Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Пріоритетним завданням і місією стало національно-культурне просвітництво, боротьба за “чуття єдиної родини” і національне збудження”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“І ходив би руським краєм, Українов, нашим раєм…”

Слово Просвіти, №18 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Такою світлою надією жив і творив вільнодумний Воробкевич. У ці травневі й дуже тривожні дні свідомий Український світ, передовсім Буковина, відзначають 190-річчя від дня народження Сидора Воробкевича. Війна і Воробкевич. У Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича у Шевченківській залі – конференція “Ізидор Воробкевич в історико-культурному просторі України”, яку розпочав вітальним словом ректор Руслан Білоскурський. Професори, воробкевичезнавці (Б. Бунчук, В. Антофійчук, В. Костик, О. Попович та ін.) “тримають” слово, пропонуючи на основі власних розвідок багатогамну світоглядну матрицю життєтворчості визначного національного Просвітника. Наукова бібліотека Федьковичевого Університету презентує зі своїх фондів унікальну книжкову виставку “Лірик і Буковинець”, відкриваючи нові й непізнані сторінки злетів “одного з перших жайворонків нашого народного відродження” (І. Франко). Запаливши своєю вірою, спраглістю до волі та вченістю вогонь правди на уярмленій землі, народолюбний Воробкевич, будучи вірний заповітам Святого Письма, ставши “будителем” національної свідомості українців, “не поставив його під посудину, але на свічник”, щоби його добре світло стало дороговказним для рідного народу. Український письменник, композитор, духівник, громадський і культурний діяч належить (разом із Ю. Федьковичем) до тієї славетної когорти діячівсоборників, що пропагували єдність українських етнічних земель, окремішність, суверенність і самодостатність українського народу, його культури, мови, історичної традиції. В історії такі постаті завжди відігравали ключову роль щодо збереження власної ідентичності, духовної і політичної суверенності, національної пам’яті. Особливо значущою видається творча праця Воробкевича в ті часи, коли народ, позбавлений своєї державності, упокорювався “іншими”. Задля національно-культурного, політичного, духовного, соціального вивільнення народу від чужинства, то замало було чинників розвитку тодішньої формальної освіти, культури, навіть церкви, бо їхнє тло творилося тодішніми панівними державними режимами, які зазвичай байдуже та вороже ставилися до задовільнення природних прав українства. Адже свідомість народу “чути себе українцями” в мові, культурі, вірі і традиції поставала найбільшою загрозою для колоністів будьякого штибу. Тому для Воробкевича пріоритетним завданням і місією стало національно-культурне просвітництво, боротьба за “чуття єдиної родини” і національне збудження, збереження і впровадження традиційної системи народного виховання, яке ґрунтувалося б на національних чеснотах та цінностях. Саме вони слугували для нього основою змісту народного виховання передусім молоді, головними принципами і визначальними напрямами для світоглядних орієнтирів у просвітництві та навчанні. У той період, коли Австрія (до “весни народів”) дрімала, “мов замерзлий ставок” (за Франком), рідну мову вичавлювали зайди-інородці, початкові “онімечині” школи здебільшого були недоступними для простого народу, який майже змирився з усталеним безпросвітництвом, прагнення “просвітити народ” для більшості “тонкошарової” інтелігенції видавалось химерною справою. Оскільки навіть сам народ, дійшовши до безнадійного стану, борячись за “виживання”, чинив прямо й опосередковано супротив “освіченості” своїх дітей. Українське малочисельне інтелігенство, вчительство, особливо сільське, перебувало в доволі приниженому статусі. Промовисто про цю майже безпросвітну долю писала в розлогій статті “Учительська доля” газета “Буковина” (1897 р., №4 від 5 січня). А починалася вона так: “Кого боги зненавиділи, того зробили педагогом”… Справді, не лише в давніх віках, але й при кінці ХІХ століття доля педагогів є гіркою. Бути сільським учителем – то бути вічним нуждарем. Учитель занятий від ранку до ночі. А селянин видить в учителю найгіршого ворога, що забирає в нього пастуха, няньку, безплатного наймита, а то ще й “до кари пише”. На вчителю яскраво сповняється пословиця: “За моє жито, ще й мене бито…” Така нужденність і неосвіченість завжди (при всіх колоніальних режимах) задовільняла насамперед зайдів-поневолювачів, бо темного та прохаючого легше тримати в стійлі. Той же Федьковичів часопис (1885) зазначав, що “у цілій Буковині ледве знайдено 10 учителів (80 шкіл), котрі вміють правильно по+руски (українському) писати”. Ще більш критично оцінював австрійський період щодо українськості відомий громадський діяч, голова “Руської Бесіди”, професор Є. Пігуляк: “На Буковині не було української нації, а були люди, що вживали української мови. Се були овечки, котрих стригли німецькі управителі. Свідомих дітей завмираючого українського народу можна було почислити на пальцях однієї руки”. А інший громадський очільник, гімназійний професор Є. Семака в статті “Два буковинських народних поети” напише: “Руська (українська) мова запровадилася лише 1869 року в Чернівецькій гімназії. Не було жодної української газети і товариства”. Тоді цим “народом ніхто не займався, інтелігенція не знала його, а він не знав інтелігенцію”. І ось такими Поетами, що розбудили Буковинську Русь, стали Федькович і Воробкевич. Цю невиправдану Богом несправедливість гостро відчував ще в молоді роки Сидір Воробкевич. Відомий письменник Осип Маковей так описує внутрішній протестуючий стан 23- річного юнака: “Ізидор Воробкевич нарікав у 1859 р., що він і його брат Григорій “понімчилися” і так свою націю та віру продали. Але ця записка радше була ознакою, що він починав навертатися до свого народу”. Очевидно, ностальгував за тим світлим, хоча й сирітським, “кіцманським” періодом, коли баба Параска співала давніх українських пісень, а дід Михайло розповідав йому дивовижні історії про звитяги опришків, гайдамаків, українського козацтва. Вони прищепили хлопцеві любов до рідного краю, його мови, традицій, історії. Маковей пише: “І. Воробкевич оповідає, що його на Українця виховали народні пісні та Шашкевича “Русалка Дністрова”. Те виховання зміцнило й розвинуло в ньому почуття народності, справило сильний і благодатний вплив на особистісні якості у ставленні до цих найвищих національних чеснот. Стаючи дорослішим, він ще переконливіше вважав народність найважливішим джерелом історичного буття етносу, народу, нації. Увесь цей націєтворчий скарб Воробкевич огранював своїм мистецьким талантом і творчістю, а ще – невтомною працею, працею… Саме ця ідея одержимої праці для народу живила його творчість, самозрощуючись як український просвітитель і будитель народного духу, на долю якого випало йти в перших рядах захисників української ідентичності, рідної мови, культури, шкільництва, на повен голос застерігаючи: “хто горнеться до чужого, того Бог карає…” Очевидці про цей приклад невтомної суспільно-громадської діяльності писали: “Щосереди і суботи ми сходилися в кімнатах “Руської Бесіди”, де під проводом професора музики, композитора і поета Ізидора Воробкевича (псевдонім Данило Млака), або професора д+ра Стефана Стоцького (Смаль+Стоцького) вивчали досить обширний репертуар руських пісень. Тоді наш хор в Чернівцях був найлучший, далеко лучший як німецький “Musikvere- in” або румунська “Armonia”. Будучи редактором літературного буковинського альманаху “Руська хата” (1877 р.), своїм головним завданням вважав об’єднати літературні сили всіх українських земель: Східної України, Галичини, Закарпаття, Буковини. Воробкевич вірно служив соборній ідеї “єднання русинів”, яку проголосив раніше Ю. Федькович. Активний член товариства “Руська Бесіда” (а також його голова), українського “Народного Дому”, академічного товариства “Союз”, голова першого “Руського літературно-драматичного товариства”, невтомний трудівник зросту й авторитету популярної в краї газети “Буковина”, він своїм талантом і українським подвижництвом закохував багатьох людей. Один із сучасників Касіян Богатирець у “Споминах про Ю. Федьковича” згадує, як вечорами разом із членами “Руської Бесіди” Федькович часто слухав пісні, написані Воробкевичем, зокрема: “Пробудилась Русь” (“Чом красна Буковина”), яку написав на честь створення “Руської Бесіди” в січні 1869 р. Не тільки прекрасна мелодика Воробкевичевого пісенного слова в цьому творі захоплювала Федьковича (“буковинського Шевченка”), але й пророчий клич до волі, правди, братньої любові, відродження часів славних і минулих, пошани рідного слова як національного скарбу задля того, щоби орати рідне поле. Оті знаменні слова пісні “Покажімо супостатам, що ще сила й воля в нас, / Що за правду силу й волю ми боротись все готов” могли народитися тільки в серці відданої Україні людини, а найвищу шану до неї міг презентувати такий вимогливий і чесний просвітитель, як Федькович. Адже саме цю пісню австрійська влада заборонила виконувати на концертах і публічно співати, вважаючи її “підбурюючою народ до повстання”. Любов до багатющої музичної спадщини Воробкевича ось уже третє століття українці зберігають як найдорожчий скарб, передаючи її в руки таким знаним шанувальникам і дослідникам його творчості, як Анатолій Кушніренко, Дмитро Гнатюк, Ярослав Солтис, Іван Дерда, Заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю… Воробкевичів дух завжди зримо й невидимо проникав у почуття й потаємні закутки людського серця. Письменник Михайло Івасюк (батько Володимира Івасюка) в “Монолозі перед обличчям сина” так описує те місце в Кіцмані, де він “сусідив” із Воробкевичевим обійстям. Коли в серці ставало “журливо і тоскно”, то з Володею вони “йшли на город, а звідти – у сад Воробкевича. Тут стоїть така тиша, що аж у вухах дзвенить”. Цим батько підкреслював, що національна родинна пам’ять про своїх визначних земляків мусить вічно супроводжувати їх буденні, святошні справи та духовні злети. Воробкевич – творець і борець українського Слова. Одразу ж після створення “Руської Бесіди” він серед тих, хто виборював у цісаря та буковинського сойму природне право українців на українську мову, вимагаючи (поруч з німецькою) дублювати нею документи й державні протоколи. Як культурний і релігійний діяч сповідував та обстоював ту політичну ідею, яку тоді проголошував почесний член Товариства, посол Віденського парламенту – буковинець М. Василько, який з 1919 року працюватиме послом УНР у Швейцарії та Німеччині. Його пересторога про небезпеку, що йде від чужих опікунів (московитів), які воліють насадити російський дух, російське письмо і російську мову, була надзвичайно близькою світогляду Воробкевича. Тому всіляко чинив спротив москвофільським проявам на Буковині, які зорганізовувалися і фінансово щедро підтримувалися представником росії у Відні (раєвським) та російським консулом у Чернівцях. Солідаризувався у протистоянні москвофільству зі своїм побратимом по “Руській Бесіді” священником Мартиновичем, який скаже: “Не москва, не чужі запомоги є нашим помічником, а власна праця…” Продовження на стор. 13

с. 13 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Поч. на стор. 2 Як і Федькович, був непримиренним до “московського монгольства”, стверджуючи ідеали національної свободи та обнадійливого майбутнього приневоленого Народу. Воля для Воробкевича була такою ж верховинною вартістю, що й для “Буковинського Кобзаря”, той же осуд і присуд зайдам незалежно від того, звідки приходить експансія, поневолення, упокорення людської свободи, він не волів бути ні онімеченим, ні зволощеним, а особливо – змосковленим. Високо поціновував у національній і світовій культурі тих, хто присвячував своє життя ідеалам свободи. Адже переклад ним 30 творів видатного румунського поета В. Александрі вмотивовувався і тим, що той був учасником визвольної боротьби під час європейської “весни народів”. Воробкевич “виховав” також двох видатних композиторів і музикантів – Є. Мандичевського і Ч. Порумбеску, віднайшовши в них не лише талант, а й дух вільнолюбства. “Добувати батьківської / І во+ лі, І слави!” стало найвищим зна+ Ольга МЕЛЕНЧУК, кандидатка філологічних наук, членкиня Правління Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Пам’ять про людину живе доти, поки її плекають у спогадах та згадують у спільній молитві. Уславлене в поетичному слові відомим українським вченим, членом НСПУ Богданом Мельничуком рідне село Олешків, що дало назву двом його поетичним збіркам “Олешківський меридіан” (1989) та “На ріках олешківських” (2007), назавжди збереже у пам’яті образ поета, який черпав силу і натхнення з його життєдайних джерел. У низці поезій Богдан Мельничук возвеличив історичну велич, духовну й природну красу рідного краю, куди повсякчас навідувався і до якого линув словом та думкою. “Мене колихало не море, не став, / На ріках олешківських я виростав…”, – саме ці віршовані рядки, які дістали пісенні крила, стали лейтмотивом урочистостей з нагоди присвоєння Олешківській гімназії імені Богдана Івановича Мельничука та відкриття меморіальної дошки на його честь на фасаді цього навчального закладу, що відбулися 2 травня. У період п’ятидесятниці прийнято молитвою поминати душі померлих. Зініційована адміністрацією гімназії на сільському цвинтарі панахида на могилі матері Богдана Мельничука – Параски Андріївни (1915–1972) – зібрала місцеве духовенство, рідних та близьких, викладачів кафедри української літератури філологічного факультету Чернівецького університету, місцевих вчителів, односельців, які вшанували пам’ять померлих родини Мельничуків. Цей день забарвився одночасно радістю і смутком. Олешківчани та гості урочистостей гостро відчувають наслідки російсько-української війни, бо в рідний покутський край повернувся на щиті загиблий воїн Руслан Бердник. Його пам’ять, як і чин усіх полеглих Героїв, вшанували хвилиною мовчання, об’єдменом для високого злету Слова і Музики С. Воробкевича, що творив не заради “чистого” мис+ тецтва, а задля справи пробуджу+ ючої української нації, засвідчу+ ючи про себе як невтомного й одержимого просвітника, педа+ гога, талановитого митця, дос+ тойного сина свого народу. Не+ дарма достатньо “прискіпли+ вий” і критичний до національ+ ної інтелігенції Ю. Федькович бачив саме в ньому продовжува+ ча і зрощувача української ідеї, присвятивши йому (Данилу Млаці) заповітне Слово: “Світи батьку, світи світло. / Світи правду, світи віру, / Любов і на+ дію”. Ізідор Воробкевич сприй+ мався саме таким “світильни+ ком” – непогамовним і одержи+ мим у праці, удосконалюючись безустанно професійно й етич+ но. 1868 року він складає іспит у Віденській консерваторії на звання регента хору й викладача музики і співу. Займаючись музикою, літературною та громадською працею, викладає теологію в духовній семінарії, а з 1875 року – в Чернівецькому університеті. Пише понад тисячу віршів і поем, 18 п’єс, кількадесят прозових творів, до 400 музичних, хорових і вокальних творів, пісні, композиції для церковного співу, підручники для навчання співу і збірки народних пісень. Отримав від Івана Франка ймення “жайворонка нашого народного відродження”, а 1901 року за редакцією того ж Франка з’являється і збірка вибраних поезій “Над Прутом”. На жаль, більшість його творів не побачили світ за життя автора. Уже посмертно (1909–1921) Осип Маковей видав у Львові три томи зібрання літературних праць Воробкевича. Однак попри всю недопрочитаність, непізнаність, недооціненість цього народного і шляхетного Співця, є в його животворі особливий доробок. Він – один із тих просвітників, які поставили у своїй праці на найвищий щабель Шевченкове Слово. Шевченкіана Воробкевича стала символом українського духу на Буковині. Він був серед тих, хто підтримав (1864 р.) в Чернівцях перше вшанування Т. Шевченка. У листі до О. Барвінського 1867 року він зазначить, що саме Шевченко нам просвітив дорогу, показавши, що Мова наша придатна для найвищих почуттів і найглибших догадок, запевняючи всіх і вся, що соборність і єдність українців немислима поза Шевченковими заповітами. Знайомство Воробкевича з Барвінським переросло у дружбу та творчу співпрацю. 1875 року Воробкевич запросив Барвінського до Чернівців на урочистості з нагоди відкриття університету. А гостюючи на Буковині, Барвінський запропонував видати літературний альманах, який міститиме твори буковинських, галицьких і наддніпрянських письменників, у такий спосіб ставши свідченням єдності української культури і живильного Шевченкового кличу “Свою Україну любіть”. Через два роки (1877) ця Ідея-таки вдалася, коли вийшов друспадщина їхнього земляка були відомі кожному учневі, а його світлий образ щодня зустрічав допитливі юні очі. Про нерозривний зв’язок поета зі своєю малою батьківщиною Іван Оробець передає у своїй поетичний присвяті пам’яті колеги по перу: Ні, я не зникну вже безслідно У пелені прийдешніх днів. Я твій, Олешкове мій рідний, – Так, я один з твоїх синів… По-особливому звучала листовна подяка дорогому земляцтву за подвижницьку працю у вшануванні пам’яті, адресована найближчими родичами Богдана Івановича – сестрою Олесею, племінниками Ростиславом і Юрієм, невісткою Ольгою Чопиками зі Львова, яку зачитала директорка Олешківської гімназії Іванна Олексюк. Педагог підкреслила непересічність події, тяглість шкільних традицій, що згуртовують різні покоління випускників, як і цього дня, коли на свято завітали випускники ювілейних років. Принагідно Іванна Василівна поділилася подальшим задумом, який планують втілити на базі Олешківської гімназії – відкриттям кімнати-музею Богдана Мельничука, у якій експонуватимуться особисті речі вченого, книги, фотографії та окремі рукописні матеріали. Остання прижиттєва збірка поезії Богдана Мельничука “Не продається отча хата” (2022) ком буковинський альманах “Руська Хата”, який профінансував славний український письменник із Наддніпрянщини Пантелеймон Куліш. Цього ж року відзначали і “свято Воробкевича” – 25-ліття літературно-музичної діяльності національного Просвітника, який у перші 15 років “Руської Бесіди”, що ще навіть “не знала, котра наша мова”, був серед тих, хто “не вважав нашою мовою ту, якою пишуть москалі в росії”. Тоді в театрі 50-літньому Воробкевичу проголошували дяку за те, що “дух Русі живе і жити буде, як обійме брата брат, скоро жить – трудитись будем, як нас вчить наш ювілят…” А сьогодні, коли воюючий із клятим московитом Народ відзначає 190-ліття Сидора Воробкевича, мовимо і ми єдиним голосом: шана Тобі, Велете, за Твою щиру народну Мову, за Твою незрадливу Віру, за “огнистий спосіб писання” національної Свободи! Георгій ФІЛІПЧУК пронизана тривогою за долю України. У циклі “А в нас – Майдани” поет болісно реагує на виклики сучасності, актуалізує тему війни та мовне питання. Ці смисли підтвердив і продемонстрований відеозапис, на якому Богдан Іванович читає свої вірші. Саме на цьому акцентувала увагу асистентка кафедри української літератури, членкиня НСПУ Ольга Меленчук під час свого виступу в другій частині свята, що відбувалося на малій сцені шкільного укриття. А ще філологиня зауважила, що гумор і сатира відігравали помітну роль у житті Богдана Івановича, та поділилася цікавими спогадами, що ілюструють його непересічну спостережливість і дотепність, вміння тонко помічати деталі. Родзинкою святкового дійства стала літературно-музична композиція за романом у віршах Ліни Костенко “Берестечко” у виконанні учасників драматичного гуртка “Ротонда” і “Ротонда Молода” – учнів 2–9-х класів та вчителів Олешківської гімназії. У драматичній постановці події минулого оживали у тісній сув’язі із сучасністю, коли Україна, як і в козацьку добу, стікає кров’ю, виборюючи в екзистенційного московського ворога своє право на вільне і незалежне життя. І що так відгукувалося в науково-художній творчості Богдана Мельничука.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин