Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
Минув ще один тиждень Великої Визвольної війни українського народу проти московського фашистського імперіалізму. Той, хто читає мої огляди і довіряє мені, – давно знає, що наступальних операцій ЗСУ не варто очікувати раніше кінця травня – це в кращому випадку, а найімовірніше цей час оптимально визріє в червні-липні, коли складуться всі передумови для їхнього успішного початку і подальшого вдалого розвитку. Я невипадково пишу про наступи у множині, бо, на моє переконання, це буде не один-єдиний напрямок наступу, а саме множина – у різних напрямках, різної сили і різних призначень. Саме множина наступів є однією з умов успішності визвольного ходу ЗСУ влітку та восени – множина, яка інтегрується в єдину систему визвольного руху нашого Війська. Така множина унеможливить для ворога визначення напрямку нашого головного удару, бо головного по суті й не буде, вони всі будуть потенційно головними від початку, а їхня потенційна енергія переходитиме в кінетичну в більшій чи меншій мірі залежно від умов, що складуться на певних напрямках. Понад те, сума різних векторів визначить залежно від ситуації загальну суму наступу – системний інтеграл визвольної ходи ЗСУ на всіх його відтинках. Допоміжний напрямок може стати головним і найуспішнішим, а той, що вважався головним, навпаки, може обернутися допоміжним, що відволікає увагу й сили ворога. Така стратегія не дозволить ворогу ефективно концентрувати свої сили на одному плацдармі, зменшить можливості переваг ворога у кількості боєприпасів і важкої техніки на певному напрямку нашого наступу, оскільки ворог буде змушений розосереджувати свої сили, не знаючи, де його очікує той найболючіший удар. Крім того, така стратегія дозволить застосовувати тактику глибоких проривів і створення стратегічних оточень ворожих угрупувань, забезпечить ефективність і динаміку ведення наших наступальних операцій. Ця тактика націлена насамперед на визволення окупованих територій за мінімальних власних втрат і руйнувань інфраструктури наших міст і сіл у ході наступальних боїв. Головною метою нашого визвольного наступу є визволення територій і наших громадян від окупації, створення загроз для ворога множини оперативних оточень, щоб примусити його до відступу з метою уникнути свого повного розгрому в оточенні, дезорганізація відступаючих формувань, створення умов для їхнього не організованого відходу, а панічного, хаотичного, що цілком досяжне в умовах слабкого морального духу ординського війська і кондовості їхньої тактики та важкої координованості неповоротких дивізій, відсутності горизонтальної ініціативи, яка властива ЗСУ і зовсім не властива військам Москви з жорсткою вертикаллю управління, що не здатна враховувати динамічність бойових дій. Тобто лінійний наступ, який руйнує міста і гальмує динаміку наступу, – це не наш метод. Хибність цього методу і його вразливість особливо наочно і чітко доводить Бахмутська битва. Ворог втратив у ній сотню тисяч своїх вояків, сотні одиниць важкої техніки, змарнував дев’ять місяців і не досягнув по суті нічого. Ворог у Бахмуті, за фактом результатів, зазнав нищівної поразки і продемонстрував, що вести бодай вузькі наступальні операції, не кажучи вже про масштабні, він не здатен. Отже, завдання нашого наступу – не жорстокий і довгий штурм тих чи інших міст, а створення загроз оперативних оточень, примус ворога до “жестів доброї волі” і максимально ефективне нищення ворожих формувань при їхньому відході, щоб на плечах ворога заходити без запеклих боїв у наші міста і села, визволяти їх без великих втрат нашого війська, без катастрофічних руйнувань населених пунктів і жертв серед цивільного населення. Це альфа і омега нашого визвольного ходу. Ми на своїй землі, тому бережемо свою землю. Ми – люди, тому бережемо людей, і знищуємо тільки нелюдів – ординських окупантів. Отже, в підсумку така тактика виправдана, гуманна і ефективна, тому вона має бути успішною та результативною. Підготовка до наступу зараз у самому розпалі. Надходять додаткові літаки, очікуємо ще 80 танків Абрамс. Так, ці літаки вже старенькі, ще радянські МіГи, танки теж далеко не нові – ще першої модифікації Абрамс. Але все-таки це потужне поповнення, бо саме літаків і танків нам сильно бракувало для проведення успішного наступу. Дуже підсилилась наша ППРО – до лав ЗСУ надійшли потужні системи, успішно складається інтегрована система протиповітряної і протиракетної оборони, яка дає реальну можливість взяти повністю під контроль наше небо – і на фронтах, і на всій території України.
Колаж народного художника України Анатолія Гайдамаки
Продовження на стор. 2
Фактично вже зараз Україна, завдяки нашим партнерам, має одну з найпотужніших систем ППРО у світі. Ефективність її зараз істерично випробовують осатанілі ординці. Наочний результат у Києві, де в ніч на 8 травня відбулась найбільша атака дронами за весь час масштабної війни: всі 35 смертельно небезпечних “шахедів” були знищені в київському небі – 100-відсоткова ефективність, до того ж, досягнута в умовах масового нальоту! Звісно, це Київ – столиця України, де системи ППРО найпотужніші. Але це свідчить про те, що ефективна оборона неба незабаром стане нормою для всіх найважливіших міст і стратегічних об’єктів на всій території України, а також на всіх фронтах визвольної війни. Понад те, останніми днями вогнем Patriot була збита гіперзвукова ракета над Києвом, що стало непересічною подією, оскільки це перше знищення такої ракети в історії війн, ракети цього класу досі вважались невразливими силами будь-яких систем ПРО, принаймні так вважали московити, що досі вихвалялись тією зброєю, як колись бравурно вихвалялись їхні попередники – нацисти Німеччини — перед остаточним розгромом у Другій світовій війні. З тими нацистами було так, буде й з цими – прийде час і їхньому капуту.
МИРОСЛАВ ДОЧИНЕЦЬ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
до наших читачів, передплатників, просвітян
Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом, можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися:
1. Дека Володимир Іванович — 500 грн. 2. Галич Іра Петрівна — 500 грн.
ЗЗввееррннеенннняя
Разом — до Перемоги! · “Торуймо свій важкий історичний шлях до нашої Перемоги, крізь терни до зірок вільного майбуття України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Поч. на стор. 1
Але чи не найважливіша новина і пекуча потреба в цей час – різке збільшення виробництва і постачання боєприпасів для ЗСУ. І в цьому є сильні позитивні зрушення – як у діях наших партнерів, так і в діях нашої промисловості. Деталі таких дій, із зрозумілих причин, не оприлюднюються, але будьте певні – є справді серйозний прогрес у цій досі болючій проблемі для нашого війська. Без перебільшення, це, мабуть, головна подія останніх тижнів і днів. До завершення наближається переформатування наших бойових військових оперативних одиниць у новітню тактичну одиницю – підси$ лені бригади нового типу, кількість яких зростає з кожним тижнем. Частина цих бригад вже закінчили формування і навчання, інша части$ на незабаром теж буде в строю. Такі новітні бригади за своєю структурою є більш гнучкими, оп$ тимальними за величиною і водно$ час самостійними одиницями, які здатні діяти творчо, залежно від хо$ ду бойових дій, але в координації ін$ тегровані з усіма іншими частинами ЗСУ. У цих бригад новітнє, пере$ важно західне озброєння, вони пройшли вишкіл за допомогою вій$ ськових інструкторів держав-наших партнерів. Формування таких, для початку – 20$30, бригад здатне різко змінити ефективність дій всіх Збройних Сил України. Цей наступ є нашим найближ$ чим майбутнім, яке забезпечить визвольний хід нашого війська у хо$ ді війни. Тепер поговоримо про сьогоден$ ня. Звичайно, на першому місці битва за Бахмут. За минулий тиж$ день, як я і передбачав, істотних змін у дислокаціях та динаміці боїв не сталось. Ворог просунувся ще на 300 метрів на півночі західної части$ ни міста і на 100 – на півдні. Його середньодобові втрати в середньому 150$200 вбитих ординців і відповід$ но до 400 поранених, тобто вже не здатних вести бої. “Успіху” просу$ нення імперців не допомогли ані фактичне спалення міста запальни$ ми снарядами, ані істерики Приго$ жина, ані близькість дня побєдобє$ сія, дарунком до цього дня стали де$ сятки тисяч вбитих та більше сотні тисяч поранених, полонених та пропалих без вісті побєдобєсів. А Бахмут стоїть!
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
На подвір’ї Музею видатних діячів української культури Киє$ ва до дня народження Вероніки Черняхівської відкрилась вистав$ ка “Слово, обірване у Биківні”. Вероніка Черняхівська – ук$ раїнська поетка, перекладачка,
Основою оборони Бахмута в ці дні була територія і фортифікації колишньої танкової дивізії, про яку я згадував у своїх дописах ще тоді, коли бої точились у східній частині міста – до залізничної колії, яка від$ діляє східну частину міста від захід$ ної. Ще тоді я звертав увагу читачів на топографічну зручність оборони саме західної частини Бахмута, а та$ кож, на те, що західна частина міста – це переважно суцільна забудова багатоповерхівками, де тримати оборону значно зручніше, аніж у малоповерхових будинках історич$ ного центра міста. Але головна родзинка оборони західної частини Бахмута – це наяв$ ність території військової частини на різкому підйомі рельєфу – від вокзалу по вулиці із символічною назвою Визволителів Донбасу. На цій території є належна для вій$ ськової частини інфраструктура, кваліфіковані фортифікаційні ук$ ріплення, і ця територія знаходить$ ся на підйомі уверх. Тому всі моско$ витські “аналітики”, “незалежні” блогери, “очевидці” ще місяць тому на своїх сторінках у мережі “захо$ пили” у своїх дописах цю військову базу, хоча вона насправді досі є стрижнем оборони нашими захис$ никами міста. Ця правда ворогам дуже пече, тому вони так пекельно брешуть. До слова, у зв’язку з вищесказа$ ним, хотів би зауважити, що надмір$ на мовчазність щодо перебігу подій від наших інформаційних інститу$ цій, призводить до того, що україн$ ські читачі, серед них блогери та ог$ лядачі, потрапляють у пастку ІПСО діячка “Розстріляного відро$ дження”, онука Михайла Ста$ рицького. У1929 році органи НКВС заарештували її зі звину$ ваченням у причетності до спра$ ви СВУ, а у 1938 році за сфабри$ кованими звинуваченнями у шпигунстві для Німеччини, її розстріляли. На фотодокумен$
ворожих дописувачів, бо не мають альтернативної, реальної інформа$ ції і користуються лукаво перекру$ ченою “інформацією” від моско$ витських прихованих пропагандис$ тів і “хороших русскіх”, таким чи$ ном, чужою рукою наші дописувачі часто пишуть фальшиву картину си$ туації в Бахмуті. Ще для ворога ласим здобуткам, до якого вони несамовито прагнуть вже кілька місяців, є дороги, якими йде постачання для наших воїнів у місті. І ці дні теж: ворог, не рахую$ чись з будь-якими своїми втратами, намагався заволодіти ними. Було кілька потужних атак, які були від$ биті нашими героями, завдяки яким дороги життя Бахмута живі понині. І це ще не всі новини щодо Бах$ мута. Наші воїни періодично прово$ дять контратаки у місті й біля нього. Успішні контратаки! Навіть серед них така, в результаті якої наші бій$ ці просунулись вперед на одному з напрямів на кілометр. Тож для ворога “уж полночь близится, а Бахмута всьо нєт” – вже й день побєдобєсія прийшов, дєди воєвалі, внукі погібалі, а побєди всьо нєт. І не буде. Вже ніколи знову. Ніде і ні в чому. Бо за останній рік україн$ ське суспільство багато чого зрозу$ міло, багато чому навчилось, а твор$ ча думка українського народу, звіль$ нена тепер від інформаційної облу$ ди московського імперіалізму, стала тією силою, яку не зупинити, тому ЗСУ, як бойова частина нашого су$ спільства, стає непереборною си$ лою нашої свободи, запорукою на$ шого вільного, власного майбуття. А як там на інших відтинках 1300$кілометрового фронту Великої Визвольної війни? На інших ділянках фактично без перемін. Наші війська готують пов$ сюди передумови для свого наступу, ворожі – для оборони загарбаного раніше, а там, де і для них вже зро$ зуміло, що тут їм гаплик, вони виво$ зять все що можна – своїх “госу$ дарствєнних служащіх”, своїх прис$ лужників-колаборантів, грабують магазини та віджимають автівки то$ що, все те, що ми бачили під час їх$ ніх попередніх “жестів доброй во$ лі”. Цуплять – “всьо для родіни, всьо для отчізни”. Кримінальна ан$ тицивілізація, у всій своїй “красі” – “вєлікая росія”. З нашого боку всюди, на всій протяжності фронтів йде послідов$ на ракетно-артилерійська зачистка від ворожого воєнного сміття на окупованих територіях – ворожих тилів, баз боєприпасів і техніки та логістики. Крім того, такі обстріли позначають множинність ймовір$ них напрямків наших майбутніх наступів – обманних і реальних, ці обстріли тримають у напрузі ворога, сіють панічні настрої, змушують тримати на цих ділянках певну кон$ центрацію військових окупаційних формувань, що надалі полегшить наступ ЗСУ на дійсних напрямках наступу. Все грамотно, все згідно з військовою наукою успіху. Ворог все відчуває, розуміє, що для нього наближається болюча розв’язка. Тому несамовито істери$ кує, про що, зокрема, свідчать без$ глузді за суттю, а за змістом – вар$ варські обстріли міст нашої країни. Тому показово сваряться між собою за “лаври” винного в поразках. Бле$ фують у своїх погрозах. Але підготовка визвольної ходи наших Збройних Сил ведеться не тільки на нашій території, а й на те$ риторії імперії зла. Цьому присвяче$ на ціла низка гарних прильотів у глибині Московії, горіння складів, військових баз і підприємств. До ре$ чі, це ще й підготовка на практиці партизанських та національно-виз$ вольних рухів у Заліссі, що колись посприяє фрагментації цього фа$ шистського Карфагену, який вже давно потребує знищення! Попри весь інформаційний шлак, який виробляє колосальна машина кремлівської пропаганди, витрачаючи на це десятки мільярди доларів, а також попри весь розра$ хунок, що весь світ “устанєт от вой$ ни”, у світі зростають настрої не тільки ті, які плекає Москва, а й ін$ ші – протилежні. Втома від війни, а точніша її очевидна неуспішність для Москви, вплив цієї війни на стан світової економіки і підрив сві$ тової геополітичної архітектоніки дратують вже навіть могутніх виго$ донабувачів$“партнерів” Кремля – Китаю та Індії. 2 травня ці держави на засіданні в ООН проголосували за резолюцію, де прямо згадується і називається факт агресії Росії. Вперше за весь час! Таким чином був зроблений перший сигнал Мос$ кві від Китаю та Індії, що цей смер$ тельний цирк на крові треба закін$ чувати, що потенційно ті геополі$
тичні та економічні збитки від цієї війни вже явно переважують ті ци$ нічні вигоди, на які вони розрахову$ вали до цього часу. Є насправді немало втомлених війною в негативному для нас сенсі й у західному світі. Є такі настрої і серед наших громадян, але не в зна$ чущих розмірах. Тому, окрім інших причин, успішність і вчасність нас$ тупу ЗСУ є нагальною потребою для всього світу, і звичайно ж найбільше для нас, українців, які вже 15 міся$ ців героїчно боронять свою Батьків$ щину від навали Орди. Я уважно і багато читаю західної преси, соціальні мережі з усіх усюд, і маю сказати, що абсолютна біль$ шість західних громадян солідарні з нами. Звичайно, такі спостережен$ ня не є коректним соціологічним дослідженням, але варто зауважити, що думку більшості завжди, у всіх вільних суспільствах, все ж формує активна меншість – я її називаю “ соціальна активна десятина”, тобто приблизно 10% від кількості всіх громадян держави. Щоправда, у не вільних, у не демократичних краї$ нах суспільну думку формують значно менша частина суспільства – від одного вождя чи фюрера, від кліки чи касти до невеликих відсот$ ків – десь 1$2%. Як би там не було, але саме у вільному світі підтримують той на$ род, те суспільство, яке успішно бо$ реться за свою долю, за свою свобо$ ду. Люблять успіх, який свідчить про зрілість нації, про її здоров’я. Тому перемоги потрібні. Потрібна історія перемог. Тим, хто успішно бореться, тим успішно і радо допомагають. Зволікати, баритися і сумніва$ тися в успіху свого наступу проти ворога – це шлях до не успіху. Ме$ тушитися, діяти поспішно і нероз$ судливо – це теж не наш шлях. Все має бути у слушний час, в необхід$ них для реалізації умовах. Саме такі торуймо свій важкий історичний шлях до нашої Перемоги, крізь тер$ ни до зірок вільного майбуття Укра$ їни. Віра в свої сили, знання свого права на вільне життя, єдність всіх наших сил заради нашого спільно$ го, українського майбутнього – це дороговказ до нашої Перемоги. Слава Україні!
Віктор СКОРИК 9 травня 2023 р.
Разом — до Перемоги! · “Торуймо свій важкий історичний шлях до нашої Перемоги, крізь терни до зірок вільного майбуття України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тальній виставці “Слово, обірване у Биківні”, презенто$ ваній Музеєм видат$ них діячів україн$ ської культури та Національним істо$ рико-культурним заповідником “Би$ ківнянські могили” розповідається про долі 28 представни$ ків покоління “Розстріляного від$ родження”, знище$ них упродовж 1937–1940 років у в’язницях НКВС УРСР у Києві та по$ хованих на території таємної спецділянки у Биківнян$ ському лісі. Зокрема, представлені обста$ вини арешту і знищення Вероні$ ки Черняхівської, Володимира Дурдуківського (друга родини Старицьких-Черняхівських), Во$ лодимира Ярошенка, а також
Михайля Семенка, Майка Йо$ гансена, Андрія Михайлюка, Миколи Борисова, Івана Мало$ вічка, Мирослави Сопілки та ін$ ших. Заступниця генерального директора з наукової роботи На$ ціонального історико-меморіаль$ ного заповідника “Биківнянські могили” Тетяна Шептицька ознайомила відвідувачів з метою, задумом і композиційною побу$ довою виставки “Слово, обірване у Биківні”. Науковиця розповіла про внесок письменників “Роз$ стріляного відродження” в укра$ їнську літературу, особливості лі$ тературного процесу 1920$х – 1930$х років, звернувши увагу на те, як швидко радянська влада не лише поставила заслін розквіту творчих сил України, але й поча$ ла знищувати фізично самих митців. Тетяна Шептицька також роз$ повіла відвідувачам виставки про абсурдні звинувачення, котрі ви$ сувались українським літерато$ рам під час арешту; методи впли$
ву слідчих НКВС на заарештова$ них; неузгодженості, що трапля$ ються в архівно-кримінальних справах розстріляних письмен$ ників. Текстово-візуальні матері$ али виставки розкривають сус$ пільно-політичний і літературно$ мистецький контекст доби “Розстріляного відродження”. Оприлюднені документи з ар$ хівно-кримінальних справ розс$ тріляних письменників свідчать, в який спосіб комуністична тота$ літарна система знищувала укра$ їнську інтелігенцію та художні здобутки ренесансу 1920$х – 1930$х років. Ілюстративний ряд проєкту доповнює індивідуальні історії представників письмен$ ницького середовища і підкрес$ лює непоправність втрати, якої зазнала Україна у часи сталін$ ських репресій. Виставка “Слово, обірване у Биківні” буде цікавою як для на$ уковців, так і для широкого зага$ лу, і експонуватиметься на тери$ торії Музею до 28 травня.
На часі · “Росіяни сприйняли непокарання як слабкість світу, що вони можуть повторювати свою агресію і злочини”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Перемога над нацизмом у Другій світовій війні, без перебільшення, є найбільшим здобутком ХХ століття. Ми досі продовжуємо перебувати в системі координат, створеній за підсумками тієї війни. Проте, відтоді, як росія анексувала в 2014 році український Крим і частину Донецької та Луганської областей, система міжнародних відносин, що утвердилася після Другої світової, почала давати збій. А з початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну стало очевидним, що світовий порядок потребує докорінного реформування, якщо не перезапуску загалом.
Євген БУКЕТ Фото Дмитра ЮРЧЕНКА
Переосмислення наслідків Другої світової війни в усьому сві$ ті триває постійно. Але в Україні це відчувається особливо гостро. Адже саме на нашій території з 1941 по 1944 рік були задіяні 61% всіх сухопутних військ східного фронту Вермахту. А в 1943–1944 роках, коли відбувалося вигнання гітлерівців, Україною пройшли 50% сил червоної армії. Руйну$ вання і людські втрати, спричи$ нені війною, були найбільшими за всю тисячолітню історію нашої країни. Про це нагадала заступ$ ниця генерального директора На$ ціонального музею історії Украї$ ни у Другій світовій війні Людми$ ла Рибченко під час круглого сто$ лу “Внесок України та українців у перемогу над фашизмом у Другій світовій війні: уроки історії, які ми досі вчимо”, що відбувся в Mi$ litary Media Center. – З-поміж близько 7 млн мо$ білізованих з території України до лав Червоної армії загинув ко$ жен другий. На сьогодні в нашо$ му музеї зберігаються документи, які підтверджують втрати 3 млн 300 тис. військовослужбовців, призваних з України, – повідо$ мила Людмила Рибченко. – Число втрат серед мирних мешканців учені оцінюють у близько 4 млн осіб. А загалом демографічні втрати – 13 млн 850 тис. осіб без урахування Закарпаття і Криму. По війні на території України не лишилося жодного міста, в якому б мешкало більше, ніж 60% дово$ єнного населення. Так, у Києві з 900 тис. мешканців лишилося 200 тис., в Одесі з довоєнних 600 тис. осіб – близько 200 тис., у Дніпро$ петровську з пів мільйона – 100 тис. мешканців. Щоб досягнути довоєнної чисельності населення (41 млн осіб), Україні довелося відновлюватися 19 років. Варто додати також післяво$ єнні втрати, які є, безперечно, наслідком війни та сформованої під час війни політики Сталіна. Зокрема, не так давно почали досліджувати голод 1946–1947 рр., масштаби якого також вра$ жають. На сьогодні ми оперуємо цифрами в близько 1 млн осіб за$ гиблих. – Україна, до якої ми звикли, в сенсі існуючих державних кор$ донів та етнічної палітри насе$ лення, є продуктом Другої світо$ вої війни. Зокрема, внаслідок цієї війни “зникли з карти” України ті етно-політичні групи, які сто$ літтями відігравали тут важливу роль: кримські татари були де$ портовані, німці на півдні Украї$ ни були знищені, українське єв$ рейство зазнало непоправних втрат, українські поляки й чехи – знищені або депортовані… Тобто Україна, що існувала до 1939 ро$ ку, зникла. Вона перетворилася на де-факто двоетнічну терито$ рію з постійно зростаючою росій$ ською компонентою, – зазначив у своєму виступі доктор історич$ них наук, співробітник Центру досліджень воєнної історії ЗСУ Іван Патриляк.
формою. Так само влаштована поезія: хороший вірш має свою структуру, свій міцний скелет, на який нанизані слова, і якщо вда$ ється досягти гармонії, він роз$ правляє свої крила й ширяє легко та вільно, наповнюючи нас своїм найвищим змістом”. Батько любив літаки. Він був поетом. Він розповідав їй про Де$ дала, про Леонардо да Вінчі… “Ати знаєш, пташко, що історія на$ шої авіації почалася ще напри$ кінці XIX століття? Була така над$ звичайна людина, Олександр Ку$ дашев – київський інженер$ конструктор, автор нашого пер$ шого літака. Він спостерігав, як розвивається літакобудування у Франції, і після заснування у 1909 році Київського товариства повітроплавання, – ти тільки послухай, як це звучить: повіт$ роплавання, – у дерев’яному са$ раї Політехнічного інституту з’явився “Кудашев$1””. Батько водив її до меморіаль$ ної дошки на території Політеху. А коли вони йшли Терещенківською вулицею (тоді ще Рєпіна), він зав$ жди згадував про Федора Тере$ щенка – молодшого сина у вели$ кій родині відомих власників цук$ роварень, який на власні кошти збудував авіаційні майстерні, де конструював літаки і навіть ство$ рив невеликий аеродром. Батько розповідав їй і про Григоровича, і про Сікорського, і про Антонова… Здавалося, він знав все про літаки й історію їхньої появи.
Друга світова війна так і не розв’язала кардинальне питання української державності. А цього не відбулося тому, що один із за$ чинателів війни – радянський со$ юз – не був покараний. До того ж він у підсумку став її перемож$ цем, посівши одне з ключових місць у міжнародних організаці$ ях. Тому нинішня російсько-ук$ раїнська війна є завершальним етапом Другої світової. Біль від втрат, спричинених у ХХ столітті, змушує нас рішуче протидіяти аг$ ресору, який у ХХІ столітті вирі$ шив за лекалами фашизму та на$ цизму збудувати власну людино$ ненависницьку ідеологію та зас$ тосувати всі хибні й злочинні практики Другої світової війни проти України. – росіяни сприйняли непока$ рання як слабкість світу, що вони можуть повторювати, насамперед повторювати свою агресію і зло$ чини, – наголосив у своєму вис$ тупі Іван Патриляк. Тому саме справедливе покарання росіян, що неминуче настане в підсумку нинішньої війни, стане фіналь$ ною крапкою в Другій світовій, яка нарешті стане історією. А ци$ вілізація розпочне новий етап розвитку. – Описуючи бойові дії на схо$ ді України, ворог часто викорис$ товує міфологеми радянського союзу – “сталінград”, “курська дуга” тощо. Дуже багато цих па$ ралелей, якщо їх розглянути пра$ вильно, дозволяють зрозуміти тактику росіян сьогодні, – про це говорив військовий історик, ке$
рівник експертної групи з питань внутрішніх комунікацій Дирек$ торату інформаційної політики у сфері оборони та стратегічних комунікацій Міністерства оборо$ ни України Василь Павлов. – Наприклад, про “людські хвилі” добре знають люди, які досліджували битву за Дніпро під час Другої світової війни. Ні$ мецькі кулеметники божеволіли від того, що у них вже перегріва$ лись кулемети, але “хвилі” ра$ дянських солдат не закінчува$ лись. Те саме ми бачимо зараз під Бахмутом з боку російських за$ гарбників. До цього ряду можна віднести і концепцію “Київ за три дні”. Це фактично радянська передвоєнна концепція “малой кровью на чужой территории” або “единою силой, могучим уда$ ром” нанести швидкий удар і знищити супротивника. Ми бачимо зараз, що росія, розповідаючи, що вона ніколи не готувалась до агресивної війни, все-таки здійснила агресію проти України. Те саме було до Другої світової війни, коли радянський союз фактично накопичував на$ передодні нападу нацистів вели$ чезні ресурси і був так само гото$ вий розпочати свою агресію, але Німеччина його випередила, – нагадав Василь Павлов. Ще однією паралеллю є вико$ ристання росіянами ракетного мої коти, мої книги, мій стіл, тут ВСЕ моє! Я й не поворухнуся, я не здамся! Вона стояла біля того самого вікна, дивилася, як руйнується її життя, не бігла до підвалу, а прос$ то голосно розмовляла сама з со$ бою. Це тривало рівно чотири дні. Рівно до того моменту, поки у двір її будинку не впав снаряд. Ті$ єї миті їй здалося, що вона розва$ лилася разом із будинком, кота$ ми, книжками, з усім тим, що, як вона вважала, було її… А була в неї тільки вона. Бо все інше було її світом, любовно вибудуваним навколо і вбудованим у її життя – але цей світ, як з’ясувалося, не був нею. І знову прийшов ранок, і він знову скидався на гравюру, на якій запале небо і набрякла зем$ ля, вкрита чорними борознами та вирвами, злилися в єдиний су$ цільний горизонт, за яким осліп$ лому від гару сльозоточивому оку не було за що зачепитися. І вона, чоловік і двоє котів покинули свій дім, де залишили тих себе, яких більше не було. Вони прямували пішки до Києва. Назустріч їм траплялися поодинокі перехожі. “Ви не дій$ дете, це неможливо!” – казали вони. І що більше вони зустріча$ ли на своєму шляху тих, хто так казав, то міцнішою ставала її впевненість у тому, що вони дій$ дуть. Усе-таки вона була дуже вперта. Чи безстрашна? Чи, нав$ паки, перелякана до того, що її озброєння для терору мирного населення. Аналогічно німецькі війська обстрілювали ракетами Велику Британію у 1944 році. Як відомо, це не скорило Велику Британію і це не скорить зараз Україну. Українські офіцери, команду$ вання значно краще розуміються на воєнній історії, ніж росіяни, які знаходяться в полоні своїх мі$ фів. Приміром, вони, як і в сере$ дині ХХ століття, міфологізують неіснуючих героїв, вигадуючи їм неіснуючі подвиги. Проведення паралелей між Другою світовою і російсько-ук$ раїнською війною, за словами Василя Павлова, дозволяє завер$ шити або переосмислити деякі сюжети ДСВ. Так само очевидно, що дуже багато ідеологічних прикладів ДСВ припинили своє існування, згорівши в полум’ї нинішнього протистояння. Учасники круглого слову дій$ шли висновку, що, об’єктивно описавши перебіг російсько-ук$ раїнської війни, що триває, мож$ на буде зовсім інакше поглянути іна Другу світову війну, і на інші війни, що відбувалися на терито$ рії України. Це буде вже не чу$ жий, а свій український держав$ ницький погляд на військові конфлікти минулого і на роль Ук$ раїни, української нації в світовій історії.
страх перетворився на відвагу? Тепер вже ніхто не скаже. Вони минули дамбу й вийшли у відкрите поле. Почулася стріля$ нина. У сірому, важкому, як воло$ ге, намокле під дощем прости$ радло, повітрі було неможливо розібрати, хто й по кому стріляє. А потім вони просто йшли вздовж дороги, прямо, прямо… Якийсь хлопець, що їхав по воду, вже майже на підступах до Києва, довіз їх під самісінькі вікна бать$ ківського дому. Мама відчинила двері, вся в сльозах. – Я ж казала, що ми дійдемо, і ми дійшли! Ні, я все-таки дуже вперта. Я вірила, що ми дійдемо, так вірила, як в бога вірять, – я ж атеїстка, ви знаєте, – і ми дій$ шли! – без кінця повторювала во$ на, обіймаючи заплакану маму, чоловіка, котів, притискаючи до грудей татову світлину. А наступного дня, 1 березня, на шляху, яким вони йшли вчора, вже стояли танки і вздовж узбіччя безладно громадилися тіла вби$ тих людей, між якими з жахом металися на смерть перелякані домашні тварини, а в гіркому від гару небі, що стрясалося вибуха$ ми, кружляли ворони, схожі на хрести, які злетіли в небо із замі$ нованих могил.
Травень 2022 – січень 2023
________________ *В основу оповідання лягли до$ кументальні дописи Оляни Рути.
На часі · “Росіяни сприйняли непокарання як слабкість світу, що вони можуть повторювати свою агресію і злочини”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Ярослава ХОМЕНКО
Оляні Руті
Вона любила літаки. А він лю$ бив її, тому погодився на гул ме$ талевих птахів, який приносив ві$ тер у відчинені вікна їхньої нової квартири в Гостомелі. Вона любила літаки, бо їй зда$ валося, ніби в ній самій десь гли$ боко захований потужний мотор, що приводить у рух усе її єство. Уній було багато сили, різкої та ча$ сом некерованої енергії, жадоби до життя і відкритості світові. Часто, стоячи на кухні з чашкою кави в руці, вона задивлялася на тонкі білі злітні смуги, по яких пливли граціозні лелеки-оригамі. У такі хвилини вона завжди дума$ ла про батька. Вони любили гуля$ ти київськими пагорбами й диви$ тися в небо, у якому силуети пта$ хів перекреслювали своїм польо$ том тонкі й довгі подвійні лінії, прокреслені на самому дні бла$ китного купола крилатими люд$ ськими творіннями. “Незбагненно, – казав бать$ ко, – якою талановитою є люди$ на, наскільки рухливий її розум, на які відкриття він здатен! Ба$ чиш, пташко, – він часто називав її так, – людині настільки кортіло літати, що вона винайшла попри все таку крилату машину як літак. Практично бездоганну за своєю
“Але є один літак, який запав мені в серце, – це Ан$225, “Мрія”. І не тому, що це найбіль$ ший і найпотужніший транспор$ тний літак у світі. Коли злітає, він так м’яко рухається, мов величез$ ний сильний птах. Відчувається в ньому ця вага живої істоти. Піде$ мо колись до аеродрому, подиви$ мось на нього… А головне – він єдиний! Другого так і не добуду$ вали…” –Твоя кава зовсім охолола. – Нічого, я підігрію чи зварю ще. Її обличчя, і так блідувате від природи, в обрамленні темного густого волосся, зустрілося з фі$ ранкою, що коливалася під поди$ хом вітру. І цей ранок так і за$ пам’ятався їй, наче графічний відбиток її невеликого світу: ма$ тово-біла чашка у тонких краке$ люрах з холодною міцною чор$ ною кавою, її бліде обличчя і тю$ лева фіранка, крізь яку просвічу$ вала бетонна злітна смуга, білі ластівки-літаки, вдалині – ангар із татовою “Мрією”, чоловік у чорно-білому светрі, який збира$ ється на роботу, і такі живі, май$ же матеріальні спогади про по$ мерлого торік тата. Наступного дня, 24 лютого, унаслідок повітряної атаки росій$ ських військ на гостомельський аеродром Ан$225 був знищений. Згоріла татова “Мрія”. – Я сказала, що нікуди не по$ їду! Не поїду – і все тут! Я сидіти$ му тут і працюватиму! Це мій дім,
Обговоримо! · “Мова й література – два крила філології, вони мають бути окремими, тісно пов’язаними навчальними предметами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, професор, лавреат Шевченківської премії
Сучасна освіта в Україні надто захоплюється пересаджуванням досвіду європейських й амери$ канських країн, інтегруванням навчальних предметів, тому про$ дукує химерні кентаври, нехтую$ чи специфікою нашої національ$ ної дійсності, яка віками перебу$ вала в колоніальній залежності, виборювала право самодостат$ нього суб’єкта свого буття. До ук$ раїнського письменства “історич$ ною міркою чудно було б доходи$ ти, та й неможливо цілком”, – застерігав С. Єфремов. Логіко$ формальні методи, типологічні ряди, застосовувані при аналізі літературного руху з притаман$ ною йому історичною тяглістю в середовищі повноцінної культу$ ри, з хронологічною послідовніс$ тю творчих процесів, стадіальніс$ тю та суміжністю стильових тен$ денцій, на чому наполягав, на$ приклад, М. Рудницький, не зав$ жди ефективно прикладаються до нашої літератури, на відміну від французької чи англійської. Вони розвивалися в благополучній інф$ раструктурі, кожна ланка якої відповідала власній іманентній сутності, не замінюючи іншу. Натомість приречене борса$ тися в проблемах виживання, прориваючи життєво небезпечні загати “відсутньої присутності”, беручи участь у різних формах спротиву, українське письменс$ тво мусило постійно боронити і себе, і дезонтологізовану націю, заповнювати – часто за рахунок нерозкритих можливостей свого таланту (згадаймо “Опівніч, Глу$ хо. Зимно” І. Франка, різногран$ на інтелектуальна спадщина яко$ го вражає) – спорожнілі ніші віт$ чизняної культури, рятувати на$ род від небуття і водночас спро$ магатися на естетично вартісні твори, стати скромним фрагмен$ том загальноєвропейської пано$ рами, іноді навіть випереджати ідейно-естетичні пошуки захід$ них колег, як А. Кримський (но$ велістика) чи В. Підмогильний (романи), або продукувати явища hapax legomenon кларнетизму. За спостереженням О. Білецького, це письменство було не тільки “мистецтвом слова, а й єдиним притулком і єдиним виразником національної, суспільної думки”, постаючи “зразу всім: політич$ ною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем по$ неволеної народної маси”. Іншої такої сили у нас не було. Українська література брала на себе позалітературні обов’яз$ ки, хоча як мистецтво не мала потреби виконувати гносеологіч$ ні, дидактичні, теологічні, полі$ тичні, пропагандистські тощо функції, бо не вони визначають сутність художнього твору, а есте$ тична функція. Наділена власни$ ми структурами, рівновелика довколишній дійсності, а не під$ легла їй, література спирається на кантівський “незацікавлений ін$ терес”. Але в українській ситуа$ ції, де панували деструктивні стихії зовнішнього походження, котрі інспірували внутрішню руї$ ну, письменники ставали лінґвіс$ тами (“азбучна війна”, “Словарь української мови” Б. Грінченка, правопис М. Скрипника), педа$ гогами й методистами (читанка М. Шашкевича, буквар Т. Шев$ ченка, граматка П. Куліша; нав$ чальна програма Б. Грінченка), правниками (Лесь Мартович, М. Могилянський), політиками (Центральна Рада складалася пе$ реважною більшістю з літерато$ рів, як і Культурна Реферантура, очолена О. Ольжичем; чимало бу$ ло їх і в Народному Русі, й у Вер$ ховній Раді на початку 1990$х), тому що національна інтеліген$ ція, зокрема представники точ$ них й природничих наук, працю$ вала переважно на колонізатора (крім окремих особистостей, на кшталт І. Пулюя). Вона, як кон$ статував Б. Грінченко, “омосков$ лена”: “Вчиться вона по-москов$ ському, читає по-московському, завсігди говорить сама і завсігди чує круг себе мову тільки москов$ ську”. Філологи М. Костомаров, О. Потебня та ін. змушені під тиском цензури писати по-росій$ ськи, висвітлювали українські проблеми, як і журнал “Киевская старина”. Письменників спонукала до такого вибору національна катас$ трофа колоніального животіння, з якої рятувало цілюще джерело – мова, усвідомлена не лише за$ собом пізнання, комунікації, ви$ ховання, а передусім етногене$ тичною основою національного буття, поза якою воно неможли$ ве. Тому будь-яка метрополія, надто російська, її жорстоко пе$ реслідувала (Валуєвський цирку$ ляр, Емський указ чи постанови ЦК КПРС – то лише вершини айсберга лінґвоциту, як і поль$ ська санація й пацифікація), а ра$ зом із нею й письменників, почи$ наючи від Т. Шевченка, покара$ ного принизливою солдатчиною за поему “Сон”, у якій зображену хтонічну московщину очима ук$ раїнця. Варто пригадати репресо$ ваних в’язнів сумління В. Стуса, Ігоря й Ірину Калинців, С. Сапе$ ляка, М. Горбаля, Т. Мельничука та ін., лірику яких поціновували не за художні якості, а за караль$ ною буквою кримінального ко$ дексу, поціновували як небезпеч$ ний для панівної системи іденти$ фікатор національної свідомості. Українські письменники не існують поза рідною мовою, бо “знать од Бога / І голос той, і ті слова”, як писав Т. Шевченко, то$ му завжди боронять її від нападів лінґвоциту, беруть активну участь у її структуруванні. Одним із пер$ ших вдарив на сполох з приводу катастрофи мовного переінак$ шення А. Свидницький, розкри$ ваючи в сімейному романі-хроні$ ці “Люборацькі” обвальне руйну$ вання української родини, пош$ матованої експансивними, безце$ ремонними голосами “іншого”. Потужні відцентрові сили пог$ либлювали катастрофу “двоєдуш$ ності” українства, що розпорошу$ вало вітальну енергію, втрачало здатність природної самоіденти$ фікації. Кожен його уламок, опи$ нившись у російському, поль$ ському, німецькому, румунському тощо нівеляційному оточенні, неминуче збіднювався, зазнавав розщеплення. Поліглотство зав$ жди віталося, але не за рахунок власної мови, що продемонстру$ вали І. Франко й Леся Українка. Особливо небезпечною для Укра$ їни була двомовність, проти якої виступав І. Франко (“Двоязичіє і дволикість”), а в 50–60$ті рр. – М. Шумило, В. Сосюра та ін. за$ перечували двоязичну білодідів$ щину, яка загрожувала поглинан$ ням української мови росій$ ською. Антиприродність таких зусиль викривав Панас Мирний: “бажання, щоб усі заговорили од$ нією мовою, – марне бажання!”, але таким прагненням завжди пе$ реймалися імперці. Тотальне панування росій$ ської мови породжувало “мерзоту запустіння” (О. Потебня) і пер$ шими забили у тривожні дзвони письменники. Б. Грінченко (Вар$ товий) під час дискусії (1892–1893), спростовуючи про$ московські й космополітичні симпатії М. Драгоманова (Украї$ нець), доводив, “якою мовою го$ воримо й думаємо, – та нам і рід$ на; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова – мос$ ковські й думки у людини бу$ дуть”. Аналогійними стануть і дії, і поведінка, адже мислення тісно пов’язане з відповідною словес$ ною знаковою системою, тому Україна має накинутий Москвою великий клопіт з російськомов$ ним населенням. У такому разі з певною обачністю треба ставити$ ся до ідеї запровадження нової двомовної практики в школі, якою переймається МОН, коли роль російської мови виконувати$ ме англійська, якими б арґумен$ тами не виправдовувалася така “новація”. Обіцянки вивести на$ шу освіту у світовий простір мо$ жуть обернутися новою бідою для української мови, черговою спро$ бою просвітити “материні очі / современними огнями, / Повести за віком, / За німцями, недоріку, / Сліпую каліку”, як з болем писав Т. Шевченко. Чи не ліпше було б для іноземної мови запровадити поглиблене вивчення? Мова й література – два крила філології, однак в нашій освіті, на відміну від французької чи ні$ мецької, вони мають бути окре$ мими, тісно пов’язаними нав$ чальними предметами, тому що, за словами М. Грушевського, в Україні шлях до свободи вимоще$ ний книгами, а Шевченків “Коб$ зар”, як твердив П. Куліш, стави$ ли поряд зі Святим Письмом. Німці навіть не припускають, аби вчинити так із “Фаустом” Й.$В. Ґете, або італійці – з “Божествен$ ною комедією” Данте Аліґ’єрі. Т. Шевченко сиґніфікував націо$ нальний світ, тому в свідомості українців асоціюється з початком Євангелія від Івана. Г. Сковорода обґрунтував кардіоцентричну на$ туру українця, “неокласик” дис$ циплінували національну “філо$ софію серця”, представники “Празької школи” апробували у власних творах “філософію чи$ ну”, реалізовану під час Другої світової війни, актуальну й для повстанців, і для дисидентів, і для сучасних захисників України. Письменники, а не хтось ін$ ший, одними з перших концепту$ алізували потребу свідомого ек$ зистенційного вибору. П. Куліш, за спостереженням Олени Пчіл$ ки, своїми “Записками о Южной Руси” обґрунтував “для того часу нову ідею, що слово народ треба розуміти ширше – яко націю”. Потрібно було виробити техноло$ гію такої трансформації. Ні соціо$ логів, ні політиків, ні когось іншо$ го не було. І. Франко в “Одверто$ му листі до галицької української молодежі” обґрунтував завдання творчої інтелігенції “витворити з величезної етнічної маси україн$ ського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культур$ ного й політичного життя, відпор$ ний на асиміляторську роботу ін$ ших націй, відки вона б не йшла, та при тім придатний на присво$ єння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загально$ людських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна хоч яка і як сильна держава не може стоятися”. Відсутність української дер$ жави повсякчас давалася взнаки, спонукала письменників до ви$ мушеної поліфункціональності, прикладом якої були І. Франко й Б. Грінченко, спонукали заснову$ вати її тут і тепер у конструктив$ них програмах від Братства тара$ сівців до ОУН, як наполягав О. Ольжич, “Державу не твориться в будуччині, / Державу будується нині”, тільки вона має бути іма$ нентно українська, націоцен$ трична. І переймалися нею пере$ дусім письменники не лише у свої творах, а й в концептуальних проблемах, одними з перших об$ ґрунтовували закономірність на$ ціоналізму, в якому вбачали обс$ тоювання людської й національ$ ної гідності, повагу до свого та ін$ ших народів, на відміну від шові$ нізму. О. Кониський в полеміці з М. Драгомановим на сторінках журналу “Правда”, не тільки, як І. Нечуй-Левицький, В. Барвін$ ський та ін., спростовував його уявлення про потребу взалежню$ вати українську літературу від ро$ сійської, про “вузьке” розуміння націоналізму з погляду загально$ людських цінностей, вкладав у поняття “націоналізм” не “расо$ вий, не релігійний, а соціальний зміст”, пояснював, що “він вис$ тупає проти великорущини, кот$ ра грає соціяльну ролю в нашій жизні, псуючи гармонію в нашо$ му розвитю, вносячи нелад в гро$ мадські шари й українську сім’ю, принижуючи все українське в очах українського народу”. Такими питаннями внутріш$ нього національного життя не бу$ ло потреби перейматися швед$ ським чи іспанським письменни$ кам в контексті їх самодостатніх національних держав. Але не ук$ раїнським, які мусили постійно порушувати їх при відсутності національних фахівців, непокої$ лися, як зазначив І. Рудченко (Бі$ лик), що національність, “коли ми не збудимо до неї симпатій в інтелігентних колах, може без$ слідно зникнути”. Українські письменники ста$ ли центральною ланкою націо$
нального буття, сприймалася за$ порукою його оновлення, “ви$ простування” (М. Грушевський), “обудження” (Є. Маланюк), пе$ режили низку перманентних від$ роджень, коли з кожної чергової катастрофи виникала пасіонарна творча меншість, представлена переважно творчими особистос$ тями, закладала свої підвалини, аби – вкотре! – фатальні, пере$ важно зовнішні сили зруйнували незавершену будову, уламки якої в майбутньому правили б за мате$ ріал черговому наступному поко$ лінню тощо. Якщо послатися на І. Франка, то були “переважно люди з немалими, деякі між ними першорядними талантами, висо$ коосвічені, оживлені кращими ідеями часу, пройняті запалом до чесної праці для рідного краю, вони внесли свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло двигання українського народу”. Перманентні відродження як за$ гальнонаціональна категорія на$ повнювалися переважно культур$ но-просвітницьким сенсом (Гро$ мада, “Просвіта”, в’язні сумлін$ ня), рідше – збройним (націо$ нально-визвольні змагання, по$ хідні групи ОУН, повстанці під час Другої світової війни й після неї, АТО, нині ЗСУ), в яких ак$ тивну участь брали письменники. Іноді дві тенденції єдналися, як в Легіоні УСС, котрий не тільки вмів воювати, а й писати художні твори, переважна більшість яких стала народними піснями. Нині російсько-українська війна сти$ мулювала поетичний “вибух”, що сприймається не тільки літера$ турним документом суворої доби. Кожне з перманентних від$ роджень не знало постійного центру й тяглості, на відміну від французького чи англійського письменства. Тому не має потре$ би інтегрувати в навчальних кур$ сах українську літературу й зару$ біжну, бо в них різні долі, краще обмежитися типологічними ря$ дами, знаходженням продуктив$ ної циркуляції комунікативного поля. Так само варто робити па$ ралелі з національною історією, не ототожнюючи її з літературою, як це робив Аристотель, пам’ята$ ти, що першими істориками в нас були письменники. Час вилучити історію з “вінегрету” світової, то$ му що українська нація, прирече$ на віками виборювати свободу, пережила іншу долю, ніж благо$ получна іспанська чи данська, і нині для забезпечення свого май$ бутнього має усвідомити свою минувшину такою, якою вона бу$ ла і є, а не з чужого голосу. Українська література серед обов’язкових навчальних пред$ метів як в середній, так і вищій школах домагається рівноправ$ ності з точними й природничими науками, проте з чітким усвідом$ ленням, що вона постає мистец$ твом, тому треба викладати її з розумінням художньої сутності, естетичного переживання, духов$ ного знання, а не заганяти в без$ живні тести, котрі спрощують ху$ дожній образ до неприпустимої інформації, власне вульгаризу$ ють його. Вона не просто “джере$ ло знань”, як зазначає міністр ос$ віти Оксен Лісовий, тому вихо$ дить з ряду математики й фізики, а мистецтво, котре потребує ду$ шевних переживань, цілісного схоплення образу. Це ж стосуєть$ ся й ЗНО, яке для літераторів має бути творчим, а не зводитися до “поля чудес”. Дивно, де поділися творчі роботи, які нещодавно пи$ сали абітурієнти? Чи не час повернутися до
Пошта “СП” · “Здійснити цю концепцію мають фахівці з високим національним сумлінням. Чи є такі в МОН?” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
обірваної розмови про природні нахили дітей і студентів, які, при$ гадую, почалися ще в 1970$х рр., але завершилися безрезультатно. Таким чином можна було б реалі$ зувати навчання за математични$ ми й художніми вподобаннями, не тероризуючи учнів. При цьому не апелювати до вибору батьків, зважаючи на те, що діти ще не мають життєвого досвіду. Це вже було, коли батькам дозволялося з 1957–1958 рр. за радянськими те$ зами й законом вибирати мову, що обернулося тотальною росія$ нізацією України. Нині таке мо$ же статися з точними й неточни$ ми навчальними предметами, бо прагматичні батьки оберуть мате$ матику, посилаючись на те, що української літератури Європа не потребує. Це вже загрожує кос$ мополітизацією. Перебуваючи у сфері мистецтва, література по$ требує адекватних ключів декоду$ вання, відповідних методологіч$ них настанов, усвідомлення її як іншої дійсності, тісно пов’язаної з довколишньою, рівновеликої їй, але не тотожної, концентрує в собі квінтесенцію життя, тому невипадково провідні філософи О. Потебня, М. Гайдеґґер чи Г.$Ґ. Ґадамер для унаочнення своїх концепцій зверталися або до на$ родної творчості, або до лірики. Треба вітати спроби плідного реформування освіти, очистити її авгієві стайні від руйнівної анти$ української табачниківщини, від шкарлетного симптому, від фан$ томів “компетентності”, від пе$ ренавантаження учнів навчаль$ ними предметами. Попри цікаві ініціативи О. Лісового, котрі мо$ жуть стати перспективними, обі$ цянки акцентувати освіту на творчій особистості вчителя, ні$ вельованій в сучасній школі, за$ міненій слухняним виконавцем всіляких інструкцій й методич$ них вказівок, варто позбутися бюрократичної папероманії, за якою вчитель не бачить дитини замість того, щоб налагоджувати комунікативне поле з нею, чути її, як себе. Визнання української літера$ тури як повноцінного навчально$ го предмета в типовій навчальній програмі, вироблення методів адекватного її декодування не по$ винно допускати щонайменших маніпулювань чи підміни понять, коли українську літературу дехто хоче підмінити фантомною літе$ ратурою України (В. Онацький). Можна захоплюватися різними проєктами, але підтвердженими спроможністю реалій, які має враховувати й НУШ. Цифровіза$ ція – це добре, але чи спрацює во$ на після ковіду й під час росій$ сько-української війни, коли чи$ мало дітей опинилося в біженцях? Ще й досі діти в містечках, ще більше в глухих селах не мають комп’ютера, там не проводяться заняття навіть в системі онлайн, якою, на жаль, надто захоплю$ ються, нехтуючи тим, що вона загрожує десоціалізацією, завдає шкоди філології (про математику й біологію не скажу), котра по$ требує спілкування віч-на-віч. Провідні технології й методи$ ки можуть ефективно працювати, коли їх не “пересаджувати” з чу$ жих ґрунтів, а імплантувати в рід$ ний, враховуючи національний освітянський досвід, що дає від$ повідь на складні питання, нап$ риклад, сексуального виховання, питання про яке сягнуло вже пот$ рібної кількості голосів в петиції до президента. А тим часом забу$ вають етнопедагогіку, яка віками виховувала морально й тілесного здорових українців. Якби зверну$ ли увагу на неї й на літературні тексти про високі людські почут$ тя, відпали б різні ЛГТБічні проблеми, загрозливі національ$ ній ідентичності, що небезпечно під час сьогоденної демографіч$ ної кризи. У проєктах мало чути про вищу школу, сковану студен$ токредитами (дике слово!), а не “значущою бесідою” із студента$ ми, про науку, яка знемагає під пресом скопусизації, відверто бізнесової й незацікавленої філо$ логією, від штучних псевдонау$ кових вимог, несумісних з дослі$ дженнями, розрахованими на відкриття, на інсайт, бо навіщо вони тоді потрібні. Від МОН України педагоги й національно свідома громад$ ськість очікує конструктиву, від$ повідного запитам національного буття й сьогодення, травмовано$ го війною. На жаль, в ініціативах О. Лісового, як і в попередніх мі$ ністрів освіти, бракує цілісної ос$ вітньої концепції, надактуальної, зважаючи на постколоніальні травми деформованої свідомості, трагічні події російсько-україн$ ської війни, коли Україна захи$ щає не тільки себе, а й світ від московської експансії. І така концепція мусить бути націоцен$ трична, бо йдеться про “форму$ вання національної ідентичнос$ ті”, що підкреслює О. Лісовий, особливо визначальної під час російсько-української війни, важливої для структурування Ук$ раїни як повноцінного суб’єкта свого буття. Сучасні учні й студенти, не обмежуючись лише військово$ патріотичним вихованням, на жаль вилученим з освітніх про$ грам минулих років (як пластун$ ський рух), мають виробити чітке уявлення про себе як суб’єктів повноцінного національного життя на рідній землі, здатних да$ ти відсіч будь-якому зовнішньо$ му чи внутрішньому нападнику, стати справді рівними серед ін$ ших народів, орієнтувалися на героїчний чин своїх предків, вра$ хувавши їх прорахунки, долаючи обірвані ланки тяглості народно$ го буття. Без цього модернізація освіти лишиться ще одним фан$ томом. І здійснити цю концепцію мають фахівці з високим націо$ нальним сумлінням. Чи є такі в МОН? Стаття зумовлена заявами й ініціативами О. Лісового, випов$ неними патріотичною ритори$ кою, але не підкріпленими доку$ ментально затвердженим перелі$ ком обов’язкових й необов’язко$ вих навчальних предметів, попри те що існують державні стандар$ ти, типові освітні програми, в яких зазначена українська літера$ тура. В інтерв’ю від 24 квітня на телемарафоні “Єдині новини”, якому немає довіри, наводився список, у якому серед обов’язко$ вих навчальних предметів україн$ ська література відсутня, що вик$ ликало занепокоєння філологіч$ ної громадськості, спонукало ка$ федру історії української літера$ тури ХНУ імені В. Н. Каразіна написати лист-звернення “Замах на українську літературу – загро$ за національній безпеці” до О. Лісового з приводу “ідей вилу$ чити курс української літератури зі шкільної програми” й зробити відповідне роз’яснення. Невдовзі міністр освіти на своїй сторінці у Фейсбуці (25 квітня) заспокоїв громадськість, наголошуючи на реформуванні української літера$ тури, поверненні “загублених” імен, починаючи від бароко, осу$ часненні методів викладання. Отже, треба чекати документалі$ зації ініціатив О. Лісового, після обговорення їх, треба сподівати$ ся, з педагогами, науковцями та іншими зацікавленими фахівця$ ми в розбудові іманентно україн$ ської освіти.
Пошта “СП” · “Здійснити цю концепцію мають фахівці з високим національним сумлінням. Чи є такі в МОН?” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Подаю спогади мого дідуся – як випускники Чернівецької української вчительської семінарії, зберігаючи нашу національну традицію, святкували Великдень нашого Пророка Тараса Шевченка в місті Плоєшті – центрі головного нафтодобувного району Румунії, куди після Першої світової війни їх занесла лиха доля. На світлині – мої дідусь Микола Майданський із бабусею Євдокією, які, побравшись, 1920 року поїхали дом. Плоєшти. До народження моєї мами ще три роки... Софія Майданська
Микола МАЙДАНСЬКИЙ
У 1914 році, коли Буковина перебувала під окупацією росій$ ських військ, Українська вчи$ тельська семінарія в Чернівцях була перенесена до Відня і багато фронтовиків, колишніх студентів семінарії, одержали на місяць відпустку з фронту – здати у Від$ ні матуру. Між ними був і я: одер$ жавши звільнення з італійського фронту, в січні 1917 року мав скласти іспити у Відні. Коли Австрія розпалася, а Бу$ ковину в 1918 році окупувала Ру$ мунія, багато молодих учителів, які закінчили Учительську семі$ нарію під час війни, подали заяви на вчительську посаду, але роботу одержували тільки ті, хто записав себе румунами. Ті, хто не зрікся своєї національності, посади не одержали, хоч Румунія оголосила на Буковині статус-кво. І ми, ук$ раїнці, зайнялися господарською роботою. У 1920 році нас повідомили, що хто хоче працювати учителем – хай приходить в інспекторат, а з Чернівців поїде до Букарешту і там йому дадуть посаду. У листо$ паді 1920 року зібралося нас 18 хлопців та 25 дівчат і поїхали за державний кошт до Букарешту. Там нас прийняли досить привіт$ но і сказали: якщо ми годимося – нас влаштують у школах Мунти$ нії і направлять в Учительську нормальну школу, у Плоєштах, ознайомитися з румунською школою, а по закінченні курсів навчання румунської мови нас призначать керівниками народ$ них шкіл Румунії. Ми погодилися і того ж дня приїхали до Плоєшт. Директором Учительської педа$ гогічної школи була культурна людина – пан Попеску. Він при$ йняв нас із великою радістю, і ми почали вивчати румунську мову. Настав 1921 рік, зближався березень, і ми почали думати, чи не вдасться нам відсвяткувати Шевченківське свято в Плоєш$ тах. Ми зібралися разом, і мені доручили звернутися до директо$ ра школи в цій справі, бо він ме$ не дуже шанував. Я пішов до ньо$ го, поговорив, і він погодився. Ми почали готуватися до свята, але у нас нічого не було. Директор школи знайшов у шкільній бібліотеці маленьку
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор ЛНУ ім. І. Франка
Московські загарбники-мані$ пулятори, вбиваючи українців, водночас зловорожо нав’язують тезу, що українська мова – це на$ річчя російської, зіпсоване поль$ ськими впливами. Видатні дос$ лідники Іван Огієнко, Іван Ющук, Сергій Піддубний, Ва$ силь Кобелюх ґрунтовно доказа$ ли, що важливі елементи україн$ ської мови, насамперед слова, є ів санскриті, і в латині. Візантій$ ський історик VI ст. Йордан у творі “Гетика” згадує про Україну 551 року. Запам’ятаймо цю дату – 551 рік, коли з’явилася перша пи$ семна згадка про нашу Україну. Незаперечний початок роз$ витку української мови сягає в VI століття, коли на основі слов’янських племен – полян, деревлян, сіверян та інших сфор$ мувався етнос русини, русичі, руські; не русскіє (слово з двома с), а руські – одне с і м’який знак, тобто давні українці. Адже слово “руський” походить від назви книжечку (біля 100 сторінок) пе$ рекладів Шевченкових віршів, і з цього ми почали. Одна з дівчат принесла фотокартку з портре$ том Тараса Шевченка. Ми прилі$ пили цю картку на аркуш гарно$ го паперу, вбрали в рамку, під шкло, і це було головне, що нам потрібно. Я почав готувати хор із піснями на слова Кобзаря. Один із наших учителів, що вже піду$ чив румунську мову, з допомогою високоосвіченого представника румунської інтелігенції почав го$ тувати доповідь про Т. Г. Шев$ ченка. 9 березня 1921 року все було готове, і по обіді в одному з най$ більших залів Педагогічної шко$ ли ми підготували концерт. На свято, крім слухачів хлоп’ячої та дівочої педшкіл, ми запросили старші класи ліцею (гімназії) Св. Петра, також прийшло багато молодих викладачів. У перших рядах сидів головний інспектор торговельних шкіл. Великий зал був переповнений. Свято розпочали піснею “Ре$ ве та стогне Дніпр широкий”, по$
Микола та Євдокія Майданські тім із доповіддю виступив наш товариш Юрій Алексієвич. Він закінчив свій виступ словами: і в Румунії є багато таких таланови$ тих дітей, які б могли стати пое$ тами, як Тарас Шевченко, але во$ ни ходять за плугом. Після закінчення доповіді присутня молодь вибухнула три$ валими оплесками. Тоді інспек$ тор встав і почав нас критикува$ ти, мовляв, ми прийняли вас на курси румунської мови, щоб дати шматок хліба, а ви починаєте по$ ширювати тут пропаганду з-за Дністра. Закінчивши свій виступ, інспектор встав і вийшов із зали. Ми не знали, що маємо робити, і чекали реакції директора школи. Але в залі зчинився неабиякий шум серед молоді з вигуками, щоб ми продовжували концерт. До нас підійшли молоді виклада$ чі ліцею Св. Петра і попросили не зважати на дуренський виступ старого ренегата і продовжувати концертну програму. Вечір завершився бурхливи$ ми оплесками – це було перше Шевченківське свято в Румунії.
Пошта “СП” · “Здійснити цю концепцію мають фахівці з високим національним сумлінням. Чи є такі в МОН?” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
давньоукраїнської держави “Русь”. А “русскій” – від назви московської держави “Росія”. До 1721 року Московія була Моско$ вією, в 1721 р. Петро І здійснив геополітичне злодійство – украв давньоукраїнську назву “Русь” і назвав нею Московію, по-грець$ кому “Расєя”, “Росія”. У сучас$ ній українській мові є понад 13 тисяч слів із лексики VI століття. Ці слова відображають побут, господарювання русинів – на$ ших далеких предків. Московська мова почала фор$ муватися значно пізніше україн$ ської – на основі давньоболгар$ ської (церковнослов’янської), тобто у ХІІ ст. Її насаджували тата$ ро-монгольським та угро-фін$ ським племенам, на основі яких створилися московити: нинішній російський етнос, зрозуміло, що не слов’янський. Досліджено, що синонімічний ряд української мо$ ви у п’ятеро довший від російсько$ го. Наприклад, у російській мові є одне слово “понял” так “понял”, а по-українському – зрозумів, утя$
мив, збагнув, допетрав, зметику$ вав, уторопав, розшолопав, утнув, змикитив, докумекав. Тож надзвичайно важливо, щоби історичну правду зрозумі$ ли, утямили ті, для яких “нет раз$ ніци, на каком язике гаваріть”. Треба, щоби допетрали, уторопа$ ли, докумекали такі депутати Верховної Ради України, як Бу$ жанський від “слуг народу”. 14 квітня він безцеремонно ствер$ джував на Українському радіо, що “русскій язик – ето наш язик”, мовляв, має бути держав$ ним на рівні з українською мо$ вою. Безперечно, для москови$ тів=росіян російська – це їхня мова. Для українців родовою, рідною мовою є українська мова. І той, хто зневажає українську мову, не спілкується нею, не ви$ ривається з московського полону зросійщення, той збіднює, обкра$ дає, грабує, мародерить не лише себе, свій рід, українське сус$ пільство, а й європейську і світову культуру, підриває основи безпе$ ки української нації та держави.
День матері · “Вона була його великим другом, опорою, мудрою, сильною духом жінкою, яка до самої смерті залишалася для нього щирою порадницею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ 14 травня (у другу неділю місяця) в Україні відзначають День матері. Тому сьогоднішня наша розвідка буде присвячена не просто жінці-матері, а глибоко віруючій людині, яка сприяла розвитку української культури та духовності кінця ХVII – початку ХVIIІ ст. та дала Україні і світові відомого українського керманича, борця за волю та самостійність Української держави Івана Мазепу. Йдеться про Марію Магдалину – Мазепину.
Відомий український поет Володимир Сосюра у своїй поемі “Мазепа” присвятив Марії Мазепині такі рядки: Люби ж, мій синку, свій народ, Веди його і йди за ним. Хай не спиня пожежі дим, Не кривить в крик твій юний рот, Усе стерпи! Готовий будь! Хоч і тяжка твоя дорога, Та це, мій хлопчику, нічого. Сідлай коня – і швидше в путь! Кажуть, що за кожним успішним чолові$ ком стоїть мудра і розумна жінка, і якщо в особистому житті Івана Мазепу спіткали не$ вдачі, то єдиною жінкою, яка залишалася з ним протягом життя, мала на нього великий вплив, формувала його характер та ідеали, бу$ ла його мати – Марія Магдалина Мазепина. Вона була не просто матір’ю для геть$ мана, яка щиро любила свого сина, а його великим другом, опорою, мудрою, силь$ ною духом жінкою, яка до самої смерті за$ лишалася для нього щирою порадницею і надійною помічницею. Гетьманова мати – в миру Марина, по$ ходила з розгалуженого українського шля$ хетського роду Мокієвських з Білоцерків$ ського староства. Більшість Мокієвських покозачилися і брали участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького. Спростову$ ючи черговий донос, Мазепа писав цареві, що в його родині немає нікого “лядської віри”, а “київський полковник (Мокієв$ ський) зовсім не лях, а чистий русин: дід його за Хмельницького положив голову під Чортковим (Західна Україна, 1655 р.), а батько – в Дрижопольському бою під Ох$ матовим (Уманщина, 1655 р.)”. Так Мазе$ па підкреслював українське походження обох родин – Мазеп і Мокієвських. Рік народження Марини Мокієвської встановити можна лише приблизно – 1624 р. На жаль, не збереглося жодних даних про її юні літа. Деякі обставини вказують на те, що її виховували дбайливо. У першій поло$ вині ХVII ст. українських шляхтянок зазви$ чай навчали в жіночих монастирях і шко$ лах, що їх матеріально підтримували цер$ ковні православні братства. Тоді братства відігравали велику роль у національному й культурному житті країни. Дослідники вва$ жають, що освіту, як на той час, Магдалина мала добру. Про це свідчать, зокрема, її ви$ шуканий почерк, характер письма й під$ пис. Один із його зразків був у музеї В. В. Тарновського: “Maryia Magdalena Ma$ zepina monasterov panienskich Ihumenia Pec$ zarskiego Kiiovskiego i Hlichowskiego”. Близько 1638 року Марія вийшла заміж за Адама Мазепу, у шлюбі з яким народила двох дітей – сина Івана та доньку Олексан$ дру. Відомості про сімейні стосунки роди$ ни Мазеп, дитячі роки гетьмана, життя у батьківському домі – скупі. Як писав Б. Крупницький, він ріс в атмосфері укра$
їнської дворянської сім’ї з багатими куль$ турними традиціями, плеканими і формо$ ваними його матір’ю, що ніколи не цура$ лася освіти. Щирі родинні почуття спов$ нювали Мазепу з дитячих літ, тож упро$ довж усього життя він залишався турбот$ ливим сином, братом і дядьком. Родинні взаємини, побожність і віра, навчання сформували духовні ідеали май$ бутнього гетьмана, залишили глибокі сліди в його душі і визначили в подальшому його пріоритети як українського лідера та керма$ нича. Найголовніший із них – відродити на теренах України державу, яка б продовжила минулу славу Київської Русі. Іван Мазепа бачив її оплотом православ’я, науки, осві$ ти, культури. Тож прийшовши до влади, зо$ середив у своїх руках економічні важелі, ре$ сурси Гетьманщини і спрямував їх на від$ родження економіки, розвитку освіти, нау$ ки та культури в Україні, зведенню духов$ них святинь, величних соборів та книгови$ дання. Подібні орієнтири могли з’явитися у честолюбної високоосвідченої людини, яка жила надією об’єднати суспільні інтереси довкола ідеї відродження рідної країни. Та$ кі підвалини його характеру і були закладе$ ні його матір’ю, глибоко віруючою, мудрою жінкою. Недаремно в останні години життя Мазепа в мареннях своїх кликав матір, як писав шведський комісар Сольдан, який був на еміграції біля гетьмана. Проживаючи в Білій Церкві, орієнтов$ но 1666 р. Марина Мазепина була сестри$ цею Луцького Хрестовоздвиженського братства як “подчашина Черниговская”. Щодо її участі у цьому братстві є документ, датований 1666 роком, коли минув рік піс$ ля смерті чоловіка, батька Івана Мазепи – Адама Степана. Будучи все життя глибоко віруючою людиною, вирішила присвятити життя Господу. Коли Марина Мокієвська прийняла чернечий постриг, достеменно не відомо. Відома дослідниця Т. Таїрова Яковлева зазначає, що це сталося одразу після смерті чоловіка. Український істо$ рик Б. Кентржинський відзначив, що в джерелах про Марину Мокієвську від 1666 року був двадцятирічний пробіл, затим її ім’я з’являється уже як київської ігумені під іменем Марії Магдалини. Вперше Марія Магдалина згадується як ігуменя Києво-Печерської Воздвижен$ ської дівочої обителі 29 січня 1683 р. Тоді київському воєводі князю Петру Прозо$ ровському надійшла царська грамота про надання їй 100 рублів з міських доходів на побудову теплої церкви та виправлення колодязя. Очевидно, що духовний заклад вона очолила ще раніше. Він був розміщений напроти Троїцької надбрамної церкви. У цьому монастирі постригалися дівчата зі знатних родин. Відвідавши Київ на початку 1630$х років, французький інженер Гійом Левассер де Боплан писав, що у “Вознесенському мо$ настирі живе багато черниць, числом до сотні; вони займаються шитвом і гаптують на ошатних хустинах прегарні вишивки, продаючи їх тим, хто приходить на огляд і відвідини. Вони вільно виходять з монас$ тиря, коли хочуть, і звичайно йдуть до Ки$ єва... Всі вони вбрані в чорне, ходять лише попарно, як і більшість католицьких чер$ ниць. Пригадую, що доводилося бачити серед них обличчя таке гарне, яке рідко коли зустрінеш у самій Польщі”. Інший мандрівник, архідиякон Павло Алепп$ ський із Сирії, відвідавши монастир на по$ чатку 1650$х років, був здивований, що йо$ го черниці знають латинь, обізнані з філо$ софією. При монастирі була школа. Очо$ лити такий монастир могла лише освічена, інтелігентна, шляхетського походження жінка, твердих релігійних переконань. Та$ кою була Марія Магдалина Мазепина. Як стверджує український історик С. Павленко, діяльність ігумені активізу$ валась після обрання її сина І. Мазепи гетьманом. За його сприяння і протекції володіння монастиря значно зросли. Вирі$ шальну роль у цьому плані відіграла поїз$ дка Марії Магдалини до Москви у грудні 1687 р. І. Мазепа у листі царям просив їх,
аби вони затвердили монаршими грамота$ ми прохання його матері. За жалуваною грамотою царів від 27 січня 1688 р. Київ$ ський Вознесенський монастир отримав підтвердження на “село Ходосовку… также в Киевском же уезде на село Подгорцы, и Бугаевку, и Берки, да в Переяславком уез$ де на деревни Иванково и Бзово… со вся$ кими к тем селам и деревням належаними угоди, с мелницами, с полями, и сенными покосы, и с озеры, и с лесы, и с иными всякими угоди”. Деякі старшини, підла$ бузнюючись до нового гетьмана, дарували обителі свої маєтності. Інокині бідного Глухівського дівочого монастиря вирішили поліпшити своє ста$ новище підпорядкуванням Києво-Печер$ ському жіночому монастирю. Авторитет ігумені був настільки висо$ ким, що вона одночасно стала настоятель$ кою і Глухівського Успенського монасти$ ря. За її сприяння відбулося і розширення земельних володінь обителі. Так старання$ ми гетьмана Івана Мазепи і його шляхет$ ної матері Марії Магдалини Глухів зазнав злету козацького ренесансу. Подбала вона і про переселення чер$ ниць на нове місце. Марія Магдалина, по$ радившись із гетьманом та митрополитом В. Ясинським, запропонувала в 1692 р. об$ лаштувати обитель довкола новозбудова$ ної Успенської церкви, яку “построил и всем украсил своїм иждивением войска Запорожскаго обох стран Днепра сын ея, игуменіи, гетман Іоанн Стефанович Мазе$ па”. Завдяки зусиллям матері й сина для черниць були збудовані келії. Разом із впливовим сином ігуменя доклала чимало зусиль для розбудови Печерського жіночо$ го монастиря. У ньому в 1701 – 1705 рр. за кошти гетьмана зведено велику кам’яну Вознесенську церкву. Ігуменя самостійно дбала про приріст грошей. За часів правління Марії Магдалини Києво-Вознесенський монастир став най$ більшим центром унікального мистецтва – гаптування (літургійного шитва). Гаптува$ ти – означає вишивати шовковими, вкри$ тими тонким шаром золота чи срібла нит$ ками. Це надзвичайно складне мистецтво, яке потребувало ювелірної вмілості та ан$ гельського терпіння. Найбільший розквіт гаптування, як і всього українського мис$ тецтва, відбувся саме в часи гетьманування Івана Мазепи та стараннями його матері. Самій же ігумені належить кілька шедев$ рів, які дійшли до наших днів. Це славно$ звісні пелени “Покрова”, “Христос, Бого$ матір, Іоанн Богослов” створені близько 1690 року, а також “Вручення ікони Руд$ ницької Божої матері”. На них, поряд із ликами Богоматері та Спасителя, можна побачити майстерно виконані портрети гетьмана і самої Марії Магдалини, а також герб їхнього роду. На гаптуванні залишився надпис: “Року 1689 тщанием чесного стар$ ца иеромонаха Иннокентия, строителя пе$ щеры преподобной Феодосия и духовника, и укладом чесной госпожи Марии Магда$ лены Мазепиной, ігумени монастиря Пе$ черского, сделан сей воздух”. Шитво золотом і сріблом процвітало у багатьох жіночих обителях. Але майстерні Вознесенського уславились найбільше. Високоосвічені монахині були водночас дизайнерами і майстринями найвищої кваліфікації. Тому образи і орнаменти з їх$ ніх риз і плащаниць ставали взірцями для інших майстерень. Як зазначає відомий український істо$ рик Сергій Павленко, Марія Магдалина завжди підтримувала свого сина і захищала його. Низка документальних свідчень дає підставу стверджувати, що вона не тільки старалася захистити Івана Мазепу від до$ нощиків, а й допомагала йому залагоджу$ вати конфіденційні політичні справи. Мати часто гостювала у сина в Батури$ ні, зокрема, це засвідчують листи ігумені з Батурина до стародубського полковника Миклашевського в справах Успенського монастиря. Історики наводять кілька до$ казів на користь того, що Марія Магдали$ на була утаємничена в політичні дії геть$
мана. Так, на прохання Мазепи вона роз$ слідувала справу з підкинутим листом-пас$ квілем на гетьмана в Києві, а коли 1707 р. виникла в гетьмана потреба передати та$ ємні листи Андрію Войнаровському до Варшави, він завірив Пилипа Орлика, що найкраще зробить це його мати. Так, Пилип Орлик у своїх споминах зга$ дував, як таємні листи від польського коро$ ля С. Лещинського гетьман передав на збе$ рігання матері. Перейшовши на бік шведів, Іван Мазепа розповів своєму генеральному писареві, що згадану кореспонденцію вона “удержала у себе и перед кончиною своею вручила внучці своїй, а моей племенниці панні Маріанні, и веліла ей отдать мні по смерти своїй и тое сказать, что она госпожа матка прошла едноей по Бозі живучой чер$ ници о молитвы до Господа Бога, дабы он сам управил тое діло, если надобно посы$ лать или удержать тые писма”. До Марії Магдалини горнулись і діти, й онуки. До неї в Печерський Вознесен$ ський монастир переселилася після нега$ раздів сімейного життя донька Олексан$ дра, про яку гетьман писав, допомагаючи їй переїхати до Києва: “У мене в цілому світі немає іншої рідні, окрім сестри, з якою нас єднає сердечна любов”. За вказівкою Петра І духовна обитель у 1707 році мала бути зруйнована і перенесе$ на на нове місце. Зруйнування Печерського дівочого монастиря додало переживань і хвилювань старенькій ігумені, якій правдо$ подібно було 86$90 літ. Стан здоров’я її по$ гіршився. У листі до канцлера Г. Головкіна від 2 листопада 1707 р. І. Мазепа писав, що “госпожа матка моя вельми болізнует и до кончины жития свого приближается”. По$ мерла Марія Магдалина наприкінці 1707 р. у Вознесенському монастирі. В останні дні її життя біля неї був син Іван Мазепа. Інших даних про останні дні життя Марії Магдалини поки що не виявлено. Існують лише припущення: як ігуменя Вознесенського монастиря вона мала бути похована біля його головної Вознесен$ ської церкви. 1710 р. цар Петро І наказав знести будівлі Вознесенського монастиря, а на їхньому місці збудувати “Пушечний дом”, тобто Арсенал. 1711 р. почалося пе$ реселення черниць до Флорівського Ус$ пенського монастиря на Подолі. Так був знищений Вознесенський, найстаріший жіночий монастир у Києві, який майже чверть століття очолювала Марія Магда$ лина. Усі його земельні володіння, зокрема села Підгірці, Ходосівка, Бугаївка, Берки, Бзів, Березна, перейшли у володіння Фло$ рівського монастиря. Покидаючи Возне$ сенський монастир, черниці взяли з собою українську національну реліквію – ікону Рудненської Божої Матері. Існують при$ пущення, що після переселення черниць Вознесенського монастиря до Флорівської обителі, прах шанованої ігумені також пе$ репоховали там, і деякі монахині навіть показували могилу матері Мазепи, але достовірних підтверджень цього немає. На сьогодні образ цієї святої жінки, на думку завідувачки відділу науково-історич$ них досліджень Національного заповідника “Софія Київська”, доктора історичних наук Надії Нікітенко, увічнений в “капелі Мазе$ пи” Софії Київської, в образі рівноапос$ тольної княгині Ольги. Дослідниця припус$ кає, що тут в образі князя Володимира прославляється гетьман Іван Мазепа, за$ мовник цієї капели. А в образі Ольги – мати гетьмана Марія Магдалина Мазепина. Прославили Марію Магдалину Мазепину в образі Ольги через її святу патронесу. Адже мати гетьмана Мазепи носила ім’я рівно$ апостольної мироносиці Марії Магдалини. Тобто ми маємо унікальний зображення княгині Ольги часів Мазепи. Рівноапос$ тольні Володимир і Ольга – прообрази-по$ кровителі гетьмана – “нового Володимира” і його матері – “нової Ольги”, адже вони обидва дуже багато зробили для церкви. Тому перед сучасними і майбутніми по$ коліннями українців постає завдання зберег$ ти пам’ять про Марію Магдалину Мазепину, яка стояла біля витоків формування україн$ ської культури та духовності XVII–XVIII ст., щоб ім’я цієї святої мудрої жінки-матері не загубилося в товщі української історії!
Полтавський офіс УІНП (за матеріалами авторства завідувачки відділу науково-просвітницької роботи музею “Поле Полтавської битви” Євгенії Щербини)
Гість “СП” · “Діти знають навіть більше, ніж дорослі. І їх насправді цікавлять значно серйозніші сюжети й теми, ніж ми собі думаємо”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
шому Клубі майстерню, де щодня виробляли різні українські суве$ ніри, потім продавали їх на різ$ двяних ярмарках, а отримані кошти відправляли в Україну, щоб допомогти нашим захисни$ кам і людям, які найбільше пос$ траждали від війни. З одного бо$ ку, все це відволікало мене від творчості, з іншого – я назбирала купу цікавих ідей і сюжетів, які, впевнена, колись таки виллються в нові твори. – Ваше головне творче досяг< нення за “болгарський” рік, від ми< нулого літа? – Багато в цей період не писа$ лося, на жаль, тому творчих до$ сягнень небагато: трохи опові$ дань, віршів, одна п’єса. Встигла перекласти три книжки, одна зних – повість для дітей “Іграшка вітрів” болгарського письменни$ ка Румена Іванчева, який вже ба$ гато років мешкає в Римі. Власне, ця книжка – подарунок автора українським дітям-біженцям. Але є й інші досягнення – зна$ йомство з чудовими людьми, болгарами і українцями, які ста$ ли моїми друзями, створення власного Арт-клубу, нові знання, які, сподіваюся, знадобляться мені і в житті, і в творчості. – Чи відчуваєте пом’якшення клімату у ставленні болгарського суспільства до російсько<україн< ської війни? Чи готові наші друзі болгари підтримувати Україну? – Болгарське суспільство продовжує залишатися розділе$ ним на русофілів, отруєних ро$ сійською пропагандою, і на адек$ ватних європейських громадян, які вміють мислити і розуміють, що ця війна стосується і їхнього майбутнього. На щастя, останніх більше. Принаймні, в мене скла$ дається таке враження, коли бу$ ваю на мітингах на підтримку Ук$ раїни і коли спілкуюся зі знайо$ мими болгарами. Хоча, звісно, роботи ще непочатий край, особ$ ливо просвітницької, адже в Бол$ гарії майже нічого не знають про нашу історію, тому часто не розу$ міють передумов і причин цієї війни. – Пані Анно, чим займетеся по приїзду в Болгарію? І що плануєте на літо? – Маю багато планів, у тому числі творчих, але не хочу напе$ ред про них розповідати. Споді$ ваюся, все задумане реалізується. На літо чекаю вихід свого нового роману “Годинник Аріадни”. Як і попередній мій роман “Вітрова гора”, це також фентезі для під$ літків. Книжка має вийти в тер$ нопільському видавництві “Бог$ дан”. Сподіваюся, мені вдасться приїхати і провести презентації в різних містах України. – Я вам щиро дякую за відпові$ ді, за все, що ви творите, за стійку патріотичну позицію і щиру любов до України, яка в кожному вашому слові та вчинкові. І бажаю нових літературних досягнень. – Дякую і вам! Разом до пере$ моги!
Розпитувала журналістка Галина ДАЦЮК
Гість “СП” · “Діти знають навіть більше, ніж дорослі. І їх насправді цікавлять значно серйозніші сюжети й теми, ніж ми собі думаємо”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Кожен приїзд із Болгарії перекладачки, письменниці, сценаристки Анни Багряної – це активізація культурного життя в Україні: літературні зустрічі, презентації, фестивалі, прем’єри… Свої поїздки письменниця планує заздалегідь, щоб встигнути на якомога більше подій, які не лише відвідує, а й організовує. Цього року Анна розпочала літній сезон в Україні трохи раніше, ніж зазвичай, він був коротший – лише два тижні. Але за цей час, споглядаючи культурну стрічку новин на сторінці письменниці, бачиш, що кожен її день заповнений “по вінця”. Анна встигла завітати і до редакції “Слова Просвіти”, де мені пощастило засвідчити захопливий діалог письменниць Анни Багряної та Любові Голоти – про балканський літературний процес, нові переклади й нові книжки, знайомих письменників, особливості творчості кожного… Словом, інтелектуальна розмова двох блискучих літераторок. У редакції ми й домовилися про інтерв’ю.
– Ви спеціально обрали цього року квітень для поїздки в Україну чи ваш приїзд пов’язаний із кон$ кретною подією? – У квітні я мала трохи віль$ ного часу, тому вирішила приїха$ ти до Києва, щоб владнати деякі свої справи, а також побачитися з батьками, друзями й колегами. І просто прогулятися вуличками рідного Києва, за яким страшен$ но скучила. Але тішуся, що змог$ ла наповнити ці два тижні безліч$ чю цікавих творчих подій. – Які з тих заходів, де довело$ ся побувати, ви б відзначили? – Запам’яталася зустріч із по$ етом Олексієм Биком у Націо$ нальному музеї літератури, а та$ кож концерт гурту “Серце” в кнайпі “Купідон”. І Олексій, і хлопці з гурту “Серце” (Дмитро Лінартович, Василь-Живосил Лютий, Ігор Двигало) є захисни$ ками України, відпустки яких збіглися з моїм приїздом, тому я була страшенно рада бачити і чу$ ти їх. Ці зустрічі додали мені ще більшої віри в перемогу України. Також мене дуже надихнула поїзд$ ка в Переяслав, де я мала можли$ вість зустрітися зі студентами Університету Григорія Сковоро$ ди. Цю зустріч організувала моя подруга, чудова поетеса, лікарка за професією Вікторія Шевель. Були й незабутні зустрічі з київ$ ськими школярами... – У Національному музеї літе$ ратури України ви взяли участь у презентації болгарсько<україн$ ського видання вибраних творів прекрасного письменника Василя Моруги в перекладі вашому і вашо$ го чоловіка Димитра Христова. Чо$ му вибрали постать цього автора? – Василь Моруга свого часу був одним із кращих переклада$ чів болгарської поезії, і його жит$ тя було тісно пов’язане з Болгарі$ єю. Димитр дружив із ним. На жаль, Василь Моруга рано поки$ нув цей світ – у 1989 році загинув в автокатастрофі по дорозі з Со$ фії до Києва. Коли мені потрапи$ ли до рук кілька його поетичних збірок, виданих ще в 1980$х ро$ ках, я відкрила для себе цього прекрасного українського поета і загорілася ідеєю фікс видати бі$ лінгво-збірку його поезій – укра$ їнською і болгарською, щоб нага$ дати про його творчість україн$ цям і познайомити з нею болгар. Завдяки Посольству України в Болгарії, зокрема пану Віталію Москаленку та пані Ірині Козік, ця ідея успішно реалізувалася і наприкінці минулого року в Со$ фії вийшла двомовна збірка Ва$ силя Моруги “Чорнозем”, бол$ гарською його вірші переклав Димитр Христов, я була консуль$ танткою. – Відбулася ще одна важлива творча подія – ви вперше побачили свою п’єсу “Сорочинська сорока” (переможниця Міжнародного кон< курсу “Коронація слова”) на сцені
Театру української традиції “Дзер< кало”, це режисерська робота Ма< ріамни Капітули. Я була в глядаць< кій залі, заповненій вщерть дорос< лими і маленькими глядачами, і ба< чила, наскільки захопливо реагу< вали на дійство присутні. Мене п’єса теж захопила – актуальним текстом, музичним оформленням, блискучою грою. Як ви, авторка, сприйняли свою “Сороку…”? – Постановка мені дуже спо$ добалася. Надзвичайно профе$ сійна режисерська робота і чудо$ ва гра акторів! Сподобалися і кос$ тюми, і сценографія, і музичне оформлення. Вийшла зворушли$ ва і водночас напрочуд оптиміс$ тична вистава. – Ви писали п’єсу до Великої війни, а здається, ніби сьогодні. Бо надто пронизливо озвучена тема біженців, вимушене життя за ме< жами України, куди довелося тіка< ти від війни… Звісно, у п’єсі інша – сороччина історія. Але слухати слова птахи про Україну – “най< кращу країну у світі” – без емоцій неможливо. У вас було передчуття нинішньої війни і багатомільйонної міграції, чи це сьогодення увираз< нило наголоси? – Цю п’єсу я написала 5 років тому. Вкладала в неї суто особис$ ті моменти й мотиви – туга на чу$ жині за рідною землею, бажання якнайскоріше повернутися додо$ му і зустрітися з близькими людь$ ми, водночас – бажання відкри$ вати для себе світ, популяризува$ ти Україну у світі, показувати її з якомога кращого боку. Цікаво те, що перша читка п’єси акторами Театру україн$ ської традиції “Дзеркало” відбу$ лася рівно за місяць до початку повномасштабної війни. Я тоді приїхала на тиждень до Києва і була присутня на цій читці. Тіши$ лася, що мою п’єсу поставлять са$ ме у “Дзеркалі”, адже з паном Во$ лодимиром Петранюком, худож$ нім керівником театру, ми давні друзі й однодумці. Повномас$
У Театрі української традиції “Дзеркало” з художнім керівником В. Петранюком штабна війна внесла в наші плани певні корективи. На жаль, я не змогла приїхати на прем’єру, яка відбулася в день Святого Мико$ лая, 19 грудня. Хоча була приєм$ но вражена, що всупереч усьому постановка здійснилася. Понад те, вистава набула нових смислів, адже тепер у ній і справді виразно зазвучала тема біженства. Тому, думаю, зараз моя “Сорочинська сорока” ще більше актуальна, ніж тоді, коли я її писала. Було б чудо$ во, якби знайшлася можливість показати цю виставу нашим бі$ женцям по всій Європі. – Дякую вам за “Сорочинську сороку” і бажаю їй нових польотів на найкращі сцени світу, у країни, де дуже багато людей мають по< требу дивитися саме такі дитячо< дорослі вистави. Бо троє поросят, червоні шапочки і сірі вовки, яких споглядає вже п’яте покоління, приїлися. Діти потребують інших, серйозних, смислів. Чи не так? – Коли моя донечка була ще зовсім маленькою, я її майже що$ тижня водила в ляльковий театр. І, звісно, дивилася всі вистави разом із нею, бо не могла лишати її в театрі саму. Власне, і авторам, і режисерам варто враховувати цей момент – на виставах для ді$ тей завжди присутні й дорослі, тому постановка має бути ціка$ вою для всіх присутніх, незалеж$ но від їхнього віку. Також варто враховувати той факт, що сучасні діти значно “просунутіші”, ніж були ми і наші батьки в їхньому віці. Адже вони народжені й жи$ вуть у такий час, коли відповідь на будь-яке запитання можна от$ римати лише за кілька секунд, відкривши Google. Тому іноді ді$ ти знають навіть більше, ніж до$ рослі. І їх насправді цікавлять значно серйозніші сюжети й те$ ми, ніж ми собі думаємо. – Чи складно пробитись з по< дібними виставами на європейські сцени? Чи це потребує багато часу, зусиль, коштів?
– Чесно кажучи, я ще не про$ бувала пробиватися на сцени єв$ ропейських театрів. Єдина моя п’єса, поставлена за межами Ук$ раїни, в Республіці Північній Македонії – “Шовкова зоря” (2012 р., м. Штіп). Це п’єса для дітей і теж переможниця “Коро$ нації слова”. Також була поста$ новка п’єси “Рододендрон” у Чи$ каго у 2009 році, але – в Україн$ ському театрі “Гомін” (режисер – Василь Митничук), українською мовою і для українців США, тому не знаю, чи варто зараховувати її до “закордонних”. – “Їду назад у Софію, але встигла виступити “на коня” в улюбленій бібліотеці свого рідного району”, – написали ви перед са< мою дорогою в Болгарію. Чому для вас настільки важливі зустрічі в бібліотеках? – Зустрічі в бібліотеках зав$ жди затишні й приємні. Адже ту$ ди приходять лише ті люди, які не можуть жити без книжок і чи$ тання. А це – мої однодумці. Зними завжди легко й цікаво спіл$ куватися! Крім того, за багато ро$ ків співпраці з бібліотеками в ме$ не вже з’явилося чимало друзів$ бібліотекарів, серед яких і мої ко$ леги-письменники. – На що вам не шкода тратити час? – На читання книжок улюб$ лених авторів, на мандрівки, спілкування з друзями, рідними і просто цікавими людьми, від яких можна чомусь навчитися. І, звісно ж, – на творчість, писання й малювання. – Я розпитую про вашу україн$ ську подорож, але бачу, як багато за цей рік ви зробили в Болгарії. Громадські заходи на підтримку України, волонтерство, культурна дипломатія, зустрічі з переселен$ цями – це робота, що відволікає від літературної праці, яка любить зосередженість і тишу. Але ви як активна людина, патріотка Украї$ ни, напевно ж, не можете інакше? – Відколи почалася повно$ масштабна війна в Україні, я зро$ зуміла, що мушу щось робити на своєму місці. Мене тоді майже щодня запрошували на радіо і те$ лебачення з проханням проко$ ментувати те, що відбувається в моїй рідній країні. Проводилися в Софії і мітинги, щоб приверну$ ти увагу громадськості та ЗМІ. Я зрозуміла, що кожен повинен во$ ювати в цій війні тією зброєю, яку має. Моя зброя – це слово. Також почала продавати свої кар$ тини і розмальовані торбинки, щоб підтримати ЗСУ, допомага$ ла, як могла, нашим біженцям. Десять місяців пропрацювала в Інтеграційному центрі “За Доб$ рото”, де створила літній табір для українських підлітків “Кру$ то”, а також Жіночий клуб “Оранта”, організовувала курси болгарської мови для українців, творчі вечори, майстер-класи, екскурсії, відвідини концертів, виставок, театрів, адже бачила, що наші жінки потребують не ли$ ше гуманітарної допомоги, а й культурного життя і спілкування. Перед Різдвом ми створили в на$
У Центральній бібліотеці Солом’янки
З нової книги “Карби і скарби” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зрозумів: доки він може терпіти, доти він твердий і непорушний, як камінь. І коли пив з криниці воду, позирав на плиту. І очі його тепліли. А руки тверділи. Бо в тяжку годину він сам ставав тим каменем. Каменем терпіння. І ніякі громи і блискавки долі не могли зрушити його й розколоти.
Бабині чоботи Баба була горбатою. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для відра. На тих, що стояли збоку, дивилася з-під руки. І це чомусь найбільше страшило онука. А дорослих лякало інше: як будуть горбату ховати? До останнього дня не знали, яку замовляти домовину. Невже коротку й широку, як собача буда? Як тільки затихла вона з копійками на повіках, поклали її в свіжий смерековий гріб. І сталося диво: вутлий стан розпрямився й видовжився, розгладилося лице, досі втуплене в землю. На ньому відбилися полегша і спокій, легкий, аж по-дівочому радісний. Хтось із далеких родаків сміхотливо встромив: “Правду кажуть: горбатого могила виправить”. Після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці і рецепт грибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя. Хоча баба називала це “стравою для прощави”, себто для простолюду. Зате чоботи були найбільшою цінністю для неї. А відтак це поштиве ставлення до чобіт перебрала і вся родина, і діти, і внуки. Диковинні то були чоботи! Чим більше баба старіла й марніла на лиці, сап’янові “румунки” не те що не зношувалися, але й, здавалося, відновлювалися, коли їх перед празником витягали зі скрині. Аж ясніли оксамитовою ніжністю, як гузенцята персика. З роками набували живої тілесної барви. Баба, щоправда, всіляко їм годила: змивала дьогтьовим милом, змащувала конопляною оливою, набивала середину сухим дубовим листям. Чоботи мали шану і догляд, а на свою шкіру баба уваги не давала. Руки зсихалися в зморщені пташині лапки, а кістки обличчя неначе обтяглися давнім пергаментом, як у всіх смуглих і худих жінок. Лише очі в косих прорізах волого блищали, як перестиглі вишні з-під листя. Відай, не марно товклися монголи по Тисянській долині, потратили тут чіпке сім’я. Дід звідти вивіз бабу в гори. Сплавляв туди дараби з лісом. Відв’язував із плоту смеречини для теківських газдів, а молода вдовичка сама прив’язалася. Верховинські дівки підлітали й відлітали, вгадавши круту вдачу джигуна, а ця прийнялася одразу, як вербовий прутик. Погуляли в Севлюші на виручені гроші, а коли вертали назад у Теково, захмелілий дід згріб Ружіку у ведмежі лабети. Гадав, що вона, як інші, буде відбиватися, дряпатися, а вона звузила ще більше свої очі в дві палкі щілки і з гарячим придихом запитала: “Хочеш мене?” – “Хочу, золотанько”. – “Дуже хочеш?” – “Дуже, зозулице”. – “З любові хочеш, чи так, аби погасити хіть?” – “З любові, з-під серця рветься жадання”. – “Правду кажеш?” – “Істинну. Не віриш мені?” – “Вірю. Хочу вірити”. Ружіка сіла під горіха і сама зняла чобітки. А він зняв з неї все інше. Із самого важкий ремінь-черес упав, як учорашній день. І накинулися одне на одного в нестримній жазі. І невтолено віддалися їй. То був якийсь голод тіл і спрага сердець. Вони тамували їх ротами, руками, очима і плоттю, що ніяк не могла насититися в двопільному злитті. “Спам’ятайся, хлопче, – шепотіла Ружіка, сама в солодкій непритомності. – Вже ранок молодиться, а ти все твердий, як цей горіх”. – “Кілько тої ночі, я ще й не почав радуватися тобі. Почекай, голубице, не спи, я лишень нап’юся роси”. – “Пий, ладику. А я втамована. Доста напилася тебе одними й другими губами”. – “Чудно мені, милоданко… Чудно, бо я в тобі силу не трачу, а набираюся її. Себе не впізнаю”. – “Добрий з тебе любас, та чи надовго: на ніч, на день, на тиждень?” – “Не знаю, що на це повісти. Але скажу тобі, як у сповідальниці: ущербний я в цьому. Для мене дівки – як криниці на багні: води повно, а смак ніякий. Тому й не можу прив’язати до одної надовго”. – “Не бійся, бідачино, я тобі в цьому поможу”. І розшнурувала Ружіка свій чобіток, витягла золоту нитку і зв’язала їх нею – коліна до колін, лоно до лона, губи до губ. В
З нової книги “Карби і скарби” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження. Поч. у ч. 17, 18 за 2023 р.
Казанка про хлів Навмисне загаювався на вулиці, щоб зачинили зсередини хату, і він мусив проситися до вуйка Тимка в хлів. Корови, сопучи, дозбирували потрачені стебла. Кінь хляпав губами, обмахувався хвостом. Ціп-кали в гнізді під сволоком ластів’ята. Зухвало тріщав під сідалом цвіркун. І він під вуйковим плечем у тісних яслах тріщав своїми допитуваннями: “Чому ви спите в хліві?” “Треба десь спати”. “А чому тут? У хлівах спить лише худоба”. “Що худобі добре, те й людині годиться. Придивляйся до поводження звірини – і будеш знати, чого сам триматися. Пий там, де кінь п’є. Кінь поганої води не питиме ніколи. Стели постелю там, де кішка вкладається. Кусай садовину, котру червак торкнув. Сміло бери гриби, на які комашня сідає. Саджай дерево там, де кріт риє. Хату клади на місці, де змія вигрівається. Криницю копай там, де птиці кубляться в спеку. Лягай і вставай з курми – і матимеш золоте зерно дня. Споживай багато зеленого – і матимеш спритні ноги й дуже серце, як у звіра. Плавай часто – і будеш на землі чутися, як риба у воді. Частіше поглядай у небо, ніж під ноги, – і будуть думки твої ясні й легкі. Більше мовчи, ніж говори, – і в душі твоїй поселиться тиша, а дух буде мирним і спокійним…” “Але я, вуйку, хочу бути дужим і смілим”. “А смілість – то і є спокій серця. Колись ти до цього й сам дійдеш”. “І все це знають звірі?!” “Ще більше знають, бо їх розум не замулений жадобою, заздрістю й страхом”. “Виходить, вуйку, звірі ліпші за людей?!” “Що тобі повісти? Виходить, що в дечому ліпші. Коли наш Господь мав народитися, була зима. Його батько й мати мусили критися, поневірялися околичними дорогами, аби їх не впізнали. Не мали де притулитися. І віслюк їх притомився, і Йосип збив ноги, а Марія вже мала народжувати. До яких заїздів не завертали – не було для них місця. Не було, бо не хотіли їх приймати. Коли вже вкінець зневірилися – хоч під скелею ночуй – котрась господиня змилосердилася і пустила їх до стайні. Там, у яслах, і прийшов у світ маленький Ісусик. Буря, що зветься там самум, торгала дверима, жбухала в щілини гострим піском, дихала холодом пустині. Немовлятко зігрівали своїм диханням буйволи, ці неповороткі, лахматі, брудні тварини. Вони перші дали йому своє тепло. А вже потім прийшли несміло глянути на Божого Сина нужденні люди, що випасали по крем’янистих горбах кіз і овець. Убогі, вони ще й принесли для породіллі якісь дарунки… Ось як воно простелилося. Не в палаці, не в пишному храмі почав земну путь наш Бог, а в хліві між бидлятами. Не царі його приймали, не знатні священики,
а прості пастухи, що й читати не вміли. Вони складали простенькі пісні про це диво й передавали одне одному, щоб не загубити слова. А відтак Ісус навчив їх молитов. Вони не вміли їх записати… Галілейські рибарі збиралися ночами в халупах, не світячи, аби разом промовляти ті молитви. Заронені в мозок і серця, як іскри, розносилися вони по горах і долинах. І вогонь віри не гас. Збиралися нишком по хлівах і робітнях, аби не занапастити родину. Бо за це могли й розіп’яти. Нужденні збирачі лахміття і битого скла ходили околицями Рима, міняючи скляні друзки на дзвін щирого слова. Гонителі й не здогадувалися, які високі духом ці голодранці… Жонимакедонянки ховалися в диких горах, аби співати святі псалми, донесені сюди з чужих країв. Не всі слова їм були зрозумілі, тому вони весь час збивалися і верталися до початку. Добре, якщо хтось міг пояснити їх значення. Більше підказувало серце. І знову спотикалися на якомусь химерному слові, і знову починали наново. Аж поки їх пісні не вирівнялися, не виструнчилися, як молоді сосни. Співи слухали птиці і звірі, бо вони мусили хоронитися від лихих людей … Ось тобі моя казанка про хлів і про те, що з нього пішло”.
Камінь терпіння Обертаюся назад і згадую свого діда. Найцінніше, що залишив він по собі, се – камінь. Дідо з леґінства служив у графського фоштера. За се йому нарізали дараб землі над селом, під самою хащею. Се місце й нині називають Сирітським Горбом. Тут гучав лише ожинник і дика папороть. І не було води. Навіть вівці не хотіли тут пастися. Дідо сплів із верби кучу, обваляв її глиною і почав копати криницю під старою дичкою. Челядь сміялася, бо з-під залізного лома сахтіли іскри. А куснями глини можна було колоти горіхи. Але дідо копав і копав. Увечері клав голову на твердий поріг, щоб довго не спати. Лише на недільну службу відходив від криниці. За три тижні яма була йому до бороди. А на двох метрах уперся в тверду брилу. Місяць він обкопував той камінь, завеликий як добрий віз. Палив у ямі огень і заливав водою, та камінь не коловся. Люди радили: лишися, хлопче, копай в иншому місці. Але дідо затявся. Він обв’язував плиту мотузяччям, устеляв стіни дошками, тесав дубове коромисло. Усе село ходило позирати, та жоден ґазда не брався помогти в такій дурній роботі. Тут водою ніколи й не пахло, тут спориші серед літа горіли на сонці. Але дідо найняв шість волів і таки витяг камінь на поверхню. Ледве доліз до хижки і заснув на порозі. Бо вже відвик спати на постелі. Спав, казали, цілий день і цілу ніч, а коли на зорях пішов до каменя, то постоли в траві намокли. Яма була повна води, і вода текла долі берегом. Коли дідо глитнув з пригорщі, око закололо від студеної свіжости. І наче ситим став. Вівці мачалися втому болоті – і вовна яскріла на сонці, як ризи. Потягся той потічок до села, коло дворів його перегачували, і жони полоскали в ньому сорочки й верети. Діда, ще дітвака, стали честувати, як ґазду, і в церкві дали йому лавицю на крилосі. (Прийде час, і він змурує нову церкву.) А камінь лишився лежати біля криниці. Грубий, сірий, з жовто-зеленими платами. За дощем в його щербинах збиралася вода – і птиці пили й купалися. А сніг на ньому не держався ніколи. На нагрітій сонцем брилі можна було побачити ящірку чи й гада – і баба пужала нас, дітей, тим каменем. Та де ми боялися! А шкода. Переказували, що один дітвак з родини виліз на вершечок дички і впав. Чисто на той камінь. Покришився і в три дні помер. Челядь шептала, що треба недобрий камінь зрушити в ярок. Але дідо не дав. Зціпив зуби й не дав. Камінь лежав біля дороги, що вела в хащу. І раз уночі вчинився гриміт і крик. Ми вибігли надвір. А то перевернувся циганський віз, повний краденого дерева. Наскочив у потемку колесом на камінь. Дідо вхопився за вили. Цигани наскоро відтяли віжки і втекли з кіньми, покинувши віз. Пригадую, як дідо по тому гладив здертий мох на камені. Як рубець на людському тілі гладив. Відтоді вночі він стелив собі на камені солому і сторожив дорогу в ліс. Графський гайник йому за се платив. А коли жид прийшов до нього, щоб дав йому камінь для млина, вигнав його з двору. Хоч той теличку давав. Жид розсердився: “Не даєш, ачей, держиш собі на гріб?” А по якомусь часі привезлися на бричці двоє панів. Казали, що з Будапешта. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камінь, що ніколи не буває студеним? Просили діда, щоб дав їм відколоти з нього дарабчик. Дідо сміявся: коліть, якщо вдасться. Довбали, мучилися півдня, а й скалки не відкололи. Тільки мох порушили. Та й повезлися, не відклонившись. Коли в Першу світову набирали на фронт, хлопці втікали в хащу. Трьох піймали. Привели до нашого каменя і застрелили. Черева їм розпороли багнетами і запхали в них черевики. А діда верли на брилу і сікли дротяними ціпками. Дощі змили кров, а люди на тому місці вимурували хрест. За чехів камінь хотіли потягнути до Ужгорода – на пам’ятник. Але дідо вийшов з пушкою і стрілив у небо. Бирів махнув рукою: “Держи собі, держи – пам’ятник дурневі”. У Другу світову мадяри тут поклали кулемет, та коли почала стріляти артилерія, вони втекли. Лише масна пляма на плиті лишилася. Коли руські заходили, сільська челядь вийшла до каменя їх стрічати. Дідо теж прибрався, ікону зняв зі стіни, срібну годинку прикапчав до уйоша. Зійшли з лісу солдати, обідрані, небриті, нетверезі. Один нараз до діда підступив: “Дєд, тваю мать, ану давай часікі!” Зірвав годинку, а діда друлив. Той упав і образ об камінь розбив. Се мені вже потім повідали. Було, що й кіно тут знімали. Про партизанів. Фільмували, як з-поза нашого каменя бородатий чоловік метав гранату в німецьку машину. Після артистів лишилися порожні корчаги від вина і напис на камені “Смерть фашистам!” Наші довго здирали фарбу дротяними щітками. А діти з тичками бігали городами і кричали: “Ура! Вперьод за родіну!” В шістдесятих комсомольці хрест повалили. Я б не дав, але тоді я був на Колимі. А на камені поклали бетонного оленя і написали, що тут починаються угіддя лісництва. Лінувалися таблицю закопати. З часом діти обламали оленю роги, а відтак і самого скинули в яругу. Фарба злущилася, і камінь став як був. Не то тепер село, що було сто літ тому. На Сирітському Горбі, довкола дідизни, простерлася ціла вулиця. З дідової криниці трубами провели воду в школу, в дитсадок, до сільської управи. А камінь лежить собі. Лежить, як сто років тому. Обмитий дощами і нагрітий сонцем. Я люблю сюди приходити і сидіти на ньому, як любив дідо. Родова пам’ять кличе мене сюди. Бо з роду все починається – родина, народ, родова мова і родова сила. Іти, як краплина, повниш сю ріку далі. І не смієш порушити її чистоти й глибини. Тоді в минулому твоєму буде радість і в майбутньому матимеш надію. Я часто думаю собі: що мого діда так приліпило до тієї брили? І що мене так прив’язує? І вікова пелена часу розсувається. І приходить розуміння. Дідо міг не викопати криницю і не пустити тут свій корінь. Але він копав, і камінь йому не завадив. Камінь відкрив йому силу й терпіння. Дідо робив се не тому, що було легко. Він се робив тому, що було тяжко. Простий копилець, один як перст у світі,
З нової книги · “Карби і скарби” та інші книги Мирослава Дочинця можна замовити за видавничою ціною: mido.mukachevo@gmail.com або за тел. [контакт приховано]. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
урочний час, на перевалі ночі і дня, був злютований той вузол. І ніщо його не могло розірвати. Лише смерть. Про закохання оте ширилася горами й долами легенда. Про те, як ці двоє любилися й розумілися. Перший гульвіса на Верховині й рубака-вояк, що на ведмедя йшов із кілком, а місяцю й скелі молився, і темновида хупава мироносиця, що в поклонах під образами згорбилася на ключку. Як шнурок і дучка, як палець і ніготь вони жили і дихали водно… А тоді, як запізналися над Тисою, вів її дід додому в гори. Посаг нареченої не рвав плечей. Легінь ніс закурений старий (ачей ще від монголів) казан, а вона, боса, – ясношкірі чоботята, перекинуті через плече. Найдорожчий удовиний скарб. Розповідала, що ту взуванку справив заїжджий румун. На матеріал ледве знайшов теля, яке зросло на самому сіні і воді. Тому й шкіра була така міцна і м’якенька. Цілий чобіт можна було жужмом стиснути в жмені. Швець, доки вичиняв сирицю і шив чоботи, з’їв оте теля. А фарбував обувку жовчю. Золоті шнурки були завдовжки від пупка Ружіки до пальців ноги. За них чоботар узяв двох гусей, пару. Казав, що це притягне і їй пару. Молода вдовиця, що втратила чоловіка на Мазурських озерах, сумовито всміхалася. А даремно. Румун брав гроші не тільки за золоту роботу, але й за золоті слова. …І була ще одна гостра радість, якої смирно чекав він цілих два дні прощі. Баба, витеребивши з подолу мідний гріш, купувала солодкого когутика – скалку перепаленого цукру на вербовій трісочці. Когутика того, лизнувши разів п’ять, не більше, він ревно ніс додому, як свою малу хоругву. Оберігав, щоб не липнули до нього шерстинки і пил, здував тополиний пух, і головне – щоб лакомину не вихопили з руки ластівки, що в долині дуже зухабні. Когутика мали вдома долизати Петро і Гафія, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цілий день. Доки за скелястим узвозом із темних папоротей не прохоплювалася Ріка. Їхня Ріка. Вона несла незбагненну присутність дому, рідної обжитої царини, прибитої до дикої гори теплими п’ятами його пращурів і його мізерними спритними ноженятами. Тут вони роззувалися і мочили натруджені ноги. Баба змивала з чобіт листяний попіл, яким доти натирала жовті чоботи, аби “не молодитися на прощі”. Звідти вже йшли босі – що збивати пусто обувку! Йти було легше. Помагали й бабині слова: “Коли чоловік у дорозі, то не стоптується тілом. А коли ще й у дорозі до Бога, то й серцем не старіє”. “Бабко, до Бога йдуть обуті, а від Бога – босі?” “Бог на ноги не позирає. Аби йшли. Ти до нього крок – Він до тебе два”. “Він бачить нас за густими ялинами, бабко?” “Він з нами йде”. “Теж босий?” “Не лопочи дурне”. “Босий, бабко, босий. Я бачив його на хресті. Не мав на ногах постолів”. “Воно так. Нащо на хресті постоли?..” “Як ми прийдемо, що Він буде робити в наших заломах, бабко?” “Помагати нам буде”. “Помагати робити сіно?” “Ні, помагати жити. А комусь – і помирати”. “Бабко, поміч і в смерті потрібна?” “Ще й як потрібна. Смерть не менша важниця, ніж життя”. Баба померла після діда через півтора місяця. Коли йому затягло очі плівою, як риб’ячим міхуром, водила його за руку. Йому ще замолоду сказило очі палюче сонце в скелях Сербії. Він не бачив, але відчував, що баба ледве совається, переломлена надвоє. “Дожилисьмо, – кректав дідо Микула. – З тебе половина лишилася, а я вже як у гробі живу. Просив сліпий глухого…” – “Не бійся, я тебе не лишу, – втішала його баба. – Дійдеш куди треба. Душа зряча”. – “Ні, ти не Ружіка, ти моя ружа трояка”, – муркотів дід і затягував собі під ніс так сумовито, що молоко скисало в гладуні. Черлена ружа трояка, Мала я мужа, мала я мужа, Мала я мужа пияка. Він нич не робить, лише п’є, Прийде додому, додому прийде, Прийде додому – мене б’є. Не бий ’ня, муже, не карай, Лишу ’ти діти, діти ти лишу, А сама піду за Дунай.
Та співанка була не про нього, а, радше, про його зятя Йонка. А баба направду встигла діда поховати і дочекатися сороковини, щоб відпровадити його душу. Сама вже ні ходити, ні лежати не могла. Смішкувалася: “Старій бабі й на печі ухаби”. Лише молитися могла на колінах і спати сидячи. Так і померла, сидячи при дідовій могилі. Обоє в смерті за руки побралися. Сіяла баба матіолу, щоб йому там файно пахло вечорами… “Там, де уснула, там і копайте їй”, – звелів син Тимко. А його, внука, тоді незвично кольнуло оте слово, що прохопилося у вуйка, – “уснула”. Не кожен собі вимолить такий вічний сон. Там бабу й похоронили, хрест поклали рамено в рамено з дідовим. Як у земній близькості. Але й цього їм було мало. З часом бабин хрест почав кривитися й хилитися до дідового, поки не зіперся на його акацієве плече. Може, то й не мурашина робота… Не треба все на ноги розмислу класти. Хто, як не той же дідо Микула, учив його: “Приймай мале за велике”. Залишилися після баби легкі й теплі, як перепілки, чоботи-румунки і вічний казан мідного виклепу. В ньому варилися курчата на гостину, сливи на чорний, як смола, леквар, шкварки з диких свиней, зілля, яким гоїли худобу, і грибна квасівка. Головна бабина страва, яку марно прихитрялися опанувати межигірські газдині. Одне – почути, інше – приготувати, а ще інакше – вкласти у вариво пряний гомін половецьких степів, що гарячою краплею колобродив у бабиних жилах. Він добре пам’ятає, як баба ворожила в задвір’ї над казаном, підкидаючи під нього крихке грабове паліччя і солому з підлісних невдобин. Видно, сенс мало й те, на чому готувалася страва. Все має значення в роботі, коли робиться з душею. У киплячий квас-розсіл із квашеної капусти клалися варені нашатковані гриби. Гриби бралися лише сушені, біляки й лисички в рівних частках. Окремо тушкувалися на топленому маслі з цибулею нарізані соломкою буряки, їх теж висипали в казан. Варилося це якихось сім хвилин. Тоді підсипалася промита крупа, яка є в коморі (добре коли гречка). Підварювалося над жаром. Коли квасівка була готова, її заправляли товченим часником, меленим перцем, рясно посипали зелениною. Баба ще спускала в казан на ниточці жмутик свого зілля. Бо квасівка та була не лише ситною смакотою, але й ліком для шлунка й печінки. Зятя її після безощадного пиття на ноги клала тільки ця страва. На парастас за бабою жінки теж наварили квасівки. Не такої смачної, як її, але теж доброї. Він сидів за столом біля вуйка і тихо запитав його: “Тепер, коли баби вже немає, і Бога з нами не буде?” “Не знаю, це від нас залежить, від нашого ведення. А Він сам вирішить – бути з нами чи ні”. “Бог з неба на нас дивиться?” “Бог нас бачить не згори, а зсередини”. Ці слова тоді його дуже вразили і навіть злякали. Але сам себе й заспокоїв: “Добре, що квасівка така смачна. Може й Богові засмакує. Якщо Він там, усередині…”
Яворове косовище Раннього літа ми з дідом ладили яворові косовища. Належало вибрати в лісі гінкого молодого явора. А наперед Іллі піти до церкви й покласти воскову свічку пророкугромовладцю. Помолитися за лад на ґаздівстві, за спіх у роботі, за вдале ремеслування. Вдома ввечері язик за зубами держиш, вклонившись образам, рано лягаєш. До схід сонця піднімаєшся і, нікому не кажучи про замір, рушаєш до поміченого явора. Дорогою ні з ким не здоровкаєшся, до бесіди не пристаєш. Смиренно шепчеш молитви. У лісі, перехрестившись, починаєш підрубувати явора з чотирьох боків. Рубаєш точними і негучними махами, щоб не розбудити Велику Хащу, приспану за ніч. Верхівка дерева має впасти на північ. На землі дерево обчищаєш, відсікаєш триметровий криж і завдаєш собі на плечі. Дорогою читаєш подячну молитву за те, що Хаща впустила і випустила тебе з миром. Удома кругляк розколюєш з тоншого кінця на дві половинки. Не обтісуєш, ховаєш на бантах під стріхою, в затемненому, провійному місці. У вільний зимовий вечір зносиш яворину з хліва. Уже суху, легку, розколюєш знову навпіл. Із сих ощепів будуть два косята. Починається тесання.
Перші тріски дідо схапував і десь заникував у потаємному закутні. Інші спалював. Кося тесалося одним дихом. Готове держално дід чіпляв двома ручками за сволок у сінях – аби підсихало до весни. За зиму воно ще “сідало”. На Святий вечір дідо брав в одну руку суху отаву, в другу – яворове Ілієве кося і обходив тричі хижу, приказуючи: “Всевишній Господи, що сотворив Світ, Сонце, Місяць, Зорі на небесах. Як чоловік не годен їм нич лихого зробити, дай так, аби й мені нич не могли зробити, поможи моїй сім’ї, дай сили, сохрани маржини, щоб давали доста молока і весь наш рід був ситий”. На Водохреща, після освячення води в криниці, дідо вмочував у неї кося верхнім і нижнім кінцем і примовляв: “Як помагає ся свята вода людям, так аби моє кося помагало мені у всякій біді і всю нечисть від мене відганяло, і тіло й душу мою спасало”. Тоді заходив з кіссям до хижі, набивав на нього дзвінку литовку і клав у красний закут. Чекав священика, котрий, освячуючи житло, бризкав водою і на новеньку косу. Івона дочікувала літа, гарячої косовиці, щоб до пізньої осени не розлучатися з ґаздою. А який був дідо косар – горішок у траві перетинав! Служила дідові ота коса і замашним інструментом, і ціпком, коли дерся в полонини, і палицею, аби боронитися від звірини. А головне – правдивим оберегом. При кісьбі на уходах, коли ночували в далеких колибах, спасу не було від босоркань і повітруль. В яких лише подобах не являлися вони косарям у паркі підполонинні ночі: то жінчовкою, що нібито принесла перекуску, то панікою в солом’яному калапчику, то блідою дівочкою з вінком із косиць. І коли струджений за день чоловік засинав умліока в своїй ліщиновій халабуді, сі лісові повійниці бралися мучити його тіло – теребили, гнявили, скомтали, щипали, присмоктом витягували мужеську міць. А з третьою молочною росою звітрювалися в темні пущі. Мертвооко за сим позирав із бездонної небесної криниці місяць. Косар уставав у передрання, як пес побитий, – у синцях, ломоті костей, без сили й дяки на роботу. Якийсь час занадилися дві геть молоденькі повітрулі, що вимордовували чоловіка за ніч до напівсмерти. До боженої жони, що виносила сюди їду, той ніякої хіті не мав. Почалося се після того, як у глиняній бані, де копали черленицю на валькисаман, притовкло двох сільських дівочок. Тяжкою смертю відходили бідолашні, з повними ротами землі. Відспівали їх і впокоїли на вершку цвинтарного груника, та, видати, спокою загиблі так і не знайшли. Молоді косарчуки боялися заснути, придрімували коло вогню, а старі розказували, як повітрульки в шовкових пеленах закрадалися в колибу, замикали студеними перстами їм очи, діставали заплітки з волосся і вузлували руки, й далі робили з нещасним, що хотіли. Сільське жіноцтво припросило попа запечатати злощасну глиняну баню хрестом. Цілу ніч божі люди з Чумальова читали там Псалтир – і лише позад сим оті влесливі повітрулі дали косарям спокій. Та скільки й без них непевної нечисті носилося по сутемках диких зворів! Ті напасті обминали мого діда. Бо мав він на них добру відгану – яворову Ілієву косу. Де б його не запосів нічліг, клав дідо на порозі кучі сячене-пересячене древко і сам вкладався з проникливою примовкою на устах: “Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні чорному, на сідлі соколиному, замикаєш ти комори, дворці й хлівці, церкви й монастирці і цісарські престоли. Замкни всякій нечисті губи й губища, зуби й зубища, очі й очища, кігті й кігтища, аби вони на мене, народженого, хрещеного й молитвеного раба Божого Івана, очей не витріщали, зубів не гострили, біду не вершили, соблазну не чинили, суєту не сіяли”. І не мала смілости нічна потолоч переступити той поріг-оберіг. Ріс я окатим сиротюком і любив звиватися коло дідового ремесла. Дістаючи за свою роботу дерево, дід часом дащось стругав для сільської челяді. Бувало, що й труни-деревища. Коли тріски летіли на землю, дідо примушував мене ревно визбирувати їх і жбухати в піч. Щоб ніхто з прибутніх потайки не зняв першу трісочку. О, то не просто скіпка, то – тріска-чарунка, що чоловіка годна зробити невидимим,
а самому відкрити затайливий світ! Дідо, коли ще був недолітком, крадьки від свого вітця затаїв таку скалку в пазусі. А далі вчинив так, як казало старе повір’я. Жаска то була для нього година. Увечері перед Паскою кружними дорогами, щоб нікого не стрічати, пішов до церкви на всенощну. Тихо, як мацур, затягся в темний закутень і звідти очив на молільників. Свічні пломінці підсвічували лиця, грали в очах. Коли священик обійшов з кадилом храм, дідо поклав гробову трісочку під язик. Від того, що йому відкрилося, зледеніло хлоп’яче серце. В одного на плечах волохата голова з гострими вухами – вовкун. Другий – з висолопленим язиком і довгими, як батоги, руками. Се – брехач. В котроїсь баби – кривий надутий ніс, бо вона все про всіх знає. Ще якась прикрила довгим сукманом хвостик. У воронячої вуйни з-під хустки стирчить чорне пір’я. Третя така писка-та, що два роти має, один з другим перешіптуються. Червонолиця жона щуриться, як ласиця, пострілює очима на всі боки, а цицьки-дині аж тріщать під блузою. А в її понурого чоловіка горб росте під вуйошем, до землі гне. У дівиць декотрих у рукавах сховані голубині крильця – аби женихів до себе пригрібати. А в одної у вухах – мізерні срібні чінговики-дзвіночки, щоб за нею всі леґіні обзиралися, не розуміючи, що їх кличе… Прийшов час хрест цілувати – і дідо видів, як декотрі губи вивертають, щоб прикластися не до самого розп’яття, а з тильного боку. Як проказано благословення, дідо перший здимів із церкви. Аби, доки послідній челядник кладе поклінного хреста на чоло, добігти до ріки і жбурити в бистру воду гробову тріску. Бо котрась із старших босоркань вже зміркувала і неслася ззаду, щоб тут же обернути дітвака на терлицю – дерев’яну лавицю, на якій труть коноплі. Летить скіпка в бистрину, а губи, посинілі зо страху, шепочуть: “Пливи закляття за водою, за залізний пліт, за гору кам’яну – з моєї руки, з моїх очей, з моєї пам’яти”. Дух забивали дідові казки. З бездонного міха його приповісток мені найлюбішою була оповідка про косичку папороті. Був він ще хлопчуком, коли возарі взяли його з собою на тиждень продавати по селах смерекові драниці. А він при них – нічний сокотільник. В дорозі – хто під возом, хто на возі. Сторожив ночами коней, аби ті на паші десь у хащах не ізслизли, не потолочили людські царинки. І от на самий Іван-день вночі коло ватри дітвак задрімав. Коли прохопився, огень вигорів, зате звізди так осяяли долину, що кожна росинка на травиці сміялася. Рушився за кіньми – ні сліду! Якась птиця з хащі кликала: “пой-пой, пой-пой”, – і пустився він на той голос. І привело його на просіку, зарослу папороттю аж до грудей. І коли він перебрів той гущавник, то відкрилися йому голоси хащі. І міць налила руки й ноги, а сам ніби підріс. Очі так загострилися, що видів через гори. Коні самі знайшлися, йшли за ним, як діти. Другого дня, коли віз застряг у млаковинні, сирохман сам підняв його і поклав на тверде. Чудувалися возарі. Ще більше чудувалися, коли сказав їм, у яке село правити. Там вони умлівока спродали всі драниці і дістали розказ на нову роботу. Й хлопу-сокотільнику вділили жменю корун. А коли вертали нагощені домів, дорогою всі дівки клично кліпали до нього. Став би мій дідо моцний, як Кротон, і багатий, як граф Драг. Та кому не було до полудня, тому й пополудні не буде. Напеклися якось на сонці його гумові постоли, а тут потічок край дороги свіжою водицею цоркотить. Сів дідо на камінь, роззувся, витряс онучі – і полетіла у воду звізда-косичка. І того менту полишили діда і сила бетярська, і серенча. Яким був, таким і став. Старі людкове потому йому все розтолкували: закотився йому за онучу цвіт папороті тої ночі. Тому чудниця така з ним і сталася. Та що вдієш, чоловік учиться не до старости, а до смерти… Мені так було шкода тої чудотворної чічки, а дідо безжурно сміявся в бороду: “Така моя доля – як дірява льоля. Але нічого: череп’я довше живе, як цілий горнець”.
Далі буде.
Очевидець і літописець Свій до свого по своє! · с. 10сторінка оригіналу ↗ Олександр МУЗИЧЕНКО, голова осередку “Просвіти” ім. Т. Г. Шевченка, с. Літки Броварського району Київської області
Закінчення. Поч. у ч. 18 за 2023 р.
“Конопельки сіємо…” Авторитет і довіра людей до Літків$ ського кредитового товариства з часом зросли настільки, що вже не потрібно було вмовляти людей. За рекомендацією того ж Трохима Короля літківці налагодили висів льону, конопель та інших волокняних куль$ тур. Висів та обробіток посівів був добре керованим та грамотним. Запрошувались фахівці – агрономи, спеціалісти, які нав$ чали людей технології, що гарантувала продуктивність та якість волокна. Особли$ вістю роботи Кредитового товариства було те, що кожне нове підприємство почина$ лось з навчання, із підготовки кадрів та фахівців із числа малограмотних літківців. Винятком став механік-електрик Павло Іванович Рак та чех, які не були жителями села і яких найняли „збоку”. Відомо, що до появи Кредитового то$ вариства літківці взимку не працювали. Обробіток волокна, введений Трохимом Королем, забезпечив роботою тисячі се$ лян у зимовий період (В. Гузій в “Золотій очеретині” [4] називає 4 тисяч, мабуть, з врахуванням навколишніх сіл, які тіпали та пряли нитки, не виходячи з дому). Для виробництва волокна були закуп$ лені ткацькі станки та навчені ткачі. Пер$ ший ткацький цех був побудований на те$ риторії теперішньої фабрики художньої вишивки. Керував цехом староста за стату$ том, подібним до статуту шевського цеху. Першою продукцією ткацького цеху були кімнатні кольорові доріжки. Асортимент виробів збільшувався по мірі росту якості нитки та ткацтва. Коли якість полотна стала задовільною, був створений цех пошиву нижнього чоловічо$ го та жіночого одягу. Для покращення якості нижнього одя$ гу його почали прикрашати вишивкою. Пізніше вишивка була виділена у окремий цех – вишивальню. Продукція цеху пошит$ тя одягу та вишивальні добре продавалась не тільки в Україні та Росії, але й за кордо$ ном, у Європі та Америці. За радянської влади цех Кредитового товариства перет$ ворили на артіль “Текстильекспорт”, у якій, за даними В. Гузія, працювало до 4000 чоловік. Потім артіль перейменували у “Фабрику художніх виробів”. За незалеж$ ної України чомусь падала якість виробів; пошив закордонних замовлень (верхнього одягу) був незадовільної якості і весь об’єм замовлення забракували замовники.
“Була в Літках парова машина” Апогеєм розквіту Літок стало придбан$ ня Кредитовим товариством у Німеччині перед Першою світовою війною у 1914 ро$ ці парової машини та динамомашини, які у 1916 р. були доставлені в Літки. До 1918 ро$ ку вони стояли на вулиці Шевченка напро$ ти будинку Касяновичів, біля річки на те$ риторії колишнього колгоспу. Як паливо для паровика використовували місцевий торф, видобуток якого налагодило Креди$ тове товариство. Торф був також паливом для обігріву хат, і це зменшило вирубки лі$ сів. По вулицях села Кредитове товариство протягло лінії електропередач; для цього був закуплений дріт. Динамо-машина (10 кінських сил) освітила вулиці та хати Літок у 1918 році. Електричне освітлення села тривало 2 години у вечірній час. Крім освітлення паровик використовувався для приводу молотарки, віялки та парового мли$ на. На річці Десна були побудовані два во$ дяні млини. Відпрацьована пара не вики$ далась у повітря, а використовувалась у громадській лазні, побудованій також за кошти Кредитового товариства. Монтував паровик та динамо-машину запрошений на роботу майстер Павло Іванович Рак. Підручним майстра був Андрій Юрченко. Після війни Павло Іванович у школі вів фі$ зичний гурток, на якому ми, 13$14$літні, виготовляли діючі моделі парових машин та детекторних приймачів. Він часто роз$ повідав нам про паровик та динамо-маши$ ну Кредитового товариства та Т. Короля. Розповідав не все. І лише тепер я можу оці$ нити його захоплення постаттю Т. Короля.
Виробництво цегли було налагоджене на місті теперішнього сільмагу та обійстя партизана Хоменка. Успіхи Літківського кредитового това$ риства одразу ж були помічені у Києві, Чер$ нігові та багатьох інших містах. Трохима Короля у 1914 році запрошують стати од$ ним із засновників спілки “Дніпросоюз”, створеної для розвитку підприємств у райо$ ні басейну ріки Дніпро, зокрема й у Києві. Цех для виготовлення валіз із лози був від$ критий у Зазим’ї. Авторитет Трохима Коро$ ля як економіста-реформатора був визна$ ний тодішньою владою Києва й Петербур$ га. Але Перша світова війна перешкодила втіленню планів “Дніпросоюзу” у життя. Робота Літківського кредитового това$ риства дала вражаючі соціальні результати. Село стало заможним. До роботи, яка дава$ ла добрі прибутки, потяглися всі, навіть ледачі. До чого торкалися руки і розум Трохима Короля, там виникала культура виробництва, дисципліна, професіона$ лізм, нова технологія, навіть наука й куль$ тура. У заможне село потяглися торгівці (переважно євреї) з Києва, Одеси, Мико$ лаєва, Бахмута та інших міст України. На старому базарі Літок виникли довгі ряди рундуків (кіосків, як тепер називають) по$ дібних до київських у даний час. Рундуки стояли тісно один біля одного на старому ба$ зарі від містка до церкви та хати священника з двох боків. Поставимо собі запитання: “Чому саме в Літки потяглася така маса торгівців?”. Відповідь може бути лише од$ на: “Тому, що у літківців завелись гроші, одержані від роботи на підприємствах, ут$ ворених Трохимом Королем”. Піднявся і культурний рівень життя літківців. Сюди почали навідуватись мандрівні театральні та циркові колективи. Частіше почали зву$ чати пісні. Окрасою села став церковний хор, керований вчителем Дмитром Музи$ ченком. Це той вчитель, який часто брав участь у виступах мандрівного театру Ми$ коли Садовського разом із Марією Зань$ ковецькою по всій Україні, включаючи виступи у Миколи Аркаса в Миколаєві. Трохим Король виховав та навчив мис$ тецтва створення нових підприємств бага$ тьох літківців: рідних братів Федора та Іва$ на; Андрія Дем’яновича Рожка; Степана Обеременка, Моцю та інших. З допомогою Трохима Короля такі під$ приємства почали виникати у сусідніх се$ лах, зокрема, Зазим’ї та Погребах, де поча$ ли плести валізи високої якості з лози. Дорогі читачі! Зверніть увагу на те, що Трохим Король та Кредитове товариство, ним створене, організовували підприємства у скрутний час, без матеріальної допомоги збоку меценатів та уряду, використовували здобутки передової західної технології, одержувати високу якість продукції, забез$ печувати повну реалізацію виробів і все це на основі не привізної, а місцевої сировини. І це відбувалось за умови, що літківці не мали про$ фесій та були недовірливі до всього нового.
Подвиг “демократа” Щоб перетворити економіку села за та$ кий короткий час, потрібен був геній –
Трохим Король. Свій талант він віддав лю$ дям. Не став багатшим, зате багатшими ста$ ли літківці. Був скромною, культурною та дуже ввічливою людиною, яку односельці називали “демократом”. Цей подвиг і Трохима Короля, і літківців вартий уваги та вивчення: від малечі, якій треба стати новими Трохимами Королями, до дорослих, яким слід знати практичний досвід славних прадідів і продовжувати його, відродити Кредитове товариство. Ми не ма$ ємо права забувати, звідки взялися Лозо< плет, фабрика пошиття одягу, чоботарня, паровик, електрика в Літках. Нам їх ніхто не дав, це зробили самі літківці. Пора нам усім нам добре пам’ятати, що людина повинна сама кувати своє щастя, покладаючись на свій розум та руки. Не шукати потім винних збоку і не переклада$ ти вину за своє бездіяння на інших, а наді$ ятись тільки на себе. Зробити із себе діяль$ ну людину, яка приносить користь собі й суспільству – його мета. Таких людей слід цінити! У нас же при слові “начальство” у людей виникає негативний образ чинов$ ника. Слід цінити своїх керівників за їх знання, за вміння та постійну турботу про виробництво. Геній Трохима Короля полягає не тіль$ ки у його знаннях та оцінці й аналізі існу$ ючого положення в економіці. Не тільки в умінні щось зробити, що зараз англій$ ською мовою називають “ноу-хау” (“знаю, як це зробити”). А в тому, що своїми знан$ нями переконав консервативно налаштова$ них і підупалих духом літківців у необхіднос$ ті створення Кредитового товариства! Цієї науки він навчив багато літківців. На жаль, і Трохим Король, і його одно$ думці та учні були усунені від керівництва створеними ними підприємствами, а по$ тім знищені більшовиками. Кредитове то$ вариство було ліквідоване радянською владою. Причиною стала участь літківців у так званому “повстанні літківців 1920 ро$ ку”. Це було спробою літківців захистити ті підприємства, які були створені їхніми руками, від пограбування бандами, у тому числі червоними. За відмову віддати 120 возів з кіньми, за спробу захистити своє майно червоні почали гарматний обстріл і спалили 121 хату та подвір’я села. За дани$ ми автора [4], суд над “демократами” (так називали у селі Трохима Короля та керів$ ників Кредитового товариства) відбувся лише у 1923 році. “Суддя, намагаючись визначити політичні погляди Короля, пос$ тавив йому запитання: ”Чи була правиль$ ною економічна політика радянської вла$ ди в 1920 р.?” Король відповів: “Не зовсім” [4]. Т. Короля засудили на 10 років ув’яз$ нення, але через чотири роки він був від$ пущений на волю, бо ні він, ні літківці вза$ галі, не скоїли предмету злочину. Працю$ вав далі в Літках у цехах, ним же створе$ них, але не у ролі керівника, а виконавця. Те, що створив літківський геній Трохим Король та наші прадіди, ми бездарно втра$ тили. Запитаєте, чому? Тому, що вони були господарями життя, а ми з вами утриманці держави. Нам треба вчитися, щоб стати громадянами держави.
Після повстання в Літках, Зазим’ї та Княжичах почались репресії більшовиків. Основне звинувачення ставилось самим авторитетним людям села: Трохимові Ко$ ролю та вчителю Дмитру Музиченку [4]. Автор книги “Золота очеретина” Володи$ мир Гузій в 1996 році доповідав на засідан$ ні осередку “Просвіти” в селі Літки у при$ міщенні Літківської школи у присутності 17 членів осередку про основні події, які стосувались Літок. Автору було вказано на ряд прямих помилок, свідомо підмішаних у архівні матеріали директором Фабрики вишивок у Літках, які знаходились тоді під владою компартії. А саме: Гузій знав, але ні слова не вказав ні про Кредитове товариство, ні про створення великих підприємств у селі: “Лозоплет”; “Чинбарня”, “Ткацький цех”, “Шевський цех”. “Вишивальня”, електростанція на торфі та сільська освітлювальна мережа, ні про діячів села як рухому силу. Автор у випущеній книзі нарочито на$ зиває Трохима Короля Григорієм [4]. Гузій ні слова не говорить про надзви$ чайні авторитети Трохима Короля та Дмитра Музиченка – мого батька, а також інших учасників руху. І тодішнього, і тепе$ рішнього. Нижче я поясню причини мого обурення. Мій дід по матері Антон Касянович Кабан – пасічник, який мав до 180 вуликів (колодок – вид вуликів), був одним із пер$ ших вкладником Кредитового товариства з 1907 року. Дмитро Музиченко – мій бать$ ко, вчитель, закінчив Коростишівську учительську семінарію у 1903 році, був вір$ туозом гри на гітарі та скрипці; його вірту$ озність поширювалася на іспанські на$ строї, а також на гавайський лад. Під час літніх канікул був активним музикою ман$ дрівної театральної трупи Миколи Садов$ ського протягом десяти років.
Історія Дмитра Музиченка Разом із Миколою Садовським, Марі$ єю Заньковецькою та іншими після виста$ ви у Миколаєві батько був прийнятий Ми$ колою Аркасом, дослідником та автором “Історії України-Русі” та композитором, автором опери “Катерина”. (Про Миколу Аркаса була публікація в “Слові Просвіти” за 18$24 січня 2018 р.). Дмитро Музиченко був керівником церковного хору у Літках. Закінчив дворіч$ ні курси садоводів і за методом Симиренка вивів оригінальний сорт яблук, названий ним “Лісова красуня”, зареєстрований у Симиренка. Сорт зберігся і зараз добре ро$ дить. Варення з цих яблук має унікальні смакові відмінності – неперевершений смак та драглисто-пружну структуру. Батько разом із Євгеном Тичиною, братом Павла Тичини, брав участь у ство$ ренні Автокефальної церкви в Україні та виборах нового митрополита Василя Лип$ ківського. Мати Ганна Антонівна і вся на$ ша сім’я також брала участь у виборах. У нашому будинку в Літках проводились на$ ради та обговорення довірених осіб вірян. На жаль, Євген Тичина повівся незрозумі$ ло, рятуючись від переслідувань більшови$ ків, що описано Арсеном Зінченком у книзі “Визволитися вірою”. У 1914–1918 рр. батько воював у чині унтер-офіцера царської армії. Під час Літ$ ківського повстання у 1920 році, коли чер$ воні вимагали 120 підвод з погоничами, батько не радив повстанцям чинити опір більшовикам через те, що до Києва тоді наближалась потужна дивізія росіян, а вій$ ська УНР та поляків перебували на право$ му березі Дніпра, зокрема в Києві. Кіль$ кість повстанців у Літках склала 660 і не могла витупити проти дивізії. Та візники не вгамувались, і повстання почалось. Першу атаку літківці відбили, а після обс$ трілу з гармат і великих пожеж у дарниць$ кій частині Літок повстанці припинили опір через плач жінок. З розповідей моєї матері Ганни Анто$ нівни Музиченко (1897–1991) знаю, що Дмитро та Трохим Королі відмовляли пов$ станців від кровопролиття. Мотив Трохи$ ма Короля можна зрозуміти – у разі бою його цехи будуть знищені, а робітники втратять робочі місця. Їх – понад тисяча. Отже, ні Трохим Король, ні Дмитро Музи$ ченко не були причетні до повстання 1920 р. Звинувачення проти них були зняті. Музиченка ще в 1933 році хотіли роз$
Батько (другий ліворуч у нижньому ряду) в Умані з акторами трупи – Марією Заньковецькою (перша в нижньому ряду ліворуч) і Миколою Садовським (четвертий ліворуч у нижньому ряду)
Очевидець і літописець · “Будь7які критичні думки щодо радянської влади ставали основними аргументами для знищення незгодних”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
куркулити і виселити. По селу ходили агі$ татори та змушували жителів підписати звинувачувальний список. Але затія не спрацювала. І комуніст$“п’ятитисячник”, голова сільради Машевський тоді виправ$ дав батька. На жаль, все створене Кредитовим то$ вариством та його підприємствами Гузій вміло маскує: створені товариством під$ приємства в селі Літках “самі” утворились і “самі” за радянської влади закрились. Створені Кредитовим товариством під$ приємства в селі Літки радянська влада бо$ ялась розігнати одразу й одночасно. Най$ довше жила лише швейна фабрика, і ту не$ давно продали у приватні руки. Я і більшість членів осередку “Просві$ ти” у с. Літки на власні очі бачили парову машину та динамо-машину електричного ґенератора Кредитового товариства. У при$ міщенні Лозоплету, розігнаного у 1951 році, у 1954 році учні відзначали закінчення деся$ того класу. На городі в урочищі Лозовик до$ сі знаходимо шматки білої глини, яка вико$ ристовувалась при виготовленні шкіри для взуття. Корінне населення села добре пам’ятає славні підприємства Кредитового товариства, створені за ініціативою Трохи$ ма Короля. Але є такі, які хочуть примен$ шити роль активних “односельців”. Батько продовжував свою роботу в школі та церкві. В часи українізації Дмит$ ро Музиченко брав участь у роботі літера$ турного гуртка, який збирав тексти, орна$ менти та мелодії давніх пісень. Переклади мелодій давніх пісень на ноти виконував мій батько. Хоч ідея створення літературного гуртка належить відомому письменникові Михай$ лові Стельмаху, але керівником гуртка нас$ правді був Іван Синиця, завуч Літківської середньої школи, який через переслідуван$ ня змушений переселитися у Київ, а згодом став знаменитим академіком. Після невдачі влади поставити Дмитра Музиченка “у тверде”, що означає розкур$ кулити і виселити із села на північ, батька не чіпали. У 1937 році радянська влада по$ чала проводити Всесоюзний перепис насе$ лення. Дмитро Музиченко теж був залуче$ ний до перепису. Учасникам перепису бу$ ли видані спеціальні значки “Всесоюзний перепис 1937” (такий значок я знайшов на місці пожежі у 1947 році, яку влаштували німецькі каральні загони у вересні 1943 р.). Відомо, що перепис 1937 року підтвердив страшні вимирання українців під час голо$ домору 1932$1933 років. За відмову підта$ совувати результати перепису у селі батько був таємно вбитий, а потім повішений, щоб применшити його авторитет.
Учімося у Трохима Короля! Спробуйте уявити хоча б на мить резуль< тати розвитку села за умови, якщо б Літків< ське кредитове товариство продовжувало свою діяльність до наших днів. На нашу дум< ку, і в селі Літки, і в Україні зараз був би та< кий рівень життя, як у Японії, Швеції чи Ка< наді, де також працюють українці і створю< ють кредитові товариства, подібні до Літ< ківського. Але у нас воно активно працю< вало лише 7 років! Наш обов’язок перед історією та влас$ ною совістю – відродити пам’ять про Тро$ хима Короля, про Кредитове товариство та людей, які повірили у казку і зробили цю казку своїми руками наяву. Для відроджен$ ня пам’яті про них Товариство “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка пропонує: поставити пам’ятник Т. Королю та його однодумцям, одній із вулиць присвоїти ім’я Трохима Ко$ роля, а іншу назвати вулицею Кредитового товариства.
Очевидець і літописець · “Будь7які критичні думки щодо радянської влади ставали основними аргументами для знищення незгодних”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Це невигадана історія про нашого земляка, який потрапив під жорна репресій сталінського режиму. Трагічно склалася доля уродженця села Красне на Чернігівщині, старшого матроса Чорноморського флоту Івана Степановича Бондаренка, який 1949 року висловив своє невдоволення щодо радянського режиму в листі до міністра Збройних Сил СРСР, маршала Радянського Союзу О. М. Василевського.
Літературний гурток у Літках
Нині кредитові товариства у всьому світі накопичили величезний досвід. Ми про нього мало знаємо. А Трохим Король – один із перших застосував науковий під$ хід до створення нових підприємств через кредитові товариства. Створення підпри$ ємств (робочих місць) – це наука, яка вкрай потрібна нам усім сьогодні, і цю на$ уку ми повинні опанувати добре, не покла$ даючись на сучасних “нових українців”. Тож вчімося у Трохима Короля! І на по< чатку ХХІ століття, і в майбутньому допома< гаймо нашим мудрим землякам у їхній важ< кій і вкрай важливій для всіх роботі!
*** Укладено в осередку Товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка в селі Літки. Історична довідка про Кредитове товариство Трохима Короля написана за дорученням сесії сільської ради депутатів села Літки, за дорученням голови виконавчого комітету З. Д. Шарафан та Товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка у селі Літки. Ця довідка про події столітньої давності може мати неточності. Автори з вдячністю приймуть поправки та зауваження до неї, а також доповнення. Історична довідка написана на основі свідків цих подій та спогадів, почутих від живих та вже померлих односельчан: 1. Музиченка Дмитра Омельковича. 2. Музиченко Ганни Антонівни. 3. Рака Павла Івановича. 4. Більського Василя Микитовича. 5. Юрченка Миколи (Каленика – по-вуличному). 6. Синельника Михайла Григоровича. 7. Шевченка Федора Івановича (96 років, вул. Незалежності). 8. Юрченка Петра Михайлович (90 років, куток Дарниця в Літках) 9. Булах Палажки Микитівни (90 років, куток Пісок). 10. Бондаря Григорія Федоровича (92 роки, куток Буслівка). 11. Рожко Софії Андріївни та родичів Трохима Короля: 1. Короля Івана Федоровича. 2. Короля Віктора Григоровича. 3. Щербини Євдокії Петрівни. 4. Кузьменка Віктора Юхимовича.
При укладанні історичної довідки використані такі друковані матеріали: 1. Рибалка І. К. Історія Української РСР. Дорадянський період. Київ, Вища школа, 1978. 2. Наталка Полянська-Василенко. Істо$ рія України з 1900 по 1923 роки. Київ, Пам’ятки України, 1991. 3. “Чотири універсали”. Сторінки історії. Укладач – Конашевич В. Д. Львів, Атлас, 1990. 4. Володимир Гузій. Золота очеретина (Броварщина. Історико-краєзнавчий нарис). Бровари, Українська ідея, 1997. – С. 262$269. 5. Клишта П. І. Село Зазим’я на Київщи$ ні (Історико-краєзнавчий нарис). Київ, Кий, 2000. 6. Професор Васильєв, стаття в газеті “Українська газета”, 2000. 7. Громяк І. Від вибуху на дачі – до по$ стрілу у Києві. Стаття у газеті “Урядовий кур’єр”, № 106 за 1.06.2001 р. 8. Письмо Николая ІІ матери, императ$ рице Марии Федоровне. Журнал “Красный архив”, 1929, № 4(35), раздел “Из записной книжки архивиста”, с. 209$211.
Осередок “Просвіти” ім. Т. Г. Шевченка вдячний Погибі Івану Федоровичу за уточнення дати зупинки російського царя Миколи ІІ на пристані в селі Літки.
Олександр МОЛИБОГА, краєзнавець, с. Анисів, Чернігівський район
У 2019 році краєзнавці Чернігівського району продовжували вивчати архівні справи репресованих земляків. Автор цих рядків обрав для дослідження справи ре$ пресованих жителів села Красне. В архіві Управління Служби безпеки України по Чернігівській області я натрапив на більш ніж 200$сторінкову слідчу справу щодо старшого матроса Чорноморського флоту із с. Красне Івана Степановича Бондарен$ ка (ГДА СБ України м. Чернігова. – Спр. 14459-п). Зі справи стало відомо, що Іван Бонда$ ренко народився 1927 року в селі Красне Олишівського району. Його брата в роки Другої світової війни розстріляли нацист$ ські окупанти, оскільки був комсомоль$ цем. Сестру в період окупації насильно відправили до Німеччини. Після повер$ нення на батьківщину її було засуджено Олишівським судом за крадіжку зерна до 8 років позбавлення волі. 1944 року Івана Бондаренка при$ звали на військову службу під Жито$ мир. Після закін$ чення війни на$ правили на Чорно$ морський флот. У жовтні 1947 року Бондаренко слу$ жив вже на Кам$ чатці в судноре$ монтному баталь$ йоні, де працював слюсарем. В архівній справі є відомості, що 1949 року мати Івана Бондаренка втопила$ ся в колодязі, і син звернувся до керівниц$ тва з проханням отримати відпустку, але йому відмовили. Тому в жовтні 1949 року, перебуваючи в емоційному запалі, Іван Бондаренко написав анонімного листа мі$ ністру Збройних Сил СРСР О. М. Василев$ ському. Пошук автора листа здійснювала контр$ розвідка Міністерства Державної Безпеки військової частини № 59007. Після трива$ лих пошуків 28 жовтня 1950 року Івана Бондаренка заарештували. На початку листа автор критикує книгу працівниці американського посольства в Москві Анабель Бюкар “Правда про аме$ риканських дипломатів”: “Я прочитал книгу Анабель Бюкар “Правда об амери$ канских дипломатах”. Эта книга написана очень неправдиво. В её составе участвуют русские дипломаты, шпионы и агенты рус$ ской разведки. Автор книги А. Бюкар, как я вижу, сама ищет карьеры, обвиняя аме$ риканских дипломатов”. Іван Бондаренко також негативно вис$ ловлювався про політзаняття: “Всем от$ вратительно слушать эти вымыслы и вы$ думки. Сколько служит политработников и работников особого отдела. Это всё убы$ ток русскому народу, который стонет. Возьмите рабочих и крестьян, сколько на их шеях сидит бездельников, которые засвой дурман получают хорошее жалова$ ние”. Далі І. С. Бондаренко пише про склад$ не становище робітників і селян у Радян$ ському Союзі: “А сколько в России народу крестьян и рабочих, которые не имеют да$ же куска хлеба в настоящий день”. Автор листа торкається теми безправного стано$ вища солдатів і матросів: “Военнослужа$
щий имеет право жениться на ком хочет, но это запрещено матросам и солдатам на Камчатке, да и вообще в России. Военно$ служащие матросы имеют право на два от$ пуска на протяжении 30 суток, но этого нет. “Матрос выйдет на берег и познако$ мится с девицей, за опоздания судят. Дер$ жат 8 лет в тюрьме… Армия и Флот падают духом”. Завершується лист зверненням до мі$ ністра Збройних Сил СРСР, маршала О. М. Василевського: “То, что я тебе пишу, ты не поверишь, поверишь только тогда, когда останешься жив после войны с Аме$ рикой, Англией, Италией, Францией”. Під час допиту свідків стало відомо, що хоча І. С. Бондаренко був недисциплінова$ ним солдатом, але мав нагороди: “30 лет Советской Армии и Флота”, “За Победу над Германией”, “За Победу над Япони$ ей”. Свідки розповідали, що в розмові з ни$ ми Іван Бондаренко стверджував: радян$ ські письменники мало пишуть у своїх творах про службу матросів. Усі говорять про безробіття у США, але безробітні аме$ риканці отримують допомогу в розмірі 2 долари, і вони живуть не гірше від радян$ ських робітників. Свідок Тетерін на допиті говорив, що наприкінці жовтня – на початку листопа$ да 1949 року Іван Бондаренко, прочитав$ ши йому уривок з книги О. І. Купріна, де розповідалося, як офіцери царської армії били солдатів, сказав, що хоча в радян$ ській армії солдатів і не б’ють, але відмін$ ності між царською та радянською армія$ ми немає. Під час обшуку в Івана Бондаренка ви$ лучили зошит, в якому містився запис із критикою радянського кіномистецтва: “Я лично смотрел кинокартины, и мне попа$ дались такие, что плакать хочется, когда смотришь и сравниваешь с действитель$ ностью. И это только потому, что в насто$ ящее время нет и никто не поможет отоб$ разить действительность. И только можно всё это объяснить тем, что искусство в нас$ тоящее время создано карьеристами. И они всё искусство держат в своих руках. Товары доступны тем, кто замазывает гла$ за правительству. Служба – ад. Законы ни$ чуть не выполняются”. За вироком військового трибуналу І. С. Бондаренка засудили до позбавлення волі на 10 років у виправно-трудовому та$ борі. У зв’язку з амністією після смерті Сталіна 1954 року Іван Бондаренко був звільнений від покарання. Таким чином, правдиві висловлювання про життя простих людей і солдатів радян$ ської армії не могли залишатися поза ува$ гою каральних органів. Будь-які критичні думки щодо радянської влади ставали ос$ новними аргументами для знищення не$ згодних. А стосовно долі маршала О. М. Василевського передбачення Івана Бондаренка не здійснилося…
Спадщина · “Серед виняткової заслуги Антонія – ініціятива спорудити Успенський храм (початок будівництва 1075 року, закінчення – 1 липня 1078)”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
черського монастиря і разом з Никоном (Іларіоном), а згодом і з Феодосієм запо$ чаткував на Русі перші правила суворого монашого життя. Таким способом: а) Киє$ во-Печерський монастир не став “вели$ кокнязівським”, бо збудований не княжо$ боярським сріблом і золотом, тому зберіг свою матеріяльну незалежність від влади; б) Києво-Печерський монастир “не був і митрополичим … і зберігав свою самостій$ ність у відносинах з київськими митропо$ литами-греками”; в) монастир став осе$ редком руського літописання і найбільшою школою, яка виховувала місіонерів і кан$ дидатів на архієрейські катедри; г) монас$ тир став і центром літературно-політично$ го руху, який мав характер боротьби за церковну і культурну свободу від грецької опіки, за політичну і культурну єдність Ру$ си (3). Серед виняткової заслуги Антонія – ініціятива спорудити Успенський храм (початок будівництва 1075 року, закінчен$ ня – 1 липня 1078). Проте йому не судило$ ся побачити збудовану твердиню Україн$ ської Церкви: 7 травня 1073 р. на 90$му ро$ ці життя святий і відданий Господові і Русі чоловік відійшов у Вічність у тій печері, де пробув 16 років. Нагадаю, що з 2000 року до 31 грудня 2022 року цей храм викорис$ товувала у своїй політичній потребі пра$ вославна квазіцерква московського патрі$ ярхату, яку категорично не можна назива$ ти українською. Як і за життя своє він віддалявся від очей людських, молячись Богові на самоті і в таємниці, так і просив, аби віддалили від очей людських і мощі його. Ті, що осмі$ лювалися розкопати місце тіла отця Анто$ нія, – кажуть, що зазнавали всілякої пока$ ри… Київська митрополія, абсолютно грецька за складом предстоятелів, з мірку$ вань політичного характеру, а саме церков$ но-ідеологічного впливу на Русь, протягом усього домонгольського періоду затриму$ вала канонізацію Антонія. Попри те, на Русі вже за 20–25 років після смерти поча$ лося його шанування (3). Православна церква канонізувала Ан$ тонія на межі XIII–XIV ст., а на Афоні досі збережено його печеру (2). За даними Ата$ насія Кальнофойського, була спроба пере$ несення мощей святого до Москви – але “провалилася”. Після початку “робіт з пе$ ренесення мощей” з-під землі почали про$ риватись вогонь, вода, які завадили забра$ ти мощі. Часу події не вказано. Він ретельно приховував свої добрі та чудодійні справи, бо був певний, що все робить лише Господь, а він — знаряддя в його руках. Так само є чудодійною і пам’ять про слугу Божого і слугу Руси на$ шої, що сильна нашими незламними і від$ даними людьми. Духа не угашаймо. Пере$ можемо!
Посилання: 1. Митрополит Іларіон. Про закон, Мой$ сеєм даний і про Благодать та істину в Ісусі Христі втілених. К., 2004. 2. Ричка В. М. Антоній Печерський / Ен$ циклопедія історії України: Т. 1: А-В К.: В-во “Наукова думка”, 2003. 688 с. 3. Преподобний Антоній Печерський. 4. Тисяча років української суспільно-полі$ тичної думки. У дев’яти томах. Том I. Київ, 2001. 5. Яременко Василь. Перший світоч зем$ лі української. Митрополит Іларіон. Про за$ кон, Мойсеєм даний і про Благодать та істи$ ну в Ісусі Христі втілених. К., 2004. С. 3–28.
Спадщина · “Серед виняткової заслуги Антонія – ініціятива спорудити Успенський храм (початок будівництва 1075 року, закінчення – 1 липня 1078)”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор
Антоній не мав ні золота, ні срібла, але всього досяг словами та постом… Літописець Нестор
7 травня минуло 950 років від дня відхо< ду у вічність Антонія (Антипа) Печерського (близько 983 – 7 травня 1073). Подія тися< чолітньої давнини, що має концепційний перегук сьогодні в царині духовного звіль< нення українців, вкотре підтверджуючи, що минуле не минає, а животворить в най< несподіваніших сенсах і формах. Антоній Печерський. Християнський святий. Той, що приховував свої чудодійні справи і навіть після смерти накликав кару на ворогів. Засновник Києво-Печерського монастиря, печерного монастиря на Бол$ диних горах у Чернігові та будівничий Со$ бору на честь Успіння Пресвятої Богоро$ диці. Родоначальник організованого укра$ їнського чернецтва та співавтор його ста$ тутного існування. Нестор, що був головним ченцем-літо$ писцем Печерського монастиря, так зга$ дує про його народження: “За князювання самодержця Руської землі, благовірного ве$ ликого князя Володимира Святославича, зволив Бог показати світильника Руській землі і наставника інокам <…> Був-бо один благочестивий чо$ ловік із града Любеча (на Черні$ гівщині – І. Ф.), в якого замоло$ ду вселився страх Божий, і ба$ жав він набути чернечого обра$ зу…” (4, с. 491). Припускають, що він на$ родився 983 р. і згодом виявив бажання служити Богові через чернечий сан. У пошуках чер$ нечої істини вирушив на Свя$ ту гору Афон – осередок чер$ нечого життя. Там жили по$ движники духу, постом та мо$ литвою досягаючи внутрішньої гармонії. Обійшовши чи не всі афонські монастирі, Антип в одному з них прийняв постриг і отримав ім’я Антоній: “Прийшов до однієї обителі з тамтешніх монастирів і молив ігумена, аби наклав на нього янгольський образ іноцького чину. Ігу$ мен же, прозрівши в ньому майбутні добро$ дійства, згодившись, постриг його і нарік йому ім’я Антоній….” (4, с. 491). Антоній не був першою руською люди$ ною на Святій горі. Уже в першій полови$ ні XI ст. русини-українці на Афоні були згруповані в монастирі Ксілурга (“Дерево$ обробника”). 1947 року опубліковано афонський документ від 1016 р., що підпи$ саний “Герасимом ченцем, Божою миліс$ тю пресвітером і ігуменом обителі Русь$ кої” (3). За час свого служіння на Афоні він за$ служив повагу серед ченців. Відтак ігумен повелів Антонію: “Іди назад в Русь, аби там бути іншим на успіх і утвердження. І буде на тобі благословення Святої Гори” (4, с. 492). 1013 року Антоній прибув до Києва. Відвідавши чернечі обителі, він не вподо$ бав собі жодної й оселився в окремій пече$ рі в Берестовому, що в передмісті Києва. Після смерти князя Володимира Великого (15.07.1015 р.), коли почалася боротьба за владу (Святополк убиває своїх братів Бо$ риса та Гліба), Антоній, не приймаючи братовбивства, покидає свою обитель ізнову мандрує на Афон. Повертається після утвердження на престолі Ярослава Мудрого (1015–1018, 1019–1054) й обрання 1051 р. митрополи$ том (1051–1054) першого з місцевих чен$ ців русина Іларіона (у чернецтві Никона Великого), який у цьому Берестовому і ви$ копав першу печеру: “І тут розкажемо, чому Печерський монастир так названо: ко$ ли боголюбивий князь Ярослав уподобав Бе$ рестове і церкву Святих апостолів сущу там, і попів багатьох прикликав, то між ними був пресвітер на ім’я Ларіон, муж бла$ гий, і книжник, і пісник. І ходив він з Берес$ тового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут пе$ черку малу, двосаженну, і, приходячи з Бе$ рестового, одспівував церковні години і мо$
лився тут Богу потай. Потім же вклав Бог князю в серце добрий намір, і поставив він його митрополитом у святій Софії, а ся пе$ черка так осталася” (5, с. 6). Щодо Іларіона, то призначення його на посаду митрополита, всупереч погод$ женню з Константинополем, було наслід$ ком ідеологічно-релігійного та церковно$ адміністративного протистояння з Візан$ тією, себто “Іларіон був ідеологом Ярослава Мудрого у відпорі імперським зазіханням Константинополя” (5, с. 5) і бажанням Ярослава всамостійнити українську цер$ кву. Іларіон як автор славетного “Слова про Закон і Благодать” (вперше озвучене 26 березня 1049 р.) обґрунтовував право Руської Церкви на самостійний устрій по$ за Візантійською опікою – тобто це була боротьба за незалежність Київської митро$ полії, така знакова для нас сьогодні (3). Іларіон був тим, хто окреслив пріори$ тет національної еліти в світі і першим вмотивував “ідею слави як архетип націо$ нальної ідеї – слава Руської землі, слава кня$ зя як виразника героїки і державотворення, як особистості, що має втілювати ідеал мо$ ралі, особистісної совісти, бути зразком для наслідування” (5, с. 11–12). Його усувають від релігійної влади 1054 року після смерти Ярослава, і київським митрополитом зно$ ву стає грек Єфрем. Натомість Іларіон, на думку більшости істориків, провадить свою діяльність як Никон у Печерському монастирі. Але повернімося до Антонія: “І почав жити тут, молячи Бога. Їжа ж його була – хліб сухий і води в міру споживав. Викопав печеру, не даючи собі спокою вдень і вночі…” (4, с. 492). Про ченця-аскета пішла слава Києвом та всією Руською землею. До Антонія схо$ дяться подвижники та учні, молитвами і постом досягаючи релігійно-моральної досконалости. Потерпаючи від щоденних відвідувачів і прагнучи самотности, Анто$ ній перебрався на сусідню гору й викопав собі нову печеру. З часом поруч оселилося щораз більше нових відлюдників. На прохання Антонія великий князь Ізяслав віддав монастиреві гору над пече$ рами й з благословення Антонія тут згодом споруджено дерев’яну церкву й довкола обведено гостроколом. Монастир став жи$ ти за єдиними правилами та статутом, пе$ рейнятими з Афону. Так постав Києво<Пе$ черський монастир: “Багато-бо монастирів царями й боярами і багатством поставлені,
але не такі є, як ті, котрі поставлені сльо$ зами, і постом, і молитвою, і бдінням. Анто$ ній не мав ні золота, ні срібла, але всього до$ сяг словами та постом” (4, с. 494). Антоній зі своїми сподвижниками створював таку обитель, рівної якій не бу$ ло в сучасній йому Візантії, рівної якій не могли створити греки-митрополити. Нова обитель, ще до закінчення “печерної ста$ дії” свого існування, підтверджувала думку Іларіона зі “Слова про Закон і Благодать”, що Русь у церковному плані рівноправна з усіма країнами і не потребує нічиєї приму$ сової опіки, бо “Християнське ж спасіння благодатне і щедре і шириться на всі краї земнії” (1, с. 53). Водночас Антоній реагував на політич$ ні події. Він виступив грізним викривачем великого князя Ізяслава, коли той став клятвопорушником. 1067 р. полоцький князь Всеслав зайняв місто Великий Нов$ город. Об’єднавши свої сили, проти нього рушили князі-брати Ярославичі: Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський. У бою, в районі Мінська, Всеслав зазнав поразки. Ізяслав, нібито з бажання встановити мир, запро$ сив Всеслава до себе, гарантуючи йому не$ доторканність присягою через цілування хреста. Всеслав довірливо приїхав на місце зустрічі і був підступно схоплений і посад$ жений у “поруб” (в’язницю в формі по$ рожнього колодязя). Антоній не міг зали$ шити факт клятвопорушення без викрит$ тя, але це не змусило Ізяслава отямитися. Проте наступного, 1068 року, на пів$ день Руси напали половці. У бою на річці Альті об’єднані сили тих же руських кня$ зів, які не діяли злагоджено, були відбиті. Ізяслав зі Всеволодом із залишками дру$ жин утекли до Києва. Міське населення обурилося, зажадало роздачі зброї і бойо$ вих коней людям для оборони, у чому сто$ ропілий Ізяслав відмовив. Кияни озброї$ лися самі і випустили з поруба Всеслава і проголосили його своїм князем замість Ізяслава, який, рятуючись від народного гніву, втік до Польщі. Антоній вважав гір$ ку долю Ізяслава справедливою Боже$ ственною відплатою за гріх клятвопору$ шення. За сім місяців син утеклого великого князя Мстислав Ізяславич за участю поля$ ків раптовим ударом захопив Київ: пору$ бав, засліпив і потопив масу абсолютно мирних людей, серед них і декількох чен$ ців. За таких обставин Чернігівський князь Святослав 1069 р. запросив Антонія до се$ бе, благаючи побути хоч деякий час по$ близу своєї батьківщини – Любеча. Анто$ ній прийняв пропозицію і оселився на Болдиній горі під Черніговом, викопавши собі на цій горі, покритій густим лісом, пе$ черу, біля якої князь Святослав Ярославич, на прохання преподобного, збудував цер$ кву на честь св. пророка Іллі (3). Згодом Ізяслав наполегливо просив Антонія повернутися до Києва: незважаю$ чи на величезну славу, яку придбав Печер$ ський монастир на чолі з Феодосієм, від$ сутність святого основоположника була відчутною. Антоній знову прибув до Києво-Пе$
Про-читання · “Лінія фронту пролягає через усю Україну, через кожну родину”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
стрілу”, “На війні немає атеїс$ тів”… Схвилював вірш “Доброго ранку!”, – вітаю сусіда”, де автор, повернувшись у рідне селище на Донеччині, на своє побажання розмовляти українською чує ро$ сійське “здрасьтє” через паркан. “Бачу, коробить це багатьох”, – зазначає з прикрістю. “Скільки таких їх у “хворій провінції”, // Середньовіччя совкове сидить в обрусілім суспільстві по вінця…”, – це і відповідь на питання, чи змінює російська агресія жителів сільської глибинки за кілька де$ сятків кілометрів од лінії фронту. На одному подиху читаю й есеї Володимира Заїки під загаль$ ною назвою “На перехрестях до$ лі”. Автор не відділяє себе від ви$ бору свого народу. Він пише, як щодня зустрічається з нашими захисниками і подає на розсуд читачів ось яку картинку: “Вийшов до магазину. Під’ї$ хала машина з нашими вояками. Зайшли до крамниці, продавчиня радо з ними привіталася – старі знайомі. Накупили всього: хто пиріжків, хто хот-догів на пере$ кус, бо часу обмаль. Стоять за столиками в торговій залі, їдять, запиваючи чаєм і кавою. Поїли, кожен підійшов до урни, викинув використаний посуд, серветки, паперові стаканчики з-під напо$ їв. Хлопці поїхали, а там, де стоя$ ла їхня машина, було чисто. Розу$ мієте – ніхто нічого не викинув на землю! Навіть недопалків від цигарок! Відвідувачі магазину звернули на це увагу та гідно оці$ нили: “А що ви хочете, – проко$ ментував літній чолов’яга, – вони ж на рідній землі не тільки нас за$ хищають, а й бережуть українську культуру, традиції та чистоту дов$ кілля, а ще – рідну мову!”. На ду$ ші у кожного потеплішало, а об$ личчя розцвіли приємними ус$ мішками”. Автор наголошує: війна хо$ дить поруч із нами, а лінія фрон$ ту пролягає через усю Україну, че$ рез кожну родину. Володимир За$ їка пише, як онукові задали тему твору в школі: “Мій внесок у Пе$ ремогу”, і треба було бачити, з яким натхненням він його писав! Як допомагає мамі-волонтерці готувати смаколики бійцям на передову, продовольчі набори для біженців і нужденних громадян. Дивлячись на все це, душа спов$ нюється гордістю: гідну зміну ростимо! За словами публіциста, такого народу, котрий як один повстав проти ненависного воро$ га, нікому не здолати! І на під$ твердження цих слів ще одна кар$ тинка з життя прифронтового се$ лища: “Увечері, повертаючись додо$ му, уже в присмерках побачив на вулиці маленького хлопчика ро$ ків семи – восьми, який героїчно ніс два шестилітрові бутлі з водою (водогін в селищі не працює з лі$ та). Душа здригнулася від жалю, адже, якщо поставити ці бутлі один на одного, то вони будуть вищими за зріст малюка. Хотів допомогти йому, але він з гідністю відказав: “Дякую. Я вже прий$ шов!”. І зупинився біля хвіртки дому, відчиняючи її ногою. “Який ти молодець, – не втримався, – допомагаєш батькам – мамі й та$ тові”. А хлопчина відповів: “Тато на війні, мама хворіє, а в домі не$ має води. У нас ще маленька Со$ фійка, їй чотири рочки”… Під час презентації у книго$ збірні прозвучала думка, що ці книги про війну “не з окопів” знайдуть своїх читачів серед пе$ реселенців, людей, яких росій$ ська агресія вдарила дуже боляче.
Фото надано Публічною бібліотекою імені Лесі Українки
Про-читання · “Лінія фронту пролягає через усю Україну, через кожну родину”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
Книги, які днями було пре$ зентовано в столичній Публічній бібліотеці імені Лесі Українки, мають багато спільного – їх на$ писали авторитетні журналісти з Донеччини, які все життя відсто$ ювали українство в рідному краї, скуштували гіркого переселен$ ського хліба в евакуації торік і попри небезпеку повернулися додому. Під майже постійними обстрілами Слов’янська Віктор Скрипник зумів видати збірку “Підла війна росії проти Украї$ ни” (Слов’янськ: “Друкарський двір”, 2023. – 76 с.), а Володимир Заїка – “На відстані війни” (Іва$ но-Франківськ: НАІР. – 244 с.). Обидва автори своєю працею до$ водять: слово теж воює і Україна переможе! До цієї книги ветерана журна$ лістики Віктора Скрипника спо$ нукала ситуація, в яку потрапив і Володимир Заїка, та й не тільки він. Згадує Віктор Скрипник: – Після варварського обстрілу Краматорська 8 квітня 2022 року в місті оголосили про виїзд зі Слов’янська до безпечніших об$ ластей. Вже у вагоні вирішили їхати на Вінниччину, де в одному з містечок мешкала жінка, згодна
Ольга Романюк поселити біженців з Донбасу. У неї ми і жили майже пів року. По$ різному було. А восени в бою під Лисичанськом загинув батько су$ сіда. Ховали його вдома. Після похорону хазяйка видала: “Наші гинуть на Донбасі, а ви тут ховає$ тесь! Це ви, донбасівці, винні, зчинили там бучу, в росію вам за$ хотілося!”. Звинувачення були та$ кими образливими для мене, лю$ дини, яка з Дня проголошення незалежності України працювала на становлення молодої держави, боролася з її відкритими і таємни$ ми ворогами, що я вирішив не$ гайно їхати. Якщо не додому – Слов’янськ перебував під постій$ ним ворожим вогнем, квартира була без вікон, то хоча б ближче до рідних місць. Коли ж до нас пішли поїзди – повернулися. А як потеплішало, перебрав свої папе$ ри, книжки, публікації в газетах “Донеччина”, “Злагода”, “Пано$ рама тижня”. Відібрав кільканад$ цять статей, у яких йдеться про земляків, які вважали і вважають Донбас українським, боролися з сепаратистами. І таких людей піс$ ля повномасштабного вторгнен$ ня путінської росії в Україну стає все більше. Понад двадцять статей Вікто$ ра Скрипника так чи інакше є на$ гадуванням про війну, яка поча$ лася із захоплення російськими посіпаками Слов’янська 12 квіт$ ня 2014 року. По гарячих слідах свідок тих драматичних подій на$ писав про те, як Слов’янськ став центром сепаратизму, про нас$ трої, які панували тоді в місті. А-от про свій мужній вчинок автор не згадав – як з окупованого міс$ та Віктор Петрович написав від$ критого листа путіну “на понят$ ном ему языке” з вимогою забра$ ти геть своїх терористів. Публіка$ ція вийшла на першій шпальті “Донеччини” 30 квітня 2014 року. Газета потрапила в заблоковане ворогом місто, і хто прочитав – щиро дякували журналісту. А могло б закінчитися дуже погано для автора і нашої редакції в До$ нецьку. Підла війна росії приносить багато горя, і журналіст не тільки закликає пам’ятати загиблих вої$ нів ЗСУ, а й застерігає від нових потрясінь. Так, у статті “Донець$ ка рана України” є актуальна те$ за, яку автору підказав його зем$ ляк зі Слов’янська доктор філо$ софських наук Анатолій Федь – слова войовничого Бісмарка з кінця XIX століття: “Тоді в Євро$ пі завершаться війни, коли Укра$ їна стане економічно і політично незалежною державою”. Журна$ ліст Скрипник погоджується і розвиває цю думку: якби Украї$ на справді була незалежною, а не де-факто підпорядкована ро$ сії, мала сильні Збройні Сили, а не джерело збагачення продаж$ ної державної верхівки і генера$ літету, то нас би поважали, вико$ нували б Будапештський мемо$ рандум, не зазіхали б на наші те$ риторії. “Тож, шановні українці, створімо сильну національну державу”, – закликає Скрипнику своїй книзі. Те, що росія продовжувала гібридно воювати проти Украї$ ни, показали місцеві вибори 2020 року на Донеччині, де про$ російські сили під орудою бой$ ків, шуфричів, королевських то$ що агітували за свого кандидата під гаслом “Защитим право Сла$ вянска на родной язык!”. Місто заполонили бігборди мовою аг$ ресора, що суперечило закону “Про забезпечення функціону$ вання української мови як дер$ жавної”, про це Скрипник напи$ сав у місцевій газеті. Реакції – нуль, а оскільки захищати дер$ жавну мову в місті більше не було кому, 80$річний Віктор Петрович вирушив до СБУ з відповідною заявою на порушення закону представниками опзж. Подіяло! За два дні бігборди агітували ук$ раїнською! А ще Скрипник зафіксував чимало презентацій патріотич$ них видань про Схід, що відбува$ лися в Слов’янську. Зокрема, “Пам’ять жива”, видана з ініціа$ тиви науковиці і голови крає$ знавчого осередку Тетяни Лисак, “Іловайськ” Євгена Положія, “Добробати” Вероніки Мироно$
Учасники презентації вої. Представляв свою книгу “Війна в Слов’янську 2014$го” (2016) і сам Віктор Петрович. Згадується і “Донбасія” (2021) автора цих рядків і збірка “Зране$ на душа” Володимира Заїки, про якого вже писав, бо йшли разом українським шляхом немало літ і обом довелося залишити До$ нецьк ще в 2014 році. Ніхто не міг передбачити, що моєму товари$ шеві доведеться залишати не ли$ ше власну квартиру в обласному центрі, а й батьківську в селищі. Проте на болісних спогадах у но$ вій книзі “На відстані війни” ав$ тор не зосереджується. А працю$ вати над нею почав на другий день після 24 лютого… – Ще не було ані назви, ані структури, ані розвитку подій та кульмінації, ані розв’язки та фі$ налу, бо тоді ще ніхто не знав, чо$ го чекати в майбутньому і на$ скільки розтягнеться ця кривава битва, – розповідає Володимир Заїка. – Твори, що увійшли до збірки, народжувалися в різних місцях і за різних обставин: у рід$ ній Олександрівці на Донеччині, яка й зараз перебуває за 50 км від активних бойових дій, на коле$ сах, під час вимушених мандрів зі Сходу на Захід, в евакуації на по$ чатку квітня 2022 року, на заліз$ ничних вокзалах Вінниці і Чер$ кас, просто неба у передгір’ях Карпат і на крутих схилах Дніпра і Кременчуцького водосховища. Під впливом побаченого й почутого, на основі вражень від багатого фактичного матеріалу, автор поспішав зафіксувати на$ слідки ворожих злочинів, відоб$ разити картину народної трагедії, випробування і страждання пере$ січних українців, біль і гнів, горе втрат і героїзм наших захисників. Про пережите Володимир За$ їка написав у віршах і прозі. Пое$ тичний розділ під назвою “Під перехресним артвогнем” почина$ ється емоційними рядками про розстріляну ненависним ворогом весну – автор таврує ворога і вис$ ловлює непохитну віру в нашу перемогу. Він не збирається зали$ шати Україну – “закордонні не потрібні візи, доки “русскій мір” не проженем”. Та оскільки автора в його віці в жодні силові структури вже не беруть, йому довелося з родиною виїхати в евакуацію – своїх зали$ шив на Прикарпатті, а самого прихистили на Черкащині. “Прийняв Шевченків край в свої обійми”, – з вдячністю пише до$ неччанин. Там, як редактор, від$ новив випуск всеукраїнського тижневика “Хазяїн”, а для душі – нові поезії. Їхні назви промовис$ ті: “Мандри війною”, “Пам’ять Холодного Яру”, “Пішов тато на війну”, “Українським матерям”, “Боронимо своє”, “Після артоб$
Про-читання · “Лінія фронту пролягає через усю Україну, через кожну родину”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ 7 травня на 92$му році життя помер відо$ мий поль$ ський істо$ рик, актив$ ний діяч української г р о м а д и доктор Олександр Колянчук. Він народився 2 квітня 1932 р. на Холмщині, звідки був ви$ селений у 1947 р. у північну Польщу. Тобто 15$річним під$ літком став жертвою сумнозвіс$ ної операції “Вісла”, проведе$ ної польськими спецслужбами “під патронатом” СРСР. Протягом усього життя Олександр Колянчук був ак$ тивним діячем українських ор$ ганізацій у Польщі: членом го$ ловної управи Українського Суспільно-Культурного Това$ риства (1971–1973), членом Об’єднання українців Польщі, в тому числі головної ради ОУП (1996–2001). Працював у жур$ налістській сфері, зокрема в га$ зеті ОУП “Наше слово”. Завдяки його невтомній дослідницькій та просвітниць$ кій роботі українська громада в Польщі змогла пізнати неймо$ вірно важливу картину з історії українського визвольного руху та долі його очільників, які піс$ ля поразки українських ви$ звольних змагань опинилися на території Польщі. За його ініціативи та сприяння у 2015 р. у Народному домі в Перемишлі відбувся з’їзд дітей і онуків вої$ нів армії УНР, віднайдено і вря$ товано цвинтарі та окремі мо$ гили петлюрівців у Польщі. Доктор Колянчук – автор численних статтей, упорядни$ ком історичних матеріалів, ав$ тором книг українською і поль$ ською мовами. Ось лише деякі його книги, які стали безцін$ ним науковим надбанням істо$ рії українсько-польських від$ носин. “Українська військова еміграція в Польщі 1920–1939 рр.”, “Померли, щоб з мертвих постала Україна: місця пам`яті українців – учасників боротьби за незалежність в роках 1917–1921 в Польщі”, “За нашу і вашу свободу. Учасники укра$ їнських визвольних змагань 1917–1921 рр. Місця пам’яті в Польщі. Довідник”, “Україн$ ські генерали в Польщі. Полі$ тичні емігранти у 1920 –1939 рр. Біографічний словник”. Тут подано біографії більш як 150$ ти генералів армії УНР, які піс$ ля поразки визвольних змагань емігрувати до Польщі. Олександр Колянчук – По$ чесний доктор Кіровоградсько$ го інституту регіонального уп$ равління та економіки. Лавреат багатьох відзначень, зокрема, Офіцерського Хреста Ордену Відродження Польщі, премії “Страж пам’яті” Українського історичного товариства у Поль$ щі. Подвижництво його на ниві українства відзначене і нагоро$ дами Української держави, се$ ред яких орден Ярослава Муд$ рого V ступеня, Відзнака Пре$ зидента України – ювілейна медаль “25 років незалежності України”, Всеукраїнська пре$ мія імені Івана Огієнка. Усім рідним та близьким пана Олександра висловлюємо щирі співчуття. Вічна пам’ять.
Петро АНТОНЕНКО, м. Чернігів
Абетка відомих імен · “Нам, акторам, треба брати себе в руки і триматися, іншого виходу просто немає. Маємо далі боротися й чинити опір”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка нещодавно відбулася прем’єра вистави “Візит” за п’єсою Фрідріха Дюрренматта “Візит старої дами”. Роль Клер Цаханасян виконує народна артистка України Наталя Сумська. Сьогодні пані Наталя – наша співрозмовниця.
– Це вже ваша друга спільна робота з режисером Давидом Петросяном. Першою була вистава “Цар Едіп” за Софоклом у Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Новий режисер, новий колектив. Як вам працювалося? – Пропозиція завжди цінна для актора. Нові обрії, нові режисери, нові вистави, нові ролі – це все бажано. Знаю Театр на Подолі і його акторів давно. Із засновни$ ком цього театру, світлої пам’яті Віталієм Малаховим, були знайомі ще з інституту. На третьому курсі ходила до нього на репе$ тиції. Хоча я вступила на навчання на два роки пізніше від Віталія Юхимовича, але долучилася до його театральної стихії. Потім акторська доля звела нас у ви$ ставах, які стали знаковими. Зокрема, “Отелло” Шекспіра, де мій чоловік Анато$ лій Хостікоєв грав Отелло, а я – Емілію. До цього Анатолій працював у цій виставі в ролі Яго. Театр на Подолі об’їздив весь світ із ба$ гатьма виставами. Це чудовий колектив,
який потребує окремої презентації і спога$ дів. На мою думку, найголовніше, що по$ винен робити театральний колектив, – це репрезентувати себе за кордоном. Їх знали. Працювала з Малаховим у виставі “Про мишей і людей”. І нарешті “Грек Зорба” – вистава, що вже 12$й сезон йде на сцені Національного театру імені Івана Франка. Театр на Подолі для мене рідний через його засновника. І пропозиція Давида Пет$ росяна була для мене дуже дорога. Я змог$ ла зануритися у найдревнішу п’єсу одного з перших драматургів, який поклав початок детективам і міцним професійним п’єсам. Тема твору надзвичайно крихка для сприйняття глядачем. Звідси виник вислів “Едіпів комплекс”. Для мене важливо, аби дійство викликало емоції, мало вплив на глядача. І цього вдалося досягти. Я граю Йокасту. Поруч зі мною шість молодих акторів. Вони дивовижні, гарні, в прекрасній акторській формі, чудово во$ лодіють професією. Рада була зустрітися з майстрами, ко$ рифеями Театру на Подолі: Максимом Максим’юком, Сергієм Сипли$ вим, Романом Халаімовим, Олександром Данильченком і моїм основним партнером В’ячеславом Довженком, який зіграв у виставі ролі мого сина і чоловіка. Справжнє сузір’я та$ лановитих українських акторів! – Коли розпочалася робота над виставою “Візит”? – Вже після початку повно$ масштабної війни з Росією. По$ тім керівництво вирішило спер$ шу пустити іншу виставу, а нашу роботу призупинили. Але це пішло нам тільки на користь. Ми багато чого осмислили.
Вистава набула якихось нових рішень, форм, потрактувань. Люди живуть, воюють, захищають Батьківщину. Дехто з наших акторів зараз на фронті, у ЗСУ, теробороні. А у мене своя місія – мовою театру вселяти віру, любов і надію в серця глядачів. – Чи відрізняється робота над виставами сьогодні порівняно з мирним часом? – Я б не сказала. Наша професійна праця будується на тих самих засадах, що й завжди. Єдине – це настрій. Актор працює емоціями та настроєм. Люди хвилюються через обстріли, це накладає певний острах. Але нам, акторам, треба брати себе в руки і триматися, іншого виходу просто немає. Маємо далі боротися й чинити опір. – Багатьом глядачам у виставі “Візит” запам’ятався ваш дует з Олексієм Богдановичем. – Мені приємно, що у нас з Олексієм вийшов такий тандем любові. Це те, що раніше не прочи$ тувалося в цій п’єсі. А тут наша спільна робота з режисером Дави$ дом Петросяном, оригінальне сце$ нографічне рішення спонукали до легкості. І ми потягли на сцену те кохання, яке є у мільйонів людей. У декого воно триває все життя. Але це рідкість. У цій виставі порушена філо$ софська ідея спокути тих гріхів, які були поруч із любов’ю. Тут є зрада, відтінок печалі, але, разом з тим, і любові. Вистава вийшла щемливою завдя$ ки тому, що ми взяли саме тему кохання, яке не забу$ лося за десятки років. У кожного є гріхи. Тому людий просять у молитві звільнити ду$ шу від них. Як говорить моя геро$ їня у фіналі: “Я любила тебе понад усе. Дуже хотіла щастя саме з то$ бою. І це не давало спокою. Я хо$ чу позбутися цього”. Власне, вона приїжджає для того, щоб ще раз його побачити, ще раз спокутува$ ти свій гріх. Дивовижний автор Дюррен$ матт дає разом із героїнею момент людського вибору для всіх. Це ди$ вовижна річ, присутня в п’єсі. Людина здатна на зраду, на будь-яке зло. Але мій партнер зізнається… Проте без подробиць. Глядач дізнається їх сам, коли прийде на виставу. – Ви людина з багатим життєвим і творчим досвідом, а Давид Петросян – молодий режисер. Чи не важко було з ним працювати? – Талант і здібності митця не залежать від віку. Важливо, щоб ти був щирим у сво$
їй праці, професії. Театр живий, бо дійство від$ бувається на наших очах. Кожна вистава непередбачувана, хоча б тому, що є сирени, тривоги. І ми повинні їх долати, перечікувати разом із глядачем. А потім знову вступати в сценічну стихію. Ця роль для мене дорога, як і будь-яка інша. За життя вже зі$ грано багато вистав, ролей. Для кожної потрібен настрій, психо$ логічний стан, емоції, здоров’я. Все це я повинна акумулювати для улюблених ролей. – Не так давно ви мали досвід роботи ще з одним молодим режисером – Іваном Уривським. – У поставленій ним виставі “Пер Гюнт” порушується теж ці$ кава тема. Пам’ятаю одного з ху$ дожніх керівників нашого театру Сергія Данченка. Він хотів при$ ступити до роботи над цією вис$ тавою. Але доля розпорядилася так, що саме сьогоднішній молоді судило$ ся реалізувати цей задум. Це їхнє бачення, у них свій глядач, свої оплески. Мій персонаж – мати головного героя, яка живе в далекому норвезькому селі. Жінка може здатися грубуватою, але нас$ правді вона романтична. “Ми казкою, си$ ночку, врятувалися”, – говорить вона. Ця жінка зробила зі свого сина ідеаліста. Як і кожен молодий чоловік, він шукає кохан$ ня, пристрасті. Але Пер Гюнт весь час у казці. Він шукає свого особливого кохання і, врешті, знаходить його. На жаль, як це часто буває в житті, він не оцінив вірності. Весь час думав, як відреагує мама. У виста$ ві є щемлива сцена, коли Пер Гюнт повер$ тається до матері, і вона приймає його та$ ким, яким він є. Кажуть, що треба бути адвокатом свого персонажа – і позитивного, і негативного. Комусь легше грати першого, ко$ мусь – другого. Не буду стверджу$ вати. Тому що кожного разу це від$ бувається по-новому. – Хотілося б повернутися на кілька десятиліть назад. Пригадайте, будь ласка, якою була ваша перша спільна вистава з Анатолієм Хостікоєвим. – Це було під час перших проя$ вів протестів у суспільстві, що отри$ мали назву “Революція на граніті”. Я ініціювала, аби до репертуару на$ шого театру долучили п’єсу “Біла ворона”. Сергій Данченко підтри$ мав цю ідею, і я “літала” в “Білій вороні” 12 сезонів. Вона принесла мені радість, акторське щастя, виконав$ ську захопленість роллю. Ця вистава дуже подобалася глядачам. Ми возили її за кор$ дон. Після цього була низка ролей нашого ду$ ету з Анатолієм Георгійовичем. Це велике щастя – знайти партнера, свою любов. Фак$ тично театр поєднав наші долі. – Вперше я запам’ятав ваш дует у виставі “Пігмаліон”. – Комедія – це моя при$ страсть, як і Анатолія Георгійо$ вича. Він настільки таланови$ тий, що може грати і великі тра$ гедії, скажімо “Отелло”, бути беззахисним у ролі Ленні (вис$ тава “Про мишей і людей”) або дивакуватим та саркастичним Греком Зорбою в однойменній виставі. До ювілею актора я видала книжку “Головна роль”. Тому що в нього безліч головних ро$ лей, у яких він ніколи не повто$ рюється, завжди різний. Серед комедій хотілося б згадати виставу “Моя професія – синьйор з вищого світу”, де він свого часу просто вибухнув у ролі Антоніо. Це був 1981 рік. Режисер$ постановник Володимир Миколайович Оглоблін вимагав від акторів максималь$ ної правди, наголошуючи на тому, що ко$ медію треба грати серйозно, маючи на ува$ зі не комікування, як це трапляється в те$ атрі, а відтворення правдивих, парадок$ сальних життєвих ситуацій. Саме це і на$ магається зберегти Анатолій Хостікоєв у теперішній виставі, у якій він виступив як режисер. У різних складах “Синьйор” іде вже понад 40 років. – А що ви можете сказати про виставу “Грек Зорба”? – Взяти цю тему Анатолію порадив грузинський письменник Гураб Патріа$ швілі. Знайти примірник українською мо$ вою твору “Грек Зорба” допомогла одно$ класниця Хостікоєва, яка працює в Націо$ нальній науковій бібліотеці ім. В. Вернад$ ського. Анатолій разом із Віталієм Мала$ ховим опрацьовували цей текст. Це була перша сценічна версія, яку вони робили разом самостійно. Дуже люблю цю виставу, і не лише свою роль, а й Анатолія в ролі Зорби. Там є і драматизм, і іронія, і гумор. Багато прив$ несено свого, навіть фрази з життя.
Театр · “Українська класика – це колиска нашої нації. Щастя, що вона не зникає, що ми до неї повертаємося”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ – А як працювати з Анатолієм Хостікоєвим як з режисером? – Відверто, щиро, повністю поринаю$ чи в роботу. Ми обоє такі. Дуже цінуємо свою професію, за це нам віддається сто$ рицею. Всі вистави, де ми граємо, довго$ жителі. 26 років йшов “Швейк”, 20 – “Кін ІV”, де Анатолій грав Кіна, а я – Анну Дембі, по 12 років йшли “Біла ворона” і “Пігмаліон”. – Вже 16 років у театрі з аншлагами йде вистава “Кайдашева сім’я” (режисер Петро Ільченко), де ви граєте Кайдашиху. У чому секрет популярності цієї постановки? – Знову ж таки у щирості, правдивості відтворення матеріалу. Власне, я долучила$ ся до роботи над сценічною версією. Це була редакція Театру Франка. Художниця Київської опери (Київського академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва) Людмила Нагорна пристала на мою про$ позицію зробити правдиві костюми без якихось аплікацій. Ми занурилися в чарів$ ність правди. Мріяла, щоб мене побачив тато в національній ролі. Багато чого я привнесла в мізансцени з Мотрею. Намагалася передати народні ін$ тонації з Київщини. Роки йдуть, але моя Кайдашиха не мі$ няється. Як і будь-яка свекруха. (Усміха$ ється). Українська класика – це колиска нашої нації. Щастя, що вона не зникає, що ми до неї повертаємося. – Яке місце у вашій творчості посідає кіно? – Зараз вже не думаю про зйомки в кі$ но. Проте, коли друзі й колеги запрошують на прем’єри, то йду, аби їх привітати, по$ дивитися нові стрічки. Нині цілком зосе$ реджена на театрі і щаслива цим. Однак ці$ каву пропозицію я розгляну. – Коли ставлять “Наталку Полтавку”, то переважно виходить комедія. А у стрічці, де ви граєте головну роль, можна побачити ліричну історію. – Це була постановка без нашарувань, чиста класика. Я дуже рада, що так склало$ ся. У молоді роки режисери використову$ вали мою природність, щирість, манеру говорити. Мабуть, тому й обрали саме ме$ не. Як жартував режисер: “Цієї стрічки вистачить років на 50, а через 50 буде ін$ ша”. – У середині 90-х років був дуже популярним український серіал “Злочин з багатьма невідомими”, у якому ви також виконували одну з ролей. – Його знімав наш талановитий режи$ сер Олег Бійма. Він створював дві різні стрічки одночасно за творами Івана Фран$ ка (також серіал “Пастка”). Держава по$ шанувала, і виконавці отримали Націо$ нальну премію імені Тараса Шевченка. – Також не можу не згадати фільм останніх років “Чорний ворон”. – Дуже добре, що цей роман Василя Шкляра екранізували. Я мріяла познайо$ митися з автором, і це сталося на знімаль$ ному майданчику. Була щаслива від пропо$ зиції взяти участь у цьому проєкті. Моя роль, можливо, не така велика, як хотілося б. Але її помітили і відзначили “Золотою дзиґою”, що стало для мене приємною несподіванкою. Цікаво було працювати з режисером Тарасом Ткачен$ ком та виконавцем головної ролі Тарасом Цимбалюком. Щаслива, що всі ми змогли долучитися до створення цієї картини. Такий матеріал мав бути екранізова$ ним. Фільм “Чорний ворон” має свого глядача. Один із українських батальйонів сьогодні носить назву “Холодний Яр”. Справу героїв продовжують їхні нащадки через сто років. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Я б побажала нашим людям не втра$ чати віри і жаги до життя. Триматися поп$ ри страшні втрати, які Україна кладе на вівтар виборювання своєї незалежності. Яв захваті від українців, воїнів, дітей, які промовляють ті істини, заради яких ми й боремося. Заради цього й воюють наші військові. Схиляю голову перед ними.
За сюжетом одного разу в Парижі 90$ літня Лені Ріфеншталь проникла в кварти$ ру до легендарної Марлен Дітрих. Чи гото$ ва кінодіва повернутися у велике кіно, щоб знятися у геніальної режисерки зі скан$ дальною репутацією? Такі різні і, водно$ час, подібні жінки, котрих доля розкидала по різні боки барикади, розповідають про шлях до спокути, що лежить через мисте$ цтво. – Ідея постановки виникла під час пов$ номасштабної війни, – згадує режисер$ постановник вистави Ігор Матіїв. – Коли почалася війна, я поїхав до своєї мами в Івано-Франківськ. На заході України зус$ трівся з акторкою нашого театру Іриною Грищенко. Спершу ми волонтерили, а зго$ дом зрозуміли, що маємо робити свою справу. Під час спілкування виникла ідея поставити виставу про Марлен Дітрих, ад$ же Віталій Малахов часто порівнював Іри$ ну з Дітрих. Зателефонували актрисі Аллі Сергійко. Вона сказала, що добре знає цей матеріал і давно хотіла його зіграти. Спершу репетирували онлайн. Вноси$ ли правки в переклад п’єси, ділилися вра$ женнями, дивилися фільми, читали книж$
ки, присвячені цій темі. А коли в липні по$ вернулися до Києва, то безпосередньо по$ чали працювати над виставою “на ногах”. Знаю цей твір давно, а коли почалася війна, то деякі його акценти зазвучали зов$ сім по-іншому. Лені Ріфеншталь – одіозна фігура: служила нацизму, знімала пропа$ гандистські фільми. Хоча сама говорила, що пропагандою не займалася, мовляв, її цікавив тільки художній аспект. Але факт лишається фактом: створене нею – це вер$ шина пропаганди. Автор дещо виправдовує Лені, дово$ дить, що на все треба дивитися з іншого боку. Однак війна чітко розставила всі ак$ центи, і вже не треба було запитувати, про що ми робимо виставу. Мистецтва немає поза політикою, і за свої художні вислов$ лювання ти несеш відповідальність. Спочатку Ірина Грищенко мала грати Марлен Дітрих, а Алла Сергійко – Лені Рі$ феншталь. У ході репетицій я вирішив по$ міняти їх місцями. Зрозуміло, що вони не сприйняли це з радістю. Адже ти репетиру$ єш роль, вона стає тобі близькою, і раптом тебе міняють. Під час роботи над виставою занурили$ ся в біографії героїнь. Ми відкрили для се$ бе багато нового. Вирішили використати пісенну творчість Марлен. Після припи$ нення зйомок у кіно вона багато гастролю$ вала світом із концертами. Вважаю, що її пісні зробили свій внесок в атмосферу вис$ тави і доповнили образ кінодіви. Також на початку вистави глядач може побачити кадри з фільму Ріфеншталь про Олімпій$ ські ігри в Берліні, що перегукуються з су$ часною ситуацією. Довго ми думали над сценографією, було багато варіантів. Врешті зупинилися на тому, що це буде закинута кіностудія, де перед цим відбувся банкет кіношників. Всі пішли, лишилася Марлен, покинута та всі$ ма забута. Ми знаємо, що вона жила у сво$ їй паризькій квартирі і нікого не підпуска$ ла до себе. Несподівано до неї вривається Лені Ріфеншталь – і цей закинутий павіль$ йон раптом починає оживати. У павільйо$ ні знову почнуть знімати кіно, і це надасть йому нове дихання. Але… Власне, це “але” і не хочеться розсекречувати, адже заради нього ми й робили виставу. Тож приходьте і самі побачите. Костюми героїнь – абсо$ лютна вигадка. Прагнули, аби акторкам було зручно і щоб вбрання підкреслило їх$ ні образи. Отже, не йдеться про жодну іс$ торичну достовірність. Ірина та Алла – різні актриси, вони аб$ солютно по-різному працюють. А мені до$ велося бути модератором, задавати єдиний напрямок вистави. Зіграли виставу кілька разів у жовтні, потім була велика перерва (робили ремонт у фойє приміщення, де розташовується наша камерна сцена). У цьому спектаклі дуже важливе партнер$ ство, думаю, з кожним показом він наби$ ратиме бали. Ми готові показати “Марлені” і за ме$ жами Києва. Цьому сприятиме й те, що вона компактна, адже вся поміщається в кінокофр. Думаю, гастролі у нас ще попе$ реду. Також сподіваюсь, що цього року глядач побачить ще одну мою нову режи$ серську роботу. – Ця роль стала моєю першою роботою за час війни, – продовжує виконавиця ро$ лі Лені Ріфеншталь Ірина Грищенко. – Зус$ трілися з Ігорем Матіївим у березні мину$ лого року на заході України. Я була в Коло$ миї, Ігор – в Івано-Франківську, Алла Сер$ гійко – у Трускавці. Списалися. Всім нам матеріал видався актуальним – пропаган$ да, служіння ідеології, чи відповідальне мистецтво за все, що відбувається навколо. Зізнаюсь: я раніше знімалася в російських серіалах. Але приходить усвідомлення то$ го, що митець має бути відповідальним за свої слова і вчинки. Тож питання, чи може бути мистецтво поза політикою, нині зву$ чить риторично. Чим би ми сьогодні не займалися, у нас зовсім інші відчуття, ніж коли ми це роби$ ли до війни. І театр не виняток. Коли вліт$ ку відкрився наш театр, спершу я не могла грати. Весь час хотілося плакати. Були мо$
менти, коли вже не вірила, що колись ви$ йду на сцену… Щодо моєї героїні. Під час репетицій я постійно говорила, що не можу прийняти цей образ. Згадувалися російські телепро$ пагандисти з їхніми “чорними ротами”. Не можу повністю прийняти Лені й зараз, але намагаюся це робити. Адже я не буду професіоналом, якщо не виправдовувати$ му її. Вона має бути органічною, щирою, коли говорить: “Я не займалася пропаган$ дою, я хотіла знімати фільми”. Наскільки можна цьому вірити, нехай вирішує гля$ дач. Лені Рефіншталь пропагувала нацист$ ську армію, захоплювалася нею і абсолют$ но щиро в це вірила. Була закохана в Гітле$ ра і була готова робити те, що він говорить, і йти за ним. Але, водночас, була дуже та$ лановитою, талановиті її фільми. У мене складні стосунки з Лені, були моменти, коли я хотіла відмовитися від цієї ролі. Кожна вистава не повторюється. Різна енергетика і навіть різні акценти. Коли йду грати будь-яку роль, то завжди думаю, що я гратиму, що мене сьогодні хвилює. Що$ разу це моя особиста історія. Поки що ми показали виставу кілька разів, тому ще важко говорити про її цілісність. Це моя друга спільна робота з Ігорем Матіївим. У нього багата фантазія, він вже встиг зайняти своє місце серед українських режисерів. Вперше так щільно працюю зі своєю колегою Аллою Сергій$ ко. Зізнаюсь: грати виставу ли$ ше вдвох дуже складно. Ти весь час на сцені, на тобі велике на$ вантаження. Вистава вимагає повної віддачі. Такою є й виста$ ва “Сойчине крило” за Іваном Франком, в якій граємо разом з Ігорем Волковим. Зараз працюю з режисером Володимиром Кудлінським над виставою “Комедіанти”. А ще нещодавно увелася на роль ма$ тері Чіпки у виставі “Хіба ре$ вуть воли, як ясла повні?” за ро$ маном Панаса Мирного. – Перші два місяці війни я жила в Трускавці, де в музеї Бі$ ласа ми великою компанією з різних куточків України плели сітки для військової техніки, – підсумовує розмову виконавиця ролі Марлен Дітрих, заслужена артистка України Алла Сергійко. – У мене було відчуття, що роб$ лю щось потрібне, я навіть не мала бажання повертатися до Києва, адже наш театр не працював. Ще в евакуації зв’язалася з Ігорем і Іриною. Спілкувалися між собою онлайн. Він запропонував п’єсу Теа Дорн “Марле$ ні”, яка здалася мені дуже на часі. В її ос$ нові лежить зустріч, якої ніколи не було, двох великих німкень: актриси Марлен Дітрих, що стала символом антифашизму, з головною режисеркою Гітлера Лені Рі$ феншталь. Жанр п’єси – “психологічний гротеск”, дає можливість дуже серйозну і актуальну нині тему відповідальності ху$ дожника за висловлювання грати яскраво і непередбачувано. З Ігорем Матіївим у мене це вже другий експеримент. Я граю в його інтерактивній виставі “Ножиці”, де спілкування з гляда$ чем щоразу підносить цікаві сюрпризи і дає можливість фантазувати та імпровізу$ вати. Щодо кіно: перед війною Сергій Мас$ лобойщиков зняв художній фільм “Яса”. Це камерна історія двох жінок, матері і дів$ чини загиблого хлопця, з ретроспектив$ ним поглядом на основні події, що стали$ ся в Україні за останні роки, і на ситуацію, що призвела до війни. Це робота, під якою я підписуюся.
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото з сайтів театрів
Однією з перших робіт Київського академічного драматичного театру на Подолі за часів повномасштабної війни з Росією стала вистава “Марлені” за п’єсою німецької драматургині Теа Дорн.
16 Пошта “СП” · “В цей день приїхали неповторні митці українського слова: Вадим Крищенко, Анатолій Паламаренко та Олександр Василенко”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Оксана ГУСЕЙНОВА, голова об’єднання ВУТ “Просвіта” Вишгородської ОТГ
“Вишгород – колиска київських князів, а ви у Львів вивчати мову зібралися…” – таку повчальну фразу довелося мені нещодавно написати в районному чаті, бо люди обговорювали покращення володіння мовою і зовсім не розглядали рідне місто як його джерело та натхнення. Адже Вишгород – старовинне місто з давньою історією, заміська резиденція княгині Ольги, на його території безліч історичних пам’яток минулих часів, неоцінимі історичні загадки та спадщина… А ще й Межигір’я поряд: “Якщо і є де рай на землі, то це в Межигір’ї з її Дзвонковою” – так колись сказав Тарас Шевченко… Збирала на днях голова Вишгородського клубу інтелігенції Степанія Сідляр своїх активістів, небайдужих представників шкіл, краєзнавців, істориків місцевих для обговорення планів просвітянської роботи на майбутні місяці. Ідей багато, одна краща іншої: і пам’ятні знаки історичним персонам, і місцеві краєзнавчі фестивалі, і інформаційні стенди для перехожих, але все це впирається у фінансові ресурси, а які вони зараз у аматорів? Власні ідеї, ентузіазм та впертість – от і всі ресурси. І якщо з керівництвом всього Вишгородського району є взаєморозуміння та співпраця, то на рівні місцевих ОТГ – тиша й ігнорування. Є ж в органах управління місцевими ОТГ відділи культури, але живуть вони навіть не паралельним, а своїм, окремим від громади життям, тихо й непомітно: перейменувати вулицю ката-ватутіна в місті – “неначасі”, вирішити питання з московськими попами, які окупували історичне святе місце на Ольжиній горі, – “неначасі”, дати гідне фінансування комунальним закладам, у яких працівники-сподвижники за смішну платню організовують, проводять, запрошують, інформують та просвіщають – “неначасі”, підтримати в громаді ініціативи просування української мови, літератури, культури – теж нецікаво. Вічна дилема паралельного життя провладних байдужих невігласів з ресурсами і невгамовних альтруїстів з їхніми ідеями та діяльністю. Вийдіть на вулиці міста, спитайте у перехожих про якісь цікаві заходи, про інформування містян, про “наднормову працю 24/7” чиновників задля розвитку міста – потиснуть плечима, посміхнуться люди і підуть по своїх буденних справах. Кожен раз, як публікую оголошення з нагадуванням про якийсь захід, то люди щиро дивуються, що в нашому місті щось таке відбувається. На невтомному ентузіазмі справжніх популяризаторів українства серед містян та вдалому поєднанні співпраці з нечисленними меценатами, на власних ідеях і внесках окремих підприємців і живе зараз культурний український патріотичний простір у Вишгороді, хоча червоно-чорний прапор зривати перестали, та “какаразнічать” – ось такий повільний прогрес. 27 квітня в місті відбулося справжнє свято – свято спілкування, свято гумору, свято патріотизму і свято інтелектуальної насолоди. Завдяки симпатику місцевої “Просвіти”, керівнику благодійного фонду “Покоління”, меценату Володимиру Павловичу Виговському, який організував та профінансував це дійство, невтомним і наполегливим зусиллям просвітянки Степанії Сідляр, сприянню адміністрації Вишгородського ліцею “Сузір’я”, які розміщали оголошення про подію і у вчительських чатах, і в батьківських групах, і в учнівських месенджерах, – в залі серед слухачів були не тільки вчителі і працівники школи, а й батьки і головне – діти. Бо всі наші зусилля з просування українського слова спрямовані саме на них – на наші майбутні покоління.
У гості до Вишгорода в цей день приїхали неповторні митці українського слова: Вадим Крищенко, Анатолій Паламаренко та Олександр Василенко. Атмосфера в залі була така сприятлива, що поважні гості читали поезії та гуморески, співали, відклавши мікрофон, а слухачі відгукувалися на кожне щире слово. Поет, народний артист України Вадим Крищенко читав напам’ять свої поезії легко та емоційно, а от нові вірші, присвячені молодим полеглим героям озвучував вже з листа. Бо хвилювався, хвилювалися і люди в залі – неможливо спокійно, без емоцій, розпачу і болю, сприймати сучасні події: страшну війну, загибель безневинних мирних мешканців, дітей та наших воїнів – героїв і героїнь, які без сну та відпочинку захищають нас від москвитської чуми ціною власного життя. Голос Анатолія Паламаренка, народного артиста України, Героя України, майстра художнього слова та гумору, заповнив актову залу ліцею теплом людських емоцій, відкритими очами та серцями, щирим обміном енергетикою між автором і його поціновувачами.
Поважний вік митців лише акцентував ясність думки, силу слова та емоцій, якими вони обмінювалися з глядачами та слухачами. А коли вони співали, то увесь зал співав разом. І як можна не співати разом із народним артистом України Олександром Василенком, який носить італійський титул “Володар голосу унікальної краси”? Перед зустріччю я хвилювалася: чи цікавий такий формат молоді, чи знайомі вони з творчістю, чи знають про авторів хоч щось? Але згадала, як, виїжджаючи з Донецька в 2014-му, ми мали забрати речі друзів з орендованої ними квартири, бо їх самих вивезло підприємство і часу на збори не було. Однак коли я прийшла за адресою і почала оглядатися, як і куди все складати, то взяла з полиці погортати збірку віршів українських авторів для дітей, саме в цей час відімкнулися двері, зайшов власник квартири і просто виставив мене, бо поспішав все підготувати для нових орендарів. Так, з українською книжкою в руках, я й пішла сходами, а вже внизу зіткнулася з неприємними гримасами “ополченців” – саме вони заїжджали на дивани і шафки моїх друзів, саме перед ними так плазував власник квартири... Потім ми кілька років вимушеного переселенства возили цю книжку з собою і вчили з донькою вірші, це був якийсь наш ритуал захисту від темних сил. Одним із улюблених був: Медом яблучко налите примостилось на гіллі. По садочку ходить літо у солом’янім брилі… Автор вірша – Вадим Крищенко. …Після цього вечора шкільна бібліотека Вишгородського ліцею “Сузір’я” поповнилася декількома новими прекрасними книжками з автографами авторів – учасників зустрічі. Валерій Виговський і тут не зупиняв своє меценатство, обираючи книжки для різних вікових категорій та інтересів. “Ну що ви, це ж ціла епоха”, – сказала мені щаслива пані Світлана, бібліотекарка ліцею. Щиро рада, що нова директорка “Сузір’я” Яна Башлик завжди, разом із колективом вчителів, наповнюють освітній простір новою інформацією для розвитку всіх граней особистості в кожній дитині. Я бачила очі тих дітей у залі, я не питала в них: “Чому ви тут?”, їм було цікаво, смішно, сумно, емоційно – як і всім нам. Отже, це все недаремно.
16 Пошта “СП” · “В цей день приїхали неповторні митці українського слова: Вадим Крищенко, Анатолій Паламаренко та Олександр Василенко”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ З 28 квітня поточного року — за електронною версією Каталогу видань України "Преса поштою" Передплату можна оформити за "Каталогом видань України "Преса поштою": на сайті ДП "Преса" www.presa.ua на сайті АТ "Укрпошта" www.ukrposhta.ua у відділеннях поштового зв'язку в операційних залах поштамтів у пунктах приймання передплати
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Пошта “СП” · “В цей день приїхали неповторні митці українського слова: Вадим Крищенко, Анатолій Паламаренко та Олександр Василенко”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ