Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Серед виняткової заслуги Антонія – ініціятива спорудити Успенський храм (початок будівництва 1075 року, закінчення – 1 липня 1078)”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Історія, що творить: 950 років від дня відходу святого Антонія Печерського

Слово Просвіти, №19 за 2023 рік

Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор Антоній не мав ні золота, ні срібла, але всього досяг словами та постом… Літописець Нестор 7 травня минуло 950 років від дня відхо< ду у вічність Антонія (Антипа) Печерського (близько 983 – 7 травня 1073). Подія тися< чолітньої давнини, що має концепційний перегук сьогодні в царині духовного звіль< нення українців, вкотре підтверджуючи, що минуле не минає, а животворить в най< несподіваніших сенсах і формах. Антоній Печерський. Християнський святий. Той, що приховував свої чудодійні справи і навіть після смерти накликав кару на ворогів. Засновник Києво-Печерського монастиря, печерного монастиря на Бол$ диних горах у Чернігові та будівничий Со$ бору на честь Успіння Пресвятої Богоро$ диці. Родоначальник організованого укра$ їнського чернецтва та співавтор його ста$ тутного існування. Нестор, що був головним ченцем-літо$ писцем Печерського монастиря, так зга$ дує про його народження: “За князювання самодержця Руської землі, благовірного ве$ ликого князя Володимира Святославича, зволив Бог показати світильника Руській землі і наставника інокам <…> Був-бо один благочестивий чо$ ловік із града Любеча (на Черні$ гівщині – І. Ф.), в якого замоло$ ду вселився страх Божий, і ба$ жав він набути чернечого обра$ зу…” (4, с. 491). Припускають, що він на$ родився 983 р. і згодом виявив бажання служити Богові через чернечий сан. У пошуках чер$ нечої істини вирушив на Свя$ ту гору Афон – осередок чер$ нечого життя. Там жили по$ движники духу, постом та мо$ литвою досягаючи внутрішньої гармонії. Обійшовши чи не всі афонські монастирі, Антип в одному з них прийняв постриг і отримав ім’я Антоній: “Прийшов до однієї обителі з тамтешніх монастирів і молив ігумена, аби наклав на нього янгольський образ іноцького чину. Ігу$ мен же, прозрівши в ньому майбутні добро$ дійства, згодившись, постриг його і нарік йому ім’я Антоній….” (4, с. 491). Антоній не був першою руською люди$ ною на Святій горі. Уже в першій полови$ ні XI ст. русини-українці на Афоні були згруповані в монастирі Ксілурга (“Дерево$ обробника”). 1947 року опубліковано афонський документ від 1016 р., що підпи$ саний “Герасимом ченцем, Божою миліс$ тю пресвітером і ігуменом обителі Русь$ кої” (3). За час свого служіння на Афоні він за$ служив повагу серед ченців. Відтак ігумен повелів Антонію: “Іди назад в Русь, аби там бути іншим на успіх і утвердження. І буде на тобі благословення Святої Гори” (4, с. 492). 1013 року Антоній прибув до Києва. Відвідавши чернечі обителі, він не вподо$ бав собі жодної й оселився в окремій пече$ рі в Берестовому, що в передмісті Києва. Після смерти князя Володимира Великого (15.07.1015 р.), коли почалася боротьба за владу (Святополк убиває своїх братів Бо$ риса та Гліба), Антоній, не приймаючи братовбивства, покидає свою обитель ізнову мандрує на Афон. Повертається після утвердження на престолі Ярослава Мудрого (1015–1018, 1019–1054) й обрання 1051 р. митрополи$ том (1051–1054) першого з місцевих чен$ ців русина Іларіона (у чернецтві Никона Великого), який у цьому Берестовому і ви$ копав першу печеру: “І тут розкажемо, чому Печерський монастир так названо: ко$ ли боголюбивий князь Ярослав уподобав Бе$ рестове і церкву Святих апостолів сущу там, і попів багатьох прикликав, то між ними був пресвітер на ім’я Ларіон, муж бла$ гий, і книжник, і пісник. І ходив він з Берес$ тового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут пе$ черку малу, двосаженну, і, приходячи з Бе$ рестового, одспівував церковні години і мо$ лився тут Богу потай. Потім же вклав Бог князю в серце добрий намір, і поставив він його митрополитом у святій Софії, а ся пе$ черка так осталася” (5, с. 6). Щодо Іларіона, то призначення його на посаду митрополита, всупереч погод$ женню з Константинополем, було наслід$ ком ідеологічно-релігійного та церковно$ адміністративного протистояння з Візан$ тією, себто “Іларіон був ідеологом Ярослава Мудрого у відпорі імперським зазіханням Константинополя” (5, с. 5) і бажанням Ярослава всамостійнити українську цер$ кву. Іларіон як автор славетного “Слова про Закон і Благодать” (вперше озвучене 26 березня 1049 р.) обґрунтовував право Руської Церкви на самостійний устрій по$ за Візантійською опікою – тобто це була боротьба за незалежність Київської митро$ полії, така знакова для нас сьогодні (3). Іларіон був тим, хто окреслив пріори$ тет національної еліти в світі і першим вмотивував “ідею слави як архетип націо$ нальної ідеї – слава Руської землі, слава кня$ зя як виразника героїки і державотворення, як особистості, що має втілювати ідеал мо$ ралі, особистісної совісти, бути зразком для наслідування” (5, с. 11–12). Його усувають від релігійної влади 1054 року після смерти Ярослава, і київським митрополитом зно$ ву стає грек Єфрем. Натомість Іларіон, на думку більшости істориків, провадить свою діяльність як Никон у Печерському монастирі. Але повернімося до Антонія: “І почав жити тут, молячи Бога. Їжа ж його була – хліб сухий і води в міру споживав. Викопав печеру, не даючи собі спокою вдень і вночі…” (4, с. 492). Про ченця-аскета пішла слава Києвом та всією Руською землею. До Антонія схо$ дяться подвижники та учні, молитвами і постом досягаючи релігійно-моральної досконалости. Потерпаючи від щоденних відвідувачів і прагнучи самотности, Анто$ ній перебрався на сусідню гору й викопав собі нову печеру. З часом поруч оселилося щораз більше нових відлюдників. На прохання Антонія великий князь Ізяслав віддав монастиреві гору над пече$ рами й з благословення Антонія тут згодом споруджено дерев’яну церкву й довкола обведено гостроколом. Монастир став жи$ ти за єдиними правилами та статутом, пе$ рейнятими з Афону. Так постав Києво<Пе$ черський монастир: “Багато-бо монастирів царями й боярами і багатством поставлені, але не такі є, як ті, котрі поставлені сльо$ зами, і постом, і молитвою, і бдінням. Анто$ ній не мав ні золота, ні срібла, але всього до$ сяг словами та постом” (4, с. 494). Антоній зі своїми сподвижниками створював таку обитель, рівної якій не бу$ ло в сучасній йому Візантії, рівної якій не могли створити греки-митрополити. Нова обитель, ще до закінчення “печерної ста$ дії” свого існування, підтверджувала думку Іларіона зі “Слова про Закон і Благодать”, що Русь у церковному плані рівноправна з усіма країнами і не потребує нічиєї приму$ сової опіки, бо “Християнське ж спасіння благодатне і щедре і шириться на всі краї земнії” (1, с. 53). Водночас Антоній реагував на політич$ ні події. Він виступив грізним викривачем великого князя Ізяслава, коли той став клятвопорушником. 1067 р. полоцький князь Всеслав зайняв місто Великий Нов$ город. Об’єднавши свої сили, проти нього рушили князі-брати Ярославичі: Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський. У бою, в районі Мінська, Всеслав зазнав поразки. Ізяслав, нібито з бажання встановити мир, запро$ сив Всеслава до себе, гарантуючи йому не$ доторканність присягою через цілування хреста. Всеслав довірливо приїхав на місце зустрічі і був підступно схоплений і посад$ жений у “поруб” (в’язницю в формі по$ рожнього колодязя). Антоній не міг зали$ шити факт клятвопорушення без викрит$ тя, але це не змусило Ізяслава отямитися. Проте наступного, 1068 року, на пів$ день Руси напали половці. У бою на річці Альті об’єднані сили тих же руських кня$ зів, які не діяли злагоджено, були відбиті. Ізяслав зі Всеволодом із залишками дру$ жин утекли до Києва. Міське населення обурилося, зажадало роздачі зброї і бойо$ вих коней людям для оборони, у чому сто$ ропілий Ізяслав відмовив. Кияни озброї$ лися самі і випустили з поруба Всеслава і проголосили його своїм князем замість Ізяслава, який, рятуючись від народного гніву, втік до Польщі. Антоній вважав гір$ ку долю Ізяслава справедливою Боже$ ственною відплатою за гріх клятвопору$ шення. За сім місяців син утеклого великого князя Мстислав Ізяславич за участю поля$ ків раптовим ударом захопив Київ: пору$ бав, засліпив і потопив масу абсолютно мирних людей, серед них і декількох чен$ ців. За таких обставин Чернігівський князь Святослав 1069 р. запросив Антонія до се$ бе, благаючи побути хоч деякий час по$ близу своєї батьківщини – Любеча. Анто$ ній прийняв пропозицію і оселився на Болдиній горі під Черніговом, викопавши собі на цій горі, покритій густим лісом, пе$ черу, біля якої князь Святослав Ярославич, на прохання преподобного, збудував цер$ кву на честь св. пророка Іллі (3). Згодом Ізяслав наполегливо просив Антонія повернутися до Києва: незважаю$ чи на величезну славу, яку придбав Печер$ ський монастир на чолі з Феодосієм, від$ сутність святого основоположника була відчутною. Антоній знову прибув до Києво-Пе$

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин