Театр · “Світло повертається. Будемо вірити, що в Україні теж буде перемога і ми побачимо це світло”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Про особливості братньої любові
Слово Просвіти, №18 за 2025 рік
У Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави “Брати”, яку Олександр Кобзар створив за мотивами сценарію фільму Лукіно Вісконті “Рокко та його брати”.
Історія розповідає про Розарію – вольову вдову, яка разом із чотирма синами переїжджає з рідного села до Мілана в надії на краще життя. Але міське життя стає серйозним випробуванням для родини, яке роз’єднує братів та руйнує їхні мрії. Місто, байдуже й підступне, не пробачає слабкості та змушує кожного пристосовуватися до нових умов. Один із братів знаходить себе в роботі, інший – у криміналі, третій – в армії. Взаємини братів загострюються через спокусу, яка остаточно розриває їхні зв’язки. Історія набуває трагічного забарвлення, ставлячи важливі запитання про прощення, моральність і межі сімейної любові. – Не режисер знаходить матеріал, а матеріал знаходить режисера, – зізнався в одному з інтерв’ю Олександр Кобзар, режисер
постановник, народний артист України. – Ти щось дивишся, читаєш, щось у тебе лежить у шухляді. Мене зачепила ця тема, мені було цікаво. Братні історії – я пройшов через це в юності. Запропонував цей матеріал художньому керівникові нашого театру Кирилу Кашлікову. Той запитав: “Він у тебе в серці?” Я кажу: “Так”. Акторам треба було володіти боксом або якимись єдиноборствами. Це було важливо, бо герої історії – боксери і на цьому все базується. Я зібрав молодь театру. У нас є невеликий спортзал, куди ми ходили і тренувалися. Зауважу, що Олександр Греков десять років займався тайським боксом, а Павло Текучев пішов на секцію боксу. Нам потрібен був тиждень репетицій лише для того, щоб знайти спільну мову. Бо те, що я знаю від інших режисерів, відрізняється від того, що хлопці отримали в університеті та театрі. І мова театру, як я її відчуваю на майданчику, теж дещо інша. Вони просто не знали про такі способи існування на сцені. Хто почув мене і зрозумів, ті відкрилися інакше. Перед прем’єрою зробили де які правки. І прем’єра, вважаю, відбулася чудово. – На мій погляд, сьогодні таких людей, як Рокко, напевно, немає, – переконаний В’ячеслав Ніколенко, заслужений артист України, виконавець ролі Вінченцо. – Його вчинки, зокрема те, що він робить для свого брата, викликають великий подив. Рок ко стає ніби милицями для хворої людини. А таких, як Сімоне, напевно, дуже багато. З ними треба поводитися по
іншому і вміти захищатися від таких людей, навіть якщо вони члени твоєї сім’ї. Режисер Олександр Кобзар хотів створити велику сім’ю, виставу про сімейні братні стосунки. Він певним чином змістив акценти, і завдяки цьому історія стає для нас ближчою. Не варто забувати, що світ сьогодні живе за іншими правилами, ніж 65 років тому. Щодо мого персонажа Вінченцо – він найстарший брат у сім’ї. А як старший стає і за батька. Мати вважає, що він повинен утримувати свою сім’ю, як це все життя робив батько. Свого часу Вінченцо поїхав із села до міста. Він побачив інше життя і переосмислив сімейні традиції. Не вважає, що повинен сам утримувати всю родину. Пропонує братам знайти своє місце в цьому місті, знайти роботу, навчитися заробляти. Одному з братів, Чіро, це зрештою вдається. Він вчиться, знаходить роботу і нарешті допомагає сім’ї. Водночас хоче бути самостійним і йти вперед. Та повернімося до Вінченцо. Він витратив гроші батька, він відчув міське життя, бої. Можливо, у нього була травма і він не зміг встояти в боях, стати чемпіоном. А може, просто не захотів. Я думаю, в якийсь момент він зрозумів, що його просто використовують і він може стати калікою. Вінченцо намагається дати братам поштовх, аби вони розвивалися самі. І, на мій погляд, це правильно. Адже в противному випадку людина може деградувати або “сісти тобі на шию”. Кажу чи образно, Вінченцо не дає братам рибу, а дає їм вудки, щоб вони навчилися цю рибу ловити у великому місті. Але мати так не вважає і не сприймає його вчинка. З Олександром Кобзарем як із режисером я працював вперше. Раніше він зняв фільм “Батько”. Тож тема сім’ї для Олександра дуже важлива. Він хотів, щоб ми стали однією дружною сім’єю. Давав нам різні вправи на роботу з тілом і уявою, адже у виставі багато пластики і роботи з тілом. Особисто мені треба було знайти і зробити своєю пластику боксера, бо сам я боксом ніколи не займався, а граю колишнього боксера. Це був цікавий процес. І ми справді стали немов одна сім’я, зі сцени мали вигляд дружної родини. В іншому складі мого персонажа грає Олексій Поліщук. Ми паралельно працювали над однією роллю. У нас гарні стосунки,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
