Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
Бувають у житті покликання, які треба прожити, щоб вийти з них, як зі священного полум’я. Що й обпікає, і очищує. У Національному заповіднику “Софія Київська” вшанували Матерів, чиї діти віддали життя за волю України у новітній війні з московитами. Спочатку в Теплій Софії отці відслужили молебень за здоров’я Матерів, пом’янули полеглих Героїв. Затим відбулося велике літературномистецьке дійство “Матері”, організоване Спілкою жінок України на чолі з Леокадією Герасименко, за участі Національної спілки журналістів України. Де й нагороджували відзнаками “Орден матері полеглого бійця”. У числі нагороджених була Марія Олексіївна Гармаш, мама двох полеглих синів – Данила і Дмитра. Її ім’я я запропонувала, коли в Київській організації НСЖУ складали списки представлених до нагород. Я знала пані Марію як палку прихильницю прямоефірних передач на Радіо Культура, які вона уважно слухала і мудро коментувала. Зустрічалися на презентаціях моїх книжок, книжкових ярмарках. Знала, що вона вчителька української мови та літератури. Коли чула її прекрасну українську вимову, то відчувала себе ученицею. Знала, що Данило-кобзар її син. Що у неї п’ятеро дітей. Що вона “затята” українка. У 2013 році, коли почалася Революція Гідності, пані Марія вийшла на Майдан з усіма своїми дітьми... Настав час, коли я перестала бути радіоведучою, а пані Марія – моєю радіослухачкою. Вона стала для мене матір’ю, чиї сини пішли добровольцями з 2014 року захищати Україну. І двоє зних – Данило і Дмитро – загинули... Коли я зателефонувала пані Марії, щоб запросити до Софії Київської на День матері і вручити нагороду, з’ясувалося, що вона на
Сумщині і приїхати до Києва тепер складно. Наважилась попросити її надіслати своє слово, яке хотіла б виголосити. І пані Марія погодилася. Тож на церемонії нагородження я зачитала виступ Марії Олексіївни. З пекучим болем і вдячністю, що живу на землі, яка родить таких Матерів. А вони – синів.
Слово Марії Гармаш, зачитане на Святі Матері 8 травня 2026 року в “Софії Київській”: – Моїх троє синів пішли воювати добровольцями ще у 14-му році, майже одразу ж після Майдану, бо ми точно знали, що війна з московією неминуча. Я дуже хотіла, щоб усі мої діти реалізували своє музичне обдарування в сфері української культури, бо сама, працюючи учителькою української мови й літератури, використовувала в роботі українську пісню, і це дуже допомагало мені налагоджувати тісний духовний і моральний зв’язок із душами дітей. Навіть не думала, що моя робота якась особлива, але під час моєї роботи на Полтавщині в селі Краснознаменка, а нині Сергіївка, було вбито мою п’ятирічну донечку Софієчку, і місцеві люди підтвердили мій здогад, що це була така мені помста з боку і місцевого, і районного партійного керівництва за мою “політику” українства в усьому. Моя позиція підкріплювалася тісною дружбою з дуже патріотичними людьми: моєю вчителькою-наставницею Надією Дмитрівною Коваленко, родинами Литвинів і Бердників. Тому склалося так, що двоє моїх старших синів – Дмитро і Богдан – закінчили Стрітівську кобзарську школу, і їхні вчителі наполягали, що вони мають бути музикантами-кобзарями. Та не було в нас тоді для цього матеріального підґрунтя... Менші діти закінчили Київську середню спеціалізовану музичну школу ім. Миколи Лисенка за спеціальністю бандура – Ярина і Данило, а Устим – кларнет. Усі мої діти здобули вищу освіту, але війна перекреслила найкращі мирні плани. Богдан з 14-го року пішов добровольцем у складі Нацгвардії, Устим і Данило – в батальйон “Донбас”, їхній батько добровольцем воював у “Правому Секторі”,
Світлина на згадку про День Матері у “Софії Київській”
в якому вже після повномасштабного вторгнення росії загинув під Бахмутом наш найменший Данило, в складі піхоти “Вовків Да Вінчі”, хоча наступного дня мав уже перейти до операторів дронів. Та 10 травня 2023 року його політ обірвався... Найстарший, Дмитро, у 14- му році волонтерив і доглядав свою хвору на онкологію дружину Люду, а в час повномасштабки разом з усіма пішов захищати Київ, потім, маючи військову підготовку ще з університету і з часу роботи в МНС, став ротним командиром, обороняв і село Краснопілля на Сумщині, де завоював своєю витримкою і розумною роботою з особовим складом велику повагу своїх підлеглих. Згодом він служив у штабі окремої 48-ої артилерійської бригади, був, як завжди, дуже відповідальним, скрупульозно чітким у розподілі боєприпасів, вимогливим до себе і до всіх, не хотів іти і в найменшу відпустку, переживаючи за всю точність у документації. Дмитро, за якого ми якось завжди були спокійні, бо він був для нас усіх таким надійним і серйозним захистом від усіх випадковостей, загинув на Дніпропетровщині 15 листопада 2024 року в чині майора за не до кінця з’ясованих обставин. Усі мої вояки мають нагороди, але йшли вони воювати не за це, і найбільшою нагородою і для полеглих моїх синів, і для мене особисто буде перемога над усіма ворогами, зовнішніми і внутрішніми, і справді незалежна українська Україна. Земле рідна! Мозок мій світліє І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду. Під твоїм високочолим небом Я гартую душу молоду. Хто тебе любов’ю обікраде, Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить, І з прокляттям безвість проковтне! Василь Симоненко
...Зала слухала звернення пані Марії, обіймаючи на відстані, і кожному хотілося вділити їй частинку сили, міцності і тепла. За стінами Софії слово української Матері, чиї два сини нині на Лісовому кладовищі у Києві, чула Богородиця Оранта. І, здається, сльоза котилась по її синіх одежах. У своїй жертовності і самопосвяті нині наша Матір сягає Неба. Земна як Небесна. Дякую, дорога пані Маріє, за Ваше материнське подвижництво, силу Духу. Нехай Бог дає сили жити і дочекатися нам усім щасливої України. Дякую КО НСЖУ і НСЖУ за покликання до важливої справи – пошанування матерів захисників. Дякую Богу, що безпомильно обрала колись журналістику, яка розгортає життя у багатовимірі подій і людських доль і дає радість служити правді. Навіть коли з журбою радість обнялась. Дякую очільнику Київської організації НСЖУ панові Михайлу Сороці, дорогим колежанкам-журналісткам Зої Шариковій та Аллі Малієнко, художниці Марині Соченко – нагородженій мамі полеглого воїна Любомира, за проведені разом години нашого болю і нашої величі. Слава нашим матерям і світла пам’ять воїнам, які віддали життя за незалежну Україну.
Марія Гармаш — мама полеглих захисників Данила і Дмитра Марина Соченко з нагородою біля портрета сина Любомира
Національна еліта · “Пріоритетним завданням і місією стало національно-культурне просвітництво, боротьба за “чуття єдиної родини” і національне збудження”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Такою світлою надією жив і творив вільнодумний Воробкевич. У ці травневі й дуже тривожні дні свідомий Український світ, передовсім Буковина, відзначають 190-річчя від дня народження Сидора Воробкевича. Війна і Воробкевич. У Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича у Шевченківській залі – конференція “Ізидор Воробкевич в історико-культурному просторі України”, яку розпочав вітальним словом ректор Руслан Білоскурський. Професори, воробкевичезнавці (Б. Бунчук, В. Антофійчук, В. Костик, О. Попович та ін.) “тримають” слово, пропонуючи на основі власних розвідок багатогамну світоглядну матрицю життєтворчості визначного національного Просвітника. Наукова бібліотека Федьковичевого Університету презентує зі своїх фондів унікальну книжкову виставку “Лірик і Буковинець”, відкриваючи нові й непізнані сторінки злетів “одного з перших жайворонків нашого народного відродження” (І. Франко). Запаливши своєю вірою, спраглістю до волі та вченістю вогонь правди на уярмленій землі, народолюбний Воробкевич, будучи вірний заповітам Святого Письма, ставши “будителем” національної свідомості українців, “не поставив його під посудину, але на свічник”, щоби його добре світло стало дороговказним для рідного народу. Український письменник, композитор, духівник, громадський і культурний діяч належить (разом із Ю. Федьковичем) до тієї славетної когорти діячівсоборників, що пропагували єдність українських етнічних земель, окремішність, суверенність і самодостатність українського народу, його культури, мови, історичної традиції. В історії такі постаті завжди відігравали ключову роль щодо збереження власної ідентичності, духовної і політичної суверенності, національної пам’яті. Особливо значущою видається творча праця Воробкевича в ті часи, коли народ, позбавлений своєї державності, упокорювався “іншими”. Задля національно-культурного, політичного, духовного, соціального вивільнення народу від чужинства, то замало було чинників розвитку тодішньої формальної освіти, культури, навіть церкви, бо їхнє тло творилося тодішніми панівними державними режимами, які зазвичай байдуже та вороже ставилися до задовільнення природних прав українства. Адже свідомість народу “чути себе українцями” в мові, культурі, вірі і традиції поставала найбільшою загрозою для колоністів будьякого штибу. Тому для Воробкевича пріоритетним завданням і місією стало національно-культурне просвітництво, боротьба за “чуття єдиної родини” і національне збудження, збереження і впровадження традиційної системи народного виховання, яке ґрунтувалося б на національних чеснотах та цінностях. Саме вони слугували для нього основою змісту народного виховання передусім молоді, головними принципами і визначальними напрямами для світоглядних орієнтирів у просвітництві та навчанні. У той період, коли Австрія (до “весни народів”) дрімала, “мов замерзлий ставок” (за Франком), рідну мову вичавлювали зайди-інородці, початкові “онімечині” школи здебільшого були недоступними для простого народу, який майже змирився з усталеним безпросвітництвом, прагнення “просвітити народ” для більшості “тонкошарової” інтелігенції видавалось химерною справою. Оскільки навіть сам народ, дійшовши до безнадійного стану, борячись за “виживання”, чинив прямо й опосередковано супротив “освіченості” своїх дітей. Українське малочисельне інтелігенство, вчительство, особливо сільське, перебувало в доволі приниженому статусі. Промовисто про цю майже безпросвітну долю писала в розлогій статті “Учительська доля” газета “Буковина” (1897 р., №4 від 5 січня). А починалася вона так: “Кого боги зненавиділи, того зробили педагогом”… Справді, не лише в давніх віках, але й при кінці ХІХ століття доля педагогів є гіркою. Бути сільським учителем – то бути вічним нуждарем. Учитель занятий від ранку до ночі. А селянин видить в учителю найгіршого ворога, що забирає в нього пастуха, няньку, безплатного наймита, а то ще й “до кари пише”. На вчителю яскраво сповняється пословиця: “За моє жито, ще й мене бито…” Така нужденність і неосвіченість завжди (при всіх колоніальних режимах) задовільняла насамперед зайдів-поневолювачів, бо темного та прохаючого легше тримати в стійлі. Той же Федьковичів часопис (1885) зазначав, що “у цілій Буковині ледве знайдено 10 учителів (80 шкіл), котрі вміють правильно по+руски (українському) писати”. Ще більш критично оцінював австрійський період щодо українськості відомий громадський діяч, голова “Руської Бесіди”, професор Є. Пігуляк: “На Буковині не було української нації, а були люди, що вживали української мови. Се були овечки, котрих стригли німецькі управителі. Свідомих дітей завмираючого українського народу можна було почислити на пальцях однієї руки”. А інший громадський очільник, гімназійний професор Є. Семака в статті “Два буковинських народних поети” напише: “Руська (українська) мова запровадилася лише 1869 року в Чернівецькій гімназії.
Не було жодної української газети і товариства”. Тоді цим “народом ніхто не займався, інтелігенція не знала його, а він не знав інтелігенцію”. І ось такими Поетами, що розбудили Буковинську Русь, стали Федькович і Воробкевич. Цю невиправдану Богом несправедливість гостро відчував ще в молоді роки Сидір Воробкевич. Відомий письменник Осип Маковей так описує внутрішній протестуючий стан 23- річного юнака: “Ізидор Воробкевич нарікав у 1859 р., що він і його брат Григорій “понімчилися” і так свою націю та віру продали. Але ця записка радше була ознакою, що він починав навертатися до свого народу”. Очевидно, ностальгував за тим світлим, хоча й сирітським, “кіцманським” періодом, коли баба Параска співала давніх українських пісень, а дід Михайло розповідав йому дивовижні історії про звитяги опришків, гайдамаків, українського козацтва. Вони прищепили хлопцеві любов до рідного краю, його мови, традицій, історії. Маковей пише: “І. Воробкевич оповідає, що його на Українця виховали народні пісні та Шашкевича “Русалка Дністрова”. Те виховання зміцнило й розвинуло в ньому почуття народності, справило сильний і благодатний вплив на особистісні якості у ставленні до цих найвищих національних чеснот. Стаючи дорослішим, він ще переконливіше вважав народність найважливішим джерелом історичного буття етносу, народу, нації. Увесь цей націєтворчий скарб Воробкевич огранював своїм мистецьким талантом і творчістю, а ще – невтомною працею, працею… Саме ця ідея одержимої праці для народу живила його творчість, самозрощуючись як український просвітитель і будитель народного духу, на долю якого випало йти в перших рядах захисників української ідентичності, рідної мови, культури, шкільництва, на повен голос застерігаючи: “хто горнеться до чужого, того Бог карає…” Очевидці про цей приклад невтомної суспільно-громадської діяльності писали: “Щосереди і суботи ми сходилися в кімнатах “Руської Бесіди”, де під проводом професора музики, композитора і поета Ізидора Воробкевича (псевдонім Данило Млака), або професора д+ра Стефана Стоцького (Смаль+Стоцького) вивчали досить обширний репертуар руських пісень. Тоді наш хор в Чернівцях був найлучший, далеко лучший як німецький “Musikvere-
in” або румунська “Armonia”. Будучи редактором літературного буковинського альманаху “Руська хата” (1877 р.), своїм головним завданням вважав об’єднати літературні сили всіх українських земель: Східної України, Галичини, Закарпаття, Буковини. Воробкевич вірно служив соборній ідеї “єднання русинів”, яку проголосив раніше Ю. Федькович. Активний член товариства “Руська Бесіда” (а також його голова), українського “Народного Дому”, академічного товариства “Союз”, голова першого “Руського літературно-драматичного товариства”, невтомний трудівник зросту й авторитету популярної в краї газети “Буковина”, він своїм талантом і українським подвижництвом закохував багатьох людей. Один із сучасників Касіян Богатирець у “Споминах про Ю. Федьковича” згадує, як вечорами разом із членами “Руської Бесіди” Федькович часто слухав пісні, написані Воробкевичем, зокрема: “Пробудилась Русь” (“Чом красна Буковина”), яку написав на честь створення “Руської Бесіди” в січні 1869 р. Не тільки прекрасна мелодика Воробкевичевого пісенного слова в цьому творі захоплювала Федьковича (“буковинського Шевченка”), але й пророчий клич до волі, правди, братньої любові, відродження часів славних і минулих, пошани рідного слова як національного скарбу задля того, щоби орати рідне поле. Оті знаменні слова пісні “Покажімо супостатам, що ще сила й воля в нас, / Що за правду силу й волю ми боротись все готов” могли народитися тільки в серці відданої Україні людини, а найвищу шану до неї міг презентувати такий вимогливий і чесний просвітитель, як Федькович. Адже саме цю пісню австрійська влада заборонила виконувати на концертах і публічно співати, вважаючи її “підбурюючою народ до повстання”. Любов до багатющої музичної спадщини Воробкевича ось уже третє століття українці зберігають як найдорожчий скарб, передаючи її в руки таким знаним шанувальникам і дослідникам його творчості, як Анатолій Кушніренко, Дмитро Гнатюк, Ярослав Солтис, Іван Дерда, Заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю… Воробкевичів дух завжди зримо й невидимо проникав у почуття й потаємні закутки людського серця. Письменник Михайло Івасюк (батько Володимира Івасюка) в “Монолозі перед обличчям сина” так описує те місце в Кіцмані, де він “сусідив” із Воробкевичевим обійстям. Коли в серці ставало “журливо і тоскно”, то з Володею вони “йшли на город, а звідти – у сад Воробкевича. Тут стоїть така тиша, що аж у вухах дзвенить”. Цим батько підкреслював, що національна родинна пам’ять про своїх визначних земляків мусить вічно супроводжувати їх буденні, святошні справи та духовні злети. Воробкевич – творець і борець українського Слова. Одразу ж після створення “Руської Бесіди” він серед тих, хто виборював у цісаря та буковинського сойму природне право українців на українську мову, вимагаючи (поруч з німецькою) дублювати нею документи й державні протоколи. Як культурний і релігійний діяч сповідував та обстоював ту політичну ідею, яку тоді проголошував почесний член Товариства, посол Віденського парламенту – буковинець М. Василько, який з 1919 року працюватиме послом УНР у Швейцарії та Німеччині. Його пересторога про небезпеку, що йде від чужих опікунів (московитів), які воліють насадити російський дух, російське письмо і російську мову, була надзвичайно близькою світогляду Воробкевича. Тому всіляко чинив спротив москвофільським проявам на Буковині, які зорганізовувалися і фінансово щедро підтримувалися представником росії у Відні (раєвським) та російським консулом у Чернівцях. Солідаризувався у протистоянні москвофільству зі своїм побратимом по “Руській Бесіді” священником Мартиновичем, який скаже: “Не москва, не чужі запомоги є нашим помічником, а власна праця…”
Продовження на стор. 13
Інформаційний простір · “Ми маємо зберігати цінності української нації – те, за що стояли наші захисники, те, за що вони стоять зараз на полі бою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мовної стійкості молодого покоління”.
Дослідження визначило, що книги зараз забирають з полиць книгарень 18-річні, яким доступна програма “єКнига”, пише УНН з посиланням на дані онлайн-сервісу держпослуг “Дія”. “Майже 500 тисяч книжок придбали українці за програмою “єКнига”. Від старту програми 279+ тис. учасників отримали від держави 256+ млн грн на книжкові покупки”, йдеться у повідомленні. Серед авторів, яких обирають найчастіше: Х. Д. Карлтон, Коллін Гувер, Пенелопа Дуглас, Тесс Ґеррітсен і Бріанна Вест. З українських – Сергій Жадан, Ліна Костенко, Макс Кідрук, Ілларіон Павлюк та Андрій Кокотюха.
На станції метро “Золоті ворота” стартував мистецько-документальний проєкт “Горизонти надії”, присвячений жінкам, які чекають рідних із полону, шукають зниклих безвісти або переживають втрату. Експозиція приурочена до Дня матері, інформує “Дім” з посиланням на “Вечірній Київ”. Виставка містить 30 світлин та історій, які розповідають про незламність українських родин. Мета організаторів – дати публічний голос сім’ям, чиє життя змінило вторгнення росії в Україну. “Ця ініціатива фотовиставки виникла завдяки тому, що ми маємо зберігати цінності української нації – те, за що стояли наші захисники, те, за що вони стоять зараз на полі бою, у полоні або в невідомості. Це наша історія, яку ми маємо берегти і примножувати. У цих світлинах – увесь біль і життя кожної жінки. А за кожною з них стоять сотні матерів, які підтримують і йдуть поруч”, – зазначила представниця ГО “Жінки роду” Ірина Таранова.
У Львові з ліцею №13 звільнили вчительку, яка раніше образила учня. Вона назвала хлопця “тупим”, бо його вихованням не займається батько, який служить у війську. Про це повідомив очільник Департаменту освіти та культури Львівської міської ради Андрій Закалюк, пише Рубрика.
Батьки новопризначеного очільника Київської міської прокуратури Сергія Ходаківського мають громадянство російської федерації. Про це йдеться в розслідуванні hromadske.
7 травня померла заслужена артистка України Любов Колесникова, яку глядачі добре знали за роллю баби Палажки в серіалі “Спіймати Кайдаша”. Акторці було 74 роки.
Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Ми маємо зберігати цінності української нації – те, за що стояли наші захисники, те, за що вони стоять зараз на полі бою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ У 2026 році президент Володимир Зеленський обрав більш різкий та владний тон у спілкуванні з європейськими союзниками. Він все частіше читає лекції, що викликає обурення у європейців, пише видання ZN,UA з посиланням на Politico. Журналісти вказують, що український лідер стає все менш обережним, коли йдеться про взаємодію з Європою. Його настрої підживлює поновлена впевненість у стійкості України. “Наразі відносини між Києвом та Брюсселем напружені і, ймовірно, досягли найнижчої точки за час війни”, – каже колишній український чиновник на умовах анонімності.
Народний депутат України Олексій Гончаренко називає катастрофою інформацію міністра соціальної політики Дениса Улютіна про те, що зараз на підконтрольній території України перебуває близько 22-25 млн людей. За словами депутата, потрібно вже зараз починати боротьбу за кожного українця. “Але як боротися? По-перше, створити умови, у яких українці з-за кордону будуть хотіти повертатися. Що бачать вони: постійні корупційні скандали, спад економіки, насилля на вулицях, бусифікація та багато інших проблем. І вирішення хоча б частини з них зможе, щонайменше, призупинити процес зменшення нашого населення та потенційно повернути частину українців. Але поки що виглядає так, що Зеленський та команда вважають, що після них хоч потоп”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці пан Гончаренко.
Колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен заявив, що Європі потрібен новий оборонний союз. За його словами, НАТО в нинішньому вигляді вже не може повною мірою гарантувати безпеку континенту через зростання сумнівів щодо підтримки з боку США, пише Politico. “Те, що ми спостерігаємо зараз, – це розпад НАТО, і це небезпечно. Президент США Дональд Трамп викликав стільки сумнівів щодо своєї відданості Статті 5 і захисту Європи, що для європейців може бути лише один висновок: ми повинні стати на власні ноги й бути здатними захистити наш континент самостійно”, – заявив Расмуссен.
Свічки пам’яті
26 квітня українська громада в південно-західній Флориді вшанувала пам’ять жертв Чорнобильської катастрофи соборною панахидою в церкві святого Андрія. Панахиду відправили о. Олег Сацюк і о. Дмитро Касіян, а члени Громадського Комітету тримали засвічені свічки. Після панахиди була перекуска, яку поблагословили отці, а потім присутні побачили короткий фільм про сучасний стан Чорнобильської зони та почули спогади колишніх жителів Києва про наслідки вибуху в Чорнобилі. Щира подяка Богдані Пужик, заступниці голови Громад-
Росія за час повномасштабної війни проти України втратила близько 1340270 своїх військових, зокрема 1080 осіб – за добу, такі дані на ранок 9 травня навів Генштаб ЗСУ. Своєю чергою рф офіційно свої втрати не розкриває. Тим часом, на квітень 2026 року журналісти російської служби ВВС і “Медіазони” спільно з командою волонтерів підтвердили імена щонайменше 212188 військовослужбовців рф, які загинули на війні проти України з лютого 2022 року. Йдеться про тих, чиї імена підтверджені у відкритих джерелах. Оцінки загальних втрат росії (поранених і вбитих) із боку міжнародних організацій і розвідок є значно вищими. У грудні 2025 року високопосадовець НАТО на умовах анонімності повідомив російській службі ВВС, що, за даними альянсу, загальна кількість убитих і поранених у російській армії може наближатися до 1,15 мільйона осіб.
“Філіп Пронін – це класичний приклад кадрової політики Зеленського “своїх парнєй”, яких тягають по посадах та підвищують взамін на замовчування корупції”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці антикорупційна активістка Мартина Богуславець. За її спостереженням, “Пронін – голова Держфінмону, який: - За останні 90 днів на роботі був лише 27, інші – в Мексиці, Танзанії, у відпустці, на лікарняному. - Так наочолював Полтавську ОДА, що там потім НАБУ знайшли схему на 200 мільйонів наського Комітету, та членам Комітету за проведення заходу.
Віра БОДНАРУК, голова Громадського Комітету, Флорида, США Світлина Віктора Лісничого будівництві фортифікацій на Донеччині. - Так наочолював Державний фінансовий моніторинг, що знайшов 0 підозрілих транзакцій в мільйонних схемах Міндіча. - Так наочолював той же Держфінмон, що не виконав вчасно зобов’язання перед ЄС, через що Україна ризикує затримками грошей від ЄС за програмою Uk- raine Facility”. “Що ще має зробити Пронін, аби уряд Свириденко прибрав його з ганьбою з посади? Чи “своїх парнєй” таки не звільняють? І нам тепер вимагати конкурси на всі посади топ-служби під час війни?” – зазначає в своєму дописі пані Богуславець.
Рішення Верховної Ради підтримати за основу новий Цивільний кодекс 28 квітня спровокувало хвилю протестів у Києві та Дніпрі. Документ, який має визначати правила цивільних відносин на роки вперед, раптово став джерелом гострого суспільного конфлікту. Про найбільш суперечливі положення документа в ефірі YouTube-каналу “24 Канал” розповіла народна депутатка Інна Совсун. Документ обсягом близько 800 сторінок подали до парламенту менш ніж за місяць до голосування, і його детальний аналіз лише починається. Найбільше обурення викликав блок сімейних прав. Зокрема, норма про обов’язкову процедуру примирення для подружжя, яке прагне розлучитися, тривалістю до шести місяців. За задумом авторів, це має сприяти збереженню сім’ї. Однак критики вказують: держава не повинна змушувати двох дорослих людей проходити формальні процедури, особливо якщо йдеться про випадки домашнього насильства. Додаткове навантаження створюють витрати на адвокатів та судові процедури. У поєднанні з іншими нормами це формує загальну консервативну філософію документа.
Віталій Кличко заявив, що Міністерство розвитку громад та територій, яке пообіцяло державне фінансування на відновлення значно пошкодженої росіянами ТЕЦ-5 – тепер відмовляється допомагати столиці. Про це пише “Українська правда”. Міський голова додав, що столиці потрібно знайти ще 3 мільярди гривень на відновлення інфраструктури ТЕЦ-5. Загалом на закупівлю обладнання та створення резервної системи теплопостачання для ТЕЦ-5 потрібно близько 9 млрд грн.
Журналіст Данило Мокрик вважає, що на найближчому брифінгу представники медіа мають поставити Володимиру Зеленському питання щодо особи “Вови” на так званих “плівках Міндіча” та прокоментувати ситуацію загалом. Про це він заявив в етері Еспресо. “По кооперативу “Династія” у мене дуже простий висновок. Володимир Зеленський не лише знав про це будівництво, ай брав безпосередню участь у цьому. Я роблю про це висновок зі згаданої розмови Тимура Міндіча з Наталією, де він говорить, що має підійти керівник служби безпеки президента України Максим Донець”, – розповів Мокрик.
Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури Тетяна Бережна висловилася за спорудження пам’ятника гетьману Івану Мазепі в столиці. Про це повідомляє Радіо Свобода. Посадовиця зазначила, що постать Мазепи як визначного мецената та історичного лідера нарешті переосмислена, тому робота над його достойним вшануванням уже триває.
У мережі “Книгарня “Є” запустили нову ініціативу – “Азовці радять”. У межах проєкту в магазинах по всій Україні з’явилася спеціальна полиця з книжками, які рекомендують українські військові з підрозділу “Азов”. Ідея проєкту – показати, що військові не лише воюють, ай постійно розвиваються, читають і діляться своїми книжковими вподобаннями. Першим свій список представив командир 1-го корпусу НГУ “Азов” Денис “Редіс” Прокопенко. Ті, хто купує книги зі спеціальної добірки у фізичних книгарнях, отримують у подарунок унікальну закладинку. Ініціативу запустили до 12-ї річниці підрозділу “Азов”, повідомляє медіа “Точка Сходу”.
В Україні розробляють плани зі створення Координаційної ради, що вирішуватиме питання, пов’язані із застосуванням державної мови. Про це повідомила уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська в етері Київ 24. За її словами, було ініційовано створити Координаційну раду з мовної політики: “Це має бути своєрідний штаб, де будуть прийматися нагальні рішення для вирішення проблем”. Вона вважає, що до складу Ради мають бути включені представники МЗС, РНБО, Міністерства освіти, оскільки “міністерство працює на утвердження
На перехрестях історії · “Приєднання “провінцій” стало для російських колонізаторів своєрідним “державним спортом” для збільшення власної території і розваг”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ційну інстанцію та адміністративно-контролюючий орган російської державної структури в Україні”. Якщо “приказ” перебував у Москві, то Малоросійська колегія перебралася до Глухова. Її чиновників призначав імператор і Сенат, відтак автономія Гетьманщини виглядала придворною декорацією. Відбулася дипломатична структурно-функціональна інкорпорація України до складу російської імперії, насадження окупаційної адміністрації колоніального типу. Поява самого історичного поняття “Малоросія” у середині XVII ст. означала початок системної адміністративної та соціально-лінгвістичної експансії московітів. Вони культивували риси другорядності українців, використовуючи винятково термін малороси. Для російських імперіалістів-колоністів усе “малоросійське” – модифіковане “наше”: Київська Русь, територія, географія, а не самобутній народ. Механічне поєднання понять “Малоросійська колегія”, “Малоросійська губернія”, “Малоросійське генералгубернаторство” вказувало на географічно-територіальне розміщення адміністративно-окупаційних органів правління новоявлених колонізаторів ординського походження. Фаворит Катерини II навіть створив військовий корпус “малоросійських піших стрільців”, рекрутувавши до нього козаків, міщан, селян. Поняття “малороси” глибоко укорінилось у побуті та літературі. Стало своєрідним ерзац-замінником етнічного – українці. Назву “Малоросійське товариство” обрали російські офіцери-декабристи в Україні, а “Малоросійський гербовник”, “Малоросійський родословник” засвідчував ментальну залежність духовної еліти від колонізаційної трансформації терміну і явища. Навіть бунтівний нарком освіти в УСРР кінця 20-х рр. Олександр Шумський викривав ганебний морально-етичний “тип малороса”, почав писати книгу “Малороси”, перебуваючи у сталінських казематах. На початку ХХ ст. Грушевський, висвітлюючи історичні обставини формування та здійснення колоніальної політики Росії на українських теренах, визнав, що росіяни присвоїли назву “Русь”, а українців називали “малоросами”. Територія була захоплена, на ній утвердилась “загальноімперська адміністрація” (метрополія), яка переймалася “позбавленням національної особливості української народності” просуванням “великоруської мови”, тобто населення піддавали системній асиміляції. Видатний український історик, яким безумовно лишається Грушевський, не оминув антиукраїнського спрямування Валуєвського та Емського указів, які заперечували саме існування української мови. Учений вбачав у них усі ознаки “примусової асиміляції”. Великодержавний шовінізм Російської імперії був зумовлений політичними ревнощами і підступними чварами Московії, яка нахабно оголосила себе “спадкоємцем Київської держави”. Заперечення її зухвалих амбіцій викликало лють, а прагнення чужих територій, як зазначав Грушевський, відбувалося у “стилі американських конкістадорів, які не переслідували ніякої більш глибокої мети, ніж грабування мирного населення у формі збирання данини, і ці “колонії” залучала до складу держави лише завдяки відсутності будь-яких виразних природних кордонів на умовах сусідства”. Приєднання “провінцій” стало для російських колонізаторів своєрідним “державним спортом” для збільшення власної території і розваг, а не задля їхнього соціального процвітання та “немилосердного пограбування”. Ось така сутність “національної гордості великоросів”, якою колись переймався Ленін, а тепер її успадкував Путін. Обставини, мотиви і зміст обох указів (Валуєвського та Емського) засвідчують яскравий прояв колоніальної політики імперії по відношенню до “провінцій”. Переклад Нового завіту українською мо-
На перехрестях історії · “Приєднання “провінцій” стало для російських колонізаторів своєрідним “державним спортом” для збільшення власної території і розваг”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Нещодавно в Інституті історії України НАН України відбулася наукова конференція, учасники якої виголошували доповіді, дискутували довкола обставин нашого непередбачуваного минулого, його руйнівної спадщини, яка переслідує українців уподовж 150 років. 30 травня 1876 р., відпочиваючи в місті Емс (Німеччина), імператор Олександр II підписав таємний Емський указ, яким фактично заборонив українське слово. Автором шовіністичного акту виявився “товариш” (помічник, заступник) куратора Київського учбового округу Михайло Юзефович (шляхтич із колишніх реєстрових козаків, уродженець с. Сотниківка Яготинського повіту). З промовою на конференції виступив просвітянин, доктор історичних наук, професор Василь Марочко, її текст пропонуємо увазі наших читачів.
Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор
Історично колонізація і колоніальна експансія вирізнялися мотивами, формами і способами здійснення. В історіографії і політології панує консервативний дискурс їхнього тлумачення: поняття “колоніальна політика”, “колоніалізм”, “колонії” пов’язують з функціонуванням класичних колоніальних імперій. Стосовно колоніальної політики Російської імперії сучасні історики не досягли спільного консенсусу: частина визнала наявність ознак, починаючи від Михайла Грушевського на початку ХХ ст., а дехто заперечує подібне тлумачення. Російський історик XIX ст. Василь Ключевський, аналізуючи становлення Московії, використав поняття “колонізація” для виявлення факторів розширення московського князівства у межиріччі Оки та Волги. Колонізація, тобто освоєння територій, була спрямована спочатку на схід, але розвивалася концентричними колами різної інтенсивності і спрямування. На початку XIV ст. вона досягла адміністративних кордонів Московської губернії середини XIX ст. За правління Івана III (Калити) виникли амбітні плани стати володарем “всея Руси”. Ідея “збирання руських земель”, якою він марив, реалізовувалась на теренах тодішньої Московії. Йому вдалося підпорядкувати навколишні князівства, особливо Твері за допомогою монгольського хана. “Рух руської колонізації” розвивався на всі чотири сторони від Москви, а на півночі сягнув Вологди у формі заснування “монастирів-колоній”, а “їх метрополія, обитель преподобного Сергія” (Радонезького) уособлювала тоді духовне освоєння земель. Колонізаційне панування Іспанії, Португалії, Великої Британії, Франції в Америці супроводжувалося адміністративним підпорядкуванням та релігійно-просвітницьким впливом на тубільне населення. Асиміляція – не механічний процес адаптації населення до нових умов, а примусово-силове насаджування мови, віри, системи влади. Використання Ключевським термінів “руське населення” і “великоруське плем’я” належали до його концептуального сприйняття еволюції історичної спадковості. Йому так бачилося минуле. Питання в іншому: чи мала Московія безпосереднє відношення до автохтонного “руського населення”? Залишимо його для етнологів. Відповідь криється у “способах розширення” колонізації, які подає учений: скупка територій, збройне захоплення, дипломатичне відторгнення за допомогою Орди, службова угода з удільними князями, розселення з московських земель за Волгу. Заслуговує на увагу метод військово-дипломатичної колонізації, який цілком відповідає структурно-функціональним ознакам класичного явища колоніальної експансії. Московська колонізаційна експансія на захід і південний захід не переслідувала просвітницької місії географічного відкриття, тому що Київська Русь виникла раніше Московії. Іван III (Калита), на думку Ключевського, був звичайним “вотчиником”, тобто власником обмеженої території, угідь, а марив стати великим государем. Він “перший з московських князів голосно визнав всю Руську землю своєю вотчиною”, не приховуючи “зазіхання на всю Руську землю як на цілий народ задля державного витоку”. Висновки російського історика є ключовими для розуміння і сприйняття подальшої історії колоніальної експансії Росії в українських землях. Йому не вдалося тоді реалізувати свої амбіції, тому що території Київської та Галицько-Волинської земель у XIV–XV ст. перебували під впливом Великого Князівства Литовського. Бажання Івана III захопити великий трон спонукало його до одруження з Софією Палеолог (племінниця візантійського імператора). Політичні зазіхання на всю Русь від імені Московської держави як “національного володаря усієї Руської землі” у військовий та шлюбний спосіб стали пріоритетними для її зовнішньої політики. Шлюб з вольовою Софією надавав Івану ранг “політичного і церковного наступника візантійських імператорів”, надихав його до звершень. Відбулося банальне привласнення чужої слави та історії, а також держави Київської Руси. Іван III не мав безпосереднього політично-спадкового права на престол наступника київського князя. Очевидно, Маркс мав рацію, коли говорив, що московіти вкрали ідею спадковості Київської Руси. Досліджуючи дипломатичну історію XVIII ст., класик зауважив: “Росія, яка не мала жодного відношення до Русі, і отримавши свою назву у кращому випадку у XVIII столітті, тим не менш – нахабно претендує на історичну спадщину Русі, створену на 800 років раніше. Однак Московська історія пришита до історії Русі білими нитками і повністю фальсифікована”. Історик Михайло Грушевський документально доводив факт епохальної крадіжки ідеї і практики державної спадкоємності. У XVI–XVII ст. Московська держава намагалася колонізувати північно-східні землі (Лівонська війна 1558 р.), захопити частину Чернігівщини, просунутися на Лівобережну Україну. Національно-визвольна війна Богдана Хмельницького виявилася відчайдушним і доленосним протистоянням української політичної еліти і народу між двома метрополіями: Річчю Посполитою, яка не приховувала панівних амбіцій на теренах України, і Москвою з її дипломатичною формою колоніальної експансії. Переяславська угода 14 березня 1654 р. засвідчила статус “Малої Руси”, її підпорядкування Великоросії, готовність служити московському царю, а натомість він мав гарантувати збереження “вольностей” колишніх за шляхтою. Українські історики достатньо системно дослідили так звані “березневі статті” і подальшу колоніальну долю України, її принизливе становище у XVIII ст. з бутафорною автономією Гетьманщини. Козацька держава виявилася розтерзаною між Варшавою і Москвою, втрачаючи вольності і самобутність, занурюючись у болото колоніальної залежності. Український політик і соціолог В’ячеслав Липинський, розмірковуючи у 1926 р. над викликами “московської і варшавської метрополій”, визнав перманентну першопричину наших поневірянь: “прокляття колоніальної безвласнодержавности”. Ідеолог українського монархізму у формі гетьманату закликав уважно проаналізувати обставини, які призвели до визнання ганебного стану: “колонія є колонія”. Недостатньо лише “лаяти азіатську Москву”, тому що в усі часи українське суспільство було переповнене “сміттям московським”. Хто мав боронити Україну після Богдана: “польські шляхтичі, українські державники, визнавці засад родового аристократизму і соціальні консерватисти”? Мужності вистачило Пилипу Орлику, Івану Мазепі та іншим ватажкам, але козацька старшина служила метрополії. Липинський апелював до історії з ментальним викликом. “Хто москвофіл” щирий та удаваний: “родовий шляхтич і старшинський Гетьман Богдан Хмельницький, який заключив союз з Москвою, щоб відірвати від Польщі тодішню підставу Української Держави”, а можливо Пушкар, який пристав до Москви проти України, запальний ватажок Семен Палій, повернений Петром з Сибіру для протистояння шведам під Полтавою, гетьман Мазепа, що приятелював з московськими царями, аби “державність українську укріпити”. Питання не риторичне, а доленосне. Колоніальна залежність виснажувала народ, ресурси і розбещувала рештки еліти. Річ Посполита чинила опір, але її розчленили могутні імперії – у 70–90-х рр. XVIII ст. стався своєрідний Мюнхен-38, але за півтора століття раніше. Московська метрополія придушила три повстання поляків за незалежність, але не ліквідувала їхньої мови, культури, релігії. Соціально-економічне і політичне балансування України між обома метрополіями засвідчувало структурно-функціональний тип колоніального поневолення. Колоніальна експансія Московії розпочалася за 200 років до Валуєвського циркуляра: 10 січня 1663 р. було засновано “Малоросійський приказ” з ключовою інституційною фразою – “Приказ Малыя Россіи”. Березневі статті 1653 р. і Переяславська угода не узгоджувалися з функціонуванням та повноваженнями “приказу”. Відділ Посольського приказу Московії чинив судочинство, який “санкціонував вибори нового гетьмана та вищої козацької адміністрації”. Він керував воєводами у містах, виголошував вирок щодо злочинів гетьмана і вищої старшини. Яким був статус Малоросії на той час, враховуючи функції і повноваження “Малоросійського приказу”. Він проіснував до 1722 р. і представляв “вищу апеля-
На перехрестях історії · “Колонізатори боялися поширення української мови, тому що вона живила генетичний код нації”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вою у березні 1862 р., виконаний Пилипом Морачевським, схвалила імператорська Академія наук, але його відхилив св. Синод Православної церкви. Доволі суперечлива колізія: світська служба – за, а духовна – проти. Минуло 163 роки відтоді, а нічого не змінилося: російська церква і надалі порушує канони православної віри і заохочує цензуру, війну проти ближнього і навіть “братнього народу”. У тексті “циркуляра”, ухваленого 18 липня Петром Валуєвим, більше десяти разів згадується термін “малоросійська література” і “малоросійська мова” та один раз “українська мова” з негативним контекстом. Категорично й агресивно подається заперечний висновок: “окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути”. Виникає дивна і суперечлива колізія: “Малоросійська колегія” була, а “малоросійської мови” не могло бути. Вона, на переконання авторів указу, була вигадкою невдоволеної частини “малоросів”, які добре володіють “великоросійською мовою”, а їхню говірку, мовляв, знають росіяни. Цензорів непокоїла підтримка “прихильників малоросійської народності” серед письменників та окремих учених, тому обстоювання ними наявності “так званої української мови” виглядало для обер-прокурора Синоду і жандармів проявом “сепаратистських настроїв – ворожих Росії і згубних для Малоросії”. Отже, заборонили духовні і навчальні книги українською мовою, а “народ” мав послуговуватися російською мовою. Позбавити українців їхньої материнської мови чимось нагадувало середньовічні тортури, які використовували царські сатрапи проти повстанців Разіна та Пугачова: відрізали язики. Мова жила серед простих людей, нею писали твори Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Панас Мирний, Карпенко-Карий, Павло Чубинський та інші діячі української духовності. Вони були українофілами, яких боявся колонізатор. Але в Україні жили і працювали непримиренні вороги українофільства, до яких належав Михайло Юзефович – член Надзвичайної урядової комісії, яка ухвалила Емський указ 1876 р., автор аналітичної записки до імператора про загрозу “українського сепаратизму” (фактично автор тексту самого указу). Народився на Яготинщині, походив зі шляхетського роду реєстрових козаків, які служили польському королю,
Ця виставка показує і людський, і символічний вимір цих людей. У ній ідеться не тільки про Мазепу, Петлюру, Бандеру як про звичайних людей, котрі були здатні на надзвичайні вчинки, а й про ціле середовище, яке було сформоване довкола них, їхніх послідовників, яких називали мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями. На церемонію відкриття виставки завітали голова Новосанжарської громади Геннадій Супрун, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, народний артист України, актор Полтавського академічного обласного українського музичнодраматичного театру імені М. Гоголя Василь Голуб та голова Новосанжарського осередку ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, зберігачка фондів Новосанжарського краєзнавчого музею Тамара Паттієва.. “У травні 2026 року виповнюється 100 років з дня убивства (дня пам’яті) – видатного українського державного і культурного діяча, борця за незалежність України у 20-му сторіччі, голови Директорії, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Враховуючи винятковий внесок Симона Петлюри в опір російській агресії й українське державотворення початку 20 століття та у розвиток української культури парламент, Кабінет міністрів та УІНП як центральний орган виконавчої влади вирішили цьогоріч провести заходи до 100-річчя дня пам’яті Симона Петлюри на державному рівні. Російсько-українська Війна за Незалежність
“антиукраїнської”, якою вона була по суті, не для боротьби з “українофілами”, а саме так, ніби займалася пропагандою української мови та культури. Колонізатори боялися поширення української мови, тому що вона живила генетичний код нації, заряджала енергією самобутності. У 1863 р. царський режим придушив польське повстання, але почав реально здійснювати аграрну реформу 19 лютого 1861 р. Розщеплення соціуму, який пів століття перебував у кріпацькій неволі поміщиків різного національного походження, лібералізував і духовні витоки. Невипадково Валуєвський циркуляр ударив по українофілах саме тоді. Для московітів українська мова була вірусною, протистояла епідемії русифікації, тому з нею почали боротися системно і послідовно на державному рівні. На початку ХХ ст. посилився рух за скасування дії Емського указу, особливо під час революції 1905–1907 рр. За його скасування виступали російські учені Ф. Корш, О. Шахматов, але були і його палкі прихильники. Саме тоді Грушевський писав про ментальну специфіку “великоруської інтелігенції”, яка демонструє удаваний лібералізм, але виступає проти “самостійного існування” української культури, дбаючи лише про “общеруську”. Мотив у них простий: навіщо українцям самостійна держава, адже вони можуть розвиватися у складі “єдиної і неподільної” поряд з “державною нацією”. На подібних ідейних засадах сформувалася російська соціал-демократія більшовицького типу, якою хворіли і деякі українські соціалістичні партії у 1917 р. Емський указ не був офіційно скасований, тому його дух не зник, не розвіявся, чинив опір під час українізації у 20-х рр., знайде своє воскресіння у її сталінських заборонах 1933 р. Фельдмаршал Голодомору застосував подвійний удар: заперечення мови і фізичне винищення її носіїв. Валуєвсько-Емська колоніальна експансія не обмежувалася лише забороною мови. Вона мала системний характер, тому що забороняла існування народу, адже без материнської мови він втрачав Батьківщину – Україну з її селами, культурою, побутом, традиціями та історією. Імперська експансія Росії не випадковість, а закономірність функціонування базової метрополії. Вона мала спадкоємців – більшовицьку Росію. У січні 1919 р. Володимир Винниченко від імені Директорії-
На перехрестях історії · “Колонізатори боялися поширення української мови, тому що вона живила генетичний код нації”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
але навчання у Московському університеті та участь у російсько-турецькій війні 1828–1829 рр. остаточно змінили його ментальність. Мав чин майора полку, який брав участь у придушенні польського повстання 1830–1831 рр. Після відставки працював у складі Київської археографічної комісії, сприяв виданню давніх актів, фільтрував справи, але найогиднішу роль відіграв у березні 1847 р.: передав жандармам “Книгу буття українського народу”, видав учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Саме таких Липинський називав “сміттям московським”, хоч і освіченим. За змістом і формою Емський указ виявився набагато радикальнішим порівняно з Валуєвським циркуляром. Його реалізацією переймалися міністерство внутрішніх справ та освіти, тобто проглядалася виразна державницька складова. Кожне відомство мало п’ять пунктів обмежувального, дискримінаційного і цензурного спрямування проти української мови, наче вона підривала політичні основи самодержавства. Заборонялося ввезення книг “малоросійською говіркою”, друкування творів і перекладів, крім історичних документів “красного письменства”, але з дозволу цензури. Під ковпак потрапили окремі газети. Колоніальна адміністрація вчинила системний погром, який торкнувся мови та її носіїв (книг і діячів). Стратегічний задум простий: усунути будь-який натяк про культурно-побутову самобутність українського народу. Інспектори стежили за училищами, школами, щоб унеможливити викладання української мови, спілкування нею учнями. Професори і педагоги стали “неблагонадійними” через наявність “українофільських тенденцій”, а з бібліотек усували україномовну літературу. Перелічені дії, запроваджені 150 років тому, повторилися у 2014 р. з першою хвилею російської окупації України. За Олександра-реформатора Україну покинули Драгоманов, Микола Зібер, Федір Вовк, Сергій Подолинський. Указ безпосередньо вимагав виселення Драгоманова і Чубинського “як невиправних”, а закриття Імператорського географічного товариства унеможливило розмови про якусь окремішність України, яка мала лишатися “Юго-Западным краем”. У документі зазначено назву структури, яка вигадала подібні статті, – “Імперська комісія з українофільської пропаганди у південних губерніях Росії”. Не має не тільки збройний вимір, але й інформаційно-культурний. Це війна за ідентичність. Донесення до широкого загалу історичної правди про борців за незалежність, Симона Петлюру і петлюрівців – це теж протидія російській агресії, вже інформаційній. Тож важливо, що виставка розвінчує російсько-імперські міфи, які формувалися впродовж століть”, сказав Олег Пустовгар. Він розповів, що розвінчуються ці міфи на виставці у креативний спосіб: “Історію про визначні постаті зобразили на сучасний лад. Банери, на яких розміщена інформація, показали як акаунти Фейсбуку. Так, на “фейсбук-сторінці” нашого
УНР зачав перемовини з Чичеріним стосовно припинення більшовиками окупації східних теренів України. Володимир Кирилович був відвертий в оцінці намірів “уряду Народних Комісарів”, якому “необхідно за допомогою цих “большевицьких совітів” захопити багату хлібом, угіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських і імперіалістів”. Отже, серед українських політиків існувало усвідомлення політичного реваншизму новоявленої російсько-більшовицької імперії нового типу. Відповідь Чичеріна на закид соціал-демократа Винниченка виявилася дипломатичною: мовляв, радянська Росія не воює з УНР, в Україні “немає ніяких військових частин Російської Совітської Республіки”, а лише “українське совітське військо, яке бореться проти вас”, у якому “нема ані китайців, ані мадяр, ані латишів”. Доволі відома дипломатична казуїстика, якою користується Лавров, Путін, висуваючи політичні завдання “СВО” 2022–2026 рр. Уряд ЛНР-ДНР воює з “київським режимом”, який не хоче звільняти територію Донбасу. Минуло 150 років від Емського указу, а ми відчуваємо його колоніальний душок у завданнях і планах “СВО”. Путінська “денаціоналізація” означає системну ліквідацію української нації: її мови, культури, історії, самостійної церкви, права жити у власній країні. У 1919 р. Винниченко замислився над просуванням більшовицьких військ на Київ: “вся Україна стане колонією Росії й що навіть буде скасовано її державність та понівечено національні здобутки”. Колоніальне поневолення відбулося, ознаки якого показав Михайло Волобуєв у статті 1928 р., розмірковуючи про “колоніальну спадщину” та “колоніальні пережитки” в УСРР. Замислюючись над подіями від Переяславської ради і до російсько-української війни 2014–2026 рр., пристаєш до лінійного тлумачення історії, яка повторюється з дивною амплітудою нашого непередбачуваного минулого. Сподіваюсь, що тисячі героїв, які віддали життя за Україну, переконають суспільство у шовіністичній загрозі російського імперіалізму. Заборона української мови та захист російськомовних – це маркер небезпеки для будь-яких народів колишньої Російської імперії та СРСР.
земляка Симона Петлюри можна побачити такі ключові рішення, як “Акт злуки УНР і ЗУНР”, “Другий зимовий похід” тощо. Одразу під ними описані позитивні та негативні сторони кожної події. Ще кількома важливими блоками з начебто Фейсбук-профілів українських діячів є відображення ключових рішень, які їм доводилось приймати”. Особливого звучання презентації виставки надав виступ Василя Голуба, який у сценічному образі Івана Мазепи з вистави “Остання любов гетьмана” виконав думу Мазепи. Його проникливе та глибоке виконання стало яскравим художнім втіленням історичної пам’яті та духовної сили українського народу. Окремий стенд розповідає як сучасні сили оборони вшановують традиції минулих подвигів. У ЗСУ названо бригади на честь Симона Петлюри і Івана Мазепи. Перед відкриттям виставки “Фактор Свободи” Генадій Супрун, Василь Голуб і Олег Пустовгар побували на Алеї Героїв у центрі селища, вшанувавши видатних уродженців Новосанжарського краю, сучасних мазепинців-петлюрівців-бандерівців – захисників України, полеглих Героїв Війни за Незалежність. Виставка експонуватиметься протягом 20 днів для усіх охочих мешканців громади у селищному культурно-мистецькому центрі “Нові Санжари”.
Представництво УІНП в Полтаві Світлина Олександра Розума
У Новосанжарській громаді презентували історичну виставку Українського інституту національної пам’яті (УІНП) “Фактор свободи. Мазепинці. Петлюрівці. Бандерівці”. Це банерний проєкт, який висвітлює боротьбу Івана Мазепи, Симона Петлюри та Степана Бандери за свободу і незалежність України. Свободолюбність, завзятість, незламність в українцях досі означують як мазепинське, петлюрівське, бандерівське.
Очевидець і літописець · “Історія – це не абстракція, а важіль управління. Сфальсифіковане минуле стає виправданням для воєн”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
йому навіть встановили пам’ятник. В Ізюмі також намагалися створити культ цього промосковського кумира, проте забракло коштів – обмежилися лише бетонним кубом до 10-річчя Незалежності. Навіть після набуття чинності закону про деколонізацію ситуація на Харківщині лишається тривожною. 25 квітня 2024 року в місті Дергачі провулок Чайковського перейменували на провулок Донця-Захаржевського. Чим промосковський полковник кращий за Чайковського? З такими назвами вулиці й досі існують в Харкові та Ізюмі. Причому в Ізюмі вулиця імені Донця-Захаржевського з’явилася при виконанні закону з декомунізації, ав Дергачах навіть після прийняття закону з деколонізації. Це є прямим порушенням заборони на глорифікацію імперської політики. Закон ніби й не існує, ніби це порожній звук. Цікава історія у нас і з міською символікою. Ізюмці звикли до прапора міста – малинового кольору з виноградом на щиті. Його затверджувала Катерина II. Яке відношення має виноград до Ізюма? Жодного. Німецька принцеса Софія Августа (майбутня Катерина II), ймовірно, не знала, що назва міста походить від тюркського “довга гора” (Ізюмський шлях існував задовго до її царювання). Цей герб з прапором пережив 7 царів, 7 генсеків та 7 термінів президентів України. Символічно, що під час окупації 2022 року рашисти нищили українські стяги, а “Єкатерининський” прапор не чіпали. Нічого ворожого чи справді українського вони в ньому не вбачали. Закінчився час семикратних змін. Розпорядженням начальника Ізюмської МВА від 20 листопада 2024 року символіку змінили. Рішення вибору символіки приймалося кулуарно, без обговорень із громадою, по-царськи, як і при Катерині ІІ. На тому ж козацькому полотнищі з’явився новий герб: дві перехрещені шаблі та козацький хрест. Зброя Ізюмського полку історично була московською, а “козацька шабля” не була стандартом для військ, московії. Використання гетьманської символіки тут виглядає, як свого часу московія привласнила назву “Русь”. Тож виникає питання щодо правильності герба. Хто знову маніпулює історією та історичними фактами? Пам’ятаймо: історія – це не абстракція, а важіль управління. Сфальсифіковане минуле стає виправданням для воєн. Хто і навіщо “конструює” наш український народ так, щоб ми забували своє справжнє коріння? Ми чітко повинні знати, за що воюємо, і світ має чути це саме від нас, українців. У 2022 році окупанти кинули мене до в’язниці, у підвал поліції на “мінус другий” поверх. На допиті, під світлом ламп-“правдолюбів”, офіцер РФ щоразу повторював: “Изюм – это русский город! Мы его основали, вы, украинцы, нам тут не нужны”. Це було не запитання, а твердження російської ідеології. Можливо, саме це стало для мене поштовхом для більш детального перегляду історії свого краю. Нехай цей допис стане мотивуючим для перегляду та переосмислення інших зросійщених міст України.
Очевидець і літописець · “Історія – це не абстракція, а важіль управління. Сфальсифіковане минуле стає виправданням для воєн”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Леонід ЩИБРЯ, член Національних спілок краєзнавців та журналістів України
“Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто кон+ тролює теперішнє, той контро+ лює минуле”. Джордж Орвелл, британський письменник і публіцист
Упродовж 2015–2023 років в Україні набули чинності закони про декомунізацію та деколонізацію. Почалося активне перейменування вулиць в містах і селах. Позбавлялися імен, пов’язаних із радянським режимом. Наступний етап – позбавлялися від імен діячів Росії. До слова, під “жорна” потрапили й вулиці, названі іменами російських постатей, які отримали нову назву в результаті декомунізації. Попри масштабність проведеної роботи, ці зміни – лише крапля в морі. Ми швидко позбулися назв, що лежали на поверхні та були “на слуху”, проте нові – не завжди історично підтверджені. Не було знищено головне джерело зла – багатовікової кремлівської пропаганди. Фундаментом будь-якої держави є її історія. “Історія – наука політична”, – стверджував Сталін, і з погляду імперських амбіцій він мав рацію. Для агресора історія є потужною зброєю. Саме тому російська імперія століттями нищила нашу мову, літературу, спотворювала наше минуле, нав’язуючи нам наративи, вигідні московським царям, генсекам та диктаторам. До українців сьогодні приходить усвідомлення, що боротися треба не лише за майбутнє, а й за минуле, яке муляє нашим сусідам. Ламати закоренілі стереотипи надзвичайно важко. Брехня московії в’їлася в масову свідомість, мов кров у прострілену вишиванку. Ми часто й не здогадуємося, наскільки сфальсифіковано нашу історію, починаючи ще з часів Русі. Ми досі мимоволі користуємося даними з історії, спотвореної колонізатором. На жаль, навіть нинішня війна неповністю змінила сприйняття сьогодення. Допоки не буде усунуто російську політичну складову з наукових видань та інформаційного простору, дотримуватись прийнятих законів буде майже неможливо. Сьогодні навіть штучний інтелект “спотикається” на українському питанні, оскільки він оперує кількістю накопичених даних, де російські міфи подаються в переважаючих кількостях. Якщо не змінити цей баланс даних ШІ зараз, то проросійська історія буде й надалі домінувати. Візьмемо, до прикладу, наболіле для мене питання – дата виникнення мого рідного міста Ізюма. Це історична пам’ять чи імперський маркер? Чому місто Ізюм “омолоджують” за московськими лекалами? Як не парадоксально, але ревізія української історії з метою її дискредитації розпочалася саме в період Незалежності. Почали з перегляду дат заснування українських міст, використовуючи “значущі” першоджерела винятково з російських архівів. Факти подій використовувалися разом із прямою оцінкою колонізатора. Так, понад три століття наукова спільнота визнавала 1639 рік датою виникнення міста Ізюма. Це підтверджували численні довідники, зокрема авторитетне видання “Города Украины” (Київ, “Вища школа”, 1990). Однак це була остання крапка в офіційній об’єктивності. Згодом із пам’яті почали стирати згадки про те, що перша українська фортеця в Ізюмі постала ще у 1663 році з ініціативи полковника Якова Чернігівця, а Покровська церква існувала раніше. Забулося, що першою захисною спорудою поселення був козацький окоп. Ізюмці не були пасивними спостерігачами історії: вони брали участь у повстанні Степана Разіна (1670–1671), за що платили життями – своїми та своїх родин. Аби припинити маніпуляції, у 2001 році було прийнято Постанову КМУ № 878, яка чітко закріпила за Ізюмом дату заснування – 1639 рік. Проте інерція ідеологічного переосмислення з 90-х виявилася сильнішою за державні акти. На замовлення місцевої влади та газети “Обрії Ізюмщини” з’явилася стаття професора Г. Сергієнка. Попри згадки минулого Ізюма, а також фортеці Якова Чернігівця, автор резюмував: на правому березі річки Сіверського Донця харківський полковник Г. Донець-Захаржевський збудував “Новий великий город”. Прикметно, що в україномовному тексті слово “город” не було взято в лапки чи перекладено як “місто”. Чи був це свідомий ідеологічний крок, чи прикра помилка маститого науковця – невідомо. Але наслідком стало те, що полковника Донця-Захаржевського почали героїзувати як єдиного засновника Ізюма, а староросійське слово “город” бездумно трансформували в сучасне “місто”. Сьогодні ми бачимо кричуще ігнорування законів та логіки. Місцева влада й нині не визнає ані постанов уряду, ані офіційних роз’яснень Українського інституту національної пам’яті (УІНП), який у 2025 році знову рекомендував вважати 1639-й роком заснування міста. Ситуація дійшла до абсурду: у переддень міського свята – Дня міста – газета повідомляла про 386- річчя м. Ізюма, а з білбордів вітали мешканців з “344-ю річницею”. Мимоволі виникає думка: чи не приплачує бува росія адміністрації міста за таку діяльність? Це не просто суперечка про цифри. Поки Україна веде багатовікову визвольну війну проти московії, в деокупованому м. Ізюмі міська адміністрація фак-
Нова Водолага сьогодні тично святкує дату першої колонізації краю Російською імперією. Це питання нашої гідності: ким ми себе бачимо – нащадками вільних козаків чи спадкоємцями провінції імперії? Сьогодні історію Ізюма офіційно відраховують від 1681 року. Саме в тому таки році на правому березі річки Сіверський Донець розпочалося спорудження нової фортеці під наглядом генерала московії Г. Косагова. Будували її російські “служиві люди”, козаки Харківського слобідського полку та українські поселенці. Згідно з тогочасними документами (ЦГАДА, №1530), фортеця складалася з трьох частин: “Большой да Меньшой да Замокъ”. В інших російських джерелах цей “замок” називали кремлем. Указом 1682 року полковнику Григорію Донцю-Захаржевському було наказано “жить въ Новопостроеномъ городі Изюмі”. Імперська історіографія малює Захаржевського як видатного діяча, що “далеко просунув справу колонізації краю”. У проросійській версії історії події тих часів подаються як створення трьох “ліній оборони” від набігів татар. Так турботно московити описали для нас свої дії поетапного захоплення українських земель. Історична спіраль вражає: події XVII– XVIII століть повторюються в наші часи. 2014, 2022 роки. Чи доведеться виділяти ще якийсь рік як прототип третьої лінії оборони, покаже час. В Україні звикли, мов мантру, повторювати термінологію московитів: “город”, “городок”. Це труднощі перекладу чи ідеологічні пастки? Проте й досі дивує, коли навіть сучасні науковці, посилаючись на староросійські джерела, стверджують, ніби полковник Захаржевський заснував аж два міста Ізюма – Мале і Велике. Насправді в російських джерелах (зокрема “Материалы для истории инженернаго искусства въ Россіи”) чітко вказано: “город” – це лише оборонна споруда, фортеця. Таке визначення староросійського слова. В Ізюмі збудували примітивну дерев’яну конструкцію, яка технічно значно поступалася європейським зразкам. Для порівняння: Луцький замок, збудований на 300 років раніше, і сьогодні слугує бомбосховищем, тоді як Ізюмська фортеця не простояла й століття. Академік Гільденштедт у 1774 році писав, що у фортеці немає жодного житлового будинку. Фортеці з кремлем – це північна традиція Московії. Ані генерал Косагов, ані сама архітектура фортеці не мали стосунку до українського козацтва. Полковник Григорій Захаржевський виконував роль “старшого виконроба” імперської будови, а не був засновником міста Ізюма. Ізюмський полк, створений у 1684 році, називався козацьким лише тому, що складався з місцевих “черкас”. Так називали козаків. Але виборного права ці козаки не мали. Син Захаржевського став першим полковником Ізюмського полку уже за царським указом. Полк став регулярною одиницею армії московії, перейшовши на російську мову та статути війська. Ми звикли вважати: якщо в Ізюмі були козаки, то це вільне козацьке місто. Але цих козаків використовували в інтересах москви. Ізюмські козаки стояли по інший бік барикад. Це трагічно нагадує сучасність, де на боці окупанта воюють примусово мобілізовані чи ідейні колаборанти з Донецька та Луганська. В Ізюмі був Захаржевський, у Донецьку – Захарченко. Мова, зброя та підпорядкування ворогу – ідентичні. Це і є та жорстока спіраль історії: використання українців в боротьбі з українцями. У повстанні Степана Разіна брали участь козаки Ізюма, Цареборисова та Маяків. Харків у повстанні участі не брав. Після поразки Степана Разіна розпочалося полювання на учасників повстання. Сусіди та близькі видавали тих, хто повернувся додому. Розправами керував Григорій Донець-Захаржевський. Схоплених бранців відвозили до Харкова, де їх жорстоко катували. Тіла з відрубаними кінцівками вивішували в людних місцях для залякування населення та придушення волі народу до спротиву. До слова, Донець-Захаржевський виявився не останнім катом-московитом. Після визволення м. Ізюма у 2022 році проводилася ексгумація тіл загиблих в російсько-українській війні. За пів року окупації загиблих було 447 (серед них – п’ятеро дітей). Деякі останки також мали сліди відрубаних кінцівок. Жахлива історія повторилася через століття. Чому зі згадуваного Григорія Донця-Захаржевського саме в часи Незалежності почали виліплювати постать героя та вводити в ранг “правильних засновників” міст? Його проголосили засновником міст Харківщини: Нової Водолаги, Ізюма та сіл. У Новій Водолазі у 2010 році
Спадщина · “В автора ідея народжує твір. У читача – твір народжує ідею”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Тетяна ТОРАК, м. Івано-Франківськ
Анотаційне У рамках проєкту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міжнародної школи україністики НАН України та Інституту літератури вперше надруковано науковий доробок Костянтина Кузика (1909–1989), що репрезентує розмаїті студії неналежно поцінованого літературознавством письменника, громадського діяча. Трудомістке видання складають матеріали газетного закрою, зафіксовані в тогочасній українській і польській періодиці: наукові розвідки, присвячені непересічним постатям історії української літератури; літературознавчі та публіцистичні праці; рецензії; мистецтвознавчі нариси “театр – музика – живопис”; прозові віддушини, що віддзеркалюють художній темперамент. Видання розгортає передмова академіка Ростислава Радишевського, “який “визбирав” публікації Кості Кузика в галицькій періодиці 50–80+х років ХХ ст.” (Євген Баран), де розлого схарактеризовано змістовне наповнення, відтворено потребу навернення до несправедливо призабутого доробку.
І. Волинсько-Галицький довоєнний період (1938–1943) Реалії наукової творчості переконують: віднайти книжку якісних чи то літературознавчих, чи то рецензійних, чи то мистецтвознавчих розвідок, — як шукати світла в найтемнішу пору. Причин браку фахових матеріалів безмір. Розмови про них набувають не так актуальності, як насушності: рано чи пізно книжковий досвід спонукатиме зрівноважити читацький світ, структурувати пізнання, прокласти містки задля виходу з хаосу і, наскільки можливо, сконструювати невикривлене уявлення про письменницьке, зокрема культурно-літературне, життя. Тому варто популяризувати авторів, що відповідально та вимогливо ставилися до наукової творчості, у якій відштовхувалися як від традиції вишколеності аналізу, так і почуття обов’язку пера. Близький до істини Костянтин Кузик (К.К. – криптонім публікацій, Кость Джуринка – псевдонім творів для дітей). Він далекий від захвалювань, загравань із читачем, бажання здивувати. Має власний стиль і голос. Його наукова творчість поділяється на два періоди, у кожному – по три вектори.
Літературознавство від Івана Котляревського до Ольги Кобилянської Статті необширні (до 5 ст.), чимало написано як пошанування з нагоди роковин смерті. Кожна з них має ідейну домінанту, довкола якої розгортаються міркування, тому наукові розвідки передано як потік аналітичної свідомості, для прочитання яких властива легкість, безпаузність, незалежно від наснаження чи тону. Це характерно, якщо праця над науковим матеріалом першочергово осмислена, тому не потребує мученицької залученості в письмі – лишень фіксації фактів. Напочатку подано розвідку про Івана Котляревського, де окреслено значення “Енеїди” в історії письменства, звернено увагу на тогочасні мовні розходження “література – суспільство”. Відтак у статті “До питання про світогляд Івана Котляревського” наведено декілька цитатних оцінок авторитетів стосовно історичної ролі батька національно-культурного відродження: С. Єфремова, М. Євшана, М. Зерова, О. Дорошкевича. Збережено хронологічну послідовність, відповідно до часу творчого розквіту письменників, що постають центровими в розвідках. Серед них роздуми щодо творчого шляху таких постатей: Евген Гребінка, Ганна Барвінок, Марко Вовчок/Марія Вілінська (за першим чоловіком Марковичева, за другим – Лобач Жученкова), Григорій Воробкевич, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Панас Мирний–Рудченко, Наталія Кобринська, Михайло Павлик, Ольга Кобилянська та ін. Включено наукові міркування щодо Шевченка, його стосунків із жінками, зокрема відбиток на поезотворчості, розставлено наголоси над питаннями стильових течій, актуальними проблемами тогочасної літературної дійсності. На завершення – жмуток оригінальних афористичних нотаток. Ось окремі з них: “Твір без ідеї, як святиня без бога”; “В автора ідея народжує твір. У чита+ ча – твір народжує ідею”; “Автор бачить у творі здебільшого те, чого не хотів написати. Критик – те, чого автор не повинен був написати. Читач – те, чого не може не бачити”; “Читач у книжці відкриває світ; книж+ ка в читача відкриває душу”.
Рецензії Лаконічними постають відгуки рецензійного наснаження, міркування в яких, в основному, охоплюють книгопрочитання 1938–1939 рр.; два останні – 1942–1943 рр. Усього 24. Починаючи з розмови стосовно тому, присвяченого в цілості Шевченковій бібліографії і виданого Українським Науковим Інститутом у Варшаві; закінчуючи наверненням уваги на звіт Державної Гімназії з українською мовою навчання в Ярославі за шкільний рік 1942/43, маємо приклад, коли рецензії тамують погляд на основному, не стоять осторонь потреби доброго слова задля перспективи автора в подальшому визріванні. Костянтин Кузик із тих критиків, хто, висловлюючись у гострому ключі, не забуває: не менш важлива підтримка, щоб зауваги не притуплювати творчий нерв, а сприяли його пульсації. Також відрадно: науковець не зациклюється на чомусь одному: його цікавлять різнорідні книжкові зродження (міркування щодо писань Теодора Микитина, Юліяна Опільського, Бориса Шведа, Богдана Кравціва, Михайла Івченка, Василя Сімовича, Остапа Грицая, Марії Остромири та ін.).
Публіцистика У цьому розділі 12 матеріалів: “До серця православ’я” (враження з дороги до Почаєва), “Шлях виховання і навчання” (гостра критика редакції “Шляху” через появу на сторінках нефахових, дилетантських статей та плагіатів), “Товариство Взаїмна поміч українського вчительства” (окреслення історії українського народного вчительства в Галичині й Буковині крізь призму з’яви з дворічним опізненням ювілейного збірника), “Сучасні завдання та можливості В.П.У.В.” (дискусійна стаття), “Ідеольоґія польської шкільної політики” (наголоси над ідеологічною спрямованістю польської освіти через максимальну вичерпаність статтями в педагогічній пресі), “Декораційна майстерня при інституті народньої творчости” (коротка замітка анотаційного забарвлення), “Інститут народньої творчости працює” (замітка до загальноінформаційного щоденника “Краківські вісті”), “Памятки церковного мистецтва в самбірському музею” (розлогий матеріал щодо найбільшого культурного гордища Самбора, колишнього музею “Бойківщина”, українського окружного музею), “З театрального життя. “Підкарпатський театр” у Дрогобичі” (фактографічна стаття), “Їде, їде Зельман” (на марґінесі гаївок та веснянок Дрогобиччини та Самбірщини), “Що повинно дати учневі навчання рідної мови” (стаття торкається мовної проблеми, навчання та викладання мови), “Святовид — Бог наших предків” (матеріал у контексті релігійних вірувань).
ІІ. Повоєнний період – у Народній Польщі (1946–1989) Літературознавство Увійшло 27 різнопланових статей, невеличких за обсягом, що репрезентують аналітичні роздуми щодо літпроцесуальних проблем. Якщо в першому розділі так званого першого періоду творчості звернено увагу здебільшого на ключові постаті (їх, власне, виведено на передній план), то в цьому маємо розвідки дещо іншого спрямування. Чимало сторінок присвячено окремих деталям із біографічної канви Тараса Шевченка (зокрема “Народження поета”, “Шевченківські обрахунки”, “Польські зустрічі Т. Шевченка”, “Образ Тараса Шевченка в літературі”, “Друг Кобзаря”). У них розкрито багацько маловідомих фактів щодо творчості найвідомішого поета історії. Окремі матеріали тяжіють до публіцистичного виповідання більшою мірою, аніж до наукового осягнення. Наявні ювілейні матеріали (“До 85+річчя Михайла Яцкова”), аналіз визначних творів на тлі доби, озвучення досягнень та недоліків літпроцесу. Розгортає розділ розвідка “До взаємин автора і редактора”, на завершення подано думки щодо змін в літературній поетиці під назвою “Хвиля оновлення в українській поезії 80+х років”.
Мистецтвознавство Найбільш повна за місткістю статей частина цього розділу на означення другого періоду творчості науковця Костянтина Кузика. Матеріали, що входять сюди, дають змогу свідчити, що в особі під криптонімом К.К. маємо мистецтвознавця як знавця-енциклопедиста, який не потребує додаткового підтвердження своєї кваліфікації, бо, тамуючи погляд на зробленому, розуміємо вагу чину. Статті з цього розділу охоплюють передовсім три вектори: театр/кіно- (“З історії фільму”, “Жорж Садуль про Довженка” та ін.), музичне (“Українські співаки на польській сцені”, “Українська пісня на Заході”, “Гоголь і українська народна пісня”, “Питання музичної культури на Україні” та ін.) та живописне (“Творці прекрасного”, “Натхнення митців” та ін.) мистецтво.
Проза Найменш місткий розділ з усіх, охоплює всього 11 прозових творів Костянтина Кузика, що їх подано наостанок. Шкода, що не включено драматичних спроб, оскільки є факти, які свідчать, що вони наявні в доробку науковця і що їх було представлено на аматорській сцені. Щодо жанрового визначення цих коротких нарисів виникають і виникатимуть дискусії: чи то оповідання, чи то замальовка з життя, чи то притичини. Одне слово, міркування стосовно цього багатозначні. Окрім творів із власними оригінальними задумами (“Дім панства Тарліців”, “А вже весна воскресла”, “Гандзя” та ін.), сюди входять прозові матеріали, що зродилися на основі осмислення окремого епізоду із письменницького життя, яким Костянтин Кузик, вочевидь, пройнявся, до прикладу:
“Русалчині сльози” (оповідання-притичина з життя Лесі Українки), “В ослячій лавці” (оповідання з життя Івана Франка), “Зустрічі” (оповідання з життєвого досвіду Костянтина Кузика про поета Євгена Савурмогилу), “В майстерні митця” (коротке оповідання про митця Івана Петровича, який на прощання “подарував хлопцям для їхньої школи погруддя Тараса Шевченка і Івана Франка”).
Післямовне Є прогалини в точності подачі фактографічного матеріалу. Надто багато технічних недоглядів, на яких наголошує Євген Баран, не знайдемо, їх менше: у цьому плані видання скомпоновано більш/менш належно. Прогалини саме Кузикові: деякі судження або не до кінця обґрунтовані, або занадто різкі, або подані без урахування деталей, що й знижує якість. До прикладу, автор стверджує, що Шевченка разом із Костомаровим, Кулішем й ін. заарештовано за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Справа в тому, що офіційних документів стосовно приналежності Шевченка до товариства немає, Кобзар його відвідував таємно. Арешт спровоковано рукописом “Три літа”. Згодом натрапляємо на: “Так повстала “Калеваля”2, що обіймає 23000 віршів у 50 рунах”. За переклад поеми “Калеваля” (1835) із фінської свого часу взявся академік Євген Тимченко, який згодом був визнаний фінськими рецензентами блискучим (Львів, 1901; 2-ге вид. – К., 1928; 3-тє – К., 1995). У передмові до видання 1928 року вказано: обсяг складають 23793 вірші у 50 рунах. На відміну від повоєнного періоду – у Народній Польщі, перший різкіший у судженнях. Відчутно емоційну реактивність, не завжди чітко і доречно аргументовану. Наведу одне з них: “Те саме найдемо в інших повістях, головно суспільно+побутових. Перевага ліричного сприймання життя й разом із тим надмірна ідеольоґія, доводить до втрати сюжетного стрижня й епічного реалізму у вартісних із іншого боку повістях Галини Журби, Юрія Косача, Наталени Королевої й може в меншій мірі Л. Мосендза (“Засів”); що й казати про інших письменників, що в них просто повна неспроможність побудувати сюжет...” Мовна тканина статей незаангажована стилістичними вибриками, перевантаженими судженнями, надто “пишним” науковізмом. Подані факти та міркування доступно, тому видання розраховане не тільки на узуальну аудиторію, а й може слугувати цінним пізнавальним ресурсом для ширшого кола. Перегортаючи сторінки такого поважного доробку, вимереженого, очевидно, на ґрунті непересічних умовиводів дослідника, що має власний голос у літературознавстві і вдумливий погляд на чимало актуальних питань, маємо змогу відкривати багато нового.
Довідка. Костянтин Кузик (1909–1989) – троюрідний брат Михайлини Баран (1929–2017) з Браткових, син Олександра зі Звиняча, на подвійне прізвище Кузик- Подруцький, та Анни Цепенди (1875–1945), молодший брат Порфирія Кузика (1906–1985). У сім’ї також зростали Февронія (бабця Ярослава Данилюка), Ольга, Софія (обидві монашки), старші брати Станіслав і Володимир. Родич критика та літературознавця Євгена Барана. Закінчив учительську семінарію в Теребовлі, працював у школі на Рівненщині, у газетах “Самборські вісті”, “Краківські вісті”, редагував “Наше слово”, “Український календар”. _____________ 1 Restitutio memoriae – з лат. відновлення пам’яті. 2 Поема, до якої входять зібрані й опрацьовані Еліасом Леннрутом народні рунічні пісні.
Презентація · “Це була щира розмова, де кожен рядок знайшов відгук у переповненому залі, адже на зустріч прийшли давні знайомі, однокурсники, посестри”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тав”, який розкриває історію становлення, достойні справи Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Особливо мене зацікавила стаття “Десять і десять та ще плюс п’ять”. Цілих 25 довгих років Ольга Кобець добивалася, аби на території Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр” з’явився пам’ятник Олені Телізі. І він таки постав, правда, аж у 2017 році (автори – Олександра Рубан та Валерій Липовка). Ми безмежно вдячні Почесній Голові ВЖТ імені Олени Теліги Ользі Кобець за таку силу волі, непоступливість і честь, яку вона виявила, рік за роком добиваючись цієї цілі”. …Було багато квітів, приємних слів, подарунків, спогадів від присутніх, багато хто з них належать до тих сімдесятників, яким і присвячений твір. Особливо зворушив присутніх несподіваний дарунок від професора Національної музичної академії Ірини Даць, яка виконала наживо й акапела знамениту “Аве Марія”. Було чимало спогадів, з якими виступали колеги пані О. Кобець, зокрема, заступник голови УВКР Валентин Пилипчук, доктор філософії, відомий кінознавець і справжній літописець Незалежної України Сергій Марченко, вихованці Українського гуманітарного ліцею під керівництвом знаного педагога-україніста Катерини Бальохи. Добрі побажання Ользі Кобець пролунали з вуст поетеси й очільниці Рівненської обласної організації ВЖТ імені Олени Теліги Тамари Бацмай. Летять роки лелеками-птахами... Їх не впіймати і на зупинить. В очах все більше мудрості з роками Й солодкою здається кожна мить. Бадьорості бажаю і наснаги, І відчуття блаженства, навіть в сні, Від друзів і колег – добра й поваги, Любові і підтримки – від рідні. Хай успіх і надія будуть завжди, Добро і щастя – ще багато літ, Хай зникнуть всі проблеми й негаразди, І довгим буде хай років політ! Ми безмежно вдячні нашим Збройним Силам України за можливість проводити достойні й важливі зібрання, писати і творити. Ми щиро вдячні колективу Національного музею літератури України за розуміння і підтримку. А загалом – щиро радіємо, що присутніх об’єднала постать людини слова і дії – Ольги Кобець. Відчувалася атмосфера інтелігентності, культу інтелекту й духовності, що панували на презентації. Безмежно вдячні пані Ользі Кобець за багаторічну подвижницьку працю на шляху розбудови української України, за принциповість, вірність ідеалам честі й чину, гідності і правди. Добре, що в нашому житті є такі Люди!
Підготувала Ірина ГОЛОВАЙ, Голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги
Презентація · “Це була щира розмова, де кожен рядок знайшов відгук у переповненому залі, адже на зустріч прийшли давні знайомі, однокурсники, посестри”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Бувають у житті знакові люди і бувають знакові події! Наприкінці квітня в Національному музеї літератури України відбулась презентація книги Ольги Кобець “З відкритим забралом. Спогади, нариси, есе, документи” (“Щек”, 2026). Ольга Кобець – знана журналістка, одна із засновниць сучасного організованого жіночого руху в Україні, депутатка Верховної Ради України IV скликання, де була першою в історії України головою підкомітету з питань гендерної політики. Засновниця (1993), тепер Почесна голова Всеукраїнського товариства імені Олени Теліги, організаторка багатьох всеукраїнських і міжнародних науково-практичних конференцій, ініціаторка спорудження пам’ятників героям-крутянцям і Олені Телізі в Києві. Організаторка і членкиня Комітету засновників Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Все пережите та осмислене авторкою знайшло своє відображення у книжці “З відкритим забралом. Спогади, нариси, есе, документи”. У ній крізь призму власного сприйняття подана широка панорама подій буремних 70-90-х років ХХ століття. Це була не просто презентація нової книги, а щира розмова, де кожен рядок знайшов відгук у переповненому залі, адже на зустріч прийшли давні знайомі, однокурсники, посестри з Товариства імені Олени Теліги, які багато років йшли поруч. На мистецькому заході своїми роздумами поділились письменники, журналісти, громадські діячі, науковці, друзі. До Слова про книгу і сучасні виклики перед Україною в умовах війни виступили: Сергій Рудик, державник, політик, кандидат історичних наук, народний депутат України, полковник запасу Збройних Сил України, Голова Української Всесвітньої Координаційної Ради; Лариса Брюховецька, дослідниця в галузі українського кіномистецтва, кінокритикиня, головна редакторка журналу “КіноТеатр”; Микола Тимошик, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри видавничої справи та мережевих видань факультету журналістики і міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв, голова Фундації імені митрополита Іларіона (І. Огієнка); Катерина Мотрич, членкиня Національної спілки письменників України, лавреатка Огієнківської премії в галузі громадської, політичної та духовної діяльності; Тамара Хрущ, заслужена журналістка України, авторка і ведуча протягом сімнадцяти років телемарафону “Дзвони Чорнобиля”; Тамара Бацмай, голова Рівненської організації та заступниця Голови ВЖТ імені Олени Теліги. Приємною несподіванкою виявились телекліпи власних пісень, представлені членкинею Проводу ВЖТ імені Олени Теліги, відомою виконавицею співаної поезії Галиною Ільєвою.
Модерувала захід Голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, поетеса, викладачка Ірина Головай. У книзі О. Кобець “З відкритим забралом” постають портрети тих особистостей, які вплинули на формування світогляду й життєвих цінностей авторки, плекали й зберігали український світ традицій та правдивої історії у непрості радянські часи. У цьому розділі можна довідатися про складний життєвий шлях дуже талановитого філософа Василя Лісового, якого жорстоко покарала радянська влада за іншомислення, але якого мислячі студенти любили і вміли пронести його настанови крізь своє життя; розлого й цікаво розповідається про стиль роботи зі студентами іншого викладача – професора
Олега Бабишкіна; є розповідь про нашого видатного сучасника, Героя України В’ячеслава Брюховецького; детально розкрито всесвіт національних, культурно-мистецьких, етнографічних надбань Івана Гончара; особливо пізнавальним є розділ “Десять років поруч із Миколою Плав’юком” – про Голову Проводу Українських Націоналістів та ОУН, останнього Президента УНР в екзилі, людини високошанованої, з яким доля звела до праці пані Ольгу на багато років. Як відгукнулася презентована робота О. Кобець у серцях присутніх? Які роздуми й висновки викликали її нариси, есеї, документальна добірка, вміщені в книжці? Сергій Рудик: “Щиро вдячний пані Ользі Кобець за таку книгу. Пані Ольга – дивовижна і сильна людина, яку знаю багато років. Справжня державниця, громадська і політична діячка, народний депутат на початку двотисячних. Разом “пробивали” встановлення у Києві пам’ятника Олені Телізі. Дай Боже вам, пані Ольго, лише примноження сил і натхнення. Нових книг і нових звершень!” Лариса Брюховецька: “У книзі Ольги Кобець розгорнута взаємодія тексту і контексту й завдяки цьому в ній віддзеркалено долю нашого покоління, яке зростало в умовах “відлиги”, а змужнівши, потрапило в епоху брежнєвського застою і тотальної русифікації. У книзі – і не тільки в біографічний частині, — розкрито цікаву особистість авторки, її формування в родині, її зв’язок з рідною подільською землею, звідси походить її засаднича риса – патріотизм. У книзі відчутна ентузіастична, програмна риторика, спрямування на дію. Про кого б пані Ольга не писала, а це про людей, яких вона шанувала, – це були люди дії, здатні на вчинок, чи це був художник-монументаліст Володимир Федько, чи Лесь Танюк, який очолив Молодіжний театр і кинув виклик партократам, чи тоді заборонений за “націоналізм” колекціонер і скульптор Іван Гончар, чи Президент України в екзилі Микола Плав’юк – усі вони не декларували любові до України, вони її стверджували діяльністю. І ця риса – повага до людей дії – дуже імпонує…” Микола Тимошик: “Книга Ольги Кобець – це не просто мемуарна публіцистика, журналістські есеї, це зразок літератури нон-фікшн – документальне фіксування власного досвіду, змалювання історії країни крізь призму історії окремих людей і фактів життя. Така література є важливим свідченням правдивої історії, документальним збереженням реалій життя цілого покоління, зразком журналістської правди…” Катерина Мотрич: “Книга Ольги Кобець “З відкритим забралом” – це ковток чистого повітря про справжнє і справжніх, це важливі свідчення життя нашого покоління сімдесятників для нащадків…” Тамара Хрущ: “Читаю книгу Ольги Кобець “З відкритим забралом” і ніби переміщуюся в часі у роки нашої студентської юності. Київський національний університет імені Тараса Шевченка завжди був скарбницею знань, наукових авторитетів і…вільнодумства. На факультеті журналістики, студенткою якого стала Оля в 1967 році, як і на філологічному, формувалася гуманітарна еліта України – письменники, журналісти преси, радіо і молодого на той час телебачення, сценаристи кіно. Виростало покоління, якому через два десятиліття випала історична місія – розбудовувати вільну Україну. У спогадах Ольги Кобець мене вразили портрети наших викладачів. Тих, хто всупереч канонам комуністичної ідеології, вчив студентів мислити, аналізувати, бачити справжні цінності і на їх основі вибирати життєву дорогу в професії. Це розповіді про студентських кумирів: Олега Кіндратовича Бабишкіна, який викладав кіномистецтво і вів найпопулярніший серед студентської молоді гурток; про Василя Васильовича Яременка – дослідника білих плям літературно-історичних процесів в Україні в період тотальної русифікації; про молодого викладача логіки Василя Семеновича Лісового, якого було звинувачено в націоналізмі й засуджено до ув’язнення… Саме вони своїми знаннями і мудрістю пробуджували потяг до пізнання історії рідного краю, до народної творчості, до джерел самобутності”. Галина Дацюк, журналістка, письменниця, громадська діячка: “Відбулася презентація книжки української журналістки, громадської і політичної діячки Ольга Кобець “З відкритим забралом”. Бачу в мережі захопливі відгуки про подію і щиро радію, бо вона направду варта найвищих оцінок. Бо ця зустріч об’єднала багатьох людей однієї з авторкою “групи крові”, жодного не залишивши байдужим. Бо кожен знайшов у розмові спільні зрізи часу, історій, бачення і відчуття. І згадав власні події часопростору від 70-80-их, у якому Ольга Кобець ставала особистістю, вибудовувала систему цінностей, у якій на чільному місці були українство і чесність перед собою. Звісно, це були часи, коли українська ідентичність тотально затиралася комуняцькою москвою. Коли з усіх усюд лилася патока неправди і догідливості. Але були люди, які руйнували імперію – тихо і майже непомітно, але ж руйнували. Ольга Кобець – із цієї когорти!” Мирослава Збожна, журналістка, мисткиня, волонтерка: “Шляхетна аристократичність літератури від Ольги Кобець – її книжка “З відкритим забралом”. Історія, любов і дружба, що почалася в далекі студентські роки. Життя – літопис, насичений подіями і цікавою роботою. Для когось ця книга стане правдивою історією, а для когось – цікавим дослідженням чи ліричним одкровенням”. Ірина Головай, Голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, викладачка: “Пані Ольга багато зробила, аби ім’я Олени Теліги було повернуто Україні. Особливу увагу у книзі привертає розділ “Олена Теліга. І пам’ятник пос-
Кілька думок з презентації книги Ольги Кобець “З відкритим забралом. Спогади, нариси, есе, документи”: відгуки, роздуми, настрої…
Національна еліта · “Доки ви боретеся, я вірю, що Україна буде такою, якою ми хочемо її бачити. Але випробування ще будуть страшні”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ла просто щаслива”, – розповідає Ліна Костенко. І додає, що той таки Тичина піддався політичній кон’юнктурі свого часу і написав “Партія веде”. Його слідами пішли й багато інших талановитих митців. Саме так і народжується малоросійщина, попередила Ліна Костенко. Причому ХХ століття не відкрило нічого нового – значно раніше, в часи Хмельницького і після нього, українці ставали на службу російській імперії. “Просто спокушалися вони… А от не можна спокушатися. Не можна митцю в партію вступати, ні… Ми самі багато в чому винуваті були, коли пішли в малороси”, – зауважує вона.
Про літературу майбутнього Ліні Костенко поставили питання, якою буде українська література після війни. Чи сформується вона як антивоєнна і чи правильно, якщо вона буде саме пацифістського направлення? На це спікерка відповіла, що, можливо, буде непопулярною, але особисто вона виступає за антивоєнну літературу. “От недавно десь на Полтавщині поховали 19-літнього хлопця. Недавно десь там на Сході поховали 21-літнього. А якщо їм навіть по 50 років?... Не можна вбивати людей. Тому що стільки горя, як війна, ніщо нам не приносить. І антивоєнна література – “Прощавай, зброє” тощо – цілком природна і очікувана…”. “Колись у ХІХ столітті у Європі утворили Священний союз – лігу держав, яка не хотіла більше, після падіння Наполеона, воювати. Але війни все одно йшли. Потім створили Лігу Націй, і вона теж провалилася. Війни треба завершувати, хоч ми й маємо страшного сусіда, який не заспокоїться. Боротися з ним треба, і ви боретеся, але й війн бути не повинно”, – переконана Ліна Костенко. Після цієї презентації її збірка “Вітер з Марса” виходить у продаж. Далі у планах Ліни Василівни – новий прозовий твір. Попри все, поетеса сповнена оптимізму і віри в Україну, невід’ємною і емблематичною частиною якої вона є. Із сайту медіа LB.ua
Національна еліта · “Доки ви боретеся, я вірю, що Україна буде такою, якою ми хочемо її бачити. Але випробування ще будуть страшні”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Наталія ЛЕБІДЬ, журналістка
5 травня у Києві відбулася презентація нової книжки поезій Ліни Костенко видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Поетеса назвала збірку “Вітер з Марса” – до неї увійшла невелика кількість вже відомих віршів, а також поезії, які раніше не публікувалися. Останні охоплюють період від Незалежності і до наших днів, частина творів написана Ліною Василівною під час повномасштабного вторгнення. LB.ua побував на презентації.
“Зловісно і страшно”: історія назви збірки Кілька років тому, каже Ліна Костенко, вона дивилась передачу про космос – там був запис того, як звучить вітер з Марсу. “Ія вам скажу, що це відчуття таке, наче я побувала на Марсі. Це настільки зловісно, це настільки страшно, що мені війнуло це по землі. Я відчула цей вітер, який може пройти по нас”, – розповідає вона. Тодішнє передчуття великої біди було співзвучним з тим, що вона переживала раніше, на початку 1990-х. За словами поетеси, вона вже тоді знала, що “Незалежність не впала нам з неба” і що за неї доведеться платити велику ціну. “Я не можу пояснити те відчуття, яке я пережила. Відчула загрозу в майбутньому. Я б не хотіла її відчувати, але… Ми живемо в казковому світі. Це ж казка – галактика на мільярд зірок… Це Божий храм, але люди ніколи не мали змоги жити в цьому Божому храмі. То Чорнобиль вибухнув, то тепер війна. А ви знаєте, Чорнобильська катастрофа і війна – вони змикаються. Бо хто був у зоні, той знає, що це таке. Тим більше, що зараз дрон потрапив у новий саркофаг. І це страшне”. Поетеса ділилася споминами про Чорнобиль – місце, яке вона відвідувала безліч разів, де знає “кожне село”. “В одному селі був чоловік, і він казав: “Ви письменниця, скажіть щось, зробіть щось, ми українці, ми поліщуки, і ми гинемо”, – згадує вона. І в часи СРСР, і в часи путінської Росії біда в Україну прийшла з боку Чорнобиля, розмірковує Ліна Костенко, згадуючи наступ ворога в лютому-березні 2022 року. На запитання, чи має вона передчуття щодо того, як і чим завершиться війна, Ліна Костенко відповідає цитуванням свого поетичного роману “Берестечко”. Йдеться про сцену ворожіння на майбутнє України, коли баба-шептуха на прохання Хмельницького викликає дух полеглого козака Мартина Небаби, і той пророкує трагічну долю України: “…а ще скажи про долю України? / Козак сказав: / Я ще раз хочу вмерти…”. Хоча, додає Ліна Костенко, звертаючись до жінок-військовослужбовиць, присутніх на презентації: “Доки ви боретеся, я вірю, що Україна буде такою, якою ми хочемо її бачити. Але випробування ще будуть страшні”. Під час всієї зустрічі Ліна Василівна декілька разів повторює, що хотіла б бути на війні, на фронті – разом із тими, хто прийшов послухати її вірші
Байдужа до премій та нагород Ще раз згадавши Чорнобиль, Ліна Костенко каже, що бачила своє покликання у поїздках в Зону. “Я їздила і відчувала, що жит-
Ліна Костенко й Мальва Кржанівська тя моє не даремно проходить, боя щось роблю і щось зберігаю. Те, для чого живеш, те й надихає. Надихають мене страшно оці люди, які борються зараз. Коли мені передали, що якісь солдати читали мої вірші в окопах, то я готова заради них жити. Вони мені передали прапори… Мене не надихають премії, звання і так далі. Я то все не відчуваю”, – зізнається вона. “Мене дівчата військові надихають. Ілларіон Павлюк надихає. Іван Малкович надихає. Оскільки він всього вигадав. Слухайте, це ж треба спочатку, на зорі Незалежності, створити дитяче видавництво, щоб діточок змалечку виховувати. А тепер і для дорослих книжки почав видавати, бо дітки виросли…. Мене надихають гарні люди, і я абсолютно не зношу поганих людей. Причому кажуть, що письменникам легше писати негативні персонажі. Мені завжди легше писати гарних людей”, – зазначила Ліна Костенко. Вона подякувала видавництву А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА та його засновнику Івану Малковичу, котрий після довгого “мовчання” Ліни Василівни та її відмови друкувати свої твори, зумів заохотити поетесу до видання кількох нових книг. Подякувала вона й художнику Владиславу Єрку, який проілюстрував “Вітер з Марса”. Костенко розповіла, що військові часто просять її книжки. “Я готова підписати їм їх стільки, скільки є”, – говорить вона.
“Ми, шістдесятники, дуже цікавилися 1920²ми роками” Значна частина імпровізованої пресконференції, яка почалася на презентації після читання Ліною Василівною її віршів, була присвячена історичному та культурному феномену шістдесятництва. “Люди, які тоді прийшли, вони ж не знали, що вони шістдесятники. Це були молоді, гарні, чесні люди. Що було найкраще тоді між ними в стосунках? Взаємна повага, повага і любов. Такої ворожнечі та гризні, як була у 1980-х та 1990-х роках, між нами не було. Це вже покоління, яке прийшло в 1980-х роках, не тільки не оцінило шістдесятників, але почало їх бити копитом. А бити для чого? Щоб самоствердитися?” – запитує вона. Звісно, каже Ліна Костенко, не всі, хто жив у ті часи, є шістдесятниками. Це поняття включає і жертовність, і опозицію до тодішньої влади. “Мені не хочеться називати прізвища, але просто... Зараз навіть деякі серйозні літературознавці називають шістдесятники людей за тою ознакою, що вони в ті роки жили. Але справжні шістдесятники – і письменники, і художники, і композитори – це ті, хто стояв під судами, біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, хто вимагав випустити заарештованих. Серед тих, хто йшов на таку самопожертву, були й безіменні люди”. “Нас вбивали, але ми пручалися. Таланти пручалися. І дуже цікавилися тими, що жив раніше, до нас. Ми у 1960-ті роки дуже любили 1920-ті. Я коли дістала книжечку Тичини “Замість сонетів і октав”, яка вийшла якраз у 1920-му – ну, може, не перше видання, але з тих часів – бу-
Національна еліта · “Доки ви боретеся, я вірю, що Україна буде такою, якою ми хочемо її бачити. Але випробування ще будуть страшні”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Є люди, чия праця не завжди одразу вкладається у звичні формули посад, звань чи переліків заслуг, бо вона ширша за службові обов’язки і тривкіша за офіційні звіти. Саме до таких людей належить Ярослава Різникова, у якій виразно відчувається продовження тієї високої родинної традиції служіння українській справі, яку уособлюють її батько – дисидент, мовознавець Олекса Різників та мати – поетеса, просвітянка, невтомна подвижниця українського слова Галина Могильницька. Її діяльність пов’язана з Одещиною – складним, багатоголосим, історично нашарованим краєм, де українське слово не раз мусило відвойовувати собі належний простір. І в цьому просторі Ярослава Різникова працює послідовно, фахово, делікатно й водночас твердо. Для
“Просвіти” особливо близьким єте, що вона мислить культуру як чинник національної стійкості. Вона добре розуміє, що мова, пам’ять, книжка, історія, пісня, музей, газета, громада – все це єдина тканина, з якої твориться народ. І якщо ця тканина рветься, її треба терпляче зшивати словом, працею, знаннями та любов’ю. Ярослава Різникова багато років друкується у всеукраїнських і регіональних виданнях, зокрема в газеті “Слово Просвіти”, і в цих текстах виразно відчутна її потреба говорити про українське як про основу нашого духовного самозбереження. Її публікації – це уважне вдивляння в людей, події, мистецькі явища, у ті часто непомітні культурні зусилля, з яких насправді й постає національна присутність. Ярослава має рідкісну здатність поєднувати аналітичність із живим людським теплом. У час, коли швидке інформаційне споживання часто витісняє глибоке читання, вона залишається людиною книжкової культури й переконливо пише про складні теми – історичну пам’ять, національні спільноти, міжрелігійний діалог, травми тоталітаризму, мову, культуру, чи громадянську ідентичність. Водночас вона є організаторкою, кураторкою, ініціаторкою багатьох проєктів, що формують український культурний простір Одещини: від наукових конференцій і виставкових ініціатив до книжкових, освітніх, благодійних і просвітницьких акцій. У цих проєктах відчувається головне – прагнення показати Одещину не як периферію українського світу, а як одну з його важливих, багатих, драматичних і перспективних територій. А ще вона вміє говорити про багатокультурність Одещини так, щоб це не розмивало української основи, а навпаки показувало її як простір гідності й відповідального співжиття – як в ініційованому колись нею проєкті “Українська платформа багатонаціональної Одещини”. Це дуже важливо саме сьогодні, коли російська агресія намагається використовувати теми мови, історії, релігії та національних спільнот як зброю проти нас. Ярослава Різникова є прикладом дієвої української інтелігентності, зануреної в живу тканину свого краю – багатокультурної Одещини. Три десятиліття поспіль вона не просто пише про культуру – вона живе нею, не тільки фіксує події, а допомагає їм відбутись, не лише говорить про ідентичність, а працює для її утвердження.
Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Тільки в “СП” · “Бджола, ідеальне диво Бога, – прообраз небесної людини – втілює небесної Любові мед. Це Любов мільйонів і мільярдів вольт”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
що вона знайшла. Холодна надвечірня багрінь заливає простір, мов шукає того, на кого б вилляти гнів. Бджола йому нецікава. Він проноситься мимо неї, вривається на станцію, ніде нікого. На запасних коліях цвіте іржа. На призалізничних складах, колись наповнених робітниками, стукотом ломів об зуби защіпок під люками вагонів, гуркотом вантажів, що лавиною сипались під укіс, горами всього – брикету, вугілля, доломіту, білого піску, дощаних ящиків різного об’єму, тюкованої стружки, медичного склопосуду в дерев’яній тарі, соди в паперових мішках, метрових дров, цукрових буряків – тепер чагарі кленів, молодого березняку, і тільки вугільна мучка на бруківці, солончаки соди і розсипи піску нагадують, що тут було. Від кантор залишились фундаменти, поряд завалений сміттям пожежний басейн, і, як сплеск пожежі, що все рознесла, червоні цегляні уламки стін, які не вдалось вдовбати. Порожня вагова з вибитими вікнами, з розібраним дахом читає розкидані всередині облікові журнали, накладні, доповідні. “Директору Марьяновского стекольного завода Пашковскому В.Н., визуально установлен факт, водитель электрокары Гендзель Л.И. находился в нетрезвом состоянии, за что был отстранен от работы. Мастер прирельсового участка Конык Н.А.”. На підлозі перед нею томи й томи розпухлого під дощем архіву. Вагова пригадує жарти водіїв, цокіт циліндричного важка на сталевій поперечині на вагах, пригадує, скільки пройшло крізь неї, скільки бачила всього, скільки зважила і провела в дорогу – вона пам’ятає їх всіх – і не може пригадати, коли бачила востаннє машину з вантажем. Тепер перед нею яма з двома поздовжніми швелерами, голі віконниці, рвані дверні пройми без одвірків, купи тиньку і цегляного бою по кутках. Бджола, що пролітає в цей час над складом, читає те ж саме, що й вагова, але бачить далі неї. Україна – це горілка, вона знищила тут мільйони. Пустка з проламаним дахом втягує виглядом безодні, бджола докладає сил, щоб вирватися з її тяжіння. Нічого не робити, нікуди не летіти, сісти, їсти-пити. Безодня жадань, притаманних більшості, смішить її. Вона не дозволить собі те, що шкодитиме їй. Все те, що вбило їх, земних, вона зжила за мільйони років. Безодня пожадань, притаманних матеріальній людині, чужа її відродженому, небесному єству. Вона радіє чистою, невловимою їм, радістю чистого Життя. Бджола пролітає над складами, понад іржавою водонапірною баштою, над давно безживною пекарнею, звідки вивітривсь хлібний дух, над садками, що розмахують піднятими руками, немов німі, що силяться спинити й сказати щось, і вагова залишається сама. Ночами сюди залітає пугач, цей вісник смерті, і боїться поховавкати, така виюча, всеохопна, пронизлива туга бере за горло – і ціпенить його. Голос смерті замирає в ньому. Земля навкруг в розкопах після пошуку металолому уже нічого не народжує. Напівбезумний Вітька з поїдженими іржею руками, з лопатою і металошукачем перерив тут усе, вигріб усе до останнього болта й іржавої консерви, і з напівпорожнім мішком побрів додоми, щоб завтра йти вдруге село, під бар і клуб, збирати бляшанки з-під пива. Багрінь виривається за околиці, летить далі по станції, на кому б вимістити гнів, перед самим заходом сонця вона, як пал пожежі, що пронизує наскрізь, палить холодом смерті, ніде нікого. А посеред села бог-ворота з трьох обкорованих і побілених палок, голий плац – і більш нікого і нічого, самих богомольців злизала історія. Останній дядько з алкогольним загаром тягне на велі перекинутий через раму мішок дерті, вітер над висохлими калюжами підриває їдку, пекучу, змішану з содою, колись розсипаною з вагонів, куряву, що сліпить очі. Дядько мружиться, вітер хоче вирвати мішка, він везе його через порожню привокзальну площу, через розбитий, з старих дерев’яних шпал, перехід, велосипед підцибує на рейках, знаючи їх кожну і радіючи їм, їх жилавим рукам, теплу, що наближає додоми, вже близько, знає велосипед. Оминає по стежці повз запасними коліями вимощений бетонними плитами передвокзальний підміст з кущами туї і гострячками тюльпанів, минає великий, вікнастий, двоповерховий вокзал, перетинає південну площу з червоноцегляною поштою ліворуч і зеленим вагончиком-магазином з рефрижератора праворуч, його вікна зашорені залізними ставнями, потемнілий столик під навісом ледь визиркує з-за огорожі з металопрофілю, втомившись ждати. Дядько звично спиняється тут, закурює, мить стоїть і далі пхає скелет обшарпаного коня поперед себе, через перехрестя, колеса гупають об бруківку, він йде і йде дорогою на Південь, не минаючи порожнечі, де нікого з тих, кого він знав, немає. Багрянець сонця догорає на його і так багровому лиці. Сильніший всіх холодів, смертельніший радіації холод смеркаючої пустелі заливає кривавим одсвітом хмари, вулиці, пустир, провулки, давно погаслі над пероном ліхтарі, заливає безлюддя, звідки вивітрилось життя, заповзає в піщаного кольору залізничні казарми, пронизує їх метрові стіни і вбиває там останнє Любові тепло. Різкий, пронизливий, палючий холод сковує цвіт на деревах, голу землю, хати, ніде ніщо не скрипне. І навіть там, де ще жевріє вікно, холод відчуває тільки себе. Він давно обжив тут все, за дня, коли люди ворушаться, він спить у купі вугілля в складі на рампі, вокзал перестали опалювати, його ніхто не тривожить, він спить під перестук поїздів – йому сниться теплий вагон і приколисливий стукіт, його гріє серце дороги, Любов, вічнорухома сила її – спить вовчим сном, наслухаючи, де хто ходить, що говорить, а з першим промінням смерку він, холод смерті, прокидається і йде на роботу. Вернувшись у вулик, бджола задніми ніжками скидає пилок з корзинок у комірку, п’яніє від інших бджіл, від їхнього тепла – і знайомий, злитний гул, як вічності подих, розчиняє її. Холодний вітер, лютуючи на бджіл, б’ється об вулик, обриває цвіт на ледь розквітлих деревах: карликовій вишні, великих свічадах черешень. З горішин, гупаючи об дахи, падає сухе гілля. Від поривів холоду всередині стає тихіше і більш захищено. Буревій, зі стогоном і свистом, рветься всередину вуликів. І невидима бджолам рука прикриває засувками льотки. 24. 4. 2026 _____________ 1 Нова Біблія. 2 Лука 16.10. 3 Псалом 40.10, Іоана 13.18.
Тільки в “СП” · “Бджола, ідеальне диво Бога, – прообраз небесної людини – втілює небесної Любові мед. Це Любов мільйонів і мільярдів вольт”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Євген ПАШКОВСЬКИЙ
В день, коли найменше ждеш, прогледівши очі, в тихий, налитий сонцем, прогрітий за-полудень сад починає розцвітати. То там, то там зорею в сутіні темно-сірого гілля спалахує цвітина. Вона прокидається й не вірить, що вже цвіте, деревам сниться, що вони ще сплять, так розморено стає в природі. Теплий затишок від переддощових хмар стає ще тепліший, по-літньому нагрітий, він цілує в заплющені очі кожну квіткову бруньку, всьому радий, він всьому, до чого доторкнеться, хоче вдихнути тепло. Від бруньки до бруньки він говорить їм те, чого так довго ждали, і відходить помилуватись, як кожна спалахне чистим дитинним усміхом пробудження. Квітка, яка розцвітає, сповнена відчуття, що їй вічно цвісти. Уся весна, усе життя попереду. Любов, яка пробуджує її, дарує відчуття вічності попереду. Бджоли, ще зранку провідавши, де краще зацвіло, летять з льотків мало не цілим роєм, летять не в сад, невідомо куди, летять їм одним відомим маршрутом, інші, назустріч їм, несуть на ніжках пилок, а ті, що без пилку в корзинках, несуть нектар, і ті, і ті – натомлені й щасливі. Ні вітер, ні холод їм вперше не заважають летіти. Старі і молоді, давно окріплі після обльоту, вони летять змішаним летом, туди й сюди, а самі потомлені сідають на землю перед вуликом, на теплі дашки, не боячись замерзнути. Вулик пильним оком круглого верхнього льотка бачить те, що розцвітає поряд, він, як і садівник, хоче показати, щоб летіли туди, бджола ж бачить те, що цвіте в її пам’яті, спішить віддати нектар і летить туди, звідки щойно прилетіла. Там, знають вони, їх п’янитиме не нектар, щось більше нього. Всю ніч вулик дивився за внутрішніми роботами: бджоли-то чистили комірки, то годували розплід, то випаровували нектар, то вентилювали випар на льотку, він знав їх кожну – і кожну обіймав турботою про них. Час, коли всі бджоли вдома, був кращими його годинами. Вулик був старий і знав, яке коротке їх життя. Вулик і бджоли жили одним життям, і вулик беріг його, як міг. Загинуть бджоли, мурахи нанесуть в нього землі, і загине він. Зранку він перемикався на зовнішнє бачення: схід сонця вже говорив йому, яка буде погода, летіти чи не летіти бджолам. Першими вилітають розвідниці, а коли повертаються, розказують іншим. Квіти по берегах ждуть тремтячими антенами, як ті, хто не знають, чи їм подзвонять, ждуть і ждуть, ніхто не летить, і вони сильніше випромінюють флюїди. Золоті частки самі летять назустріч бджолам. Бджоли-розвідниці облітають луги, поля, яри, обсаджені аличею, ще нерозквітлі посадки. Прилітають і танцем сповіщають на льотку, де краще зацвіло, куди летіти. Потоком з невичерпного потічка бджоли летять і летять із вуликів. І все навкруг сповнюється піднесенням і радісним, захопленим летом. Усе навкруг – прості дерева, розквітаючі сади, поля в зелених гривках вруни – готові в унісон співати з ними. Бджола о такій порі не хоче жалити: все справжнє жадібно хоче любити життя і нести користь. Сила, яка рухає бджолою, сильніша атомної, сильніша всього, всіх стимулів, які рухають людиною, що давно втратила її. Рухома нею бджола летить і зношує себе в радісному самозабутті, в захопленні від корисної іншим роботи. Сама вона майже не скористається нею. Але це ні стільки не зменшує її працелюбства і пориву, її відданості справі. Бог створив її за мільйони років як докір тим, хто можуть працювати тільки за вигоду і гроші, на себе-своїх, не маючи щастя з того. На радість Богу вона спішить принести Користь. Що з того, що її життя коротке – знає вона – її радість більша втіхи того, хто живе для себе. Для задоволення смакових рецепторів і всього, про що їй огидно думати. Хай думає, що все має. Він нічого не має порівняно з нею. Її пам’ять за мільйони років утримує долю їх всіх. Цілих континентів таких. Вони всі вважали себе правильними, практичними, великими, розумними, сильнішими, кращими неї, і де вони, і де вона? Летить, думаючи про них, бджола. Ті ріки, ліси, степи, які застала вона, стали висохлими ярами, чагарниками, отруєними полями. Там все, що ніжно-запаморочно пахло колись, пахне не так, віє смертю. Ті континенти, де жили вони, давно в череві океану. Все від побільше собі, більше в себе – знає бджола – це кінчається завжди однаково. Вона бачила це не раз. І летить скоріш, робити Добро, вірна принесенню Користі. Бог наділяє її частиною Себе – Силою Любові – і тим максимально тримає на землі. Уражені зрадництвом – вірні собі – вірності не мають, знає бджола, і стільки ж мають Любові й щастя. Вони шукають його в житті для себе-своїх, де ніколи не ночувало воно. У володінні чимось, де його ще менше. У всіх цих обманках для легковірних. Бджола летить, не знаючи того, що її несе долоня Бога. Невпинна, нездоланна, радісна самовіддачі сила – Любов, що віддає себе – робить її сильнішою від усіх, хто може робити за гроші, задля подразнення рецепторів. Летить від квітки до квітки, від дерева до дерева, летить опилити їм сади, як не опилять всі вони. Летить, щоб все плодоносило й цвіло на радість Богу. Летить невидима, непомітна, мала, безкорисна трудівниця, вона одна переробляє те, що не зроблять всі вони. Вони ніколи й не задумуються про неї. Вони вважають її божевільною, як кожну Божу істоту, що не живе для себе, як вони, одним земним. Та Сила, що живодіє в бджолі, робить її невтомною, безстрашною і майже безсмертною. В очах Бога вона краща, безмежно корисніша тих, хто отруює її. Бджола радує Його вірністю призначенню і користю Йому. І все, що робить корисне Йому, отримує життя взамін. Його Любов максимально продовжує життя тому, хто несе найменшу
Користь Богу.1 В запалі весни бджола ніколи не думає про смерть, про те, що її змете і вистудить вітер – вона ніколи не вернеться в вулик – бджола летить і летить крізь пронизливий холод, морок низько навислих, чорнильно-синіх хмар, крізь буревій з дощем. Він пригинає до землі, хоче зробити такою, як всі. Долоня несе й несе безберегістю неба. Бог, як і все в природі, створив бджолу одним із прообразів Своїх почуттів. Бджола, ідеальне диво Бога, – прообраз небесної людини – втілює небесної Любові мед. Це Любов мільйонів і мільярдів вольт. Велика Любов робить її безстрашною, рішучою, залюбленою в політ, вірною Богу, відданою роботі і згораючою в ній. Ніщо інше не здатне зробити такою істоту, ніщо, крім мільйонів і мільярдів одиниць її. Безстрашність, жертовність, відданість справі викликані нею. Навіть агресія в захисті гнізда, запасів меду, прообразує цю рису Великої Любові – віддавати себе, жертвувати собою, діяти як вічна істота. На віддачу. Вічне Любові все сповнене нею робить вічним. Все неімуще значної Любові труситься за життя і одержиме гребти під себе. Любов, насолода небесності, невловима йому, воно вбачає радість в подразненні смаку й сверблячці нижньої чакри. Воно живе з Енергії, принесеної іншим. Нести нектар, привносити небесне, призначення бджоли, вся радість її в тому. Вірна в малому, вона у всьому вірна.2 Заражене зрадництвом, невірне в малому, невірне завжди. Слабка Енергія робить вірною п’яти чуттям. П’яті, яку представляв Іуда. Їдець Хліба з Богом, Його Енергії, задер на Нього п’яту.3 Із взятої в Бога Любові повстає проти Нього. Протиставляє себе Йому. Слабку низькочастотну Любов – високовольтній Любові. Чуттєву Любов – беззавітній Любові. Земну Любов – небесній Любові. І тим позбавляє себе її. Бджола летить над посадкою в захаращі куп сміття, прикорені дерев обвиті, як полозами, рваниною целофанової плівки, летить над величезним сміттєзвалищем в білих уламках пінопласту, роздутих, сморідних тушах мішків, кульків, в смердоті гниття і ядучого диму, летить над маслянисто-фіолетовими калюжами там, над отруєним простором лугів, полів, де ніщо не цвіте; ось знову дибиться посадка, безлиста з посохлими й потрощеними вітром стовбурами, деінде зацвітає алича, маленьке деревце, але вітер за машинами змете бджолу, і вона тут не сідає; внизу неприбране гілля, шматки фольги, сидушки з поролону, бите скло, пластикові пляшки і сміття, вже наросла кропива крізь падолист; бджола летить над ярами, над долинами, розораними до самих рівчаків, в намулі змитого з полів чорнозему – одне сміття й сміття скрізь лепрою цвіте. Вона не бачила такого за мільйони років – і Бог її очима проклинає світ. Гранітно-сизі хмари рано ховають сонце. Вириваючись із них, воно жахтить в проламинах криваво-підземним вогнем, мов виверження вулкану, мов гнів, що розриває землю. Бджола встигає присісти на квітку і спішить скоріше летіти додому. На її ніжках ледь жовтіє пилок, це все,
Про-читання · “Постає перед читачем руйнівна епоха нищення особистості, у якій чи не єдиним виходом, щоб вижити і жити, стає роздвоєння особистості”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лі. Адже в далеких подіях 30–50-х років віддзеркалюється наше сьогодення, і ти усвідомлюєш, що жодна цивілізація і прогрес не спроможні зупинити хижацької суті великодержавного деспотизму. Вражають опубліковані в книзі два листи Володимира Винниченка до російського письменника Горького, датовані 1928 і 1948рр.І в них ми бачимо яскраве віддзеркалення нинішніх наших проблем: “Ми будемо битися проти насильства на всіх місцях України, всякими способами, всякими засобами. Як усяка жива істота, якій загрожує поневолення, страждання, смерть, ми будемо з усією жагою своєї люті гризти ворога зубами, рвати кігтями, душити лапами. Ми будемо битись ножами, револьверами, кулеметами, гарматами, бомбами. Коли ви нас переважите силою вашого числа техніки, ми не дамо вам того, що ви рахуватимете: спокійної колишньої експлуатації нашої країни, нашої праці, нашого пониження і поневолення… Нас ви не поставите на коліна під ваше ярмо і тим не спините нашого прагнення волі й незалежності, як би ви не заперечували й не кричали: “Не было, нет и быть не может!”, ми з тою самою непохитністю будемо відповідати і словом і чином: Була, є і буде! Париж 26 .04. 1948”. У книзі В’ячеслава Брюховецького так багато цікавих відкриттів, що про них можна говорити безкінечно.
*** Тижневик “Слово Просвіти” вітає В’ячеслава Степановича і видавництво “Дух і літера” з високою відзнакою.
самбль “Вітовчани” під керівництвом Василя Стефанюка, до колективу якого входять просвітяни Корабельного району. “Вітовчани” подарували присутнім пісні. Під час заходу відбувся благодійний збір коштів на підтримку Збройних Сил України. Усе, що зібрали, передали волонтерам. Захід став не лише літературною подією, а й зустріччю з правдою – болючою, щирою і надзвичайно важливою. Адже такі книги нагадують: про пережите не можна мовчати.
Про-читання · “Постає перед читачем руйнівна епоха нищення особистості, у якій чи не єдиним виходом, щоб вижити і жити, стає роздвоєння особистості”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Тамара ХРУЩ, заслужена журналістка України
Тож мені хочеться сказати, найперше, про Віктора Петрова. Знакову, але давно забуту постать в Україні, яка була відправлена в небуття. І розповісти, чому цій постаті присвятив понад 20 років життя відомий вчений, доктор наук, людина, яка відродила з попелу історичного безпам’ятства Києво-Могилянську академію і зробила престижним сучасним університетом, Герой України В’ячеслав Брюховецький. Як пише Ольга Кобець у своїй розгорнутій рецензії, опублікованій 18 вересня минулого року у “Слові Просвіти”: “Це не тільки вивірене наукове дослідження, а й художній твір, детектив, в якому ми разом з Автором дошукуватимемося розгадки таємниць життя і творчості Петрова, роман у листах, а в підсумку – це система поглядів Петрова у всіх видах його творчості і життя, на етногенез слов’ян та походження української нації”. Але, насамперед, хто ж такий Петров? І чому навіть мені, яка навчалася у Київському університеті – осередку вільнодумства в радянські роки – постать Петрова залишалася невідомою? Хоча з Брюховецькими у студентські роки ми належали до одного кола друзів, адже Славко, який навчався на два роки пізніше, одружився з моєю подругою Ларисою Кисіль. А Лариса, Оля Кобець і я на четвертому-п’ятому курсах мешкали в одній кімнаті студентського гуртожитку на вул. Ломоносова. Саме тому мені було цікаве усамітнення В’ячеслава Брюховецького, який в останні роки відійшов від
Лілія ПОЛКОВНИЧЕНКО, завідувачка бібліотеки-філії №18 ЦМБ ім. М. Л. Кропивницького м. Миколаєва, голова ГО “Вітовське українське товариство”
Захід пройшов в межах роботи Краєзнавчого інформаційного центру “КРАЙ” за підтримки Вячеслава Цибулька, президента БФ “Отця-капелана Микити Чудиновича”, ГО “Вітовське українське товариство”, що є колективним членом громадської організації “Українське товариство “Просвіта” Миколаївщини”, та за участі просвітян Олега Матіюка та Ганни Шаховал. Ця книга – глибока й відверта збірка прози, що об’єднала повісті, оповідання та есеї, написані на основі особистого досвіду автора. У центрі – життя в окупації, служба в Збройних Силах України, допити, війна від 2014 року та справжнє, неприкрашене життя українських захисників. Це щирі історії людських доль крізь призму новітньої історії України. Під час презентації Валерій Галадим поділився особистими спогадами про життя в окупації, свій бойовий шлях і пережиті випробування. Присутні мали унікальну можливість не лише поспілкуватися з автором, а й доторкнутися до живої правди сьогодення. До збірки увійшли повість “Стріляний горобець, або один день з життя Валерія Вікторовича”, есеї “Про кота”, “Про найобов’язків Президента Києво- Могилянської академії і буквально зник з активного політичного життя, занурившись у наукову роботу. Тому книгу читала з непідробною цікавістю. Віктор Петров – один з найзагадковіших письменників першої половини минулого століття, відомий під псевдонімами Віктор Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко; філософ, археолог, етнограф, лінгвіст; і… розвідник двох країн: спочатку Німеччини, а згодом завербований радянськими органами. Під час Другої світової війни і після її завершення Петров виконував особливі доручення в Берліні, Мюнхені та інших містах. У1949 році Петров під прізвищем Лаврицький разом з двома спільниками зустрівся в Мюнхені з Володимиром Винниченком (приводом стала розмова про нібито ідею висунення Винниченка на
Нобелівську премію). І після цієї зустрічі у своєму звіті в центр В. Петров написав: “Від Винниченка ніякої загрози для СРСР. Вже забувають”. Це було останнє завдання розвідника, що працював під прізвищем Іванов. Після цього Віктора Петрова таємно доправляють у Москву. В’ячеславу Брюховецькому вдалося навіть розшукати і поспілкуватися з людиною, якій було доручено це завдання. Ним виявився Микола Миколайович Павлюк, колишній працівник КДБ. З 1949 року Петров працює в Москві директором наукового інституту. А в 1956 повертається в Україну, де успішно займається науковою роботою, одружується з вдовою Миколи Зерова Софією Зеровою. А в 1965 році навіть отримує державну нагороду – орден Вітчизняної війни 1-го ступеня. І тут приховується одна з найголовніших загадок особистості: маючи успішну кар’єру в повоєнний період, чи не залишився Петров агентом спецслужб і які завдання він міг виконувати? Знайти відповідь на це питання автору було особливо складно, оскільки в КДБ України архіви не збереглися, а ко (Девіль). Автор отримав диплом за повість “Стріляний горобець, або один день з життя Валерія Вікторовича” за ретельне документування історії окремих побратимів та їх вклад у виборювання незалежності України. Цінність збірки – у збереженні історичної пам’яті. Тексти про війну мають важливість і цінність не тільки про події повномасштабної війни, а також і початку війни від 2014 року. Вона вшановує тих, хто першим став на захист, хто передав досвід новому поколінню воїнів – тим, хто нині вже теж стали “стріляними горобцями”, що тримають фронт. Книга відкриває перед читачем людину, яка пройшла чималий життєвий шлях крізь багато етапів новітньої історії України: радянське минуле, перші роки незалежності, революції, початок війни, служба в ЗСУ, окупація рідного міста, арешти, допити та драматичне повернення з тимчасово окупованої території. І саме з висоти такого досвіду написані тексти у цій книзі. Книга “Стріляний горобець” – не вигадана героїка, а чесна розмова про війну, її труднощі та випробування. У центрі – люди, які попри все залишаються вір-
Москва на співпрацю з українськими дослідниками не йшла. Проте доступними для В. Брюховецького стали університетські архіви США, де він знайшов згадку Винниченка про зустріч з трьома гостями, серед яких був “загадковий чоловічок” з прізвищем Лаврицький. В архівах США виявив рукописи невідомих творів В. Петрова, які стали справжнім відкриттям. А ще оригінали двох листів Володимира Винниченка до Максима Горького, датовані 1928 і 1948рр. Книга В. Брюховецького – це не просто розповідь про Віктора Петрова, а зріз складної і нещадної епохи, в якій йому довелося жити. І в якій Петров посвоєму навчився виживати. Автор дослідження не робить висновків, а змушує кожного з нас робити їх, читаючи архівні документи, листи, уривки творів Петрова-Домонтовича. Так постає перед читачем руйнівна епоха нищення особистості, у якій чи не єдиним виходом, щоб вижити і жити, стає роздвоєння особистості. Воно чітко простежується у віднайдених Брюховецьким фрагментах творів самого Петрова, опублікованих у книзі. Читаючи це багатогранне дослідження, розумієш, що історія рухається за законами спіраними своєму обов’язку. Це голос покоління, сформованого війною, і водночас важливий внесок у збереження історичної пам’яті. На захід завітали жителі Корабельного району, переселенці з Олешок, херсонці, побратими автора, однокласники та друзі. Серед гостей – Юрій Діденко голова Миколаївської облорганізації Народного Руху України, очільник БФ “Дітям України”, а також волонтерка та юристка Оксана Карпенко. Особливу атмосферу створив народний вокальний ан-
Книга відомого вченого, засновника, а нині Почесного президента Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Героя України В’ячеслава Брюховецького “Віктор Петров у двобої з Левіафаном” нещодавно стала лавреатом наймасштабнішого Всеукраїнського рейтингу “Книжка року”. Експерти оцінювали понад 1000 видань. Книга В. С. Брюховецького перемогла у номінації “Хрестоматія” (“Життєписи”).
Про-читання · “Постає перед читачем руйнівна епоха нищення особистості, у якій чи не єдиним виходом, щоб вижити і жити, стає роздвоєння особистості”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Нещодавно в нашій бібліотеці відбулася презентація книги Валерія Галадима “Стріляний горобець” (видавництво “Літературна агенція “Піраміда”, 2024).
заповітніше”, “Що таке окупація”, новела “Сон” та поезія “Згадаймо, браття”. Центральний твір – повість про добровольця Валерія Криничного – художнє відображення самого автора. У ній майстерно поєднано автобіографічність і глибоке осмислення воєнної реальності, порушено важливі питання людської гідності та збереження себе в умовах війни. Передмову до книги написав побратим і земляк автора Василь Паламарчук, автор книги “Військовий непотріб”, який загинув у липні 2024 року на фронті. Саме він став натхненником для написання цієї книги. Особливо зворушливою є історія створення видання: текст книги було передано телефоном із тимчасово окупованих Олешок ще до того, як автор зміг виїхати на підконтрольну Україні територію. Лише у квітні 2025 року Валерій Галадим разом із дружиною зміг вирватися з окупації, а вже у травні взяв участь у VII Всеукраїнському форумі військових письменників. Його творчість була відзначена низкою літературних нагород, зокрема преміями імені Василя Паламарчука, Михайла Чайковського та Олександри Кравчен-
Пошта “СП” · “Популяризація знань про історію рідного краю є ключовим для формування культурної ідентичності”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Олена БАВОРОВСЬКА, заступниця директора з внутрішньо бібліотечної роботи Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки Альона РАДЕЦЬКА, завідувачка сектору регіональної і правової інформації відділу краєзнавства Хмельницької ОУНБ
Ювілейний ХХ обласний форум, приурочений до Всесвітнього дня книги та авторського права, відбувся 22-23 квітня. Ця щорічна ініціатива Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки реалізується за сприяння Хмельницької обласної ради та обласної військової адміністрації. Свято книги вийшло далеко за межі обласного центру: окрім провідних бібліотек та музеїв Хмельницького (обласна універсальна наукова бібліотека, обласна бібліотека для молоді, обласна бібліотека для дітей ім. Т. Г. Шевченка, Хмельницька центральна бібліотечна система, Наукова бібліотека Хмельницького національного університету), заходи активно проходили у громадах області: Кам’янці-Подільському, Теофіполі, Полонному, Старокостянтинові, Славуті, Нетішині та Віньківцях. Програма форуму охопила широкий спектр тем – від глибоких історичних досліджень до
Ігор Скочиляс – доктор історичних наук, старший науковий співробітник НАН України, проректор з наукової роботи й завідувач кафедри історії гуманітарного факультету Українського католицького університету, натхненник й керівник наукової програми “Київське християнство” та редактор однойменної видавничої серії, дослідник локальної історії Борщівського краю. Народився 1967 р. в с. Цигани (тоді Борщівського району), після закінчення історичного факультету Львівського державного університету імені І. Франка працював у Державному архіві Тернопільської області, а з 1993 р. – у Львові, спочатку – у Львівському відділенні Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, потім – в Українському католицькому університеті. 20 грудня 2020 р. Ігор Скочиляс помер, похований у Львові на Личаківському кладовищі. Презентоване видання присвячене дослідженню маловідомих і раніше не вивчених аспектів історії Борщівщини. Воно стало результатом тривалої й ретельної праці групи упорядників, які доклали спільних зусиль для систематизації та доповнення матеріалів, залишених автором, що дозволило створити ці-сучасної воєнної поезії. Організовано близько 30 заходів, які об’єднали численну авдиторію поціновувачів літератури. Центральною подією став круглий стіл “Деколонізація фондів бібліотек в умовах війни та роль інституцій у виданні та збереженні української книги”. Учасники обговорили питання очищення бібліотечних просторів від імперських наративів та стратегічну роль культурних інституцій у збереженні української ідентичності. Справжньою інтелектуальною подією стала прем’єра науково-документальної праці “Обвинувачення: українець. Життєвий шлях та боротьба Пантелеймона Блонського”. Книга, створена кандидатом історичних наук Віктором Адамським та першим заступником голови Хмельницької обласної ради Володимиром Гончаруком, відкриває маловідомі сторінки історії краю. Учасники форуму ознайомилися з книжковими новинками. Серед видань краєзнавчого та п р о з о в о г о спрямування представлені: “Славута” Володимира Рєзніка, книга “Перезапуск” Катерини Загородньої та альманах Віньковецької літературної спілки “Огневежа 7”. Для дітей та фахівців презентовано серію енциклопедій “Тварини світу в запитаннях і відповідях” Неллі Мальованої, тритомник “Скарбниця казначейських рецептів” (від ГУ ДКСУ), а також фахові бібліографічні покажчики “У слові та кадрі” (до 70-річчя від дня народження Василя Горбатюка) і “Літературне сузір’я талантів”, де представлена творчість Альони Радецької, Марії Дем’янюк, Ольги Ткач і Тетяни Безушко- Граб. Особливу емоційну атмосферу створили заходи, присвячені осмисленню сучасної війни. Глибокий аналіз культурного спротиву представили Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко у книзі “Життя на межі: Україна, культура та війна”. Не менш вражаючими стали авторський перформанс військовослужбовця Олександра Шенькарука, який презентував поетичну збірку “Повернення птахів” та презентація збірки творів переможців Хмельницької міської літературної премії “Час відважних” імені Євгенія Ролдугіна “Вогонь молодих сердець”. Літературна карта форуму була насичена зустрічами із майстрами слова: Лілією Стасюк, Віоліною Ситнік, Галиною Чабановою, Ольгою Рибчинською-Фіновською, Євгенією Соболєвою. Свої нові доробки презентували: Дарина Кравчук (“Інші ми”); Любов Сердунич (“ШаБлія”); Тамара Дрегало (“Про мир, життя і Україну”); Ігор Байдак (“Балі”); Віктор Павчук (“Недоспані ночі”); Вікторія Суховірська (“І гірко плаче Рахіль”). Важливою частиною культурного обміну став онлайн-міст “Поетичні діалоги єднання”, що об’єднав молодих літераторів Хмельниччини та Кіровоградщини, а також традиційний конкурс поетів-аматорів “Поетична весна”. Велику зацікавленість викликав “Книжковий Тіндер” (Book Speed Dating) – креативна презентація видань науковців Хмельницького національного університету. Кульмінацією заходу стало представлення анотованого каталогу “Книга Хмельниччини – 2025”, упорядником якого є Валентина Дощук, провідний бібліотекар відділу краєзнавства Хмельницької ОУНБ. Видання вміщує 328 позицій. Саме стільки книг надійшло до книгозбірні минулого року.
музею Леся Грабик зосередила увагу на різних аспектах видавничого процесу, окреслила труднощі, що виникали під час проведення пошукової роботи, і детально описала специфіку редакційної правки. Водночас зауважила важливість ретельного добору ілюстративних матеріалів, які значно збагачують зміст дослідження. Учасники заходу переглянули фільм про Ігоря Скочиляса “У пошуках втрачених століть”, який був знятий з нагоди вручення йому нагороди Ad Fontes. Про важливість виходу двох томів збірника “Історія Борщівського краю” та про його автора Ігоря Скочиляса говорили о. Андрій Говера, о. Віталій Козак, Федір Полянський, Богдан
Фінальний акорд свята – підбиття підсумків обласного дослідження та урочисте нагородження переможців рейтингу “Краща книга Хмельниччини – 2025”. Напередодні обласного форуму Хмельницька ОУНБ проводила Google-опитування серед мешканців області та бібліотечних працівників, за результатами якого були визначені кращі книги. У номінації “Наукове та науково-популярне видання” відзначено ілюстрований альманах з гастрономічної культури регіону “Поділля має свій смак!” Вікторії Церклевич, Анни Діль, Артема Блаути, Майї Онищук. У номінації “Довідкове видання” – біобібліографічний покажчик “А хочу я лише тобою жить. Михайло Цимбалюк: воїн, поет, прозаїк, журналіст”, підготовлений фахівцями Хмельницької обласної бібліотеки для молоді. У номінації “Літературно-художнє видання” – роман “Якщо не росте трава…” Василя Горбатюка. Книга присвячена постаті Миколи Чирського – кам’янчанина, поета, драматурга, вояка Армії УНР, українського емігранта. Також визначено рейтингові книги 2025 року у Хмельницькій ОУНБ згідно з даними у статистичних формах обліку книговидачі. У номінації “Наукове та науково-популярне видання” – книга “Погляд з XXI століття: Хмельниччина напередодні та в роки Голодомору-геноциду 1932–1933 років” Світлани Маркової. У номінації “Довідкове видання” – довідково-бібліографічне видання “Почесні краєзнавці Хмельниччини”, присвячене 100-річчю Національної спілки краєзнавців України, упорядники – Віктор Адамський та Віктор Прокопчук. У номінації “Літературно-художнє видання” – роман “Та, що ламає вітер” Надії Гуменюк.
та Людмила Строцені, Оксана Лехіцька. Директор Тернопільської обласної наукової бібліотеки Валерій Бачинський, щиро подякувавши упорядникам за їхню наполегливу працю, побажав їм невпинного творчого розвитку та досягнень у важливій справі вивчення і збереження локальної історії. Презентація стала ще однією частинкою у справі вшанування світлої пам’яті Ігоря Скочиляса.
Підготувала Наталія ЛУГОВСЬКА, провідна бібліотекарка відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки
Пошта “СП” · “Популяризація знань про історію рідного краю є ключовим для формування культурної ідентичності”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Нещодавно у відділі краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки відбулася презентація двотомного збірника наукових статей і матеріалів Ігоря Скочиляса “Історія Борщівського краю”.
лісну і цінну працю. Подію розпочала модераторка заходу, провідна бібліотекарка відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Наталія Луговська. Вона ознайомила учасників з біографією та науковими здобутками пана Ігоря, а також представила книжково-ілюстративну виставку під назвою “Ігор Скочиляс: людина з променистою усмішкою очей”. До присутніх з вітальним словом звернулася директорка департаменту культури та туризму Тернопільської ОВА Світлана Байталюк. У своєму виступі вона наголосила на важливості історичного краєзнавства, акцентуючи увагу на тому, що збереження та популяризація знань про історію рідного краю є ключовими для формування культурної ідентичності та зміцнення зв’язку між поколіннями. Директор Борщівського обласного краєзнавчого музею Михайло Сохацький у своїй доповіді поділився спогадами про співпрацю з Ігорем Скочилясом над науково-краєзнавчим збірником “Літопис Борщівщини”, а також наголосив на важливості організаційних аспектів дослідження історії краю. Особливу увагу він звернув на перехід від традиційного підходу у краєзнавстві до поглибленого наукового аналізу локальної історії. Ірина Скочиляс, провідна наукова співробітниця Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, продовжила розповідь, детально зупинившись на концептуальному наповненні кожного тому видання. Вона акцентувала увагу на дослідженні багатьох аспектів локальної історії Борщівщини. Огляд розділів дозволив зосередитися на найцікавіших подробицях, здатних зацікавити як науковців, так і широку читацьку аудиторію. Вчений секретар Борщівського обласного краєзнавчого
Доля на тлі історії · “Мова наша придатна для найвищих почуттів і найглибших догадок”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «“І ходив би руським краєм, Українов, нашим раєм…”», с. 2
Закінчення. Поч. на стор. 2
Як і Федькович, був непримиренним до “московського монгольства”, стверджуючи ідеали національної свободи та обнадійливого майбутнього приневоленого Народу. Воля для Воробкевича була такою ж верховинною вартістю, що й для “Буковинського Кобзаря”, той же осуд і присуд зайдам незалежно від того, звідки приходить експансія, поневолення, упокорення людської свободи, він не волів бути ні онімеченим, ні зволощеним, а особливо – змосковленим. Високо поціновував у національній і світовій культурі тих, хто присвячував своє життя ідеалам свободи. Адже переклад ним 30 творів видатного румунського поета В. Александрі вмотивовувався і тим, що той був учасником визвольної боротьби під час європейської “весни народів”. Воробкевич “виховав” також двох видатних композиторів і музикантів – Є. Мандичевського і Ч. Порумбеску, віднайшовши в них не лише талант, а й дух вільнолюбства. “Добувати батьківської / І во+ лі, І слави!” стало найвищим зна+
Ольга МЕЛЕНЧУК, кандидатка філологічних наук, членкиня Правління Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Пам’ять про людину живе доти, поки її плекають у спогадах та згадують у спільній молитві. Уславлене в поетичному слові відомим українським вченим, членом НСПУ Богданом Мельничуком рідне село Олешків, що дало назву двом його поетичним збіркам “Олешківський меридіан” (1989) та “На ріках олешківських” (2007), назавжди збереже у пам’яті образ поета, який черпав силу і натхнення з його життєдайних джерел. У низці поезій Богдан Мельничук возвеличив історичну велич, духовну й природну красу рідного краю, куди повсякчас навідувався і до якого линув словом та думкою. “Мене колихало не море, не став, / На ріках олешківських я виростав…”, – саме ці віршовані рядки, які дістали пісенні крила, стали лейтмотивом урочистостей з нагоди присвоєння Олешківській гімназії імені Богдана Івановича Мельничука та відкриття меморіальної дошки на його честь на фасаді цього навчального закладу, що відбулися 2 травня. У період п’ятидесятниці прийнято молитвою поминати душі померлих. Зініційована адміністрацією гімназії на сільському цвинтарі панахида на могилі матері Богдана Мельничука – Параски Андріївни (1915–1972) – зібрала місцеве духовенство, рідних та близьких, викладачів кафедри української літератури філологічного факультету Чернівецького університету, місцевих вчителів, односельців, які вшанували пам’ять померлих родини Мельничуків. Цей день забарвився одночасно радістю і смутком. Олешківчани та гості урочистостей гостро відчувають наслідки російсько-української війни, бо в рідний покутський край повернувся на щиті загиблий воїн Руслан Бердник. Його пам’ять, як і чин усіх полеглих Героїв, вшанували хвилиною мовчання, об’єдменом для високого злету Слова і Музики С. Воробкевича, що творив не заради “чистого” мис+ тецтва, а задля справи пробуджу+ ючої української нації, засвідчу+ ючи про себе як невтомного й одержимого просвітника, педа+ гога, талановитого митця, дос+ тойного сина свого народу. Не+ дарма достатньо “прискіпли+ вий” і критичний до національ+ ної інтелігенції Ю. Федькович бачив саме в ньому продовжува+ ча і зрощувача української ідеї, присвятивши йому (Данилу Млаці) заповітне Слово: “Світи батьку, світи світло. / Світи правду, світи віру, / Любов і на+ дію”. Ізідор Воробкевич сприй+ мався саме таким “світильни+ ком” – непогамовним і одержи+ мим у праці, удосконалюючись безустанно професійно й етич+ но. 1868 року він складає іспит у Віденській консерваторії на звання регента хору й викладача музики і співу. Займаючись музикою, літературною та громадською працею, викладає теологію в духовній семінарії, а з 1875
року – в Чернівецькому університеті. Пише понад тисячу віршів і поем, 18 п’єс, кількадесят прозових творів, до 400 музичних, хорових і вокальних творів, пісні, композиції для церковного співу, підручники для навчання співу і збірки народних пісень. Отримав від Івана Франка ймення “жайворонка нашого народного відродження”, а 1901 року за редакцією того ж Франка з’являється і збірка вибраних поезій “Над Прутом”. На жаль, більшість його творів не побачили світ за життя автора. Уже посмертно (1909–1921) Осип Маковей видав у Львові три томи зібрання літературних праць Воробкевича. Однак попри всю недопрочитаність, непізнаність, недооціненість цього народного і шляхетного Співця, є в його животворі особливий доробок. Він – один із тих просвітників, які поставили у своїй праці на найвищий щабель Шевченкове Слово. Шевченкіана Воробкевича стала символом українського духу на Буковині. Він був серед тих, хто підтримав (1864 р.) в Чернівцях перше вшанування Т. Шевченка. У листі до О. Барвінського 1867 року він зазначить, що саме Шевченко нам просвітив дорогу, показавши, що Мова наша придатна для найвищих почуттів і найглибших догадок, запевняючи всіх і вся, що соборність і єдність українців немислима поза Шевченковими заповітами. Знайомство Воробкевича з Барвінським переросло у дружбу та творчу співпрацю. 1875 року Воробкевич запросив Барвінського до Чернівців на урочистості з нагоди відкриття університету. А гостюючи на Буковині, Барвінський запропонував видати літературний альманах, який міститиме твори буковинських, галицьких і наддніпрянських письменників, у такий спосіб ставши свідченням єдності української культури і живильного Шевченкового кличу “Свою Україну любіть”. Через два роки (1877) ця Ідея-таки вдалася, коли вийшов друспадщина їхнього земляка були відомі кожному учневі, а його світлий образ щодня зустрічав допитливі юні очі. Про нерозривний зв’язок поета зі своєю малою батьківщиною Іван Оробець передає у своїй поетичний присвяті пам’яті колеги по перу: Ні, я не зникну вже безслідно У пелені прийдешніх днів. Я твій, Олешкове мій рідний, – Так, я один з твоїх синів… По-особливому звучала листовна подяка дорогому земляцтву за подвижницьку працю у вшануванні пам’яті, адресована найближчими родичами Богдана Івановича – сестрою Олесею, племінниками Ростиславом і Юрієм, невісткою Ольгою Чопиками зі Львова, яку зачитала директорка Олешківської гімназії Іванна Олексюк. Педагог підкреслила непересічність події, тяглість шкільних традицій, що згуртовують різні покоління випускників, як і цього дня, коли на свято завітали випускники ювілейних років. Принагідно Іванна Василівна поділилася подальшим задумом, який планують втілити на базі Олешківської гімназії – відкриттям кімнати-музею Богдана Мельничука, у якій експонуватимуться особисті речі вченого, книги, фотографії та окремі рукописні матеріали. Остання прижиттєва збірка поезії Богдана Мельничука “Не продається отча хата” (2022)
ком буковинський альманах “Руська Хата”, який профінансував славний український письменник із Наддніпрянщини Пантелеймон Куліш. Цього ж року відзначали і “свято Воробкевича” – 25-ліття літературно-музичної діяльності національного Просвітника, який у перші 15 років “Руської Бесіди”, що ще навіть “не знала, котра наша мова”, був серед тих, хто “не вважав нашою мовою ту, якою пишуть москалі в росії”. Тоді в театрі 50-літньому Воробкевичу проголошували дяку за те, що “дух Русі живе і жити буде, як обійме брата брат, скоро жить – трудитись будем, як нас вчить наш ювілят…” А сьогодні, коли воюючий із клятим московитом Народ відзначає 190-ліття Сидора Воробкевича, мовимо і ми єдиним голосом: шана Тобі, Велете, за Твою щиру народну Мову, за Твою незрадливу Віру, за “огнистий спосіб писання” національної Свободи!
Георгій ФІЛІПЧУК пронизана тривогою за долю України. У циклі “А в нас – Майдани” поет болісно реагує на виклики сучасності, актуалізує тему війни та мовне питання. Ці смисли підтвердив і продемонстрований відеозапис, на якому Богдан Іванович читає свої вірші. Саме на цьому акцентувала увагу асистентка кафедри української літератури, членкиня НСПУ Ольга Меленчук під час свого виступу в другій частині свята, що відбувалося на малій сцені шкільного укриття. А ще філологиня зауважила, що гумор і сатира відігравали помітну роль у житті Богдана Івановича, та поділилася цікавими спогадами, що ілюструють його непересічну спостережливість і дотепність, вміння тонко помічати деталі. Родзинкою святкового дійства стала літературно-музична композиція за романом у віршах Ліни Костенко “Берестечко” у виконанні учасників драматичного гуртка “Ротонда” і “Ротонда Молода” – учнів 2–9-х класів та вчителів Олешківської гімназії. У драматичній постановці події минулого оживали у тісній сув’язі із сучасністю, коли Україна, як і в козацьку добу, стікає кров’ю, виборюючи в екзистенційного московського ворога своє право на вільне і незалежне життя. І що так відгукувалося в науково-художній творчості Богдана Мельничука.
Доля на тлі історії · “Мова наша придатна для найвищих почуттів і найглибших догадок”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Відтепер Олешківська гімназія Заболотівської селищної ради Коломийського району Івано-Франківської області носить ім’я професора, літературознавця, письменника і педагога Богдана Мельничука.
навши серця у спільній скорботі. А відтак загомоніло шкільне подвір’я, під щемливі звуки мелодії на слова Богдана Мельничука розпочалося святкове дійство. В урочистій атмосфері заступник Заболотівського селищного голови Роман Чорнописький оголосив рішення сесії Заболотівської селищної ради від 27 березня 2026 року про присвоєння Олешківській гімназії імені Богдана Мельничука, підкресливши у своєму виступі високе визнання та вдячність відомому землякові за невтомну працю на ниві українського письменства. Відтепер цей навчальний заклад не лише носитиме ім’я Богдана Мельничука, а й стане осередком філологічних традицій, які так самовіддано вчений плекав до останнього подиху. Разом із тим знаменною подією стало освячення й відкриття меморіального знака за участю голови Заболотівської селищної ради Петра Маліборського, доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Володимира Антофійчука, директорки Олешківської гімназії Іванни Олексюк, онука Богдана Івановича, студента третього курсу географічного факультету Чернівецького університету Юрія Євстаф’євича, ветерана російсько-української війни Юрія Гнатюка, а також Всечесних отців – о. Романа Гуменяка, о. Теодора Оробця тао. Ярослава Стеф’юка. У своїх виступах представники органів місцевого самоврядування, духовенства, просвітяни та науковці наголошували на винятковому значенні літературознавчого й художнього доробку професора Богдана Мельничука, постать якого уособлюється зі світлом, яке він запалював своїм талантом, мудрим словом, що слугує своєрідним орієнтиром для сучасників. Його любов до України вимірюється сотнями віршованих рядків, в яких він всеохопно і натхненно возвеличував її духовну і культурну спадщину. За словами професора, голови Чернівецької обласної організації Національної спілки письменників України Володимира Антофійчука, це має стати доброю спонукою до упорядкування в майбутньому багатотомного видання праць Богдана Мельничука, бо ж “на цих Олешківських ріках виколисувалася його слава і він на знак вдячності відкрив усьому світові “Олешківський меридіан”. Володимир Іванович зазначив, що знав свого вчителя упродовж 53- х років, від якого “багато чого взяв: і як науковця, і як учителя, і як дуже доброї, щедрої і порядної людини”. Глибоку повагу і вдячність учні Богдана Івановича різних поколінь ще за життя свого Учителя висловлювали гідним вшануванням – урочистими ювілейними академіями, науковими збірниками та колективними монографіями на його честь, що завжди ставали визначними подіями в культурному просторі не тільки Буковини, а й всієї України. Про філологічні традиції та визначальний внесок Богдана Мельничука у їхнє становлення йшлося у привітальному слові завідувача кафедри української літератури Чернівецького університету, доцента Валентина Мальцева. Голова Снятинського районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Іван Оробець виокремив неоціненну роль педагогічного колективу Олешківської гімназії, зокрема її директорки Іванни Олексюк, яка докладає чималих зусиль, аби ім’я і творча
Цікаво знати · “Сміливі, а головне вчасні рішення сприяли його успіху у сфері музичного бізнесу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОВКО
Закінчення. Поч. у ч. 17 за 2026 р.
Перед тим, як у Гіллана виникла ідея заснувати власну групу, він обпікся на веденні бізнесу поза музичною сферою. Спочатку придбаний ним заміський готель в містечку Оксфорд за 90 кілометрів від Лондона за 100 тисяч фунтів так і не став прибутковим підприємством через невдалий менеджмент. Потім він захопився мотобудуванням, інвестувавши чималі кошти у місцеву компанію, яка планувала виготовляти різні моделі мотоциклів. І тут так само зазнав невдачі, бо японські виробники мототехніки Honda, Yamaha, Suzuki та Kawasaki вже у 70-х дуже швидко захопили ринок на туманному Альбіоні, не лишивши жодного шансу англійським конкурентам. Довелося Гіллану знову ретируватися і зайнятися тією справою, яка у нього дуже гарно виходила в творчому плані, до того ж приносила чималу матеріальну винагороду. В 1975-му Ієн створює групу “Ian Gіllan Band”, а вже наступного року випускає дебютний альбом “Child In Time”. З його боку це був дуже вдалий маркетинговий хід, з використанням назви одного з перших хітів, який приніс славу не лише “De- ep Purple”, а і йому особисто. На конверті платівки було зображено маленьку дівчинку, яка сидить всередині скляного тетраедра, що стоїть посеред пустельного, сюрреалістичного пейзажу. Обкладинку до альбому створив легендарний англійський фотограф і дизайнер Сторм Торгесон, він же засновник відомої у Великій Британії і не тільки студії дизайну “Hipgnosic”. Художник, зобразивши маленьку дівчинку всередині чіткої геометричної фігури на тлі безкрайнього горизонту, ніби творить образ “капсули часу”, натякає на невинність – щось вічне, застигле в ідеальній формі зі скла. Більш приземлене трактування цього образу зустрічаємо в книжці у Гіллана. Хто б міг подумати, що сюжет відомої тепер в усьому світі пісні пов’язаний з його рідною сестрою Пауліною, молодшої на три роки від Ієна, яку в дитинстві він любив доглядати. Це до неї Гіллан звертається у пісні з певною пересторогою, вкладаючи у слова метафоричний підтекст: Дитина в часі межу побачить, Межу, що між добром лежить і злом. Поглянь+но, там сліпий стрі+ ляє в білий світ – Збирають кулі врожаї. Поганим хлопцем був? – Я присягаюсь, + так! До тебе вже свинець летить, – Очі закрий мерщій та голову сховай – На рикошет чекай. (Переклад Олега Пастухова) Річі Блекмор слідом за Ієном Гілланом так само вийшов зі складу “Deep Purple” в червні 1975 року. Його не влаштовував новий музичний напрямок гурту з елементами фанку та соулу, який принесли новий вокаліст Девід Ковердейл і гітарист Гленн Х’юз. Одразу після цього він заснував власний проєкт – рок-гурт “Rainbow”. Ще перебуваючи у стадії підбору музикантів для запису дебютного альбому, Блекмор вже вкотре, як згадує у книзі Гіллан, продемонстрував свою неадекватність. У нього на перших порах виникла проблема з підбором вокаліста, який би його повністю задовольнив. Перебравши з десяток варіантів, він не придумав нічого іншого, як одного ранку припертися до Ієна в його помешкання і запропонувати тому місце в “Rainbow”. Гіллан був просто ошелешений цією пропозицією, бо глибокі антагонізми, що виникли між ним і гітаристом “з мурахами в голові”, нікуди не зникли. Отримавши відкоша, Блекмору просто пощастило, бо після тривалих пошуків він таки знайшов справжній діамант – Ронні Джеймса Діо з американської групи “Elf”. Той “вистрілив” у повну силу лише в другому студійному альбомі “Rising” групи “Rainbow”, датованому 1976 роком. Саме Діо привніс у стилістику “Rain- bow” тематику середньовічного фентезі, замків, чаклунів та філософської боротьби добра і зла. Його здатність переходити від оповідної м’якості до потужного, майже оперного “реву” зробила його одним із найвидатніших вокалістів в історії рок-музики. А що ж Гіллан? Саме в “Ri- sing”, на думку багатьох музичних критиків, йому вдалося реалізувати власне бачення “неокласичного” року, яке він почав розвивати ще в “Deep Purple”. Приміром, в композиції “Starga- zer” тривалістю 8 хвилин 26 секунд його соло з використанням фригійського ладу створило той самий “східний” колорит, який багатьма сприймався візитівкою гурту “Rainbow”. А запросивши до групи феноменального ударника Козі Пауелла, на жаль, уже покійного, альбом “Rising” набув ще й монументальної потужності. Заочне творче змагання між Гілланом і Блекмором тривало десятиліття, аж до 1984-го, коли члени групи “Deep Purple” вирішили знову об’єднатися “золотим складом” для запису культового альбому “Perfect Strangers”. Упродовж цього часу Гіллан випустив із групою “Ian Gillan Band” чотири альбоми. Потому він змушений був розпустити колектив музикантів, бо, як стверджує він у книзі, ті схилялися і далі створювати композиції в стилі ф’южн замість жорсткого року, до якого прагнув Ієн. Взагалі треба віддати належне талановитому в усіх відношеннях рок-вокалісту: його ніколи, за великим рахунком, не лякала якась невідомість, непередбачуваність або непрогнозованість. Чи це стосувалось творчості, шлюбу (тричі був одружений) чи матеріального благополуччя. Сміливі, а головне вчасні рішення сприяли його успіху у сфері музичного бізнесу. Підтвердженням цьому може слугувати наступний його проєкт – утворення в 1978 році нової групи з лаконічною назвою “Gillan”, яка записала за час свого існування аж 13 альбомів! Найбільш успішними зних можна вважати
“Mr.Universe”, “Glory Road”, “Future Shock” і “Magic”. Саме альбом “Ma- gic” 1982 року виявився останнім в дискографії групи “Gillan” з кількох причин. У Гіллана виникли проблеми зі здоров’ям, про які він в деталях розповідає в одному з розділів книги. Роки виснажливих турів практично по всьому світу та специфічна техніка співу вокаліста призвела до серйозного пошкодження голосових зв’язок, відтак лікарі наполягали на негайній операції та тривалому періоді реабілітації. Крім того, альбом “Magic” не став прибутковим, в результаті музиканти не отримали сподіваних гонорарів, що в підсумку остаточно деморалізувало колектив групи “Gillan”. Вже вкотре вокаліст зазнав фіаско, але Боже провидіння, вибачайте за патетику, знову вберегло його від повного краху. Опинившись на початку 80-х не при справах, несподівано надійшла пропозиція від лід-гітариста Тоні Айомі взяти участь у записі альбому “Born Again” в якості вокаліста замість Роні Джеймса Діо, який встиг попрацювати не лише з “Rainbow”, а ще і з “Black Sabbath”, вирішивши нарешті зайнятися сольним проєктом. Гіллан з почуттям гумору розповідає, як йому довелось підлаштовуватися під характерний стиль виконання групи, яка, на відміну від “Deep Purple”, утверджувала не хард-рок з елементами класики та джазу, а хеві-метал та прото-дум. Окрім того, Гіллан змушений був вивчити репертуар “Black Sabbath”, де були такі хіти, як “Paranoid” і “War Pigs”, і який завжди відпрацьовувався у гастрольних турах, спрямованих на підтримку випущених альбомів. Доходило до смішного, коли Тоні Айомі і його колега – бас-гітарист Гізер Батлер – для створення відповідної атмосфери на концертах вимагали від Гіллана виступати в одязі, де переважали темні кольори. Ієн це прохання свідомо проігнорував, бо його вернуло від будь-якого смутку, потойбіччя, трауру – всього того, у що “бавилися” “Black Sab- bath”. Айомі і Батлер, у свою чергу, навідріз відмовилися включити в сетлісти бодай кілька відомих авторських хітів Ієна з альбомів “Deep Purple”, крім одного – “Smoke On The Water”. Було ще кілька курйозів, про які згадує в автобіографічній книзі автор, які йому таки добряче попсували нерви. Сміх сміхом, але альбом “Born Again” з 9-ма композиціями у виконанні Ієна Гіллана, після виходу в серпні 1983 року, досяг 4-го місця в чартах Великої Британії та потрапив у топ-40 США, що стало для “Black Sabbath” найбільшим комерційним успіхом за багато років. Попри ці здобутки, особиста участь у записі альбому із символічною назвою “Born Again” (“Заново народжений”) ніби повернула Гіллана у вищу лігу світового року. Мабуть, під враженням не-
Зовнішнє оформлення конверту платівки альбому “Child In Time” групи “Ian Gillan Band”, випущеного лейблом звукозапису Polydor Records
абиякого успіху і значного розголосу, пов’язаних із участю Гіллана у записі альбому “Born Aga- in”, колишні продюсери “Deep Purple” знову вирішили реанімувати групу для реалізації нового комерційно привабливого проєкту. “Perfect Strangers” виявився тим альбомом, який було записано в 1984 році за участі Річі Блекмором, Ієном Гілланом, Роджером Гловером, Джоном Лордом, Ієном Пейсі після того, як головний герой нашої розповіді залишив склад групи. Альбом став платиновим у США і Канаді, а світове турне на його підтримку виявилося напрочуд прибутковим. На хвилі успіху гурт спромігся записати ще два альбоми у цьому ж складі – “The Hause of Blue Light” в 1987-му і “Nobody’s Perfect” в 1988-му. Назву “Nobody’s Perfect”, що в перекладі означає “Ніхто не ідеальний”, можна потрактувати як своєрідний жарт над внутрішнім конфліктом у групі між Блекмором і Гілланом, який спалахнув з новою силою у процесі запису альбому і під час попередніх концертних турів. Знову, як і вперше на початку 70-х, Ієн програв це “перетягування канатів” з Річі, що призвело до його звільнення і появи в “Deep Pur- ple” чергового рекрута-вокаліста. Якось в одному з інтерв’ю Гіллана спитали, як він ставиться до вокалістів, яких ввели до складу “Deep Purple” після його відходу з групи. Ієн з почуттям гумору тоді відповів: “А як би ви почувалися, якби побачили свою кохану з іншим?..” Нагадаємо, вокалістами в групі в різні роки були Девід Ковердейл, Гленн Г’юз, Джо Лінн Тернер, а до них Род Еванс. Кожен із них зробив вагомий внесок у зростання популярності ансамблю, привніс інший стиль співу в альбомах і на концертах. Але ніхто зних так і не перевершив Гіллана, ім’я якого завжди в середовищі фанів асоціювалося винятково з “Deep Purple”. Завдяки його унікальному голосу і особливій манері виконання групу можна було одразу виокремити серед сотні, тисячі інших подібних рок-груп, які в 70-х і 80-х буквально заполонили музичний ринок світу. Коли Ієн вдруге випав зі складу “Deep Purple”, судячи з його біографічних записів, він довго не засмучувався, а практично одразу розпочав роботу над записом студійного альбому “Naked Thunder” під власним ім’ям і прізвищем. Якщо подивитися на склад запрошених музикантів під цей проєкт, то в ньому фігурує американський гітарист Стів Морс. Забігаючи вперед, зауважимо, що саме він став надійною підпорою для Ієна Гіллана, коли він вже втретє за свою музичну кар’єру знову повернувся до “Deep Purple”. Після запису “Naked Thun- der”, а через два роки ще одного сольного альбому “Toolbox”, Гіллан, як завжди у таких випадках, розпочав світове турне, яке привело його і в Україну. Ось як він описує своє перебування в Запоріжжі, де з аншлагом відбувся концерт за його участі: “У Запоріжжі, місті на березі Дніпра, за кілька кілометрів униз за течією від Києва (Ієн, напевно, погано орієнтується в нашій географії, бо відстань між двома містами водним шляхом становить 550-600 км. – Авт.), нас запросили на шашлики. Як виявилося, тамтешні нащадки козаків не вельми полюбляють киян, тож коли я виголосив тост за нових друзів і згадав назву столиці, де ми виступали за два дні до того, серед господарів пронеслося невдоволене бурмотіння”. Було ще кілька спостережень з боку рок-зірки за місцевою специфікою, кому цікаво, може прочитати у книжці, але від себе відреагуємо на процитоване: регіональний егоїзм завжди шкодив державі Україні у найбільш переломні періоди її історії. Прикро, що він і тут проявився на побутовому рівні в присутності англійця, який вперше у своєму житті потрапив до історичного центру українського козацтва. Цікаво, чи знали недоброзичливці міста, де живуть кияни, що воно оспіване у знаменитому альбомі “Pictures at an Exhibition” 1971 року англійської супер-групи “Emerson, Lake&Palmer”? Композиція “The Great Gates of Kiev”, яка вінчає цей легендарний альбом, є фінальною частиною сюїти Модеста Мусоргського, талановито інтерпретованої трьома віртуозами виконавцями – на органі, електрогітарі й ударних. У виконанні ELP ця музика звучить надзвичайно урочисто і монументально. Зі стовідсотковою впевненістю можна стверджувати: Гіллан чув цей музичний твір, який однозначно сформував у нього позитивне уявлення про тисячолітню історію столиці Київської Русі, а тепер незалежної суверенної України. Гіллан зізнається на сторінках своєї біографічної прози, що коли йому вчергове на початку 90-х запропонували повернутися до “Deep Purple”, надіславши одного дня факс з відповідним текстом, у Ієна після його прочитання “бризнули сльози з очей”. Здається, він не просто щиро любив цей гурт, а завжди вкладав власну душу в кожну виконану ним пісню з багатющого репертуару ансамблю. З великою вірогідністю можна припустити, що десь на підсвідомому рівні на той момент у нього визрів задум остаточно поквитатися з Блекмором і нарешті довести всім, хто насправді має цінність для
Театр · “З’ясувалося, що багато відомих у світі джазменів або їхні родичі походять з України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
майбутнього “Deep Purple”. Влітку 1993 року “класичним складом” був записаний чотирнадцятий за рахунком альбом “The Battle Rages On…”. Його назва “Битва триває…” знову, які попередні альбоми “Deep Pur- ple”, відлунювала певну символіку, ніби натякала, що нічого не скінчилося у протистоянні двох яскравих особистостей – Гіллана й Блекмора, які досі претендували на одноосібне лідерство у групі. І тут читач підходить до кульмінації в книзі “Автобіографія вокаліста Deep Purple”. Вона сталась у місті Бірмінгемі, де гурт виступав із концертом на підтримку “The Battle Rages On…” 9 листопада того ж року. Прямо під час виконання композиції “Highway Star” Блекмор, проходячи повз Гіллана, коли той співав на сцені, замість того, щоб просто грати на гітарі, вихлюпнув склянку води прямо в обличчя Ієну. Той стримався і ніяк не відреагував на хамський вчинок гітариста. Але цим все не скінчилося. Коли зазвучала наступна пісня “Black Night”, він просто пішов зі сцени і за її лаштунками влаштував справжній дебош, виливши відро води на оператора, котрий знімав концерт, а заодно і на дружину Гіллана, яка спостерігала за виступом чоловіка. “У цей час я на сцені співав і думав: “Що там у біса коїться? – згадує у книзі Ієн. – Зрештою я відключив мікрофон і пішов за лаштунки, де побачив Б. (повне ім’я Брон. – Авт.) у сльозах”. Лише настійливі вмовляння дружини Гіллана продовжити концерт, по суті, вберегло від фізичної розправи Блекмора. Після цього інциденту сталося те, що мало статися: Князь Темряви, як поза очі називали Гіллан і його друг Гловер лід-гітариста “Deep Purple” Річі Блекмора, остаточно перейшов своєрідний рубікон, полишивши назавжди засновану ним рок-групу. Його з часом замінив спочатку американський гітарист-віртуоз Джо Сатріані, а потім вже згадуваний Стів Морс, котрий став найтривалішим гітаристом в історії “Deep Purple”, провівши в гурті 28 років! Разом з ним ансамбль записав 8 студійних альбомів. 8 квітня 2016 року “Deep Pur- ple” ввели до Зали слави рок-н-ролу. Серед запрошених на урочисту церемонію були Гіллан, Гловер, Пейсі, а також інші вокалісти й музиканти, які в різні роки виступали у складі рок-групи, – Кавердейл, Г’юз, Морс, Ейрі. От тільки на сцені Barclays Center у Брукліні (Нью-Йорк) двох головних осіб, так само причетних до цієї знаменної події, не вистачало – Джона Лорда, який, на жаль, помер чотирма роками раніше, і Річі Блекмора, котрий проігнорував запрошення взяти участь у заході. Здається, він і досі не відчував за собою вини за те, що сталося між ним і Ієном Гілланом, та й за великим рахунком з іншими членами гурту “Deep Purple”, в минулому столітті.
___________ *Арпеджіо – спосіб виконання звуків акорду не одночасно, а по черзі, один за одним, найчастіше у висхідному або низхідному порядку. **Секвенція – музичний термін, що означає повторення мелодичного або гармонічного мотиву на різних висотних рівнях (вгору або вниз).
Театр · “З’ясувалося, що багато відомих у світі джазменів або їхні родичі походять з України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж
– Тема, порушена у виставі, надто важлива й актуальна, – переконана режисерка-постановниця, заслужена артистка України Ірина Стежка. – Валерія та Варвара Чайковські показали мені матеріал, з якого треба було зробити виставу. Там були переважно документальні тексти. Я додала у сценарій романтичні тексти, щоб виділити любовну тему героїв. Валерія і Варвара здійснили значну пошукову роботу. Багато речей залишилося за кадром. Ми не могли перевантажувати наше дійство документальними деталями. Все треба було робити в мізансценах, русі. Потрібно було залишити те, що людина може опанувати в художньому вимірі. З Валерією Чайковською знайома давно. 15 років ми грали разом у виставі “Моральність пані Дульської” дві головні ролі: вона – Дульську, а я – Юлісевич. Багато років працюємо в Київському академічному театрі юного глядача на Липках. Це дуже талановита, прекрасна актриса, має великий творчий доробок. Вона надзвичайно інтелектуальна, глибока, добра людина справжній майстер своєї справи. З Варварою Чайковською працювала вперше. Варвара співачка, у неї до війни був свій джазовий гурт. Має тонкий музичний слух, необхідний для цього стилю. Це для нас було дуже важливо, адже саме через її спів глядач знайомиться з красою пісень наших героїв. Робота над виставою найбільше запам’яталася пошуком. Це була експериментальна робота. Немає п’єси, і треба було самим щось придумувати. Коли працюєш над п’єсами або адаптуєш літературний художній матеріал, то відштовхуєшся від автора. З документальним текстами набагато складніше. Такого ще ніколи не робила. Тому було дуже цікаво. Принагідно хотіла б подякувати художньому керівнику Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, народному артисту України Олексію Кужельному за те, що дав нам можливість репетирувати у приміщенні театру і випустив цю експериментальну роботу. Глядач чує у виставі два чоловічих голоси, на яких теж лежить велике навантаження. Як відомо, у житті Ренати було двоє чоловіків. Голос Богдана Весоловського більш м’який, творчий. Його озвучує заслужений артист України Ігор Пісний. А другий – більш жорсткий, це військовий генерал (озвучує Артем Чалий). Тобто ми намагалися підібрати голоси, схожі на голоси доленосних чоловіків у житті героїні. Використовуємо багато відео. Це справжні кадри Львова початку минулого століття. Архівні відео В. Андерса (чоловіка героїні), а ще фотографії людей, про яких ми говоримо. І реальні відео першої та другої світових воєн. Все це шукали в інтернеті. Актриси – мати й дочка. Валерія і Варвара дуже схожі між собою, і я це використала. Вони грають Рену (героїню) у дорослому і молодому віці. Ця вистава створена не в традиційному форматі, тому і костюми більше як натяк, міняються лише елементи. Ми не знали, як відреагує глядач, адже вистава побудована на асоціативному ряді, образних мізансценах, які кожен розшифровує по-своєму у власній уяві... І коли глядач щиро, сердечно прийняв нашу роботу, ми були дуже зворушені. А ось що розповіли самі вико+ навиці. Валерія Чайковська, народна артистка України: “Ірина Стежка вже згадувала про те, що вона була актрисою Київського театру юного глядача на Липках і ми там грали у виставах як партнерки. З нею було дуже цікаво спілкуватися і працювати. Потім вона змінила свою історію – вступила до Київського театрального інституту на режисуру. Після закінчення навчання поставила у нашому театрі кілька вистав. Зокрема, комедію “Обережно, жінки” та дитячу виставу “Вождь червоношкірих”. Виставу “Вождь червоношкірих” нещодавно поновили, вона користується великою популярністю. У новій виставі пані Ірини про Шерлока Холмса я граю місіс Гадсон. Мені хотілося, щоб саме Ірина Стежка зробила з нами цю виставу в “Сузір’ї”. В Ірини метафоричне мислення, вона фантазерка, завжди знаходить вихід з будь-яких ситуацій. У неї може бути несподіваний поворот і несподіване рішення. Мені все це дуже подобається. Ми з донькою закохалися в цю історію, цей матеріал. Звернулися з ним до художнього керівника Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” Олексія Кужельного. Вже багато років у цьому театрі я граю у виставі “Оскар Богу” Еріка-Еммануеля Шмітта. Ми з Олексієм Павловичем у дружніх творчих стосунках. І він погодився прийняти нас із цим матеріалом. Після того, як Ірина блискуче поставила виставу про Шерлока Холмса, я вирішила запропонувати їй цей матеріал. Вона прочитала і сказала: “Я буду з вами працювати”. Для неї це був виклик. Нас із Варварою зачепила ця унікальна історія талановитої жінки. Вона пов’язана з появою українського джазу. Рената Яросевич потрапила в це середовище. А потім ще й історія кохання. Я зрозуміла, що кожен у цій історії знаходитиме свою тему. Хтось слідкуватиме за історією кохання, комусь будуть цікаві музичні теми, а комусь – історія, як Україну вивертали, розрізали, били. Зацікавить, яким було історичне середовище того часу і не тільки того. Думаю, що ця тема прозвучить актуально через події, що відбуваються зараз. Для мене історія цієї жінки була як відголосок всіх тих історій, які відбувалися з діячами української культури. Замислююся над тим, яка була б у нас країна – освічена, духовна, висококультурна, якби їх не знищували і не виганяли з України. Щодо музики. У моєї доньки була своя група. До війни вони давали концерти. Варвара розуміється на різних музичних напрямках, співає англійською мовою. Подумала, що зробимо з нею виставу вдвох. Як актриса я прагну весь час змінюватися і не грати себе. Змінюватися завжди цікаво. І такі режисери, як Микола Мерзлікін та Костянтин Дубінін, просто змушували мене змінюватися. Я грала Попелюшку, і раптом мені дають Дульську чи мадам Журден. Тобто діапазон був дуже широкий. А в новій виставі, напевно, все-таки є частина мене. Бо це документальний матеріал. І без мене, мого ставлення до цієї історії зіграти просто неможливо. І, мабуть, ми й не маємо на це права. Ми виходимо на сцену – іу нас має бути своє ставлення до ситуації. Коли я втягуюся в матеріал, то відчуваю, що ця історія відбувається зі мною, з моїми предками-поляками. Я виходжу на сцену зі своїм ставленням, а не відсторонено. Проте деякі речі хотілося розповісти від своєї героїні. Я фантазувала. Я не знала Богдана Весоловського, але пізнала його через музику. Людина, яка не любила, не могла б створити такі пісні, таку музику. Він писав шматками свого серця. Коли ти чуєш цю музику, співаєш, то приходить відчуття, що ти його знаєш. Що ти його зустрічала, любила, проводжала, що ти його не діждалася. Будемо з Варварою й надалі працювати над виставою, над образами. Ми знаємо, що і як ще треба допрацювати. Хочеться, щоб глядачі ставали співучасниками нашої історії”. Варвара Чайковська: “З мамою грати разом ще не доводилося. А загалом це моя друга роль у музично-драматичному жанрі. Це дуже цікаво. Першою була роль співачки Емі
Вайнгауз, а друга – Рени Яросевич. Мама її грає, коли вже вона мала ім’я Ірена Андерс та здобула успіх і популярність. А я граю її дитинство, мрії, надії, сподівання. Для мене це дуже цікава робота. Це була колективна творчість. Режисерка Ірина Стежка з моєю мамою великі подруги. Вони багато працюють разом. А оскільки я не тільки актриса, а ще й музикант, то виникла ідея зробити щось на перетині драматичного і музичного мистецтва та історичного контексту. Сьогодні молодь починає для себе відкривати українську філософію, українську поезію, український джаз. З’ясувалося, що багато відомих у світі джазменів або їхні родичі походять з України. Наприклад, вихідцями з України були батьки Джорджа Гершвіна, а мати Дейва Брубека народилася в Києві. Я знала все це ще до того, як приступила до дослідження творчості Рени Яроскевич. Мама сказала: “Про американців ми вже знаємо, поговорімо ж про наших музикантів, які творили у 20–30-х роках минулого століття”. Тож вирішили розповісти про “Ябцьо-джаз”, який можна вважати першим джазовим оркестром України. Я намагалася відсторонитися від образу героїні. Натомість прагнула краще вивчити тогочасне життя Львова, що було близьким для цих виконавців. Ми дуже хвилювалися перед виставою. Ця тема надзвичайно важлива з погляду нашого сьогодення. Ці твори вже виконуються, а ми одними з перших вирішили зробити виставу. Велика подяка Ірині Стежці за те, що вона перетворила цей матеріал на драматичне дійство з чіткою сюжетною лінією. Мені б хотілося продовжити свій досвід участі у музично-драматичних виставах. Перетин музики з драмою дуже цікавий. Такі творчі експерименти люблять багато акторів і не лише в Україні. Дуже приємно працювати на сцені разом з мамою, Валерією Чайковською. Вона надзвичайно талановита актриса. Я бачила її в різноманітних ролях. Мама вміє бути і ліричною, і веселою, і трагедійною, і комічною. Це справді народна артистка України. Що більш професійний актор, то цікавіше з ним працювати”.
У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулася прем’єра вистави “Мій перший джаз”. Це історія життя й кохання неймовірної українки Ренати Яросевич-Богданської – Ірени Андерс, співачки, кіноакторки, дружини генерала Війська Польського Владислава Андерса. Вистава оформлена в музично-джазових “спогадах”.
16 Культура без провінції · “Саме через культуру, освіту, мистецтво й людські історії світ відкриває справжню Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Інна ЧЕРВІНСЬКА, докторка педагогічних наук, професор Карпатського національного університету імені Василя Стефаника
Метою проєкту є знайомство студентської молоді із успішними випускниками університету, які сьогодні гідно представляють Україну у світі. Проєкт створює унікальний простір відкритого діалогу, професійного натхнення, культурного обміну та осмислення сучасних викликів через призму особистого досвіду. 5 травня 2026 р. в межах проєкту відбулася творча зустріч “Відкриваючи світ: місія українки через культуру, волонтерство та дипломатію” з випускницею 1994 року музично-педагогічного факультету нашого університету за спеціальністю “Музика і методика виховної роботи” – Лесею Королик-Бойко, почесною Амбасадоркою Івано-Франківська, Послом Миру, Амбасадором української культури і мистецтва, головою Культурно-просвітницької організації “Mist–Il Pon- te”, Міжнародної організації “Поступ жінок–мироносиць у діаспорі”, заслуженою діячкою естрадного мистецтва України, культурною та громадською діячкою. Леся Королик-Бойко – лавреатка престижних мистецьких премій, володарка міжнародних нагород, активна учасниця та членкиня журі українських і міжнародних мистецьких конкурсів, яка своєю багаторічною діяльністю популяризує українську культуру у світі. Цьоріч мисткиня презентувала свій перший сольний альбом “Барви душі”, а нещодавно взяла участь у пісенному фестивалі “Шлягер року”, що проходив у місті Києві. Водночас особливе враження на учасників зустрічі справила не лише професійна й творча діяльність гості, а й її людська щирість, внутрішня сила та глибока відданість Україні. У постаті Лесі Королик-Бойко гармонійно поєднуються жіночність і незламність, професійне покликання й громадянська місія, любов до рідної землі, культури, родини та українських духовних цінностей. Подія об’єднала студентів, викладачів, митців, громадських діячів та всіх, кому близькі теми культури, духовності, міжнародної підтримки України й ролі українців у сучасному світі. Під час зустрічі йшлося про силу української культури як інструменту культурної дипломатії, значення мистецтва у формуванні позитивного іміджу держави, волонтерську місію українців у час війни, а також про відповідальність кожного за збереження національної ідентичності. Особливу атмосферу заходу створили щирі спогади гості про студентські роки, роздуми про життєвий шлях, еміграцію, багаторічну міжнародну діяльність та служіння Україні далеко за її межами. Надзвичайно емоційно прозвучали слова про те, що саме далеко від Батьківщини людина особливо гостро усвідомлює цінність рідної мови, пісні, культури та власного коріння. Учасники зустрічі мали мож-
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
ливість не лише почути унікальний професійний і життєвий досвід, а й поставити запитання щодо сучасних викликів, міжнародних культурних ініціатив, ролі молоді у формуванні позитивного образу України у світі. В очах студентів відчувалася щира зацікавленість, відкритість до діалогу та бажання бути причетними до творення майбутнього держави. Емоційним акцентом заходу стали пісні “Україно – це ти і я” та “На рідну землю повернусь” на слова Юрія Піжука, музику Ростислава Галагана, які глибоко торкнулися сердець присутніх і стали символом духовного зв’язку з рідною землею. До заходу долучилися викладачі університету, представники мистецької спільноти, громадські діячі, митці, здобувачі освіти різних спеціальностей, випускники та друзі університету. Серед гостей панувала особлива атмосфера щирості, духовної єдності та зацікавленого діалогу, адже кожен мав можливість не лише почути надихаючу історію успіху, а й відчути силу живого людського спілкування та культурного єднання.
Особливо цінною стала присутність творчої інтелігенції, науковців, колег і партнерів, які своєю діяльністю активно підтримують розвиток української культури, мистецтва та освіти. Адже зустрічі такого формату формують середовище взаємної підтримки, професійного зростання та духовного розвитку молоді, утверджуючи університет як важливий осередок культурного й інтелектуального життя Прикарпаття. Своєю присутністю захід підтримали викладачі, колишні однокурсники, знані митці, освітяни, громадські активісти та друзі, серед яких Галина Стасько, Марія Ортинська, Світлана Овчарова-Суховій, Юрій Піжук, Іван Гаврилович, Оксана Ковальчук, Ірина Курилів, Віра Дрінь, Марія Федунь, Людмила Бабій, Віолетта Дутчак, Ігор Дем’янець, Зоряна Ленів, Леся Качмар, Оксана Риндич, Марія Починок, Лариса Корж-Усенко, Ганна Сав’юк, Любов Дутчак, Ольга Ледо-Гала-
Інна Червінська (ліворуч) та Леся Королик-но (Мадрид, Іспанія) та багато інших, хто своєю щоденною працею утверджує українські цінності, культуру й духовність Щира вдячність ректорці університету Валентині Якубів, проректорці Наталії Бєловій, директору Навчально-наукового інституту мистецтв Володимиру Федораку за підтримку ініціативи та розвиток культурно-освітнього простору університету. Окрема подяка відділу взаємодії зі стейкхолдерами університету та його керівниці – Тетяні Микитин, усім організаторам проєкту за високий рівень проведення події, теплу атмосферу й увагу до розвитку студентської молоді. Для мене як модераторки зустрічі ця подія стала ще одним підтвердженням того, що українська культура сьогодні є потужною силою єднання, духовної стійкості та міжнародного діалогу. Саме через культуру, освіту, мистецтво й людські історії світ відкриває справжню Україну – сильну, талановиту та нескорену. Проєкт “Гостьові студії” вкотре довів: успішні випускники університету є не лише професіоналами своєї справи, а й носіями українських цінностей, які формують позитивний образ України у світі та надихають молоде покоління на активну громадянську й професійну позицію.
У Карпатському національному університеті імені Василя Стефаника за ініціативи ректора – професора Валентини Якубів триває реалізація нового університетського проєкту “Alumni Insights: гостьові студії”.
16 Культура без провінції · “Саме через культуру, освіту, мистецтво й людські історії світ відкриває справжню Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Культура без провінції · “Саме через культуру, освіту, мистецтво й людські історії світ відкриває справжню Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ