Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
“Там витоки річки. Про це пам’ятайте…”
Слово Просвіти, №19 за 2025 рік
ніби огорнуте його нещодавно виданим трикнижжям: “Материк” (поеми), “Білі лінії” (вибрана лірика), “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?” (еротична лірика). Хоча Павло, у властивій йому манері “бесідувати” з народом, одразу ж вирвався за межі цього кола, розсунув межі простору і часу, піймавши хвилю зацікавленості, зворушено вибудовував власні материки між Словом і Космосом, між убієнними геноцидом-голодомором своїми родичами і когерентними полями, що попри все впродовж віків забезпечують єдність національного буття. Захоплено, іноді надто чутливо оповідаючи про речі буденні й ірраціональні, надаючи їм смислової значущості і життєвих сенсів, переконуючи навіть зневірену душу, що “по-їхньому не буде”. Його багатогамне, багатобарвне слово не просто чарує слух своєю мелодикою, різнотональною симфонічністю, розмаїтою метафоричністю, воно змушує спалахувати серце і душу, “олюднюючи” і зрошуючи те людське, що оберігає Людину. Мовчанова поезія, проза, публіцистика має дивовижну властивість у водночассі “виховувати” голову і серце, хоча завжди передує серце. Мабуть, тому в його творчості, громадянській позиції і світобаченні дуже відчутне те, що мова є, зазвичай, не простим інструментом комунікації, а значущим чинником і формою пізнання та засвоєння людиною світу, пізнання “себе” та “іншого”. Для нього Українська мова “є справою Божою І ніщо не може зрівнятися з нею”. Бо насправді, “немає нічого рівного мові, окрім самого духу”. Він завжди глибоко шанував тих українських Просвітників, що творили словом дух, а дух – словом. У поемі “Іменники”, присвяченій Маркіянові Шашкевичу, Павло напише: На будування духу – самовладно поклав терпляче слово і нещадно відкинув все непевне, нетривке та й зводив самотою дух надсадно на рівень серця, вище… вище скель. Так складалася доля, підперта генетичним кодом предків, так вибудовувалася його громадська і політична місія, що в незрадженому Слові він вбачав найвищий знак моральної охайності, справжньої, а не причепуреної фразеологією, громадянської порядності і відданості Україні. Упродовж століть ця чеснота не могла бути піднесена й пошанована в умовах бездержав’я, а лише приневолювалася, витолочувалася. Достатньо сказати, що на момент 1991·го, коли Мовчан зі своїм побратимом Шовкошитним голосували (боролись!) за Незалежність України, то було озвучено жахливу цифру – 376 заборонних актів московії, щоби лише вбити Українську мову. Цим самим Українцям недруги й нелюди уготовляли духовну смерть, оскільки, перейнявши чужу мову, втративши свою, народ стає (за Фіхте) “мертвим”. Не вдалося. Вижили, вистояли. Однак скільки пам’ятаю, Павло Мовчан завжди був непримиренним до всіх, у всі часи, хто умовно носив у душі лінгвоцидну лейбу “какая разніца”, хто зраджував своє й горнувся до чужого, хто ще в материнській утробі “вигодовувався” україноненависництвом. Очевидно, про таких ще 1969
Продовження на стор. 2
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 7 міс. — 455 грн. Будьмо, друзі, разом!
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Поч. на стор. 1
року, коли розпочинався новий коловорот репресій, він заявить виразним правдивим словом: Розділені повітрям чистим І словом, зрадженим у мислі, ми обертаєм для користі довільний безневинний звук, хоч прагнем криком волокнистим надійних досягти сполук. Але де тонко, там і рветься… Емоційний, непогамовний, позбавлений збайдужілості, наділений талантом від Музи Слова, пронизаний духом глибинної народності, Павло перебував(-є) серед того свідомого “переднього ряду” будителів, що відчувають найзначиміше в екзистенції буття. Такою збірною й універсальною цінністю для нього є здатність Народу, попри всі лиходійства, відроджуватися, відновлюватися, міцніти, повертати все втрачене і не по праву відібране, однак лише за умови, коли він свято оберігає свої найцінніші скарби життєдайності – Мову, Культуру, Традицію і Віру, національну Пам’ять. Збережена сакральна культурно-історична тяглість є для нього тим віковічним оберегом, який унеможливлює “розчинитися” серед інших, наділяє силою “бути” в цьому полігамному світовому оркестрі народів. У світоглядному Мовчановому вимірі помітною є суголосність з ідеями європейських Просвітителів, на основі яких творилися великі нації. Сучасник “мазепинських часів”, визначний філософ Г. Лейбніц якось сказав про значимість шани і пам’яті, про “поклик предків”, який має сягати верховин будучини: “…лише те теперішнє, яке народжене минулим, здатне народжувати й майбутнє”. Цей перегук ще з більшою силою пробився в Шевченковому заповіті для “мертвих, живих і ненарожденних”, відобразився в думках, словах і чинах наших достойних співвітчизників. Ця тривожна до болю в серці “нота пам’яті”, пересипана безіменною іменниковістю й філософічною метафоричністю “красного” слова, дещо прихована, але ясна до нестями в своїй поетично-громадянській рефлексії, безупину звучить у вибраній поезії “Білих ліній”. Вона нагадує, застерігаючи, сущим і майбутнім поколінням про безпросвітну долю націй і народів, які втратили (свідомо чи внаслідок упокорення) ту чисту срібну нитку, що пов’язує воєдино історію родоводу. Відчувається таке собі опосередковане, але дуже закличне “пам’ятай!”, з чіткими й промовистими сигналами, як звертання до українства, ніби обрамлене образом Святого Письма: “від Авраама аж до Давида чотирнадцять поколінь, і від Давида аж до вавилонського переселення чотирнадцять поколінь, і від вавилонського переселення до Христа поколінь чотирнадцять”. Оцей біблійний родовід мусить стати певним ціннісним символом для нації, що прагне свободи, перемоги і власного буття. Бо нічого аморальнішого не знайти в цьому циклічному, часами наджорстокому й несправедливому житті, аніж “зарослі” стежки до прадідівських цвинтарів, “забуті” дороги до своїх храмів. Таке забуття вивітрює в безодню “чорних дір” навіть ті народи, що добре “господарювали”,
проте не духотворились. Зі щемом, душевним болем і пересторогою Павло Мовчан відтворює високим штилем Поезії ті психоментальні стани української нації, якій на теренах історії доводилося не раз і не два переживати, як “спустошилась скарбниця родова”, і вивергаються з глибин “безіменні” імена, як Рвуться, рвуться родові сполуки – шириться довкола чужина, і самоті твоїй немає дна: слова чужі, хоч голоси знайомі, немов чужинці у твоєму домі, перечорнили житло і живуть… і, мов ординці, топчуть твого Бога. Для когось це виболене слово є насправді уроком, для інших – пересторогою, однак буде найбільш правдиво й справедливо, якщо воно стане для нас своєрідною заповітністю, щоби не дійти до безпам’ятства, забувши “Чиї сини? Яких батьків?”, коли вже “не спроможен пригадати, ні слів простих, ні зріднених імен…”, бо там лиш урвища, Колима і Соловки. Таким видається у слові і чині цей огненний, непосидющий, привабливий своєю неповторною харизмою Мовчан. Навіть важко вибрати, а Хто і Що є Він. У кожного – власне сприйняття. Важливо, як для мене, що він не є (і ніколи не намагався бути) дистильовано “правильним”, а просто нормальним, з усіма людськими принадами (і не тільки), високе ймення якому – Поет! Здається, йому це романтичне “прізвисько” личить найбільше. Навіть часто затерта буденністю й громадськими клопотами, його Муза вивищується самотою степової Гори, непізтися з людьми такого масштабу, такого досвіду – це диво, зовсім поруч із нами. І коли Павло Михайлович зачитав саме цей рядок Насімі перед Гейдаром Алієвим, а потім на його запит (що може для нього зробити?) попросив поїхати на місце страти Поета-хуруфіта в Алеппо, шукаючи в товаристві Мехмета Ісмаїла його могилу, а знайшовши там поховання послідовників Насімі, скараних за віру, – це не вдалий приклад культурної дипломатії, а глибинний зв’язок із долею Майстра, який прозирав у світи. Або ж коли Любов Василівна повторює слова Ірини Фаріон, що “наша кров свята тільки для нас”, із унікальної збірки поезій “Паперовий янгол” (2024, “Український пріоритет”), де крізь надсадний щоденник душі вчувається і глибинна віра у силу роду і народу – це і про її багатолітнє служіння розмаїте, хоча б і на чолі “Слова Просвіти” – яке винятково й нині триває і світить багатьом. І коли Володимир Шовкошитний стверджує, що мусить у видавництві художнанна у своїй філософічності, незрівнянна у своїй ліричності… Його прекрасна лірична збірка “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?” (Український пріоритет, 2024 р.) відкривається проникливим епіграфом “Коли кохання вперто проситься у вірш”. Хто не знав Павла досі, то нехай відчує, що в цьому мрійливому, незмірно заобрійному словотворі вмістилися усі шляхетні його чесноти. І коли в передмові згадується усталена (з радянських часів) ієрархія, що літературознавці “вагомість” ліричної поезії відсували узбіч, то це не про автора, оскільки ієрархічна драбина, з її одержавленою, політичною, філософською, громадянською, публіцистичною та іншою “ою”, не могла завадити, бути перепоною для злету найвищої Мовчанової почуттєвості – Любові. Оці бар’єри він і не силувався долати (не було потреби) – вони самі падали перед ним, надихані чуттєвістю Слова. У такі миттєвості ввижалося, що з нами “говорить” якоїсь неземної сили “Поет кохання”, будучи в цій іпостасі значно вище, аніж зібрані докупи всі його громадськополітичні обов’язки. Це був саме той, хто зумів своїм даром, красою незбагненного Слова зіткати воєдино всі почуттєвості Муз, коли безліччю видимо-невидимих барв грає світотінь, звучить натхненно музика, пливе грація в мелодиці танцю, а кобзар співає-розповідає думу про історію вічного кохання. У цій поетичній книзі вміщено ще один вагомий мистецький новотвір відомого українського ньо представити всі періоди історії України – то це органічне продовження його шляху державника, який віддавав своє здоров’я на Чорнобильській АЕС. Усе це – поруч із нами, усе це – наша жива історія, люди Слова і Чину, які працюють без вихідних, бо в цій праці – вища Свобода. А ми за різними справами – не завжди знаходимо час для зустрічей, для уважного вчитування і вслухання, зрештою, для вдячності за науку. І просто – для вірної любові до цього виняткового подружжя, яка зі мною довіку, і, гадаю, ще себе покаже. І ще: коли прочитати три томи вибраних поезій Павла Михайловича (“Український пріоритет”, 2024, упорядковані Миколою Васьківим), зрозумієш, що перед нами – справжній український нобеліант, і нехай однодумці над цим поміркують...” Письменниця і громадська діячка Тетяна Череп-Пероганич після прочитання збірки Павла Мовчана “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?” на своїй сторінці у Фейсбуці написала: “Досі під художника Андрія Чебикіна, що талановито піймав цю суголосну струну Поета, ніби довершуючи недосказане, недомріяне, недолюблене… Павлом. Гармонія Слова, Візії і Музики Любові. Вона вся вживлена в поетичний материк Павла Мовчана, надихана щемними митями, тугою й надією, високою емоцією і правдолюбством, вічністю й незборимістю жити і кохати… Поезія, наділена силою розколювати небо, де в його світлій проломності Мовчан вирізьблює Словом “швидкоминучий” і ніжний образ Любові. Саме таким швидким (особистісним) поглядом на емоційний світоустрій Мовчана хотілося цими днями зафіксувати, відтворити щасливі миті поетичного суголосся, ностальгію за таким затребуваним нині ренесансом душі, коли наступає ера “обезлюдненості”. Бо люди мусять, щоби вижити, все-таки йти до світла в пошуках добра і любові, високого почуття, яке спонукає “спалахувати” зневірене Серце. Читаю і згадую, скільки добра, ніжності й (не)спокою у вірші “Моє вікно” з далеких 60-х років: Моє вікно – то моя душа прозора. Люди, загляньте у моє вікно! Ми заглянули! У розлоге Слово Павла Мовчана, що, як крик журавлиного ключа, запрошує до “себе”, до Поета з “пощербленим”, але таким великим і закоханим Серцем, до Жінки, рідної Землі, свого Роду, Народу, України. Щасти Тобі, Друже!
Георгій ФІЛІПЧУК враженням. Це глибока, дуже особиста еротична лірика, в якій багато не так тілесності, як внутрішньої тремтливості, болю, світла, самотності... Поезія досвідченого автора дихає зів’ялим листям, липневим щастям, шкірою на траві, світляним колом, життєвою раною, теплом долоні... Образи ніби й прості, але які глибокій влучні. Деякі рядки хочеться перечитувати повторно. Тут еротика — не спокуса, а пам’ять про близькість, що давно переросла в біль і прозріння. Збірка про кохання, яке лишається навіть тоді, коли ніхто не залишився... Малюнки Андрія Чебикіна, якими ілюстровано збірку, вдало доповнюють написане. Це не книжка для швидкого прочитання. Це книжка, яку носять у собі. Бо вона не для очей, а для внутрішнього слуху. Вчімося читати, слухати й шанувати Поетів, поки вони з нами!”
Підготував Ігор ЗОЦ Світлини надано Національним музеєм літератури України
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
