Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Приєднання “провінцій” стало для російських колонізаторів своєрідним “державним спортом” для збільшення власної території і розваг”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Емський указ крізь віки: колоніальна експансія Російської імперії

Слово Просвіти, №18 за 2026 рік

Нещодавно в Інституті історії України НАН України відбулася наукова конференція, учасники якої виголошували доповіді, дискутували довкола обставин нашого непередбачуваного минулого, його руйнівної спадщини, яка переслідує українців уподовж 150 років. 30 травня 1876 р., відпочиваючи в місті Емс (Німеччина), імператор Олександр II підписав таємний Емський указ, яким фактично заборонив українське слово. Автором шовіністичного акту виявився “товариш” (помічник, заступник) куратора Київського учбового округу Михайло Юзефович (шляхтич із колишніх реєстрових козаків, уродженець с. Сотниківка Яготинського повіту). З промовою на конференції виступив просвітянин, доктор історичних наук, професор Василь Марочко, її текст пропонуємо увазі наших читачів. Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Історично колонізація і колоніальна експансія вирізнялися мотивами, формами і способами здійснення. В історіографії і політології панує консервативний дискурс їхнього тлумачення: поняття “колоніальна політика”, “колоніалізм”, “колонії” пов’язують з функціонуванням класичних колоніальних імперій. Стосовно колоніальної політики Російської імперії сучасні історики не досягли спільного консенсусу: частина визнала наявність ознак, починаючи від Михайла Грушевського на початку ХХ ст., а дехто заперечує подібне тлумачення. Російський історик XIX ст. Василь Ключевський, аналізуючи становлення Московії, використав поняття “колонізація” для виявлення факторів розширення московського князівства у межиріччі Оки та Волги. Колонізація, тобто освоєння територій, була спрямована спочатку на схід, але розвивалася концентричними колами різної інтенсивності і спрямування. На початку XIV ст. вона досягла адміністративних кордонів Московської губернії середини XIX ст. За правління Івана III (Калити) виникли амбітні плани стати володарем “всея Руси”. Ідея “збирання руських земель”, якою він марив, реалізовувалась на теренах тодішньої Московії. Йому вдалося підпорядкувати навколишні князівства, особливо Твері за допомогою монгольського хана. “Рух руської колонізації” розвивався на всі чотири сторони від Москви, а на півночі сягнув Вологди у формі заснування “монастирів-колоній”, а “їх метрополія, обитель преподобного Сергія” (Радонезького) уособлювала тоді духовне освоєння земель. Колонізаційне панування Іспанії, Португалії, Великої Британії, Франції в Америці супроводжувалося адміністративним підпорядкуванням та релігійно-просвітницьким впливом на тубільне населення. Асиміляція – не механічний процес адаптації населення до нових умов, а примусово-силове насаджування мови, віри, системи влади. Використання Ключевським термінів “руське населення” і “великоруське плем’я” належали до його концептуального сприйняття еволюції історичної спадковості. Йому так бачилося минуле. Питання в іншому: чи мала Московія безпосереднє відношення до автохтонного “руського населення”? Залишимо його для етнологів. Відповідь криється у “способах розширення” колонізації, які подає учений: скупка територій, збройне захоплення, дипломатичне відторгнення за допомогою Орди, службова угода з удільними князями, розселення з московських земель за Волгу. Заслуговує на увагу метод військово-дипломатичної колонізації, який цілком відповідає структурно-функціональним ознакам класичного явища колоніальної експансії. Московська колонізаційна експансія на захід і південний захід не переслідувала просвітницької місії географічного відкриття, тому що Київська Русь виникла раніше Московії. Іван III (Калита), на думку Ключевського, був звичайним “вотчиником”, тобто власником обмеженої території, угідь, а марив стати великим государем. Він “перший з московських князів голосно визнав всю Руську землю своєю вотчиною”, не приховуючи “зазіхання на всю Руську землю як на цілий народ задля державного витоку”. Висновки російського історика є ключовими для розуміння і сприйняття подальшої історії колоніальної експансії Росії в українських землях. Йому не вдалося тоді реалізувати свої амбіції, тому що території Київської та Галицько-Волинської земель у XIV–XV ст. перебували під впливом Великого Князівства Литовського. Бажання Івана III захопити великий трон спонукало його до одруження з Софією Палеолог (племінниця візантійського імператора). Політичні зазіхання на всю Русь від імені Московської держави як “національного володаря усієї Руської землі” у військовий та шлюбний спосіб стали пріоритетними для її зовнішньої політики. Шлюб з вольовою Софією надавав Івану ранг “політичного і церковного наступника візантійських імператорів”, надихав його до звершень. Відбулося банальне привласнення чужої слави та історії, а також держави Київської Руси. Іван III не мав безпосереднього політично-спадкового права на престол наступника київського князя. Очевидно, Маркс мав рацію, коли говорив, що московіти вкрали ідею спадковості Київської Руси. Досліджуючи дипломатичну історію XVIII ст., класик зауважив: “Росія, яка не мала жодного відношення до Русі, і отримавши свою назву у кращому випадку у XVIII столітті, тим не менш – нахабно претендує на історичну спадщину Русі, створену на 800 років раніше. Однак Московська історія пришита до історії Русі білими нитками і повністю фальсифікована”. Історик Михайло Грушевський документально доводив факт епохальної крадіжки ідеї і практики державної спадкоємності. У XVI–XVII ст. Московська держава намагалася колонізувати північно-східні землі (Лівонська війна 1558 р.), захопити частину Чернігівщини, просунутися на Лівобережну Україну. Національно-визвольна війна Богдана Хмельницького виявилася відчайдушним і доленосним протистоянням української політичної еліти і народу між двома метрополіями: Річчю Посполитою, яка не приховувала панівних амбіцій на теренах України, і Москвою з її дипломатичною формою колоніальної експансії. Переяславська угода 14 березня 1654 р. засвідчила статус “Малої Руси”, її підпорядкування Великоросії, готовність служити московському царю, а натомість він мав гарантувати збереження “вольностей” колишніх за шляхтою. Українські історики достатньо системно дослідили так звані “березневі статті” і подальшу колоніальну долю України, її принизливе становище у XVIII ст. з бутафорною автономією Гетьманщини. Козацька держава виявилася розтерзаною між Варшавою і Москвою, втрачаючи вольності і самобутність, занурюючись у болото колоніальної залежності. Український політик і соціолог В’ячеслав Липинський, розмірковуючи у 1926 р. над викликами “московської і варшавської метрополій”, визнав перманентну першопричину наших поневірянь: “прокляття колоніальної безвласнодержавности”. Ідеолог українського монархізму у формі гетьманату закликав уважно проаналізувати обставини, які призвели до визнання ганебного стану: “колонія є колонія”. Недостатньо лише “лаяти азіатську Москву”, тому що в усі часи українське суспільство було переповнене “сміттям московським”. Хто мав боронити Україну після Богдана: “польські шляхтичі, українські державники, визнавці засад родового аристократизму і соціальні консерватисти”? Мужності вистачило Пилипу Орлику, Івану Мазепі та іншим ватажкам, але козацька старшина служила метрополії. Липинський апелював до історії з ментальним викликом. “Хто москвофіл” щирий та удаваний: “родовий шляхтич і старшинський Гетьман Богдан Хмельницький, який заключив союз з Москвою, щоб відірвати від Польщі тодішню підставу Української Держави”, а можливо Пушкар, який пристав до Москви проти України, запальний ватажок Семен Палій, повернений Петром з Сибіру для протистояння шведам під Полтавою, гетьман Мазепа, що приятелював з московськими царями, аби “державність українську укріпити”. Питання не риторичне, а доленосне. Колоніальна залежність виснажувала народ, ресурси і розбещувала рештки еліти. Річ Посполита чинила опір, але її розчленили могутні імперії – у 70–90-х рр. XVIII ст. стався своєрідний Мюнхен-38, але за півтора століття раніше. Московська метрополія придушила три повстання поляків за незалежність, але не ліквідувала їхньої мови, культури, релігії. Соціально-економічне і політичне балансування України між обома метрополіями засвідчувало структурно-функціональний тип колоніального поневолення. Колоніальна експансія Московії розпочалася за 200 років до Валуєвського циркуляра: 10 січня 1663 р. було засновано “Малоросійський приказ” з ключовою інституційною фразою – “Приказ Малыя Россіи”. Березневі статті 1653 р. і Переяславська угода не узгоджувалися з функціонуванням та повноваженнями “приказу”. Відділ Посольського приказу Московії чинив судочинство, який “санкціонував вибори нового гетьмана та вищої козацької адміністрації”. Він керував воєводами у містах, виголошував вирок щодо злочинів гетьмана і вищої старшини. Яким був статус Малоросії на той час, враховуючи функції і повноваження “Малоросійського приказу”. Він проіснував до 1722 р. і представляв “вищу апеля-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин