Пошта “СП” “Майбутнє світу – за високоосвіченими націями”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Забутий голос повернули
Слово Просвіти, №19 за 2025 рік
Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
У затишній атмосфері нашого музею нещодавно відбулася зустріч, що вивела з тиші постать, важливу для історії української думки в еміграції. Йдеться про Івана Дощівника (1886–1973) – письменника, педагога, публіциста, тонкого епістоляриста, який жив і творив на чужині, але всіма силами душі тримався за свою Буковину. На початку цього року в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка розпочали цикл зустрічей “Перемова тиші” з Аллою Антофійчук – відомою українською мовознавицею, дослідницею епістолярного дискурсу Буковини ХІХ–ХХ ст., доценткою кафедри сучасної української мови ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лавреаткою просвітянської премії імені Юрія Федьковича. Інтерактивна зустріч “Забутий голос Буковини: епістолярна сповідь Івана Дощівника” стала другою частиною проєкту “Перемова тиші”, покликаного повертати в український культурний простір голоси, які надто довго мовчали. Алла Антофійчук досліджує епістолярій Буковини, знайомлячи сучасного читача не лише з текстами листів, доносячи людську правду – зігріту турботою, тугою, мовною тональністю епістол. У доступній та легкій формі науковиця зацікавила шанувальників епістолярного жанру постаттю Івана Дощівника, сподіваємося, Алла Миколаївна також отримала хвилю позитивних емоцій. Присутні мали змогу почути маловідомі фрагменти епістолярію Дощівника: про рідний Банилів, тривогу за українську школу в Румунії, ностальгійні згадки про Чернівці, осмислення мовної ситуації, щиру віру в українське слово. Було зворушливо почути: “На чужині погибаю, марно життя йде, за родину спогадаю, а де ж вона? Де?” Інформативно насичена візуалізована презентація та рукописи, які супроводжували зустріч, занурили поважне товариство у атмосферу минулого століття – з ароматом чорнила, щемом розлуки й тією щирістю спілкування, яку дарує лише лист. Алла Миколаївна натхненно розповідала: “Іван Дощівник був активним дописувачем науково-популярного варшавського місячника “Рідна мова”, укладачем великих українсько-румунського і румунсько-українського словників, що вийшли в Бухаресті 1963–1964 рр., редактором шкільних підручників для українських шкіл у Румунії, а також перекладав румунську літературу українською мовою. І тому він ретельно, з професійною цікавістю аналізував у листах від товариша Дениса Онищука найменшу інформацію, що стосувалася української мови. Так, в одному з листів письменник виражає щире зацікавлення та приємні враження від описаних другом життєвих ситуацій, використовуючи для передачі захоплення оцінні характеризувальні лексеми (прислівники, дієслова): Я ваші листи дуже люблю читати, вони звичайно мають багато змісту. От в останнім листі пишете про стрічу в Києві з дівчиною, що гарною укр[аїнською] мовою питала Вас про вулицю Кірова, або про справу з перуками, де продавщиця не знала, що то перука (98, 29 грудня 1967)”. Усі слухачі проєкту “Перемова тиші” отримали на згадку про неймовірно цікаву та емоційно-важливу зустріч книжкові закладки з цитатами з листів Івана Дощівника. Ці лаконічні фрагменти епістолярної спадщини містили слова про любов до рідного краю, пошану до української мови та невгасиму тугу за Батьківщиною. Вислови на зразок “Розвіяв нас вітер на всі сторони світу”, “Читаю, вчуся тієї нової мови, хоч уже мені не доведеться викладати її учням…” чи “Нагадуються мені Чернівці…” стали своєрідним ключем до глибшого осмислення теми зустрічі – забутої, але гідної пам’яті постаті. Студенти 4 курсу Чернівецького обласного фахового коледжу імені Сидора Воробкевича (клас викладачки Людмили Мартинюк) подарували кілька чарівних мелодій. Звучав голос королеви музичних інструментів – скрипки. Твір Генріха Венявського “Полонез Ре-мажор” виконав талановито та зворушливо Іван Торак, а славнозвісна “Хабанера” із опери “Кармен” Жоржа Безе дарувала незабутні емоції разом із скрипкою Христини Гливки, під акомпанемент Богдани Кудояр. Омузичила вірш Івана Дощівника “Пукла моя сопілонька” і заспівала Валентина Чолкан, кандидатка філологічних наук, яка залюблена і в музичне мистецтво. Зустріч завершилася діалогом про роль пам’яті, про право голосу, яке мають ті, що писали з відчаєм і надією. Іван Дощівник – один із них. А ми – ті, хто його почули.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
