Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Дорога, як рідна мати, висипає із своїх долонь силінь чоловіцьку, чіпляє за плечима крила ходи і веде до слави”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

І біль, і радість розвесніння

Слово Просвіти, №18 за 2025 рік

Володимир КАЧКАН, доктор філологічних наук, професор Переді мною невеликого роз міру і обсягу книжка, що якимось дивезним магнітним притягом вкладається у моє міждолоння, – і я буквально через хвилю читання поетичних строф забуваюся у своїй бутності, наче розпливаюся в часопросторі, бо книжка з білих аркушиків, помережаних сердечною одкровенністю авторки, її стривоженим образним пізнанням долі як земної і водночас ірреальної субстанції, – ворушиться, немов щось живе, постає білою птахою – і злітає з перед очей до недосяжної високості, робить попід стелею моєї кімнати якісь чаклункі кола, понизується д’мені і знову, пригасивши мій позір, зноситься якимось божественним птахом до світла вік на… То дивне запрошення до прочитання й збагнення таїни творчості, до бачення, як царює думка у слові, як тонко й гармонійно передає фізичні і морально психологічний стан того, кому спослано надзавдання: твори ти новітнє Слово… Про визначного, ба’, геніального архітекта думного слова Василя Стефаника уже написано чимало – різного, але переважа юча більшість подивляла, споглядаючи на тексти письменника як на предмет літературознавчого аналізу, дошукуючись у змісті новел соціального проникнення у пласти життя, а то й щупового майстровитого моделювання ти пів і їх охудожнення, та й панування у формотворенні, фіксуючи цим новаторські з’яви в літературі. Літераторка Оксана Тебешевська ощасливила читачів драматичною поемою, що, певен, дарує унікальне поповнення з поля стефаникознавства. Відаю, як поетеса вчитана у творчість новеліста, як через дослідницьке проникнення в історичні первні його життєпису “вросла” у той соціально етнологічний грунт, що і тримав самого письменника Стефаника, у ті морально етичні константи, які все життя творили власне його неподібність, оригінальність. Будучи генною українкою, з утвердже Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та Косівського РО “Просвіта” Фото авторки Роман Васильович Кабин – викладач, громадський діяч, просвітянин, постійний член Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка, багатолітній член правління Косівської районної організації товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, учасник народної хорової капели “Гуцульщина” та просвітянського чоловічого народного хору “Гомін”, церковного хору в церкві святого Василія Великого, член НРУ. 26 квітня Роману Васильовичу Кабину виповнилося 90 славних літ, і саме з цієї нагоди світ лиця Косівської центральної міської бібліотеки зібрала не тільки членів Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка, а й представників влади, відомих діячів культури й мистецтва, РО “Просвіта”, освітян, бібліотекарів – усіх, хто шанує і поважає Р. Кабина за його самовіддану працю на благо України. Благословив ювіляра і вручив йому пам’ятний подарунок отець ними принципами служіння нації, поетеса уміло розшифрувала сутність народнопісенної традиції і, таким чином, поставила дієз у кожному розділі драми: тут мотив пісні “Ой, не коси, бузьку, сі на…” переводить читацьку уяву на філософський планшет, стає ключем вибору тональності того а чи іншого розділу твору. Не раз читано перечитано, що Василь Стефаник був жінколюбом, причаровував дам своєю поставою й розумом, зривав пелюстки троянд щастя. Літераторка в поемі розгорнула цілком новий сюжет, у якому Стефаника упродовж життя арка нують такі “жіночі постаті”, як: Доля, Дорога, Весна, Любов, Мука, Правда мужицька, Правда панська, Радість, Самотність, Слава. Затакт загальної життєвої драми творчого життя вигорює Самотність. У ній, наче в невидимому душевному сховку, усі реалії побуту, що до болю припинали Стефаникове тіло і душу, втішали його розум, пестили, як дитину, і водночас шматували якоюсь незбагненною незнаністю і непояснимістю. Немовби усе, що ото чує, мало би тішити, роз веснювати (бо є хата – “палацик”, ставок, мамина вічність, що відгомонюєть ся рефренує ангельські слова співанки “Ой, не коси, бузьку, сіна…”, сонячна яснінь, що гладить довкружні поля й пагорби – краса ж безкінечна!...), – та ні, замріяність і сумовитість, навіть зриме відчуття доторку маминих спрацьованих рук, “оксамитовий погляд” – ніщо не упоко ряє силу Самотності. І коли на арену полілогу виходить Доля, йому, Стефаникові, не легше, бо хоч “в народну ношу вбраний”, не може здолати жорстокість “гнилої серцевини” суспільного “чорного світу”, хоча денно і нощно му цується “покривдженим служити”, їхній біль перебрати на нуту власного сумління, “перетопити на слова” – і розсіяти, мов яр зерно, поусюдно – аби дало здоровий схід. Стефаник не мав іншої ради, він пише, переплавляючи людський сум і горе на віск, а з нього, надіється, постануть свічі й рознесеться од них світло, що убиватиме “нестерпну всюдисущу муку”. Але Мука торочить своє од вічне й незгладиме: а як ти, пис цю людського буття й бажаного душевного озаріння, хочеш жити й без мене щось вартісне позоста вити по собі? Ні ні, матимеш і двигатимеш розумом і почуттям не свята, зачічковані хвальбою, а, наче важезний каменище брилу, нестимеш межируччям. Знай, творче, без мене, Муки не зможеш ти “щось створити”. О, саме оте “щось” таки з’являтиметься з під руки новеліста, коли якось мовчанно невидимо підступить Радість. Вона розтопить “чорну ніч”, второчить переконання, що таки “був щасливий у праці, у любові”. Але радість, як і щастя, має свої пара метри, допустимі кордони. І якби у письменницькому розумінні “не плакало мужицьке небо”, то й “згас би той біль, що, наче гадина, пече…”. Осердям долі є правда, ще глибше – істина. Поетеса прикликає до Стефаника Правду панську і Правду мужицьку. По що це, в якій потребі? Аби почути переконане Стефаникове твердження: “не ходить панська правда по камінню, глині”, вона зраджує на мовами, тоді, як Правда мужицька, хоч і колка на слово, зате “найвища для людей”, бо “долає підступи, гоніння, пастки зваб”. Стефаник, за авторською візією, стає на прю з правдою чорною, що намовляє зректися мужицького життя, покинути назавше, “темний світ, глухе село” і возра дуватися дарами правди панської. І тут поетеса твердо стає на україноцентричний поріг, вкладаючи в уста новеліста виявне кредо його ж особистісної сутності, єства: а таки буде він з правдою мужицькою до останнього схлипу, бо саме вона, ця правда, тримає його кріпко на прабатьківській землі, бо таки тільки на ній він – “сам з собою”, а не з тими, що “без хребта”, і власне тут він годен і здатен “шліфувати” такі слова, що стають бальзамним ліком селянській зболеній, згорьованій душі. Але все це осягається, здобувається у натрудженій дорозі, що починається у творця вузькими стежечками поміж хрестами людських доль на русівських пагорбах. І ось пані Оксана виводить нашу уяву сприйняття на дорогу Стефаника. Яка вона, ця Дорога? Вона і веде його за руку, і зустрічає благословляє, і освячує натхненням. Вона, Дорога, як рідна мати, висипає із своїх долонь си лінь чоловіцьку, чіпляє за плечима крила ходи, упомагає переступати перешкоди і веде його до свідчили почесна грамота обласної організації ВУТ “Просвіта”, якою привітав ювіляра Богдан Глібчук, а також подяки. Сердечні побажання поєднувалися зі щирими усмішками, квітами, пам’ятними дарунками, віршами присвятами на честь ювіляра, якого любить і шанує Косівщина. Колектив “Осіннє золото” під керівництвом Зоряни Романів виконав для Р. Кабина “День народження у Тебе”, “Ле Тебешевська О. “Ой не коси, бузьку, сіна…”: Драматична поема. Оповідка / О. С. Тебешевська; передм. Качак Т. Б. Івано:Франківськ: Місто НВ, 2024. 108 с.; іл.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин