Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
16 Пишуться вірші “Бо немає зупинок в гонитвах, є ціль, і до речі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Куди душа пливе на кораблях дзеркальних

Слово Просвіти, №19 за 2025 рік

Діамантова арфа Юлії Талько В Україні виходять сотні збірок віршів самодіяльних авторів, любителів, у яких “співає душа”. Часто­густо це спроби пера, віршувальне початківство (навіть якщо автори в літах), яке не претендує на “високу поезію”, художню літературу. Юлія ТАЛЬКО Гавань У кожного із нас є місце на землі, Куди душа пливе на кораблях дзеркальних. Ця гавань, повна благ, немов у кришталі Виблискує до нас серед картин реальних. І мрієш, і пливеш, прямуєш через даль. Танцюєш на судні, розхристано, щасливо. Зникає втома ниць, і тоне геть печаль На палубі життя, і проростає сила. Куди тобі у путь, в минуле чи вперед? Покличе бриз тебе назустріч і навпроти У кожного із нас, є спогад, де був мед. І мрія є нова, зове в свої широти. А пароплав надій, крізь море й океан Буденності веде на безіменний острів, І дощ періщить блюз, гукає вітруган: “Сюди, сюди, сюди – до берега, у гості”. *** Смолистим пасмом в’ється траса, Неначе стрічка у гімнастки. В землі прокладена окраса Із білим контуром зап’ястка Моєї рідної дороги, В’юнкої лінії сатину. Глянсують променем підлогу Тополі, й никнуть при долинах. Лиснюча постіль оксамиту В руці смарагдової панни. Здається... Пролетів по світу В сосновій пазусі туману. Шляхи-орнаменти, здається, На горизонті розпочаті, Як вени, що ведуть до серця... До батька й матері... До хати! Дзбан Сонячний дзбан розливає цебро молока Пий, напувайся, галявино в райдужних стеблах! Тягнеться легко у землю проміння рука, Пагони в’ються увись, у самісіньке небо. Сонячний сканер пронизує аркуш ріки. Відблиском раю лишає світлину водиця. Тетерів тягне за пальці притоки й струмки! Іноді з цього потоку самвидаву трапляються автори обдаровані, чиї твори оригінальні. Це, останнє, на мій погляд, стосується поетеси Юлії Талько, яка має професійну філологічну освіту, вчителює в ліцеї № 19 м. Житомира. Перша її книжка – “Слова серцем” (2019). Рукопис другої збірки “Адамантова арфа” засвідчує творче зростання авторки, вдосконалення, збагачення змісту й форми. Це не лише “слова серцем”, а й розумом. Пропоную читачам газети добірку віршів Юлії Талько. Микола Дмитренко, письменник, доктор філології, професор Всесвіт мовчить… Повноводдя галактиці сниться. Сонячний струм умикає плафони-міста, Що оживають у русі заряду частинок. Мчиться напруга, і ґнотики, ніби вуста, Тихо цілують Землі несповиту дитину. Porshe Ти мій ремінь безпеки стрімкого Porshe життєгонки, Що затягує швидкістю фінішно-стартових проб На топазних дорогах кохання. Підтримуєш тонко, Обіймаючи тіло словесними чарами про Неозвучне. Блискуче керуєш болідом омріяних версій Я навчуся у тебе, пілоте, тримати кермо У тест-драйві захоплень, що хутко вмикаються в плесі Перегонів для двох. Чи в одному керунку мчимо? Бо немає зупинок в гонитвах, є ціль, і до речі. Ти для мене наставник, як Гамільтон-вершник, проте, Не порушую правила Вільяма Іно. Безпечно Хай вершина змагань ще й до серця твого приведе. Штраф За перевищення швидкості світла, Що випромінюють очі кохані. Дивні, твої, гарячіші за літо. Ти оштрафований! Пізно чи рано Я здожену море-погляд. Як в гавань Буду вдивлятися. Блискавка-пристрасть Стане іскрити й гриміти між нами. І насолода, що гра у флейтиста, Вислизне вмить у фіналу фанфари, Що зазвучать так блаженно і лунко. Я загорнуся в обійми, як в лаври... Штраф оплати у мільйон поцілунків! Цирконій кохання Невгамовний вогонь, що цирконій кохання лишає, Як гаряча пустеля, що схожа на серце вулкана, Що палає в мені неосяжним, безмірним, безкраїм Полотном. І до тебе притягує з волі нірвани. Я тобі засвічусь, ніби куля, що плазмою вкрита Поцілунків жагучих, як водень у нашім світилі. Хай до тебе веде осяйна еліптична орбіта, За хвилину, за рік, чи за тисячу кроків у милі. Намагнічує сон диво-спалахи, бурі й торнадо. Бачиш, пристрасть-ядро зазирнути бажає у вічі... А тому почуття, ніби Сонце, як сяйво свічада. Витривалі, палючі, космічні. І вічні? І вічні! Силует Ти не бачиш її, лиш чекаєш чіткий силует На стіні, на вікні, на дзвіниці, на вістрі висотки. Ти шукаєш подібну чи схожий знайомий портрет й Нескінченну дорогу стираєш, як відстань коротку До очей... До жаданих, до рідних черешень-очей. А без них, мов потоп! По краплині моря одинокі Молитвами вливаєш у небо, що хмарами, чи Розумієш, що з нею так мілко, без неї – глибоко! Ти не чуєш її. Суголосся кохання звучить У тобі кожен день, щохвилини, зі стукотом серця. В унісон ностальгія шепоче, а мрійниця-хіть Не лоскоче пір’їною, дряпає кішкою. Б’ється! Так і рвешся до неї, коліна збиваєш або Крізь тунель-спогадання проходиш в минулих екранах. Що ж вона покладе на жертовник одвічний?.. Любов? А вона за тобою крокує, і зцілює рани! Флюїди Обійми мене, ніби завтра зупинилося вже сьогодні Серед повні мого безсоння у застиглому кришталю, Що відблискує крізь планету, наче ріки неповноводні, Бо з тобою би спала завжди, а без тебе ніяк не сплю, А дрімаю у королівстві розметалених автопальців, Що торкають мене й заводять, як принцесу свою на бал. Пригорни мене, ніби сосни пригортають проміння вранці Розфлюїдженим серпантином, що в долоні мені упав. І розкриється, що безодня замаскована фарбопультом Вічна мрія тобі, безмежний. Знаєш точно, аби твоє... Крізь акрилові перегуки загадаю коханню бути. Ти пів серця віддав учора, а на вічність пів серця є?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин