Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Втілював у собі ментальну рису українців, на переконання яких повноцінна, самодостатня особистість можлива лише на волі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Мілітарний чин у ліриці Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №19 за 2026 рік

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Нескінченне розмаїття поетичного і малярського доробку Т. Шевченка, ставши класикою української літератури й мистецтва світового рівня, виправдовує її дослідження під різними аналітичними й методологічними підходами, що часом призводить до розмивання домінантних первнів. А вони полягають у визначальному екзистенціалі поета – волі, поза якою він себе не мислив, хоча йому було відведено лише десять років свободи. Т. Шевченко втілював у собі ментальну рису українців, на переконання яких повноцінна, самодостатня особистість можлива лише на волі. Наділені вродженим чуттям людської гідності й історичної справедливості, вони завжди чинили і чинять спротив будь-якій кривді. Це – нація бунтарів. Схильні до ліричного психостану, до гармонійного світобачення, вони неодноразово виявляли свій мілітарний характер, аби захистити себе, свою родину, свою землю від зазіхання деструктивних сил. Т. Шевченко, як ніхто, найповніше у своїй поезії обґрунтував правочинність мілітарної відповіді на жорстокі виклики дійсності. Таким був визначальний мотив його творчості і життя, суголосний народному способу існування на межі. Будь-яка спроба дискредитувати оборону людської й національної гідності викликала у нього протест, спонукала до викриття підступних методів “перевернутої піраміди” чи “гнилого оселедця”, до аргументації законного права збройної відсічі нападнику, до екзистенціювання невгнутого суб’єкта власної долі. Ставши лейтмотивом усієї творчості Т. Шевченка, вона найповніше розкрита в поемі “Гайдамаки”: концептуалізоване збройне самоствердження виходило поза текст, ставало новою історією Холодного Яру під час національно-визвольних змагань, повстанського руху під час Другої світової війни, російсько-української війни, починаючи з 2014 р. Уміння Т. Шевченка називати речі своїми іменами, бачити світ не з чужого голосу, передусім коли йдеться про справедливий збройний чи культурнопросвітницький спротив деструктивним зовнішнім і внутрішнім силам, вносить істотні корективи в розуміння мілітарного чину, пов’язаного з мотивами самозахисту, наділеного, за переконанням поета, характеристиками “святого закона”. Визначальну роль у поетичному мовленні Т. Шевченка відігравало Слово як етногенетичний код нації, духовний чинник, “знать од Бога”. Здатне матеріалізуватися, воно формує людську дійсність, “оселю буття” (М. Гайдеґґер), котра потребує екзистенційного впорядкування і захисту. Серед ключових лексем креативної енергетики (правда, слава, доля) у поетичному словнику Т. Шевченка першорядне місце, крім України як онтологічного поняття, відведено слову воля. Синонімічне екзистенціалу свобода як філософській категорії людської діяльності згідно з об’єктивною необхідністю, воно значно ширше і глибше за своїми смисловими сенсами, фундаментальне в українському світорозумінні, здатне скеровувати людські зусилля всупереч тій необхідності за екстремальних обставин на межі. Поза волею неможлива ні правда, ні любов, ні помста. Вона завжди була й лишається визначальним життєвим імперативом українців. Слава завдяки їй вказує не лише на козацьку (мілітарну) звитягу, а й історичну пам’ять такою, якою вона була насправді – хай би там які не чинилися брутальні маніпуляції методами “перевернутої піраміди” чи “гнилого оселедця”: Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, що діялось в світі, Чия правда, чия кривда і чиї ми діти. Правда здобувається через мілітарний чин романтизованих козацьких “гулянь” (“Гамалія”), а ще більше гартується в батальних випробуваннях (“Тарасова ніч”), стає нескінченним шляхом до істини, незбагненної у повному обсязі, знаної лише Богові, тому вимагає адекватного бачення світу, послідовного дотримання кодексу честі. За щонайменший відступ від нього не уникнути “кари невсипущої”, тому автор попереджає “лукавих чад”: “…не втечете / І не сховаєтеся, всюди / Вас найде правда-мста”. Безкомпромісні запевнення поета в дусі біблійних пророків супроводжувалися профічними знаннями справедливого майбутнього (“Неофіти”, “Бували войни і військовії свари…”). Ототожнена із “світом широким”, воля – мета повноцінного, змістового людського екзистенціювання. Т. Шевченко дотримувався такого принципу впродовж свого життя, хоча лише десять років йому випало особистої незалежності. До речі, він, на відміну від своїх краян — побратимів по перу, ніколи не переймався кар’єрою, категорично не сприймав “цинових ґудзиків”. Для нього воля стала стилем життя. Він завжди визнавав спротив найнесприятливішим обставинам, а в разі потреби – і збройний, бо, “щоб збудить Хиренну волю, треба миром, / Громадою обух сталить, / Та добре вигострить сокиру”. Волелюбний нащадок гайдамаків міг радити невгнутим горцям “Борітеся – поборете!”, на відміну від шовініста О. Пушкіна (“Смирись, Кавказ, идет Ермолов”). Свого часу давньокитайський стратег доби Чуньцю або початку Чжаньго (VІ – V ст. до н. е.), воїн і філософ Сунь Дзи у своїй книзі “Мистецтво війни”, вважаючи війну злом, шукав шляхів її подолання з найменшими втратами і нещастями, наполягав на правильному виборі воєнної стратегії, формулював чимало слушних порад, яких, на жаль, не завжди дотримуються військові. Проте автор не враховував, що війни можуть бути відмінними за своїм характером і метою – завойовницькі й оборонні. У першому разі вони засвідчують суспільну параною, тотальний психоз, спрямований на нищення іншого, на масове проливання крові, що підтверджують будь-які імперії – від Римської до путінської. Натомість деякі війни потребують виправдання, коли доводиться боронити себе, свою родину, свою землю від непроханих зайд і перевертнів. Типовим прикладом були національно-визвольна війна 1648–1654 рр., очолена Б. Хмельницьким, культурнопросвітницький резистанс ХІХ ст., національно-визвольні змагання 1918–1921 рр., героїчний чин ОУН-УПА, діяльність політв’язнів, дисидентів і в’язнів сумління. Серед них – Гайдамаччина, яку історики називають “кривавою”, не завжди згадуючи причини й факти месницького чину, оминаючи фігурою умовчування природне, священне право на захист від агресора-чужинця. Історію часто пишуть з погляду імперського “переможця”, колонізатора. Т. Шевченко, будучи противником її перекручення, спростовував думку А. Скальковського, типову для “офіційних” історіографів (“История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского”, 1841; “Наезды гайдамаков на Западную Украину в XVIII столетии. 1733–1768”, 1845), схильних ідентифікувати повстанців “розбійниками”, котрі ніби “вооружились просто для разбоя и грабежа”. Ознайомлений з рецензією М. Максимовича (“Москвитянин”, – 1845. – Ч. 3. – №5/6), котрий вказав на фактичні помилки і великодержавницькі домисли цих праць, ставив Коліївщину в один ряд із збройним резистансом С. Наливайка чи Б. Хмельницького, Т. Шевченко у вірші “Холодний Яр” без посилання на упередженого дослідника козаччини, обурений зловживаннями методом “гнилого оселедця”, коли гайдамаки прозивалися “горстью злодеев”, а М. Залізняк — “исчадьем религиозного фанатизма”, стилізував в саркастичному сенсі чужий голос: “Гайдамаки – не воины – / Разбойники, воры, / Пятно в нашей истории…”. Поет не поділяв трактування минувшини під різними кутами зору, коли спрацьовує ефект “шістки-дев’ятки”: кожен опонент бачить або “шістку”, або “дев’ятку”, обстоює власну візію, хоча насправді обидва мають справу з одним і тим же об’єктом, перекритим суб’єктивними матрицями, що істотно змінюють його. Виникає враження, ніби йдеться про відмінні, часом несумісні речі, як, наприклад, у романах “Вогнем і мечем” Г. Сенкевича й “Князь Єремія Вишневецький” І. Нечуя- Левицького. Можна припустити, що кожен з них має рацію, але аргументи кривдника і жертви не сумісні: для поляка Ярема-Михайло був героєм, для українця – зрадником. Дії агресора, ним же “узаконені”, чи будьякого перекинчика заслуговують безапеляційного осуду, на противагу від дії спротиву, мотивованої реаліями самозахисту. Т. Шевченко наполягав на інтерпретації дійсності з погляду оборонця покривджених, але нескорених: “Брешеш, людоморе! / За святую волю-правду / Розбойник не стане. / Не розкує закований / У ваші кайдани / Народ темний...”. Автор наполягав на відновленні історичної справедливості, дарма що до Холодного Яру “стежки малої / Не осталось”. Ідеться не так про урочище неподалік Чигирина на Черкащині, як про місце сили незламного національного духу, фіксоване Скіфським городищем (VI ст. до н. е.), Мотронинським монастирем (ХІІІ ст.), осередком гайдамаків на чолі з Верланом, Матвієм Гривою, Семеном Неживим та ін., власне Холодноярською Січчю, пройнятою мілітарним чином, на чому акцентував поет: “В Яру колись гайдамаки / Табором стояли, / Лагодили самопали, / Ратищa стругали”. Звідси почалася Коліївщина, детально змальована в історико-героїчній поемі “Гайдамаки”, написаній за ще живими свідченнями поетового діда – учасника повстання, а також матеріалами “Історії Русів”, публікаціями Д. Бантиш-Каменського, Є. Бантке, М. Максимовича, белетристикою М. Чайковського та ін., що надає творові ознак історичної достовірності, попри вживану з чуттям міри романтичну стилістику й фольклорну поетику. Автор, за свідченням Б. Залєського в листі від 25 вересня 1855 р., зізнавався, що гайдамаччина в його “крові”, вбачав у собі “рідного внука одного з гайдамаків”. У портретній галереї поеми Т. Шевченку найближчий за духом був, очевидно, Ярема Галайда бодай тому, що “сирота убогий”. За словами поета, персонаж – “наполовину вигаданий” репрезентує безпосередню присутність автора у творі, сприймає драматичні події його очима. Однак зводити психостан цього героя до ендімініонського комплексу, “пасивізму” чи “інфатилізму”, за С. Балеєм, було б хибно, як і прив’язувати прізвисько Галайда, утворене від прислівника “гала” (“гала світу”, “галасати”), до статусу безпритульного волоцюги, приреченого на соціальний андеґраунд. Заперечуючи стан відсутньої присутності, персонаж боронить людську гідність, стає месником не лише за власну кривду “попихача жидівського”, за смерть замордованого титаря та викрадену його дочку Оксану. У нього “виросли крила” збірного образу українців із загостреним вродженим чуттям справедливості. Можливо, Яремі ближчою була б ідентифікація з “галаєм”, власне людиною запальної вдачі, зірвиголовою, халамидником, здатним на ризикований вчинок, на безкомпромісний спротив кривдникам: “А Ярема – страшно глянуть – / По три, по чотири / Так i кладе…”. Кривава гіпербола відображає не тільки фольклорні уявлення про месницький чин, а й глибоко мотивована потребою очищення українського життєвого простору від непроханих зайд як носіїв деструктивних стихій: “Чом я не сторукий? / Дайте ножа, дайте силу, / Муки ляхам, муки!”, від якої “пекло / Тряслося та мліло!”. Ярема, за словами Оксани, втілює народну помсту (“Той Галайда мій Ярема!.. / По всій Україні / Його знають”), стає сином “на всю Україну” для Максима Залізняка — репрезентанта, як й Іван Гонта, лицарського етосу. Перший з них – колишній запорожець Тимошівського куреня, згодом послушник Жаботинського й Мотронинського монастирів, проголошений на козацькій раді в Умані гетьманом, за словами кобзаря Волоха, “орел сизокрилий”, “батько”, відповідає сутнісним характеристикам української мілітарної ментальності, символізує військову владу, силу, мужність, хоробрість. Він, за народним уявленням – “душа щира”, характерник за вдачею, об’єднавшись у Звенигородці з Іваном Гонтою, концентрує в собі тактику збройного спротиву: “Добре, діти! Отак їх, проклятих!”. Нічим не поступається йому й сотник уманської наддвірної міліції, згодом полковник Іван Гонта: “Як серед моря / Кровавого стоїть Гонта / З Максимом завзятим”. Продовжуючи героїчну справу “од Конашевича і досі”, взявши штурмом Умань (10 червня 1768), вони обидва знайшли адекватну гайдамацьку відповідь на невблаганні виклики жорсткої дійсності: “…За кров і пожари / Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть”. Для них ляхи, поляки, конфедерати та інші зайди означали руйнівний антисвіт, небезпечний для українського світу, тому жорстокість загарбника можна було подолати лише національною жорстокістю спротиву. Така безкомпромісна правда суворого життя. За повстанцями стояла козацька субкультура, благословлена Богом, що засвідчує символічне освячення ножів “проти ночі Маковія”, в день пам’яті мучеників за віру братів Маккавеїв. На відміну від версії Т. Шевченка, М. Маркевич вважав, що ця подія сталася на Трійцю – храмове свято Мотронинського Свято- Троїцького монастиря. Ритуал із

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин