На часі · “Справжнім педагогом може вважатися тільки той, хто в кожному своєму вихованцеві бачить Людину”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Освіта як “майстерня людей”
Слово Просвіти, №19 за 2025 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Знаковий вислів Софії Русової – “Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь” – обрамлював настроєвість Всеукраїнської конференції “Трансформація освіти в епоху змін”, яка відбувалася травневими днями в Голубій залі Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Вона містила (окрім зазначеної теми) ще одну важливу етичну місію, оскільки була приурочена пам’яті професора Івана Руснака, який свого часу стояв біля витоків творення педагогічного факультету в структурі класичного університету, якому цьогоріч виповнюється 150! Це нагадування є доречним, адже торкається однієї нібито простої, однак вельми суттєвої характеристики суспільних взаємовідносин, яку люди чомусь не завжди спроможні осилити. Йдеться про своєрідну “науку”, що навчає найголовнішого – бути вдячним. Своїм учителям, викладачам, професорам, навчителям, наставникам, які “вказали дорогу” у світ. Саме з погляду такої чесноти і варто оцінювати зібрання науково-педагогічного “цеху”, де обговорювалися як задавнені й наболілі, так і зовсім нетривіальні проблеми, пов’язані з воєнним часом, освітньою синергією, активною взаємодією вітчизняних науковців з українським зарубіжжям Канади, Франції, Австралії. Віддавши шану українським Воїнам, промовці, зокрема ректор Університету професор Руслан Білоскурський, акцентували увагу на стрижневому чиннику освітньої політики – Педагогові, в педагогічній культурі якого виокремлювали, сповідуючи заповітні мрії В. Сухомлинського, найвищу якість – здатність творити Особистість. Бо це він у статті “Суспільство і вчитель” скаже: “Справжнім педагогом може вважатися тільки той, хто в кожному своєму вихованцеві бачить Людину… Раніше ніж думати про знання, треба збудити в учня людську гідність”. Недарма педагог усіх часів і народів Я. Коменський вважав школи, університети “майстернями людей”. Оце тонке відчуття людської натури, знання її психології, усвідомлення природного стану приналежності до свого Роду і Народу, високий такт і повага до вихованця як суб’єкта процесу творчої взаємодії – риси, які формують Майстра, стали предметом найбільшої уваги. Адже які не зрощувалися б ідеї, як не вдосконалювалися б технології, які модерні новації не запроваджувалися б в освіті, однак незмінною й усталеною залишатиметься найзатребуваніше – “олюдненість Людини”. Ця річ як мрія, мета, дія перебуває поза метафорою і є дуже реальною, судячи з того, що людство вступило в геологічну епоху антропоцену, коли на стан живої і неживої матерії визначальний уплив має саме людина в її 8-мільярдному образі. І саме від неї вповні залежатиме, чи настануть таки світлі часи “благоговіння перед життям” (за А. Швейцером), чи світ остаточно поглинуть ненависть, грабежі, вбивства та війни, що промовисто демонструє нині день сьогоднішній. Понад 70 років тому (1952) цей визначний гуманіст, отримуючи Нобелівську премію, закликатиме “відважно глянути в обличчя ситуації, за якої людина перетворилася в зверхлюдину. Бо чим більше зростає її міць, тим біднішою стає… Наша совість має прокинутися від того, що, перетворюючись у зверхлюдей, ми обезлюднюємося”. Один із видатних психоаналітиків ХХ століття Е. Фромм зазначав, що технічний, раціональний прогрес, інтелект людства аж ніяк не стали гарантією його безпеки, адже, насправді, індустріальна епоха не спромоглася виконати свої великі обіцянки щодо гуманізації світу. Стає не по собі, коли вникаєш у сутність нинішніх антилюдяних тенденцій, за якими важко встигати, неможливо збагнути. Сьогодні вони активно підтримуються достатньо зміцнілими тоталітарними режимами, які давно вийшли за межі будь-якого контролю і цивілізаційного впливу, стаючи основою їх офіційної політики. Не совість, краса, любов, благоговіння перед “живим” є маркером сучасності, а лише “право сили”, яке поставлено на найвищий п’єдестал “шани” фарисеями, циніками, людиноненависниками, що з кремлівських та інших дір “неситим оком за край світа зазирають”. Здається, що ціннісна парадигма, обрамлена окличною пересторогою – “майбутнє, якого ми хочемо, з культурою”, пропонована глобальним світом, набирає ознаки лише заобрійної мрії. А відомі посили видатних мислителів до націй, народів і держав, що “життя має бути культурним” (Ортега-і-Гассет) і повинно “годуватися” культурою, навіки канули в лету. Оскільки масові вбивства людей (майже безперервні), їхнє уярмлення і приниження, несправедливість та посягання на право жити і бути вільним стали невід’ємним атрибутом глобальної політики, що перетворилась на вселенське “шапіто”, наповнене брехнею, цинізмом, безкарністю і потуранням людожерам. Бо коли кати стають рукоподатними, як це відбувається з путінськими рашистами, то очевидно, що етика і культура викинута узбіч правителями, які за рівнем своєї жорстокості й антилюдськості в рази перевершили всіх деспотів-неронів. І цьому бузувірству – ні кінця, ні краю. А все, що робиться, як незбагненне, велике, величне й прекрасне в різних життєсферах, втрачає, мабуть, свій сенс на тлі війн, згарищ, трагедій, коли мільйони людських життів (як найвища цінність) перетворюються на “ніщо” в кривавих руках і злотворних помислах “сильних” світу цього. Дивно, але в цьому хаосі продовжують поклонятися молоху-московиту та путіно-гундяївцям, у жертву яким спалюють живцем тисячі людей. На цьому варварському тлі здійснюється “виховання” націй, функціонує освіта, що безперервно “марширує” поруч із катастрофою. Тому якими б не переймалися “реформами”, починаючи від штучного інтелекту, розуму “другого порядку”, освоєння незвіданих космічних далей, однак усе, здається, є марним, якщо морально-етична чеснота на найвищих щаблях світової політики загублена, забута, викинута, а цінності замінені “ціною”. Однак “дежавю”. Вже було, зникали цілі цивілізації, коли суспільна мораль діставала і пробивала своє дно. І хоча господарські чи мілітарні справи продовжували свій поступ, але люди втрачали “божественне в собі” (за Сковородою) і це ставало початком кінця. Так відбувався “захід сонця” для Вавилону, Риму, Єгипту, московсько-царської, монгольської сатрапій та багатьох інших. Правду кажуть, що людство, навчившись всього на своєму віку – народжувати, винаходжувати, дивувати прекрасним, стало водночас не менш “компетентними” в ремеслі вбивати, палити, нищити, навіть цивілізацію. Проте очевидним є, на щастя, й зворотність долі. Цим гуманоїдам, людиноходячим, якими є сьогоднішні путіноїди, таки не по зубах проковтнути найверховиннішу духовно ціннісну річ – “Культуру”. Вона є спасінням, оберегом, серцем, мечем і щитом Народу. Часто з-під попелу, але вона відроджується, постаючи тією зброєю, що долає “варваризацію”, виводить до світла народи, ставлячи поперед себе національних Будителів на кшталт Сковороди, Шевченка і Франка, Міцкевича й Словацького, Мадзіні й Гарібальді, Вольтера й Гюго, Лютера й Бетховена, Емінеску й Порумбеску, Коменського і Масарика… Не перелічити. Маємо бути свідомі того, що кожен народ, нація торували й оберігали свою “культурну” дорогу постатями великих духівників і просвітителів, без яких деградує не лише культура, але й цілий світ. Недарма найбільш оптимістичні інтелектуали вважають, щой сама освіта на всіх рівнях має утверджувати гуманістичну мо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
