Театр · “Українська класика – це колиска нашої нації. Щастя, що вона не зникає, що ми до неї повертаємося”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Війна чітко розставила акценти
Слово Просвіти, №19 за 2023 рік
– А як працювати з Анатолієм Хостікоєвим як з режисером? – Відверто, щиро, повністю поринаю$ чи в роботу. Ми обоє такі. Дуже цінуємо свою професію, за це нам віддається сто$ рицею. Всі вистави, де ми граємо, довго$ жителі. 26 років йшов “Швейк”, 20 – “Кін ІV”, де Анатолій грав Кіна, а я – Анну Дембі, по 12 років йшли “Біла ворона” і “Пігмаліон”. – Вже 16 років у театрі з аншлагами йде вистава “Кайдашева сім’я” (режисер Петро Ільченко), де ви граєте Кайдашиху. У чому секрет популярності цієї постановки? – Знову ж таки у щирості, правдивості відтворення матеріалу. Власне, я долучила$ ся до роботи над сценічною версією. Це була редакція Театру Франка. Художниця Київської опери (Київського академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва) Людмила Нагорна пристала на мою про$ позицію зробити правдиві костюми без якихось аплікацій. Ми занурилися в чарів$ ність правди. Мріяла, щоб мене побачив тато в національній ролі. Багато чого я привнесла в мізансцени з Мотрею. Намагалася передати народні ін$ тонації з Київщини. Роки йдуть, але моя Кайдашиха не мі$ няється. Як і будь-яка свекруха. (Усміха$ ється). Українська класика – це колиска нашої нації. Щастя, що вона не зникає, що ми до неї повертаємося. – Яке місце у вашій творчості посідає кіно? – Зараз вже не думаю про зйомки в кі$ но. Проте, коли друзі й колеги запрошують на прем’єри, то йду, аби їх привітати, по$ дивитися нові стрічки. Нині цілком зосе$ реджена на театрі і щаслива цим. Однак ці$ каву пропозицію я розгляну. – Коли ставлять “Наталку Полтавку”, то переважно виходить комедія. А у стрічці, де ви граєте головну роль, можна побачити ліричну історію. – Це була постановка без нашарувань, чиста класика. Я дуже рада, що так склало$ ся. У молоді роки режисери використову$ вали мою природність, щирість, манеру говорити. Мабуть, тому й обрали саме ме$ не. Як жартував режисер: “Цієї стрічки вистачить років на 50, а через 50 буде ін$ ша”. – У середині 90-х років був дуже популярним український серіал “Злочин з багатьма невідомими”, у якому ви також виконували одну з ролей. – Його знімав наш талановитий режи$ сер Олег Бійма. Він створював дві різні стрічки одночасно за творами Івана Фран$ ка (також серіал “Пастка”). Держава по$ шанувала, і виконавці отримали Націо$ нальну премію імені Тараса Шевченка. – Також не можу не згадати фільм останніх років “Чорний ворон”. – Дуже добре, що цей роман Василя Шкляра екранізували. Я мріяла познайо$ митися з автором, і це сталося на знімаль$ ному майданчику. Була щаслива від пропо$ зиції взяти участь у цьому проєкті. Моя роль, можливо, не така велика, як хотілося б. Але її помітили і відзначили “Золотою дзиґою”, що стало для мене приємною несподіванкою. Цікаво було працювати з режисером Тарасом Ткачен$ ком та виконавцем головної ролі Тарасом Цимбалюком. Щаслива, що всі ми змогли долучитися до створення цієї картини. Такий матеріал мав бути екранізова$ ним. Фільм “Чорний ворон” має свого глядача. Один із українських батальйонів сьогодні носить назву “Холодний Яр”. Справу героїв продовжують їхні нащадки через сто років. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Я б побажала нашим людям не втра$ чати віри і жаги до життя. Триматися поп$ ри страшні втрати, які Україна кладе на вівтар виборювання своєї незалежності. Яв захваті від українців, воїнів, дітей, які промовляють ті істини, заради яких ми й боремося. Заради цього й воюють наші військові. Схиляю голову перед ними.
За сюжетом одного разу в Парижі 90$ літня Лені Ріфеншталь проникла в кварти$ ру до легендарної Марлен Дітрих. Чи гото$ ва кінодіва повернутися у велике кіно, щоб знятися у геніальної режисерки зі скан$ дальною репутацією? Такі різні і, водно$ час, подібні жінки, котрих доля розкидала по різні боки барикади, розповідають про шлях до спокути, що лежить через мисте$ цтво. – Ідея постановки виникла під час пов$ номасштабної війни, – згадує режисер$ постановник вистави Ігор Матіїв. – Коли почалася війна, я поїхав до своєї мами в Івано-Франківськ. На заході України зус$ трівся з акторкою нашого театру Іриною Грищенко. Спершу ми волонтерили, а зго$ дом зрозуміли, що маємо робити свою справу. Під час спілкування виникла ідея поставити виставу про Марлен Дітрих, ад$ же Віталій Малахов часто порівнював Іри$ ну з Дітрих. Зателефонували актрисі Аллі Сергійко. Вона сказала, що добре знає цей матеріал і давно хотіла його зіграти. Спершу репетирували онлайн. Вноси$ ли правки в переклад п’єси, ділилися вра$ женнями, дивилися фільми, читали книж$
ки, присвячені цій темі. А коли в липні по$ вернулися до Києва, то безпосередньо по$ чали працювати над виставою “на ногах”. Знаю цей твір давно, а коли почалася війна, то деякі його акценти зазвучали зов$ сім по-іншому. Лені Ріфеншталь – одіозна фігура: служила нацизму, знімала пропа$ гандистські фільми. Хоча сама говорила, що пропагандою не займалася, мовляв, її цікавив тільки художній аспект. Але факт лишається фактом: створене нею – це вер$ шина пропаганди. Автор дещо виправдовує Лені, дово$ дить, що на все треба дивитися з іншого боку. Однак війна чітко розставила всі ак$ центи, і вже не треба було запитувати, про що ми робимо виставу. Мистецтва немає поза політикою, і за свої художні вислов$ лювання ти несеш відповідальність. Спочатку Ірина Грищенко мала грати Марлен Дітрих, а Алла Сергійко – Лені Рі$ феншталь. У ході репетицій я вирішив по$ міняти їх місцями. Зрозуміло, що вони не сприйняли це з радістю. Адже ти репетиру$ єш роль, вона стає тобі близькою, і раптом тебе міняють. Під час роботи над виставою занурили$ ся в біографії героїнь. Ми відкрили для се$ бе багато нового. Вирішили використати пісенну творчість Марлен. Після припи$ нення зйомок у кіно вона багато гастролю$ вала світом із концертами. Вважаю, що її пісні зробили свій внесок в атмосферу вис$ тави і доповнили образ кінодіви. Також на початку вистави глядач може побачити кадри з фільму Ріфеншталь про Олімпій$ ські ігри в Берліні, що перегукуються з су$ часною ситуацією. Довго ми думали над сценографією, було багато варіантів. Врешті зупинилися на тому, що це буде закинута кіностудія, де перед цим відбувся банкет кіношників. Всі пішли, лишилася Марлен, покинута та всі$ ма забута. Ми знаємо, що вона жила у сво$ їй паризькій квартирі і нікого не підпуска$ ла до себе. Несподівано до неї вривається Лені Ріфеншталь – і цей закинутий павіль$ йон раптом починає оживати. У павільйо$ ні знову почнуть знімати кіно, і це надасть йому нове дихання. Але… Власне, це “але” і не хочеться розсекречувати, адже заради нього ми й робили виставу. Тож приходьте і самі побачите. Костюми героїнь – абсо$ лютна вигадка. Прагнули, аби акторкам було зручно і щоб вбрання підкреслило їх$ ні образи. Отже, не йдеться про жодну іс$ торичну достовірність. Ірина та Алла – різні актриси, вони аб$ солютно по-різному працюють. А мені до$ велося бути модератором, задавати єдиний напрямок вистави. Зіграли виставу кілька разів у жовтні, потім була велика перерва (робили ремонт у фойє приміщення, де розташовується наша камерна сцена). У цьому спектаклі дуже важливе партнер$ ство, думаю, з кожним показом він наби$ ратиме бали. Ми готові показати “Марлені” і за ме$ жами Києва. Цьому сприятиме й те, що вона компактна, адже вся поміщається в кінокофр. Думаю, гастролі у нас ще попе$ реду. Також сподіваюсь, що цього року глядач побачить ще одну мою нову режи$ серську роботу. – Ця роль стала моєю першою роботою за час війни, – продовжує виконавиця ро$ лі Лені Ріфеншталь Ірина Грищенко. – Зус$ трілися з Ігорем Матіївим у березні мину$ лого року на заході України. Я була в Коло$ миї, Ігор – в Івано-Франківську, Алла Сер$ гійко – у Трускавці. Списалися. Всім нам матеріал видався актуальним – пропаган$ да, служіння ідеології, чи відповідальне мистецтво за все, що відбувається навколо. Зізнаюсь: я раніше знімалася в російських серіалах. Але приходить усвідомлення то$ го, що митець має бути відповідальним за свої слова і вчинки. Тож питання, чи може бути мистецтво поза політикою, нині зву$ чить риторично. Чим би ми сьогодні не займалися, у нас зовсім інші відчуття, ніж коли ми це роби$ ли до війни. І театр не виняток. Коли вліт$ ку відкрився наш театр, спершу я не могла грати. Весь час хотілося плакати. Були мо$
менти, коли вже не вірила, що колись ви$ йду на сцену… Щодо моєї героїні. Під час репетицій я постійно говорила, що не можу прийняти цей образ. Згадувалися російські телепро$ пагандисти з їхніми “чорними ротами”. Не можу повністю прийняти Лені й зараз, але намагаюся це робити. Адже я не буду професіоналом, якщо не виправдовувати$ му її. Вона має бути органічною, щирою, коли говорить: “Я не займалася пропаган$ дою, я хотіла знімати фільми”. Наскільки можна цьому вірити, нехай вирішує гля$ дач. Лені Рефіншталь пропагувала нацист$ ську армію, захоплювалася нею і абсолют$ но щиро в це вірила. Була закохана в Гітле$ ра і була готова робити те, що він говорить, і йти за ним. Але, водночас, була дуже та$ лановитою, талановиті її фільми. У мене складні стосунки з Лені, були моменти, коли я хотіла відмовитися від цієї ролі. Кожна вистава не повторюється. Різна енергетика і навіть різні акценти. Коли йду грати будь-яку роль, то завжди думаю, що я гратиму, що мене сьогодні хвилює. Що$ разу це моя особиста історія. Поки що ми показали виставу кілька разів, тому ще важко говорити про її цілісність. Це моя друга спільна робота з Ігорем Матіївим. У нього багата фантазія, він вже встиг зайняти своє місце серед українських режисерів. Вперше так щільно працюю зі своєю колегою Аллою Сергій$ ко. Зізнаюсь: грати виставу ли$ ше вдвох дуже складно. Ти весь час на сцені, на тобі велике на$ вантаження. Вистава вимагає повної віддачі. Такою є й виста$ ва “Сойчине крило” за Іваном Франком, в якій граємо разом з Ігорем Волковим. Зараз працюю з режисером Володимиром Кудлінським над виставою “Комедіанти”. А ще нещодавно увелася на роль ма$ тері Чіпки у виставі “Хіба ре$ вуть воли, як ясла повні?” за ро$ маном Панаса Мирного. – Перші два місяці війни я жила в Трускавці, де в музеї Бі$ ласа ми великою компанією з різних куточків України плели сітки для військової техніки, – підсумовує розмову виконавиця ролі Марлен Дітрих, заслужена артистка України Алла Сергійко. – У мене було відчуття, що роб$ лю щось потрібне, я навіть не мала бажання повертатися до Києва, адже наш театр не працював. Ще в евакуації зв’язалася з Ігорем і Іриною. Спілкувалися між собою онлайн. Він запропонував п’єсу Теа Дорн “Марле$ ні”, яка здалася мені дуже на часі. В її ос$ нові лежить зустріч, якої ніколи не було, двох великих німкень: актриси Марлен Дітрих, що стала символом антифашизму, з головною режисеркою Гітлера Лені Рі$ феншталь. Жанр п’єси – “психологічний гротеск”, дає можливість дуже серйозну і актуальну нині тему відповідальності ху$ дожника за висловлювання грати яскраво і непередбачувано. З Ігорем Матіївим у мене це вже другий експеримент. Я граю в його інтерактивній виставі “Ножиці”, де спілкування з гляда$ чем щоразу підносить цікаві сюрпризи і дає можливість фантазувати та імпровізу$ вати. Щодо кіно: перед війною Сергій Мас$ лобойщиков зняв художній фільм “Яса”. Це камерна історія двох жінок, матері і дів$ чини загиблого хлопця, з ретроспектив$ ним поглядом на основні події, що стали$ ся в Україні за останні роки, і на ситуацію, що призвела до війни. Це робота, під якою я підписуюся.
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото з сайтів театрів
Однією з перших робіт Київського академічного драматичного театру на Подолі за часів повномасштабної війни з Росією стала вистава “Марлені” за п’єсою німецької драматургині Теа Дорн.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
