Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Обговоримо! · “Мова й література – два крила філології, вони мають бути окремими, тісно пов’язаними навчальними предметами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Портрет української літератури в освітній рамі

Слово Просвіти, №19 за 2023 рік

Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, професор, лавреат Шевченківської премії Сучасна освіта в Україні надто захоплюється пересаджуванням досвіду європейських й амери$ канських країн, інтегруванням навчальних предметів, тому про$ дукує химерні кентаври, нехтую$ чи специфікою нашої національ$ ної дійсності, яка віками перебу$ вала в колоніальній залежності, виборювала право самодостат$ нього суб’єкта свого буття. До ук$ раїнського письменства “історич$ ною міркою чудно було б доходи$ ти, та й неможливо цілком”, – застерігав С. Єфремов. Логіко$ формальні методи, типологічні ряди, застосовувані при аналізі літературного руху з притаман$ ною йому історичною тяглістю в середовищі повноцінної культу$ ри, з хронологічною послідовніс$ тю творчих процесів, стадіальніс$ тю та суміжністю стильових тен$ денцій, на чому наполягав, на$ приклад, М. Рудницький, не зав$ жди ефективно прикладаються до нашої літератури, на відміну від французької чи англійської. Вони розвивалися в благополучній інф$ раструктурі, кожна ланка якої відповідала власній іманентній сутності, не замінюючи іншу. Натомість приречене борса$ тися в проблемах виживання, прориваючи життєво небезпечні загати “відсутньої присутності”, беручи участь у різних формах спротиву, українське письменс$ тво мусило постійно боронити і себе, і дезонтологізовану націю, заповнювати – часто за рахунок нерозкритих можливостей свого таланту (згадаймо “Опівніч, Глу$ хо. Зимно” І. Франка, різногран$ на інтелектуальна спадщина яко$ го вражає) – спорожнілі ніші віт$ чизняної культури, рятувати на$ род від небуття і водночас спро$ магатися на естетично вартісні твори, стати скромним фрагмен$ том загальноєвропейської пано$ рами, іноді навіть випереджати ідейно-естетичні пошуки захід$ них колег, як А. Кримський (но$ велістика) чи В. Підмогильний (романи), або продукувати явища hapax legomenon кларнетизму. За спостереженням О. Білецького, це письменство було не тільки “мистецтвом слова, а й єдиним притулком і єдиним виразником національної, суспільної думки”, постаючи “зразу всім: політич$ ною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем по$ неволеної народної маси”. Іншої такої сили у нас не було. Українська література брала на себе позалітературні обов’яз$ ки, хоча як мистецтво не мала потреби виконувати гносеологіч$ ні, дидактичні, теологічні, полі$ тичні, пропагандистські тощо функції, бо не вони визначають сутність художнього твору, а есте$ тична функція. Наділена власни$ ми структурами, рівновелика довколишній дійсності, а не під$ легла їй, література спирається на кантівський “незацікавлений ін$ терес”. Але в українській ситуа$ ції, де панували деструктивні стихії зовнішнього походження, котрі інспірували внутрішню руї$ ну, письменники ставали лінґвіс$ тами (“азбучна війна”, “Словарь української мови” Б. Грінченка, правопис М. Скрипника), педа$ гогами й методистами (читанка М. Шашкевича, буквар Т. Шев$ ченка, граматка П. Куліша; нав$ чальна програма Б. Грінченка), правниками (Лесь Мартович, М. Могилянський), політиками (Центральна Рада складалася пе$ реважною більшістю з літерато$ рів, як і Культурна Реферантура, очолена О. Ольжичем; чимало бу$ ло їх і в Народному Русі, й у Вер$ ховній Раді на початку 1990$х), тому що національна інтеліген$ ція, зокрема представники точ$ них й природничих наук, працю$ вала переважно на колонізатора (крім окремих особистостей, на кшталт І. Пулюя). Вона, як кон$ статував Б. Грінченко, “омосков$ лена”: “Вчиться вона по-москов$ ському, читає по-московському, завсігди говорить сама і завсігди чує круг себе мову тільки москов$ ську”. Філологи М. Костомаров, О. Потебня та ін. змушені під тиском цензури писати по-росій$ ськи, висвітлювали українські проблеми, як і журнал “Киевская старина”. Письменників спонукала до такого вибору національна катас$ трофа колоніального животіння, з якої рятувало цілюще джерело – мова, усвідомлена не лише за$ собом пізнання, комунікації, ви$ ховання, а передусім етногене$ тичною основою національного буття, поза якою воно неможли$ ве. Тому будь-яка метрополія, надто російська, її жорстоко пе$ реслідувала (Валуєвський цирку$ ляр, Емський указ чи постанови ЦК КПРС – то лише вершини айсберга лінґвоциту, як і поль$ ська санація й пацифікація), а ра$ зом із нею й письменників, почи$ наючи від Т. Шевченка, покара$ ного принизливою солдатчиною за поему “Сон”, у якій зображену хтонічну московщину очима ук$ раїнця. Варто пригадати репресо$ ваних в’язнів сумління В. Стуса, Ігоря й Ірину Калинців, С. Сапе$ ляка, М. Горбаля, Т. Мельничука та ін., лірику яких поціновували не за художні якості, а за караль$ ною буквою кримінального ко$ дексу, поціновували як небезпеч$ ний для панівної системи іденти$ фікатор національної свідомості. Українські письменники не існують поза рідною мовою, бо “знать од Бога / І голос той, і ті слова”, як писав Т. Шевченко, то$ му завжди боронять її від нападів лінґвоциту, беруть активну участь у її структуруванні. Одним із пер$ ших вдарив на сполох з приводу катастрофи мовного переінак$ шення А. Свидницький, розкри$ ваючи в сімейному романі-хроні$ ці “Люборацькі” обвальне руйну$ вання української родини, пош$ матованої експансивними, безце$ ремонними голосами “іншого”. Потужні відцентрові сили пог$ либлювали катастрофу “двоєдуш$ ності” українства, що розпорошу$ вало вітальну енергію, втрачало здатність природної самоіденти$ фікації. Кожен його уламок, опи$ нившись у російському, поль$ ському, німецькому, румунському тощо нівеляційному оточенні, неминуче збіднювався, зазнавав розщеплення. Поліглотство зав$ жди віталося, але не за рахунок власної мови, що продемонстру$ вали І. Франко й Леся Українка. Особливо небезпечною для Укра$ їни була двомовність, проти якої виступав І. Франко (“Двоязичіє і дволикість”), а в 50–60$ті рр. – М. Шумило, В. Сосюра та ін. за$ перечували двоязичну білодідів$ щину, яка загрожувала поглинан$ ням української мови росій$ ською. Антиприродність таких зусиль викривав Панас Мирний: “бажання, щоб усі заговорили од$ нією мовою, – марне бажання!”, але таким прагненням завжди пе$ реймалися імперці. Тотальне панування росій$ ської мови породжувало “мерзоту запустіння” (О. Потебня) і пер$ шими забили у тривожні дзвони письменники. Б. Грінченко (Вар$ товий) під час дискусії (1892–1893), спростовуючи про$ московські й космополітичні симпатії М. Драгоманова (Украї$ нець), доводив, “якою мовою го$ воримо й думаємо, – та нам і рід$ на; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова – мос$ ковські й думки у людини бу$ дуть”. Аналогійними стануть і дії, і поведінка, адже мислення тісно пов’язане з відповідною словес$ ною знаковою системою, тому Україна має накинутий Москвою великий клопіт з російськомов$ ним населенням. У такому разі з певною обачністю треба ставити$ ся до ідеї запровадження нової двомовної практики в школі, якою переймається МОН, коли роль російської мови виконувати$ ме англійська, якими б арґумен$ тами не виправдовувалася така “новація”. Обіцянки вивести на$ шу освіту у світовий простір мо$ жуть обернутися новою бідою для української мови, черговою спро$ бою просвітити “материні очі / современними огнями, / Повести за віком, / За німцями, недоріку, / Сліпую каліку”, як з болем писав Т. Шевченко. Чи не ліпше було б для іноземної мови запровадити поглиблене вивчення? Мова й література – два крила філології, однак в нашій освіті, на відміну від французької чи ні$ мецької, вони мають бути окре$ мими, тісно пов’язаними нав$ чальними предметами, тому що, за словами М. Грушевського, в Україні шлях до свободи вимоще$ ний книгами, а Шевченків “Коб$ зар”, як твердив П. Куліш, стави$ ли поряд зі Святим Письмом. Німці навіть не припускають, аби вчинити так із “Фаустом” Й.$В. Ґете, або італійці – з “Божествен$ ною комедією” Данте Аліґ’єрі. Т. Шевченко сиґніфікував націо$ нальний світ, тому в свідомості українців асоціюється з початком Євангелія від Івана. Г. Сковорода обґрунтував кардіоцентричну на$ туру українця, “неокласик” дис$ циплінували національну “філо$ софію серця”, представники “Празької школи” апробували у власних творах “філософію чи$ ну”, реалізовану під час Другої світової війни, актуальну й для повстанців, і для дисидентів, і для сучасних захисників України. Письменники, а не хтось ін$ ший, одними з перших концепту$ алізували потребу свідомого ек$ зистенційного вибору. П. Куліш, за спостереженням Олени Пчіл$ ки, своїми “Записками о Южной Руси” обґрунтував “для того часу нову ідею, що слово народ треба розуміти ширше – яко націю”. Потрібно було виробити техноло$ гію такої трансформації. Ні соціо$ логів, ні політиків, ні когось іншо$ го не було. І. Франко в “Одверто$ му листі до галицької української молодежі” обґрунтував завдання творчої інтелігенції “витворити з величезної етнічної маси україн$ ського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культур$ ного й політичного життя, відпор$ ний на асиміляторську роботу ін$ ших націй, відки вона б не йшла, та при тім придатний на присво$ єння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загально$ людських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна хоч яка і як сильна держава не може стоятися”. Відсутність української дер$ жави повсякчас давалася взнаки, спонукала письменників до ви$ мушеної поліфункціональності, прикладом якої були І. Франко й Б. Грінченко, спонукали заснову$ вати її тут і тепер у конструктив$ них програмах від Братства тара$ сівців до ОУН, як наполягав О. Ольжич, “Державу не твориться в будуччині, / Державу будується нині”, тільки вона має бути іма$ нентно українська, націоцен$ трична. І переймалися нею пере$ дусім письменники не лише у свої творах, а й в концептуальних проблемах, одними з перших об$ ґрунтовували закономірність на$ ціоналізму, в якому вбачали обс$ тоювання людської й національ$ ної гідності, повагу до свого та ін$ ших народів, на відміну від шові$ нізму. О. Кониський в полеміці з М. Драгомановим на сторінках журналу “Правда”, не тільки, як І. Нечуй-Левицький, В. Барвін$ ський та ін., спростовував його уявлення про потребу взалежню$ вати українську літературу від ро$ сійської, про “вузьке” розуміння націоналізму з погляду загально$ людських цінностей, вкладав у поняття “націоналізм” не “расо$ вий, не релігійний, а соціальний зміст”, пояснював, що “він вис$ тупає проти великорущини, кот$ ра грає соціяльну ролю в нашій жизні, псуючи гармонію в нашо$ му розвитю, вносячи нелад в гро$ мадські шари й українську сім’ю, принижуючи все українське в очах українського народу”. Такими питаннями внутріш$ нього національного життя не бу$ ло потреби перейматися швед$ ським чи іспанським письменни$ кам в контексті їх самодостатніх національних держав. Але не ук$ раїнським, які мусили постійно порушувати їх при відсутності національних фахівців, непокої$ лися, як зазначив І. Рудченко (Бі$ лик), що національність, “коли ми не збудимо до неї симпатій в інтелігентних колах, може без$ слідно зникнути”. Українські письменники ста$ ли центральною ланкою націо$ нального буття, сприймалася за$ порукою його оновлення, “ви$ простування” (М. Грушевський), “обудження” (Є. Маланюк), пе$ режили низку перманентних від$ роджень, коли з кожної чергової катастрофи виникала пасіонарна творча меншість, представлена переважно творчими особистос$ тями, закладала свої підвалини, аби – вкотре! – фатальні, пере$ важно зовнішні сили зруйнували незавершену будову, уламки якої в майбутньому правили б за мате$ ріал черговому наступному поко$ лінню тощо. Якщо послатися на І. Франка, то були “переважно люди з немалими, деякі між ними першорядними талантами, висо$ коосвічені, оживлені кращими ідеями часу, пройняті запалом до чесної праці для рідного краю, вони внесли свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло двигання українського народу”. Перманентні відродження як за$ гальнонаціональна категорія на$ повнювалися переважно культур$ но-просвітницьким сенсом (Гро$ мада, “Просвіта”, в’язні сумлін$ ня), рідше – збройним (націо$ нально-визвольні змагання, по$ хідні групи ОУН, повстанці під час Другої світової війни й після неї, АТО, нині ЗСУ), в яких ак$ тивну участь брали письменники. Іноді дві тенденції єдналися, як в Легіоні УСС, котрий не тільки вмів воювати, а й писати художні твори, переважна більшість яких стала народними піснями. Нині російсько-українська війна сти$ мулювала поетичний “вибух”, що сприймається не тільки літера$ турним документом суворої доби. Кожне з перманентних від$ роджень не знало постійного центру й тяглості, на відміну від французького чи англійського письменства. Тому не має потре$ би інтегрувати в навчальних кур$ сах українську літературу й зару$ біжну, бо в них різні долі, краще обмежитися типологічними ря$ дами, знаходженням продуктив$ ної циркуляції комунікативного поля. Так само варто робити па$ ралелі з національною історією, не ототожнюючи її з літературою, як це робив Аристотель, пам’ята$ ти, що першими істориками в нас були письменники. Час вилучити історію з “вінегрету” світової, то$ му що українська нація, прирече$ на віками виборювати свободу, пережила іншу долю, ніж благо$ получна іспанська чи данська, і нині для забезпечення свого май$ бутнього має усвідомити свою минувшину такою, якою вона бу$ ла і є, а не з чужого голосу. Українська література серед обов’язкових навчальних пред$ метів як в середній, так і вищій школах домагається рівноправ$ ності з точними й природничими науками, проте з чітким усвідом$ ленням, що вона постає мистец$ твом, тому треба викладати її з розумінням художньої сутності, естетичного переживання, духов$ ного знання, а не заганяти в без$ живні тести, котрі спрощують ху$ дожній образ до неприпустимої інформації, власне вульгаризу$ ють його. Вона не просто “джере$ ло знань”, як зазначає міністр ос$ віти Оксен Лісовий, тому вихо$ дить з ряду математики й фізики, а мистецтво, котре потребує ду$ шевних переживань, цілісного схоплення образу. Це ж стосуєть$ ся й ЗНО, яке для літераторів має бути творчим, а не зводитися до “поля чудес”. Дивно, де поділися творчі роботи, які нещодавно пи$ сали абітурієнти? Чи не час повернутися до

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин