Вернісаж · “Їй вдається оприявлювати у тонких симетріях ліній найніжніші почуття любові до рідної землі і викресати з них крицю, щоб тримати стрій”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Цвіт київських кантів
Слово Просвіти, №19 за 2025 рік
Музей видатних діячів української культури презентував виставку художниці Валентини Давиденко “Цвіт київських кантів”, яка триватиме до 6 червня. Це ще один творчий захід до ювілею багатогранної творчої особистості, обдарованої талантом журналістки, поетеси, перекладачки і художниці. Ось що розповідає Валентина Давиденко про презентацію. Тут – і вдячність, і радість, і миттєвість справжнього щастя.
– Атмосфера щирої співучасті, теплоти, пізнавання своїх найглибших емоцій у зіставленні з тонкими вібраціями кольору, поетичного слова і музики – такою була імпреза “Цвіт київських кантів” – відкриття персональної виставки та презентація моєї поетичної книги. “Голоси моїх друзів, що завжди по тону рідніші”, цей рядок із мого вірша цілком передавав сердечну тональність цього вечора у Меморіальному Будинку Миколи Лисенка, де зібралися мої близькі друзі, журналісти, поети, художники, колегинауковці. За образним визначенням директорки Музею видатних діячів української культури пані Ольги Гураль, яскраві барви полотен та яскраві особистості наших гостей надали неповторного колориту цьому травневому вечору на Київському Парнасі. І глибоко аналітичний дискурс науковиці і письменниці Любові Дрофань у позамежжя сфер живопису й поезії в моїй творчості, окреслені в її науковій статті та післямові до моєї книги; спогади моїх однокурсниць та колег, відомих київських журналісток Жені Кабаренкової, Люди Винонокурової, Галини Устенко, поетеси, науковиці Алли Диби, фахова оцінка живопису видатним українським художником Олександром Мельником, сестринська поетична співучасть прекрасної поетеси і перекладачки Олени О’Лір у моїх презентаціях книги і цієї виставки, а ще захоплива аналітика кольору у вербальному контексті, на перехресті малярства і поезії – від заступниці директора МВДУК, науковиці пані Інни Галак створили цікавий прецедент філософських розмислів і витончених літературних алюзій, усміху і зворушливих почуттів на вечірньому Парнасі, де на цю пору була виняткова благодатна тиша в київському травневому календарі 2025 року. А продовжили імпрезу демонстрація музичного фільму “Майстер снів” з коментарем гостя, видатного українського композитора Івана Тараненка про наш спільний проєкт однойменної ф’южн-феєрії джазових пісень та телефільм циклу “Мистецька мансарда” про київського художника Олексія Анда. Цикл таких фільмів про українських митців я свого часу створила на студії ICTV з режисером Петром Молодідом і оператором Михайлом Лєбедєвим. І проглянули певні акценти, які знайшли своє оприявлення в нашому часі нинішньому. І тривожні вони, і обнадійливі. І за це я також вдячна моїм друзям у різну пору мого творчого шляху! “Ця антична приваба – збагнути природу речей...” Полотно, яке я написала перед початком війни, називалося “Гірські цикламени”. Воно було майже завершено. І коли київські лютневі ночі здригнулися від перших вибухів, я зупинила погляд і на цій картині. Вона мені видалася достатньо габаритною разом з деякими іншими, щоб закрити вікна. Тоді здалося, що місця для мистецтва і поезії в моєму житті вже не буде. Але третього березня 2022-го я написала поезію, яка починалася рядком: “Я не пишу тепер вірші – вивчаю планшети війни…”. А полотно “Гірські цикламени” згодом завершила і воно було серед інших моїх картин, створених у дні війни, на виставці у Меморіальному Будинку-музеї Максима Рильського, що відкрилася у листопаді 2023 року. Також поміж тривогами. І в інтерв’ю, що записала зі мною для італійського мистецького видання “Золота доба” римська поетеса Тіціана Колуссо, на запитання, що тепер із поезією і культурою у воєнному часі моєї країни, я відповіла, що тепер це культурний фронт і наш спосіб опору. І тому далі пишу сюїту цих днів моєї Вітчизни, яку “не грають, а проживають”, “де супроти пітьми постає навіть нотний стан рідних піль, їх крицеві відтінки…”. …На відкриття виставки Валентини Давиденко “Цвіт київських кантів” я не потрапила, бо ми здавали у друк чергове число “Слова Просвіти”. З увічненої на світлинах атмосфери зрозуміла, що це було вишукане дійство. А через кілька днів вже була на Київському Парнасі, у маленькій за-людського спілкування, свято слова, музики, пісні, що торкаються найпотаємніших струн душі всіх, хто плекає українське у своєму серці, шанує і пропагує.
тишній залі, підсвіченій згори світлом, як сонцем. Воно не заважало, а лише природньо підсилювало барви, не деформуючи відтінків, а надаючи картинам первозданності, створеної художницею. В такі хвилини розумієш, що усамітнення з картинами – ще та розкіш. Вони обступають травами, вітром, квітом, музикою, підслуховують думки і “озвучують” власні і розгортають виткані кольором-словом-мелодією густі сувої київської весни. Ти неквапно дегустуєш її запахи, кольори, зчитуєш закодовані на полотні знаки. І відчуваєш, що весняний простір зали виходить прозорими лініями за київський обрій, щоб розгорнутися на Адріатиці у Ловрані, де весна перетече у літо і сяде у пурпуровий човник під Франковими зорями, що вже чекає і на Валю, і на її “Канти мандрівних музик”. Бо Валині картини і поезію мають бачити і чути у світі. Бо для того вона й творить, щоб показати, яка вона сьогодні, її Вітчизна, у живописі і слові, чим живе у Велику війну. Як живеться художниці і поетесі в умовах повітряних тривог, вибухів і втрат. Як їй вдається оприявлювати у тонких симетріях ліній найніжніші почуття любові до рідної землі і викресати з них крицю, щоб тримати стрій. Виставка густа, як медова сота. Компактна і концентрована. Оригінали “наживо” дають зовсім інші відчуття барв, аніж ми бачимо на світлинах у ФБ. Трави-таки ж різнозелені, а квітучі пелюстки яблуневої квітки аж перламутрові. Серед тичинок я розгледіла мініатюрну пташку. Спочатку художниця здивувалася – “де?”. А тоді погодилася – “пташка!”. Може встигла залетіти, поки квартирка була відчинена. Звісно ж залетіла – до рідного світу, який що за вікном, що на полотні – однаково прекрасний і многоликий. Пораювали у Лисенковому Домі, покавували, пройшлась Ботанічним садом – аж дух перехопило від усього. Приходьте й ви, наприклад, 20 травня, коли на виставку завітає композитор Іван Тараненко, що поклав на чудову музику багато Валиних поезій.
Про художницю. Валентина Давиденко – відома українська поетеса і художниця, перекладач· ка, журналістка, науковиця. Членкиня НСПУ, НСЖУ. Заслу· жена журналістка України. Лав· реатка літературних премій ім. Бориса Нечерди, Володимира Свідзінського, Дмитра Нитчен· ка, мистецької премії “Київ”. Ав· торка поетичних книг “Зелена зірка березня”, “Нічна вежа”, “Флейта Евтерпи”, “Білу лампу внесу тобі в ніч”, “Канти ман· дрівних музик”, 14-ти телевізій· них фільмів про українських ху· дожників циклу “Мистецька мансарда” (студії ICTV, “Альтер· натива”). Співавторка альбому джазових пісень композитора Івана Тараненка на вірші Вален· тини Давиденко “Майстер снів”. Авторка 12 персональних виста· вок, учасниця численних вітчиз· няних і міжнародних живопис· них проектів.
Як у поезії, так і в живописі апелює до метафоричності підтекстів, що проектуються через призму авторського емоційного сприйняття світу. Її складну багатобарвну палітру відзначив свого часу у статті про живопис Валентини Давиденко академік, професор НАОМ Микола Стороженко. Він писав про “незбагненні тональні плани кольору” у картинах В. Давиденко. У вишуканій імпресіоністичній манері, за якою вже впізнають роботи мисткині її шанувальники, створено новий цикл картин, написаних під час війни, також на виставці представлені суголосні роботи минулих років. Назва експозиції “Цвіт київських кантів” декларує мистецьке і громадянське покликання авторки зберігати відданість рідній вітчизні у часи лихоліття та підтримувати гармонійну рівновагу сучасного світу засобами кольору і музикою рим. Нові полотна об’єднані темою “Пори року 2022”, імпресіоністичні пейзажі несуть підтексти всіх драматичних подій календаря війни, продовжуючи авторські мандрівки минулих років у просторі і часі. Але поза тим у творчості художниці завжди присутність “золотої насінини”, Золотого віку людства у гармонії, яку авторка так прагне оспівати насамперед в образі своєї рідної вітчизни. Картини Валентини Давиденко зберігають у приватних колекціях.
Підготувала Галина ДАЦЮК
Євгенія Кабаренкова, Василь Карпенко, Валентина Давиденко, Людмила Винокурова, Олена О’Лір, Галина Устенко
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
