Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт зболеного й чистого Тарасового серця”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Чому Тарас Шевченко припинив вести Щоденник?

Слово Просвіти, №19 за 2025 рік

Як однозначно відомо, Тарас Шевченко розпочав Щоденник 12 червня 1857 року в Новопетровському укріпленні наприкінці десятилітнього заслання. Зовсім інакше сталося з датуванням останнього запису… Одразу скажу: Тарас Григорович закінчив свій Щоденник 20 травня 1858 року, бо після цього, упродовж більш як пів сотні днів, не робив у ньому нотаток, а 12 липня, в день сорокаріччя близького друга Михайла Лазаревського, подарував Щоденник йому. Наступного дня, 13 липня, у вже подарований Щоденник, Шевченко вписав свій щойно створений вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”), і, скажімо, автор унікальної фундаментальної праці “Труди і дні Кобзаря” Петро Жур (1914–2002) зафіксував: “Щоденник цим записом завершується”. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Тарас Шевченко: “Запишемо все бачене й чуте і все, що серце продиктує” Насправді, тоді Щоденник уже не був власністю поета! І не мені належить первинам цього висновку – ще сто років тому видатний шевченкознавець Сергій Єфремов (1876–1939) визначив, що Шевченків Щоденник “власне кінчився… 20 травня”, бо 13 липня “поет вже не був тоді й власником свого журналу”. Саме так! І ця незаперечно-точна заувага вченого враховувалася де-факто в наукових виданнях упродовж десятиліть. Скажімо, у виданні “Дневника” (1954) примітки до Шевченкових записів закінчувалися саме 20 травня, так само – у виданні “Дневника” (1963). А у примітках до 13 липня в академічному виданні творів Тараса Шевченка у 1963 році зазначалося: “Шевченко подарував свій Щоденник М. М. Лазаревському 12 липня. Отже, вірш (“Сон”. – В. М.), записаний тут другого дня як своєрідний “додаток” до Щоденника”. Проте, на жаль, в академічному виданні Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах, яке побачило світ у нинішньому столітті й набуло міжнародного значення, неточне формулювання Петра Жура не знайшло відповідного коментаря. Зате в ґрунтовній статті українського літературознавця Богдана Рубчака (1935–2018) про поетів Щоденник у “Шевченківській енциклопедії” в 6 томах (т. 6) сказано: “Шевченко писав свій журнал від червня 1857 року до травня 1858…”. Точніше: 12 червня 1857 року – 20 травня 1858 року. І тут виникає прецікаве питання, заявлене в назві цієї статті. Нагадаю, що Тарас Григорович старанно вів розпочатий Щоденник в останні два місяці свого заслання, він ретельно занотовував подробиці свого повернення в Петербург, що тривало вісім місяців, зокрема, перебування в Астрахані, Нижньому Новгороді, Москві. Двадцять сьомого березня 1858 року колишній засланець лапідарно зафіксував, що ввечері “громоносний локомотив свиснув і зупинився в Петербурзі”. Після повернення в місто Шевченко робив більші чи менші, але щоденні (!) записи 28–31 березня та в квітні і травні – всього 54 дні. А затим раптом обірвав їх аж поки не подарував колишній Щоденник Михайлу Лазаревському… Чому він мовчав у Щоденнику ще більш як півсотні днів? Явних причин цього, здається, немає, тим більше, названих або заторкнутих самим поетом хоча би натяком. Адже він навіть не зафіксував свій переїзд на початку червня 1858-го від Михайла Лазаревського в квартиру-майстерню у приміщенні Академії мистецтв, де мешкав до смерті. До речі, приблизно саме в цей час Тарас Шевченко, за спогадами Івана Тургенєва, показував йому “свій щоденник, який він вів російською мовою”. Більше ніяких безпосередніх документальних згадок! Неважко переконатися, що літопис трудів і днів Шевченка в означений п’ятидесятиденний період описаний у подробицях значно бідніше, ніж той, який спирався на його щоденникові записи. Найближче до відповіді на поставлене питання наблизився вже згаданий Богдан Рубчак: “У Москві, а вже особливо в Петербурзі, коли поета заманює вир привітань, зустрічей, розмов, вражень – текст неначе з’їдає сам себе. Шевченко майже безупинно бігає по обідах та вечерях, і його проза задихано поспішає за ним, іноді не встигаючи… І коли поет зовсім поринає у життя Петербурга, особливо коли починає займатися вимріяною акватинтою, Щоденник раптом обривається”1. Розглянемо докладно й неквапно цей висновок знаного літературознавця, долучаючи й інші його твердження та пояснення. Найперше зазначу, що “вир привітань, зустрічей, розмов, вражень” розпочався значно раніше – ще в Астрахані, куди Шевченко приплив із Новопетровського укріплення 5 серпня 1857 року на рибальському човні2, а затим продовжувався в Нижньому Новгороді, де вчорашній засланець мешкав із 20 вересня 1857-го до 8 березня 1858 року. Скажімо, завершальний запис поета в Щоденнику 7 березня 1858 року був таким: “Від першої години пополудні до першої години після півночі прощався з моїми нижньоновгородськими друзями”. Йдемо далі. На мій погляд, обов’язково необхідно бачити принципову різницю між побутуванням Тараса Шевченка в Москві (11–26 березня 1858 року) під щоденним покровительством Михайла Щепкіна (“Зобов’язаний я моєму другу Щепкіну”) і його часто невдалими спробами в Петербурзі “десь заховатися” від чергового запрошення на вечерю чи записом, як усе-таки “не поїхав на лукуллівський обід” або навпаки зізнанням, що “квитався за непомірну вечерю”. За словами Пантелеймона Куліша, нові й давні приятелі Тарасові, “мов кажани проти світла, летіли з темряви своєї проти слави великого кобзаря. Вони потурали всім його дурощам… вони споювали в столиці великого поета”. Нічого подібного зі Щепкіним не було й бути не могло, хоча, починаючи з 17 березня і до від’їзду в Петербург, у Шевченка щодня були дружні зустрічі, візити, гостювання, звані обіди, а кількість нових знайомств із “освіченими москвичами” на, так би мовити, дні перебування перевищувала петербурзькі: “Впродовж тижня я тут зустрівся і познайомився з такими людьми, з якими й упродовж багатьох років не вдалося б зустрітися”. Утім, у Москві Шевченко жодного разу не поскаржився на те, що можна “сурйозно захворіти” від застілля в Щепкіновому оточенні. Ніколи раніше й ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити Тараса Шевченка не були настільки впорядкованими і ненав’язливо керованими, настільки продуманими і доброзичливо протежованими ззовні, як у період його гостювання у великого українця Щепкіна. Але й стосовно Петербурга також не можна довіряти Кулішевим словам, бо Шевченко зустрічався й знайомився не лише з випиваками, а й із достойними людьми, відвідував виставки й театри, пра- Т. Шевченко. Фото І. Досса. 1858 або 1860 рр. цював у Ермітажі, готував офорти на академічні виставки та на здобуття звання академіка, став академіком із гравірування, носив у серці вірші… Щодо цього висловлювався й Богдан Рубчак: “Можливо, що текст врешті “ковтають” не тільки обіди, але щось куди важливіше – поезія. Адже вона таки повертається до Шевченка… Запис поезії “Сон – На панщині пшеницю жала”, яку Шевченко переніс у журнал, коли він уже був у М. Лазаревського, себто через два місяці після останньої щоденникової нотатки, можна вважати з цього погляду символічним”. Розберемося в тому, що значить, за Рубчаком, нібито Шевченків текст Щоденника “ковтають обіди” чи він “з’їдає сам себе”. Вчений справедливо розглядав Щоденник, як “високовартісний літературний твір”, але, на жаль, щирі й одверті записи інтимного характеру вважав… лише “засобом літературної гри”. З цього випливало, що й неодноразове відвідування Шевченком у Нижньому Новгороді специфічного закладу “чарівного сімейства мадам Гільде” чи “притулку Адольфіни” в Петербурзі – …“це все від початку до кінця – література”. Тобто, літературний вимисел… Звісно, це не так. Якраз у щирих і правдивих подробицях Шевченкового життя, втому числі вкрай інтимних, одверто зафіксованих автором у Щоденнику, зосереджено неймовірну цінність цього неповторного автобіографічного документу. Послухаймо, як чітко й переконливо говорив про це Сергій Єфремов у Передмові до академічного видання Шевченкових Щоденних записок (Журналу) у 1927 році: “Літературний автопортрет Шевченка зберіг усі притаманні риси, усі властивості свого великого творця. Не підкрашуванням, не ретушованням дійсности і дійсного свого образу досягає цього Шевченко. Навпаки, перед нами твір, що його рівного рідко знайти в літературі – саме через його правдивість, через ту щирість і безпосередність, що вже з перших сторінок вражають читача, а далі цілком його заполоняють. Це справжній, не надуманий і навмисне не вигаданий, не підкрашений і не підроблений великої душі документ, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть про себе й ні з чим не ховається – навіть з власними своїми вадами та негарними вчинками, аж до “глумления пьянственного”, або навіть з мало принадними походеньками в “очаровательном семействе” якої-небудь m-me Гильде… Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалася, не спиналася на котурни, не драпувалася в якусь пишну тогу, не кокетувала й перед собою, як це частенько таки буває, навіть у найінтимніших записках, і може в них найчастіше… І через те журнал Шевченків не тільки одно з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчости… Дійсно можемо подякувати долі, що навернула поета на таку спасенну думку – записати мало не з фотографичною докладністю хоч один рік із свого життя”. (Виділено мною. – В. М.). У цьому глибокому контексті не можна погодитися і з категоричною заявою Богдана Рубчака, що “завдання журналу, отже, не записувати, а саме писати”. Що й говорити, гостра потреба “заспокоїти спрагу писати” (Рубчак) була важливою передумовою й спонукою народження та системного ведення Щоденника. Проте вже на другий день з часу його початку Шевченко чітко визначився: “Запишемо все бачене й чуте і все, що серце продиктує”. А на третій день, ще не призвичаївшись до нового жанру, навіть запитав самого себе: “Яку ж казусну подію запишу я сьогодні?”. Невдовзі, 15 червня, журився: “Що ж я сьогодні занесу в свій журнал? Зовсім нічого занести… Про вечір зовсім нічого написати”. (Виділено мною. – В. М.). Щоденник абсолютно суголосний із поетовою максимою, сформульованою ще в Передмові до видання поеми “Гайдамаки” (1841): “Серце болить, а розказувать треба…”. Якось Шевченко зізнався, що є почуття, “яким переповнено моє серце і яке я можу вилити лише сльозами при особистому моєму побаченні…”, проте насправді навіть такі сильні й задушевні почуття навічно збережено завдяки саме його записам. Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт зболеного й чистого Тарасового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми. Таким чином, насправді, не мудруючи лукаво, можна лише припустити, що Тарас Григорович утратив інтерес до щоденних записів. Очевидно, це значною мірою зумовлювалося його зануренням в роботу безпосередньо в Ермітажі в галузі офорта і акватинти. Наприклад, 3 травня Шевченко записав: “Був у Ермітажі один… Зустрівся і познайомився зі знаменитим гравером Іорданом3. Він чув про мій намір зайнятися акватинтою і запропонував мені свої послуги в цій новій для мене справі… Після уважного огляду зупинився я на ескізі Мурільйо “Свята родина””. Тепер – наступні записи: “Почав працювати в Ермітажі” (10 травня); “Працював в Ермітажі до трьох годин” (11 травня); “Пішов до Ермітажу і працював до третьої години” (15 травня); “До трьох годин працював у Ермітажі” – так починається останній запис у Щоденнику 20 травня. Копію з картини іспанського художника Бартоломе-Естебана Мурільйо (1618–1682) “Свята родина” (папір, офорт) Шевченко зробив 10 травня – 12 липня. Далі. Малюнок за картиною голландського живописця і графіка Рембрандта Гарменса ван Рейна (1606–1669) “Притча про робітників на винограднику” Шевченко виконав не пізніше 15 липня, а відповідну гравюру – до листопада 1858-го. До речі, за цю та інші гравюри він отримав звання академіка з гравірування. Згадаю й про те, що Шевченкові малюнки “Дві дівчини” й одні з перших офортів у техніці акватинта з них

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин