Його твори породжують у нас, глядачів, природні імпульси, які пробуджують емоційні стани впізнаваності, спорідненості та доповнюваності. Кожен, хто розглядає скульптури Юрія Гандзюка, безперечно, захоче побачити його нові роботи, оскільки запримітить, що ця творчість – не мета, а шлях, який пророкує відкриття та успіх. Творчої удачі, друже!
Павло МОВЧАН ломантів конкурсу у кожній номінації та в кожній віковій групі. За підсумками конкурсу у всіх номінаціях журі на власний розсуд приймає рішення про присудження Гран-Прі. Усі учасники фестивалю нагороджуються пам’ятними призами.
Права організаторів: Оргкомітет має право безкоштовно оприлюднювати імена, дані та фотографії конкурсантів та використовувати їх в друкованих, аудіота відеоматеріалах.
Фінансові витрати: Конкурс проводиться без грошового внеску. Проїзд, проживання, харчування — за рахунок організацій, що відряджають, або власним коштом. Оргкомітет надає варіанти для оптимального розміщення та харчування учасників та тих, хто їх супроводжує, і забезпечує культурно-розважальним відпочинком.
Склад журі українського поетично¥про¥ зового ревю “Франкові зорі”: Голова і співзасновник конкурсу – Олександр Балабко, прозаїк, поет, заслужений діяч естрадного мистецтва України, лавреат державної премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (Київ).
Членкині журі: Валентина Давиденко, поетеса, художниця, перекладачка, заслужена журналістка України (Київ); Галина Дацюк, публіцистка, науковиця (Київ); Ольга Камінська, примадонна хорватської опери і київської оперети, народна артистка України (Рієка-Київ); Марта Мартінчич, журналістка, перекладачка (Рієка); Надія Мориквас, поетеса, прозаїкиня (Львів).
З усіх організаційних питань звертатися за електронною адресою dnjipro.rije- [контакт приховано] з поміткою “Конкурс і Фестиваль”, за контактним телефоном оргкомітету +3[контакт приховано] чи голови оргкомітету Ольги Камінської: [контакт приховано]
Добрі новини · “Творчість – не мета, а шлях, який пророкує відкриття та успіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Щодня, зустрічаючись на подвір’ї з гінцем радісного оклику “Павло!”, я шлю вітання своєму побратимові Юрію Гандзюку, авторові двох художніх творів, що прижилися на моєму подвір’ї: “Гінець світла” та надзвичайно подратована кішка, адже щоночі, не зважаючи на погоду й пору року, вона пильнує сад, зауважуючи зайшлу мишву в кущах і нічних птахів на деревах. Зрозуміла річ, що, привітавшись з цими двома мешканцями-скульптурами мого саду, я шлю промінець своєї позитивної енергії їхньому творцеві Юрію Гандзюкові, невтомному в різних сферах діяльності: підприємницькій, правничій та творчій. Виокремлю сьогодні останню. Бо, хоч доробок чималий, зовсім небагато людей ознайомлені з його скульптурами в особливій техніці – металоконструкція. Художнім майданчиком Юрія Гандзюка є власне подвір’я, де зосереджені і розміщені його
Добрі новини · “Творчість – не мета, а шлях, який пророкує відкриття та успіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Відома українська поетеса та дисидентка Ліна Костенко, уродженка міста Ржищів на Обухівщині, стала лавреаткою міжнародної премії імені Митрополита Андрея Шептицького. Про це повідомляє інформаційний портал “Моя Київщина” із посиланням на РБК. Цю почесну нагороду вручають за видатний внесок у розвиток міжнаціонального діалогу, підтримку гуманістичних цінностей і моральне лідерство. Церемонія вручення відбулася 30 квітня у Вашингтоні (США). Разом із Ліною Костенко відзнаку отримав французький філософ, режисер та громадський діяч Бернар-Анрі Леві. Через відеозв’язок поетеса подякувала за нагороду. Її промову під назвою “За Ваше і наше Майбутнє” зачитала онука письменниці – Ярослава Франческа. У своєму зверненні Ліна Костенко згадала трагічну історію свого дитинства в Києві – долю єврейського хлопчика Йосі, який загинув у Бабиному Яру. Вона наголосила на небезпеці як антисемітизму, так і українофобії, підкресливши, що обидві форми ненависті мають спільне джерело – зневагу до людської гідності та життя. Ліна Костенко народилася 1930 року в місті Ржищів, що нині входить до складу Обухівського району Київської області. У 2023 році вона стала почесною громадянкою Ржищева. Її поезія, позиція і принциповість стали прикладом культурної незламності для багатьох поколінь українців. У Ржищеві регулярно відбуваються культурні заходи, присвячені Ліні Костенко, її твори вивчають у школах, а ім’я поетеси стало символом духовної сили України.
Власн. інф.
Уже вдруге в хорватській Рієці в рамках Дев’ятого українського фестивалю пісні, музики, танцю і художнього мистецтва відбудеться поетично-прозове ревю “Франкові зорі”. Названо його на честь нашого великого поета і мислителя, який 1909 року перебував на лікуванні в цьому краї, і в місті Ловрані 2022 року, на набережній Лунгомаре, йому встановлено оригінальний пам’ятний знак. Засновник цього змагання – українське культурно-просвітнє товариство “Дніпро-Рієка”, очолюване народною артисткою України, примадонною хорватської опери і київської оперети Ольгою Камінською. Інформаційними спонсорами фестивалю цього року будуть: I.TV.NOVA Rijeka, RiTV, журнал “Вісник” української громади в Хорватії, Novi list і редакція тижневика “Слово Просвіти” (Київ, Україна). До участі запрошуються члени письменницьких і журналістських спілок, учасники літературних об’єднань, співробітники та автори редакцій періодичних видань, радіо і телебачення, окремі літератори із студентів вищих навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і позашкільних навчальних закладів культурно-мистецького напрямку та людей, що тимчасово не працюють або перебувають на пенсії. Конкурс проводиться за віковими категоріями: молодша: від 10 до 16 років; середня: від 17 до 30 років; старша: від 31 до 70 років плюс.
Добрі новини · “Творчість – не мета, а шлях, який пророкує відкриття та успіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ У програмі конкурсу чотири номінації: поезія (зокрема і переклади з інших мов); проза (романи, повісті, новели, оповідання, за умови подання — кіносценарії та твори драматургії); публіцистика (есе, нариси, статті, аналітичні кореспонденції); декламація (сценічне відтворення зразків поезії, прози, публіцистики, драматургії). Заявки на участь у конкурсі повинні бути надіслані до 08 червня 2025 року за електронною адресою: dnjipro.rijeka@gma- il.com з поміткою “конкурс “Франкові зорі”” або [контакт приховано] До заявки додаються: а) коротка біографічна довідка учасника; б) тексти власних творів, а в номінації “декламація” творів інших авторів у будь-якому вигляді; в) фото учасника довільного формату. Порядок проведення: 1. Конкурс пройде 18.06.2025 року в м. Рієка (Хорватія) за адресою J. Rakovca 33, Hrvatska сitaonica TRSAT, в рамках Восьмого українського фестивалю пісні, музики, танцю і художнього мистецтва. Заключний гала-концерт відбудеться 21.06.2025 р. 2. Оцінку виступу учасників конкурсу здійснює журі. 3. Конкурсна програма проводиться привселюдно, одним туром. 4. Остаточний розподіл місць і нагород між учасниками проводиться на заключному засіданні журі відкритим персональним голосуванням по кожній кандидатурі окремо.
5. Рішення журі остаточне і оскарженню не підлягає. Критерії оцінювання: Виступ конкурсантів оцінюється за 10-бальною системою, яка включає: актуальність тематики творів; творча неповторність; використання оригінальних засобів творення; рівень привернення уваги читача до поданого твору; мовна вправність; вміння сценічного подання представленого твору.
Програма конкурсу: Учасникові надається 10 хвилин для презентації свого твору (а в номінації “декламація” – творів інших авторів), яка може містити: читання поезій чи уривків прози та публіцистики; використання буктрейлера (відео до 2 хвилин про зміст твору); інсценування твору чи пісенне його втілення із залученням помічників, що не беруть участь у конкурсі або відеокліп пісні. Журі надається 10 хвилин для запитань та оцінювання твору і його презентації.
Нагородження переможців: проводиться на гала-концерті. Журі визначає лавреатів (І, ІІ, ІІІ місце) та дип-
Цікаво знати · “Любов до нашого міста, нашої країни наповнить ваші серця, коли ви почуєте цю музику”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Тетяна АЛІСОВА, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України, м. Київ
Я – бібліотекарка з Луганщини, з початком повномасштабного рашистського вторгнення переїхала з родиною до Києва і одразу закохалась у це прекрасне місто. По роботі я спілкуюсь з багатьма творчими людьми – прозаїками, поетами, музикантами і художниками. Влітку 2023 року під час виступу в Будинку офіцерів поета, барда і воїна Дмитра Лінартовича я познайомилась з композитором і виконавцем Олександром Юровим – і невдовзі ми підготували і успішно провели концерт-зустріч під гаслом “Невичерпна твоя криниця, Україно!” з курсантами одного з київських вищих навчальних військових закладів. Тоді, власне, я вперше почула пісню “Київський марш “Києву з любов’ю” у виконанні автора. Твір сподобався мені і курсантам – ми підспівували приспів і плескали в долоні. Я поцікавилася історією створення та розвитку цього твору, багато інформації знайшла в інтернеті та друкованих виданнях, цікаві деталі розповів Олександр. У цій статті я стисло поділюся тим, що пов’язане з “Київським маршем”. Народження твору: без “Києве мій” не було б “Києву з любов’ю”! Олександр згадує: Пісню “Київ¥ ський марш “Києву з любов’ю” я написав у ніч на Різдво 2006 року в місті Рига, де в той час я працю¥ вав радником Посольства Украї¥ ни в Латвії. Мені – киянину, з ди¥ тинства запала в душу пісня Ігоря Шамо на слова Дмитра Луценка “Києве мій” – всіма визнаний народний гімн Києва. Проте цей твір написано в музичній формі вальсу, яку важко використати для стройового кроку на парадах та інших урочистостях, і у мене здавна з’явилась ідея про марш, присвячений Києву. Музикою я займався зі шкільних років – навчався в музичній студії ДМШ № 5 м. Києва. У студентські та ас¥ пірантські роки брав участь в са¥ модіяльних рок-гуртах, іноді пи¥ сав пісні про те, що хвилює, і зав¥ жди мріяв висловити свою любов до рідного Києва в пісенній фор¥ мі так, щоб доповнити улюбле¥ ний “Києве мій”. Згодом, під час дипломатичної служби, я часто співав під гітару в посольствах та українських культурних осередках, заняття музикою дозволяли підтримувати психологічний тонус в умовах часто ненормованої і напруженої праці, а також позитивно впливали на стосунки з закордонними українськими громадами. Багаторічна віддаленість від Батьківщини та рідного Києва викликали ностальгічні відчуття, приємні спогади і загострення бажання відобразити шану до них. Саме під час служби в Латвії це бажання набуло критичної маси, і у вільний від роботи час було створено музичну концертну програму “Рок-проєкт “Київ–Рига”. Співавтором низки пісень цього проєкту виступив Кость Оверченко – поет родом із Кіровоградщини. Центральними творами проєкту стали моя пісня “Києву з любов’ю” і твір на слова К. Оверченка “Україні”, який на сьогодні відомий, як освячена Михайлом Горинем “Пісня закордонних українців”. В Латвії пісні рок-проєкту “Київ–Рига” лунали у виконанні ризького гурту “Україночка” та Олени Новікової – соліста і керівника українського ансамблю “Мрія” м. Вентспілс”. Згодом Олександр повернувся до України, і “Київський марш”, як кажуть, “пішов в народ”. Автор згадує: “Знаменною подією на цьому шляху стала зустріч з Тамарою Іванівною Луценко – вдовою поета-пісняра, автора слів улюбленого народом “Києве мій”. Символічно, що це відбулося на батьківщині Дмитра Омеляновича – в селі Березова Рудка на Полтавщині 12 вересня 2009 року під час ХVIII Фестивалю “Осіннє золото”, присвяченого пам’яті і творчості видатного митця. В розмові Тамара Іванівна схвально оцінила текст мого вірша “Пам’яті Дмитра Луценка” і “Київського маршу”. Вона сказала, що є тексти, значить, будуть пісні, і побажала успіху. Я з радістю сприйняв такі слова, висловив вдячністю за творчий внесок народного пісняра в українську культуру і признався, що без “Києве мій” не було б “Києву з любов’ю”. Згодом я написав музику до вірша “Пам’яті Дмитра Луценка”, і пісню під такою назвою успішно виконав Український народний хор імені Станіслава Павлюченка в Києві на святковому концерті з нагоди 95- річчя від дня народження Дмитра Луценка”. “Київський марш” – в Каїрській Опері! Олександр Юров продовжує: “Похвала Тамари Іванівни Луценко надихнула на подальшу роботу з “Київським маршем”, наступною переможною сходинкою для якого стало третє місце на Всеукраїнському конкурсі сучасної патріотичної пісні та похідного маршу під егідою Міністерства оборони України (Київ, 2011). Твір “взяли на озброєння” одні з найкращих музичних колективів України – Оркестр Почесної варти Окремої Президентської бригади ім. гетьмана Б. Хмельницького та Зразково-показовий оркестр Збройних Сил України. Поступово “Київський марш” поширюється за кордоном – там, де живуть українці. Цікавим і важливим на цьому шляху стало викликане обставинами авторське виконання твору в Каїрській Опері на урочистому вечорі з нагоди відзначення 20-ї річниці Незалежності України. Тоді наші єгипетські друзі запропонували Посольству України в якості прояву поваги до нашої сторони безкоштовний концертний виступ Національного ансамблю танцю (рівень нашого ансамблю ім. П. Вірського). Пропозиція – чудова! Але перше слово в концерті після привітальних виступів керівника дипустанови та єгипетських офіційних осіб має бути за нами! Проте для того, щоб хтось із українських артистів приїхав до Каїру, треба заплатити, а коштів на це не передбачено. Тоді я запропонував відкрити концерт моїм виступом з “Київським маршем” і надав аргументи: твір сертифікованої всеукраїнської якості; зроблено сучасне аранжування і записана “міну-совка”; я співав марш своїм друзям – їм подобається, тож постараюсь і для місцевої публіки. Отже, виступ успішно відбувся, його транслювали кілька єгипетських телеканалів, глядачі реагували оплесками і схвальними вигуками!” “На їхню “москва, звонят ко¥ локола” є наша відповідь!” Варто зазначити, що до війни в Україні марш успішно виконував Маркі¥ ян Свято (баритон, один із кра¥ щих 2008 року київських вико¥ навців партії Фігаро), “міряли на себе” пісню інші співаки, зокре¥ ма, екс-фронтмен ВІА “Кобза” Валерій Вітер. В умовах воєнного стану і складної ситуації в Україні та навколо країни стало непросто співпрацювати з провідними професійними виконавцями та музичними колективами. Тому з початком повномасштабного ра¥ шистського вторгнення у пісні почалося нове життя в Україні та за кордоном: реальною можли¥ вістю донесення власних творів до публіки стало авторське вико¥ нання. Олександр розповів, що влітку 2022 року він започаткував мистецький патріотичний проєкт “Невичерпна твоя криниця, Україно!”, до якого включив десяток власних пісень і кілька віршів. З творами цього проєкту він почав виступати перед курсантами, воїнами, пораненими, волонтерами, ветеранами, членами родин військовослужбовців в бібліотеках, лікарнях, реабілітаційних центрах, закладах освіти. При цьому часто кінцівкою таких виступів ставало спільне виконання “Київського маршу”: глядачі відкривають на телефонах через Гугл текст твору і залюбки підспівують приспів “О, Києве, з любов’ю промовляєм, Софії сняться золотії куполи!”. Одна з таких зустрічей (концерт) відбулася в Центральному будинку офіцерів ЗСУ 27 червня 2023 року, це і був наш перший спільний проєкт. Принагідно зазначу, що 14 березня цього року ми з Олександром виступали під орудою Спілки офіцерів України на урочистому відкритті музейної експозиції “Тарасова світлиця” в музеї міста Володарка (Київська область) на честь відзначення Дня Добровольців України, і глядачі залюбки підспівували автору, коли він виконував свій “Київський марш”. Символічно, що кілька разів авторським виконанням “Київського маршу” закінчувалися мистецькі заходи Київської “Просвіти” (один раз навіть під час повітряної тривоги у вестибюлі станції метро “Театральна”). З нагоди Дня Незалежності України “Київський марш” в авторському виконанні лунав на багатолюдних мітингах українців в Женеві на площі біля Представництва ООН у 2022 році, і в Празі на Виставищі у 2023 році. Важливо додати, що інтенсивна мистецько-патріотична діяльність Олександра Юрова успішно доповнює його основну роботу в Національному Центрі “Мала академія наук України”: від початку повномасштабної рашистської агресії він спільно з українськими вченими, які працюють в Європейській організації ядерних досліджень – ЦЕРН (м. Женева, Швейцарія), займається організацією та проведенням дистанційних навчальних програм для учнів та педагогів прифронтових міст і областей України. Такі заходи мають освітнє значення і служать моральною підтримкою здобувачам освіти та вчителям, які вимушено покинули довоєнні місця навчання, роботи і проживання. Визначальною подією в долі “Київського маршу” стало його виконання на День Києва-2023 одним з кращих в країні сучасних бігбендів – Київським академічним муніципальним духовим оркестром “Kyiv Orchestra” під орудою головного диригента колективу – Миколи Лисенка-молодшого (праправнука славетного фундатора української класичної музики, патріота, просвітника і педагога – Миколи Віталійовича Лисенка-старшого). Висвітлюючи цю подію, зазначимо, що в ніч на неділю 28 травня 2023 року, напередодні Дня Києва рашисти нанесли масований ракетно-дроновий удар по столиці. Проте ППО мужньо відбила атаку і ворожа злоба з неба не залякала киян, захисників та гостей столиці – народне свято відбулось! “Kyiv Orchestra” подарував просто неба глядачам яскраву музичну програму з українських народних та естрадних пісень. Символічного значення набули слова Миколи Лисенка-молодшого перед виконанням “Київського маршу”, який став хрещеним батьком твору як символу незламності Києва “…у нас є держава, і в неї є столиця, і в неї є серце і це серце б’ється незважаючи ні на що! У наших ворогів є популярна пісня “москва, звонят колокола”, а київський композитор Олександр Юров написав музичну відповідь – “Києву з любов`ю”. Я вірю в те, що саме любов до нашого міста, нашої країни наповнить ваші серця, коли ви почуєте цю музику…”. В інтернеті є кілька кліпів-відеозаписів різних варіантів аранжування та виконання “Київського маршу”, які виступають музичним символом незламності Києва, набирають багато переглядів і притягують численних глядачів. Попри війну цей твір, присвячений нескореній столиці, на сьогодні лунає в багатьох країнах світу, де знаходяться українці, і з кожним днем знаходить все більше прихильників серед наших співвітчизників та друзів. Проте на сьогодні можливості маршу завойовувати симпатії і серця людей, робити їх нашими прихильниками і союзниками обмежені мовним бар’єром: слова пісні українською мовою незрозумілі багатьом партнерам, друзям і прибічникам України в боротьбі з рашистською агресією. Твір міг би привертати більше уваги народів світу до допомоги Україні та нескореному ворогами Києву, якби поширювався англійською мовою. З урахуванням цього благодійний мистецький сайт “Український Музичний Світ” оголосив міжнародний конкурс на кращий переклад тексту “Київського маршу” на англійську мову. Підсумки конкурсу у травні цього року будуть підбиватися поважним громадським журі, учасники отримають пам’ятні дипломи, переможцю буде вручено диплом Гран-прі і почесний приз – буклет, присвячений зірці світової оперної сцени Соломії Крушельницькій, з автографом композитора Мирослава Скорика. Побажаємо успіху учасникам конкурсу та всім українським митцям, які попри війну докладають талант і сили для наближення Перемоги!
Олександр Юров і Микола Лисенко§молодший – хрещений батько “Київського маршу”. 22 березня 2025 р., Київ, Музей видатних діячів української культури
Учасники концерту Київського академічного муніципального духового оркестру “Kyiv Orchestra” на День Києва. 28 травня 2023 р., Київ, Оболонь, парк “Наталка”
На перехрестях історії · “Хмари над європейським континентом все більше згущувалися, і перші блискавки знаменували потоп, який от5от мав усіх поглинути”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОВКО
Нинішня російсько
українська війна багато в чому схожа на іншу, не менш жорстоку і криваву, радянсько
німецьку війну 1941–1945 років, начебто поступово забуту і певною мірою відсунуту з людської пам’яті щоденними страхітливими подіями як на фронті, так і в тилу. Нагадує про неї двотомник “Спогадів про Другу світову війну” Вінстона Черчілля, що з’явився на вітчизняному книжковому ринку кілька років тому. За радянських часів подібне видання могло вийти друком лише російською мовою, та й то, мабуть, із грифом “для службового використання”, оскільки війна, зображена у спогадах Вінстоном Черчіллем, докорінно відрізнялась від тієї, що викладалась у тодішніх підручниках з історії, у мемуарах воєначальників
пенсіонерів та публікаціях ідеологічно заангажованих журналістів. Більшість із них, на відміну від колишнього прем’єр
міністра Великої Британії, суб’єктивно оцінювали дії союзників по антигітлерівській коаліції, перш за все США і Сполученого Королівства, штучно перебільшуючи роль червоної армії в перемозі над гітлеризмом, і водночас уникали говорити правду про колосальні втрати радянської держави у живій силі і техніці у початковий період збройного протистояння, применшували значення лендлізу у забезпеченні боєприпасами, технікою і продовольством радянських військ під час війни. Переклад цієї фундаментальної праці видатного англійського політика ХХ століття в Україні вперше здійснив Петро Таращук. Складно зрозуміти, за яким принципом формувався двотомник “Видавництва Жупанського”, бо автентичне видання, що публікувалося на батьківщині Вінстона Черчілля з 1948 по 1953 роки, нараховувало аж шість томів. Згодом ця фундаментальна праця, з волі автора, розрослась до дванадцяти томів, встановивши своєрідний рекорд з випуску видань подібної історичної тематики. Не випадково за шеститомну роботу її автор у 1953 році отримав Нобелівську премію з літератури, назавжди збагативши світову історичну науку безцінними свідченнями. Вже з перших сторінок захопливої розповіді Вінстон Черчілль вносить певну інтригу, категорично заявляючи, що Другої світової війни можна було не лише уникнути, а й запобігти, тим самим зберігши життя мільйонам громадян різних країн світу, якби конкретні керівники європейських держав не припустилися фатальних помилок, які у підсумку призвели до планетарної катастрофи. Аргументація автора має настільки переконливий вигляд в описі значущих подій і аналізі прийнятих тим чи іншим урядовцем рішень, що читач беззастережно вірить усьому. Рефреном звучить думка про те, що жоден із представників тодішньої політичної європейської еліти не міг прорахувати наслідків поступових тектонічних зсувів на європейському континенті, що знаменували наближення катастрофи. Черчілль теж помилився у своїх передбаченнях, бо, приміром, був переконаний у тому, що Гітлер не наважиться напасти на Росію в 1941 році. Однією з причин, що спровокували початок Другої світової війни, як вважає Вінстон Черчілль, стало підписання в червні 1919 року Версальського мирного договору Антантою (військово політичним блоком у складі Російської імперії, Франції, Великої Британії) й іншими країнами, що приєдналися до неї, з одного боку, а з іншого – Німеччиною, що програла в Першій світовій війні. Договір зобов’язував останню виплатити країнам
переможцям 20 млрд марок, загальна ж сума претензій становила нечувану на той час суму – 132 млрд марок. Автор детально описує настрої у Веймарській республіці, проголошеній внаслідок революції у повоєнній Німеччині, економічну кризу, що виникла через спад виробництва, тотальне безробіття, втрати всіх колоній і 1/8 території з 7
мільйонним населенням, обтяжливі грошові виплати державам Антанти. Одне слово, йшлося про те, що покликало до життя найрадикальніші суспільні прошарки, здатні взяти реванш і відплатити переможцям за приниження, якого зазнали німці. Серед численних політиків, яким Вінстон Черчілль аргументовано висловлює претензії, по стає ім’я прем’єр
міністра Франції Раймона Пуанкаре. Саме він у розпал фінансової кризи в Німеччині категорично відмовився відкласти виплату нею контрибуцій, ввівши в січні 1923 року французькі окупаційні війська у прикордонну німецьку область Рур, щоб у такий спосіб стягнути заборгованість. На переконання автора, це рішення Пуанкаре мало для Франції фатальні наслідки, що супроводжувалися в майбутньому численними людськими жертвами не лише серед військових, а й мирних цивільних громадян, масштабними руйнуваннями, втратою державної незалежності і встановленням нацистського окупаційного режиму. Показово, що тоді офіційний Лондон в особі лідера ліберальної партії, прем’єр
міністра Девіда Ллойда Джорджа не підтримав категоричний крок Парижа, що посилило розбіжності між Великою Британією і Францією у підходах до ведення зовнішньої політики на європейському континенті, поглибило протиріччя в міждержавних відносинах, на які не раз звертає увагу Вінстон Черчілль. До того ж події навколо Руру створили передумови для вирішення незгод і суперечностей у міжнародних стосунках за допомогою військової сили. Вінстон Черчілль від самого початку політичної кар’єри неодноразово демонстрував обізнаність у складних державотворчих процесах, що відбувались упродовж століть у Західній і Східній Європі. Як глибокий аналітик, він одразу зрозумів, чим насправді була так звана революція в Російській імперії, де було зруйновано деспотичний монархічний режим і встановлено ще жорстокіший у формі диктатури однієї партії – партії більшовиків, що сповідувала марксистсько
ленінську ідеологію. Спочатку Ленін, а потім Сталін очолив державу з абревіатурою СССР, яка в традиціях тепер уже колишньої Російської імперії почала проводити таку ж агресивну експансіоністську політику стосовно сусідніх держав. Туди, де не вдавалося захопити чужу територію військовою потугою, таємно засилалися агенти впливу, штучно підсилю вались антагоністичні суспільні настрої, фінансово підтримувались антидержавні політичні рухи. У зародженні фашизму в Італії та нацизму в Німеччині автор вбачає прямий зв’язок з виникненням більшовизму в Росії, що, врешті решт, призвело спочатку до ідеологічного протистояння між цими країнами, а згодом і до воєнного зіткнення. “Як фашизм по ходив від комунізму, так і нацизм розвинувся з фашизму, – робить висновок Вінстон Черчілль. – Отже, зародилися ті споріднені рухи, яким незабаром судилося вкинути світ у іще огиднішу боротьбу, про яку ніхто не може сказати, що вона скінчилася з їхнім знищенням”. За десять років до того, як вибухнула Друга світова війна, в Сполучених Штатах Америки спалахнула тривала економічна криза, що одразу позначилося на економіках європейських країнах, особливо на Німеччині, обкладеній повоєнними боргами. Її фінансова система за короткий період часу занепала, а суцільне безробіття, дефіцит різноманітної продукції, спад виробництва, згасання ділової активності довели населення до крайньої межі бідності і зубожіння, тим самим покликавши до життя радикально налаштовані політичні сили. Вінстон Черчілль неодноразово зупиняється на постаті Адольфа Гітлера, заочне знайомство з яким у нього відбулось з прочитання політичного й ідеологічно го маніфесту “Майн Кампф” (“Моя Боротьба”) ще в 1925 році. Вже тоді він кваліфікував майбутнього фюрера німецького народу відвертим расистом. Саме гоніння на євреїв не дозволило британцю зустрітися з майбутнім рейхсканцлером у 1932 році в Мюнхені, фактично напередодні його приходу до влади, де Вінстон Черчілль гостював, працюючи над книжкою про свого героїчно го предка – герцога Мальборо. Варто було прессекретарю нацистської партії дізнатися про коло питань, яке Вінстон Черчілль хотів порушити у розмові з лідером НСДАП, як останній одразу ж відмовився від зустрічі з впливовим державним діячем Великої Британії лише тому, що той, на його думку, занадто переймався проблемами світового єврейства. Хто знає, як колесо історії могло повернутися б, якби ця зустріч все
таки відбулась, бо ж політик аристократ міг би довести колишньому єфрейтору кайзерівської армії всю безперспективність підкорення європейських країн за допомогою зброї. Розчарування – найточніше слово, яким можна охарактеризувати ставлення Вінстона Черчілля до зовнішньої політики США, здійснюваної правителями країни в 20–30
х роках минулого століття. Фактична неучасть у європейському політичному житті через небажання вступати до Ліги Націй не сприяла досягненню повноцінного миру і безпеки між народами на континенті, запобіганню порушення міжнародного права Італією і Німеччиною, особливо тоді, коли ці країни очолили Беніто Муссоліні й Адольф Гітлер. Не маючи відповідної підтримки з боку США на міжнародній арені, Сполучене Королівство, врешті
решт, у 40
х опинилось сам
на
сам з Третім Рейхом, який поступово розправив крила і почав як той орел, зображений на гербі спочатку Націонал
соціалістичної робітничої партії Німеччини, а згодом і всієї країни, почав у буквальному значенні слова шматувати сусідні держави, відриваючи від них шматки територій. Але навіть у 1933 році, коли президент Пауль фон Гінденбург під тиском політичних обставин призначив Адольфа Гітлера канцлером, Вінстон Черчілль ще сподівався, що той обмежиться лише проведенням необхідних для Німеччини реформ, аби ви вести країну із затяжної соціально
економічної кризи, і не наважиться зруйнувати міжнародні домовленості, закріплені відповідними міждержавними угодами після закінчення Першої світової війни. Тим більше драматичні по дії в липні 1934 року вказували на те, що влада у руках новопризначеного політика доволі хитка, і він реально може її втратити. У книжці автор детально і зі знанням справи описує всі перипетії, що сталися у “Ніч довгих ножів” – операції, спланованої всередині НСДАП, яка передбачала партійну чистку і фізичну ліквідацію Ернста Рема – сподвижника Адольфа Гітлера з моменту зародження націонал
соціалістичного руху, керівника збройного формування партії – штурмовиків, об’єднаних в організацію під назвою СА. Розправа над заколотником Ернстом Ремом і наближеними до нього партійцями, такими як Курт фон Шляйхер, Грегор Штрассер, Карл Ернст, а зними ще від п’яти до семи тисяч штурмовиків, остаточно укріпили Черчілля в думці, що Гітлер максимально зміцнив свої позиції у правлячій верхівці нацистів і тепер одноосібно прийматиме рішення, не озираючись ні на кого. Час від часу автор повертається до окремих положень Версальського мирного договору, за яким його підписанти суттєво обмежили Німеччину в її суверенних правах. З приходом до влади Гітлера почалось планомірне ігнорування взятих на себе зобов’язань країною, що зазнала відчутної поразки у війні. Зберігаючи на перших порах у цілковитій таємниці свої експансіоністські плани, Гітлер за досить короткий проміжок часу перевів економіку і промисловість Німеччини на військові рейки, щоб відновити сухопутні війська – Вермахт, військово
морський флот – Крігмаріне та військово
повітряні сили – Люфтваффе, тим самим проігнорувавши ті пункти Версальського мирного договору, які це чітко регламентували або взагалі забороняли. Цей процес, як випливає зі спогадів Вінстона Черчілля, не пройшов повз його увагу. І тут читач стає свідком колізії між ним як активним депутатом парламенту і чинним на той час прем’єр
міністром Великої Британії Невіллом Чемберленом. Останній до певного часу плекав ілюзію, що Великій Британії все
таки вдасться встановити довготривалий мир з гітлерівською Німеччиною укладанням мирної угоди, ігноруючи фактичне порушення рейхсканцлером міжнародного права, його агресивну політичну риторику, ініційоване ним переозброєння військ, проведення прихованої мобілізації іще чимало іншого, що становило реальну загрозу для Британії. У книжці подається доволі критична авторська оцінка зовнішньої політики Чемберлена на межі 30–40
х років, конкретизуються суттєві прорахунки і допущені помилки. Безкомпромісними були оцінки Черчіллем Чемберлена як політика, не здатного приймати адекватні рішення у світлі тих обставин, що складались у перед воєнній Європі: “Він сформував тверді судження про всіх тодішніх політичних діячів і на батьківщині, і за кордоном, і почувався здатним мати справу з кожним із них. Але понад усе він сподівався ввійти в історію як великий миротворець і задля цього всякчас був готовий діяти всупереч фактам і йти на великий ризик і для себе, і для країни. На лихо, він потрапив у течію, сили якої він не міг виміряти, і зіткнувся з ураганом, перед яким він не зігнувся, але встояти проти якого був неспроможний”. Хмари над європейським континентом все більше згущувалися, і перші блискавки знамену вали потоп, який от
от мав усіх поглинути. Його відчували не лише на заході, а й на сході Європи, зокрема, в СРСР, якому Вінстон Черчілль приділяє значну частку уваги, подаючи у своїх спогадах розгорнуту характеристику конкретних історичних осіб, аналізує етапи зародження радянської держави, зупиняється на тій соціальній катастрофі, що спіткала поневолені Росією народи, у тому числі українців, під час так званої колективізації. Черчілль володів всебічною інформацією про те, як Ленін і його послідовники спочатку жорстоко розправилися в ході революції і громадянської війни з цілими суспільними верствами для встановлення авторитарного режиму в країні, а потім – повторно колонізували території, які раніше належали Російській імперії. Національна політика, що втілювалася в життя варварським способом наступним правителем Росії – Сталіним, напевне, найбільше викликала інтерес у Черчілля, котрий як урядовець три
На перехрестях історії · “Черчілль формулює сенс людського існування у світі, в якому діють жорстокі закони виживання”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
валий час займався справами домініонів і колоній Британської імперії, брав участь у військових кампаніях на Кубі, в Індії, Єгипті, Південній Африці на початку минулого століття. А ще він цікавився реформами в сільському господарстві та промисловості, ініційованими Кремлем у 20–30
х роках, наслідки яких його, відверто кажучи, шокували, бо, зустрічаючись під час війни зі Сталі ним, неодноразово демонстрував свою обізнаність, ставлячи не дуже приємні для вуха диктатора уточнювальні запитання. Але це станеться дещо пізніше, коли по дії почнуть розгортатися з калейдоскопічною швидкістю, і Черчілль вперше в житті приїде до такої ненависної йому більшовицької Росії, де зустрінеться у московському Кремлі з диктатором відразливої зовнішності. У 1936 році Адольф Гітлер, всупереч Версальському мирно му договору і Локарнській угоді, ухвалив рішення, що стосувалось так званої ремілітаризації, а, по суті, окупації Рейнської області. Аби виправдатися перед світовою громадськістю за цей крок, головний нацист Німеччини згадав раніше ратифікований радянсько
французький пакт про взаємодопомогу, який, за його слова ми, призведе до зміни кордонів між європейськими державами у випадку війни. Більшість політиків, зокрема Чемберлен, ніби не чули пояснень Гітлера, однак саме ця подія спонукала Вінстона Черчілля прозірливо передбачити всі наступні дії потенційного агресора, маючи цілковите переконання в тому, що подальше умиротворення диктатора неодмінно спричинить війну, бо той постійно посилюватиме свої вимоги у відповідь на поступки. Другим у британській політичній ієрархії після Чемберлена, зовнішня політика якого викликала неприйняття у Черчілля, був прем’єр
міністр Стенлі Болдвін. Автор небезпідставно закидає йому прорахунки, допущені в налагодженні добросусідських відносин Великої Британії і Франції, що не дало змоги виробити консолідоване рішення стосовно загарбання Абіссинії (нинішня Ефіопія) фашистською Італією. Існуючі розбіжності між Стенлі Болдвіном і французьким прем’єр
міністром Едуардом Даладьє, з одного боку, а з іншого – диктатором Беніто Муссоліні змусило останнього після введення економічних санкцій Лігою націй проти Італії за окупацію Абіссинії, по
перше, вийти зі складу цієї міжнародної організації, а, по
друге, навесні 1939 року підписати так званий Сталевий пакт із нацистською Німеччиною і вже під час війни виступати її союзником проти країн антигітлерівської коаліції. У спогадах Черчілля постійно зринають імена відомих політиків і державних діячів різних країн, з якими довелось співпрацю вати впродовж тривалої політичної кар’єри. Ці зустрічі мали для нього виняткове значення, бо в окремих випадках знаменували майбутні події з колосальними трагічними наслідками для мільйонів людей. У 1937 році він як впливовий консерватор
депутат мав бесіду з Йоахімом фон Ріббентропом, коли той обіймав по саду надзвичайного і повноважного посла нацистської Німеччини у Великій Британії. Останній у доволі довірливій розмові поділився з Черчіллем найближчими планами Гітлера, що стосувалися Східної Європи, зокрема, Польщі, Білорусі й України, закликав Англію і країни Британської Співдружності проводити зважену зовнішню політику стосовно
Третього Рейху. Черчілль, уважно слухаючи й аналізуючи сказане дипломатом
нацистом, зрозумів остаточно, що загарбування схід-но
і західноєвропейських країн гітлерівською Німеччиною – питання часу. Близько 70 мільйонів осіб, які тоді проживали на території України і Білорусі, мали стати жертвами експансіоністської політики лідера Третього Рейху заради lebensraum (життєвого простору), проголошеного в нацистській політичній доктрині. Черчілль доволі іронічно кепкує у спогадах над своїм співрозмовником, оскільки тому довелось під фінал політичної кар’єри заплатити найвищу ціну – власне життя – за служіння нацистському режиму, фанатичну відданість Гітлеру, втілення його божевільних ідей стосовно підкорення світу. Треба віддати належне Черчіллю, що він як ніхто інший з тодішніх британських політиків дуже гостро реагував на загравання керівництва країни з гітлерівською Німеччиною, яка прискореними кроками наближалася до війни. Але цього парадоксальним чином не розуміли ні Чемберлен, ні Даладьє, намагаючись задовольнити апетити Гітлера, а також Муссоліні подачками у вигляді територіальних надбань. І в Англії, і у Франції серед тодішньої правлячої еліти утвердилось стійке переконання в тому, що війни можна уникнути, пропонуючи диктаторам мирні ініціативи, здатні відвернути незворотні процеси на міжнародній арені. Черчілль, навіть займаючи жорстку позицію у питанні між державних відносин Великої Британії з радянською Росією (у своїх спогадах він неодноразово на цьому наголошує, спираючись на власні антикомуністичні переконання), все
таки критикує Чемберлена за те, що той навідріз відмовився перед війною вести переговори зі Сталіним, аби заручитися його підтримкою в майбутньому збройному протистоянні з гітлерівською Німеччиною. Саме така короткозора політика призвела до того, що спонукала радянців заключити з нацистами за спиною в Заходу сумнозвісний пакт Молотова
Ріббентропа. У розділі “Зґвалтування Австрії, лютий 1938 року” автор аргументовано й переконливо аналізує причини і мету аншлюсу сусідньої країни, ролі Гітлера в окупації, реакцію вищого військово го керівництва країни, безсилля австрійського канцлера Енгель берта Дольфуса протистояти німецькій навалі. Навіть після окупації Австрії, сприйнятої Черчіллем як один із останніх дзвінків перед початком всесвітнього збройного катаклізму, більшість його колег у парламенті, не кажу чи про чинного прем’єр
міністра, доопрацьовували текст майбутньої мирної угоди з Німеччиною, проводили міжурядові консультації, заохочували поглиблення торгівлі. Автор дуже чітко розкриває перед читачем суть фактичної окупації Гітлером, після чого перед ним не лише розкривалися двері до Чехословаччини, а й широкі ворота до Південно
Східної Європи. Гітлер, вивчаючи реакцію світової громадськості і лідерів основних європейських країн на анексію Австрії, реально відчув нерішучість правлячих еліт Європи вдатися до силових дій, аби запобігти гіпотетичній військовій експансії з боку Німеччини. Однією з причин такої поведінки, на переконання Черчілля, була неготовність на межі 30–40
х років армій Великої Британії і Франції до ведення широкомасштабних битв на суші, в повітрі і на морі через відсутність сучасних зразків озброєння, зокрема, танків, літаків, кораблів, стрілецької зброї, а також неукомплектованість військ особовим складом, дефіцит боєприпасів, незавершеність систем укріплень на кордонах із потенційним агресором. Водночас до уваги бралась і громадська думка, що в кращих традиціях політичної культури англійців впливала на парламентарів і урядовців проводити саме таку зовнішню політику, не войовничу, а миролюбиву, бо ніхто морально не виявляв готовності воювати на Туманному Альбіоні, не кажучи про домініони і колонії, що належали Британській імперії. Відтак Велика Британія охоче, як робить висновок Черчілль, разом із Францією, Німеччиною й Італією підписали сумнозвісну Мюнхенську угоду восени 1938 року. У радянській історичній термінології за нею закріпилась назва “Мюнхенська змова”, у чеській і словацькій традиціях її прийнято називати не інакше, як “Мюнхенська зрада”, бо країни
підписанти погоджувались на відокремлення частини території тодішньої Чехословаччини – Судетської області – на користь Третього Рейху, оскільки там компактно проживала німецька національна меншина. Взамін Великій Британії і Франції з боку Німеччини й Італії гарантувались безпека і мир, створювалась видимість спільного протистояння поширенню впливу Радянського Союзу на країни Центральної і Східної Європи, що змушувало Гітлера, як багатьом тоді здавалось, переорієнтуватися у своїй зовнішній політиці із Заходу на Схід. Про інше бачення того, що відбулося у столиці Баварії, читач має змогу дізнатися зі спогадів Черчілля, котрий небезпідставно вважав: Гітлер обвів навколо пальця Чемберлена, так само, як і Даладьє, поставивши свій підпис під Мюнхенською угодою 30 вересня 1938 року. Адже, крім того,
що нацистська імперія територіально розширилась і під її контролем додатково опинилось, за наведеною статистикою у спогадах, 3 500 000 судетських німців, а ще раніше 6 750 000 австрійців, ця людська маса одразу поповнила кількість робітників, задіяних на підприємствах військово
промислового комплексу Третього Рейху, до того ж з неї було сформовано десятки нових дивізій для Вермахту. “Внаслідок усіх наведених вище міркувань річний перепочинок, що, як казали, був “здобутий” завдяки Мюнхену, поставив Британію і Францію в набагато гірше становище порівняно з гітлерівською Німеччиною, ніж воно було до Мюнхенської кризи”, – до такого невтішного висновку приходить Черчілль в аналізі прорахунків, допущених напередодні війни насамперед британською дипломатією. Автор ілюструє той градус обурення, що згодом виник в англійському політикумі як реакція на недотримання Гітлером взятих зобов’язань, прописаних у Мюнхенській угоді. Під різним приводом той не лише одразу окупував Судети, а через кілька місяців фактично розчленував Чехословаччину, захопивши Прагу. Це була та крапля, як переконує Черчілль, що переповнила чашу терпіння Чемберлена, і він розвернув свою зовнішню політику на 180 градусів. Звичайно, змарнований час вже неможливо було повернути, щоб спробувати, коли обставини це дозволяли, знищити в самому зародку нацистське зло, аж поки воно не набуло могутності. Тепер же апетити Гітлера настільки зросли, що його наступною жертвою мала стати Польща, перед якою Британія мала незаперечні зобов’язання. Дилема – воювати чи не воювати – просто танула на очах. І тут Черчілль у своїх спогадах виявляє виняткову мудрість, притаманну людині, щиро відданій своєму народу і батьківщині, навченій багатолітнім життєвим досвідом, озброєній глибокими знаннями, а головне – наділеній вродженою інтуїцією. Він формулює сенс людського існування у світі, в якому діють жорстокі закони виживання, пропонує без альтернативну форму поведінки індивідуума, коли тому загрожує фізичне знищення, встановлює правила для суспільства, яке має перебудуватися, щоб протистояти потенційній зовнішній загрозі: “…якщо ви не хочете воювати за справедливість, коли можна легко перемогти, не проливаючи крові, якщо ви не хочете воювати, коли ваша перемога була повною і не дуже дорогою, можна дійти до миті, коли вам доведеться воювати з усіма шансами про ти вас і тільки непевним шансом на виживання. А може бути ще й гірша ситуація. Вам, може, доведеться воювати, коли немає жодної надії на перемогу, бо краще загинути, ніж жити рабами”. Золоті слова, як на теперішній час, коли вирішується доля українського народу в його боротьбі з московською ордою. Вінстон Черчілль викладає своє пояснення, чому Сталін пішов на мирну угоду з Гітлером, легалізувавши в Москві сумнозвісний пакт Молотова
Ріббентропа в серпні 1939 року. Крім встановлення міфічного миру тривалістю десять років, СРСР і Німеччина вирішували долю Польщі, прибираючи до рук її територію, а ще реалізовуючи свої геополітичні плани. Черчілль згадує вирішення проблеми Данцига
Гданська, яка, немов кістка в горлі, нервувала фюрера, а совєти отримали можливість відібрати Галичину у Речі Посполитої, тим самим узявши реванш за прикру поразку червоної армії у битві за Варшаву, що відбулась під час радянсько
польської війни в серпні 1920 року. Але дуже скоро Сталін відчує важке похмілля від усвідомлення того, що його розрахунок знекровити Гітлера завдяки військовій експансії нацистської Німеччини проти сусідніх західноєвропейських країн виявиться марним і десятки мільйонів громадян сплатять власним життям за помилку більшовицького вождя. Як відомо з біографії видатного англійського політика, впродовж його журналістської, військової, політичної кар’єри, а ще державного службовця, він обіймав різні відповідальні посади. У 1917 році його призначили міністром боєприпасів, завдяки чому він розгорнув ділову активність іза досить короткий час досягнув вагомих результатів у забезпеченні британської армії набоями, а ще ініціював танко
і літакобудів ництво, сприяв пришвидшенню переозброєння Королівського військово
морського флоту. Черчілль поспішав, бо зарано відчув, на відміну від інших, неминучість війни, що загрожуватиме самому існуванню Великої Британії. Завдяки його невсипущій енергії вдалося не лише під готувати країну до опору зовнішній агресії, а й переламати настрої громадськості, де переважали пацифізм і хибне уявлення про миролюбну політику фашистської Італії і нацистської Німеччини. І це вдалося, бо він не переставав вірити у велич Великої Британії та її історичну роль у Європі, свободолюбивий дух британців, які, за його словами, хоч і ненавиділи муштру і не зазнавали інтервенції впродовж майже тисячу років, все ж з наближенням реальної небезпеки внутрішньо ставали лютими, а коли та переростала у смертельну – безстрашними. 3 вересня 1941 року Велика Британія оголосила війну Німеччині на третій день після нападу нацистів на Польщу, дотримуючись взятих на себе союзницьких зобов’язань. Вінстон Черчілль ще раніше до цих подій був призначений на посаду першого лорда Адміралтейства – організації при уряді Великої Британії, що відповідала за керівництво Військово морським флотом Сполученого Королівства. Скоріше за все, цього виявилося замало, і Чемберлен, відчуваючи допущені ним прорахунки у зовнішній політиці напередодні війни і тиск парламенту через його нерішучість, запропонував Черчіллю ще й сформувати спеціальний воєн ний кабінет при уряді Великої Британії у складі п’яти
шести міністрів, вільних від міністерських обов’язків, сконцентрувавши їх винятково на війні. Польська армія після нападу гітлерівської Німеччини в перший день осені 1939 року змогла протриматися під ударами Вермахту і Люфтваффе 35 днів, постійно відступаючи і втрачаючи живу силу. І не випадково, бо 56 (у тому числі моторизованих і панцерних) дивізіям німців протистояло 30 дивізій поляків, що, як пише у спогадах Черчілль, становило лише дві третини їхньої регулярної армії (могли сформувати більше, але боялись спровокувати агресивно налаштовану державу
сусідку). Показово, що на полі бою польське військо на той час ще залучало кінноту, яка на тлі швидкісної броньованої техніки нацистів мала доволі архаїчний вигляд.
Далі буде.
Спадщина · “Світ митця пройнятий глибокою любов’ю до рідного краю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ, доктор фізико
математичних наук, професор, дійсний член НТШ
Незліченними є жертви сталінського тоталітарного режиму. Десятки мільйонів кращих синів та дочок народу на теренах колишнього совєтського простору було знищено в енкаведистських катівнях або заморено голодом. Мабуть, найстрашніші наслідки цієї війни проти власного народу відчули на собі українці, передусім їхня інтелектуальна еліта. Варто згадати лише більше тисячі (1111) розстріляних у Сандормоху (Карелія) до 20
річного ювілею більшовицького перевороту 1917 року впродовж жов
“Козак з дівчиною біля криниці”. 1901 р.
тня–листопада 1937 року, серед яких було майже 300 українців. А ще була Биківня – селище на північно
східній околиці Києва, де київські чекісти почали ховати сліди своїх злочинів уже наприкінці 20
х років, аз осені 1936 року Биківнянський ліс стає основним місцем поховання страчених людей… Серед них були і політики, і науковці, і діячі мистецтва; багатьох з них знав або знає світ. Настав час повернути справжні імена української еліти, імена кожної невинно знищеної української людини на основі обґрунтованих історичних доказів, незнищених архівних матеріалах тих страхітливих трагедій… З однією такою людиною, про життя і творчість якої поки що мало відомостей (донедавна була невідома навіть дата смерті), маємо намір познайомити читача. Це Микола Іванович Івасюк – видатний маляр
реаліст. Ось що читаємо в УРЕ, т. 4, друге видання, с. 332: “Івасюк Микола Іванович [16.(28).04.1865, м. Заставна, тепер Чернів. обл. – 1930] – український живописець. Навчався у Віденській (1884–89) та Мюнхенській (1890–96) Академіях Мистецтв. Працював у Чернівцях, Львові та Києві. Автор істор. картин на теми визвольної боротьби укр. народу (“Битва під Хотином”, 1903; “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, 1892–1912; “Богун під Берестечком”, 1919), жанрових полотен (“Біля криниці”, “Поцілунок”, “Чекання”, “Гуцулка під деревом”, “Жнива”, “Буковинець”, 1889; ”Мати”, 1908), портретів (Ю. Федьковича, 1885; автопортрет, 1887; О. Кобилянської, О. Мишуги; Т. Шевченка, І. Франка, обидва – 1925). Твори зберігаються в Львів. музеї укр. мист.; ДМУОМ. І. – організатор першої художньої школи (1899–1908) у Чернівцях”. Цікаво порівняти наведену в УРЕ інформацію з тією, що подана в “Енциклопедії українознавства” за ред. В. Кубійовича (ЕУ, т. 3, с. 854, 1959): “Микола Івасюк (1865–1936), маляр
реаліст, родом з Буковини; студіював у Відні й Мюнхені. З 1913 мав у Чернівцях Малярську школу, 1925
виїхав до Києва, де був короткий час проф. Художнього Ін
ту. Виставлявся у Львові, Відні й Чернівцях. Спеціялізувався в іст. малярстві, з праць найважливіші: “Хмельницький під Зборовом” (1893); “В’їзд Хмельницького до Києва” (1912); “Богун під Берестечком” (1921); крім того, побутові і жанрові картини, портрети і іконостаси. Твори Івасюка відзначаються живим кольоритом і акуратністю рисунка. Лишив бл. 500 творів, доля яких здебільше невідома”. Ось і все. Чому ми наводимо повністю ці невеликі статті? Перш за все, бачимо, що немає точних відомостей про дату смерті художника, зовсім куца інформація про діяльність Миколи Івасюка після переїзду на Радянську Україну, в більшості невідома доля його картин. Сподіваємося, що цей нарис приверне увагу дослідників до вивчення наукової і мистецької спадщини великого художника, 160 років від дня народження якого виповнилося днями.
*** Народився Микола Івасюк 28 квітня 1865 року в містечку Заставна в родині столяра. Батько Іван ще й займався різьбленням по дереву, а мама майбутнього художника гарно вишивала. Сім’я була віруючою, змалку дітям прищеплювали любов до рідної землі. Тож у хлопця рано прокинулася здатність відчуття краси природи, дивосвіту рідного краю… Заставнівщина охоплює північну частину Буковини, що прилягає до Дністра і є наймальовничішою частиною позагір ської Буковини. В околицях міста є кілька груп давніх курганів, в урочищах Базар та Вацький горб було виявлено залишки ранньослов’янських поселень черняхівської культури ІІ–ІV століть, в одному з курганів розкопано скорчене поховання доби бронзи (ІІ тисячоліття до н. е.). Ось у такому довкіллі спинався хлопець на ноги. Навчався Микола спочатку в місцевій школі, після закінчення якої вступив до вищої реальної школи в Чернівцях, яку заснував 1863 року владика Євген Гакман, з наміром присвятити себе мистецтву. Тож з 1884 року Микола Івасюк навчається впродовж п’яти років у Віденській академії у професора Л. Алеманда, а з 1890 до 1897 року продовжує навчання у Мюнхенській академії мистецтв у професора А. Ф. Ліцен
Маєра. 1892 року молодий маляр вперше ви ставився на виставці Товариства прихильників мистецтва у Львові. Наступного року з успіхом виставив роботу “Хмельницький під Зборовом”. Після цієї картини він захопився історичним жанром. Певно, у зміцненні цього наміру в його житті відіграла вирішальну роль така подія: у 1893 році визначний маляр Ілля Рєпін (1844–1930) відвідав Мюнхенську академію мистецтв для ознайомлення з організацією художньої освіти за кордоном. Викладач академії Юзеф Брандт докладно ознайомив його зі структурою навчального
“В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року”
процесу та студентами різних національностей. Згодом І. Рєпін як художник
педагог і критик напише книгу “Далеке близьке”, опубліковану 1953 року після смерті митця. У ній, зокрема в листі від 5 листопада 1893 року, Рєпін пише: “Мені сподобався більше інших один словак із Буковини – Івасюк. Він добре розмовляє українською мовою і трактує переважно українські сюжети: то козака з дівчиною, то запорожця в степу, уже довгий час він розробляє сюжет “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”. І тут якнайкраще справдилося моє переконання про перешкоду професора. Перший ескіз, який Івасюк зробив сам, без будь-чиєї поради – кращий. В ескізі є життя і натуральність виконання. Але Ліцен
Маєр, професор Івасюка, забракував його сцену, створену безпосередньо уявою, і ввів класичну умовність – неприродну, театральну. Івасюк, одначе, це відчув і відклав виконання до більш сприятливих умов”. Картина, над якою художник працював протягом двадцяти років (1892–1912), відображає момент, коли після зняття облоги Замостя у день Святвечора 1648 року Богдан Хмельницький на чолі козацького війська урочисто вступив до Києва. Проїхавши через Золоті ворота, гетьман зі старшиною наблизився до Софійського собору, де його вітали митрополит і духовенство. Потягом до історичного жанру Микола Івасюк завдячував своєму першому учите леві – художнику Юстину Пігуляку та Осипу Маковею. Вони були його духовними наставниками у створенні картин на теми національно
визвольної боротьби українського народу. Юстин Пігуляк народився поблизу Чернівців 1845 року, студіював у мистецькій академії у Відні, після якої став учителем у православній вищій реальній школі у Чернівцях. Написав портрети Федьковича та Воробкевича, які висіли у великій залі Народного дому у Чернівцях. Осип Маковей (1867–1925), читаємо в “Енциклопедії українознавства” Володимира Кубійовича, – “письменник, літературний критик і громадський діяч, родом із Яворова. 1893 року закінчив Львівський університет, був редактором журналу “Зоря” і газети “Буковина”, одним із редакторів “Літературно
наукового вісника”. З 1899 року викладав українську мову та літературу в учительських семінаріях в Чернівцях, Львові, Заліщиках, де і помер…”. Осип Маковей на сторінках газети “Буковина” 1897 року вперше виступив з великою статтею про Миколу Івасюка. Він писав, зокрема: “Що мені подобається в Івасюкових образах, то природність і краса... Нема у нього погоні за крикливими ефектами на спосіб теперішніх малярів диваків. Благороднішим завданням штуки і літератури є показування людям того, що їх підносило би на дусі... Такий погляд на завдання штуки я бачу і в Івасюка і думаю, що такий погляд ніколи не стратить своєї вартости і високолюдяного значення”.
Микола Івасюк. Пастель. Художник Станіслав Яновський. 1894 р.
Картина “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва” здобула Івасюкові велику популярність, і, за свідченнями сучасників, перед Першою світовою війною в Західній Україні її кольорова репродукція була майже в кожній українській хаті, в кожного українського інтелігента. А от за 74 роки радянської влади картина у вигляді настінної репродукції не видавалася ні разу. Ілля Рєпін, оглянувши його праці, радив Івасюкові після закінчення академії повернутися до України, оскільки там для нього було б найкраще поле діяльності. А визначний румунський маляр Верона, який знав Івасюка ще з Мюнхенської академії, свідчив, що це здібний і талановитий маляр, професори академії дуже любили його, і вже тоді він пробував відтворювати на полотні різні фрагменти з історії України. Після успішного завершення навчання Івасюк повертається на Буковину, плануючи зайнятися педагогічною діяльністю та мистецькою працею. Через три роки в Чернівцях відкрилася перша персональна виставка художника, на якій було представлено багато жанрових полотен, портретів, один із ескізів “В’їзду Богдана Хмельницького до Києва”. Заслуговують на увагу і такі історико батальні картини Івасюка, як “Битва під Хотином” (1903), “Кубанські козаки у Львові” (1917), “Богун під Берестечком” (1919). Саме цю останню картину Василь Касіян відшукав у 1963 році в Бухаресті і вивіз звідти в Україну. Тепер вона у Національному музеї у Львові. Значними також є картини Івасюка на різні жанрові та побутові теми. До кращих портретів належать портрети Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Олександра Мишуги, автопортрет, портрет дружини художника і перший портрет його дітей, портрет сестри Доміцелли та інші. У 1910 році митець розписав стелю ощадної каси у Чернівцях (за радянської влади тут розміщувався міськком партії). Темою цієї монументальної алегоричної композиції Івасюк вибрав “Ощадливість”. Світ митця пройнятий глибокою любов’ю до рідного краю. Його картини “Без хліба”, “Бідна селянська хата”, “Мати з дитиною під соняшниками” (вміщена в УРЕ), “Захід сонця над Прутом”, “Гуцули під деревами” створюють величну панораму Буковини, а його картини на історичну тематику оспівують героїчні сторінки боротьби українського народу за своє національне і соціальне визволення. Перед Першою світовою війною крає вий сойм Буковини виділив Миколі Івасюку тисячу крон на відкриття мистецької школи. 1904 року художник разом із колегою Юстином Пігуляком таку школу відкриває для бідної, але талановитої молоді краю. Жив він тоді в Чернівцях на вулиці Йосифа, близько Народного дому, де мав і свої майстерні. У цьому домі Івасюк мав ще одну майстерню, в якій працювали молоді учні, які малювали йому церковні образи для іконостасів. Двоє з них – Корнелій Дзер
Незабутні · “Зібрання було емоційним, люди – щирі, кожен з учасників відчув себе причетним до великої таємниці життя, ланкою в ланцюжку поколінь”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
жик та П. Видинівський – згодом стали відомими буковинськими живописцями. Корнелій Дзержик народився в Чернівцях, закінчив народну школу та промислову школу (відділ будівництва та архітектури). Вступив до реальної школи Ми коли Івасюка. Після переходу Івасюка до Відня Дзержик виїхав із ним і там ходив до приватних малярських шкіл, в яких поглиблював свої знання в ділянці малярського мистецтва. Другим учнем із школи Івасюка був Видинівський, родом із Суховерхова, неподалік Кіцманя. Видинівського професор Микола Івасюк також забрав із собою до Відня, де він удосконалювався у приватних малярських школах. Під час Першої світової війни був покликаний до війська і потрапив у полон. Як полонений жив у Сибіру, після повернення якийсь час жив у своєму селі, а опісля кілька років працював на посаді вчителя гімназії в Кіцмані. Школа Миколи Івасюка проіснувала недовго, лише кілька років. Його учні опрацьовували заготовки
шкіци, а професор Івасюк доводив їх до кінця. Івасюкові іконостаси стоять у Заставні, Кіцмані та в де яких селах на Буковині. Певний час Микола Івасюк перебуває за кордоном, а потім повертається до Львова, де 1912 року влаштовує велику персональну виставку своїх полотен. У цей період за оригіналом Івасюка “Борітеся – поборете” (“Кавказ” Т. Шевченка) у Львові було видано картку з нагоди Шевченкового ювілейного здвигу – “Сокола батька”, “Українського Січового Союзу” і спортивного товариства України. З початком Першої світової війни російська армія мала певний успіх, і 21 серпня (3 вересня) російське військо вступило до Львова. У перших числах квітня 1915 року до Львова приїхав Микола II, якого там урочисто зустрічали. Ескіз картини “В’їзд Миколи ІІ до Львова” перебуває в Національному музеї українського образотворчого мистецтва, як і портрет оперного співака О. Мишуги, переданий 1993 року музеєві родиною співака з Канади. Але вже 18 квітня німецько
австрійські війська перейшли у контрнаступ і відвоювали більшу частину Галичини. Відступаю чі царські війська взяли з собою заручниками кількох провідних українських дія
Олена МОЛНАР, голова Верхньодніпровського відокремленого підрозділу ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Василь Артемович Сідак – особистість відома не тільки на Верхньодніпровщині, а й в усій Україні тим, що більшу частину свого життя присвятив дослідженню історії рідного краю, свого села Дніпрово Кам’янка, що існує майже 460 років і славиться козацьким минулим, мальовничою природою, талановитими людьми. За два місяці до свого 100
ліття (01.04.2025 р.) козак Василь пішов у засвіти. Оскільки Василь Артемович був ще й одним із засновників “Просвіти” на Верхньодніпровщині, то Верхньодніпровський відокремлений підрозділ товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка виступив ініціатором його вшанування на зібранні, присвяченому ювілею славного земляка. У виступі на заході член правління товариства “Просвіта”, член НСПУ Євген Безус з вдячністю згадував день знайомства з Василем Сідаком, щирість і гостинність, з якою той прийняв його і гостей з Києва та США вдома. “Таке враження, що ми були знайомі довгі роки”, – говорить Євген Федорович. Донька Василя Артемовича Наталя Василівна поділилася матеріалами про дитячі та юнацькі роки батька. Про те, як його, підлітка, в роки Другої світової війни ви везли до Німеччини, як йому довелося втікати від “хазяїв”, про поневіряння в срср після війни, про втечу взимку в шинелі на спідню білизну з шахт російського далекосхідного Копєйська і тяжку “подорож” між вагонами потягів до рідної домівки, про службу в армії, роботу на заводі в Дніпрі, навчання в плодово
овочевому технікумі і врешті – повернення до свого села. З цієї розповіді присутні могли зробити висновок про те, якої сили характеру була ця людина.
дував пізніше професор Є. Ліпецький, через кілька років М. Івасюка там “згладили”, а професор художник Василь Кричевський оповідав, що перед смертю Івасюк дуже бідував і був розчарований “такою Україною”. Відомо, що з 1927 року М. Івасюк працював у системі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), створив низку малюнків для журналу “Кіно”, а також художні плакати для фільмів ВУФКУ. Чотири такі плакати з підписами Івасюка зберігаються в Центральній науковій бібліотеці НАН України. Там ще дивом зберігся написаний олійними фарбами портрет Ми коли Скрипника, датований фатальним 1933 роком. Що сталося з картинами Івасюка – невідомо, особливо з тими, які відображали фрагменти з боїв Січових Стрільців. Професор Є. Ліпецький згадував, що у Чернівцях у резиденції Митрополита він бачив портрет Митрополита Реп ти природної величини, у Народному домі – портрет Ясінь
Ясинецького; портрети Анґавха та інші. Відомо, що у фондах Музею Тараса Шевченка зберігається олійний портрет Шевченка (майже в натуральну величину) роботи художника Івасюка (олія, 1918) подарований музеєві Крижанівською Зоєю Федорівною, а один із ескізів (було створено цілу низку ескізів) картини “В’їзд Б. Хмельницького до Києва” перебуває в Національному музеї українського мистецтва. Про дату смерті Миколи Івасюка маємо великий різнобій у довідкових матеріалах: 1926, 1930, 1935 р. Але останні дослідження життя та діяльності Миколи Івасюка свідчать, що одного осіннього дня 1937 року видатного художника історичного жанру було заарештовано за сфабрикованими звинуваченнями, розстріляно у більшовицькій катівні у Києві й закопано в Биківні 25 листопада 1937 року. На превеликий жаль, мистецький доробок великого майстра батального жанру ще не вивчено, і сьогодні він потребує ґрунтовного дослідження, а також створення художнього музею Миколи Івасюка на Буковині. Адже назагал маємо сьогодні хіба що меморіальну дошку на хаті в Заставні, яка засвідчує, що ймовірно в цій оселі народився художник зі світовим іменем. Ім’я Миколи Івасюка гідне нашої пам’яті.
ників Василя Артемовича гурт ветеранів зм. Кам’янське “Українська мрія” (солістка та керівник Валентина Василівна Танасійчук). Свої спогади про активного просвітянина і краєзнавця передала колишня голова районного об’єднання “Просвіта”, а нині член ради Валентина Новодон. Маємо надію, що ці спогади знайдуть своє місце у майбутній книзі про Василя Артемовича. Здається, мрія Василя Сідака хоча б частково збулася. Його дослідження з історії рідного краю стали невід’ємною частиною краєзнавчої науки та продовжують спонукати інших аматорів і науковців також ще глибше вивчати минуле своєї землі, свого народу. Начальник відділу з гуманітарних питань Верхньодніпровської міської ради Світлана Володимирівна Сєргєєва підсумувала, що матеріали про Василя Артемовича та інших видатних людей краю варто поширювати та покласти в систему для виховання дітей та молоді в навчальних закладах громади. Верхньодніпровський відокремлений підрозділ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка висловлює щиру вдячність Верхньодніпровському міському будинку культури, зокрема художній керівниці і ведучій Ніні Дмитрівні Даниленко, за суттєву допомогу в організації, підготовці і проведенні вечора пам’яті. Зібрання було емоційним, люди – щирі, кожен з учасників відчув себе причетним до великої таємниці життя, лан кою в ланцюжку поколінь. Після закінчення заходу не хотілося розходитись. Люди обіймалися, трималися за руки, дякували одне одному і Василю Артемовичу, який об’єднав їх навколо себе у цей день. Бувають люди, що світять, як зірки. Серед таких світлої пам’яті Василь Артемович Сідак, козак і просвітянин.
Незабутні · “Зібрання було емоційним, люди – щирі, кожен з учасників відчув себе причетним до великої таємниці життя, ланкою в ланцюжку поколінь”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Учасники з’їзду письменників з нагоди 1005-річчя виходу у світ “Енеїди”. Львів, 31 жовтня 1898 р. Микола Івасюк — крайній праворуч у верхньому ряду чів. До їхнього числа потрапив також Івасюк, і його, як німецького шпигуна, вислали з Києва до Ростова
на
Дону. Після повалення царського самодержавства Івасюк знову повертається до Києва, а з 1919 року живе у Львові і Чернівцях. У Чернівцях жив він у свого брата, а малював у ательє професора Євсевія Ліпецького. Євсевій Ліпецький народився 1889 року у Верхівцях (біля Заставни) в родині православного священника. Народну і середню школу закінчив в Чернівцях. 1910 року виїхав до Мюнхена, де студіював у Мюнхенській Королівській академії мистецтв у професорів Карла Равна та Петра Гальма, а у професора Дермера вчився малювання фресок та реставрування. Мав стипендію цісаря Франца
Йосифа та стипендію Православного релігійного фонду в Чернівцях. У 1918 році повернувся на Буковину, а через рік став учителем рисунка при українській гімназії в Чернівцях. Відомо, що в цей період уряд Директорії доручає йому створення оригіналів для поштових марок Української Народної Республіки. За його малюнками було випущено шість марок таких номіналів: 2 гривні (українка з жовто
блакитним прапором, яскраво
фіалкова), 3 гривні (укра
З уст Наталі Василівни почули, як Василь Артемович почав збирати історичні експонати, що після затоплення сільських плавнів водами Середньодніпровського водосховища стали вимиватися з берега Дніпровими хвилями. Колекція Василя Артемовича зростала, і вдома вже не вистачало для них місця. Краєзнавець мріяв про музей історії Дніпровокам’янки. На жаль, приміщення для цього в рідному селі не знайшлося, тож частину зібраних експонатів Василь Артемович передав до музею історії м. Кам’янське, про що з вдячністю говорила завідувачка науково
експозиційного відділу музею Ірина Володимирівна Шапочкі на. Пані Ірина продемонструвала також відео з експозиції. Василь Сідак написав багато історичних статей. Це й дослідження Голодомору в навколишніх селах, і походження назв довколишніх сіл, річок, пагорбів. В основу цих статей він поклав живі історії, розповіді людей. Його краєзнавчі нариси публікувалися у пресі та наукових виданнях, наприклад, “Свята справа”, “Свічадо”, “Січеславський край”. Тож редактор часопису “Свята справа”, краєзнавець Петро Тимофійович Чегорка з радістю прийняв запрошення до участі в заході пам’яті Василя Артемовича. Наприкінці свого виступу він подарував доньці Василя Артемовича останнє число часопису і висловив упевненість, що зусиллями просвітян і краєзнавців та за підтримки місцевої влади буде видана книга про нашого славного земляка. З теплотою відгукнувся про Василя Сідака Андрій Андрійович Чепурний, керівник режисерсько
операторського гуртка дитячої телестудії “Ракурс” Палацу дитячої та юнацької творчості, і надав до уваги глядачів один зі знятих на телестудії фільмів про ювіляра.
їнська хата, помаранчева), 30 гривень (Полуботок у в’язниці, яскраво
брунатна), 50 гривень (козак
бандурист, оливкова), 80 гривень (запорозькі байдаки у морі, ясно синя в брунатній рамці), 200 гривень (вітряк, сіра у червоній рамці). Марки були надруковані у Відні в типографії військо во
географічного інституту. Згодом, при тоталітарному режимі сам факт існування поштових марок УНР старанно замовчувався, а про експонування їх на виставках не могло бути і мови. 1925 року М. Івасюка й Є. Ліпецького запросив голова Раднаркому УСРР Влас Чубар на пост професорів малярства в Київській академії. Є. Ліпецький не прийняв цього запрошення і відраджував Івасюка їхати до СРСР, бо знав про тамтешній комуністичний режим від утікачів. Але Микола Івасюк не послухав цієї поради і, як повідомлялось у газеті “Пролетарська правда”, на запрошення уряду Української СРР наприкінці 1926 року разом із сім’єю переїхав на постійне мешкання до Києва. Жили вони то в Боярці, то в Пущі
Водиці, то в Ірпені. Журнал “Нове мистецтво” (№ 24 за 1926 рік) інформував, що художникові пропонується створити низку картин на тему революційного руху в Україні. Як зга
Василь Сідак був просвітянином, краєзнавцем, літописцем. Дуже любив поезію. У колі друзів і однодумців часто декламував напам’ять вірші та поеми Т. Г. Шевченка. Навіть у день свого 99
ліття просвітяни, що приїхали привітати Артемовича з днем народження, залюбки слухали його декламування напам’ять, адже його очі останні шість років не могли вже бачити світла. На вечорі пам’яті місцеві поети Віктор Шкуро, Олена Молнар, Володимир Фоміч і Катерина Перетятько декламували власні вірші, присвячені Василю Сідаку. Присутні послухали прекрасні виступи гурту “Гомін” у складі Тетяни Марченко, Валентини Бєлікової та Галини Шевченко. Пісні про Україну та козаків відгукувалися щемом у серцях присутніх людей. Із задоволенням співав для шануваль
Театр · “Завдання акторів, щоб вистава була на потрібному емоційному градусі, а глядач ішов на внутрішній контакт із ними”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром
Вистава “Найкращий день та інші неприємності” створена за п’єсою Марини Смілянець. Жанр постановки її творці визначили як вечірку без антракту. Саме цього дня головному герою Матвію виповнюється двадцять. І він вперше у житті святкує свій день народження так, як завжди мріяв… Нарешті у нього є смачний торт зі свічками, і навіть кумедні ковпаки, все, як у кіно. А головне – поряд близькі друзі, з якими є про що згадати. Проте чи варто згадувати? Адже омріяний “найкращий день” може легко перетворитися на вечір болісних спогадів та пошук давно загубленої справедливості. І все ж у душі живе віра, що розділена радість примножується, а розділений біль – стає меншим. А ще з’являється можливість звільнитися від тягаря минулого та знайти сили йти далі. Ця болісна, але водночас світла історія має на меті нагадати всім нам, що навіть після найважчих випробувань є місце для надії та змін, особливо коли ми не самотні на цьому шляху. Вистава створена за ініціативи та підтримки Міжнародної благодійної організації “Благодійний фонд “СОС Дитячі Містечка” та присвячена важливості реформування системи догляду та підтримки дітей (деінституціалізації), що має на меті забезпечити право кожної дитини на люблячу сім’ю. – З нашим театром зв’язалася Міжнародна благодійна організація “Благодійний фонд “СОС Дитячі Містечка”, – розповіла авторка п’єси Марина Смілянець. – У них виникла ідея створення вистави, яка розповідала б про реальну ситуацію українських інтернатах і спонукала людей на такий крок, як всиновлення, або принаймні інформувала, як вони можуть допомогти по
справжньому. До цього вони вже створили подкаст “Заглушені голоси”, для якого зібрали дев’ять інтерв’ю з колишніми вихованцями інституційних закладів, і на основі цих документальних історій мені за пропонували написати п’єсу. Я прослухала більше десяти годин абсолютно різного, але доволі страшного досвіду і, відштовхуючись від цього, створила художній твір. Далі режисер Віталій Кіно разом із командою нашого Театру на Михайлівській поставив за цією п’єсою виставу. На створення твору у мене пішло приблизно півтора місяці. Одразу після цього почалися репетиції. Кожен із учасників інтерв’ю згадував, що у них ніколи не було такого дня народження, якого вони хотіли б. Зазвичай в інтернатах святкують день народження одразу всіх, хто народився в цей місяць, просто даючи кожному по цукерці. Тому, виходячи з інтернату, людина часто навіть не знає, в який саме день народилась. Тож я вирішила, що події нашої вистави будуть відбуватися в день, коли головний герой нарешті зміг сам собі влаштувати справжнє свято. Свій “найкращий день”. Враховуючи, що ця вистава є соціальним проєктом і присвячена доволі болісній актуальній темі, ми намагалися зробити її такою, аби вона мала шанс стати популярною, адже ми зацікавлені у тому, щоб про ці історії дізналось якомога більше людей. Тому вистава вийшла яскрава, з гумором, сюжетом, який тримає інтригу і затягує, навіть з піснями і танцями… Але при цьому з над звичайно важливою ідеєю. На мою думку, це той випадок, коли нам все вдалося. Глядачі плачуть, сміються, замислюються, а головне – після вистави мають бажання робити добрі справи, тож спеціально для цього ми розмістили корисну інформацію в наших програмках. Я весь час була на зв’язку з режисером і командою, разом редагували та допрацьовували текст. Щодо процесу підготовки спектаклю, то тут я повністю поклалася на режисера. Мені здається, вийшла хороша вистава, яка виконує покладену на неї місію. Як що за рік чи два в залі знайдеться принаймні одна людина, яка наважиться всиновити дитину, це все одно буде великий успіх. Було б дуже добре, якби кожен порушував подібні теми.
єю. Авторки пояснюють, що кожен із нас вкладає власний сенс у поняття “безпека”. Для одного – це бути вдома в обіймах коханої людини, для іншого – перебувати в бомбосховищі, а ще для когось – наявність вуличного освітлення. У представлених роботах багато тілесності, крихкості, простору для глядацького прочитання. Наприклад, диптих Катерини Конюшенко “Він та вона у саду” (2024 р.) показує момент розслаблення поруч із коханою людиною. Картина Анни Антонюк “Закохані” (2024 р.) показує пару, що ніжно обіймається, на тлі смугастої тканини. Це сцена близькості, проте вона несе більше, ніж просто зображення кохання. Картина написана через декілька днів після того, як біз
“Найкращий день та інші неприємності”
*** Вистава “Не сідайте за кермо, якщо випили вино” – це сюрреалістична комедія, вистава
жарт. Що насправді визначає люди ну – її наміри чи реальні вчинки? Чи здатні ми керувати власним життям, чи лише підлаштовуємось під обставини? Головний герой цієї абсурдної та дотепної історії намагається знайти відповіді на ці запитання. Але робить він це у найнесподіваніший спосіб. Легка іронія, парадоксальні ситуації та тонка філософія переплітаються у виставі, яка водночас розважає та змушує замислитися. – У цьому сезоні у нашому театрі почала працювати актриса та режисерка Олена Аль Юсеф, – розповів художній керівник Нового українського театру Віталій Кіно. – Першою творчою роботою для неї став ввід на одну з центральних ролей у виставу “Еротичні сни нашого міста” за новелами Тані Малярчук, наступною пропозицією стала постановка вистави. Було запропоновано кілька п’єс для роботи. І врешті ми обрали цю сюрреалістичну, майже абсурдну комедію. Робота тривала досить довго. Адже за задумом режисерки вистава вимагала від акторів досконалої роботи в пластиці і пантомімі. Працювали завзято! Кілька місяців. В лютому я подивився перший прогін майбутньої вистави. Поділився своїми враження ми і думками з режисеркою і акторами. Запропонував певні ідеї щодо вирішення сценічного простору майбутньої вистави, щодо уточнення музичного рі нес
центр “Шевченківський” в Одесі був зруйнований ворожою ракетою. У ту ніч чоловік Анни, за декілька секунд до вибуху, накрив її своїм тілом. Мисткині здалося, що це був кінець, але вона ще ніколи не відчувала себе такою захищеною, як у той момент. Виставка завершується арт об’єктом Анни Антонюк “Найближче укриття” (2025 р.). Через карту, на якій позначені укриття та фото зруйнованих окупантами одеських будівель, мисткиня нагадує, як важливо знати, де шукати безпеку в часи небезпеки. Цей проєкт показує, як важливо не лише шукати фізичне укриття, але й розуміти, де знайти емоційну підтримку в моменти тривоги. Анастасія ТІТАРЧУК шення. Вистава, на мою думку, вийшла дуже світла, з теплим гумором, з чудовою думкою – ти сам маєш творити своє власне життя! Актори отримують задоволення, граючи виставу! А разом із ними задоволені і глядачі! У планах Театру на Михайлівській – нові вистави проєкту “Дебют”. Вже в цьому сезоні плануємо випустити три вистави, в яких дебютують режисери, актори, сценографи. Наприкінці травня представимо дипломну виставу студентів
акторів кафедри сценічного мистецтва і культури Київського національного університету технологій та дизайну “Кава перших побачень”, а в червні в афіші має з’явитися вистава випускників КНУТКіТ імені І. Карпенка
Карого, кафедри театру ляльок “Італьяно Веро” та вистава студентів
акторів та режисерів НАКККіМ “Івасик
Телесик”. Не забуваємо і про наших юних глядачів. Театр для дітей “Сонечко” готує нову виставу під робочою назвою “Країна ґудзиків”. – За основу я взяла п’єсу “Вчіться керувати автомобілем заочно” Клода Фортюно, проте переписала її, аби наблизити до сучасності, – продовжила розмову Олена Аль Юсеф. – Мене хвилює проблема мислення – люди на
стілець. В епоху високих технологій те, що має дати людині крила, нерідко ці крила підрізає. Справді, онлайн нерідко може мати переваги. Так ми можемо вивчити іноземну мову, здійснити онлайн
подорож. Але інколи дуже не хочемо виходити із зони комфорту, чіпляємося за віртуальний світ, живемо у полоні комп’ютерних ілюзій. Насправді людина має діяти, життя треба проживати, у ньому будуть і помилки, і ризики. Згадана п’єса була написана у 60
х роках минулого століття. Тобто ця проблема була вже тоді, а зараз вона набуває ще більшої актуальності. Особливо турбують підлітки, які опиняються за стіною онлайн
світу. Вони там комфортно почуваються, а в реальному житті у них виникають проблеми з комунікацією. Я працюю в Новому українському театрі акторкою, а ще здійснила кілька постановок у Театрі драматургів. І наш художній керівник Віталій Кіно запропонував мені поставити виставу. Це повинна була бути постановка, близька цільовій авдиторії нашого театру, а конкретну ідею я мала запропонувати сама. Визначила, що гратимуть два актори, і вони будуть основним засобом виразності у виставі. Запропонувала багато пластики, живого і цікавого спілкування. Щоб при мінімальному сценічному рішенні закласти глибокі сенси і виставу
“Не сідайте за кермо, якщо випили вино”
було цікаво дивитися. Спершу планувалося, що вистава буде складатися з двох новел. Коли зробила першу новелу, то зрозуміла, що ці дві історії важко поєднати в одній виставі. Я дописала деякі сцени до першої історії, і вийшла повноцінна вистава. Загалом робота тривала два з половиною місяці. У виставі грають актори театру й кіно Максим Бурлака та Андрій Гурін, з якими я знайома вже не перший рік. Герой Максима є фізичним втіленням системи, яка гіпнотизує, а онлайн курси часто є справжнім обманом. Невипадково в центрі сценографічного рішення у нас стілець. Адже саме сидячи на стільці сьогодні дехто хоче прожити життя. Натомість велосипед, який теж єна сцені, – це дія. Начебто все так просто і зрозуміло, але інколи нам важко зробити правильний вибір. Нас визначають не наші наміри, а наші дії. Чому так важко перейти до дії? Бо це відповідальність, яку ми маємо нести за свій вибір. Коли людина починає діяти, то в неї з’являється страх, чи вона не помилиться. Дехто прагне спробувати інший, віртуальний шлях, але він, на мій погляд, хибний. Костюми, з одного боку, нейтральні, а з іншого – ми хотіли зробити стилізацію під автомобілістів 1970
х років. Про зрілу виставу можна буде говорити десь на п’ятому
шостому показі. На сьогодні я задоволена тим, що це відбулося. Завдання акторів, щоб вистава була на потрібному емоційному граду сі, а глядач ішов на внутрішній контакт із ними. І на завершення кілька слів від самих виконавців. Максим Бурлака: “До певної міри граю сам себе. Пам’ятаю, як прийшов на од ну з перших репетицій у шкіряній куртці, і це додало мені певної брутальності в рухах. Подумав, що мій персонаж може бути продавцем курсів, але при цьому трохи авантюристом. Він постійно випадає з образу. Намагається зробити все красиво, однак інколи йому це шкодить”. Андрій Гурін: “Мій герой проходить за час вистави еволюцію. Спочатку йому не вистачало впевненості у собі, і він думав, що йому зможе швидко допомогти чарівна таблетка. Врешті обставини змусили зрозуміти, що треба працювати над собою і шукати вихід зі складної ситуації в самому собі. Він усвідомив усю абсурдність навчання методом онлайн і не безпеку залежності від нього. Далі працюватиму над образом. Маю краще розуміти, чого мій герой прагне насправді”.
Театр на Михайлівській, що входить до Центру мистецтв “Новий український театр”, протягом цього театрального сезону представив дві прем’єрні вистави – “Найкращий день та інші неприємності” (режисер Віталій Кіно) і “Не сідайте за кермо, якщо випили вино” (режисерка Олена Аль Юсеф).
Театр · “Завдання акторів, щоб вистава була на потрібному емоційному градусі, а глядач ішов на внутрішній контакт із ними”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Проблема безпеки та її уявності – одна з центральних для сучасного суспільства. Люди адаптуються, виробляють ритуали та правила, які начебто мають їх захистити. Але чи можуть вони справді гарантувати спокій? Знайти відповідь на це запитання пропонує мистецький проєкт “Найближче укриття” українських мисткинь Анни Антонюк, Катерини Конюшенко та Олени Ката ріної, відкриття якого відбулося в Музеї української книги Одеської бібліотеки імені М. Грушевського. Експозиція складається з інсталяцій, живопису, відеоарту та перформансу і досліджує, як ми балансуємо між реальністю та ілюзі
Театр · “Світло повертається. Будемо вірити, що в Україні теж буде перемога і ми побачимо це світло”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
маємо спільну гримерку. Час від часу один одному щось підказували або просто радилися з приводу вчинків нашого героя. З Олексієм комфортно працювалося. Ми працюємо з глядачем, і багато нюансів відточується. Пригадую корифея нашого театру Миколу Рушковського. Він казав, що запрошує на виставу за своєю участю тільки після десятого показу. І в цьому є сенс. Бо з кожним новим показом з’являються цікаві нюанси. – У мене це перша така роль, де потрібно зіграти все – від трагедії і драми до комедії, – зазначив Олександр Греков, виконавець ролі Рокко. – Багато чого треба було зробити, аби зіграти цього італійського хлопчика. Філософія цієї вистави полягає в тому, що людина не може бути зовсім доброю чи злою. Бо від суцільної доброти більше шкоди, ніж користі. Звісно, людяність важлива, але бувають ситуації, коли потрібно адекватно відповісти. А Рокко – дуже добра людина, любить своїх братів, маму і готовий заради них піти на все. Репетиційний процес був короткий. А спершу ми готувалися до самих репетицій, робили пластичні тренажі, тренажі на пере ють твої цінності, розуміють місію театру так, як розумієш її ти. У Національній опереті можна не лише народжувати нові те ми всередині Орфової архітектури, а можна народжувати й нових персонажів. Навіть ті, хто добре знають сюжет, будуть вражені. Я поставила шість опер. І що разу обираю музичний твір для постановки за різними принципами. Іноді за театром, іноді за диригентом, іноді за політичною ситуацією. Звичайно, для мене важлива і драматургія, бо це моє поле діяльності. І якісне лібрето дуже важливе, скільки там свіжого повітря, яке я можу заповнити власним світоглядом. Чи дає ця опера, це лібрето, ця тема мені можливість заангажувати тих людей, яких я запрошую до команди? Мені важливо, щоб я була спроможна “інфікуватися” сама та “інфікувати” команду. Важливо, щоб людина, яка виходить на сцену, усвідомлювала відповідальність сенсів, які вона проговорює”. Ділявер Осман, диригент постановник, заслужений ді8 яч мистецтв України: “Ця опера вперше звучить не лише в стінах Театру оперети, а й в Україні. Це дуже цікава робота. Впізнавана музика та захопливий сюжет перегукуються з подіями сьогодення. Особисто для мене Місяць, який спочатку був вкрадений, а потім повернутий, – це мій Крим. І я маю можливість принаймні на сцені повернути рідний півострів. У житті це поки що неможливо, але все одно станеться. Впевнений, що наш “Місяць” бу микання. Коли ми сиділи на стільцях, режисер Олександр Кобзар міг сказати начебто смішну фразу: “Уявіть, що ви майонез”. Або уявити себе людиною з інвалідністю, людиною, яка па дає, мчить на лижах або стрибає з парашутом. Ще були танцювальні тренажі. Вмикалася музика – і ми танцювали так, як би це робив наш персонаж. Або ніби він залицяється до дівчини. Така підготовка була потрібна для того, аби зрозуміти мову режисера. Справді, після цих тренажерів ми розуміли мову Олександра Кобзаря, а саму виставу поставили за місяць. Ми допомагали одне одному, радилися, в якийсь момент мінялися місцями, аби спробувати подивитися на себе збоку. Команда вистави – це справжні професіонали. Починаючи з реквізиту, костюмів, меблів, декорацій, світла, музики і закінчуючи художником, режисером, акторами. Не можу сказати, що я вивчив партитуру свого героя і зафіксував її. Вистави не можуть бути однаковими, і я далі працюватиму над образом. Зізнаюсь: коли навіть не на сцені, постійного повертаюся до образу Рокко.
де не менш разючим, ніж справжній супутник Землі”. Кристина Шишкарьова, балет8 мейстерка
постановниця: “Мені приємно працювати з професіоналами, коли в режисерки є чітке бачення, що вона хоче сказати. Це цікавий експеримент, коли входиш у співавторство з людьми, які точно знають, що хочуть зробити, – знайти спільну ниточку, ідею, щоб до нести її до глядача”. Яна Іваницька, перекладачка українською: “Це велике щастя працювати у громаді Національної оперети України. Вперше в Україні ставиться “Місяць”, вперше у світі – українською мовою. Це оригінальний проєкт, який більше ніде не міг би народитися, окрім нашого театру. Я прочитала лібрето про те, як вкрали світло, як люди занурилися в темряву. У нас навіть не виникає запитання, хто це міг зробити. Порадилася з Тамарою Тру новою, чи можу вносити конкретні цитати. Виявилося, що ми на одній хвилі. Почалося з цитати: “Прокидайтесь, мертві духи. Скучно, хочеться движухи. Тож загарбаєм в тенета Землю, Сонце, всі планети”. Ми так загорілися цим процесом, що вийшла актуальна річ, всім зрозуміла. На жаль, людство мало чому вчиться, але просвітлення є. Бо Місяць все
таки повертається на небо. І світло повертається. Будемо вірити, що в Україні теж буде перемога і ми побачимо це світло”. Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Світло повертається. Будемо вірити, що в Україні теж буде перемога і ми побачимо це світло”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави “Брати”, яку Олександр Кобзар створив за мотивами сценарію фільму Лукіно Вісконті “Рокко та його брати”.
Історія розповідає про Розарію – вольову вдову, яка разом із чотирма синами переїжджає з рідного села до Мілана в надії на краще життя. Але міське життя стає серйозним випробуванням для родини, яке роз’єднує братів та руйнує їхні мрії. Місто, байдуже й підступне, не пробачає слабкості та змушує кожного пристосовуватися до нових умов. Один із братів знаходить себе в роботі, інший – у криміналі, третій – в армії. Взаємини братів загострюються через спокусу, яка остаточно розриває їхні зв’язки. Історія набуває трагічного забарвлення, ставлячи важливі запитання про прощення, моральність і межі сімейної любові. – Не режисер знаходить матеріал, а матеріал знаходить режисера, – зізнався в одному з інтерв’ю Олександр Кобзар, режисер
постановник, народний артист України. – Ти щось дивишся, читаєш, щось у тебе лежить у шухляді. Мене зачепила ця тема, мені було цікаво. Братні історії – я пройшов через це в юності. Запропонував цей матеріал художньому керівникові нашого театру Кирилу Кашлікову. Той запитав: “Він у тебе в серці?” Я кажу: “Так”. Акторам треба було володіти боксом або якимись єдиноборствами. Це було важливо, бо герої історії – боксери і на цьому все базується. Я зібрав молодь театру. У нас є невеликий спортзал, куди ми ходили і тренувалися. Зауважу, що Олександр Греков десять років займався тайським боксом, а Павло Текучев пішов на секцію боксу. Нам потрібен був тиждень репетицій лише для того, щоб знайти спільну мову. Бо те, що я знаю від інших режисерів, відрізняється від того, що хлопці отримали в університеті та театрі. І мова театру, як я її відчуваю на майданчику, теж дещо інша. Вони просто не знали про такі способи існування на сцені. Хто почув мене і зрозумів, ті відкрилися інакше. Перед прем’єрою зробили де які правки. І прем’єра, вважаю, відбулася чудово. – На мій погляд, сьогодні таких людей, як Рокко, напевно, немає, – переконаний В’ячеслав Ніколенко, заслужений артист України, виконавець ролі Вінченцо. – Його вчинки, зокрема те, що він робить для свого брата, викликають великий подив. Рок ко стає ніби милицями для хворої людини. А таких, як Сімоне, напевно, дуже багато. З ними треба поводитися по
іншому і вміти захищатися від таких людей, навіть якщо вони члени твоєї сім’ї. Режисер Олександр Кобзар хотів створити велику сім’ю, виставу про сімейні братні стосунки. Він певним чином змістив акценти, і завдяки цьому історія стає для нас ближчою. Не варто забувати, що світ сьогодні живе за іншими правилами, ніж 65 років тому. Щодо мого персонажа Вінченцо – він найстарший брат у сім’ї. А як старший стає і за батька. Мати вважає, що він повинен утримувати свою сім’ю, як це все життя робив батько. Свого часу Вінченцо поїхав із села до міста. Він побачив інше життя і переосмислив сімейні традиції. Не вважає, що повинен сам утримувати всю родину. Пропонує братам знайти своє місце в цьому місті, знайти роботу, навчитися заробляти. Одному з братів, Чіро, це зрештою вдається. Він вчиться, знаходить роботу і нарешті допомагає сім’ї. Водночас хоче бути самостійним і йти вперед. Та повернімося до Вінченцо. Він витратив гроші батька, він відчув міське життя, бої. Можливо, у нього була травма і він не зміг встояти в боях, стати чемпіоном. А може, просто не захотів. Я думаю, в якийсь момент він зрозумів, що його просто використовують і він може стати калікою. Вінченцо намагається дати братам поштовх, аби вони розвивалися самі. І, на мій погляд, це правильно. Адже в противному випадку людина може деградувати або “сісти тобі на шию”. Кажу чи образно, Вінченцо не дає братам рибу, а дає їм вудки, щоб вони навчилися цю рибу ловити у великому місті. Але мати так не вважає і не сприймає його вчинка. З Олександром Кобзарем як із режисером я працював вперше. Раніше він зняв фільм “Батько”. Тож тема сім’ї для Олександра дуже важлива. Він хотів, щоб ми стали однією дружною сім’єю. Давав нам різні вправи на роботу з тілом і уявою, адже у виставі багато пластики і роботи з тілом. Особисто мені треба було знайти і зробити своєю пластику боксера, бо сам я боксом ніколи не займався, а граю колишнього боксера. Це був цікавий процес. І ми справді стали немов одна сім’я, зі сцени мали вигляд дружної родини. В іншому складі мого персонажа грає Олексій Поліщук. Ми паралельно працювали над однією роллю. У нас гарні стосунки,
Театр · “Світло повертається. Будемо вірити, що в Україні теж буде перемога і ми побачимо це світло”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ “Місяць” – це казка братів Грімм у музичному прочитанні Карла Орфа. Легка на перший погляд, вона приховує глибоку історію про авантюру, жадібність, наслідки та відновлення справедливості. Це не просто музична подорож – це занурення в парадоксальний світ, де комедія межує з трагедією. Напередодні першого прем’єрного показу я мав можливість поспілкуватися з людьми, причетними до створення вистави. Богдан Струтинський, гене8 ральний директор – художній ке8 рівник театру, народний артист України: “86 років тому в Баварській опері (Мюнхен) відбулася прем’єра “Місяця” Карла Орфа. В Україні цей композитор відомий завдяки твору “Карміна Бу рана”. А сьогодні його “Місяць” вперше засвітив над Україною. З Тамарою Труновою це вже наша друга робота в театрі. Для мене принципово, що в програмі розвитку нашого театру ми задіяли різні музичні жанри. У нас було декілька варіантів і пропозицій, але мені найбільше сподобалася пропозиція Тамари щодо Карла Орфа. Дуже люблю цього композитора по твору “Карміна Бура на”. У новій виставі також звучить уривок з цього твору. “Місяць” – це незвичайна історія про те, що ми сьогодні переживаємо. Я завжди кажу: нехай буде більше світла, ніж темряви. А тут є нібито ігрова форма, аз іншого боку – ми бачимо багато паралелей. Ми переживемо, що у нас вкрали світло. Насправді у людей вкрали домівки, території, тепло, а в дітей вкрали дитинство. Це філософська історія, яка говорить про те, що свободу ні коли неможливо забрати. Може бути важко, холодно, некомфортно (те, що ми зараз переживаємо). Але ти можеш світити своїм внутрішнім теплом. Ніхто й ніколи не зможе забрати в тебе віру, а це світло. І ніхто не зможе забрати в тебе любов, а це теж світло”. Тамара Трунова, режисерка постановниця:
“Почали перемовини з Богданом Струтинським ще у 2020 році. Було чимало різних варіантів. А минулого року я мала щастя ставити “Місяць” у Баварській опері. У чомусь не повністю висловилась, недоговорила. А сенси, які народжуються всередині музики, співзвучні тому, що з на ми відбувається сьогодні. Розповідаємо про це не мовою телевізійних новин, а чимось вищим. Коли Богдан Дмитрович запитав, який диригент потрібен для постановки, я сказала – сміливий, так і сталося. Одна справа просто робити виставу, а інша – робити її з людьми, які розділя
На головній сцені Національної оперети України нещодавно відбулася прем’єра опери “Місяць” у постановці Тамари Трунової.
16 З роси і води! · “Маючи за взірець таких незламних Воїнів світла, як Ніна Опанасівна Вірченко, хіба ми не нація переможців?” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
Закінчилася прекрасна імпреза до 95-ліття видатної жінки України Ніни Опанасівни Вірченко, докторки фізико-математичних наук, професорки, громадської діячки, колишньої політув’язненої системою совєтського кдб. Повна зала людей – не лише тернополян, а й тих, що спеціально приїхали на пошанування, зокрема зі Львова, Білої, Києва, Великих Гаїв.
Ніна Опанасівна з онуками Іванкою та Андрійком
Могутнім вступним акордом прозвучав хор “Заграва” з піснею волі “Зродились ми великої години”. Привітання від Тернопільської обласної адміністрації, Львівської міської ради, Тернопільського міського управління культури, Львівського обласного товариства політв’язнів і репресованих (Ореслава Хомик). А тоді – привітання від рідної кафедри математичного аналізу та теорії імовірностей Національного політехнічного університету імені Ігоря Сікорського, їх було 14. І кожен хотів сказати найголовніше – про видатні досягнення Ніни Опанасівни в галузі науки, про її блискучий талант викладачки від Бога, про її унікальні організаторські здібності, про патріотизм, приклад служіння Україні, здатність згуртувати людей навколо найголовнішого, про Міжнародні Конференції, присвячені Михайлу Кравчуку. Це була історія довжиною у 95 років – “Зернинки з доріг життя мого...” Сьогодні вони вмістилися у наших долонях, зернинки вдячності, пошани, захоплення. Насправді пані Ніна назбирала їх за життя повні комори. З них все життя пекла хліб духовний, ділилася ним з тими, хто його прагнув, навертала до добра, заряджала силою самопосвяти. Колись ми з пані Ніною побували в монастирі у Великих Гаях, у пам’ять ігумені Йосифи, легендарної Олена Вітер. З нею пані Ніна відбувала термін у Східному Сибіру, знала багато про страдницьке життя у таборі Матінки, бачила її силу віри, непохитність. “Пані Ніна ніби передала нам, як зв’язкова, пам’ять про Матінку”, – сказала інокиня Анатолія, яка разом із сестрами приїхала на це свято Духа і Любові. Сестра палко говорила про те, що для кожної молодої людини девізом життя має бути – Бог і Україна – понад усе! – саме в такій послідовності. Бог сьогодні береже Україну, і Бог дав пані
Ніні таке прекрасне довголіття. Нехай воно триває! Родина була поруч – донечки Оленка, кандидатка медичних наук, лікарка, Марічка – теж науковиця, культурна дипломатка. Онуки Іванка та Андрійко час від часу обіймали бабусю, прочитали вірші з її найновішої книжки... Особливим акордом прозвучали привітання пані Ніні від найвірніших друзів родини. Колись побратими Ростислав Доценко та Микола Білорус пообіцяли одне одному, якщо щось станеться з одним із них, то інший буде опікуватися його дітьми. У непевні часи переслідувань родини підтримували одна одну, дружили і дружать між собою їхні діти. Тож сьогодні донька пана Миколи Віра Білорус привітала Ніну Опанасівну, поділившись щемними споминами, і побажала многії літа. Від родини світлої пам’яті посестри Надії Курило-Перлини привітав Ювілянтку Юрій Курило, розповівши про те, що всі роки у день його народження пані Ніна надсилає йому подарунки. І не лише йому, вона й досі обдаровує усіх дітей її посестер. На жаль, її дорогі “дівчата” голубками полинули в небо... Залишивши у дітях виплекану вдячність, взаємопідтримку і дружбу, як скелю. Саме подружжя Курило – Оленка і Юрко – покликали пані Ніну до Тернополя в перші дні Великої війни, коли Київ здригався від російських ударів. Ще один привіт з Києва починався так: “Дорога Ніночко, прийми мої сердечні вітання з твоїм ювілеєм!” Це були слова посестри пані Марти Бліхар-Чорній, яка щойно відсвяткувала свій столітній ювілей. Пані Марта розповіла, як колись у ГУЛАГу, на лісоповалі, високе дерево впало і вбило їхню молоденьку подругу. Наступного дня Ніна організувала бунт і наказала дівчатам не виходити на роботу, поки їм не забезпечать належні умови. Вони стояли на морозі, не працювали і домоглися поліпшення безпеки. “Це все завдяки нашій дорогій відважній і незламній Ніночці!”. Словом, було на святі щемно, тепло, гаряче, високо. Наприкінці ми переглянули прецікавий документальний фільм Олександра Рябокриса “УЖМА” про пані Ніну. Чай, смаколики, обійми. Вдячність за блискучу організацію свята
Бібліотеці-музею “Літературне Тернопілля”, особисто пану Володимиру Ханасу і пані Оксані Лехіцькій. Щиро дякую за запрошення провести захід дорогим Олені та Марії Доценко. Мала за честь. Многії літа Ніні Опанасівні, жінці неймовірної внутрішньої сили, Лицарці серед Героїнь України. Вже – на вокзалі, потяг мають ось-ось подати, проте встигла написати кілька слів-зернин, щоб посіяти їх на щедрому Тернопіллі, де тепер живе пані Ніна. Тимчасово, звісно, бо кафедра її чекає, як і робочий стіл. Так одноголосно заявили сьогодні всі колеги на чолі з деканом Олегом Івановичем Кльосовим. З присмаком цієї великої події повертаюся в Київ, ще міцніше впевнившись, як важливо сьогодні пам’ятати і вшановувати незламних борців за незалежність України, надто, поки вони ще серед нас. Це підносить дух і надає сили у боротьбі за нашу свободу, яка триває. Маючи за взірець таких незламних Воїнів світла, як Ніна Опанасівна Вірченко, хіба ми не нація переможців?
Ореслава Хомик, Ніна Вірченко, Олександр Рябокрис (крайній ліворуч), Володимир Ханас (крайній праворуч)
З нагородами та книжками пані Ніни — Іванка, Андрійко, Ореслава Хомик, Галина Дацюк, Оленка (крайня ліворуч) та Марічка Доценки
16 З роси і води! · “Маючи за взірець таких незламних Воїнів світла, як Ніна Опанасівна Вірченко, хіба ми не нація переможців?” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 З роси і води! · “Маючи за взірець таких незламних Воїнів світла, як Ніна Опанасівна Вірченко, хіба ми не нація переможців?” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ