Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять як вода несита. П. Мовчан
Цього разу Національний музей літератури України зібрав воєдино, ніби “три шляхи широкії докупи зійшлися”, тріаду знакових людей – Павла Мовчана, Любов Голоту, Володимира Шовкошитного. Така нібито й різна в своїй творчій самобутності сув’язь особистостей, але водночас наділена тією знаменниковою спільністю, що інакше не зветься, а лише українськістю. Вони – митці, творці, поети й громадські діячі, які передусім щирістю, правдивістю, незбагненною красою художнього Слова тримають високість нашої Літературної мови, слугуючи найнадійнішим оберегом української Державності, національної Ідентичності. Троє, зібравши переповнену залу, читали, мріяли, декламували, жартували, щемно згадуючи невирвані сторінки власного життя. Вони по-справжньому, неприховано й дуже чуттєво говорили про світ, людей, свою дідизну і родину, закоханість у малу батьківщину рідного краю, вплітаючи в мереживо часу я-життєтворчість, що якось спішно майнула вже у минувшину, зате постала, здається, надовго нинішньою трагічною сьогоденщиною, яка все-таки обнадійливо виринає світлими обріями майбутнього. Для дітей, онуків, наступних поколінь. І саме ця їхня нічим, ніким непогамована емоційна віра, незрима оптимістична надія якось невидимо діставали, мабуть, кожного, кому судилося цього вечора потрапити в атмосферу суголосся, сповненого душевності, ліричності й благоговіння. Спочатку було Слово Павла Мовчана,
ВАЛЕРІЙ ФРАНЧУК
ВАЛЕНТИНА ДАВИДЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ніби огорнуте його нещодавно виданим трикнижжям: “Материк” (поеми), “Білі лінії” (вибрана лірика), “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?” (еротична лірика). Хоча Павло, у властивій йому манері “бесідувати” з народом, одразу ж вирвався за межі цього кола, розсунув межі простору і часу, піймавши хвилю зацікавленості, зворушено вибудовував власні материки між Словом і Космосом, між убієнними геноцидом-голодомором своїми родичами і когерентними полями, що попри все впродовж віків забезпечують єдність національного буття. Захоплено, іноді надто чутливо оповідаючи про речі буденні й ірраціональні, надаючи їм смислової значущості і життєвих сенсів, переконуючи навіть зневірену душу, що “по-їхньому не буде”. Його багатогамне, багатобарвне слово не просто чарує слух своєю мелодикою, різнотональною симфонічністю, розмаїтою метафоричністю, воно змушує спалахувати серце і душу, “олюднюючи” і зрошуючи те людське, що оберігає Людину. Мовчанова поезія, проза, публіцистика має дивовижну властивість у водночассі “виховувати” голову і серце, хоча завжди передує серце. Мабуть, тому в його творчості, громадянській позиції і світобаченні дуже відчутне те, що мова є, зазвичай, не простим інструментом комунікації, а значущим чинником і формою пізнання та засвоєння людиною світу, пізнання “себе” та “іншого”. Для нього Українська мова “є справою Божою І ніщо не може зрівнятися з нею”. Бо насправді, “немає нічого рівного мові, окрім самого духу”. Він завжди глибоко шанував тих українських Просвітників, що творили словом дух, а дух – словом. У поемі “Іменники”, присвяченій Маркіянові Шашкевичу, Павло напише: На будування духу – самовладно поклав терпляче слово і нещадно відкинув все непевне, нетривке та й зводив самотою дух надсадно на рівень серця, вище… вище скель. Так складалася доля, підперта генетичним кодом предків, так вибудовувалася його громадська і політична місія, що в незрадженому Слові він вбачав найвищий знак моральної охайності, справжньої, а не причепуреної фразеологією, громадянської порядності і відданості Україні. Упродовж століть ця чеснота не могла бути піднесена й пошанована в умовах бездержав’я, а лише приневолювалася, витолочувалася. Достатньо сказати, що на момент 1991·го, коли Мовчан зі своїм побратимом Шовкошитним голосували (боролись!) за Незалежність України, то було озвучено жахливу цифру – 376 заборонних актів московії, щоби лише вбити Українську мову. Цим самим Українцям недруги й нелюди уготовляли духовну смерть, оскільки, перейнявши чужу мову, втративши свою, народ стає (за Фіхте) “мертвим”. Не вдалося. Вижили, вистояли. Однак скільки пам’ятаю, Павло Мовчан завжди був непримиренним до всіх, у всі часи, хто умовно носив у душі лінгвоцидну лейбу “какая разніца”, хто зраджував своє й горнувся до чужого, хто ще в материнській утробі “вигодовувався” україноненависництвом. Очевидно, про таких ще 1969
Продовження на стор. 2
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 7 міс. — 455 грн. Будьмо, друзі, разом!
Подія · “Його Муза вивищується самотою степової Гори, непізнанна у своїй філософічності, незрівнянна у своїй ліричності…” · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «“Там витоки річки. Про це пам’ятайте…”», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
року, коли розпочинався новий коловорот репресій, він заявить виразним правдивим словом: Розділені повітрям чистим І словом, зрадженим у мислі, ми обертаєм для користі довільний безневинний звук, хоч прагнем криком волокнистим надійних досягти сполук. Але де тонко, там і рветься… Емоційний, непогамовний, позбавлений збайдужілості, наділений талантом від Музи Слова, пронизаний духом глибинної народності, Павло перебував(-є) серед того свідомого “переднього ряду” будителів, що відчувають найзначиміше в екзистенції буття. Такою збірною й універсальною цінністю для нього є здатність Народу, попри всі лиходійства, відроджуватися, відновлюватися, міцніти, повертати все втрачене і не по праву відібране, однак лише за умови, коли він свято оберігає свої найцінніші скарби життєдайності – Мову, Культуру, Традицію і Віру, національну Пам’ять. Збережена сакральна культурно-історична тяглість є для нього тим віковічним оберегом, який унеможливлює “розчинитися” серед інших, наділяє силою “бути” в цьому полігамному світовому оркестрі народів. У світоглядному Мовчановому вимірі помітною є суголосність з ідеями європейських Просвітителів, на основі яких творилися великі нації. Сучасник “мазепинських часів”, визначний філософ Г. Лейбніц якось сказав про значимість шани і пам’яті, про “поклик предків”, який має сягати верховин будучини: “…лише те теперішнє, яке народжене минулим, здатне народжувати й майбутнє”. Цей перегук ще з більшою силою пробився в Шевченковому заповіті для “мертвих, живих і ненарожденних”, відобразився в думках, словах і чинах наших достойних співвітчизників. Ця тривожна до болю в серці “нота пам’яті”, пересипана безіменною іменниковістю й філософічною метафоричністю “красного” слова, дещо прихована, але ясна до нестями в своїй поетично-громадянській рефлексії, безупину звучить у вибраній поезії “Білих ліній”. Вона нагадує, застерігаючи, сущим і майбутнім поколінням про безпросвітну долю націй і народів, які втратили (свідомо чи внаслідок упокорення) ту чисту срібну нитку, що пов’язує воєдино історію родоводу. Відчувається таке собі опосередковане, але дуже закличне “пам’ятай!”, з чіткими й промовистими сигналами, як звертання до українства, ніби обрамлене образом Святого Письма: “від Авраама аж до Давида чотирнадцять поколінь, і від Давида аж до вавилонського переселення чотирнадцять поколінь, і від вавилонського переселення до Христа поколінь чотирнадцять”. Оцей біблійний родовід мусить стати певним ціннісним символом для нації, що прагне свободи, перемоги і власного буття. Бо нічого аморальнішого не знайти в цьому циклічному, часами наджорстокому й несправедливому житті, аніж “зарослі” стежки до прадідівських цвинтарів, “забуті” дороги до своїх храмів. Таке забуття вивітрює в безодню “чорних дір” навіть ті народи, що добре “господарювали”,
проте не духотворились. Зі щемом, душевним болем і пересторогою Павло Мовчан відтворює високим штилем Поезії ті психоментальні стани української нації, якій на теренах історії доводилося не раз і не два переживати, як “спустошилась скарбниця родова”, і вивергаються з глибин “безіменні” імена, як Рвуться, рвуться родові сполуки – шириться довкола чужина, і самоті твоїй немає дна: слова чужі, хоч голоси знайомі, немов чужинці у твоєму домі, перечорнили житло і живуть… і, мов ординці, топчуть твого Бога. Для когось це виболене слово є насправді уроком, для інших – пересторогою, однак буде найбільш правдиво й справедливо, якщо воно стане для нас своєрідною заповітністю, щоби не дійти до безпам’ятства, забувши “Чиї сини? Яких батьків?”, коли вже “не спроможен пригадати, ні слів простих, ні зріднених імен…”, бо там лиш урвища, Колима і Соловки. Таким видається у слові і чині цей огненний, непосидющий, привабливий своєю неповторною харизмою Мовчан. Навіть важко вибрати, а Хто і Що є Він. У кожного – власне сприйняття. Важливо, як для мене, що він не є (і ніколи не намагався бути) дистильовано “правильним”, а просто нормальним, з усіма людськими принадами (і не тільки), високе ймення якому – Поет! Здається, йому це романтичне “прізвисько” личить найбільше. Навіть часто затерта буденністю й громадськими клопотами, його Муза вивищується самотою степової Гори, непізтися з людьми такого масштабу, такого досвіду – це диво, зовсім поруч із нами. І коли Павло Михайлович зачитав саме цей рядок Насімі перед Гейдаром Алієвим, а потім на його запит (що може для нього зробити?) попросив поїхати на місце страти Поета-хуруфіта в Алеппо, шукаючи в товаристві Мехмета Ісмаїла його могилу, а знайшовши там поховання послідовників Насімі, скараних за віру, – це не вдалий приклад культурної дипломатії, а глибинний зв’язок із долею Майстра, який прозирав у світи. Або ж коли Любов Василівна повторює слова Ірини Фаріон, що “наша кров свята тільки для нас”, із унікальної збірки поезій “Паперовий янгол” (2024, “Український пріоритет”), де крізь надсадний щоденник душі вчувається і глибинна віра у силу роду і народу – це і про її багатолітнє служіння розмаїте, хоча б і на чолі “Слова Просвіти” – яке винятково й нині триває і світить багатьом. І коли Володимир Шовкошитний стверджує, що мусить у видавництві художнанна у своїй філософічності, незрівнянна у своїй ліричності… Його прекрасна лірична збірка “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?” (Український пріоритет, 2024 р.) відкривається проникливим епіграфом “Коли кохання вперто проситься у вірш”. Хто не знав Павла досі, то нехай відчує, що в цьому мрійливому, незмірно заобрійному словотворі вмістилися усі шляхетні його чесноти. І коли в передмові згадується усталена (з радянських часів) ієрархія, що літературознавці “вагомість” ліричної поезії відсували узбіч, то це не про автора, оскільки ієрархічна драбина, з її одержавленою, політичною, філософською, громадянською, публіцистичною та іншою “ою”, не могла завадити, бути перепоною для злету найвищої Мовчанової почуттєвості – Любові. Оці бар’єри він і не силувався долати (не було потреби) – вони самі падали перед ним, надихані чуттєвістю Слова. У такі миттєвості ввижалося, що з нами “говорить” якоїсь неземної сили “Поет кохання”, будучи в цій іпостасі значно вище, аніж зібрані докупи всі його громадськополітичні обов’язки. Це був саме той, хто зумів своїм даром, красою незбагненного Слова зіткати воєдино всі почуттєвості Муз, коли безліччю видимо-невидимих барв грає світотінь, звучить натхненно музика, пливе грація в мелодиці танцю, а кобзар співає-розповідає думу про історію вічного кохання. У цій поетичній книзі вміщено ще один вагомий мистецький новотвір відомого українського ньо представити всі періоди історії України – то це органічне продовження його шляху державника, який віддавав своє здоров’я на Чорнобильській АЕС. Усе це – поруч із нами, усе це – наша жива історія, люди Слова і Чину, які працюють без вихідних, бо в цій праці – вища Свобода. А ми за різними справами – не завжди знаходимо час для зустрічей, для уважного вчитування і вслухання, зрештою, для вдячності за науку. І просто – для вірної любові до цього виняткового подружжя, яка зі мною довіку, і, гадаю, ще себе покаже. І ще: коли прочитати три томи вибраних поезій Павла Михайловича (“Український пріоритет”, 2024, упорядковані Миколою Васьківим), зрозумієш, що перед нами – справжній український нобеліант, і нехай однодумці над цим поміркують...” Письменниця і громадська діячка Тетяна Череп-Пероганич після прочитання збірки Павла Мовчана “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?” на своїй сторінці у Фейсбуці написала: “Досі під художника Андрія Чебикіна, що талановито піймав цю суголосну струну Поета, ніби довершуючи недосказане, недомріяне, недолюблене… Павлом. Гармонія Слова, Візії і Музики Любові. Вона вся вживлена в поетичний материк Павла Мовчана, надихана щемними митями, тугою й надією, високою емоцією і правдолюбством, вічністю й незборимістю жити і кохати… Поезія, наділена силою розколювати небо, де в його світлій проломності Мовчан вирізьблює Словом “швидкоминучий” і ніжний образ Любові. Саме таким швидким (особистісним) поглядом на емоційний світоустрій Мовчана хотілося цими днями зафіксувати, відтворити щасливі миті поетичного суголосся, ностальгію за таким затребуваним нині ренесансом душі, коли наступає ера “обезлюдненості”. Бо люди мусять, щоби вижити, все-таки йти до світла в пошуках добра і любові, високого почуття, яке спонукає “спалахувати” зневірене Серце. Читаю і згадую, скільки добра, ніжності й (не)спокою у вірші “Моє вікно” з далеких 60-х років: Моє вікно – то моя душа прозора. Люди, загляньте у моє вікно! Ми заглянули! У розлоге Слово Павла Мовчана, що, як крик журавлиного ключа, запрошує до “себе”, до Поета з “пощербленим”, але таким великим і закоханим Серцем, до Жінки, рідної Землі, свого Роду, Народу, України. Щасти Тобі, Друже!
Георгій ФІЛІПЧУК враженням. Це глибока, дуже особиста еротична лірика, в якій багато не так тілесності, як внутрішньої тремтливості, болю, світла, самотності... Поезія досвідченого автора дихає зів’ялим листям, липневим щастям, шкірою на траві, світляним колом, життєвою раною, теплом долоні... Образи ніби й прості, але які глибокій влучні. Деякі рядки хочеться перечитувати повторно. Тут еротика — не спокуса, а пам’ять про близькість, що давно переросла в біль і прозріння. Збірка про кохання, яке лишається навіть тоді, коли ніхто не залишився... Малюнки Андрія Чебикіна, якими ілюстровано збірку, вдало доповнюють написане. Це не книжка для швидкого прочитання. Це книжка, яку носять у собі. Бо вона не для очей, а для внутрішнього слуху. Вчімося читати, слухати й шанувати Поетів, поки вони з нами!”
Підготував Ігор ЗОЦ Світлини надано Національним музеєм літератури України
Подія · “Його Муза вивищується самотою степової Гори, непізнанна у своїй філософічності, незрівнянна у своїй ліричності…” · с. 2сторінка оригіналу ↗ Своїми враженнями від зустрічі в музеї поділилися її учасники. Ось що сказав професор права, заслужений юрист України Микола Голомша: “Це була не просто презентація, а глибока розмова про Україну. Книги Павла Мовчана – це роздуми людини, яка справді розуміє ціну нашої історії: і наших перемог, і наших помилок. У цих сторінках – біль втрат і світло здобутків. У цих роздумах – тривога за долю нації і незламна віра в її силу. Павло Мовчан нагадує нам: “Нація, що втрачає пам’ять, втрачає майбутнє”. І сьогодні, як ніколи, ми маємо берегти цю пам’ять і творити нашу єдність – через правду, через діалог, через любов до своєї землі. Вважаю: книги Мовчана треба не просто прочитати, а подумати над тим, яку Україну ми залишимо наступним поколінням”. “Його творчість – це глибока сповідь української душі, це прагнення зберегти і примножити духовні скарби нації. Як голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” і багаторічний народний депутат України, Павло Мовчан став живим символом національного відродження, вірності і честі”, – додав Микола Голомша.
Цитати Павла Мовчана: “Любов до України починається з любові до слова”. “Втрати формують у нас більшу відповідальність за майбутнє”. “Україна – це не тільки територія. Це простір духу, який ми маємо берегти”.
“Свідомість нації вимірюється її здатністю захистити власну культуру”.
Окремо Микола Голомша відзначив вагомий внесок Любові Василівни Голоти – талановитої письменниці, поетки, заслуженої діячки української культури і вірної соратниці Павла Мовчана. “Її глибоке слово, її щира любов до України стали невід’ємною частиною тієї духовної праці, яка живить нашу національну пам’ять. Коли двоє творять із любові до свого народу – народжується не просто творчість, народжується епоха”, – сказав Микола Голомша. А ось як відгукнувся про зустріч перекладач і вчений, заступник голови Київської організації НСПУ Дмитро Чистяк: “Я є вмістилищем світів, а саму Всесвіт не вміщусь...” – цей рядок із класика східних літератур Насімі дав назву збірці вибраних перекладів Павла Мовчана (“Ярославів Вал” Світлани Короненко, 2025) – і досі відлунює після творчого вечора, який в анонсі недарма названо історичним. Адже такі долі, такі голоси, такий масштаб охоплення, вглибання в часи, простори, традиції, і в сам нерв нашого часу – це завжди зустріч із історією, нашою живою історією, що особливо гостро відчувалось у день відходу Валерія Шевчука (“останній наш класик...”, – гірко кинула Любов Василівна), також іще донедавна живої історії, яка охоплювала світи розмаїті. Ось чому мати змогу вслухатися, вглядатися, спілкува-
Події, факти, коментарі · “У нас найбільша армія на континенті, яка знає, як стримувати Росію”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ За весь час повномасштабної війни вже понад 110 тисяч українців та українок із різних складових Сил оборони та безпеки відзначені державними нагородами. Про це повідомив 12 травня Президент України Володимир Зеленський.
Громадський діяч Борислав Береза на своїй сторінці у Фейсбуці прокоментував найгарячішу тему сьогодення: “Протягом цього ранку (12.05) говорив з декількома комбригами та комбатами. Всі готують запаси всього того, що знадобиться для відбиття наступу росіян. Дрони, міни, вибухівка та все інше знадобиться незабаром. Ніхто на фронті не вірить в якийсь Стамбул чи чергові обіцянки припинення вогню. Окупанти закінчили формування 15 дивізій і вони планують не гербарії збирати, а проводити великий наступ у літньо-осінній період. Це, мабуть, і є краща відповідь на запитання, чи варто чогось чекати після 15 травня та Стамбула. Що робити? Допомагайте ЗСУ, приєднуйтесь до ЗСУ, донатьте на ЗСУ. Вивчайте такмед. А ще варто пам’ятати, що єдина сила, яка може справді принести мир в Україну, – це ЗСУ. Наша армія – це єдина запорука тому, що у України є майбутнє. Тому гуртуйтесь навколо ЗСУ. Все інше безперспективняк”.
Журналіст Юрій Бутусов у своєму блозі написав: “Перемовини про перемир’я йдуть з 2014 року, напад у 22-му стався під час “всеосяжного перемир’я”. Путін зупиниться тільки там, де його зупинять. Єдина умова, яка спонукає Путіна до перемовин, – коли кількість знищених окупантів стане значно більшою за тих, кого набирають на війну. Єдина лінія розмежування, яка можлива, – стійка ешелонована оборона українських військ, яку треба побудувати. Єдина перевага, яка може бути в України, – не кількість техніки та людей, а якість їх застосування, організації та управління. Єдині гаранти безпеки, які будуть захищати Україну, – українські воїни”.
ЮНЕСКО допоможе відновити будівлю Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. “Укрінформ” нагадав, що академія була зруйнована ракетним ударом росіян 25 березня минулого року. Тоді під час повітряної атаки зазнала руйнувань центральна частина корпусу. Зокрема було розбито спортивну залу, конгрес-хол та виставковий центр. Також суттєвих пошкоджень зазнали приміщення кафедр та аудиторії. Академія втратила мистецькі фонди, зокрема знищені фонди дипломних робіт випускників, що збиралися протягом 80 років. Також під час атаки був знищений музей Михайла Бойчука.
У своєму виступі на Лондонській безпековій конференції (9.05.) Надзвичайний і Повноважний посол України у Великій Британії і Північній Ірландії Валерій Залужний зазначив: “Захід не може дозволити собі, аби Україна програла битву з ворогами, які хочуть її знищити. Бо саме Україна – перепона для нового світового порядку в Європі”. “А далі треба будувати абсолютно нову архітектуру безпеки Європи. І цей союз без України неможливий. Бо у нас найбільша армія на континенті, яка знає, як стримувати Росію. Ми єдині маємо армію, яка вміє вести сучасну високотехнологічну війну. Тому треба об’єднуватися і спільно працювати у напрямку передових технологій, посилення виробничих можливостей та консолідації ресурсів. Саме це приведе нас до технологічної переваги, і як наслідок – дасть гарантії власної безпеки. Контроль над критичними ресурсами і технологіями стане питанням нашого виживання. Освіта і наука – найкращою інвестицією. А інноваційний потенціал – новою ключовою конкурентною перевагою майбутнього”, – цитує Валерія Залужного “Українська правда”.
нього бандерівця, до смертної кари за кілька місяців до першого з’їзду Руху в 1989 році, і того розстріляли. А суддя за свою роботу одержав пенсію 90 тисяч гривень, але порахував, що за свою працю має отримувати більше, і подав у суд. Той самий суд чи інший, але український, у який звертався і Василь Мороз. І суд розглянув позов і присудив судді пенсію з 90 тисяч до 230 тисяч гривень. “Отака українська правда, коли її роздягнути догола. Отака наша реальність. Назріло запитання: а судді хто?.. Фермери чекають на те запитання відповіді від української влади, якій народ її делегував”, – йдеться у зверненні до редакції. “Ми чітко усвідомлюємо: щоб ми відбулися як українці – повинна відбутися Україна як держава. Повинна в Україні бути захищена титульна нація і реалізовані її національні інтереси. З тієї картини, яку виклали вище, йде повна руйнація держави Україна, незважаючи на те, що є державні інститути і є люди, які б мали бути архітекторами держави, а не руйнівною силою. І ми від тих інститутів чекаємо тієї роботи”, – написали в своєму листі фермери, зазначивши: “хочемо знати, в якій державі живемо”. Редакція “СП”
Петро Порошенко під час виступу з трибуни Верховної Ради перед голосуванням за Угоду про інвестиційний фонд між Україною і США заявив, що метою стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами є перш за все гарантії безпеки для нашої держави. “Ми сьогодні обговорюємо не просто угоду – ми обговорюємо тест на зрілість влади. На її спроможність укладати стратегічні союзи... Йдеться точно не про копалини. Йдеться про довіру. Довіру США – держави, яка надає нам зброю, санкції й дипломатичний щит. Вже 5 місяців цю довіру поставлено під загрозу. Недбало, дилетантськи, похапцем. Бо переговори провели так, ніби обмінювали не ресурси на безпеку, а суверенітет на сувеніри. Це розуміє влада. І тому Президента сьогодні немає в цьому залі, і тому не він подав цю угоду”, – констатує Порошенко. “На ратифікацію винесено документ не з високими державними візіями, а продукт п’яти-шести знаменитих менеджерів, яких ніхто не знає і які не спромоглися навіть пояснити – принаймні “Європейській Солідарності” і народу України, – що ми взагалі підписали”, – сказав Порошенко. Він також зауважив, що наявність таємних додатків до Угоди суперечить прозорості. “Додатки – таємниця від парламенту, від народу, який воює, і від суспільства, яке 11 років захищає суверенітет. Де в угоді хоч слово про безпеку, питає народ. Коли буде припинення війни? Коли буде мир чи хоча б перемир’я?” – зазначив лідер партії. Він також нагадав, що останні пів року “Європейська Солідарність” постійно говорила про стратегічну важливість партнерства зі Сполученими Штатами, без якого не буде ні перемоги, ні миру. “Не ми пропонували надра в обмін на безпеку в Плані перемоги президента Зеленського, якому тут в залі 5 місяців тому 18 разів аплодували стоячи. А з того часу слово “перемога” взагалі зникло з лексикона влади. І не ми розганяли антиамериканську істерію всередині країни для того, щоб здобути міфічних 2 відсотки рейтингу. Ми весь цей час били на сполох і казали, що це дорога до катастрофи”, – зауважив Порошенко.
Під час першої недільної молитви з вірянами новообраний Папа Римський Лев XIV закликав до припинення воєн у світі та побажав якнайшвидшого справедливого миру для України. Про це повідомляє Vatican News. “Я ношу в своєму серці страждання любого українського народу. Нехай же буде зроблено все для якнайшвидшого досягнення справжнього, справедливого і тривалого миру. Нехай будуть звільнені усі полонені, а діти повернуться до своїх родин”, – закликав Лев XIV.
Після кількох місяців паузи, спричиненої призупиненням фінансування USAID, America Ho- use Kyiv на початку травня офіційно повернувся до роботи. Про це повідомили у відомстві. Цей культурно-освітній центр, що вже багато років є символом американо-української співпраці, знову відкрив свої двері для киян та гостей міста.
Кабінет міністрів України підтвердив надходження до уряду трьох кандидатур на посаду уповноваженого із захисту державної мови, які раніше були озвучені в медіа. Згідно з відповіддю Секретаріату Кабміну на запит агентства “Інтерфакс-Україна”, на посаду уповноваженого із захисту державної мови до уряду подано три кандидатури. Зокрема, уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець подав кандидатуру філологині Олени Івановської; перша заступниця міністра культури і стратегічних комунікацій України Галина Григоренко подала кандидатуру заступника державного секретаря Кабміну Павла Полянського; віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції – міністерка юстиції України Ольга Стефанішина подала кандидатуру філологині Ірини Коваль-Фучило. В коментарі агентству “Інтерфакс-Україна” чинний мовний омбудсмен Тарас Кремінь заявив, що з ним не проводили консультації щодо можливого повторного призначення на посаду, але він був би зацікавлений у продовженні роботи.
В Україні планують зміни до мовного законодавства щодо застосування української мови в соціальних мережах. Про це розповіли в “Судово-юридичній газеті”. У ВР утворено робочу групу для напрацювання змін до законодавства, покликаних посилити утвердження і захист державної мови. Її співголовами призначено голову комітету Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микиту Потураєва та уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя.
У Наводницькому парку, біля пам’ятника засновникам Києва, заклали “Алею кохання”. 30 квітучих сакур та інші декоративні дерева висадили на честь полеглих героїв. Про це повідомила кореспондентка Еспресо Діана Польова. Проєкт “Алея кохання” створено спільнотою дружин і матерів полеглих героїв “ЖИВА”, що об’єднує понад 300 учасниць з 25 міст України.
Заступницю керівника Офісу Президента Андрія Єрмака Ірину Мудру помітили в сукні від Cristi- an Dior на восьмій конференції міжнародної ініціативи United for Justic. За інформацією видання “Експерт”, зараз в українських магазинах одягу така сукня коштує 119870 гривень, проте в останньому розмірі S її можна придбати зі знижкою за 59930 гривень. Виходи в дорогому одязі, вартість якого перевищує 39 прожиткових мінімумів, для Мудрої не в новинку: нещодавно чиновниця опублікувала фото з міжнародної єврейської конференції, на якій виступала у жакеті Balma- in за 97200 гривень.
Перший заступник голови Держслужби з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) Юрій Марценишин придбав квартиру за 3,48 млн гривень. Про це редакція 368.media дізналася з декларації посадовця за 2024 рік. Офіційно чоловік зареєстрований у Донецьку, хоча фактично проживає в Києві, де виконує службові обов’язки.
У Дніпрі група підлітків знімала на відео чоловіка, який тонув, але жодної допомоги йому не надала. Він, на жаль, загинув.
Про це розповіли в поліції Дніпропетровської області, повідомляє телеканал “Прямий”.
Станом на квітень 2025 року рекордно знизився рівень підтримки війни з Україною серед росіян. За початок переговорів із Києвом висловилися 61% опитаних російських громадян. Про це свідчать результати опитування “Левада-центру”, передає The Moscow Times. У квітні 2025 року “за” продовження військових дій висловилися 30% росіян – мінімальна частка з початку вторгнення в Україну. Порівняно з рівнями річної давності провоєнно налаштованих громадян поменшало на 9 процентних пунктів, а якщо порівнювати з березнем 2022 року – на 14 п. п. За початок переговорів із Києвом висловилися 61% опитаних – це повторення рекорду, який було встановлено у січні. Найменшу частку прихильників мирного процесу (45%) соціологи фіксували у травні 2023 року, коли українські безпілотники вперше атакували Москву. З того часу кількість прихильників шляху до миру збільшилася на 16 п. п. Основу провоєнного суспільства, як і раніше, складають пенсіонери: серед громадян старше 55 років продовження війни бажають 40% опитаних, тоді як серед тих, кому від 18 до 39 років, ця частка становить лише 18%.
Печену рибу на соломі – страву, яку готують у селі Наддністрянське, одному з наймальовничіших куточків Поділля, – офіційно визнали елементом нематеріальної культурної спадщини Вінницької області. Про це повідомляє пресслужба Держрибагентства. Село розташоване на берегах Дністра, тому рибні страви здавна є невід’ємною частиною місцевої кухні. Одна з унікальних традицій – запікання риби в печі на соломі. Ця страва готувалася як у будні, так і в свята, а рецепт передавався з покоління в покоління й зберігся донині, ставши одним із делікатесів сучасної української кухні та візитівкою села Наддністрянське. Дослідники вважають, що цьому способу приготування риби понад 200 років.
На 98-му році життя відійшов у вічність Іван Мирон — один із найвідоміших політв’язнів із Закарпаття, учасник українського визвольного руху, який провів 25 років у радянських концтаборах. Про це повідомив голова Закарпатської ОВА Мирослав Білецький, пише “Вголос”. “Його життя – це приклад боротьби й гідності, вірності правді та Україні”, – зазначив Білецький. У 1950 році Мирон відмовився служити в радянській армії і перейшов на нелегальне становище, долучившись до ОУН та співпрацюючи з УПА. У 1951-му його заарештували через донос. Разом із групою з 18 осіб (серед них — шестеро вчителів) його засудили до 25 років ув’язнення “за зраду батьківщини”. Відбував покарання у таборах Норильська, де брав участь у повстанні 1953 року, та Мордовії. Звільнений у 1976 році. У 1993 та 1995 роках справу частково переглянули. У 2019 році став першим українцем, якого Національна комісія з реабілітації визнала жертвою репресій згідно із Законом України “Про реабілітацію жертв комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років”.
Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “У нас найбільша армія на континенті, яка знає, як стримувати Росію”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ До редакції “Слова Просвіти” надійшов лист, у якому президент Асоціації фермерів України Віктор Гончаренко, голова Асоціації фермерів Волині Руслан Хомич і члени ради цієї організації Олег Галасун, Микола Собуцький та інші висловлюють обурення несправедливими, на їхній погляд, діями влади щодо фермера Василя Мороза з Ковельського району. У листі, зокрема, написано: “Фермер Василь Мороз купив за свої гроші солярки, щоб зорати поле, посіяти жито, пшеницю, щоб родило, і Україна була з хлібом. І ту солярку злив у бочку. Приїхали податківці і, маючи якісь інструкції, заявили, що він не в ту бочку злив, а то є порушення... На Василя наклали штраф – 500 тисяч гривень. Василь почав боронитися, подав у суд скаргу. Суд ту скаргу розглянув і дійшов висновку, що оштрафували правильно. І з Василя ті кошти стягнули, на які йому треба два роки пропрацювати, щоб їх заробити... Звичайно, в державі має бути порядок, то давайте приглянемося, який-то є порядок у державі”. Далі автори листа наводять історію судді з Луцька, який засудив Івана Гончаренка, остан-
На часі · “Справжнім педагогом може вважатися тільки той, хто в кожному своєму вихованцеві бачить Людину”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дель “від людини освіченої до людини культурної”. Тому посилення в змісті освіти культурного складника є не просто дискусійною темою, яка тупцює на місці вже багато років, а нагальною вимогою часу, тим паче такого, що оповитий полум’ям жорстокої (екзистенційної!) війни, коли вирішується майбутня доля Нації. Освіта сьогодні мусить бачити творення, виховання людини в її культурності, націєкультурності буття, починаючи з раннього дитинства, коли маленький громадянин ще “лежить упоперек лавки, а не поздовж”. Коли навіть більше через емоцію й почуттєвість, аніж раціональну логіку, сприймається близький тобі світ рідної землі, краса і пахощі природи твого краю, а мелодика материнської мови й пісні ідентифікує твою душу з тими, хто поруч, заставляючи маленьке серце “спалахувати” любов’ю до свого рідного й неповторного. Оця природовідповідна атмосфера ріднокультурності й рідномов’я не є кимось даною привілегією чи розкішшю, а невід’ємним і найвищим (як життя) правом дитини, учня, студента, забезпеченим політично і духовно державою, суспільством, родиною. У цьому означенні розміщено критерій найвищої етичної відповідальності старшого покоління перед наступними. Не втратити ідентичність, українськість, духовну і культурну тяглість пам’яті між родовими колінами – сакральний заповіт предків нащадкам. Духовний принцип, завдяки якому існують, живуть і творять свою будучину нації і народи. Без нього спільнота перетворюється у витолочене ординське поле, де ні шовкової трави, ні роси, ні обрію, ні “вітру, що з травами говорить”. Саме такий простір намагалася століттями уготовити українцям здичавіла московія (і не тільки). Бо нинішній злочинний рашизм як синонім і прототип фашизму не з’явився разом із путіним, а почав зрощуватися тоді, коли наші етнокультурні знаки і символи (“українське”, “київське”, “козацьке”) стали свідомо нищитися знелюдненими московитами, коли, скажімо, 1622 року указами царя й “патріарха” публічно “на болотах” спалювалися українські книги (“Учительне Євангеліє” К. Ставровецького та ін.), що писалися, зокрема, в “Могилянці” та публікувалися в друкарнях Києва. Їхня “освіта” завжди була повним відображенням буття цього зброду, перенасиченого ненавистю до “інших”. Жаль, що українці такий тривалий період були “прив’язані” до цієї імперської “педагогіки”, яка для нас завжди була фарисейською облудою, незалежно від того, чи вона зварганювалася на уваровському, сталінському чи путінському заквасі. Така освіта ніколи не змогла б народити добру політику та гуманне суспільне життя, оскільки в ній бракувало найпосутнішого – морально-етичного просвітництва, гуманістичної культури, особливо у ставленні до зовнішнього світу. Бо всі три основні складові людської натури (голова, тіло і серце) “виховувалися” не методою морального облагороджування, а лише творенням ненависті, чванливої вищості і культу грубої сили. Пушкіни з достоєвськими, бродські з дугіними, шахназарови з михалковими вкупі з ідеологами гундяївського “православ’я” та по/ дібними здатні запропонувати для сьогодення і майбутнього не спасіння, а тільки руйнацію люд/ ської душі. Тому очевидно, що давно затребуваний часом клич “геть москву!” мусить першочергово реалізуватися в системі нашої національної освіти, яка є осьовою лінією націє-дежавотворення. Нова українська школа досягне своєї визначальної мети, коли з нинішніми і майбутніми поколіннями молодих українців освіта “говоритиме” правдою. Про себе, народ, Україну, світ. А ще важливо показати всю “оголену істину” про брехливу й кровожадну московію. “Бо москалі – чужі люде”, – нагадував нам Шевченко, а тому ніколи, нікому не дозволено, особливо зважаючи на трагедію 11-річної загарбницької війни рашистів проти України, впускати будь-який московський мотлох (від імперського до ліберального) в освітній національний простір, який нині потребує не меншого захисту, аніж від шахедо-ракетних атак. Ця експансія щодо України, котра століттями залишається головною перешкодою для існування вселенського зла – московії, ніколи не знала “перепочинку”. Згадаймо, що на час проголошення української Незалежности ординська москва видала 376 заборонних циркулярів та “височайшіх” указів лише щодо нищення української Мови. Оскільки вони не так боялися антиколоніальних повстань національних окраїн, як постання і возвеличення літературної мови та української школи, які забивали кілок у саму серцевину цієї середньовічної “тюрми народів”. У книзі “Українська ідентичність і мовна політика в Російській імперії” наводяться застережливі слова майже 145-річної давнини (1881) одного з царських
На часі · “Справжнім педагогом може вважатися тільки той, хто в кожному своєму вихованцеві бачить Людину”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Знаковий вислів Софії Русової – “Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь” – обрамлював настроєвість Всеукраїнської конференції “Трансформація освіти в епоху змін”, яка відбувалася травневими днями в Голубій залі Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Вона містила (окрім зазначеної теми) ще одну важливу етичну місію, оскільки була приурочена пам’яті професора Івана Руснака, який свого часу стояв біля витоків творення педагогічного факультету в структурі класичного університету, якому цьогоріч виповнюється 150! Це нагадування є доречним, адже торкається однієї нібито простої, однак вельми суттєвої характеристики суспільних взаємовідносин, яку люди чомусь не завжди спроможні осилити. Йдеться про своєрідну “науку”, що навчає найголовнішого – бути вдячним. Своїм учителям, викладачам, професорам, навчителям, наставникам, які “вказали дорогу” у світ. Саме з погляду такої чесноти і варто оцінювати зібрання науково-педагогічного “цеху”, де обговорювалися як задавнені й наболілі, так і зовсім нетривіальні проблеми, пов’язані з воєнним часом, освітньою синергією, активною взаємодією вітчизняних науковців з українським зарубіжжям Канади, Франції, Австралії. Віддавши шану українським Воїнам, промовці, зокрема ректор Університету професор Руслан Білоскурський, акцентували увагу на стрижневому чиннику освітньої політики – Педагогові, в педагогічній культурі якого виокремлювали, сповідуючи заповітні мрії В. Сухомлинського, найвищу якість – здатність творити Особистість. Бо це він у статті “Суспільство і вчитель” скаже: “Справжнім педагогом може вважатися тільки той, хто в кожному своєму вихованцеві бачить Людину… Раніше ніж думати про знання, треба збудити в учня людську гідність”. Недарма педагог усіх часів і народів Я. Коменський вважав школи, університети “майстернями людей”. Оце тонке відчуття людської натури, знання її психології, усвідомлення природного стану приналежності до свого Роду і Народу, високий такт і повага до вихованця як суб’єкта процесу творчої взаємодії – риси, які формують Майстра, стали предметом найбільшої уваги. Адже які не зрощувалися б ідеї, як не вдосконалювалися б технології, які модерні новації не запроваджувалися б в освіті, однак незмінною й усталеною залишатиметься найзатребуваніше – “олюдненість Людини”. Ця річ як мрія, мета, дія перебуває поза метафорою і є дуже реальною, судячи з того, що людство вступило в геологічну епоху антропоцену, коли на стан живої і неживої матерії визначальний уплив має саме людина в її 8-мільярдному образі. І саме від неї вповні залежатиме, чи настануть таки світлі часи “благоговіння перед життям” (за А. Швейцером), чи світ остаточно поглинуть ненависть, грабежі, вбивства та війни, що промовисто демонструє нині день сьогоднішній. Понад 70 років тому (1952) цей визначний гуманіст, отримуючи Нобелівську премію, закликатиме “відважно глянути в обличчя ситуації, за якої людина перетворилася в зверхлюдину. Бо чим більше зростає її міць, тим біднішою стає… Наша совість має прокинутися від того, що, перетворюючись у зверхлюдей, ми обезлюднюємося”. Один із видатних психоаналітиків ХХ століття Е. Фромм зазначав, що технічний, раціональний прогрес, інтелект людства аж ніяк не стали гарантією його безпеки, адже, насправді, індустріальна епоха не спромоглася виконати свої великі обіцянки щодо гуманізації світу. Стає не по собі, коли вникаєш у сутність нинішніх антилюдяних тенденцій, за якими важко встигати, неможливо збагнути. Сьогодні вони активно підтримуються достатньо зміцнілими тоталітарними режимами, які давно вийшли за межі будь-якого контролю і цивілізаційного впливу, стаючи основою їх офіційної політики. Не совість, краса, любов, благоговіння перед “живим” є маркером сучасності, а лише “право сили”, яке поставлено на найвищий п’єдестал “шани” фарисеями, циніками, людиноненависниками, що з кремлівських та інших дір “неситим оком за край світа зазирають”. Здається, що ціннісна парадигма, обрамлена окличною пересторогою – “майбутнє, якого ми хочемо, з культурою”, пропонована глобальним світом, набирає ознаки лише заобрійної мрії. А відомі посили видатних мислителів до націй, народів і держав, що “життя має бути культурним” (Ортега-і-Гассет) і повинно “годуватися” культурою, навіки канули в лету. Оскільки масові вбивства людей (майже безперервні), їхнє уярмлення і приниження, несправедливість та посягання на право жити і бути вільним стали невід’ємним атрибутом глобальної політики, що перетворилась на вселенське “шапіто”, наповнене брехнею, цинізмом, безкарністю і потуранням людожерам. Бо коли кати стають рукоподатними, як це відбувається з путінськими рашистами, то очевидно, що етика і культура викинута узбіч правителями, які за рівнем своєї жорстокості й антилюдськості в рази перевершили всіх деспотів-неронів. І цьому бузувірству – ні кінця, ні краю. А все, що робиться, як незбагненне, велике, величне й прекрасне в різних життєсферах, втрачає, мабуть, свій сенс на тлі війн, згарищ, трагедій, коли мільйони людських життів (як найвища цінність) перетворюються на “ніщо” в кривавих руках і злотворних помислах “сильних” світу цього. Дивно, але в цьому хаосі продовжують поклонятися молоху-московиту та путіно-гундяївцям, у жертву яким спалюють живцем тисячі людей. На цьому варварському тлі здійснюється “виховання” націй, функціонує освіта, що безперервно “марширує” поруч із катастрофою. Тому якими б не переймалися “реформами”, починаючи від штучного інтелекту, розуму “другого порядку”, освоєння незвіданих космічних далей, однак усе, здається, є марним, якщо морально-етична чеснота на найвищих щаблях світової політики загублена, забута, викинута, а цінності замінені “ціною”. Однак “дежавю”. Вже було, зникали цілі цивілізації, коли суспільна мораль діставала і пробивала своє дно. І хоча господарські чи мілітарні справи продовжували свій поступ, але люди втрачали “божественне в собі” (за Сковородою) і це ставало початком кінця. Так відбувався “захід сонця” для Вавилону, Риму, Єгипту, московсько-царської, монгольської сатрапій та багатьох інших. Правду кажуть, що людство, навчившись всього на своєму віку – народжувати, винаходжувати, дивувати прекрасним, стало водночас не менш “компетентними” в ремеслі вбивати, палити, нищити, навіть цивілізацію. Проте очевидним є, на щастя, й зворотність долі. Цим гуманоїдам, людиноходячим, якими є сьогоднішні путіноїди, таки не по зубах проковтнути найверховиннішу духовно ціннісну річ – “Культуру”. Вона є спасінням, оберегом, серцем, мечем і щитом Народу. Часто з-під попелу, але вона відроджується, постаючи тією зброєю, що долає “варваризацію”, виводить до світла народи, ставлячи поперед себе національних Будителів на кшталт Сковороди, Шевченка і Франка, Міцкевича й Словацького, Мадзіні й Гарібальді, Вольтера й Гюго, Лютера й Бетховена, Емінеску й Порумбеску, Коменського і Масарика… Не перелічити. Маємо бути свідомі того, що кожен народ, нація торували й оберігали свою “культурну” дорогу постатями великих духівників і просвітителів, без яких деградує не лише культура, але й цілий світ. Недарма найбільш оптимістичні інтелектуали вважають, щой сама освіта на всіх рівнях має утверджувати гуманістичну мо-
Пошта “СП” “Майбутнє світу – за високоосвіченими націями”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
апологетів дондукова/корсакова, який описував найбільшу загрозу для імперії, коли б відбулися заміни російської мови на українську навіть у початкових школах, російських підручників, запроваджувалася “малоросійська” мова у вищих навчальних закладах, законодавстві, судах, адміністраціях, стаючи причиною особливо небезпечних змін у державному ладі “єдіной” росії. Ось саме цю загрозливу причинність сучасні недоімперці намагаються ракетами, вогнем і кривавим мечем усунути зі шляху утвердження в Україні їх нацистських задумів, знищуючи, спалюючи, силою забороняючи все “українське” – від книги, школи, музею, театру до будь-яких проявів національної пам’яті. За таких нелюдських умов мусимо вирішувати одне з найскладніших завдань сьогодення – якість освіти. Світовий рейтинг (PISA- 2022) засвідчує серйозні проблеми якості НУШ, оскільки сформувалася величезна прірва (соціальна несправедливість!) між учнями великих міст і села – відставання в читанні майже на 5 років, природничі дисципліни – чотири, математика – чотири з половиною роки навчання. Значне загальне відставання спостерігається також у порівнянні зі своїми близькими сусідами. Так, від Естонії наші 15-річні учні відстають із зазначених предметів (читання, природничі та математичні науки) відповідно на 71, 76, 83 бали, а від Польщі – на 60, 49, 48! Слід зважити, що 1 рік навчання в школі прирівнюється в середньому до 30 балів, тож українське відставання від країн, в сім’ю яких ми намагаємося ввійти, становить від 1,5 до 2,5 років. Війна значно погіршила цю освітню ситуацію, набравши загрозливих тенденцій, якщо їх порівнювати з 2018 роком, коли Україна вперше брала участь (5998 учнів) у Міжнародній програмі оцінювання знань (PISA). Тоді наше відставання ще складало: читання (23 бали), природознавство (22), математика (39), а різниця між нашим великим містом і селом – 79 балів (понад 2,5 роки, а не 4-5 років, як зараз). Нині ми переживаємо дві найважчі загальнонаціональні кризи – демографія і якість освіти. Бо навіть не гармонізація стандартів у різних сферах життєдіяльності чи вітчизняного законодавства є найбільш трудомісткою справою щодо виживання Нації чи виконання євроінтеграційних завдань, а саме низький рівень освіти, який залежить від якісного викладання, навчального інструментарію, змісту освіти та соціокультурного середовища. Це саме та проблема, навколо якої роками ведуться дискусії з позицій “стидливого марксизму”, де найважливіше – вшкварити дотепною фразою, не беручись до справи, ніби забуваючи, що національна безпека і прогрес наскрізно проходять через класні кімнати, студентські аудиторії, наукові лабораторії і творчі майстерні. Ця світоглядна (і політична) модель є універсальною й аксіоматичною, не потребуючи ніяких доводів. Вона не є проблемою лише днів сьогоднішньої війни, коли, очевидно, на передній план виходить безпека дитини, учня, студента та створення більшменш оптимальних умов для їх навчання. Її гострота відчутна вже дуже давно. Вона застрягла передусім на приниженому суспільному статусі вчителя, викладача, вихователя, тренера, професора, науковця, на тих, хто працює в ніші моделі “людина-людина”. Бо врешті-решт куди в майбутньому прийде країна та нація, якщо прокурорсько-суддівський корпус, наприклад, отримує на порядок вищу “винагороду” від держави, аніж професійні трудівники професорського цеху. Хоча заради правди нашу перспективу формують не представники командних, наглядових чи “репресивних” органів, а ті, хто робить націю освіченою, формує штучний інтелект, інформатизує й роботизує життєво важливі галузі, технологізує і “дронізує” мілітарну сферу нашої оборони, духовной матеріально зміцнює націю. Ми часто, заради “красного” слівця, полюбляємо, забалакуючи цю тему, цитувати великих, зокрема Черчилля. У цьому контексті не завадило б нагадати окремі позиції цього найвидатнішого самоука ХХ століття, який після Першої світової війни скаже, виступаючи в британській школі, наступне: “Ті, котрі вважають, що ми досягнемо більшого багатства чи стабільності в країні, обмеживши фінансування освіти та руйнуючи процес навчання нашої молоді, найбільші невігласи”. А вже в самий пекельний період Другої світової (1943 р.), звертаючись у радіопередачі до британської нації, зазначить, що “майбутнє світу – за високоосвіченими націями, котрі самостійно можуть впоратися з науковим апаратом, необхідним для отримання переваги в мирний час, чи забезпечити виживання під час війни”. Проте таку ціннісну парадигму сповідували не лише представники тих націй, які були володарями світу, але й ті, чиї народи були уярмлені. Видатна українська педагогиня і громадська діячка, член Центральної Ради Софія Русова 1917 року, коли українці розпочинали національно-визвольні змагання за право самостійного життя, так висловить подібні ідеї у статті “Нова школа”: “У вселюдськім житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу”. На той час вона ствердно заявить, що сучасна українська школа не дає дітям освіти, передовсім тому, що суперечить усім вимогам педагогічної науки і не відповідає духовному складові українського народу. Тому “Нова українська школа” (термін С. Русової) має стати не тільки джерелом найпотрібніших знань, найкращою дисципліною розуму, найкращим моральним та естетичним чинником виховання людини, але й сформувати “любов до рідної країни”. А вияв самоповаги, волі і незалежности, стверджує національна Просвітителька, нехай проявиться і втому, що “на стіні нашої майбутньої і рідної школи висітиме портрет великого апостола правди і науки – Тараса Шевченка”. Мабуть, тому з таким болем точилася на згаданій університетській конференції дискусія про недостатність українознавства в змісті освіти на всіх рівнях, як системи цінностей і знань про Україну, її Народ, його минувшину, сьогодення і будучину; про шевченкознавство, в якому закладено нашу національну ідею, ідеали свободи, соборності й суверенності українства; про Федьковича, який одним із перших на західних українських землях показав небезпеку “московського монгольства” і торував дорогу Шевченковою Правдою. І коли здійснюється будь-який “ігнор”, мінімізування в навчальних програмах подібних знаннєво-ціннісних орієнтирів, підмінюючи їх всілякою “модерністською” чудасією, то знаймо, що це є хибним шляхом і злим умислом. Бо хіба така освітня ідеологема може бути помічною в часи смертельної борні з віковічним ворогом? Очевидно, ні. Адже сказано в Євангелії від Св. Матвія, що “…не може дерево зле плодів добрих родити. По їхніх плодах ви впізнаєте їх”. Тож суспільство часто впізнає себе за плодами, якими “обдаровує” його освіта, коли вже в роки Незалежности у початковій школі на Донбасі та в Криму “появляються” букварики від рузького міра “наша родіна – рассєя-матушка”, у Севастополі (370 тис. населення) відкриваються аж 12 філіалів російських вишів за рашистськими програмами, на всеукраїнському рівні в середніх класах викидаються (від перевантажень?!) теми Голодомору-геноциду, про видатних діячів “Розстріляного відродження”, борців національно-визвольних змагань, державною (українською) мовою в Луганській області навчалося всього 6,3% студентів, а в 600 школах Криму лише 0,2% дітей мали змогу навчатися українською. До цих хиб варто додати й сумнозвісну міністерську концепцію літературної освіти 2011 року з прославлянням “вєлікой культури”. І цих збочень антидержавного (антиукраїнського) характеру – “хоч греблю гати”… Гіркі, жорстокі уроки, які негоже повторювати, пам’ятаючи зловісну фразу царського губернатора, що там, де не закінчив “справу” російський штик, там її завершить російська школа. Тому місія національної освіти – не тільки забезпечити формальні якісні знання, але передусім творити людину, громадянина, патріота. Адже сенс освіти не просто в добротному опануванні тріади “писати, читати, рахувати”, а передусім у громадянському, етичному зрощенні Людини, коли не професія, а мудрість, не формальні знання, а воля, характер, моральність, громадянськість стають визначальними чеснотами. Недарма “педагогіка” Я. Коменського, що визначила три інші ключові пріоритети (почуття, розум і Біблія), має такий величезний вплив на суспільну думку багатьох націй і народів. Адже 1968 року (майже 300 років як не стало великого Просвітителя), коли боротьбу за свободу чеського народу придушувала тоталітарна московщина під час Празької весни, то сотні тисяч волелюбивих чехів співали пісню на слова саме цього великого Будителя національного духу – “Я вірю, що ти знову, чеський народе, будеш правити своєю державою…” У цій високості місії педагогічної думки і дії, спрямованих на виховання благородних почуттів у ставленні до рідної землі, свого Народу і Держави, і містяться головні сенси, смисли, ідеї та стратегічна мета сучасної української освіти. Тому, як закликала Софія Русова, “борімося за вільну національну школу для виховання вільної, свідомої, дужої Нації”.
Пошта “СП” “Майбутнє світу – за високоосвіченими націями”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
У затишній атмосфері нашого музею нещодавно відбулася зустріч, що вивела з тиші постать, важливу для історії української думки в еміграції. Йдеться про Івана Дощівника (1886–1973) – письменника, педагога, публіциста, тонкого епістоляриста, який жив і творив на чужині, але всіма силами душі тримався за свою Буковину. На початку цього року в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка розпочали цикл зустрічей “Перемова тиші” з Аллою Антофійчук – відомою українською мовознавицею, дослідницею епістолярного дискурсу Буковини ХІХ–ХХ ст., доценткою кафедри сучасної української мови ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лавреаткою просвітянської премії імені Юрія Федьковича. Інтерактивна зустріч “Забутий голос Буковини: епістолярна сповідь Івана Дощівника” стала другою частиною проєкту “Перемова тиші”, покликаного повертати в український культурний простір голоси, які надто довго мовчали. Алла Антофійчук досліджує епістолярій Буковини, знайомлячи сучасного читача не лише з текстами листів, доносячи людську правду – зігріту турботою, тугою, мовною тональністю епістол. У доступній та легкій формі науковиця зацікавила шанувальників епістолярного жанру постаттю Івана Дощівника, сподіваємося, Алла Миколаївна також отримала хвилю позитивних емоцій. Присутні мали змогу почути маловідомі фрагменти епістолярію Дощівника: про рідний Банилів, тривогу за українську школу в Румунії, ностальгійні згадки про Чернівці, осмислення мовної ситуації, щиру віру в українське слово. Було зворушливо почути: “На чужині погибаю, марно життя йде, за родину спогадаю, а де ж вона? Де?” Інформативно насичена візуалізована презентація та рукописи, які супроводжували зустріч, занурили поважне товариство у атмосферу минулого століття – з ароматом чорнила, щемом розлуки й тією щирістю спілкування, яку дарує лише лист. Алла Миколаївна натхненно розповідала: “Іван Дощівник був активним дописувачем науково-популярного варшавського місячника “Рідна мова”, укладачем великих українсько-румунського і румунсько-українського словників, що вийшли в Бухаресті 1963–1964 рр., редактором шкільних підручників для українських шкіл у Румунії, а також перекладав румунську літературу українською мовою. І тому він ретельно, з професійною цікавістю аналізував у листах від товариша Дениса Онищука найменшу інформацію, що стосувалася української мови. Так, в одному з листів письменник виражає щире зацікавлення та приємні враження від описаних другом життєвих ситуацій, використовуючи для передачі захоплення оцінні характеризувальні лексеми (прислівники, дієслова): Я ваші листи дуже люблю читати, вони звичайно мають багато змісту. От в останнім листі пишете про стрічу в Києві з дівчиною, що гарною укр[аїнською] мовою питала Вас про вулицю Кірова, або про справу з перуками, де продавщиця не знала, що то перука (98, 29 грудня 1967)”. Усі слухачі проєкту “Перемова тиші” отримали на згадку про неймовірно цікаву та емоційно-важливу зустріч книжкові закладки з цитатами з листів Івана Дощівника. Ці лаконічні фрагменти епістолярної спадщини містили слова про любов до рідного краю, пошану до української мови та невгасиму тугу за Батьківщиною. Вислови на зразок “Розвіяв нас вітер на всі сторони світу”, “Читаю, вчуся тієї нової мови, хоч уже мені не доведеться викладати її учням…” чи “Нагадуються мені Чернівці…” стали своєрідним ключем до глибшого осмислення теми зустрічі – забутої, але гідної пам’яті постаті. Студенти 4 курсу Чернівецького обласного фахового коледжу імені Сидора Воробкевича (клас викладачки Людмили Мартинюк) подарували кілька чарівних мелодій. Звучав голос королеви музичних інструментів – скрипки. Твір Генріха Венявського “Полонез Ре-мажор” виконав талановито та зворушливо Іван Торак, а славнозвісна “Хабанера” із опери “Кармен” Жоржа Безе дарувала незабутні емоції разом із скрипкою Христини Гливки, під акомпанемент Богдани Кудояр. Омузичила вірш Івана Дощівника “Пукла моя сопілонька” і заспівала Валентина Чолкан, кандидатка філологічних наук, яка залюблена і в музичне мистецтво. Зустріч завершилася діалогом про роль пам’яті, про право голосу, яке мають ті, що писали з відчаєм і надією. Іван Дощівник – один із них. А ми – ті, хто його почули.
Добрі новини · “Випуск нової книги – завжди хвилюючий моменту житті письменника”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мами, подарунками та сувенірами. Автори найкращих конкурсних робіт отримали заохочувальну відзнаку імені Галини Могильницької, а керівники талановитих учнів – подяку Одеської академії неперервної освіти. Серед нагороджених – учні та студенти з усіх куточків Одещини. Особливу увагу привернули колективні дослідницькі проєкти, поетичні й прозові твори, роботи, присвячені героям нашого часу. Церемонію прикрасили музичними привітаннями лавреати міжнародних конкурсів Злата Ясіновська та Ліліт Мкртчан (фортепіано), які виконали пісню на слова та музику Галини Могильницької, а також студентський естрадний ансамбль “Four quarters” під керівництвом Юлії Костандової, що представляли Одеський фаховий коледж мистецтв ім. К. Данькевича. Цього ж дня було вперше вручено відзнаки імені Галини Могильницької людям, які роблять вагомий внесок у розвиток української культури на Одещині. Ця нова ініціатива, започаткована Академією неперервної освіти, покликана підтримати тих, хто словом і ділом формує український гуманітарний простір, тримає культурну вісь регіону та продовжує справу, якій присвятила життя Могильницька. Так, за внесок у національний спротив, за культурну місію в умовах війни у номінації “Громадянська позиція, честь та гідність” відзнаку отримав Валерій Пузік – письменник, режисер, художник, журналіст і військовослужбовець ЗСУ, який ще в 2014 р. брав участь у бойових діях на Донбасі в складі батальйону “Добровольчий український корпус “Правий сектор” і під час повномасштабного вторгнення знову пішов захищати країну. Попри виснажливі воєнні будні, Валерій малює картини на кришках ящиків від боєкомплектів, пише і не забуває бути батьком. У номінації “Література рідного краю: покликання і шлях” за багаторічну роботу з студентською та учнівською молоддю щодо популяризації творчості письменників і поетів рідного краю нагороджено Ірину Нечиталюк – кандидатку філологічних наук, доцентку кафедри української літератури Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, науковицю. Кожен, хто слухав пані Ірину або читав її праці, міг переконатись, як витончено вона вміє поєднати глибокий аналіз, щирі емоції та переконаність у цінності кожного слова, що народилося на українській землі. У номінації “Методичні перлини літературного краєзнавства” за методичну підтримку вчителів, популяризацію українського слова і розробку навчально-методичних матеріалів була нагороджена Світлана Андріївна Свінтковська – методистка вищої категорії, координаторка мовно-літературної освітньої галузі, тренерка НУШ, співавторка навчально-методичних посібників з української мови та літератури, зокрема у співавторстві з Галиною Могильницькою. У номінації “Літературна шкільна скарбниця” за значний внесок у розвиток краєзнавчо-літературної справи у закладах освіти Одещини було відзначено Катерину Максимівну Лаптієнко – директорку Новопетрівського ліцею Великомихайлівської селищної ради Роздільнянського району, заслужену вчительку України, депутатку селищної ради, організаторку численних культурно-освітніх проєктів та активну популяризаторку творчості Галини Могильницької серед учнівської молоді. Її напрацювання – це місток між поколіннями педагогів, де знання йдуть пліч-о-пліч з досвідом. “Наші учні не просто читають Могильницьку – вони проживають її рядки. Це поезія, яка вчить бути гідним”, – зазначила пані Катерина, отримуючи нагороду. Символічною була участь у заході Олекси Різникова – поета-шістдесятника, борця за незалежність України, повного кавалера ордена “За заслуги”, людини, яка пройшла через десятиліття випробувань, але не зрадила Слову. Звертаючись до присутніх, він сказав: “Для мене велика радість бути серед талановитої молоді, наставників і всіх, хто причетний до народження цього важливого конкурсу. Це не просто літературна чи педагогічна ініціатива – це жива нитка пам’яті. Бо Галина Анатоліївна вірила в силу Слова, у здатність молодого покоління: якщо ми йому довіримо Слово – змінити світ. Тож нехай цей конкурс стане традицією. Нехай відкриває нові голоси, чесні, талановиті, українські”. Ці слова прозвучали як заповіт і як духовна естафета поколінню, що вступає в літературне життя з бажанням збереження культури і національного слова.
Все, що було до того, потьмарилося, коли вперше став трьохсотим. “Мої руки по лікті у ворожій крові…” Твої руки гарячі і трохи скорцюблені. І виводять серце, що повне любові. Очі сині – у сина залюблені. “Я не бачив їх два літа поспіль, і який тепер син, не знаю зовсім… Я два роки чув тільки постріли, доки знову не став трьохсотим пізньої осені. Не фарбуй мій танк зеленим, не фарбуй кольорами – він спалений! І не знаю, де достеменно те згарище!” Руки, що були по лікті у ворожій крові, тремтять. Руки пригортають до серця світлину хлопчика – син знайшов прихисток під чужим сонцем, під чужим прапором, під чужим небом, із чужою мовою на устах… Воїн із Запоріжжя гарячими руками виводить синьо/жовтий стяг… Літературно-мистецька зустріч завершилась фотосесією. Книга “Між рядками незвіданих тиш” буде презентована на інших майданчиках, а також передана до бібліотек Житомирщини.
Людмила ЛОБАЧОВА Фото авторки
Добрі новини · “Випуск нової книги – завжди хвилюючий моменту житті письменника”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Юлія ЯСІНА, м. Одеса
Днями в Золотій залі Одеського літературного музею відбулася урочиста церемонія нагородження переможців першого обласного конкурсу учнівських і студентських робіт імені Галини Могильницької “Талант і слово”. Конкурс, започаткований у 2024 році за ініціативи Одеської академії неперервної освіти, має на меті підтримку творчої молоді, популяризацію українського слова та літературної спадщини Одещини. Із вітальним словом до присутніх звернулася ректорка Одеської академії неперервної освіти, кандидатка філософських наук Любов Задорожна. Вона наголосила, що конкурс – це продовження справи, якій знана громадська діячка, письменниця, публіцистка, активна учасниця українського інтелектуального спротиву Галина Могильницька присвятила життя: “Ми віримо в силу української культури та нашого майбутнього, тому підтримуємо молодь, яка обирає слово, правду і творчість”. До заходу долучився уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, який у своєму відеозверненні подякував організаторам і звернувся до учасників конкурсу. Особливу піднесену атмосферу заходу, злагодженість в організації конкурсу відзначила донька письменниці, експертка-консультантка конкурсу, заступниця директора Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації Ярослава Різникова. Про важливість духовної стійкості та відданості народу говорив капелан Православної Церкви України Василь Вирозуб, який перебував у російському полоні 70 днів, пережив катування та допити, але зберіг гідність і віру. Його історію описав у своєму творі один із лавреатів конкурсу. Конкурс охопив чотири номінації: “Література рідного краю”, “З непам’яті покликана судьбою…”, “Різнобарвна Одещина” і “Герої Одещини”. До журі увійшли відомі педагоги, науковці та літератори, а очолив його доктор філологічних наук, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, головний редактор журналу “Всесвіт” Дмитро Дроздовський. Звертаючись до присутніх, він відзначив високий рівень поданих робіт і зацікавленість молоді у глибокому вивченні рідної культури та історії – на конкурс надійшло понад 80 творчих робіт. Переможці були нагороджені дипло-
Добрі новини · “Випуск нової книги – завжди хвилюючий моменту житті письменника”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Літературно-мистецька зустріч “Слова оживають” за участі Юрія Іванця та Євгенії Юрченко зібрала шанувальників слова та пісні в Гончаренко Центрі в Житомирі. В межах заходу відбулась презентація збірки поезій Євгенії Юрченко, просвітянки, письменниці, журналістки, психологині. Випуск нової книги – завжди хвилюючий момент у житті письменника. Особливо, коли народжена збірка є визнанням майстерності з боку колег і літературних критиків. Презентоване видання “Між рядками незвіданих тиш” підтверджує професійний ріст Євгенії Юрченко, адже побачило світ за програмою соціально-значущої літератури у 2024 році. Книга наповнена глибокими філософськими сенсами, розкриває українській світ періоду повномасштабного вторгнення, на фоні різнопланового творчого підходу авторки, не залишить байдужим вибагливого до літератури читача. Передмова професора Ігоря Павлюка налаштовує на читання, а ошатне оформлення та ілюстрування картинами заслуженого художника України Юрія Нагулка доповнюють відчуття доторку до прекрасного. Зустріч “Слова оживають” відбулася у творчому єднанні з бардом Юрієм Іванцем. – Хочу подякувати Євгенії за гарно написані слова, які хочеться співати. Читанням поезій я захоплювався з дитинства. Поезія стисліша, філософська, психологічніша. Буквально в одній строфі відкриваєш для себе цілий світ. Поезія – одна з найбільш доступних і цікавих форм мистецького витвору, я б сказав, дару Божого слова. Тож твори, Євгеніє, а я буду співати, – зазначив пан Юрій. У репертуарі гітариста є пісні на слова поетів-сучасників Віктора Крупки, Слави Слободян, Михайла Жайворона і, звісно, Євгенії Юрченко. На презентації прозвучала пісня і на слова Тараса Шевченка. Поезія перемежовувалась з музикою, слова з піснею, а все доповнював діалог із гостями заходу. Відповідаючи на запитання, Євгенія розповіла, що її перший прозовий твір народився у вісім років, поезія прийшла у сімнадцять, але тривалий час писалось у шухляду. Призналась, що любить подорожувати і гарні місця надихають. Розмірковувала про роль ШІ та знання з психології, як їх можна застосовувати у поезії. Не оминула тем важливості рідної мови, національних символів, болю війни. Євгенія Юрченко як волонтерка відвідувала військовий шпиталь, проводила нашим захисникам заняття з арт-терапії. Ці зустрічі й спілкування письменниця згодом переосмислила та відобразила на папері: Запоріжжя, що за кам’яними порогами, було твоїм домом, тепер твій дім – вся Україна. і мова твоя – українська, і як ти без неї жив не відаєш, не пам’ятаєш.
Інформаційний простір · “Головне – аби суспільство усвідомило важливість збереження цього інформаційного пласту”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ У незвичайне захоплення для журналістів Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Сільський господар” перетворилось, здавалось би, рутинне збереження періодики. На сьогодні вони зібрали понад тисячу сто(!) найменувань газет і журналів з 22 областей України і 18 держав світу…
Зоряна ДЕРКАЧ, м. Тернопіль
У самому серці Тернополя творчий колектив редакції газети “Сільський господар” створив унікальний простір – виставку-музей преси під промовистою назвою “Історія в слові – слово в історії”. І це не просто зібрання старих газет, а справжній храм друкованого слова, де кожен аркуш, кожен заголовок розповідає про людей, епохи та ідеї, що формували Україну. Напередодні сторічного ювілею газети, заснованої 1 січня 1926 року у Львові, цей музей став не лише даниною минулому, а й закликом зберегти спадщину журналістики, великого пласту інформаційної культури для майбутніх поколінь.
Від зародження ідеї до втілення мрії Музей народився з тривоги за долю
Співзасновник часопису “Сільський господар”, священник Тома Дуткевич зі своєю ріднею. Італія, 1908 р.
друкованої преси, яка в останні роки переживає скрутні часи. За даними статистики, після роздержавлення медіа в Україні з інформаційного простору зникло понад 50% газет і журналів. Зокрема на Тернопільщині із 17 районних газет (до адмінреформи в області було саме стільки районів) залишилися лише дві – у Чорткові та Шумську. Пандемія, війна, скорочення рекламодавців і проблеми з доставкою через “Укрпошту” відчутно послабили галузь. У таких умовах редакція “Сільського господаря”, що здійснила прорив від агітаційної листівки до всеукраїнської газети з накладом майже 20 тисяч примірників і 12-м місцем у національному рейтингу за тиражем, взяла на себе місію зберегти цей інтелектуальний і духовний спадок. Ідея музею зародилася спонтанно: головний редактор часопису Богдан Новосядлий, заслужений журналіст України, почав збирати районні газети в кутку офісу, відчуваючи, як зникають ці безцінні свідчення часу. “Це нагадує мені радянські шпалери”, – якось пожартував професор
Фрагмент експозиції музейної виставки
Олег Герман, заслужений діяч мистецтв України, який запропонував назву до майбутньої виставки “Історія в слові – слово в історії” і допоміг структурувати експозицію. Його тепер крилата фраза – “слова, сповнені любові тих, хто їх писав, стали скарбами історії” – є душею музею-виставки. Натхнення додав і примірник американської україномовної газети “Свобода”, що видається понад 130 років, який редакція отримала з-за океану. Так з’явилася мрія створити колекцію, що охопить не лише Тернопільщину, а й друковані видання світу.
Скарбниця століття: експонати, що говорять Сьогодні музей вражає масштабом і різноманітністю. Понад 400 видань, з яких 250 – тернопільські, систематизовані у двадцяти тематичних розділах, охоплюють історію від початку ХХ століття до сьогодення. Стіни редакції, акуратно прикрашені пожовклими шпальтами від підлоги до стелі, створюють відчуття подорожі в часі. Найстаріші експонати – газета “Діло” 1918 року, що виходила за часів Української Народної Республіки і з якою співпрацював Іван Франко, та “Українські вісті” 1919 року, редакція якої містилася в Тернополі у приміщенні готелю “Україна”. Ці раритети, передані краєзнавцем Іларіоном Пилипцем, настільки крихкі, що для експозиції створено їхні копії. “Діло” редагував Володимир Барвінський, уродженець Шляхтинців біля Тернополя, рідний брат відомого громадсько-політичного діяча Олександра Барвінського, що додає експонату особливої гордості для тернополян. Серед дорогоцінних скарбів музею – перші номери “Сільського господаря” 1926 року, які з любов’ю зберігав місцевий просвітянин Микола Трач. Його правнучка, молода журналістка Вікторія Маньовська, передала редакції підшивки за 1928, 1929 і 1930 роки. Цей часопис, очолюваний нашим земляком із Заліщанщини Євгеном Храпливим, доктором сільськогосподарських наук та ідеологом кооперативного руху, був улюбленим серед галицьких просвітян та хліборобів. Його девіз – “стати огнищем розвою сільськогосподарської культури” – і досі надихає редакцію часопису новітньої доби. Експозиція багата контрастами. Дитячий журнал “Дзвіночок” 1934 року сусідить із “Золотим колосом”, де стаття про кіз із заголовком “Хто нас добре ховає, той не нарікає” розкриває старовинне значення слова “ховати” – “доглядати”. Радянські газети, які уже згадуваний поет і науковець Олег Герман назвав “Червоним відлунням”, серед інших представлені “Сталінським шляхом” 1953 року з буденними заголовками на кшталт “Вивозили гній” чи “Послідовники ланкової”. Поруч – “Зоря комунізму” 1957 року з Гусятинщини та “Чортківська думка” 1943 року, видана в часи німецької окупації. Є й “Согласие” кінця 80-х – газета балтійського руху опору, що додає міжнародного контексту. Музей не обмежується серйозними темами. Рекламні видання, як-от “Нова оселя”, перша повноколірна газета Тернопільщини з тиражем 30 тисяч, яку, до слова, свого часу редагував Богдан Новосядлий, чи еротичні газети “Пан+пані” і “Він+вона” 90-х років, відображають дух своїх епох. Окремі розділи присвячені релігійним, освітнім, літературно-мистецьким і галузевим часописам – промислових підприємств-гігантів радянської доби. Іноземна преса – польська, турецька, італійська, англійська, німецька – розширює горизонти експозиції. Не лише папір оживає в музеї. Старі друкарські машинки, диктофони, дисковий телефон, факс і фотоапарати, зібрані зусиллями громади, повертають у часи, коли журналістика була ремеслом. Особливо цінними є вісім стендів із Баворівського музею журналістики, врятованих завдяки старості села Назару Брегину. Цей проєкт, започаткований ентузіастом світлої пам’яті Богданом Свірґуном, отримав нове життя в Тернополі. Створення музею стало справою спільноти. Понад 50 людей долучилися до його наповнення. Журналіст Роман Островський із Копичинців привіз понад 60 газет зі свого архіву. Василь Тракало, голова обласної організації Національної спілки журналістів, передав прифронтові видання. Читачі приносили не лише газети, а й старовинні світлини, як-от фото співзасновника “Сільського господаря” Томи Дуткевича 1908 року, зроблене в Італії. Кожен експонат – це історія: від акуратних підшивок до пожовклих аркушів, що роз-
Інформаційний простір · “Головне – аби суспільство усвідомило важливість збереження цього інформаційного пласту”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ “Мама – сонечко в сім’ї, ми – промінчики її” – це не тільки назва, це твердження учнів 2-Б класу Тернопільського класичного ліцею, які напередодні Дня Матері завітали в Бібліотеку-філію № 4 для дітей в Тернополі. Тепер кожен другокласник знає, чим потішити в неділю свою матусю – новою прочитаною книгою. Що читати найменшим – зрозуміли всі, адже в читальній залі діти познайомилися з відомою українська письменницею, авторкою численних книг для дітей і дорослих, талановитою журналісткою та фотохудожницею, головою Тернопільської обласної організації НСПУ Валентиною Семеняк. На допитливих малят чекало енергетично-щедре і невимушене спілкування. Всебічно обдарована пані Валентина презентувала власні дитячі книги, розповідала чимало життєвих історій і, звісно ж, го-
Ініціатор створення музею преси Богдан Новосядлий розповідає колегам-журналістам про друковані “скарби” Тернопілля сипаються від часу. Редакція, в якій працюють вісім газетярів, включно з трьома заслуженими журналістами України, чотирма володарями “Золотого пера” і п’ятьма екс-редакторами провідних ЗМІ Тернопільщини, об’єднала навколо себе потужний інтелектуальний актив. Понад 250 авторів, троє спеціальних кореспондентів у США, країнах Європи, 200 тисяч підписників у соціальних мережах – це сила, що робить “Сільський господар” не лише локальним голосом.
Музей, що живе і зростає Виставка – це не статична колекція, а живий організм. Вона весь час поповнюється новими експонатами. Музей уже став джерелом для дослідників, студентів і краєзнавців, а його відкриття висвітлили понад 30 медіа, включно з американською україномовною газетою “Свобода”. Більше того, ще одну газетну експозицію редакційний колектив розмістив у популярному на Тернопільщині туристично-розважальному центрі “Агроленд” відомої компанії “Агропродсервіс”. Але й цього, виявляється, замало ентузіастам-музейникам “Сільського господаря”. Загалом у своєму архіві вони уже зібрали понад тисячу сто(!) найменувань газет і журналів з 22 областей України і 18 держав світу… Музей привертає увагу до кризи друкованої преси, закликаючи громадськість підтримати видання, що борються за виживання. “Сільський господар”, який успадкував девіз своїх попередників – “стати огнищем розвою сільськогосподарської культури”, – робить більше: він зберігає пам’ять і творить майбутнє. Як каже Богдан Новосядлий, “головне – аби суспільство усвідомило важливість збереження цього інформаційного пласту”. У стінах редакції, де слово стало вічним, ця істина звучить як ніколи переконливо.
ворила про безмежну мамину любов. Мамину любов ми бачили і в очах вчительки Світлани Луцишин. Адже лише в такої талановитої та натхненної наставниці можуть зростати такі допитливі й хороші учні, які артистично декламували поетичне слово і вільно обмінювалися цікавими думками. Акорд зустрічі – автограф-сесія від улюбленої письменниці.
З Фейсбук4сторінки Бібліотеки4філії № 4 для дітей в Тернополі
Гість “СП” · “Сьогодні він нагадує нам про важливість свободи, честі та людяності. Це зерна, що проросли зі святого письма”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ У “Меморіальному музеї Григорія Сковороди” міста Переяслава триває унікальна виставка народного художника України, лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка Валерія Франчука “Портал Сковороди”. Сьогодні Валерій Олександрович розповідає “Слову Просвіти”, як народжувався задум і як працювалося художнику над цією глибоко філософською темою. Г. Д.: – Валерію Олександро· вичу, розкажіть, як виникла ідея проведення чергової персональної виставки ваших творів у Перея· славі? В. Ф.: – Це наш спільний проєкт із Всеукраїнським това· риством “Просвіта” імені Тараса Шевченка, що продовжується вже понад 30 років. На одному з просвітянських засідань я розпо· вів, що закінчив працю над сері· єю: “Портал Сковороди”. Іван Олександрович Заєць запропону· вав: “А чому б тобі, Валерію, не провести презентацію саме у міс· ті, де 1750–51 рр. викладав пое· тику Г. Сковорода? “Я зразу пого· дився. А вже 21 березня цього ро· ку виставка була відкрита. На ній я представив 30 творів (на цей раз в техніці емалі). Хочу висловити сердечну подяку всім співробіт· никам цього славного музею за надзвичайно вдале композиційне розміщення картин. Здалося, що саме це давнє приміщення при· горнуло до себе мої твори. Вони так гармонійно, доповнюючи од· не одного, розмістилися, що в мене склалося враження співу давно злагодженого хору. Г. Д.: – Ми знаємо, як багато творчих років ви віддали праці над циклами: “Розгойдані дзвони пам’яті”, “Кобзар у творах Валерія Франчука”. Тепер, якось навіть не очікувано, і зовсім у новій техніці ви представляєте своє авторське бачення образу нашого україн· ського Сократа – Григорія Савови· ча Сковороди? В. Ф.: – Як і названі вами те· ми, праця над творами до “Саду божественних пісень” Г. Сково· роди, давалась мені непросто. Це можна розділити на три періоди: перший – у 2005 р., другий – у 2011 р. А вже тоді, коли в мене розпочалась постійна праця з но· вим матеріалом (емаль), я заду· мав “Сад…”. Це здійснилося у 2018–2025 роках. Як бачите, ця праця зайняла у мене 20 років творчості. Бо завжди щось нове вклинювалося, я закидав одне, а працював над іншими темами. Проте спробую розповісти про все по порядку. Скажу про дивину, що стоїть до сьогодні в мене перед очима, яку я побачив у хмарині, що пливла по небу. Бов ній мені так ясно і зримо привидівся образ-лик білого старця, що я взяв олівець і накинув на папері загальні обриси побаченого! Дякую Господу, що встиг. Бо вже за якісь миті вітром все було змінено. По небесному простору, швидко віддаляючись, пропливала звичайнісінька хмаринка… Я сів за стіл, та замість щось домальовувати, в голові дзвеніли лише слова Сковороди, котрі я внизу начерку написав: “Світ ловив мене і не спіймав!”. Відтоді я вже знав, що буду писати любомудра Григорія, образ котрого так містично-дивовижно привидівся мені. Бо як тепер, так і в ті далекі віки, цей богослов, гуманіст вільною хмариною зумів пролетіти над розхристаною територією імперії. Писатиму про те, як тодішні сатрапи хотіли зупинити його ходу до Бога, вдаючись до різних спокус, спроб приручити дешевими благами може й ситого, але пропащого життя – попросту існування в ролі прислужника-забавника. Усе це аморальне і чуже Григорій Савович від себе відкинув. Бо дорогу він бачив іншу… Він хотів бути вільним та ні від кого незалежним, тому й вибрав ходу до Бога, як єдину дорогу любові. Бо, як стверджував Сковорода, людині, щоб стати вільною, спершу потрібно очиститися “от скверни”… От так, крок за кроком, пізнаючи його божественний світ через розмаїтість і багатство форм, я шукав свою стежину... Бо щоб розпочати якусь дію над його “сродною працею”, мені вкрай необхідно було і себе відповідно налаштувати: “Шукай, стукай, мети старий дім – рий, перебирай, вивідуй завулки, вимацуй, випробовуй, прислуховуйся – це наймудріша цікавість”… (“Є. Глива, “Григорій Сковорода”, стор.14). Лише в 2011 році я почав працювати над новим твором: “Все минає, але любов після всього зостається!”. Він був на виставках відзначений колегами, та замість творчої активності наступила чергова довга пауза. 2018 р. родич професора Олексія Губка подарував мені монографію Євгена Гливи про творчість Сковороди. Тепер на столі в моїй майстерні-капличці, поряд із Біблією та Кобзарем знайшла своє законне місце і ця книга. Досліджуючи її, з’явилися згодом не лише тридцять композицій із “Саду…”, а ще двадцять творів цієї нової і дуже важливої серії. Г. Д.: – Валерію Олександро· вичу, ознайомте читачів “Слова Просвіти” з тими, хто взяв активну участь в презентації виставки. В. Ф.: – Хочу особливо наго· лосити на душевній і щедрій ат· мосфері що панувала під час всього заходу. Окрема подяка ве· дучій цього дійства старшій нау· ковій співробітниці НІЕЗ м. Пе· реяслава пані Інні Більченко. У своєму вступному слові вона від· значила оригінальне авторське бачення “Всесвіту Сковороди”, яке по новому передав автор. Ди· ректор Переяславської музичної школи ім. Павла Синиці, пан Ва· дим Ноздровський виконав дві мелодії на слова Сковороди, а впевнено заявимо: в жорстокі дні війни від Людини до Людини долинає голос трансценденту. Там де звучав голос великого пророка українського народу – Тараса Григоровича Шевченка, – постала плеяда поетів та поетес, що в темні часи здатні нести світло. І керуючись словами не менш знакового служителя ідеї українськості, – Степана Бандери: “І прийде час, коли один скаже: “Слава Україні!”, а мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”. Наш поет лишив нам завіт! І тепер нас сотні звучать різноголоссями, але все про одне: Свобода, Творчість, Розвиток. Саме тому проєкт міжнаРОДний. Аби світ побачив наш щоденний подвиг! Наш Рекорд здорового глузду у факті існування самого життя! Нашу силу духу та нестримність характеру! Нашу любов в усіх її проявах!”
учениця цієї школи виконала ук· раїнські пісні. Г. Д.: – На початку нашої роз· мови ви згадали і наголосили на то· му, що значну практичну допомогу в цій справі взяв на себе Іван Олек· сандрович Заєць. Як саме це було? В. Ф.: – Зрозуміло, що без та· кої по-братерському щирої уваги до мене як митця і вагомої допо· моги, виставку я сам би не підго· товив і не провів. Хоча, це вже моя 211-та персональна виставка. До того ж, коли потрібно було підготовити твори для перевезен· ня, мав проблеми зі здоров’ям. Про це дізнався пан Іван. Він приїхав у майстерню, все сам ви· ніс до авто і сам завіз у Переяс· лав. А згодом, коли настав час, ми поїхали з ним відкривати. Іван Олександрович Заєць – виз· начний український політик, де· путат кількох скликань ВРУ, над· звичайно активний громадський діяч, один із фундаторів незалеж· ності України, Народного Руху України тощо. Він високий поціновувач філософа, педагога і просвітника Григорія Сковороди. Ось його слова на презентації виставки: “Ця виставка Валерія Франчука дозволяє по-новому подивитися на світ Сковороди, вписати його високі ідеї в сучасність. Сьогодні він нагадує нам про важливість свободи, честі та людяності. Це зерна, що проросли зі святого письма. Митець через свою візію представляє оригінальне бачення незбагненного і не до кінця ще осмисленого світу філософа і поета. Дає своє художнє тлумачення та розуміння. Ми не бачимо в творах буквального реалізму. Ці Валерієві картини, я бачу через поєднання видимого і невидимого, яке так правдиво змалював у своїх авторських композиціях маестро. Він провів червоною ниткою з першої високої ноти Саду – “З тобою у розмові, з тобою в раді…” та до тридцятої пісні – “Не лякайся нічого, будь сміливим завжди…”. Чим ці перла Сковороди не дія нашого трагічного сьогодення? Під кінець презентації виставки пані Інна запросила до слова Ірину Кузьмицьку, відому мисткиню, директорку художньої школи ім. Петра Холодного. Пані Ірина сказала: “На мій погляд, виставка творів, які привіз у місто Переяслав знаковий митець України Валерій Франчук, – вагома подія у культурно-мистецькому житті не лише нашого древнього града, а й всієї України. Його притчі на тему: “Саду…” – це філософські роздуми, пошуки істини, які змушують кожного хто їх подивиться, зануритися в себе. Особлива аура виставки створює відчуття, ніби звучить протяжна пісня… Здається, що в цих роботах, мало сказано, але і в образах, хоча і безликих, і в народних піснях – мінімум слів, проте глибина вражаюча. Навіть фон у творах живий, у ньому закладено багато сенсів багато запитань”. Я дуже радий, що долучився до такої неординарної мистецької події. Г. Д.: – Щиро вітаємо, дорогий Валерію Олександровичу, з непро· минальною творчою подією. До привітань приєднується голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шев· ченка Павло Михайлович Мов· чан, вітаючи вас із новим щедрим врожаєм на вашій славній мис· тецькій ниві. Виставка в м. Переяславі діятиме до 30 червня 2025 року.
Спілкувалася Галина ДАЦЮК буде випущена збірка поезій; Для участі в конкурсі будуть допущені поети та поетеси на основі поданих анкет в рамках відбору, котрий буде здійснюватися головою РОДОВІДкоманди Іго· рем Дідковським, упорядницею Фестивалю “РІДхрамПоезії” Іре· ною Слутою, співорганізатором Фестивалю Максимом Коровни· ченком та 24 черговими модераторами – фаховими експертами. Встановлення рекорду Гіннеса з найтривалішого читання авторської поезії нон-стоп протягом 24 годин буде на День Києва з 10:00 25 травня до 10:00 26 травня. До того відбуватимуться події онлайн та офлайн, в котрих мають взяти участь усі учасники Фестивалю, котрі бажають долучитися до рекорду та увійти в історію України своїм прізвищем та поезією. Це важливі складові Фестивалю, що триватиме 50 днів!
Гість “СП” · “Сьогодні він нагадує нам про важливість свободи, честі та людяності. Це зерна, що проросли зі святого письма”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ У День Києва – 25 травня, о 10-й ранку розпочнеться і триватиме рівно добу міжнародний фестиваль РІДхрамПоезії. Захід відбудеться в РІДхрамі на Майдані Незалежності (концертний зал КООП). Ось що розповіла “СП” про майбутню подію Ірена Слута – упорядниця Фестивалю РІДхрамПоезії: “Inter arma silent Mu- sae – коли говорять гармати, Музи мовчать. Нас хотіли змусити мовчати, “денацифікувати”. Нам забирали мову та здатність говорити... Нас майже переконали в чужих правилах. Але ми здивували самі основи Світобудови. Посперечалися з латиною та цивілізаційними переконаннями більшості. І допоки гармати гарчали – наші Музи звучали! І закликали трембітами згори полинути вище, як і належить богоносцям. І нести світло поетичним словом! Війна. Страшна і безжальна. Та, що ввела в заціпеніння увесь цивілізований світ. Нас вона не просто не спинила. Вона вивела нас на новий рівень сприйняття: щодня ми створюємо рекорди. Просто фактом свого життя. А як же творчості? Де таке видано, щоб Музи співали та ще й стоголосим хором нон-стоп?! Неможливо?! Тоді це до нас! Що не під силу нікому – подужають українці! Ми зберемося і розмовлятимемо божественною мовою протягом доби і встановимо світовий рекорд найдовшого декламування поезії. Минувши цивілізаційну драму розгубленого розуму, ми
Порядок проведення Фестива· лю РІДхрамПоезії: 24 чергових модератори (щогодини новий) – обирають 6 поетів і поетес, котрим надається 10 чи 20 хвилин на виступ. Виступ здійснюється на сцені перед камерою, котра онлайн транслюватиме подію нон-стоп та авдиторією присутніх відвідувачів. Буде встановлено та зафіксовано Рекорд у книгу Рекордів України 24 години нон-стоп читання поезії поетами, що люблять Україну усіма мовами світу, окрім москальської. Та в більшості україномовні. Поезія звучатиме в усіх своїх формах та змістах. До події буде усіляко популяризуватися кожен учасник заходу та проводитиметься онлайн голосування для визначення статусу: міжнаРОДний Поет/Поетеса; За підсумками Фестивалю окрім нашого спільного Рекорду
Вернісаж · “Їй вдається оприявлювати у тонких симетріях ліній найніжніші почуття любові до рідної землі і викресати з них крицю, щоб тримати стрій”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Музей видатних діячів української культури презентував виставку художниці Валентини Давиденко “Цвіт київських кантів”, яка триватиме до 6 червня. Це ще один творчий захід до ювілею багатогранної творчої особистості, обдарованої талантом журналістки, поетеси, перекладачки і художниці. Ось що розповідає Валентина Давиденко про презентацію. Тут – і вдячність, і радість, і миттєвість справжнього щастя.
– Атмосфера щирої співучасті, теплоти, пізнавання своїх найглибших емоцій у зіставленні з тонкими вібраціями кольору, поетичного слова і музики – такою була імпреза “Цвіт київських кантів” – відкриття персональної виставки та презентація моєї поетичної книги. “Голоси моїх друзів, що завжди по тону рідніші”, цей рядок із мого вірша цілком передавав сердечну тональність цього вечора у Меморіальному Будинку Миколи Лисенка, де зібралися мої близькі друзі, журналісти, поети, художники, колегинауковці. За образним визначенням директорки Музею видатних діячів української культури пані Ольги Гураль, яскраві барви полотен та яскраві особистості наших гостей надали неповторного колориту цьому травневому вечору на Київському Парнасі. І глибоко аналітичний дискурс науковиці і письменниці Любові Дрофань у позамежжя сфер живопису й поезії в моїй творчості, окреслені в її науковій статті та післямові до моєї книги; спогади моїх однокурсниць та колег, відомих київських журналісток Жені Кабаренкової, Люди Винонокурової, Галини Устенко, поетеси, науковиці Алли Диби, фахова оцінка живопису видатним українським художником Олександром Мельником, сестринська поетична співучасть прекрасної поетеси і перекладачки Олени О’Лір у моїх презентаціях книги і цієї виставки, а ще захоплива аналітика кольору у вербальному контексті, на перехресті малярства і поезії – від заступниці директора МВДУК, науковиці пані Інни Галак створили цікавий прецедент філософських розмислів і витончених літературних алюзій, усміху і зворушливих почуттів на вечірньому Парнасі, де на цю пору була виняткова благодатна тиша в київському травневому календарі 2025 року. А продовжили імпрезу демонстрація музичного фільму “Майстер снів” з коментарем гостя, видатного українського композитора Івана Тараненка про наш спільний проєкт однойменної ф’южн-феєрії джазових пісень та телефільм циклу “Мистецька мансарда” про київського художника Олексія Анда. Цикл таких фільмів про українських митців я свого часу створила на студії ICTV з режисером Петром Молодідом і оператором Михайлом Лєбедєвим. І проглянули певні акценти, які знайшли своє оприявлення в нашому часі нинішньому. І тривожні вони, і обнадійливі. І за це я також вдячна моїм друзям у різну пору мого творчого шляху! “Ця антична приваба – збагнути природу речей...” Полотно, яке я написала перед початком війни, називалося “Гірські цикламени”. Воно було майже завершено. І коли київські лютневі ночі здригнулися від перших вибухів, я зупинила погляд і на цій картині. Вона мені видалася достатньо габаритною разом з деякими іншими, щоб закрити вікна. Тоді здалося, що місця для мистецтва і поезії в моєму житті вже не буде. Але третього березня 2022-го я написала поезію, яка починалася рядком: “Я не пишу тепер вірші – вивчаю планшети війни…”. А полотно “Гірські цикламени” згодом завершила і воно було серед інших моїх картин, створених у дні війни, на виставці у Меморіальному Будинку-музеї Максима Рильського, що відкрилася у листопаді 2023 року. Також поміж тривогами. І в інтерв’ю, що записала зі мною для італійського мистецького видання “Золота доба” римська поетеса Тіціана Колуссо, на запитання, що тепер із поезією і культурою у воєнному часі моєї країни, я відповіла, що тепер це культурний фронт і наш спосіб опору. І тому далі пишу сюїту цих днів моєї Вітчизни, яку “не грають, а проживають”, “де супроти пітьми постає навіть нотний стан рідних піль, їх крицеві відтінки…”. …На відкриття виставки Валентини Давиденко “Цвіт київських кантів” я не потрапила, бо ми здавали у друк чергове число “Слова Просвіти”. З увічненої на світлинах атмосфери зрозуміла, що це було вишукане дійство. А через кілька днів вже була на Київському Парнасі, у маленькій за-людського спілкування, свято слова, музики, пісні, що торкаються найпотаємніших струн душі всіх, хто плекає українське у своєму серці, шанує і пропагує.
тишній залі, підсвіченій згори світлом, як сонцем. Воно не заважало, а лише природньо підсилювало барви, не деформуючи відтінків, а надаючи картинам первозданності, створеної художницею. В такі хвилини розумієш, що усамітнення з картинами – ще та розкіш. Вони обступають травами, вітром, квітом, музикою, підслуховують думки і “озвучують” власні і розгортають виткані кольором-словом-мелодією густі сувої київської весни. Ти неквапно дегустуєш її запахи, кольори, зчитуєш закодовані на полотні знаки. І відчуваєш, що весняний простір зали виходить прозорими лініями за київський обрій, щоб розгорнутися на Адріатиці у Ловрані, де весна перетече у літо і сяде у пурпуровий човник під Франковими зорями, що вже чекає і на Валю, і на її “Канти мандрівних музик”. Бо Валині картини і поезію мають бачити і чути у світі. Бо для того вона й творить, щоб показати, яка вона сьогодні, її Вітчизна, у живописі і слові, чим живе у Велику війну. Як живеться художниці і поетесі в умовах повітряних тривог, вибухів і втрат. Як їй вдається оприявлювати у тонких симетріях ліній найніжніші почуття любові до рідної землі і викресати з них крицю, щоб тримати стрій. Виставка густа, як медова сота. Компактна і концентрована. Оригінали “наживо” дають зовсім інші відчуття барв, аніж ми бачимо на світлинах у ФБ. Трави-таки ж різнозелені, а квітучі пелюстки яблуневої квітки аж перламутрові. Серед тичинок я розгледіла мініатюрну пташку. Спочатку художниця здивувалася – “де?”. А тоді погодилася – “пташка!”. Може встигла залетіти, поки квартирка була відчинена. Звісно ж залетіла – до рідного світу, який що за вікном, що на полотні – однаково прекрасний і многоликий. Пораювали у Лисенковому Домі, покавували, пройшлась Ботанічним садом – аж дух перехопило від усього. Приходьте й ви, наприклад, 20 травня, коли на виставку завітає композитор Іван Тараненко, що поклав на чудову музику багато Валиних поезій.
Про художницю. Валентина Давиденко – відома українська поетеса і художниця, перекладач· ка, журналістка, науковиця. Членкиня НСПУ, НСЖУ. Заслу· жена журналістка України. Лав· реатка літературних премій ім. Бориса Нечерди, Володимира Свідзінського, Дмитра Нитчен· ка, мистецької премії “Київ”. Ав· торка поетичних книг “Зелена зірка березня”, “Нічна вежа”, “Флейта Евтерпи”, “Білу лампу внесу тобі в ніч”, “Канти ман· дрівних музик”, 14-ти телевізій· них фільмів про українських ху· дожників циклу “Мистецька мансарда” (студії ICTV, “Альтер· натива”). Співавторка альбому джазових пісень композитора Івана Тараненка на вірші Вален· тини Давиденко “Майстер снів”. Авторка 12 персональних виста· вок, учасниця численних вітчиз· няних і міжнародних живопис· них проектів.
Як у поезії, так і в живописі апелює до метафоричності підтекстів, що проектуються через призму авторського емоційного сприйняття світу. Її складну багатобарвну палітру відзначив свого часу у статті про живопис Валентини Давиденко академік, професор НАОМ Микола Стороженко. Він писав про “незбагненні тональні плани кольору” у картинах В. Давиденко. У вишуканій імпресіоністичній манері, за якою вже впізнають роботи мисткині її шанувальники, створено новий цикл картин, написаних під час війни, також на виставці представлені суголосні роботи минулих років. Назва експозиції “Цвіт київських кантів” декларує мистецьке і громадянське покликання авторки зберігати відданість рідній вітчизні у часи лихоліття та підтримувати гармонійну рівновагу сучасного світу засобами кольору і музикою рим. Нові полотна об’єднані темою “Пори року 2022”, імпресіоністичні пейзажі несуть підтексти всіх драматичних подій календаря війни, продовжуючи авторські мандрівки минулих років у просторі і часі. Але поза тим у творчості художниці завжди присутність “золотої насінини”, Золотого віку людства у гармонії, яку авторка так прагне оспівати насамперед в образі своєї рідної вітчизни. Картини Валентини Давиденко зберігають у приватних колекціях.
Підготувала Галина ДАЦЮК
Євгенія Кабаренкова, Василь Карпенко, Валентина Давиденко, Людмила Винокурова, Олена О’Лір, Галина Устенко
Вернісаж · “Їй вдається оприявлювати у тонких симетріях ліній найніжніші почуття любові до рідної землі і викресати з них крицю, щоб тримати стрій”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Ольга ХОДАЦЬКА, м. Київ
Творчий вечір талановитих особистостей – це завжди розкіш
Неймовірно гарною, по-родинно теплою була мить спілкування з Ігорем Якубовським – відомим українським композитором, бардом, виконавцем пісень, лавреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди, завідувачем відділу методично-інноваційної роботи Центральної бібліотеки Солом’янки імені Григорія Сковороди. На свято Слова і Пісні зібралися просвітяни, поети, журналісти, артисти, бібліотекарі – поціновувачі творчості Маестро. Пан Ігор полонив присутніх неймовірними історіями про приємні миті життя і творчості, злети і падіння, родину і підтримку друзів, любов до життя і творчості, впевнені кроки до здійснення мети. Слухачі почули багато неймовірних цікавинок про освоєння ним музичних інструментів (баян, йоніка, гітара), виступи на малих і великих сценах поруч із відомими артистами, про записи компакт-дисків, про співпрацю в дуеті із Сергієм Морозом (“Простір музики”), про вокальну студію в бібліотеці тощо. Звучали пісні на слова і поетів-класиків, і на вірші сучасних поетів. Були добрі слова на його честь, вірші, подарунки і чаювання. Для мене ця зустріч теж була особливою, адже ми з паном Ігорем за час війни написали більше 20 пісень, які припали до душі слухачам. Я з великим задоволенням подарувала шановному співавтору недавно видану книжку поезій і пісень “Чорна кава з нектаром любові” (2025 р.), в якій є і його велика робота – ноти до багатьох пісень. Зустрічі з творчими особистостями – це завжди свято, бо багатий духовний світ митця відкриває нам широкі інтелектуальні спектри та духовні обрії. Спілкування з такими людьми надихає нашу молодь творити, заряджає енергією і переповнює позитивними емоціями. Щиро дякую панові Ігорю Якубовському за музику, написану до моїх віршів, моральну підтримку під час окупації (Гостомель, 2022), мудрі людські поради і синергію добротворення! Бажаю і надалі творити і дарувати людям приємні миті радості!
На перехрестях історії · “Мені нічого вам запропонувати, крім крові, праці, сліз і поту”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОВКО
Закінчення. Поч. у ч. 18 за 2025 р.
Після падіння Польщі Черчілль усвідомив, що війна суттєво наблизилась до кордонів його країни і почав без зволікань вибудовувати систему її захисту, в першу чергу на морі, як очільник Адміралтейства. У книзі детально описується, яких конкретних заходів вживало це надзвичайно важливе відомство в умовах війни. В першу чергу людські і матеріальні ресурси спрямовувались на те, щоб убезпечити торгівельний і військово-морський флот Великої Британії від ударів Крігсмаріне Третього Рейху, зокрема підводних човнів, підпорядкованих грос-адміралу Карлу Деніцу. Паралельно з вирішенням оборонних питань і подоланням прорахунків у ході різноманітних військових кампаній, що розгорнулись спочатку на європейському континенті, а потім поширилися далі, Черчілль дотримувався політики утримання за всяку ціну прилеглих територій сусідніх країн, зокрема, Франції, Норвегії, Бельгії, Голландії, від їхнього захоплення і підкорення нацистським режимом. Він неодноразово переконував колег у тому, що Німеччина становитиме набагато більшу небезпеку для Великої Британії, коли бомбардувальники Люфтваффе стартуватимуть не з глибини європейського материка, а з атлантичного узбережжя. Саме тому у своїх спогадах він переповідає, іноді з певною гіркотою і розчаруванням, як не пощастило британським збройним силам вчасно зайняти стратегічно вигідні міста в Норвегії, щоб позбавити тактичної ініціативи наступові німецьких військ суходолом, не дати скористатися її ресурсами для збільшення виробництва озброєння, завадити постачанню палива для танків і літаків. Здача Нарвіка і Тронхейма, що призвело до захоплення Норвегії гітлерівцями у квітні 1940 року, а через місяць і до вторгнення у Голландію, Бельгію і Люксембург, змусило Чемберлена подати у відставку. Посилаючись на погіршення здоров’я, він не відчував у собі сил і надалі керувати країною у драматичний для її долі період. Британії пощастило, що біля керма влади за досить несприятливих обставин, викликаних прорахунками у міжнародній політиці, опинився справжній лідер, який впевнено, а, головне, правильно обрав курс у протистоянні з грізним супротивником, змусивши останнього, врешті-решт, капітулювати. 13 травня 1940 року, після офіційного призначення Вінстона Черчілля на посаду прем’єрміністра Великої Британії, він виступив перед членами парламенту країни з доповіддю, вимовивши слова, що назавжди увійшли в історію англійського парламентаризму: “Мені нічого вам запропонувати, крім крові, праці, сліз і поту”. Сказане зобов’язувало не лише Черчілля, а й цілу націю вести невпинну війну з ворогом аж до остаточної його поразки, незважаючи на будь-які людські втрати. Досвід участі в колоніальних експедиціях, глибокі знання давньої історії людства, яка завжди супроводжувалася постійними війнами між народами, давали перевагу Черчіллю над його опонентами при прийнятті важливих рішень. Особливо тоді, коли вони стосувалися планування конкретної військової операції. У спогадах він ніби доводить читачу, чому після призначення прем’єр-міністром йому важливо було ще й закріпити за собою посаду міністра оборони. Концентрація в одних руках необмеженої влади в умовах війни давала можливість швидко реагувати на ситуацію, що динамічно змінювалась із розширенням театру воєнних дій, віддаючи термінові накази командувачам окремих родів військ. У деяких випадках, як, скажімо, в обороні Франції, Черчілль з ризиком для власного життя безпосередньо брав участь у кількох засіданнях Генерального штабу французьких військ, розташованого у зоні досяжності ворожої артилерії, не кажучи про авіацію. У книжці для наочності опубліковано чимало карт, діаграм і схем, на яких детально позначено пересування військ воюючих сторін, водні перепони, фортифікаційні укріплення, назви населених пунктів, лінії фронтів з відповідним масштабуванням. В самому ж аналізі ситуації, що склалась у Франції з травня по червень 1940 року, міститься оцінка Черчіллем дій, перш за все, прем’єр-міністра Поля Рейно, начальника Генштабу Моріса Гамелена, головнокомандувача французької армії Максима Вейгана і бригадного генерала Шарля де Голля. Всі вони виявилися не на висоті, бо не змогли протиставити щось серйозне наступу нацистських військ в Арденнах, коли бронетанкові війська Вермахту легко обійшли розрекламовану лінію Мажино довжиною у 1150 км, наблизивши остаточний розгром французької армії. Саме до такого невтішного висновку приходить автор, згадуючи внесок британського експедиційного корпусу в битві за Францію у складі союзницьких частин. Основним недоліком цього військового формування, на думку автора, була недостатня кількість танків, застосування ними на полі бою малокаліберних гармат і малоефективних кулеметів. Здається, Черчілль у спогадах ігнорує будь-яку політкоректність стосовно союзника Великої Британії, з яким довелось пережити гіркоту поразки, виносячи йому остаточний вердикт: “Не можна стверджувати, що Франція в 1939–1940 роках дивилася на війну з піднесенням чи навіть із великою впевненістю. Нестабільна внутрішньо політична ситуація минулого десятиріччя породила брак єдності у суспільстві та невдоволення народу. Чимало людей, реагуючи на посилення комунізму, хитнулися в бік фашизму, охоче прислухаючись до вмілої пропаганди Геббельса і обертаючи її в плітки та чутки”. Як бачимо, небажання більшості французів чинити збройний спротив окупантам призвело до захоплення країни Гітлером упродовж неповних двох місяців. У підсумку, підкріпленому автором відповідною статистикою, під час перекидання з французького портового міста Дюнкерк 224-тисячного англійського експедиційного корпусу на материкову територію Великої Британії потонуло або пропало безвісти близько двох тисяч осіб. До втрат Британії можна віднести і захоплення німцями всієї військової техніки, яку не встигли знищити.
Але незважаючи на це фіаско, Черчілль, по суті, головнокомандувач британських збройних сил і як один із керівників евакуаційної операції під кодовою назвою “Динамо” у травні-червні 1940 року, усім довів, що навіть при відступі перед перевагою ворога в озброєнні зміг уникнути значно більших людських втрат завдяки умілій організації переправи через Ла-Манш великої кількості військових. Після капітуляції Франції Черчілль повністю сконцентрувався на захисті узбережжя своєї країни, яке могло стати полем битви при висадці гітлерівських військ. За його безпосередньою участю розроблено спеціальний план, який мав кілька найважливіших позицій: укріплення суші в місцях можливого десантування супротивника зі здатністю контратакувати його мобільними групами ополченців; будівництво лінії протитанкових загород на всій території Англії, в тому числі Лондона і великих індустріальних міст; формування головних резервів у тилу для великого контрнаступу. Можна лише захоплюватись самоорганізацією британців перед потенційною загрозою, а також всеохоплюючою консолідацією в країні, що виникла між громадянським суспільством і правлячою елітою, в середовищі якої височіла постать Вінстона Черчілля. Дізнаючись про ці своєчасні запобіжні заходи оборони, мимоволі виникають паралелі з безпечністю, виявленою керівництвом України напередодні вторгнення на нашу суверенну територію авіації і моторизованих частин рф у лютому 2022 року, що призвело до масштабних руйнувань і масової загибелі серед мирного цивільного населення в містах-супутниках, розташованих навколо Києва, а також у великих містах на сході країни, зокрема в Маріуполі. Найбільших втрат на початку війни Велика Британія зазнала від німецької авіації і військово-морського флоту, насамперед від підводних човнів, кількість яких почала суттєво зростати, щойно Гітлер затвердив план вторгнення у Велику Британію в липні 1940 року. Операція “Морський лев” передбачала форсування Ла- Маншу, висадку між Дувром і Портсмутом майже 25 дивізій, швидкий наступ з метою відрізати Лондон від інших регіонів країни. Однак всього цього ворогу не вдалося здійснити, тому що гітлерівська Німеччина, по суті, програла Великій Британії як на морі, так і в повітрі, не маючи можливості для розгортання військ для битви на суші. У тому, що сталося, велика заслуга Вінстона Черчілля, який мав ґрунтовні знання з морської справи, чудово розумів, як має відбуватися переозброєння флоту з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу. На початку війни Королівський флот налічував понад 1400 суден. Саме ВМС Великої Британії забезпечували прикриття військ під час операції “Динамо”, а також брали участь у багатьох десантних операціях, зокрема, під час вторгнення в Північно- Західну Африку, Грецію, Італію, висадки союзників у Нормандії. Упродовж чотирьох років війни британський військово-морський флот захищав трансатлантичні конвої з озброєнням, важливими стратегічними і військовими матеріалами від нападу зграй німецьких підводних човнів. У книжці неодноразово згадується термін “Битва за Атлантику”, який широко використовувався в тодішній англійській пресі, офіційних повідомленнях, документах, в урядових і військових колах. Цю битву вдалося виграти не лише завдяки героїзму британських моряків і морських офіцерів, а й умілому військовому керівництву, виявленому в морських баталіях, а також постійному застосуванні різних технічних новинок і наукових відкриттів. Черчілль згадує про тодішні, вперше застосовані британцями при захисті, радари, їхню ефективність при виявленні німецьких субмарин. А науковці-криптографи з Кембриджа й Оксфорда спромоглися дешифрувати секретні коди німецької шифрувальної машини “Енігма”, що дало змогу Генеральному штабу Королівських ВМС вчасно дізнаватися про плани вищого морського командування через радіотелеграми, надіслані для здійснення атак німецьким підводним флотом. Протистояння між британськими і німецькими військово-повітряними силами Черчілль називає “Битвою за Британію”, яка за значенням була другою після “Битви за Атлантику”. Автор часто посилається на секретні документи головнокомандувача Люфтваффе Германа Герінга, отримані британською розвідкою як у ході війни, так і після розгрому гітлерівської Німеччини. В них викладено етапи німецького нападу, що стосувалися нальотів на британські конвої у протоці Ла-Манш, південні порти від Дувра до Плімута, втягування британських ВМС у повітряні бої з метою їхнього знищення, руйнування міської інфраструктури, зокрема, центрів промислового виробництва, аеродромів, а також скупчення військової техніки, бомбардування Лондона. Захист столиці був надважливим завданням, оскільки німці вважали, що, зумівши її паралізувати, одразу доб’ються втрати керованості військами як на суші, так і в повітрі й на морі. Черчілль лаконічно описує події тих днів, сповнені драматизму, які, з його точки зору, мали виняткове значення в наближенні перемоги над сильним ворогом. Ось текстове відтворення одного з них: “15 серпня (йдеться про 1940 рік. – Т. Г.) відбулася найбільша повітряна битва в тому періоді війни: точились п’ять великих битв на фронті в п’ятсот миль. То був справді вирішальний день. На півдні воювали всі двадцять дві наші ескадрильї, чимало їх робило по два, а деякі й по три вильоти за день. Німецькі втрати разом з тими, яких вони зазнали на півночі, становили сімдесят шість літаків проти наших тридцяти чотирьох. То була відчутна катастрофа для німецьких військово-повітряних сил”. Напевне Герінг, за спиною якого маячив Гітлер, не міг стримати свій гнів від подібних втрат, які щодня множилися і виливалися в сотні збитих винищувачів і бомбардувальників Люфтваффе. Аби вимістити непогамовну злість, він наказав нещадно бомбардувати Лондон, намагаючись зламати дух і волю захисників столиці Сполученого Королівства, підірвати у них віру у вікторію. Від варварського бомбардування міста гинули сотні, тисячі жителів міста, сам Черчілль потрапив у зону враження, і лише щасливий збіг обставин врятував його від загибелі. З неприхованою гордістю і щирим захопленням розповідає він читачу, як його одноплемінники рятували помешкання, урядові приміщення, промислові об’єкти від займання, спричиненого запалювальними авіабомбами або тими, що мали силу уповільненої дії. У книзі згадується конкретний героїчний вчинок, виявлений командою розміновувачів, якими керував літнього віку граф на прізвище Саффолк. Ця команда знешкодила тридцять чотири бомби, які не вибухнули, а тридцять п’ята стала для графа і його побратимів рокованою. Цей епізод у спогадах Черчілля екстраполюється на наші, позначені скандалами, дні, коли не так давно прозвучало твердження відомого блогера про те, що еліті, мовляв, не обов’язково йти вмирати на полі бою, бо хто ж тоді керуватиме “сірою масою”. Але, виявляється, у цивілізованій нації і простолюдини, і обтяжені владою або родовим корінням громадяни повинні мати рівні права, коли йдеться про захист батьківщини навіть під загрозою власної смерті. Черчілль зі смутком згадує кульмінацію всіх тих жахіть, що випали на долю англійців, які мешкали у великих містах, де працювало чимало промислових об’єктів. Лише в одному Ковентрі, як зазначає автор, 14 листопада 1940 року п’ятсот німецьких літаків скинули шістсот тонн фугасних і тисячі запалювальних бомб, в результаті чого місто вщент було зруйноване, 400 жителів загинуло, багато зазнало тяжких каліцтв. Наступною жер-
Вінстон Черчілль і віце-адмірал Бертрам Рамсей, серпень 1940 р.
На перехрестях історії · “Сказане британським політиком викликає неминучі порівняння з драматичними подіями навколо аеродрому в Гостомелі в лютому 2022 р.”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
твою став Бірмінгем, в якому впродовж трьох днів під час нальотів ворожої авіації загинуло 800 осіб. У переліку міст, особливо постраждалих від бомбардування, в книзі називаються Бристоль, Саутгемптон, Ліверпуль, Плімут, Шеффілд, Манчестер, Лідс, Глазго. Але, незважаючи на всі випробування, що супроводжувалися значними людськими жертвами, це не впливало на стійкість і рішучість у прийнятті важливих рішень Черчіллем як керівником держави, не підірвало його волю до спротиву і віру в непохитність народу Великої Британії. Серед труднощів, що виникали на кожному кроці з розгортанням війни, Черчілль вказує на брак валютних коштів у державній скарбниці, використаних на закупівлю озброєння у США в перший рік війни. У книзі він описує дружні стосунки, які склалися з тодішнім президентом країни Франкліном Делано Рузвельтом, часто цитує фрагменти з їхнього листування, де порушувалось, зокрема, питання стосовно неможливості Великої Британії вчасно розраховуватися з американськими виробниками різноманітного військового спорядження через дефіцит валютних резервів. Саме Рузвельт запропонував Черчіллю, попередньо провівши консультації в Конгресі США, постачати Британії як союзниці Штатів боєприпаси, техніку, продовольство, стратегічну сировину на умовах оренди і з відтермінуванням платежу. У березні 1941 року у США було прийнято закон про лендліз (англ. lend – позичати, lease – здавати в оренду, внайми), за яким союзним державам, що воювали проти нацистської Німеччини на боці США, постачалась номенклатура військових товарів, вироблених за океаном. Серед отримувачів цієї надважливої продукції була і більшовицькосталінська Росія, штучно “одягнена в одежу” СРСР, без якої вона ніколи не перемогла б нацизму Другій світовій війні. Як відомо, історія повторюється двічі: один раз – як трагедія, вдруге – як фарс. США за всю свою історію підписували закон про ленд-ліз двічі – 11.03.1941 р., а через 81 рік - 09.05.2022 р. Символічно, що цей нормативно-правовий акт набув чинності у день відзначення в рф 77-ї річниці перемоги у Другій світовій війні і також… у розпал російсько-української війни. США брали на себе зобов’язання постачати по ленд-лізу озброєння для України, яке, потрапивши до ЗСУ, почало ефективно нищити живу силу ворога, втрати якого на сьогодні обраховуються мало не мільйоном убитих росіян, які вже ніколи не побачать того, хто послав їх на вірну смерть, – нинішнього путіна. Так само британці в 40-х нищили нацистів, які сліпо вірили в маніакальні ідеї фюрера. У мудрості стратегічного мислення Черчілля читач переконується в кожному розділі його фундаментальної праці. Всі зусилля, витрачені ним на оборону країни у передвоєнний період, попри колосальні втрати, загалом виявилися не марними і мали вагомий ефект. Гітлер, по суті, обламав зуби на Великій Британії, не досягнувши поставлених цілей – повної окупації країни, що уособлювала величезну за розміром Британську імперію з її заморськими домініонами і колоніями. Вождь нацистів, образно висловлюючись, вперся в непробивну стіну, і його військо поступово почало танути, не досягаючи мети. Підсумовуючи хід військової кампанії на межі 1940–1941 років та аналізуючи ситуацію, що склалась на західноєвропейському театрі воєнних дій, Черчілль, як видно з його розмірковувань, очікував, що Гітлер, рано чи пізно, розверне свою армію на Схід. Впевненості так думати додавало хоча б те, що лідер німецького націонал-соціалізму не збирався відмовлятися від концепції підкорення східнослов’янських народів і територій їхнього розселення, про що неодноразово наголошувалося в “Моїй боротьбі” ще задовго до згадуваних подій. Цей розрахунок після місяців очікування таки справдився. Але перед тим, як гітлерівці напали на СРСР у червні 1941 року, вони залізним мечем пройшлись по Югославії, Греції, Північно-Східній Африці. У цих країнах і регіоні британські війська в ході боїв на суходолі зазнали прикрих поразок від гітлерівців, втрачаючи як у живій силі, так і в техніці. У спогадах Черчілль неодноразово відзначає операції проти об’єднаних військ Великої Британії (крім англійців, поруч із ними воювали шотландці, австралійці, новозеландці, канадці, індійці, греки, єгиптяни) генерал-фельдмаршала Ервіна Роммеля, якому присвоїли це почесне звання саме за успішно проведені північноафриканські кампанії. Під його командуванням німецький Африканський Корпус поблизу лівійського міста Ель-Агейла розбив англійські війська, керовані генералом Арчибальдом Вейвеллом. Черчілль детально зупиняється на цій поразці, аналізуючи прорахунки британського командування і, навпаки, пояснює успішні атаки бронетанкових корпусів німців активною підтримкою авіацією. На цьому неприємності для британців і їхніх союзників не закінчились. Навесні 1941 року Роммель як головнокомандувач об’єднаних німецько-італійських військ заволодів ще одним лівійським містом Бенгазі, завдавши поразки бронетанковій дивізії, захопив велику кількість полонених. Щоправда, Черчілль про це згадує мимохіть, концентруючись на зусиллях, яких вживало вище командування британськими військами для мінімізації втрат і запобігання великих проривів на африканському фронті. Водночас Черчілль віддає належне Роммелю як солдату, а головне – тому, що той наважився усунути Гітлера від влади, приєднавшись до групи заколотників у верхніх ешелонах нацистської влади, за що і поплатився життям у жовтні 1944 року. Інший фельдмаршал, на рівні з Роммелем, який викликав повагу у Черчілля, був Карл Густав Маннергейм – головнокомандувач армії Фінляндії, призначений на цю посаду наступного ж дня після початку радянсько-фінської війни в листопаді 1939 року. Черчілль намагався у будь-який спосіб допомогти Фінляндії, яка змушена була протистояти ордам зі сходу своєю нечисленною армією. Чотири армії СРСР, які нараховували близько пів мільйона солдат, атакували фінів на фронті, що розтягнувся від Балтійського до Баренцового моря. Перекидання британською авіацією необхідного озброєння виявилося замалим, щоб докорінно змінити ситуацію в цьому збройному нападі. Але навіть за цих несприятливих обставин армія Фінляндії героїчно захищалась, витримавши перший удар підступного ворога завдяки вмілому командуванню Маннергейма. Черчілль ставить у заслугу йому і те, що саме за ініціативою фельдмаршала було побудовано смугу фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, що не дало змогу радянському агресору зненацька окупувати частину території Фінляндії. Захоплення у Черчілля викликало те, що більшовицький агресор зганьбився перед усім світом своєю безпомічністю подолати спротив малочисельного фінського війська на самому початку війни, зазнавши відчутних втрат у живій силі, що вимірювалося десятками тисяч убитих, а ще сотнями одиниць спаленої техніки і знищеної артилерії. Як і в будь-якій війні, поразки завжди чергуються з перемогами, залежно від того, хто з командування воюючих сторін виявив більшу кмітливість або, навпаки, поверхово оцінив ситуацію на полі бою. Так сталось і у битві за острів Крит у травні-червні 1941 року, якій автор присвятив цілий розділ книги. Черчілль починає свою розповідь з того, яку стратегічну роль відігравав цей шмат суходолу, що омивався з усіх боків водами Середземного моря. На острові перебувала військово-морська й авіаційна база британців, яка, наче порошинка в оці, заважала німцям і їхнім союзникам італійцям вести успішно операції не лише у Східному Середземномор’ї, а й в Азії та Африці. 20 травня 1941 року почався штурм острова елітними парашутно-десантними підрозділами у складі авіаційного корпусу, командувачем якого був Герман Герінг. П’ять тисяч німецьких парашутистів позбулися життя під час висадки на Крит, поблизу міст Малеме і Канеа, а Люфтваффе вході операції, названій німцями “Меркурій”, зазнало втрат у понад сто сімдесят літаків. Окрім того, майже чотири тисячі гітлерівців потонуло у морі після затоплення десятків десантних ко-
Невілл Чемберлен і Вінстон Черчілль раблів ударами британських ВМС і авіації. Впродовж шести кровопролитних днів в обороні Криту, як констатує автор спогадів про Другу світову війну, командування Імперського Генерального штабу наказало евакуюватися британським військам з острова, щоб не зазнати втрат серед особового складу. Попри відступ британців з цього важливого острова для подальшого ведення війни, захоплення Криту гітлерівцями виявилося для них пірровою перемогою: ворог не дорахувався убитими і пораненими понад п’ятнадцять тисяч солдат. “Битва за Крит становить приклад вирішальних результатів, яких можна домогтися запеклими та інтенсивними боями, не здійснюючи маневрів, щоб зайняти стратегічні позиції, – підбиває підсумок Черчілль. – Ми не знали, скільки парашутних дивізій мали німці. А насправді 7-ма повітряно-десантна дивізія була єдиною, яку мав Герінг. Ця дивізія була знищена в битві за Крит”. Сказане видатним британським політиком викликає неминучі порівняння з драматичними подіями навколо аеродрому в Гостомелі в лютому 2022 року, коли так само, як колись гітлерівці, російські випускники Рязанського вищого повітряно-десантного училища десятками, сотнями, а може, й тисячами, десантувалися з літаків і гелікоптерів на українську землю, а потім лягли у неї навічно від куль бійців місцевої самооборони і Національної гвардії, сплативши непомірну ціну – власне життя за імперські амбіції біснуватого путіна. Перший том “Спогади про Другу світову війну” Вінстона Черчілля “Видавництва Жупанського” закінчується розділом, де дається вбивча характеристика Сталіна, усієї правлячої верхівки більшовицької країни, якого і яких у передвоєнні роки, місяці, дні Гітлер пошив у дурні, вбивши їм у голову, що не збирається нападати на них. Другим непоправним прорахунком “вождя усіх народів” було його зневажливе і доволі підступне ставлення до західних держав, зокрема, Великої Британії і Франції, яких на межі 30–40-х років він навіть гіпотетично не розглядав як союзників. Далася взнаки інтервенція з боку цих країн у роки громадянської війни, які підтримували не більшовиків – узурпаторів влади в колишній Російській імперії, а сили, які їм протистояли, – “Білу армію”, національно-визвольні рухи, зокрема, Україну часів УНР і Директорії. І третє, на чому наголошує Черчілль, – це недалекоглядна і збочена зовнішня політика кремлівського правителя стосовно балканських країн, які могли б стати одним із перших неподоланих бастіонів на шляху Гітлера з його лиховісними експансіоністськими планами. Звичайно, за умови підтримки Великої Британії, до якої СРСР так і не звернувся, сподіваючись на те, що Гітлер, рано чи пізно, “проковтне” британські острови. Цього не сталося, і нацисти, не дуже напружуючись у військовому вимірі,
поставили на коліна одразу три держави – Румунію, Болгарію і Югославію. У такий спосіб німецький фюрер забезпечив собі тил на Балканах, а потім потай почав перекидати велику масу військ до кордонів СРСР. Спираючись на статистику, наведену у книзі, Гітлер на початок літа 1941 року мав у своєму розпорядженні 150 дивізій, включно з панцерними і моторизованими частинами, яких повинні були підтримувати з повітря за планом воєнної операції “Барбаросса” близько 2700 літаків. “Війна – це здебільшого перелік помилок, але навряд чи яка-небудь інша помилка в історії дорівнювала помилці, в якій завинили Сталін і комуністичні керівники, коли відкинули всі можливості на Балканах, і лінькувато чекали страхітливого нападу, що нависав над Росією, – або ж були не здатні уявити його собі, – не приховуючи іронії, робить висновок Черчілль. – Доти ми вважали совєтів за корисливих егоїстів. А в цей період совєти довели, що вони ще й простаки. Сила, маса, сміливість і витривалість матінки Росії ще мали бути кинуті на шальки терезів. Та, коли йдеться про стратегію, політику, завбачливість і компетентність, такі вожді, як Сталін і його комісари, виявилися тієї ж миті абсолютно ошуканими партачами Другої світової війни”. Характерно те, що ці думки Черчілль виклав на папері після того, як війна скінчилась перемогою над гітлерівським режимом і вже не існувало реальної загрози загарбанню Великої Британії гітлерівською Німеччиною. Зовсім інші настрої панували в душі політика після 22 червня 1941 року, коли почалося вторгнення німецьких військ на територію СРСР. Наступного ж дня Вінстон Черчілль звернувся по радіо до нації. У своєму виступі він фактично протягнув руку допомоги ненависному для нього сталінському тоталітарному режиму, бо, напевне, мусив з більшого вибирати менше зло. Черчілль як досвідчений стратег чудово розумів: якщо після нацистської навали впаде Радянський Союз, Гітлер знову спробує заволодіти Великою Британією для остаточного поневолення всього європейського континенту і запровадження найжорстокішого диктаторського правління, якого ніколи не відчував на собі Старий світ. Тому Черчілль закликав росіян не втрачати мужності і залишатися холоднокровними перед тими жорстокими випробуваннями, що випали на їхню долю, а британців попросив подвоїти, потроїти сили у боротьбі з ворогом, як в тилу, так і на фронті, задля майбутньої перемоги у війні. Минуть місяці, поки в Москві повірять у щирість намірів Черчілля – найзатятішого за своїми ідеологічними переконаннями антикомуніста серед тодішніх європейських лідерів, але раціонально мислячого політика, з яким можна було мати справу. Тим більше, що ситуація на початку війни мала катастрофічний вигляд для Кремля, бо саме існування СРСР було під питанням. Коли Вінстон Черчілль письмово звернувся до Йосипа Сталіна і запропонував стати союзником Великої Британії у спільній боротьбі проти гітлерівської Німеччини, той довго не вагався, адже нацисти перебували за 80 кілометрів від радянської столиці і ніхто тоді не знав, чи вистоїть Москва під час штурму 600-тисячного німецького війська.
Шевченкіана · “Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт зболеного й чистого Тарасового серця”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Як однозначно відомо, Тарас Шевченко розпочав Щоденник 12 червня 1857 року в Новопетровському укріпленні наприкінці десятилітнього заслання. Зовсім інакше сталося з датуванням останнього запису… Одразу скажу: Тарас Григорович закінчив свій Щоденник 20 травня 1858 року, бо після цього, упродовж більш як пів сотні днів, не робив у ньому нотаток, а 12 липня, в день сорокаріччя близького друга Михайла Лазаревського, подарував Щоденник йому. Наступного дня, 13 липня, у вже подарований Щоденник, Шевченко вписав свій щойно створений вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”), і, скажімо, автор унікальної фундаментальної праці “Труди і дні Кобзаря” Петро Жур (1914–2002) зафіксував: “Щоденник цим записом завершується”.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Тарас Шевченко: “Запишемо все бачене й чуте і все, що серце продиктує” Насправді, тоді Щоденник уже не був власністю поета! І не мені належить первинам цього висновку – ще сто років тому видатний шевченкознавець Сергій Єфремов (1876–1939) визначив, що Шевченків Щоденник “власне кінчився… 20 травня”, бо 13 липня “поет вже не був тоді й власником свого журналу”. Саме так! І ця незаперечно-точна заувага вченого враховувалася де-факто в наукових виданнях упродовж десятиліть. Скажімо, у виданні “Дневника” (1954) примітки до Шевченкових записів закінчувалися саме 20 травня, так само – у виданні “Дневника” (1963). А у примітках до 13 липня в академічному виданні творів Тараса Шевченка у 1963 році зазначалося: “Шевченко подарував свій Щоденник М. М. Лазаревському 12 липня. Отже, вірш (“Сон”. – В. М.), записаний тут другого дня як своєрідний “додаток” до Щоденника”. Проте, на жаль, в академічному виданні Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах, яке побачило світ у нинішньому столітті й набуло міжнародного значення, неточне формулювання Петра Жура не знайшло відповідного коментаря. Зате в ґрунтовній статті українського літературознавця Богдана Рубчака (1935–2018) про поетів Щоденник у “Шевченківській енциклопедії” в 6 томах (т. 6) сказано: “Шевченко писав свій журнал від червня 1857 року до травня 1858…”. Точніше: 12 червня 1857 року – 20 травня 1858 року. І тут виникає прецікаве питання, заявлене в назві цієї статті. Нагадаю, що Тарас Григорович старанно вів розпочатий Щоденник в останні два місяці свого заслання, він ретельно занотовував подробиці свого повернення в Петербург, що тривало вісім місяців, зокрема, перебування в Астрахані, Нижньому Новгороді, Москві. Двадцять сьомого березня 1858 року колишній засланець лапідарно зафіксував, що ввечері “громоносний локомотив свиснув і зупинився в Петербурзі”. Після повернення в місто Шевченко робив більші чи менші, але щоденні (!) записи 28–31 березня та в квітні і травні – всього 54 дні. А затим раптом обірвав їх аж поки не подарував колишній Щоденник Михайлу Лазаревському… Чому він мовчав у Щоденнику ще більш як півсотні днів? Явних причин цього, здається, немає, тим більше, названих або заторкнутих самим поетом хоча би натяком. Адже він навіть не зафіксував свій переїзд на початку червня 1858-го від Михайла Лазаревського в квартиру-майстерню у приміщенні Академії мистецтв, де мешкав до смерті. До речі, приблизно саме в цей час Тарас Шевченко, за спогадами Івана Тургенєва, показував йому “свій щоденник, який він вів російською мовою”. Більше ніяких безпосередніх документальних згадок! Неважко переконатися, що літопис трудів і днів Шевченка в означений п’ятидесятиденний період описаний у подробицях значно бідніше, ніж той, який спирався на його щоденникові записи. Найближче до відповіді на поставлене питання наблизився вже згаданий Богдан Рубчак: “У Москві, а вже особливо в Петербурзі, коли поета заманює вир привітань, зустрічей, розмов, вражень – текст неначе з’їдає сам себе. Шевченко майже безупинно бігає по обідах та вечерях, і його проза задихано поспішає за ним, іноді не встигаючи… І коли поет зовсім поринає у життя Петербурга, особливо коли починає займатися вимріяною акватинтою, Щоденник раптом обривається”1. Розглянемо докладно й неквапно цей висновок знаного літературознавця, долучаючи й інші його твердження та пояснення. Найперше зазначу, що “вир привітань, зустрічей, розмов, вражень” розпочався значно раніше – ще в Астрахані, куди Шевченко приплив із Новопетровського укріплення 5 серпня 1857 року на рибальському човні2, а затим продовжувався в Нижньому Новгороді, де вчорашній засланець мешкав із 20 вересня 1857-го до 8 березня 1858 року. Скажімо, завершальний запис поета в Щоденнику 7 березня 1858 року був таким: “Від першої години пополудні до першої години після півночі прощався з моїми нижньоновгородськими друзями”. Йдемо далі. На мій погляд, обов’язково необхідно бачити принципову різницю між побутуванням Тараса Шевченка в Москві (11–26 березня 1858 року) під щоденним покровительством Михайла Щепкіна (“Зобов’язаний я моєму другу Щепкіну”) і його часто невдалими спробами в Петербурзі “десь заховатися” від чергового запрошення на вечерю чи записом, як усе-таки “не поїхав на лукуллівський обід” або навпаки зізнанням, що “квитався за непомірну вечерю”. За словами Пантелеймона Куліша, нові й давні приятелі Тарасові, “мов кажани проти світла, летіли з темряви своєї проти слави великого кобзаря. Вони потурали всім його дурощам… вони споювали в столиці великого поета”. Нічого подібного зі Щепкіним не було й бути не могло, хоча, починаючи з 17 березня і до від’їзду в Петербург, у Шевченка щодня були дружні зустрічі, візити, гостювання, звані обіди, а кількість нових знайомств із “освіченими москвичами” на, так би мовити, дні перебування перевищувала петербурзькі: “Впродовж тижня я тут зустрівся і познайомився з такими людьми, з якими й упродовж багатьох років не вдалося б зустрітися”. Утім, у Москві Шевченко жодного разу не поскаржився на те, що можна “сурйозно захворіти” від застілля в Щепкіновому оточенні. Ніколи раніше й ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити Тараса Шевченка не були настільки впорядкованими і ненав’язливо керованими, настільки продуманими і доброзичливо протежованими ззовні, як у період його гостювання у великого українця Щепкіна. Але й стосовно Петербурга також не можна довіряти Кулішевим словам, бо Шевченко зустрічався й знайомився не лише з випиваками, а й із достойними людьми, відвідував виставки й театри, пра-
Т. Шевченко. Фото І. Досса. 1858 або 1860 рр.
цював у Ермітажі, готував офорти на академічні виставки та на здобуття звання академіка, став академіком із гравірування, носив у серці вірші… Щодо цього висловлювався й Богдан Рубчак: “Можливо, що текст врешті “ковтають” не тільки обіди, але щось куди важливіше – поезія. Адже вона таки повертається до Шевченка… Запис поезії “Сон – На панщині пшеницю жала”, яку Шевченко переніс у журнал, коли він уже був у М. Лазаревського, себто через два місяці після останньої щоденникової нотатки, можна вважати з цього погляду символічним”. Розберемося в тому, що значить, за Рубчаком, нібито Шевченків текст Щоденника “ковтають обіди” чи він “з’їдає сам себе”. Вчений справедливо розглядав Щоденник, як “високовартісний літературний твір”, але, на жаль, щирі й одверті записи інтимного характеру вважав… лише “засобом літературної гри”. З цього випливало, що й неодноразове відвідування Шевченком у Нижньому Новгороді специфічного закладу “чарівного сімейства мадам Гільде” чи “притулку Адольфіни” в Петербурзі – …“це все від початку до кінця – література”. Тобто, літературний вимисел… Звісно, це не так. Якраз у щирих і правдивих подробицях Шевченкового життя, втому числі вкрай інтимних, одверто зафіксованих автором у Щоденнику, зосереджено неймовірну цінність цього неповторного автобіографічного документу. Послухаймо, як чітко й переконливо говорив про це Сергій Єфремов у Передмові до академічного видання Шевченкових Щоденних записок (Журналу) у 1927 році: “Літературний автопортрет Шевченка зберіг усі притаманні риси, усі властивості свого великого творця. Не підкрашуванням, не ретушованням дійсности і дійсного свого образу досягає цього Шевченко. Навпаки, перед нами твір, що його рівного рідко знайти в літературі – саме через його правдивість, через ту щирість і безпосередність, що вже з перших сторінок вражають читача, а далі цілком його заполоняють. Це справжній, не надуманий і навмисне не вигаданий, не підкрашений і не підроблений великої душі документ, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть про себе й ні з чим не ховається – навіть з власними своїми вадами та негарними вчинками, аж до “глумления пьянственного”, або навіть з мало принадними походеньками в “очаровательном семействе” якої-небудь m-me Гильде… Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалася, не спиналася на котурни, не драпувалася в якусь пишну тогу, не кокетувала й перед собою, як це частенько таки буває, навіть у найінтимніших записках, і може в них найчастіше… І через те журнал Шевченків не тільки одно з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчости… Дійсно можемо подякувати долі, що навернула поета на таку спасенну думку – записати мало не з фотографичною докладністю хоч один рік із свого життя”. (Виділено мною. – В. М.). У цьому глибокому контексті не можна погодитися і з категоричною заявою Богдана Рубчака, що “завдання журналу, отже, не записувати, а саме писати”. Що й говорити, гостра потреба “заспокоїти спрагу писати” (Рубчак) була важливою передумовою й спонукою народження та системного ведення Щоденника. Проте вже на другий день з часу його початку Шевченко чітко визначився: “Запишемо все бачене й чуте і все, що серце продиктує”. А на третій день, ще не призвичаївшись до нового жанру, навіть запитав самого себе: “Яку ж казусну подію запишу я сьогодні?”. Невдовзі, 15 червня, журився: “Що ж я сьогодні занесу в свій журнал? Зовсім нічого занести… Про вечір зовсім нічого написати”. (Виділено мною. – В. М.). Щоденник абсолютно суголосний із поетовою максимою, сформульованою ще в Передмові до видання поеми “Гайдамаки” (1841): “Серце болить, а розказувать треба…”. Якось Шевченко зізнався, що є почуття, “яким переповнено моє серце і яке я можу вилити лише сльозами при особистому моєму побаченні…”, проте насправді навіть такі сильні й задушевні почуття навічно збережено завдяки саме його записам. Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт зболеного й чистого Тарасового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми. Таким чином, насправді, не мудруючи лукаво, можна лише припустити, що Тарас Григорович утратив інтерес до щоденних записів. Очевидно, це значною мірою зумовлювалося його зануренням в роботу безпосередньо в Ермітажі в галузі офорта і акватинти. Наприклад, 3 травня Шевченко записав: “Був у Ермітажі один… Зустрівся і познайомився зі знаменитим гравером Іорданом3. Він чув про мій намір зайнятися акватинтою і запропонував мені свої послуги в цій новій для мене справі… Після уважного огляду зупинився я на ескізі Мурільйо “Свята родина””. Тепер – наступні записи: “Почав працювати в Ермітажі” (10 травня); “Працював в Ермітажі до трьох годин” (11 травня); “Пішов до Ермітажу і працював до третьої години” (15 травня); “До трьох годин працював у Ермітажі” – так починається останній запис у Щоденнику 20 травня. Копію з картини іспанського художника Бартоломе-Естебана Мурільйо (1618–1682) “Свята родина” (папір, офорт) Шевченко зробив 10 травня – 12 липня. Далі. Малюнок за картиною голландського живописця і графіка Рембрандта Гарменса ван Рейна (1606–1669) “Притча про робітників на винограднику” Шевченко виконав не пізніше 15 липня, а відповідну гравюру – до листопада 1858-го. До речі, за цю та інші гравюри він отримав звання академіка з гравірування. Згадаю й про те, що Шевченкові малюнки “Дві дівчини” й одні з перших офортів у техніці акватинта з них
Шевченкіана · “В Шевченковому журналі маємо виключної ваги документ, якому рівних не багато знайдеться у світовому письменстві”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
було виконано художником не раніше травня. Не занурюючись у цю тему, лише привернув увагу до тодішніх захоплень Шевченка та його доволі напруженої творчої роботи. Щодо поетичної творчості, то після згаданого вірша “Сон”, Шевченко написав у 1858 році (22 листопада) ще поезію “Я не нездужаю нівроку…” з пророчими рядками: А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть ти ждеш? Певно, що “добром нагріте серце” Кобзаря відчувало, віщувало новий поетичний розкрил останніх років життя, може, “чуло серце недоленьку” й останнього вірша “Чи не покинуть нам, небого…”. Утім, очевидно, це не мало безпосереднього зв’язку з обірваністю ведення Щоденника… На мій погляд, особливої уваги заслуговує Шевченкове зізнання самому собі, зафіксоване вже на третій день з часу початку Щоденника – 14 червня 1857 року: “Не знаю чи довго триматиме цей письменницький запал?”. Але незаперечно, що поет турбувався про збереження свого страдницького Щоденника, тому й подарував надійному другові Михайлові Лазаревському: “Пошли, Господи, всім людям таку дружбу і такого друга, як Лазаревський”. Не випадково, наступного дня після отримання офіційної звістки про звільнення з заслання – 22 липня 1857 року – Шевченко на радощах записав: “Лазаревському замість листа пошлю ці два зошити мого журналу, нехай читає з Семеном (Семен Гулак-Артемовський. – В. М.) в очікуванні мене, його щирого щасливого друга”. Тоді Тарас Григорович не відіслав розпочатий Щоденник (до відбуття з Новопетровського укріплення залишалося трохи більше десяти днів), а взяв із собою, певно не передбачаючи неймовірно довгого повернення з заслання, що, до речі, прив’язало його до записів. Але насправді поет уже тоді запрограмував долю свого Щоденника, що й збулася з затримкою на десять місяців. У цьому суть відповіді самого Шевченка про причину припинення ведення Щоденника, розрахованого на вже недовгі засланські й, можливо, перші післязасланські часи. Щодо назви Шевченкового твору, то найперша містилася уже в його початковому реченні: “мої записки”. У сучасному Словнику української мови читаємо: “Щоденні записи індивідуального характеру про події, факти, враження від чогось тощо; зошит для таких записів” – це щоденник. У Шевченка справді зустрічаємо й такі найменування: “зошит… щоб записувати”, “записний зошит”. Але найчастіше поет вживав назву “журнал”: “мій журнал”, “в моєму журналі”, “прозаїчний журнал мій”, “свій журнал”, “монотонний журнал”, “дорожній журнал”, “записуючи в журнал”… І це зрозуміло, бо французьке слово “журнал”, у Шевченкові часи тлумачилося як “щоденник”. У Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля читаємо: “Журнал (франц.) – щоденник, поденне записування”. Шевченко не знав, як дехто вважає, французької мови, але це жодним чином не стосувалося загальновживаного конкретного поняття. Шевченкові записи були названі Щоденником уже в подарованому ним Лазаревському автографі – на лицевому боці оправи окремого саморобного зошита-альбому, виготовленого з дев’яти пронумерованих менших зшитків, зброшурованих і вбраних в коричневий сап’ян (зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (Ф. 1, од. зб. 104). Так озаглавили його перші публікатори Щоденника (неповного, з численними купюрами) в журналі “Основа” (1861–1862). Як Щоденник, поетові записи вміщено в 5-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах, виданого в нинішньому столітті. Відкиньте “душею-серцем” (Шевченко) бездушних неучів, які харамаркають, що нібито вже то й зовсім не Щоденник, бо подарований. Скажу по-шевченківськи і простіше: начхайте на “шевченкоїдів”! Прислухайтеся ще раз до великого українця Сергія Єфремова, який писав: “Коли брати на увагу безбоязну щирість автора, сміливість і одвертість, повну відсутність позування, то в Шевченковому журналі маємо виключної ваги документ, якому рівних не багато знайдеться у світовому письменстві… В йому знаходимо найкращу автохарактеристику поета, його справжній автопортрет, що докидає стільки великих і дрібних рисочок до відомого з инших джерел образу. Скільки дотепних оцінок, виразних характеристик усяким людям, що стрівалися з Шевченком на життьовій дорозі, розсипано тут; скільки влучних думок про всякі цікаві поетові з’явища й події, надто в сфері мистецтва й політики; скільки глибоких психологичних уваг поміж рядками, скільки цікавих присудів про бачене й читане!..”4 (Виділено мною. – В. М.). На завершення цього сюжету інформую, що період ведення Щоденника (з 12 червня 1857 року до 20 травня 1858 року) становить 343 дні, з яких 34 дні поет пропустив, а ще за 10 днів записи зробили його приятелі та знайомі. Тобто, Тарас Григорович залишив у Щоденнику 299 днів безцінних власноручних нотаток.
Фантазія про завершальний Шевченків запис у Щоденнику Подальша розповідь, як і попередня, повністю ґрунтується на поетових записах, інших документах і лише висновок із неї є моєю творчою уявою. Судіть самі… Отже, 14 травня 1858 року Тарас Шевченко несподівано зустрівся у графині Анастасії Толстої з “моїм єдиним, моїм незабутнім другом М. С. Щепкіним”, який приїхав у Петербург і розшукував поета. Наступного дня він обіцяв зайти до Михайла Семеновича о 7-й годині ранку, але… “проспав до 10-ї”. Розстроєний і пригнічений Тарас Григорович каявся так, що, записуючи про це, не посмів назвати себе другом, а лише видавив іронічно: “Хороший приятель”… Мені випало всебічно дослідити історію дружби Тараса Шевченка з великим українцем, геніальним артистом Михайлом Щепкіним5, почуття від якої пульсує у зізнанні самого поета: “Я безкінечно щасливий маючи такого друга”. Тому маю необхідність і право наголосити на ментальній важливості для Шевченка цієї зустрічі. Наступного дня – 16 травня – винуватець, “не вмившись поїхав до Михайла Семеновича, але він уже зник”. І що далі? Шевченко кинувся шукати друга ввечері? Та ні! Ввечері, разом із Семеном Гулаком- Артемовським і знайомим Сошальським, захопившись піснями співачки Ізабелли Грінберг, вони “в захваті заїхали вечеряти до Бореля6 й погасили свої захоплення у Адольфіни”. Цю героїню специфічного закладу, як у нижньоновгородської мадам Гільде, поет знав іще з 1840-х років. Шевченко щиро самобичується: “Цинізм!”. А затим 17 травня записує: “Із притулку Адольфіни о 7-й годині ранку відправився до Михайла Семеновича, застав ще в халаті. Наговорилися і домовилися обідати… що й виконали о 4-й годині”. Зовсім іншою була зустріч друзів 18 травня, що пройшла вже у високопоетичній атмосфері салону Толстої, де “великий друг мій на прохання графині прочитав монолог “Скупого рицаря” Пушкіна… І прочитав так, що слухачі бачили перед собою юнака полум’яного, а не 70-річного старика Щепкіна. Геніальний актор і дивовижний старий”. Не відсидівся і Шевченко: “Як пообіцяв, і я з горем пополам прочитав їм свої “Неофіти”. Не знаю, наскільки вони мене зрозуміли. Принаймні, уважно слухали…”. Насправді видатним підтвердженням того, що Щепкін оцінив авторське виголошення “Неофітів” було прочитання ним у відповідь Шевченкової поезії “Заворожи мені, волхве…” (“Пустка”), написаної ще 1844 року і присвяченої йому: Стань же братом, хоч одури, Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити??! Шевченко не сумнівався, що Щепкін дізнається про його походеньки в Петербурзі, бо за три місяці до того, на початку лютого 1858-го, Михайло Семенович уже жорстко шпетив улюбленого друга в листі до Нижнього Новгорода: “Ти, кажуть, друже, кутнув трохи, никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья!.. Погано, дуже погано… Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвёл меня в друзья, и потому пеняй на себя”. Справді, ледь повернувшись до Москви, Щепкін написав Шевченкові листа, в якому читаємо: “…Два слова старика: за діло і за діло! Не давай оволодівати собою бездіяльності… Так іще раз: за діло і за діло! Твій старий друг Михайло Щепкін”. Але 19 травня, Шевченко не знав про
Перша сторінка Щоденника Тараса Шевченка це, коли, за нотаткою у Щоденнику, “о 12-й годині провів мого великого друга М. C. Щепкіна на Московську залізну дорогу”. Та чистим і смілим серцем відчував, що саме така настанова-порада дорогого йому старого й делікатного Майстра ніби висить у повітрі: за діло і за діло! У цей момент і згас остаточно в ньому інтерес до Щоденника. Бо вже наступного дня – 20 травня – зробив останній запис. Відзначив, зокрема, що до третьої години працював у Ермітажі, а ввечері був у Семена Гулака- Артемовського, де його дружина, премила Олександра Іванівна чарівно грала кращі уривки з опери Дж. Верді “Трубадур”. Потім раптом записав слова “вельми немудрої пісні”, яку “приписують самому Кармелюкові” й жорстко додав останні слова в Щоденник: “Обмовляють славного лицаря. Це рукоділля мізерного Падури”. Серед творів польського і українського поета Падури Тимка (1801–1871) згаданої Шевченком пісні немає, але це в нашому контексті немає жодного значення – відчуття таке, що Тарас Григорович особливо хотів одринути від себе все мізерне…
Характерно, що Шевченко тоді не знайшов сили відповісти на цитований травневий лист Щепкіна. Втім і не забув про нього. Лише через півроку, 13 листопада 1858-го, він інформував артиста: “Як той щирий віл, запрягся я в роботу, – сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, так ніколи! так ніколи!.. Оставайся здоров, мій друже єдиний! Згадуй інколи тугого мовчана і іскреннього твого Т. Шевченка”. Тільки раз ужив поет це дивовижне, щиро-вибагливе слово в творчості та листуванні – “мовчан”. Але своє довге мовчання він компенсував передачею через художника Василя Раєва гравюри – вже згаданого офорта “Притча про робітників на винограднику”… Достойний звіт генія перед геніальним другом… І тепер уже Шевченко хвилювався, чи отримав його Щепкін, нагадуючи в листі на початку грудня 1858-го: “Благородний мій єдиний друже!.. Не пишеш ти мені, чи був у тебе художник Раєв з моєю новою гравюрою…”. Таки є зв’язок між останнім записом Тараса Шевченка у Щоденнику й щирої реалізації ним Щепкінової настанови: “За діло і за діло!”. Насамкінець нагадаю, що вписаний 13 липня Шевченком у вже подарований Лазаревському Щоденник щойно створений вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”) був найранішим варіантом із відомих нині п’яти автографів поета. Навесні 1859 року, коли Щепкін приїжджав до Петербурга, поет прочитав цей вірш у його присутності. Всі слухачі плакали, а великий друг Щепкін просто ридав…
Післяслово Богдан Рубчак писав: “Українці не полюбили журнал. Вони воліють читати “Кобзар”…”. Погодьтеся, що в українського народу насправді немає Шевченкового твору, який би він очевидно “не полюбив”. Але, на превеликий жаль, ми знаємо й цінуємо поетів Щоденник значно менше, ніж “Кобзар”. Нинішній час особливо настійно вимагає подолати нарешті цю давню й прикру традицію-недоречність. Адже на вічному шляху нації до розуміння й осмислення Шевченка його Щоденник важить не менше, ніж “Кобзар”. На мій погляд, концептуально важливим є підхід до Кобзаревого Щоденника як втечища його душі, дорогоцінного свідчення та підтвердження високої, справді європейської освіченості поета, його інтелектуальної величі, безпрецедентного вмістилища Шевченкових світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія, незводиме до жодних кон’юнктуро-політичних схем і примітивно-пересічних тлумачень. Читайте Щоденник Тараса Шевченка!
_________________ 1 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 6. К., 2015. С. 1023. 2 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Земляки мої позбавили мене свободи самому вести свій журнал” // Слово Просвіти. 2025. Ч. 8. 27 лютого – 8 березня. 3 Йордан (Іордан) Федір Іванович (1800–1883) – гравер, педагог, знайомий Шевченка, консультував його з техніки гравюри акватинта. 4 Єфремов С. Літературний автопортрет Шевченка // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Том четвертий. Щоденні записки (журнал). К., 1927. С. ХХХ. 5 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с. 6 Фешенебельний ресторан, відомий за ім’ям його власника.
Святині · “Слово” мало певного поетичного редактора, який вніс епітет пізніше за створення первісного тексту, не рахуючись із утратою суголось”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, доктор філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України
Ім’я Трояна згадане в тексті чотири рази, і щоразу у формі присвійного прикметника Троянь “Троянів, належний Троянові, стосовний до Трояна”: Боян рискає в тропу Трояню, Діва-Обида вступає в землю Трояню, були вічи “віки” Трояни та на сед(ь)момъ віці Трояни полоцький князь Всеслав кидає жереб – вирішує взяти Київ у 1068 р. Однак збереглася виписка з рукопису поеми, де замість вічи “віки” було січи “битви”. (Не можна виключати, що це слово прибрали, щоби не нагадувати Катерині ІІ, для якої готували копію рукопису, ненависну їй Запорозьку Січ). Важливо, що січи римовано зі свычаи попереднього рядка, пов’язуючи останній рядок попередньої пісні з першим рядком наступної. Віталій Скляренко бачить у формулі вічи Трояни – літа Ярославли – плъци Ольговы періоди історії Русі, оспівані Бояном (сказане є слушним і в разі читання січи). Дослідник уналежнює всі чотири згадки про Трояна Боянові. Упродовж досліджень було запропоновано багато інтерпретацій імені й образу Трояна. 1. Троя та Троянська війна, що відбулася близько 1200 р. до н. е. За цією версією, січи Трояни означає саме Троянську війну, перекладені оповіді про яку були популярні на Русі. Тоді тропа – не буквально дорога, а манера викладу Гомера та пізнішої троянської літератури. Однак за такої інтерпретації інші контексти вживання імені залишаються незрозумілими. Варіант цієї версії – Троєю є Київ на трьох горах (тоді відлік слід вести від однієї з дат заснування міста – 430 року, що дає сьомий вік для 1068 року), а Троян – власне київський бог. Тоді земля Трояня – Київська Русь, а тропа Трояня – маршрут подорожі Кия на південь. Однак, якщо в оригіналі були не вічи “віки”, а січи “битви”, то ця логічна версія руйнується. (“Слово” також згадує время Бусово – страченого в 375 році антського князя Буса, від якого у 1068 р. був сьомий вік). 2. Римський імператор 98-117 рр. н. е. Траян. За такої інтерпретації тропа Трояня – римська дорога via Traiani від Дунаю до Карпат (однак Діва-Обида у “Слові” діяла біля Дону!) або tropheum Traiani – пам’ятник у Румунії на честь перемоги Траяна над даками (суперечить контекстові “Слова”). Жодна Троянова ера літочислення, яку можна назвати віками Трояновими, історії не відома, а 1068 рік – це далеко не сьомий вік від Траяна. Болгарський дослідник М. Дринов висловив припущення, що тропа – це болгарське трапа “рів”, маючи на увазі рови вздовж Троянових валів, але як Боян може рискати в цей рів?! 3. Язичницьке божество, згадане у слов’янській приписці до перекладеного в ХІ столітті “Ходіння Богородиці по муках”: и утрие Трояна, Хорса, Велеса, Перуна на богы обратиша. За такої інтерпретації Троян виявляється головним богом язичницької Русі (у приписці названий першим; в землю Трояню – на Русь?), однак, усупереч цьому, він майже невідомий іншим джерелам. Варіант цієї версії – розгляд язичницького бога як міфологізації образу римського імператора Траяна. Троян відомий сербським, болгарським та румунським казкам як негативний персонаж, цар, що діє вночі та зникає на світанні (нагадуючи Всеслава “Слова”, який уночі перерискує дорогу Хорсові-сонцю). У сербському фольклорі він триголовий. (Дискусійне болгарське походження Бояна пояснює балканські паралелі Трояна). Інший давньоруський текст “Слово й одкровення святих апостолів” згадує Трояна в явно зіпсованому контексті після давньогрецького Зевса: мняще богы многы: Перуна и Хорса, Дыя и
Трояна (Дый тут – давньогрецький Зевс). За Віталієм Скляренком, Троян – бог лише Київщини, відповідник бога сонця Дажбога. 4. Троян – тріада божеств або триєдиний образ на зразок Три/ глава балтійських слов’ян або давньоіндійського Трімурті (іноді порівнюють навіть із давньогрецьким Гермесом Трісмегістом – “тричі могутнім”). Саме так ми розуміємо вищезгадану виписку и утрие Трояна, Хорса, Велеса, Перуна на богы обратиша, де Трояна – узагальнення трьох образів, а саме бога сонця Хорса (верхній світ), бога землі та води, змія Велеса (нижній світ) та бога грому Перуна (середній світ). Утриє (у триє?) може бути таким самим позначенням трійки, як і Троян. Імена й образи трьох братів-засновників Києва мають подібну символіку: Кий/Куар (тут і далі другі варіанти імен – із вірменської версії легенди) – символ сонця (давньоіранське хвар “сонце”), пізніше переосмислений як символ грому (кий – “палиця”, давніше “молот”, як литовське kujus), Щек/Мелтей – символ змії (давньоіранське Аждахак “змій”, Хорив/Хореан – символ гори (давньоіранське харайва “священна гора”; назва біблійної гори Хорив має так само іранське походження). Очевидно, сонячний Куар був сприйнятий як коварь “коваль” (звідси коварьнъ “хитрий”, буквально “коваль (хитрощів)”). Перехід від сонячного Куара до громового Кия свідчить, що польська паралель (легендарний засновник династії П’яст “пест”) походить від української, й це природно: польські поляни переселилися з Київщини. Легенда про засновників Києва, відома у давньоукраїнській, сарматській (у вірменському записі) та готоскандинавській версіях, сформувалась у середовищі контактів цих трьох культур упродовж ІІ-IV століть, що дає можливість датування сьомого віку Троянового. Однак версія розбивається об читання січи замість вічи. Навряд чи має сенс порівняння Трояна з тресвітлим Сонцем у заклинанні Ярославни, оскільки останній епітет уважають запозиченим із візантійської літератури. 5. Троянь – християнська Трійця, що різко розходиться з контекстом “Слова”. 6. Троян – помилка замість Боян. Справді Тр, записане як поєднання двох літер (лігатура), нагадує Б, однак контексти вживання імені залишаються без пояснення. У Катерининській копії “Слова” наведений варіант на седьмомъ віці Зояни! 7. Троян – тріада князів або батько трьох князів. Прихильники цієї версії розуміють вік не як століття, а як покоління. Зрештою, і сьомий вік іноді інтерпретують не буквально, а символічно – як “останній”. Як бачимо, жодна з наявних гіпотез не пояснює водночас усіх чотирьох контекстів уживання імені у “Слові”. До того ж згадки про віки і сьомий вік суперечать одна одній: віки Троянові передують рокам Ярослава Мудрого, але сьомий вік Троянів триває після Ярослава Мудрого в час вокняжіння Всеслава в Києві 1068 року. Це – однозначний аргумент на користь читання січи замість вічи. В українській мові троян – “батько трьох близнят”, ширше узагальнюючи – трьох синів. Це дозволяє повернутися до того жмутку версій, де Троян символізує тріаду історичних осіб, зокрема, Рюрика, Синеуса та Трувора або трьох синів Святослава Хороброго – Ярополка, Олега та Володимира. Однак такі інтерпретації не дають сьомого віку. Через те не тільки вічи Трояни, а йна сед(ь)момъ віці Трояни потребує виправлення. Пропонуємо дві можливі інтерпретації. По-перше, число було передане арабською цифрою
3, котру прочитали як кириличне літерне позначення цифри З (“земля”) “сім” – отже, може бути не на 7-му, а на 3-му віці Трояна. Тоді відлік іде від легендарного вокняжіння Рюрика в 862 р. По-друге, на сєдмомъ могло бути помилковим читанням замість на самомъ – “рівно на сторіччя Трояна”. Тоді відлік іде від самостійного вокняжіння Святослава Хороброго (батька трьох синів – трояна) в 969 р., від якого у 1068 р. – рівно 100-й рік. Ми схильні до другої інтерпретації. Тоді земля Трояня біля Дону – не просто Русь, а південні надбання Святослава (від його нової столиці Переяславця на Дунаї до зруйнованої ним Хозарії), тропа Трояня – шляхи Святославових походів, нарешті, віци Трояни – помилкове читання замість січи “битви” – саме Святослав був відомий насамперед як воїн, і його битви могли бути протиставлені мирним рокам Ярослава Мудрого. Однак, якщо після січи Трояни згадано літа Ярославли, то незрозуміла відсутність згадки про цілком епічного князя Володимира Великого. Реконструюючи січи Святъславличей, отримуємо риму з попереднім съвычая и обычая і наступними рядками. Запропоноване розуміння Трояна “Слова” як батька трьох синів Святослава Хороброго узгоджене з розумінням Трояна “Ходіння Богородиці по муках” як узагальненого образу трьох язичницьких богів, про що йшлося вище. Отже, Троян не був ні окремим божеством давньоукраїнського (або навіть праслов’янського) язичництва, ані, тим паче, головним божеством. Це не міфологічна, а історична інтерпретація Трояна “Слова”. Однак усі чотири згадки Трояна у “Слові” виявляються вторинними, бо вони не римовані з сусідніми рядками. Це означає, що “Слово” мало певного поетичного редактора, який вніс цей епітет пізніше за створення первісного тексту, не рахуючись із утратою суголось. Ці чотири місця реконструюємо так: *съвиваючи словеса // оба полы сей годины (годины), // риштя рысью в пути отьни (дідьини) // черес поля на горы. // Піти было Игореви…; *съвычая и обычая. // Были січи Святъславличей, // были літа Ярославли, // были пълци Ольговичей, // Ольга сына Святъслаля. // Тои бо Ольгъ мьчьмь…; *на самомъ віці Святъславли // врьже (мече?) жеребий Вьсеславъ лютъ // о дівицю себі любу. // Подъпрься о кыевсти людьє, // скочи къ городу Кыєву // и дотъчеся копієм // злата стола Кыєвська; *въстала обида/туга // въ силахъ Дажь/божя вънука, // въступи(ла) дівою въ землю дідьню, // плеште крыломь лебединомъ // на сині мори у Дону, // плештючи убуди намь // печальну годину. Отже, у нашому уявленні та реконструкції Троян “Слова” не є міфологічним персонажем – “поетичний редактор” вніс його до тексту як художній епітет князя Святослава Хороброго.
Святині · “Слово” мало певного поетичного редактора, який вніс епітет пізніше за створення первісного тексту, не рахуючись із утратою суголось”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У четверту неділю після Пасхи, 11 травня 2025 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив Божественну літургію у визначній українській святині – унікальній Кирилівській церкві, що збереглася до наших днів з часів княжої України-Руси. Відтепер і до звільнення Луганщини з російської окупації Кирилівська церква буде осередком Луганської єпархії, тож за богослужінням молилися представники місцевої влади краю на чолі з головою Луганської обласної державної адміністрації – начальником обласної військової адміністрації Олексієм Харченком, а також вимушені переселенці. Після читання Євангелія Його Блаженство виголосив першосвятительське слово проповіді та возніс особливу молитву до Господа за нашу Батьківщину, яка переживає час важких випробувань і небезпеки. Під час відправи лунали молитовні прохання за воїнів, які захищають Україну, за владу і наш народ, а також за спокій душ усіх полеглих оборонців Батьківщини і мирних жителів, які загинули під час війни. На завершення урочистої відправи архієпископ Луганський і Старобільський Лаврентій подякував Предстоятелю та архієреям за спільне богослужіння в цей визначний день. У відповідь Блаженнійший владика відзначив особливу важливість спільної, однодушної молитви до Бога на шляху до спасіння, наголосив на незворотності звільнення українських храмів від окупації “русского міра” та подякував усім, хто долучається до цього процесу.
Пресслужба Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)
Театр · “Роксолана хотіла повернутися на рідну землю. Я вклала в цей образ думку, що своя земля найдорожча”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
досвіду. Я нова людина в театрі, і поки що хотіла б обійтися без власних оцінок своєї роботи. Хай це вирішує глядач. Щодо роботи колективу, то вважаю, що ми виклалися на всі сто. Ми проживали цю виставу. У нас була мета показати цю історію, і думаю, ми з нею впоралися. А оцінку нашій спільній роботі, знову ж таки, зроблять глядачі, адже вистава створювалася саме для них. – Хотіла б подякувати режисеру Максиму Добролюбову, дирекції театру, хормейстеру Івану Сінельникову, який через наші пісню передав тугу, атмосферу, яка була у виставі, – завершила розмову Лілія Мілевська, виконавиця ролі Роксолани у зрілому віці. Моя роль і мої особисті відчуття перегукуються із сучасністю, адже багато наших жінок зараз за кордоном. Звісно, є люди, які бажають там залишитися. А є жінки, що вимушено переїхали і дуже хочуть повернутися додому. Це сум за нашою українською землею, нашими традиціями, піснями. Багато пісень прозвучало і у виставі. Я думаю, що Роксолана теж до кінця життя переживала цю тугу. І наприкінці своїх днів зрозуміла, що була не зовсім щасливою людиною, тому що її відірвали від рідної землі. Саме цю тугу за батьківщиною я вкладаю у свою роль. Звичайно, Роксолана хотіла вижити в тому середовищі, хвилювалася за своїх дітей. Робила речі, яким не зовсім притаманна людська доброта. Змушена була йти на некоректні, можливо, навіть підлі вчинки. Думаю, що я вклала в героїню і власні риси характеру. У мене донька з маленькою дитиною за кордоном, і я періодично туди їду, аби їм допомогти і підтримати. Але я не захотіла б там лишатися. Роксолана теж хотіла повернутися на рідну землю. Я вклала в цей образ думку, що своя земля найдорожча. І ми повинні ходити по своїй, а не чужій землі, щоб жити в гармонії з собою, життям і природою, своїми близькими і пращурами, наступними поколіннями. Роксолана навіть дитину свою охрестила, бо була вихована у вірі. Режисер Максим Добролюбов – дуже талановита людина, у нього оригінальне бачення. Він хотів поєднати образ Роксолани із сучасністю, з долею жінок, які виїхали за кордон. Давав змогу кожній із нас показати своє відчуття образу. Звісно, після цього вносив корективи. З кожним показом вистава набирає внутрішньої сили. Відчувається, що потяг іде до нашої землі, до своїх цінностей, рідного. Адже своя земля, своя мати, свій батько – найрідніші. Можливо, я ще не все передаю своєю роллю. Завжди шукаю, що ще не зробила. А що зробила – скаже глядач. Не треба забувати й того, що ми не зовсім професійні актори, а вистава більш драматична. Тут потрібна акторська майстерність. Буду працювати далі й намагатимусь досягти більшого. Вся команда спрацювала прекрасно, дівчата підтримували одна одну. І ця підтримка у нас є завжди. Підтримка очима, поведінкою, рухами. Зізнаюся, що на одній з вистав я забула текст. Моя партнерка сказала перше слово – і в нас вийшов діалог. Це справді круто, коли ми можемо одне одному допомогти. Дарина Бородій
Театр · “Роксолана хотіла повернутися на рідну землю. Я вклала в цей образ думку, що своя земля найдорожча”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Вадима ГНІДАША
Всесвітньо відома українка Роксолана. Хто вона насправді і який шлях здолала для того, щоб називатись Хасекі Хуррем? Від рабині до улюбленої і єдиної дружини Сулеймана Пишного – шлях завдовжки з життя. Це витончена історія про юну рабиню з України та її жагу до життя, поєднана з вишуканим співом і танцями. – Постановка здійснена за фінансової підтримки Департаменту культури КМДА, – наголосила директорка – художня керівниця театру Ільїна Генсіцька. – А сама ідея вже досить давно була в портфелі нашого театру. Режисер вистави – Максим Добролюбов, який із нами вже співпрацював. Раніше він робив у нас дитячу казку “Коляда. Таїна Нового року”. Коли Максим почав робити виставу, то виграв конкурс на посаду головного режисера Дніпровського національного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. Все відбувалося паралельно. Ідея постановки давня, і ось настав час дістати її з архіву і втілити на сцені. Максим писав інсценування, працював з однойменним романом Павла Загребельного та повістю Осипа Назарука. Він поєднав ці два твори – і вийшла своя історія. Коли почалася розмова щодо можливої постановки вистави в нашому театрі, до війська призвали трьох акторів – одного з балету і двох вокалістів. Щодо інших чоловіків процедура бронювання ще тривала. Коли ми обговорювали саму постановку, то виникла ідея, щоб чоловічі ролі грали жінки. Це була вимушена ситуація, з якої намагаємося вийти не тільки ми. Наше сьогодення складається так, що в деяких театрах чоловічі ролі грають жінки. Перед тим, як режисер почав писати інсценування, ми з ним проговорили, хто може грати у виставі. Нас цікавили насамперед головні персонажі. До цього він працював із Лілією Мілевською (Роксолана у зрілому віці), а Дарину Бородій (Роксолана в юності) ми побачили у студентській виставі Київського національного університету культури та мистецтв. Там вона грала одну з головних ролей у мюзиклі “Квіти для Елджернона”. Нам усім сподобалася її гра. Запросили Дарину до роботи в театрі і одразу зрозуміли, що вона гратиме Роксолану. Дівчина вже зіграла Марічку в “Тінях забутих предків”, також грає у виставі “Марієнбад”. На мій погляд, вона дуже перспективна – емоційна, яскрава, харизматична, вільно почувається на сцені. У театрі сталася акторська втрата. На жаль, 15 квітня померла акторка Антоніна Бригінець, яка грала в цій виставі. Був терміновий ввід. Тепер цю роль виконує Вікторія Толкачова. Робота над виставою – це завжди виклик і випробування. Можливо, не все вдається так, як того хотілося б. Але вистава є, користується популярністю. Вона незвична за сценографією, костюмами, тим, що грають лише жінки. Загалом я задоволена. Можливо, ще буде нагода попрацювати з Максимом Добролюбовим. Але сьогодні він надзвичайно завантажений у Дніпровському театрі імені Тараса Шевченка. Там нещодавно відбулися прем’єри концертної програми і вистави “Здрастуйте, я ваша тітонька”. Що стосується нашого театру, то зараз ми працюємо над дитячою казкою і новою концертною програмою. Прем’єри очікуються в червні. Тож стежте за афішою. – З Ільїною Генсіцькою знайомий ще з того часу, коли вона працювала в театрі “Колесо”, – продовжив розмову Максим Добролюбов, режисер-постановник, головний режисер Дніпровського національного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. – А більш тісним наше спілкування стало відтоді, як Ільїна очолила театр “Берегиня”. Це людина, відкрита до нових проєктів, творчих експериментів. Щодо нашої вистави. Як відомо, образ Роксолани непростий і суперечливий. Розумів, що для театру потрібен комерційний проєкт, співзвучний з яскравим костюмованим серіалом “Роксолана”. Але коли почав заглиблюватися в матеріал, то зрозумів, що це зовсім інша історія, в якій абсолютно інші акценти, пов’язані з нашим сьогоденням. Я побачив інший кут і почав працювати в іншому напрямку – з Роксоланою, яка виборює право на життя, право мати своє обличчя і бути особистістю. Для інсценування обрав твори Загребельного та Назарука. Крім цього, передивився багато історичних матеріалів. Мені було цікаво все, що пов’язано з гаремним життям в Османській імперії: які там були зв’язки, стосунки, культурний прошарок. Османська імперія – сама по собі цікава історія. Як існував побут османського палацу, яке місце було відведено гарему і як гарем впливав на певні політичні моменти. Я прекрасно розумів специфіку театру “Берегиня”. Насамперед це театр фольклору. Більшу увагу тут приділяють музичному матеріалу, концертам, музичним виставам. Ми не можемо говорити про глибинну акторську гру в контексті їхньої професійної бази. Тому більшу увагу під час роботи над виставою звертали на пісенність, створення музичного полотна. І вже на цьому підґрунті робили драматургію історії головної героїні Роксолани. Ільїна Генсіцька вже говорила про те, що сьогодні в театрах бракує чоловіків. Але єй інша причина, чому жінки виконують також чоловічі ролі. Дівчата проводили в гаремі не тільки дні, а й роки. У них було закрите життя, і вони самі себе якось розважали. Така собі гра в гаремі. Дівчата розповідають цю історію самі собі, розігрують героїв для себе. Я це брав за основу. Якби на сцені з’явилися чоловіки, то були б зовсім інші акценти. Було цікаво, як саме жінки розповідають цю історію, як в гаремі розігрують історію про Роксолану, про стосунки із султаном. Як вона виборює своє життя та життя своїх дітей. Саме тому на сцені лише жінки. Іван Сінельников викладає фольклор та етнографію у Київському національному університеті культури і мистецтв. Він розкрив нам цілий пласт пісень, які підійшли по мелосу. Це пісні Вінниччини та півдня України. Саме завдяки Івану Григоровичу такий матеріал звучить у нашій виставі. Щодо костюмів та сценографії, то не хотілося, щоб вони мали дорогий і яскравий вигляд. Тут білі тюлі. Прагнули, аби більше проявлялася індивідуальність героїнь. Мало бути більше повітря і світла. Багато чого відбувається за тими тюлями й ширмами. Вважаю, що вийшло лаконічно та гармонійно. Насправді я не дуже люблю відеопроєкти. А тут захотілося до них звернутися. Спочатку народилася історія з білими тканинами, потім – бажання показати відеоряд. Сніг, лелеки, Червоне море – певною мірою це все підсилювало нашу історію. Важлива тут і пластика. Можливо, ми ще не досягли потрібного рівня. Але спочатку вистава збирається, а вже потім набирає життя. Щось змінюємо, щось додаємо. Спочатку ми думали про те, чи потрібна хореографія взагалі. Потім захотілося додати східний танець, показати обряд перетворення Насті на Роксолану. Вважаю, що відео та хореографія у нас лаконічні і на своєму місці. Хотів би ще попрацювати з “Берегинею” як із театром фольклору. Це унікальний театр, який зберігає наші українські традиції. Був би радий з ними поекспериментувати, пошукати цікаву тему для співпраці, щоб створити нову захопливу виставу. – Я прийшла працювати до театру “Берегиня” влітку минулого року, – зазначила Дарина Бородій, виконавиця ролі Роксолани в юності. – До цього навчалася в Київському національному університеті культури і мистецтв за спеці-
Лілія Мілевська альністю “музичний фольклор”. Наш університет плідно співпрацює з цим театром. Часто з друзями ходила до “Берегині”, не пропускала жодної прем’єри. Пробувала себе в різних професіях, пов’язаних із творчістю та інших. Врешті зрозуміла, що хочу працювати за фахом і бути причетною до фольклору. Брала участь у студентській виставі, яку ставила моя подруга. Театр “Берегиня” люб’язно надав свою сцену для нашого проєкту. Саме тоді я запитала в Ільїни Генсіцької, чи буде у них кастинг, чи шукають вони нових акторів. Невдовзі така нагода трапилася, ія почала працювати в цьому чудовому колективі. Ще перед початком роботи над новою виставою режисерпостановник Максим Добролюбов сказав нам, щоб ми не передивлялися відомий серіал, інші фільми на цю тему. Порадив почитати Загребельного, власне, за текстом цього письменника і була поставлена “Роксолана”. Читаючи книгу, я намагалася уявити себе на місці дівчини, яка потрапляє в таку життєву ситуацію. Думала про те, як би я вчинила на її місці. Часто згадується, що вона була безтурботною і веселою. Особисто мені важко уявити, як можна було бути безтурботною в таких умовах. Особливо гостро це відчувається зараз, коли в нашій країні йде війна і багато українських дітей перебувають у полоні. Репетиційний процес відбувався дуже цікаво. Спершу було багато читок, на яких мали бути всі задіяні у виставі актори. Режисер прагнув, аби ми знову й знову слухали цю історію, щоразу її переживаючи. Також для Максима Добролюбова було важливо, аби всі репетиції відбувалися саме на сцені, а не в інших залах. Задіяна у виставі команда – це чудові люди, з якими я вже встигла раніше попрацювати. Кожен із акторів по-своєму сприймає і саму історію, і свого персонажа. Було цікаво бачити, як вони адаптують своїх героїв під себе. Як вже сказала Ільїна Генсіцька, одна з виконавиць – Антоніна Бригінець, на жаль, померла, тому ми терміново вводили іншу акторку на її роль. Вони абсолютно по-різному її грали. До речі, кожен показ “Роксолани” ми присвячуємо пам’яті Антоніни. Якщо говорити про себе, то вважаю, що мені потрібно більше
Новим проєктом Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня” стала вистава “Роксолана. Сходження зірки. Битви гарему”, в якій театр представив свій погляд на цю історичну постать.
16 Пишуться вірші “Бо немає зупинок в гонитвах, є ціль, і до речі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Діамантова арфа Юлії Талько
В Україні виходять сотні збірок віршів самодіяльних авторів, любителів, у яких “співає душа”. Частогусто це спроби пера, віршувальне початківство (навіть якщо автори в літах), яке не претендує на “високу поезію”, художню літературу.
Юлія ТАЛЬКО
Гавань У кожного із нас є місце на землі, Куди душа пливе на кораблях дзеркальних. Ця гавань, повна благ, немов у кришталі Виблискує до нас серед картин реальних.
І мрієш, і пливеш, прямуєш через даль. Танцюєш на судні, розхристано, щасливо. Зникає втома ниць, і тоне геть печаль На палубі життя, і проростає сила.
Куди тобі у путь, в минуле чи вперед? Покличе бриз тебе назустріч і навпроти У кожного із нас, є спогад, де був мед. І мрія є нова, зове в свої широти.
А пароплав надій, крізь море й океан Буденності веде на безіменний острів, І дощ періщить блюз, гукає вітруган: “Сюди, сюди, сюди – до берега, у гості”.
*** Смолистим пасмом в’ється траса, Неначе стрічка у гімнастки. В землі прокладена окраса Із білим контуром зап’ястка
Моєї рідної дороги, В’юнкої лінії сатину. Глянсують променем підлогу Тополі, й никнуть при долинах.
Лиснюча постіль оксамиту В руці смарагдової панни. Здається... Пролетів по світу В сосновій пазусі туману.
Шляхи-орнаменти, здається, На горизонті розпочаті, Як вени, що ведуть до серця... До батька й матері... До хати!
Дзбан Сонячний дзбан розливає цебро молока Пий, напувайся, галявино в райдужних стеблах! Тягнеться легко у землю проміння рука, Пагони в’ються увись, у самісіньке небо.
Сонячний сканер пронизує аркуш ріки. Відблиском раю лишає світлину водиця. Тетерів тягне за пальці притоки й струмки!
Іноді з цього потоку самвидаву трапляються автори обдаровані, чиї твори оригінальні. Це, останнє, на мій погляд, стосується поетеси Юлії Талько, яка має професійну філологічну освіту, вчителює в ліцеї № 19 м. Житомира. Перша її книжка – “Слова серцем” (2019). Рукопис другої збірки “Адамантова арфа” засвідчує творче зростання авторки, вдосконалення, збагачення змісту й форми. Це не лише “слова серцем”, а й розумом. Пропоную читачам газети добірку віршів Юлії Талько. Микола Дмитренко, письменник, доктор філології, професор
Всесвіт мовчить… Повноводдя галактиці сниться.
Сонячний струм умикає плафони-міста, Що оживають у русі заряду частинок. Мчиться напруга, і ґнотики, ніби вуста, Тихо цілують Землі несповиту дитину.
Porshe Ти мій ремінь безпеки стрімкого Porshe життєгонки, Що затягує швидкістю фінішно-стартових проб На топазних дорогах кохання. Підтримуєш тонко, Обіймаючи тіло словесними чарами про
Неозвучне. Блискуче керуєш болідом омріяних версій Я навчуся у тебе, пілоте, тримати кермо У тест-драйві захоплень, що хутко вмикаються в плесі Перегонів для двох. Чи в одному керунку мчимо?
Бо немає зупинок в гонитвах, є ціль, і до речі. Ти для мене наставник, як Гамільтон-вершник, проте, Не порушую правила Вільяма Іно. Безпечно Хай вершина змагань ще й до серця твого приведе.
Штраф За перевищення швидкості світла, Що випромінюють очі кохані. Дивні, твої, гарячіші за літо. Ти оштрафований! Пізно чи рано
Я здожену море-погляд. Як в гавань Буду вдивлятися. Блискавка-пристрасть Стане іскрити й гриміти між нами. І насолода, що гра у флейтиста,
Вислизне вмить у фіналу фанфари, Що зазвучать так блаженно і лунко. Я загорнуся в обійми, як в лаври... Штраф оплати у мільйон поцілунків!
Цирконій кохання Невгамовний вогонь, що цирконій кохання лишає, Як гаряча пустеля, що схожа на серце вулкана, Що палає в мені неосяжним, безмірним, безкраїм Полотном. І до тебе притягує з волі нірвани.
Я тобі засвічусь, ніби куля, що плазмою вкрита Поцілунків жагучих, як водень у нашім світилі. Хай до тебе веде осяйна еліптична орбіта, За хвилину, за рік, чи за тисячу кроків у милі.
Намагнічує сон диво-спалахи, бурі й торнадо. Бачиш, пристрасть-ядро зазирнути бажає у вічі... А тому почуття, ніби Сонце, як сяйво свічада.
Витривалі, палючі, космічні. І вічні? І вічні!
Силует Ти не бачиш її, лиш чекаєш чіткий силует На стіні, на вікні, на дзвіниці, на вістрі висотки. Ти шукаєш подібну чи схожий знайомий портрет й Нескінченну дорогу стираєш, як відстань коротку
До очей... До жаданих, до рідних черешень-очей. А без них, мов потоп! По краплині моря одинокі Молитвами вливаєш у небо, що хмарами, чи Розумієш, що з нею так мілко, без неї – глибоко!
Ти не чуєш її. Суголосся кохання звучить У тобі кожен день, щохвилини, зі стукотом серця. В унісон ностальгія шепоче, а мрійниця-хіть Не лоскоче пір’їною, дряпає кішкою. Б’ється!
Так і рвешся до неї, коліна збиваєш або Крізь тунель-спогадання проходиш в минулих екранах. Що ж вона покладе на жертовник одвічний?.. Любов? А вона за тобою крокує, і зцілює рани!
Флюїди Обійми мене, ніби завтра зупинилося вже сьогодні Серед повні мого безсоння у застиглому кришталю, Що відблискує крізь планету, наче ріки неповноводні, Бо з тобою би спала завжди, а без тебе ніяк не сплю,
А дрімаю у королівстві розметалених автопальців, Що торкають мене й заводять, як принцесу свою на бал. Пригорни мене, ніби сосни пригортають проміння вранці Розфлюїдженим серпантином, що в долоні мені упав.
І розкриється, що безодня замаскована фарбопультом Вічна мрія тобі, безмежний. Знаєш точно, аби твоє... Крізь акрилові перегуки загадаю коханню бути. Ти пів серця віддав учора, а на вічність пів серця є?
16 Пишуться вірші “Бо немає зупинок в гонитвах, є ціль, і до речі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: Лунь Ярослав Іванович – 1000 грн. Федоренко Борис Іванович – 500 грн. Бондарчук Андрій Іванович – 1000 грн. Черняхівський Олексій Іванович – 1000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Пишуться вірші “Бо немає зупинок в гонитвах, є ціль, і до речі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ