Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Історія – це не абстракція, а важіль управління. Сфальсифіковане минуле стає виправданням для воєн”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Деколонізація свідомості Чому ми живемо за московськими лекалами?

Слово Просвіти, №18 за 2026 рік

Леонід ЩИБРЯ, член Національних спілок краєзнавців та журналістів України “Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто кон+ тролює теперішнє, той контро+ лює минуле”. Джордж Орвелл, британський письменник і публіцист Упродовж 2015–2023 років в Україні набули чинності закони про декомунізацію та деколонізацію. Почалося активне перейменування вулиць в містах і селах. Позбавлялися імен, пов’язаних із радянським режимом. Наступний етап – позбавлялися від імен діячів Росії. До слова, під “жорна” потрапили й вулиці, названі іменами російських постатей, які отримали нову назву в результаті декомунізації. Попри масштабність проведеної роботи, ці зміни – лише крапля в морі. Ми швидко позбулися назв, що лежали на поверхні та були “на слуху”, проте нові – не завжди історично підтверджені. Не було знищено головне джерело зла – багатовікової кремлівської пропаганди. Фундаментом будь-якої держави є її історія. “Історія – наука політична”, – стверджував Сталін, і з погляду імперських амбіцій він мав рацію. Для агресора історія є потужною зброєю. Саме тому російська імперія століттями нищила нашу мову, літературу, спотворювала наше минуле, нав’язуючи нам наративи, вигідні московським царям, генсекам та диктаторам. До українців сьогодні приходить усвідомлення, що боротися треба не лише за майбутнє, а й за минуле, яке муляє нашим сусідам. Ламати закоренілі стереотипи надзвичайно важко. Брехня московії в’їлася в масову свідомість, мов кров у прострілену вишиванку. Ми часто й не здогадуємося, наскільки сфальсифіковано нашу історію, починаючи ще з часів Русі. Ми досі мимоволі користуємося даними з історії, спотвореної колонізатором. На жаль, навіть нинішня війна неповністю змінила сприйняття сьогодення. Допоки не буде усунуто російську політичну складову з наукових видань та інформаційного простору, дотримуватись прийнятих законів буде майже неможливо. Сьогодні навіть штучний інтелект “спотикається” на українському питанні, оскільки він оперує кількістю накопичених даних, де російські міфи подаються в переважаючих кількостях. Якщо не змінити цей баланс даних ШІ зараз, то проросійська історія буде й надалі домінувати. Візьмемо, до прикладу, наболіле для мене питання – дата виникнення мого рідного міста Ізюма. Це історична пам’ять чи імперський маркер? Чому місто Ізюм “омолоджують” за московськими лекалами? Як не парадоксально, але ревізія української історії з метою її дискредитації розпочалася саме в період Незалежності. Почали з перегляду дат заснування українських міст, використовуючи “значущі” першоджерела винятково з російських архівів. Факти подій використовувалися разом із прямою оцінкою колонізатора. Так, понад три століття наукова спільнота визнавала 1639 рік датою виникнення міста Ізюма. Це підтверджували численні довідники, зокрема авторитетне видання “Города Украины” (Київ, “Вища школа”, 1990). Однак це була остання крапка в офіційній об’єктивності. Згодом із пам’яті почали стирати згадки про те, що перша українська фортеця в Ізюмі постала ще у 1663 році з ініціативи полковника Якова Чернігівця, а Покровська церква існувала раніше. Забулося, що першою захисною спорудою поселення був козацький окоп. Ізюмці не були пасивними спостерігачами історії: вони брали участь у повстанні Степана Разіна (1670–1671), за що платили життями – своїми та своїх родин. Аби припинити маніпуляції, у 2001 році було прийнято Постанову КМУ № 878, яка чітко закріпила за Ізюмом дату заснування – 1639 рік. Проте інерція ідеологічного переосмислення з 90-х виявилася сильнішою за державні акти. На замовлення місцевої влади та газети “Обрії Ізюмщини” з’явилася стаття професора Г. Сергієнка. Попри згадки минулого Ізюма, а також фортеці Якова Чернігівця, автор резюмував: на правому березі річки Сіверського Донця харківський полковник Г. Донець-Захаржевський збудував “Новий великий город”. Прикметно, що в україномовному тексті слово “город” не було взято в лапки чи перекладено як “місто”. Чи був це свідомий ідеологічний крок, чи прикра помилка маститого науковця – невідомо. Але наслідком стало те, що полковника Донця-Захаржевського почали героїзувати як єдиного засновника Ізюма, а староросійське слово “город” бездумно трансформували в сучасне “місто”. Сьогодні ми бачимо кричуще ігнорування законів та логіки. Місцева влада й нині не визнає ані постанов уряду, ані офіційних роз’яснень Українського інституту національної пам’яті (УІНП), який у 2025 році знову рекомендував вважати 1639-й роком заснування міста. Ситуація дійшла до абсурду: у переддень міського свята – Дня міста – газета повідомляла про 386- річчя м. Ізюма, а з білбордів вітали мешканців з “344-ю річницею”. Мимоволі виникає думка: чи не приплачує бува росія адміністрації міста за таку діяльність? Це не просто суперечка про цифри. Поки Україна веде багатовікову визвольну війну проти московії, в деокупованому м. Ізюмі міська адміністрація фак- Нова Водолага сьогодні тично святкує дату першої колонізації краю Російською імперією. Це питання нашої гідності: ким ми себе бачимо – нащадками вільних козаків чи спадкоємцями провінції імперії? Сьогодні історію Ізюма офіційно відраховують від 1681 року. Саме в тому таки році на правому березі річки Сіверський Донець розпочалося спорудження нової фортеці під наглядом генерала московії Г. Косагова. Будували її російські “служиві люди”, козаки Харківського слобідського полку та українські поселенці. Згідно з тогочасними документами (ЦГАДА, №1530), фортеця складалася з трьох частин: “Большой да Меньшой да Замокъ”. В інших російських джерелах цей “замок” називали кремлем. Указом 1682 року полковнику Григорію Донцю-Захаржевському було наказано “жить въ Новопостроеномъ городі Изюмі”. Імперська історіографія малює Захаржевського як видатного діяча, що “далеко просунув справу колонізації краю”. У проросійській версії історії події тих часів подаються як створення трьох “ліній оборони” від набігів татар. Так турботно московити описали для нас свої дії поетапного захоплення українських земель. Історична спіраль вражає: події XVII– XVIII століть повторюються в наші часи. 2014, 2022 роки. Чи доведеться виділяти ще якийсь рік як прототип третьої лінії оборони, покаже час. В Україні звикли, мов мантру, повторювати термінологію московитів: “город”, “городок”. Це труднощі перекладу чи ідеологічні пастки? Проте й досі дивує, коли навіть сучасні науковці, посилаючись на староросійські джерела, стверджують, ніби полковник Захаржевський заснував аж два міста Ізюма – Мале і Велике. Насправді в російських джерелах (зокрема “Материалы для истории инженернаго искусства въ Россіи”) чітко вказано: “город” – це лише оборонна споруда, фортеця. Таке визначення староросійського слова. В Ізюмі збудували примітивну дерев’яну конструкцію, яка технічно значно поступалася європейським зразкам. Для порівняння: Луцький замок, збудований на 300 років раніше, і сьогодні слугує бомбосховищем, тоді як Ізюмська фортеця не простояла й століття. Академік Гільденштедт у 1774 році писав, що у фортеці немає жодного житлового будинку. Фортеці з кремлем – це північна традиція Московії. Ані генерал Косагов, ані сама архітектура фортеці не мали стосунку до українського козацтва. Полковник Григорій Захаржевський виконував роль “старшого виконроба” імперської будови, а не був засновником міста Ізюма. Ізюмський полк, створений у 1684 році, називався козацьким лише тому, що складався з місцевих “черкас”. Так називали козаків. Але виборного права ці козаки не мали. Син Захаржевського став першим полковником Ізюмського полку уже за царським указом. Полк став регулярною одиницею армії московії, перейшовши на російську мову та статути війська. Ми звикли вважати: якщо в Ізюмі були козаки, то це вільне козацьке місто. Але цих козаків використовували в інтересах москви. Ізюмські козаки стояли по інший бік барикад. Це трагічно нагадує сучасність, де на боці окупанта воюють примусово мобілізовані чи ідейні колаборанти з Донецька та Луганська. В Ізюмі був Захаржевський, у Донецьку – Захарченко. Мова, зброя та підпорядкування ворогу – ідентичні. Це і є та жорстока спіраль історії: використання українців в боротьбі з українцями. У повстанні Степана Разіна брали участь козаки Ізюма, Цареборисова та Маяків. Харків у повстанні участі не брав. Після поразки Степана Разіна розпочалося полювання на учасників повстання. Сусіди та близькі видавали тих, хто повернувся додому. Розправами керував Григорій Донець-Захаржевський. Схоплених бранців відвозили до Харкова, де їх жорстоко катували. Тіла з відрубаними кінцівками вивішували в людних місцях для залякування населення та придушення волі народу до спротиву. До слова, Донець-Захаржевський виявився не останнім катом-московитом. Після визволення м. Ізюма у 2022 році проводилася ексгумація тіл загиблих в російсько-українській війні. За пів року окупації загиблих було 447 (серед них – п’ятеро дітей). Деякі останки також мали сліди відрубаних кінцівок. Жахлива історія повторилася через століття. Чому зі згадуваного Григорія Донця-Захаржевського саме в часи Незалежності почали виліплювати постать героя та вводити в ранг “правильних засновників” міст? Його проголосили засновником міст Харківщини: Нової Водолаги, Ізюма та сіл. У Новій Водолазі у 2010 році

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин