Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Бджола, ідеальне диво Бога, – прообраз небесної людини – втілює небесної Любові мед. Це Любов мільйонів і мільярдів вольт”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Політ бджоли

Слово Просвіти, №18 за 2026 рік

Євген ПАШКОВСЬКИЙ В день, коли найменше ждеш, прогледівши очі, в тихий, налитий сонцем, прогрітий за-полудень сад починає розцвітати. То там, то там зорею в сутіні темно-сірого гілля спалахує цвітина. Вона прокидається й не вірить, що вже цвіте, деревам сниться, що вони ще сплять, так розморено стає в природі. Теплий затишок від переддощових хмар стає ще тепліший, по-літньому нагрітий, він цілує в заплющені очі кожну квіткову бруньку, всьому радий, він всьому, до чого доторкнеться, хоче вдихнути тепло. Від бруньки до бруньки він говорить їм те, чого так довго ждали, і відходить помилуватись, як кожна спалахне чистим дитинним усміхом пробудження. Квітка, яка розцвітає, сповнена відчуття, що їй вічно цвісти. Уся весна, усе життя попереду. Любов, яка пробуджує її, дарує відчуття вічності попереду. Бджоли, ще зранку провідавши, де краще зацвіло, летять з льотків мало не цілим роєм, летять не в сад, невідомо куди, летять їм одним відомим маршрутом, інші, назустріч їм, несуть на ніжках пилок, а ті, що без пилку в корзинках, несуть нектар, і ті, і ті – натомлені й щасливі. Ні вітер, ні холод їм вперше не заважають летіти. Старі і молоді, давно окріплі після обльоту, вони летять змішаним летом, туди й сюди, а самі потомлені сідають на землю перед вуликом, на теплі дашки, не боячись замерзнути. Вулик пильним оком круглого верхнього льотка бачить те, що розцвітає поряд, він, як і садівник, хоче показати, щоб летіли туди, бджола ж бачить те, що цвіте в її пам’яті, спішить віддати нектар і летить туди, звідки щойно прилетіла. Там, знають вони, їх п’янитиме не нектар, щось більше нього. Всю ніч вулик дивився за внутрішніми роботами: бджоли-то чистили комірки, то годували розплід, то випаровували нектар, то вентилювали випар на льотку, він знав їх кожну – і кожну обіймав турботою про них. Час, коли всі бджоли вдома, був кращими його годинами. Вулик був старий і знав, яке коротке їх життя. Вулик і бджоли жили одним життям, і вулик беріг його, як міг. Загинуть бджоли, мурахи нанесуть в нього землі, і загине він. Зранку він перемикався на зовнішнє бачення: схід сонця вже говорив йому, яка буде погода, летіти чи не летіти бджолам. Першими вилітають розвідниці, а коли повертаються, розказують іншим. Квіти по берегах ждуть тремтячими антенами, як ті, хто не знають, чи їм подзвонять, ждуть і ждуть, ніхто не летить, і вони сильніше випромінюють флюїди. Золоті частки самі летять назустріч бджолам. Бджоли-розвідниці облітають луги, поля, яри, обсаджені аличею, ще нерозквітлі посадки. Прилітають і танцем сповіщають на льотку, де краще зацвіло, куди летіти. Потоком з невичерпного потічка бджоли летять і летять із вуликів. І все навкруг сповнюється піднесенням і радісним, захопленим летом. Усе навкруг – прості дерева, розквітаючі сади, поля в зелених гривках вруни – готові в унісон співати з ними. Бджола о такій порі не хоче жалити: все справжнє жадібно хоче любити життя і нести користь. Сила, яка рухає бджолою, сильніша атомної, сильніша всього, всіх стимулів, які рухають людиною, що давно втратила її. Рухома нею бджола летить і зношує себе в радісному самозабутті, в захопленні від корисної іншим роботи. Сама вона майже не скористається нею. Але це ні стільки не зменшує її працелюбства і пориву, її відданості справі. Бог створив її за мільйони років як докір тим, хто можуть працювати тільки за вигоду і гроші, на себе-своїх, не маючи щастя з того. На радість Богу вона спішить принести Користь. Що з того, що її життя коротке – знає вона – її радість більша втіхи того, хто живе для себе. Для задоволення смакових рецепторів і всього, про що їй огидно думати. Хай думає, що все має. Він нічого не має порівняно з нею. Її пам’ять за мільйони років утримує долю їх всіх. Цілих континентів таких. Вони всі вважали себе правильними, практичними, великими, розумними, сильнішими, кращими неї, і де вони, і де вона? Летить, думаючи про них, бджола. Ті ріки, ліси, степи, які застала вона, стали висохлими ярами, чагарниками, отруєними полями. Там все, що ніжно-запаморочно пахло колись, пахне не так, віє смертю. Ті континенти, де жили вони, давно в череві океану. Все від побільше собі, більше в себе – знає бджола – це кінчається завжди однаково. Вона бачила це не раз. І летить скоріш, робити Добро, вірна принесенню Користі. Бог наділяє її частиною Себе – Силою Любові – і тим максимально тримає на землі. Уражені зрадництвом – вірні собі – вірності не мають, знає бджола, і стільки ж мають Любові й щастя. Вони шукають його в житті для себе-своїх, де ніколи не ночувало воно. У володінні чимось, де його ще менше. У всіх цих обманках для легковірних. Бджола летить, не знаючи того, що її несе долоня Бога. Невпинна, нездоланна, радісна самовіддачі сила – Любов, що віддає себе – робить її сильнішою від усіх, хто може робити за гроші, задля подразнення рецепторів. Летить від квітки до квітки, від дерева до дерева, летить опилити їм сади, як не опилять всі вони. Летить, щоб все плодоносило й цвіло на радість Богу. Летить невидима, непомітна, мала, безкорисна трудівниця, вона одна переробляє те, що не зроблять всі вони. Вони ніколи й не задумуються про неї. Вони вважають її божевільною, як кожну Божу істоту, що не живе для себе, як вони, одним земним. Та Сила, що живодіє в бджолі, робить її невтомною, безстрашною і майже безсмертною. В очах Бога вона краща, безмежно корисніша тих, хто отруює її. Бджола радує Його вірністю призначенню і користю Йому. І все, що робить корисне Йому, отримує життя взамін. Його Любов максимально продовжує життя тому, хто несе найменшу Користь Богу.1 В запалі весни бджола ніколи не думає про смерть, про те, що її змете і вистудить вітер – вона ніколи не вернеться в вулик – бджола летить і летить крізь пронизливий холод, морок низько навислих, чорнильно-синіх хмар, крізь буревій з дощем. Він пригинає до землі, хоче зробити такою, як всі. Долоня несе й несе безберегістю неба. Бог, як і все в природі, створив бджолу одним із прообразів Своїх почуттів. Бджола, ідеальне диво Бога, – прообраз небесної людини – втілює небесної Любові мед. Це Любов мільйонів і мільярдів вольт. Велика Любов робить її безстрашною, рішучою, залюбленою в політ, вірною Богу, відданою роботі і згораючою в ній. Ніщо інше не здатне зробити такою істоту, ніщо, крім мільйонів і мільярдів одиниць її. Безстрашність, жертовність, відданість справі викликані нею. Навіть агресія в захисті гнізда, запасів меду, прообразує цю рису Великої Любові – віддавати себе, жертвувати собою, діяти як вічна істота. На віддачу. Вічне Любові все сповнене нею робить вічним. Все неімуще значної Любові труситься за життя і одержиме гребти під себе. Любов, насолода небесності, невловима йому, воно вбачає радість в подразненні смаку й сверблячці нижньої чакри. Воно живе з Енергії, принесеної іншим. Нести нектар, привносити небесне, призначення бджоли, вся радість її в тому. Вірна в малому, вона у всьому вірна.2 Заражене зрадництвом, невірне в малому, невірне завжди. Слабка Енергія робить вірною п’яти чуттям. П’яті, яку представляв Іуда. Їдець Хліба з Богом, Його Енергії, задер на Нього п’яту.3 Із взятої в Бога Любові повстає проти Нього. Протиставляє себе Йому. Слабку низькочастотну Любов – високовольтній Любові. Чуттєву Любов – беззавітній Любові. Земну Любов – небесній Любові. І тим позбавляє себе її. Бджола летить над посадкою в захаращі куп сміття, прикорені дерев обвиті, як полозами, рваниною целофанової плівки, летить над величезним сміттєзвалищем в білих уламках пінопласту, роздутих, сморідних тушах мішків, кульків, в смердоті гниття і ядучого диму, летить над маслянисто-фіолетовими калюжами там, над отруєним простором лугів, полів, де ніщо не цвіте; ось знову дибиться посадка, безлиста з посохлими й потрощеними вітром стовбурами, деінде зацвітає алича, маленьке деревце, але вітер за машинами змете бджолу, і вона тут не сідає; внизу неприбране гілля, шматки фольги, сидушки з поролону, бите скло, пластикові пляшки і сміття, вже наросла кропива крізь падолист; бджола летить над ярами, над долинами, розораними до самих рівчаків, в намулі змитого з полів чорнозему – одне сміття й сміття скрізь лепрою цвіте. Вона не бачила такого за мільйони років – і Бог її очима проклинає світ. Гранітно-сизі хмари рано ховають сонце. Вириваючись із них, воно жахтить в проламинах криваво-підземним вогнем, мов виверження вулкану, мов гнів, що розриває землю. Бджола встигає присісти на квітку і спішить скоріше летіти додому. На її ніжках ледь жовтіє пилок, це все,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин