Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №19 за 2026 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Як викрадена історія стає інструментом війни проти України

Микола ГОЛОМША Україна надто довго недооцінювала одну з найнебезпечніших форм агресії – викрадення нашої історичної пам’яті. Ще задовго до повномасштабного вторгнення росія системно вивозила, привласнювала, переписувала й асимілювала українську культурну спадщину, створюючи ілюзію “єдиної історії” та “спільної культури”. І поки українці боролися за виживання держави, кремль десятиліттями вів іншу війну – війну за право володіти нашим минулим. Сьогодні у фондах Державної Третьяковської галереї, Державного Ермітажу та десятках російських музеїв зберігаються тисячі артефактів українського походження. Частина з них потрапила туди ще за часів імперії та срср, інша – вже в період незалежності України через корупцію, слабкість державних інституцій, контрабанду та відсутність системної політики захисту культурної спадщини. Особливо символічною стала історія зі справою про скіфське золото. Після окупації Криму росія намагалася привласнити колекцію безцінних артефактів, що перебували на виставці в Нідерландах. Боротьба за ці експонати стала не просто музейною суперечкою – вона стала міжнародним юридичним доказом того, що культура є частиною суверенітету держави. І коли суд ухвалив рішення повернути колекцію Україні, це була перемога не лише права, а й історичної справедливості. Але проблема значно глибша, ніж окремі судові процеси. Викрадення історії – це технологія колонізації, російська імперія століттями діяла за одним принципом: спочатку знищити окрему ідентичність народу, а потім привласнити його культурну спадщину. Саме тому українські літописи називали “русскими”, українських митців – “великорусскими”, а пам’ятки Київської Русі – “колискою російської цивілізації”. Це не випадковість. Це системна стратегія. Коли у світі говорять про Київську Русь як про “спільну спадщину”, кремль отримує можливість легітимізувати свої імперські претензії. Саме тому боротьба за культурну спадщину є частиною національної безпеки. Бо народ, якому забрали історію, легше переконати, що він “ніколи не існував”. Хто має повертати викрадене? Це питання не може залишатися лише сферою діяльності музеїв або окремих ентузіастів. Повернення української культурної спадщини повинно стати державною стратегією. Україні необхідна: - окрема національна програма пошуку й повернення культурних цінностей; - міжнародна юридична група для супроводу реституційних процесів; - цифровий реєстр усіх викрадених або втрачених артефактів; - спеціалізований підрозділ культурної дипломатії; - кримінальне переслідування осіб, причетних до незаконного вивезення пам’яток; - співпраця з ЮНЕСКО, міжнародними аукціонами, музеями та архівами. Потрібно чесно визнати: довоєнна Україна часто поводилася як держава без історичної політики. Ми втрачали архіви, недофінансовували музеї, дозволяли руйнувати пам’ятки, не створювали належного контролю за культурними цінностями. І цим користувалася росія. Культура – це теж фронт. Сьогодні вже очевидно: війна точиться не лише за території. Вона точиться за право бути суб’єктом історії. Якщо українська молодь не знатиме власних героїв, власної науки, власної культури – чужа пропаганда завжди заповнить цю порожнечу. Саме тому кремль десятиліттями фінансував українофобські наративи, висміював українську мову, применшував роль української культури та нав’язував комплекс меншовартості. Українцям роками намагалися нав’язати думку, що “все велике створювалося не нами”. Це була психологічна окупація. Тому сьогодні недостатньо лише відбити території. Потрібно повернути українцям відчуття власної цивілізаційної цінності. Чи вирішить проблему завезення дешевої робочої сили? Держава, яка замість розвитку власного людського потенціалу робить ставку винятково на імпорт дешевої праці, ризикує втратити стратегічне бачення майбутнього. Жодні заробітчани не сформують українську гуманітарну політику, не відродять українську історичну пам’ять, не створять український культурний продукт. Націю формують не лише економічні показники. Її формують: - культура; - освіта; - історична пам’ять; - наука; - власний інформаційний простір; - національна гідність. Саме тому Україна повинна інвестувати не лише у відбудову міст, а й у відбудову української ідентичності. Самодостатність починається з поваги до себе. Сильна держава – це не та, яка лише просить допомоги у світу. Сильна держава – це та, яка здатна створювати власний сенс, власний продукт, власну культуру й захищати власну історію. Україна має всі підстави бути саме такою державою. Ми є нацією з тисячолітньою історією, потужною культурною спадщиною, унікальною мовою, глибокою науковою та мистецькою традицією. Але все це потребує не декларацій, а системної державної політики. Повернення викрадених артефактів – це не питання музейних експонатів. Це питання повернення українцям самих себе. Бо народ, який не захищає свою пам’ять, ризикує втратити майбутнє. МИКОЛА ТИМОШИК ПЕРЕДПЛАТА—2026 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 3 міс. — 213 грн. 6 міс. — 426 грн. Будьмо, друзі, разом!
Спадщина · “Був тим творцем і співцем, який прагнув дати українським людям волю”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Моцарт духовної музики”

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото з відкритих джерел Так назвав Артемія Веделя (Ведельського) знаменитий Дмитро Бортнянський. Нещодавно в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” величаво звучала музика і спів цього видатного національного Композитора у виконанні високопрофесійних хорових капел “Почайна” (Києво-Могилянка) і “Дніпро” (Шевченківський Університет). Майстер “золотого віку” української музики, надиханий музами та культурою рідного народу ратував скасувати губернаторські посади, установити віче, ліквідувати кріпацтво. Саме такий зміст листа надійшов царю павлу І від молодого київського композитора Веделя. Вердикт недоумкуватого царя був спішним і жорстоким. Лист цей негайно був спалений, а царським указом було велено утримувати Артема Веделя в будинку для божевільних, “не давати йому ні пера, ні паперу, ні чорнила”. “Це смертний вирок!” – із сумом сказав його побратим Петро Турчанінов, коли дізнався про витівку павла І. Справді, у цій божевільні Ведель і завершив свій земний шлях у 41-річному віці, відобразивши своєю життєтворчістю всю трагіку тогочасної епохи, коли відбувалися процеси жорстокого уярмлення українського народу, єдиною легальною місією якого мало бути служіння лише московії. Своєрідний символ долі української “бездержавної” культури. Адже всі ті, хто у будьякий спосіб чинив супротив, ставав жертвою колоністів. 18 травня в Інституті журналістики Шевченківського університету на заходах, приурочених ушануванню жертв кремлівських геноцидів, згадав у цьому контексті сюжет із “Ротонди душогубців” Тодося Осмачки. Там відтворено практику “вирішення” українського питання напередодні Великого Людомору 1932–1933 років сталіним, молотовим, єжовим. Головний чекіст доповідав, що знищено 114 тис. 21 душу активних і свідомих українців, при цьому “ні одна душа із комуністичних сил не згинула…” Жоден українець не був арештований (убитий!), лише деякі були ізольовані (в психлікарні), щоби відійшли від життєвої ролі “люди думки”. Нічого не змінилося з часів Веделя, якого царі запроторили в божевільню, щоби позбавитись небезпечного “володаря думки”. Сергій Плачинда описував ці трагічні й водночас величні істо+ ричні сюжети в “Неопалимій ку+ пині”, яка в 1970–1971 роках удвох частинах була видана в Ка+ наді та заборонена в тодішній ра+ дянській Україні. Пригадується, як книга “зачитувалася” студен+ тами, оскільки була ковтком сві+ жого повітря в ті репресивні ча+ си. Моє знайомство з Веделем відбулося також саме завдяки цій знаковій праці Плачинди, дарованій моїм учителем історії Володимиром Гарбузом. Ці літе+ ратурно-історичні розвідки про Роксолану, Галшку Гулевичівну, М. Березовського, Д. Бортнян+ ського, А. Веделя… формували в ті смутні часи почуття націо+ нальної гордості, оберігаючи ще не до кінця витолочену ук+ раїнську ідентичність. Глибоке почуття народності, світоглядно зрощене у Веделі, сотворило його як духовного митця і вірного християнина. Як і його старший побратим по духу Г. Сковорода, часто “гомонів” з людьми, грав на скрипці на хрестинах чи весіллі, співав у церкві, записував пісні, відвідував родинні свята, чаруючи людей своєю вченістю, артистичним талантом, приязню і добром. Був тим творцем і співцем, який прагнув дати українським людям волю, осуджуючи царських генералів, фарисейство церковних служителів, покріпачення, вважаючи, що треба жити законами Божими, “віддаючи кесареві кесареве, Богові Богове”. І був у цьому правий, адже тодішні губернатори на кшталт “єропкіних” навіть про університет та науки висловлювалися як вандали: “Сіє завєдєніє (університет) добре було б підпалити, та немає указу”. Тонка, високо освічена натура Веделя болісно сприймала подібну наругу над освітою, наукою, культурою, чинену царськими намісниками. Постійно мучився тим, “чому мистецтвом керують солдафони?” Чому “губернатори єропкіни” заставляють співати зазвичай дуже голосно і в “один голос”. Ведель, вихований на багатогамному партесному співі, доводячи виконавську майстерність хорів до найвищої досконалости, реагував на дикунство таких наказів дуже болісно, нагадуючи, що “в один голос” співають тільки п’яниці, що притаманне московитам. Тому, призначений за свій талант керівником московської капели, він формував свій колектив повністю з українців, яких збирав по селах України звідусіль, в тому числі з Могилянської академії, чотири випускники якої (разом із талановитим П. Турчаніновим) приєдналися до знаменитого Веделівського хору. Тут замість “солдатушкі, браво-рєбятушкі” він став виконувати всупереч держимордному начальству “Засвіт встали козаченьки…” Найбільше молодий Артемій самокарався тим, що змушений із хором проспівати цариці “Многая літа”, оскільки вона “нівечить наших людей, весь народ, а я співав…”. Тому повсюди, де тільки можна, ніби спокутуючи цей гріх, закладав у репертуар українську пісню, старався виконувати ті пісні, які пам’ятав, записував серед українських людей, земляків, “од матері, батька, хрещених своїх, сусідів”, бо саме вони краяли його серце. І хоча всі його відомі твори (понад 80) були духовними, проте Ведель закладав у їхній зміст, мелодику осмислену світськість, в них відчувався непогамований протест проти імперськості, тих сил, що закріпачували народну душу. Він пам’ятав батькову настанову – “не повзай перед царями, не забувай, що ти козачого роду”. Тож, не воліючи більше служити генералу леванідову, який жорстоко душив усе українське, Артемій на знак протесту пішов у монастир Києво-Печерської Лаври, куди “не досягала влада”. Там він одразу ж написав пісню-памфлет “Множества, содіянних тобою, окаянний”, заклавши ненависть і прокляття дияволові, іродові, під образом якого ховався сам генерал леванідов. Владоможці не терпіли Артемія за його народність, українськість. Якось лебединський писар напише донос київському губернатору кречетнікову, що той, мандруючи Україною, буваючи на весіллях, хрестинах, у храмах та в оселях людських зі своєю скрипкою, ручкою, папером, каламарем і чорнилом, “усердно записує малоросійські пісні, котрі є крамольними і зело дерзкими”. Ікара за це була миттєвою. І хоча Ведель писав тільки духовну музику (жодного світського твору), але його церковні кантати несли в собі українську народно-пісенну мелодику, відкриваючи пісенну українську красу. Його талант піснетворця і співака ставав широко відомим, Запросити його в церкву чи до багатих вельмож було достатньо престижним для останніх. Одначе в Києві на Щекавиці, у магістратурі він давав хорові концерти саме для народу. Стверджував кожному, навіть генерал-губернаторам, що “українські пісні – найбожественніші в світі”, які дуже багаті й різноманітні за мелодикою. Насправді, царські сатрапи боялися народних пісень, оскільки багато із них містили в собі страшний для них козацький дух і звитягу. Тому цензурували і допускали тільки “божественні”, щоби народ не захотів знову Козацької України та Січі Запорозької. Проте він не тільки писав музику, а й створював унікальні, до того ще не бачені хори, знаходячи, як описував Плачинда, талановитих співаків на Куренівці, Пріорці, Вишгороді, Віті Поштовій, Броварах… Тисячні натовпи збиралися на концерти народного хору Веделя, в якому співав і прекрасний тенор, майбутній знаний співак, композитор і диригент Петро Турчанінов. У всіх пісенних творах, зокрема релігійного спрямування, відчувався український народний дух. Одначе в концертному репертуарі Веделя були глибоко народні історичні думи і пісні, які нагадували людям про їхню минувшину, звитяжну героїку, прекрасні культурні етнотрадиції. Сам концерт часто розпочинався з творів славетного козацького пісняра Климовського в обробці Веделя. Виконання хором (з відомих причин названого “хором генерала Леванідова”), який користувалися великою популярністю, таких народних пісень як: “Повій вітре з України”, “Їхав козак за Дунай”, “Од Києва до Лубен”, “Ой, на горі та й женці жнуть”, “Ой, п’є Байда”, а також власних – “Тайно, тайно образую”, “Призри, призри…” та багато інших, засвідчували, що молодий композитор закоханий у національний пісенний мелос. Оця яскраво виражена світоглядно-мистецька риса народності є стрижневою в його творчості, якісно відмінно відрізняючись від талановитої творчості Д. Бортнянського, М. Березовського, які, на відміну від Веделя, опиралися значною мірою на високу класику європейського музичного мистецтва. Він, будучи вірним сином рідної землі, творив передусім на глибокому українському “культурному чорноземі”, часто незайманому, забутому та витолоченому чужинцями, а в багатьох випадках і забороненому. Його вірний друг Петро Турчанінов задля визволення Веделя з божевільні наважився написати прохання неймовірно розгніваному царю. Однак Петра позбавили посади регента хору, а всі нотні зошити, музичні твори Веделя, знайдені під час арешту, було спалено. Такою страшною видавалася московським царям і царятам українська національна культура, яку нищили разом з її творцями. Вони намагалися остаточно знищити навіть пам’ять про блискучий музичний талант славного Веделя, що в ті безпросвітні часи уярмлення московитами українського народу, звертаючись до Господа, будив людей високою духовною музою, закликаючи: “Помилуй мя Господи, Отступіте-от мене! Всі ділающії беззаконіє!” (Концерт VІ). Цими відступниками і беззаконниками Артемій завжди вважав московитів, царів та їхніх псарів. А ще він як людина духовна і пророча бачив глибинну причинність цього зла, яке руйнувало не тільки Запорізьку Січ, але й душу рідного народу. Бо Народ для захисту своєї ідентичності, духовності мусить мати священний оберіг – власну Державу. У концерті (ХІ) Веделя співаються пророчі слова: “Господи Боже наш… / Даждь державу от-року твоєму. І спаси сина…” Саме в такому мистецькому, громадянському і патріотичному ключі відбувався концерт-дійство “Зустріч з Артемієм Веделем”, наповнений духовними сенсами і любов’ю до рідної землі – України. Він високим штилем звучав від Веделя прекрасними хоровими капелами “Почайна” та “Дніпро”. Звучав і для Веделя – видатного сина України. Справедливо, що це святошне дійство проходило в Києво- Могилянській Академії, де навчався і зрощувався видатний національний композитор і мистець, цей просвітник і будитель народного духу. Природно, що саме в такій чуттєвій атмосфері розпочався збір підписів під зверненням до Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія – Предстоятеля Православної Церкви України для канонізації зарахування до лику Святих Артемія Веделя. І це є правдивим кроком, адже цього видатного духовного просвітителя, який був забороненим російською цензурою, ще на зламі XIX–XX ст., повертав ще зовсім тоді молодий Олександр Кошиць, даючи вперше концерти академічного хору з творів композитора Артемія Веделя, зазначивши: “Я поставив собі завдання воскресити в Академії нашого Великого Веделя, академічного вихованця. Вся його творчість обґрунтована на українських мелодіях…” Пізніше, ставши разом із Кирилом Стеценком за часів Директорії УНР співорганізатором Української республіканської капели, відбувши за дорученням Симона Петлюри у концертову подорож Європою й Америкою, прославляв українську культуру і Веделя у світі. Не менш значущим і промовистим є факт повернення Веделя визначним діячем національно-визвольного руху, командувачем Українською Повстанською Армією Василем Куком, який після амністії 1967 року відшукав безсмертні твори Веделя у московському військовому музеї. А на початку 70-х великий український композитор розпочав нове “ходіння в народ” (підпільно) завдяки і “Неопалимій купині” Сергія Плачинди. Ця хода – безупинна і ніким не може бути погамованою. Нині цю велику гуманістичну і патріотичну місію здійснюють наші сучасники. Серед перших – хоровий диригент, народний артист України Олександр Жигун. Великий сподвижник, митець і творець, натхненний святою ідеєю – берегти Національну Пам’ять і Українську Культуру. Сьогодні він “прамцує” до людей з Артемієм Веделем. Шана і дяка за ці священні обереги Олександру Жигуну і його талановитій капелі “Почайна”, за відродження високого духу Веделівських незамулених джерел! Миттєвості концерту-дійства “Зустріч з Артемієм Веделем” в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА
Інформаційний простір · “Сторічний ветеран Другої світової війни Іван Клименко регулярно допомагає Збройним Силам України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вили, що документ може суттєво звузити права людини та суперечить європейському курсу України. Напередодні петиція із закликом не ухвалювати законопроєкт набрала понад 25 тисяч голосів менш ніж за добу, а до завершення збору підписів – майже 29 тисяч. Під час протестів лунали такі вигуки: Ганьба! Бунтуй, кохай, права не віддавай! Навіщо мені система, що працює проти мене. Цивільний кодекс – крок назад, не допустимо відкат. Українська земля – не для дерибану! Дві активістки в масках Стефанчука виписують усім охочим “Сертифікат доброзвичайності”, журналістка Speka також отримала його. У Краматорську через наближення лінії фронту демонтують пам’ятники та скульптурні композиції, щоб перевезти їх у безпечніше місце за межами Донецької області. Демонтували, зокрема, пам’ятник Тарасу Шевченку і барельєф Василя Стуса. Про це повідомив начальник управління з питань інформаційної політики Краматорської міської військової адміністрації Ігор Єськов у коментарі Суспільне Донбас. За його словами, за тиждень у місті демонтували три пам’ятники та дві скульптурні композиції. Їх планують евакуювати до безпечнішого регіону України. Національний банк України увів в обіг дві нові пам’ятні монети: “Розстріляне відродження. Іван Падалка” та “Розстріляне відродження. Майк Йогансен”, що продовжує серію, покликану зберігати пам’ять про діячів української культури. Про це повідомила пресслужба НБУ. 13 травня у Національному музеї “Київська картинна галерея” розпочала роботу експозиція “Ілля Рєпін. Реаліст і мрійник”. Проєкт об’єднав фонди трьох провідних національних музеїв, аби представити творчість художника через призму його зв’язків з Україною та ролі у формуванні національних історичних образів. Про це повідомляє видання ZN,UA. Делегація США на чолі з президентом Дональдом Трампом влаштувала очищення перед вильотом із Китаю. Співробітники Білого дому викинули у смітник усі китайські ґаджети та перепустки з міркувань безпеки. Про це повідомила журналістка New York Post Емілі Гудін, пише ТСН. Такі заходи пояснюються підвищеною обережністю через репутацію Китаю як однієї з провідних держав у сфері кібершпигунства. Це мало унеможливити потрапляння на борт будьяких пристроїв стеження, які могли б становити загрозу для конфіденційної чи секретної інформації після повернення делегації до США. Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Сторічний ветеран Другої світової війни Іван Клименко регулярно допомагає Збройним Силам України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Загроза з боку Білорусі нікуди не зникла. Цими днями путін намагається переконати самопроголошеного президента лукашенка вступити у війну з Україною. Про це йдеться на сайті 24 каналу. Своєю чергою на тлі тривожних новин військові переконують, що кордон України з Білоруссю надійно захищений. Там звели справжню неприступну фортецю, повідомляє Оперативне командування “Захід”. Міністр оборони Великої Британії Джон Гілі на тлі масованого обстрілу українських міст збоку російської армії доручив прискорити постачання Україні британських систем ППО. “Протягом останніх 24 годин (13–14 травня. – Ред.) відбулися шокуючі російські дронові атаки по Україні. Я доручив якнайбільше прискорити постачання британських систем протиповітряної оборони та систем протидії безпілотникам. Ми солідарні з Україною перед лицем агресії Путіна. Наші думки з українськими родинами”, – написав він у соцмережі Х. Посол Європейського Союзу в Україні Катаріна Матернова після нічної атаки Росії написала у соцмережі Х: “Наймасштабніша комбінована атака Росії по Україні за 24 години. Учора – 753 дрони під час денного удару. Уночі – 56 ракет і 675 дронів. Багато загиблих, десятки поранених. Усі – мирні жителі, які спали у своїх домівках. Світе, не відвертайся!” Російські війська продовжують масовані атаки на Одеську область, завдаючи ударів безпілотниками і ракетами по цивільній інфраструктурі регіону. Основними цілями залишаються житлові квартали, адміністративні будівлі та портова інфраструктура. Ці удари носять відверто терористичний характер. Росія і далі продовжуватиме подібну тактику терору проти цивільного населення України. На цьому 16 травня в ефірі телеканалу FREEДОМ акцентував речник Української добровольчої армії (УДА) Сергій Братчук, коментуючи російські атаки на Одеський регіон. Китаю, росії та США не подобається єдиний Європейський Союз. Ці держави хочуть розвалити ЄС, адже Європа набагато сильніша, коли тримається разом, пише Politico з посиланням на слова голови європейської дипломатії Каї Каллас. Вона наголосила, що адміністрація Дональда Трампа не любить єдиний Європейський Союз, оскільки ЄС є геополітичною силою, з якою Вашингтону доводиться конкурувати. Дипломатка додала, що риторика на кшталт “мої стосунки з вами чудові, але мені не подобається Європейський Союз” є частиною стратегії “розділяй і володарюй”. За інформацією видання “Слово і діло”, в травні українські супермаркети вже зафіксували нове зростання цін на хліб. Вартість окремих видів перевищила 50 гривень за буханець. Виробники пояснюють подорожчання зростанням витрат на електроенергію, пальне та добрива. Експерти прогнозують, що до кінця 2026 року хліб та інші базові продукти можуть подорожчати ще на 20-25% порівняно з минулим роком. Водночас різкого стрибка цін найближчим часом не прогнозують через стабільні запаси зерна та відсутність серйозних проблем із посівами. За даними Євростату, Україна має найнижчий гарантований рівень оплати праці серед усіх європейських країн. Навіть Молдова, Албанія чи Північна Македонія забезпечують працівникам вищі стартові доходи. Тим часом, на тлі того, що у Німеччині мінімальна зарплата перевищує 2300 євро, а в Люксембурзі сягає понад 2700 євро, українські 173 євро виглядають символічними, повідомляє медіа Oboz.ua. “Єрмаку повідомили про підозру у відмиванні коштів! Ми сім років бачили, як Єрмак грабує країну разом із Зеленським та своїми друзями. Під час війни вони продовжили це робити, що є мародерством. Всіх, хто про це говорив, вони посадили до в’язниць або свідомо знищили на фронті... За весь цей серіал страшну ціну платимо ми – життями, територіями, надрами. Якщо українці не стануть господарями в Україні – ми можемо втратити майбутнє”, – цитує Романа Червінського, колишнього співробітника ГУР МО, полковника – газета “Сільські вісті” (№20, 14.05.2026). Журналіст Сергій Руденко у своєму блозі на сайті телеканалу “Еспресо” зазначає, що історія Андрія Єрмака з ворожкою Веронікою Анікієвич не поодинока як в українській, так і світовій політиці. До нього на шаманів і старців орієнтувалися Віктор Янукович і Володимир Путін. На астрологів – Франсуа Міттеран, Рональд Рейган, Рудольф Гесс, на мага – Генріх Гіммлер, на політичного авантюриста – Микола II і його дружина Олександра. Сергій Руденко, зокрема, пише: “За словами прокурорки САП Валентини Гребенюк, 54-річний Андрій Єрмак під час ухвалення кадрових рішень звертався до жінки, яка в його телефоні була записана як “Вероніка Феншуй Офіс”. Це 51-річна мешканка Києва Вероніка Анікієвич, яка називає себе консультанткою з астрології. Він надсилав їй дані з датами народження кандидатів і просив поради. Як стверджує прокурорка, Єрмак звертався до ворожки щодо призначень колишньої генпрокурорки Ірини Венедіктової та прем’єр-міністра”. Колишній тренер футбольної збірної України Сергій Ребров вніс заставу у 30 мільйонів гривень для колишнього чиновника Андрія Єрмака, якого підозрюють у корупції. Цей вчинок викликав гучний резонанс та критику у соціальних мережах, де користувачі обурені такою демонстрацією “пацанської солідарності”, – повідомляє 24 канал. Українці не стримують емоцій у коментарях, згадуючи Реброву його минулі невдачі з національною командою та висловлювання. Окремим приводом для люті став той факт, що мільйонні суми витрачаються на порятунок підозрюваних у корупції, тоді як уся країна щодня збирає по гривні на потреби Збройних Сил України. Сторічний ветеран Другої світової війни Іван Клименко з міста Новоукраїнка Кіровоградської області регулярно допомагає Збройним Силам України. З 2014 року він щомісяця перераховує частину своєї пенсії на потреби армії, а його внески становлять від 500 до 1000 гривень. Про це йдеться в матеріалі “Суспільного”. З російського полону повернувся Дмитро Паскалов – чоловік маріупольської поетеси, письменниці та громадської діячки Оксани Стоміної. Бійця 12-ї бригади спеціального призначення НГУ “Азов” Дмитра Паскалова обміняли 15 травня. “Так! Недарма я пару днів тому купила чоловікові домашні капці! Ура! Фото Олександра Савицького Дзвонив щойно! Дякую вам всім, що були зі мною й підтримували весь цей час!” – написала Оксана Стоміна в соціальних мережах. Захисник перебував у неволі з травня 2022 року, куди потрапив після виходу із заводу “Азовсталь”. Герой України, полковник ЗСУ віднедавна у відставці Дмитро Кащенко в інтерв’ю Ra- dio NV розповів про причини, чому пішов у відставку під час активної фази повномасштабного російського вторгнення. “Причина основного звільнення – це перехід, мабуть, Збройних Сил України (після звільнення з посади головнокомандувача Валерія Залужного і призначення нинішнього головнокомандувача Олександра Станіславовича Сирського) до тоталітаризму, до авторитарності. До авторитарного стилю управління, який не приймає будь-яких компромісних рішень, якихось альтернативних думок не сприймає. І будь-які альтернативні думки сприймаються ворожо, і тебе починають сприймати, звісно, як ворога. Тому, маючи підстави для звільнення і не маючи бажання брати участі втому, що відбувається, прийняв рішення звільнитися”, – цитує Героя України Дмитра Кащенка видання Цензор.Нет. 17 травня у Києві в Маріїнському парку відбулася масштабна акція протесту проти законопроєкту №15150 про новий Цивільний кодекс України. Видання Speka повідомляє: на акцію зібралися близько тисячі людей. Протестувальники зая-
Молода країна · “Молодь не сприймає мову як музейний експонат. Це живий інструмент, що потребує щоденної праці”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Слово у душі – душа у слові”

Анатолій ЗАГНІТКО Учасники ХІ Відкритого міжрегіонального конкурсу “Слово у душі – душа у слові” засвідчили високий рівень творчої зрілости, емоційної чутливости та глибокого осмислення сучасних суспільних і духовних питань. У роботах молодих авторів органічно поєдналися патріотизм, пам’ять про війну, любов до України й природи, філософські роздуми про людину, самотність, добро, дружбу та внутрішню свободу. Особливо помітною є увага учасників до художньої образности, символізму та психологізму, а також прагнення експериментувати з жанрами – від поетичної мініатюри й новели до фантастики, фанфіку, кінопітчу та сценарію. Конкурс засвідчив, що сучасна учнівська й студентська молодь не лише володіє творчим потенціалом, а й здатна через художнє слово тонко реагувати на виклики часу та формувати власне бачення майбутнього української культури. До складу журі конкурсу увійшли науковці й літературознавці з України, Польщі та Сербії, що надало конкурсу не лише міжрегіонального, а й міжнародного академічного виміру. Ось уже одинадцятий рік конкурс “Слово у душі – душа у слові” об’єднує творчу учнівську та студентську молодь із різних регіонів України. Цьогоріч серед учасників були представники Донеччини, Вінниччини, Луганщини, Львівщини, Харківщини, Херсонщини та Києва. Конкурс проводить Донецький національний університет імені Василя Стуса спільно з освітніми й науковими партнерами Донеччини та Вінниччини, зокрема за підтримки департаментів освіти та Малої академії наук Донецької області. В умовах війни та вимушеного переміщення для ДонНУ імені Василя Стуса такий конкурс став не лише літературною платформою, а й простором культурної тяглости, де молоді автори можуть говорити про власний досвід, пам’ять і майбутнє української культури.Цьогорічний творчий конкурс об’єднав молоді голоси навколо теми, яка в умовах сьогодення перестала бути лише лінгвістичною – теми української мови як ідентичности, пам’яті та духовного захисту. Перечитуючи роботи учасників, легко помітити трансформацію сприйняття рідного слова від “щасливої випадковости” народження до свідомого громадянського вибору. На згадку приходять глибокі творчі рядки Павла Мовчана: “Пильнуй всякчасно браму вуст, бо слух піщаний слів неситий”, бо справді слово обростає усім тим, що його вивершує, з опертям на національну пам’ять, культуру, традиції. Більшість авторів есе розпочинають свої роздуми з того, що мова – це те, що особистість отримує без вибору, подібно до кольору очей. Проте визначальною темою стає момент перетворення цього спадку на власний здобуток. Так, Юрій Прокопенко (м. Львів) в есе “Моя мовна історія: від спадку до вибору” влучно резюмує: “Мова приходить до нас раніше, ніж ми встигаємо запитати, чи згодні її прийняти. І все ж, настає день, коли спадок перестає бути лише спадком і стає вибором – свідомим, продуманим”. Для багатьох такий вибір став гострішим через війну та вимушену еміграцію. Анастасія Гаращенко (Луганська область), перебуваючи за кордоном, пише про мову як про нитку, що з’єднує її з родовим корінням: “Я свідомо вибираю українську! Хочу, щоб голос мого народу звучав у віках... Поки ЗСУ виборює перемогу на фронті, ми в тилу повинні вести свою боротьбу”. Мова як простір безпеки та “перенос+ ний дім”. Цікавим є метафоричне бачення мови як житла. У роботі Юрія Сорокіна (Донецька область) “Мова як дім: де живе моя душа” вибудований образ мови-фор+ теці, яку неможливо зруйнувати: “Цей дім неможливо зруйнувати, доки ми продовжу+ ємо в ньому „жити“ – розмовляти, писа+ ти, мріяти. Цей дім – територія нашої свободи”. Ця думка перегукується з есе Анастасії Задорожної (Донецька область), яка називає мову “духовним щитом і жи+ вим маніфестом свободи”. Паролі самоідентифікації. Автори час+ то звертаються до теми “мовних паролів”, які об’єднують націю. Слово “паляниця” згадується майже в кожній другій роботі як символ боротьби. Надія Тендітна роз+ думує над унікальністю цього явища: “Чи існує ще таке слово в інших мовах, яке од+ ночасно б „живило“ всіх, хто нею розмов+ ляє, і було смертним вироком для загарбни+ ків?”. Цей чуттєвий аспект – смак, колір і запах слова – найбільш яскраво розкри+ ває Аліна Молодик (Донецька область) у роботі “Мова мого серця”. Для неї україн+ ські літери мають обличчя та історію: “Унікальна буква „ї“ схожа на двох друзів, що ніколи не розлучаються... А „ґ“ нагадує мені кумедний цвяшок, на який мій дідусь вішає свій картуз”. Мова – це дія. Головний висновок, який можна зробити після прочитання конкурсних робіт: молодь не сприймає мову як музейний експонат. Це живий інструмент, що потребує щоденної праці. Як підсумовує Анастасія Задорожна: “Мова тримає світ лише тоді, коли ми ра+ зом тримаємося за неї. Її сила безпосеред+ ньо залежить від нашого щоденного вибо+ ру”. Міркування учасників конкурсу до+ водять, що сучасне покоління сприймає українську мову не лише як “милозвуч+ ну” чи “солов’їну”, а передусім як “гос+ тру, як сталь” зброю, що здатна захистити правду та забезпечити майбутнє нації. Молодіжна проза: між щирістю, пошу+ ком і справжньою літературою. Цьогорічна добірка робіт у номінації “проза” вияви+ лася несподівано різною за настроєм, стилем і рівнем. Тут поруч існують тексти, написані щиро й просто, і твори, які вже впевнено наближаються до сучасної літе+ ратури. І найцікавіше – читач ніби прохо+ дить разом з авторами шлях від перших спроб до справжнього художнього мис+ лення. Коли проза починається з простоти. Подані на конкурс твори охоплюють ши+ рокий спектр тем – від осмислення при+ роди, людських почуттів і дитячого сві+ тосприйняття до історичної пам’яті, вій+ ни, морального вибору й національної ідентичности. Значна частина робіт ви+ різняється образністю мови, емоційною щирістю та прагненням авторів осмисли+ ти сучасні й вічні проблеми через худож+ нє слово. Одним із провідних напрямів стала тема природи як джерела гармонії, духовного очищення та філософського осмислення життя. У мініатюрі “Осінні замальовки” авторка Надія Тендітна (Донецька область) персоніфікує осінь, створюючи яскравий художній образ: “Вже дихає в потилицю стара баба-перекупка Осінь…”. Через багату палітру кольорів, музичні й живописні асоціації авторка осмислює проблему швидкоплинности часу та невідворотності змін у природі й людському житті. Подібний мотив простежується й у мініатюрі “Літня спека”, де природа постає виснаженою від спеки: “– Пити! – ледь чутно шелестять листям берези та клени”. Тут авторка акцентує увагу на вразливості довкілля та залежности всього живого від природної рівноваги. Тему єдности людини й природи продовжує твір Олександра Сандича “Природа України очима мандрівника” (Вінницька область). Автор наголошує на духовній цінності природи: “Я зрозумів, що природа України – це не просто краєвиди, а жива частина нашого життя”. У творі звертається до теми екологічної свідомости й відповідальности людини за збереження природної краси. Особливе місце серед конкурсних робіт посідають твори про внутрішній світ людини, самотність, пошук сенсу життя та емоційні переживання. У поезіях Анастасії Козак з Вінниччини (“Душа”, “Погляди”, “Зірка”, “Роздуми”) звучать мотиви тривоги, самопізнання та емоційної вразливости. Так, у вірші “Роздуми” авторка пише: “Роздуми убивають надійно та поволі”, наголошуючи на психологічному тиску внутрішніх переживань. У творі “Погляди” піднімається проблема відчуження між людьми та потреби у щирості: “Кожному – свій всесвіт і свій шлях”. Частина робіт спрямована на осмислення дитинства, дружби та людяності. У творі Аліни Конопелько (Вінниччина) “Мій песик” розкривається тема відданости й відповідальности: “Він для мене справжній і вірний друг, який навчив мене бути уважною, доброю і вдячною” . Подібна теплота й гумор властиві великій прозовій роботі “Незвичайні пригоди звичайного кота” Надії Тендітної, де через образ кота Муркота авторка створює сатирично-доброзичливий погляд на людські звички й стосунки. Водночас твір наголошує на взаєморозумінні між людьми й тваринами, а також тему дружби й свободи. Окремий напрям конкурсних робіт – історична пам’ять, війна та національна самосвідомість. У художній новелі Тетяни Кушнір (Вінниччина) “Де верба хилиться низько” образ верби стає символом України та незламности народу: “Вони терплять бурю, Олексо, але не ламаються, як і ми, українці”. Твір присвячений пам’яті полеглих Героїв України й акцентує увагу на болісній темі втрат, історичної пам’яті та патріотизму. Проблеми морального вибору, революції та історичних потрясінь порушено в сценарії проморолика “Історія одного замаху” та кінопітчі “Старший боярин”, які підготовлені Юрієм Прокопенком (Львівщина). У сценарії за мотивами твору Гната Михайличенка звучить питання: “Мораль чи революція? Вірність собі чи обов’язок перед ідеєю?” . Це підкреслює складність людського вибору в умовах суспільних потрясінь. У кінопітчі “Старший боярин” автор звертається до теми фатального кохання, духовної кризи та історичних змін: “…кохання стає єдиним якорем у світі, що стрімко котиться в безодню війни та революції”. Коли з’являється історія та фантасти+ ка. Фантастичні та пригодницькі твори також посідають важливе місце серед конкурсних робіт. У творі Івана Стрельчу+ ка (Вінниччина) “Місто, що будується вічно” наголошується питання самотнос+ ти, пам’яті та пошуку сенсу існування. Ге+ рой прагне створити світ для доньки на+ віть у порожнечі небуття: “Ми будемо жи+ ти у місті, яке я побудую для неї”. Нато+ мість у фанфіку Дар’ї Приходько (Донеч+ чина) “Лобо” через образ вовка-ватажка піднімаються теми сили, лідерства й від+ повідальности: “Лобо утвердив свою владу через інтелект”, бо “Він навчив вовків роз+ різняти пастки, обходити капкани… Його зграя стала елітою дикого світу”. Сатира, гумор і жива мова. Сатирично-філософський напрям представлений твором Надії Тендітної “Чи є місце для самого дракона?”, у якому через казковий сюжет висміюються жадоба влади, бю+ рократія та абсурдність соціальних по+ рядків. Репліка героя “Позіхнув на людях – плати штраф, розвів дома мух – плати штраф” виявляє гротескність нових “правил” і водночас відсилає до сучасних суспільних проблем. Коли текст стає метафорою. Найсиль+ ніші роботи виходять за межі буквально+ го. Вони починають говорити не лише про події, а про сенси. У творі про драко+ на Надії Тендітної фінальна думка зву+ чить як вирок і як застереження водночас: “– Стережіться не тих драконів, які вилу+ пилися з яйця, а тих, які народилися у ва+ ших душах”, такі рядки запам’ятовуються. Усі тексти дуже різні, але їх об’єднує одна річ – щирість. Вона є і в простих описах, і в складних символічних історіях. Різниця лише в тому, що одні автори говорять прямо, інші вже створюють образи і підтексти. І саме цей перехід від “сказати” до “показати” є основним кроком до справжньої літератури. Тема війни в конкурсних роботах присутня, але розкрита не прямо, а через емоційні образи, символи та внутрішні стани персонажів. Найяскравіше це відчутно у творі про “срібну зірку”, де війна не описується як подія, а проживається як втрата і самотність. Тут зруйнований світ передається через лаконічні, але сильні формули на кшталт: “поки я тут – це дім” і “я – надія”, а фінальна думка “надія не має ваги” перетворює особисту трагедію на універсальний досвід. Війна в цьому тексті – це не фронт і не зброя, а стан, у якому навіть найменша надія стає єдиною опорою. Інший вимір війни бачимо у творі з виразною патріотичною інтонацією, де образ героя пов’язаний із пам’яттю та жертвою. Тут уже звучить більш традиційний для української літератури мотив – зв’язок людини із землею, рідним краєм, історією. Проте навіть у такому тексті війна подається узагальнено, без конкретних географічних назв: через символи, як-от верба, що “хилиться”, але не ламається, і через ідею тяглости пам’яті. Це свідчить про прагнення авторів говорити не про окремий епізод, а про спільний досвід покоління. Водночас у більш складних роботах тема війни набуває метафоричного звучання. У творі про місто, яке постійно будується й руйнується, або в історії з драконом, що уособлює зло, закладене в самій людині, війна фактично переноситься у внутрішній простір. Особливо показовою є думка: “Стережіться не тих драконів, які вилупилися з яйця, а тих, які народилися у ваших душах”. У цьому контексті війна постає не лише як зовнішній конфлікт, а як наслідок морального вибору, який робить кожен. Сучасна молода українська поезія дедалі частіше говорить не лише про красу слова, а й про досвід війни, втрати, самотности й пошуку світла посеред історичної темряви. Саме такими є твори, представлені на конкурсі: емоційні, образні, подекуди експериментальні, але водночас глибоко щирі. Так, поезія “Останнє сновиддя” – один із найсильніших текстів
Слово многоцінне · “Українська освіта – це територія спротиву, де гартується нація, здатна зупинити будь-який лінгвоцид”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

завдяки своїй емоційній прямоті. Автор будує твір як внутрішній монолог людини, яка тримається за надію повернення до коханої навіть посеред війни. Уже з перших рядків звучить мотив очікування та відкладеного щастя: “Казав я: потерпи ще день, неділю, місяць, рік, І я побачу твоє обличчя знову”. Однак ліричний сюжет раптово обривається трагічним зламом: “Як тут... застрелили мене. Твій силует – це було лиш сновиддя”. Саме така різка зміна інтонації створює основний художній ефект твору. Війна тут не абстрактна тема, а особиста катастрофа людини, яка не встигає договорити найважливіших слів, що з особливою силою відбито у фіналі: “Мої палкі слова любові Настільки дожидалися тебе, На жаль, будуть вже несказанними ніколи”. Інший зразок поетичного мислення засвідчує збірка Владислава Кривенка (м. Київ) “Життя в римі”, тексти якої побудовані на потужній метафоричності, складному словотворенні та майже музичній організації мови. Уже сама назва збірки натякає на гру між “римою” як формою і “Римом” як символом культури й вічности. Автор активно створює нові слова й образи: “життєрух”, “життєспіх”, “вогнеструм”, “сонцешлях”. У програмному тексті “Життєрух” звучить основна ідея збірки – рух уперед попри страх і втому: “Хочеш шляхом життєвим пройти – Мусиш страх у душі подолати”. Поетика Владислава Кривенка тяжіє до символізму та неоромантизму. У його текстах постійно присутні образи неба, світла, води, космосу, бурі: “Зорі зорям шепочуть на вушко, Тиху мову ведуть про планети”. Водночас у текстах відсутнє відсторонення від сучасної реальности. У деяких творах чітко проступає досвід війни й поколіннєвої тривоги: “Лежу на острові війни – Уже я впав давно на силі Від страхоносної сурми”. Окремо варто відзначити роботу автора зі звуком, адже в багатьох текстах алітерація стає не просто прикрасою, а основою ритму: “Хмуряться хмари хмуравому хмелю...” або “Сивими схилами сходить туман...”. Поезія автора тяжіє до неоромантичної та символістської традиції. У текстах постійно з’являються образи неба, світла, води, космосу, вітру, що створюють ефект “високої” лірики: “Зорі зорям шепочуть на вушко, / Тиху мову ведуть про планети”. Водночас у збірці відчутна реакція на досвід війни та внутрішньої тривоги покоління: “Лежу на острові війни – / Уже я впав давно на силі / Від страхоносної сурми” (“Ловлю губами хмарок хвилі…”). Попри різну стилістику, автори працюють із темами, які сьогодні особливо гостро звучать в українській культурі: пам’ять, любов, втрата, внутрішня стійкість і потреба світла навіть у часи війни, тому тексти виходять за межі Конкурсні роботи засвідчують тематичне й жанрове розмаїття, високий рівень емоційности та прагнення молодих авторів осмислити важливі суспільні й особистісні проблеми. Серед основних тем – любов до природи, людяність, пошук себе, історична пам’ять, патріотизм, моральний вибір, дружба та внутрішня свобода. Більшість авторів активно використовують художню образність, символіку та емоційно насичену мову, що робить твори придатними не лише для конкурсного, а й для широкого медійного висвітлення. Частина робіт – це тексти, які виростають із дуже зрозумілого бажання: поділитися тим, що любиш. Саме так звучить історія про домашнього улюбленця, де авторка з теплом пише: “Він для мене справжній і вірний друг, який навчив мене бути уважною, доброю і вдячною”. Такі тексти не вражають складністю, зате тримаються на емоції, яку неможливо підробити.
Слово многоцінне · “Українська освіта – це територія спротиву, де гартується нація, здатна зупинити будь-який лінгвоцид”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Тріумф української мови над “духовним Чорнобилем” Від “забороненого діалекту” до мови – переможниці лінгвоциду та істинного символу свободи

Микола МАТІЮК, перший директор ЗОШ №1 ім. Олега Ольжича, переможець загальноміського конкурсу “Городянин року – 2014”, просвітянин Бад-Емс, Німеччина. 30 травня 1876 року в цьому затишному німецькому містечку була підписана спроба вбити цілий народ. Емський указ російського імператора став “мовним Чорнобилем”, що мав на десятиліття отруїти коріння української нації. Сьогодні, через 150 років, Україна знову стоїть перед обличчям тієї ж орди, що прагне лінгвоциду та повного знищення нашої ідентичності. Але цього разу ми не чекаємо дозволів. Сила громади проти тиші кабінетів Ініціатива широкомасштабного вшанування 150-річчя боротьби з Емським указом, що зародилася в регіоні Саарланд, Німеччина, належить миколаївцю, який свого часу виборов для своєї школи ім’я Олега Ольжича. Він активно проштовхував її для згуртованої роботи, що виходить за межі однієї федеральної землі. Сьогодні ця ініціатива набуває реальних рис і стає частиною великої роботи українських громадських організацій, створених у багатьох землях Німеччини небайдужими українцями. Так у межах культурно-пам’ятних ініціатив, присвячених українській історичній спадщині, команда із федеральної землі Саарланд від громадської організації “Uk- raineFreundeSaar” готує проведення відкритого культурно-громадського заходу “Erinnerung-Kultur-Picknick” – історикокультурного пікніка пам’яті. Цей захід, що відбудеться 30 травня, покликаний стати простором для єднання, збереження і тріумфу української мови та історичної пам’яті в рамках загальноєвропейських подій на підтримку національної ідентичності України. Саме така низова активність, що згуртувала українців та щирих німецьких друзів, бере на себе місію, яка часто виявляється “не на часі” для багатьох владних кабінетів. Поки офіційні структури зайняті “важливішими справами”, звичайні люди – волонтери та патріоти – доводять: справжня єдність народжується не в наказах “згори”, а в спільній праці. “Разом ми сила!” – це не просто гасло, а щоденна робота українських громад, яка допомагає відстояти Батьківщину й захистити честь нашої мови та стати символічним актом історичної справедливості в Європі. Освіта як бастіон. Досвід Миколаєва Для ініціатора акції боротьба за мову розпочалася не в Німеччині, а в класах миколаївської школи №1. Виборюючи для закладу ім’я видатного поета, вченого та воїна, тодішній директор наголошував: “Освіта – це не просто надання знань, це наш ідеологічний бастіон. Якщо школа не стане фортецею духу, жодні мури не захистять нас від орди”. Сьогодні ці слова, сказані на півдні України, стали пророчими. Кожен виборений український клас, кожне ім’я національного героя на фронтоні школи стало цеглиною утому мурі, об який сьогодні розбиваються імперські зазіхання. Школа Ольжича стала символом того, що українська освіта – це територія спротиву, де гартується нація, здатна зупинити будь-який лінгвоцид. Тяглість незламних Ми знову згадуємо Юрія Бойка- Блохина. П’ятдесят років тому цей достойний українець, справжній лицар-козак із полтавським корінням та миколаївським духом, самотужки кинув виклик системі в Бад- Емсі. Він не чекав вказівки згори. Саме тут, на “будинку з чотирма вежами”, завдяки його неймовірній українській наполегливості було встановлено пам’ятну дошку, що нагадала світові про столітню ганьбу імперського указу. Видатний вчений, справжній “батько” україністики в німецьких університетах, він не лише досліджував мову, а й став її безкомпромісним захисником. Його науковий авторитет визнали далеко за межами Європи: саме Юрій Гаврилович Бойко- Блохин був серед п’яти обраних вчених, чиї свідчення в Конгресі США стали вирішальними для встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні. Постать вченого-патріота світового масштабу, для якого національна честь була вищою за будь-які кордони, сьогодні знаходить своє продовження. Тепер його справу продовжує земляк, нагадуючи світу: у перемоги справді багато батьків, але вона народжується лише там, де панує незламна особиста воля. Слова ініціатора сучасної акції звучать як маніфест: “Бад-Емс колись був місцем підписання вироку нашій мові. 30 травня тут відбудеться акт історичної справедливості. Ми закриваємо цей ганебний історичний рахунок”. Боротьба з лінгвоцидом – це не лише про минуле. Це про майбутнє розмаїтої Європи. Українська мова повертається до європейської родини не як прохач, а як загартована вогнем і заборонами мова великого народу. Мова – це безпека, а не електоральний ресурс Ми звертаємося до міністерств, відомств, академічних установ та органів місцевого самоврядування України: захист ідентичності – це не “гуманітарний додаток”, а стратегічна складова нашої Перемоги над путлерівсько-гундяєвською ордою. Настав час для ділової, самостійної та відповідальної державницької творчості. Ми закликаємо інституції не чекати на вказівки “згори”, а діяти вже зараз: Геть “какая разніца”. Ця отруйна ідеологія має назавжди зникнути з нашого простору. Кожна державна структура повинна усвідомити: українська мова – це не засіб розмежування, а єдиний інструмент консолідації та сили нації. Єднання духовне та інституційне. Українська Церква, як і українська мова, є непохитною складовою нашої непереможності. Тільки в єдності мови, віри та освіти ми вистоїмо як цілісний і здоровий організм. Робота з людьми, а не з “електоратом”. Закликаємо всі органи влади вести живу, щиру роботу з українцями як вдома, так і під тимчасовим прихистком за кордоном. Навчати, підтримувати та надихати, а не просто сухо звітувати про проведені заходи. Досить “витворяння” формальних програм! Нам потрібне справжнє творення нової української дійсності, де мова є непорушним фундаментом національної безпеки. 30 травня в Бад-Емсі ми доведемо: українська мова вистояла в “духовному Чорнобилі” і сьогодні вона веде нас до остаточної Перемоги. Місія в Бад+Емсі. Закриття рахунку Саме в Бад-Емсі ми не просто згадуємо історію. Ми демонструємо єдність українського серця та німецької підтримки. Ми доводимо, що українська мова вистояла в “духовному Чорнобилі” і сьогодні є мовою сили, свободи та європейського майбутнього. Це – перетворення пам’яті про трагедію на живу енергію відродження та спротиву. Мова, яку хотіли поховати, звучатиме над Рейном як гімн свободи. Тирани й укази зникають – Слово Рідної Материнсько- Державної Мови України залишається вічним! Своєю єдністю ми фіксуємо: “мовний Чорнобиль” Емського указу не зміг випалити нашу душу, а “атомний Чорнобиль” не зміг знищити нашу землю. Так само і нині: загарбницька збройна сила російської “болотяної орди” ніколи не здолає волелюбну Україну! Наша акція в Бад-Емсі наприкінці травня 2026 року стане логічним завершенням 150-річного циклу боротьби. Факти засвідчують: рідна українська мова зламала хребет лінгвоциду і нині впевнено веде нас до беззаперечної Перемоги! Переконаний, що український народ, об’єднаний навколо героїчних воїнів-захисників, наділений Богом найкращою Мовою. Вона вже дала переможну відповідь узурпаторам минулого і є запорукою нашого духовного тріумфу в єдиній сім’ї європейських мов. Ми зобов’язані вистояти у борні зі споконвічним московитським ворогом і ми переможемо! Слава нашим воїнам! Вічна пам’ять полеглим за Вітчизну! Боже, бережи Україну!
Героям Слава! · “Лише такі люди-титани можуть зробити нашу націю іншою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Тепер він синім небом став для нас”

Діана ГОВЕРА, членкиня Ради ІФМОВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, лавреатка премії ім. Марійки Підгірянки, м. Івано-Франківськ Він не пішов – він завжди з нами, У класах, у думках, у кожнім дні. Він в батькових очах, у серці мами, В морозних ранках, в квітах, у весні. Під стягом майорить його звитяга, Тепер він синім небом став для нас, Герой країни – шана, честь, повага! Низький уклін і вдячність повсякчас! Злата Нездойминога, учениця Ліцею №13, переможниця конкурсу Нещодавно в Івано-Франківській обласній філармонії імені Іри Маланюк відбувся фінал ІІ Всеукраїнського конкурсу з міжнародною участю імені Юрія Чопика “Герої не вмирають”. Організаторами заходу були батьки Юрія Чопика, Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОВА, Департамент освіти та науки м. Івано-Франківська, ректорат Івано- Франківського національного медичного університету (ІФНМУ), ІФМОВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, первинний осередок “Просвіта” ІФНМУ та відділ освітньо-виховної роботи ІФНМУ. Зал та балкони філармонії були вщерть заповнені громадськістю міста, представниками влади, духовенством, освітянами, творчою інтелігенцією, конкурсантами, керівниками та групами підтримки. Почесний запрошений гість – народний артист України, актор театру і кіно, співак Анатолій Гнатюк. В перші дні повномасштабної війни, захищаючи південні кордони нашої держави, загинув Герой російсько-української війни, доцент кафедри мовознавства ІФНМУ, кандидат педагогічних наук, викладач латини, уродженець Івано- Франківська Юрій Чопик (18.09.1984–26.02.2022), на той час він уже був військовослужбовцем 80 окремої десантно-штурмової бригади. Він залишив по собі пам’ять як талановитий педагог, наставник і патріот, який надихав молодь на розвиток, творчість і служіння Україні. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять загиблих у збройній боротьбі з московською агресією. Благословили цей захід священники отець Юрій Федорчак та отець-капелан, заступник голови ІФМОВУТ “Просвіта”. Орест Путько. Прийшла привітати учасників, організаторів та членів журі конкурсу голова Івано-Франківської ОДА – начальниця ОВА Світлана Онищук: – Сьогоднішній патріотичний захід присвячений як Юрієві Чопику, так й іншим героям, які віддали свої життя за Україну і є вже нашим Небесним військом. Небесною вартою. Пам’ять про них проведеним конкурсом його ініціатори й організатори передають дітям і молоді, щоб вони знали й не забували про тих, хто збройно відстоював у боротьбі з ворогом свободу нашого народу, завдяки яким маємо Українську державу. Перший конкурс “Герої не вмирають” започатковано і проведено торік з ініціативи ІФНМУ та ІФМО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Цього року понад 500 учасників конкурсу – талановиті ліцеїсти, студенти, творчі обдаровані патріоти з усієї України та з-за кордону – представили роботи у таких номінаціях: проза, поезія, публіцистика, малюнок, фотографії, відео, художнє читання та пісні на теми: “Юрій Чопик: життя як подвиг (викладацька діяльність, військова справа)”; “Боротьба України триває” та “Життєписи загиблих за незалежність України”. Кожна робота – це данина пам’яті, вдячності й віри в Україну. Сильні, зворушливі та надихаючі історії про Героїв України. І ці історії написані серцями молодих українців, які пам’ятають і цінують подвиг своїх земляків. Очільниця виконавчої влади краю вручила заступниці ректора з виховної роботи ІФНМУ, кандидатці філологічних наук, докторці філософії, голові міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Марії Гуцол медаль “За заслуги перед Прикарпаттям”, якою її нагороджено відповідно до розпорядження ОДА та обласної ради. Також із рук Світлани Онищук отримали Грамоту ОДА відповідальний секретар ІФМОВУТ “Просвіта” Наталія Синиця, вчителька української мови та літератури ліцею №1 м. Івано- Франківська Віра Василишина і №1 – Людмила Нестерук та начальник відділу організаційної роботи ГУ ПФУ в Київській області Юлія Бордусь, які вагомо доклалися до проведення конкурсу. Серед удостоєних цієї відзнаки – і мама Юрія Чопика Галина Чопик, яка нині працює заступником начальника управління Пенсійного фонду України в Київській області, народний артист України, актор театру і кіно, співак Анатолій Гнатюк, який відгукнувся на запрошення Галини Степанівни – приїхав із Києва й заспівав мелодійні пісні для учасників. Подяками Івано-Франківської ОДА також нагороджено: Іванну Мошуру – художню керівницю відділу освітньо-виховної роботи та організації дозвілля ІФНМУ, Ірину Лесів – начальницю відділу освітньо-виховної роботи ІФНМУ, Тетяну Середюк – учительку історії Ліцею №3 та Ірину Корнутій – учительку початкових класів Ліцею №17. Перед фіналістами та гостями виступив заступник голови Івано-Франківська, начальник управління супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб міської ради Юрій Гапончук: – Творчий конкурс імені Юрія Чопика є промовистим свідченням того, що ми пам’ятаємо українських героїв, полеглих у боротьбі з рашистським загарбниками. Маємо шанувати й живих українських захисників – допомагати ветеранам війни, котрі повернулися додому, та нашим оборонцям на передовій. Юрій Гапончук в знак подяки вручив грамоти викладачам медичного університету: Анні Ільків, Лілії Сілевич, Ірині Лісецькій та Олені Гайдукевич і найактивнішим просвітянам, зокрема викладачці історії та правознавства Івано-Франківського наукового фізико-технічного ліцею Марії Остап’юк-Субичевій, викладачці вищої категорії Івано-Франківського фахового коледжу Карпатського національного університету ім. В. Стефаника Марії Пазинюк та учителькам української мови і літератури Ліцею №1 Лесі Козич і Ліцею №13 Оксані Копей. Вручено подяки міської ради заступникові голови міської “Просвіти” Іванові Гавриловичу, членові правління Богданові Максимцю, учителькам ліцеїв №3 Юлії Цибуляк, №4 Таїсії Лісовій, №28 Оксані Туранській, керівнику гуртка “Пізнаємо рідний край” Центру патріотичного виховання учнівської молоді ім. С. Бандери Юрію Дем’яніву, студенту ІІІ курсу медичного університету Олександрові Дрозду та авторці цього допису. Виступив ректор ІФНМУ, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України Роман Іванович Яцишин: – Сьогодні тут є й чимало тих, хто втратив на війні своїх синів і дочок, своїх рідних, які мріяли про майбутнє, пов’язане з медициною. В ній основне – рятувати здоров’я і життя людей. Українські Герої захищали нас на передовій, помінявши скальпель, фонендоскоп та інші медичні інструменти на зброю. Представники нашої університетської спільноти і сьогодні захищають свободу й незалежність України в боротьбі з ворогом. Дякуємо людям, котрі виростили й виховали таких героїв. Маємо пишатися тими, хто не сховався за довідками, за стінами медичних кабінетів чи помешкань. Вони обрали свій шлях – шлях гідності. Такий вибір, на жаль, може призвести і до трагічного кінця, однак лише цей вибір здатний привести нас до Перемоги. Лише такі люди-титани можуть зробити нашу націю іншою – вона воюватиме за кожний клаптик своєї землі, за правду, за честь і волю нашого народу. Микола Михайлович Рожко, профе+ сор, доктор медичних наук, колишній ректор ІФНМУ, з глибоким сумом, побатьківськи згадав як студента та повідо+ мив про успіхи Юрія Чопика, кандидата педагогічних наук, доцента кафедри мо+ вознавства ІФНМУ, чиє життя обірвалося так трагічно рано. Марія Іванівна Гуцол зворушила присутніх спогадом про спільну з Юрієм Чопиком працю на кафедрі мовознавства: – Його голос досі відлунює в коридорах нашого вишу. Юрко ніколи не любив пафосу, зате любив життя, свою професію, а понад усе – любив Україну. Мені і в цю хвилину ввижається, що він сидить десь в останньому ряду філармонійної зали й дивиться на нас своїм спокійним поглядом, з ледь помітною на обличчі щирою і доброю усмішкою. Аж не віриться, що сьогодні минає вже чотири роки, як Юрій загинув на Херсонщині, обороняючи південні рубежі України від рашистської навали. Міркую і про те, що через чотири роки після трагічної смерті Юрія Чопика завдяки мужності мого дорогого колеги по праці на університетській кафедрі мовознавства, ратному подвигові загиблих упродовж цієї великої війни тисяч і тисяч українських захисників ворог не зумів нас здолати – ми й далі розмовляємо своєю рідною мовою, співаємо українських пісень, ми продовжуємо справу Юрія Чопика. У межах заходу відбулося нагородження переможців та лавреатів конкурсу. Вручали дипломи та сувеніри переможцям та лавреатам конкурсу – голова журі конкурсу, кандидат філологічних наук, доцент, голова Івано-Франківського міського осередку Всеукраїнського товариства “Просвіти” ім. Т. Шевченка М. І. Гуцол, відповідальний секретар ІФМОВУТ Просвіти Н. І. Синиця, заступник голови ІФМО- ВУТ “Просвіти” ім. Т. Шевченка І. М. Гавриловича, викладачі української мови ліцеїв міста Івано-Франківська Нестерук Л. М. та Василишина В.Т., викладач ІФНМУ Бабяк О. І., знавці художнього слова: І. В. Мошура та І. О. Лесів, член правління товариства Л. Я. Дземан. Звертаючись наприкінці цього патріотичного заходу до дітей і дорослих, мама Юрія Чопика Галина Степанівна, яка вручила лавреатам конкурсу найвищі відзнаки – гран-прі, промовила: – Я вельми схвильована сьогоднішнім патріотичним заходом на честь Юрія Чопика й інших полеглих на війні викладачів, студентів та випускників Івано-Франківського національного медичного університету, бо це дійство мимохіть пробудило в душі спогади про мого сина, завжди доброзичливого до всіх та усміхненого. Тож дякую щиро організаторам конкурсу із цього вишу й міської “Просвіти” на чолі з Марією Гуцол, обласній та міській владі. Звертаючись до молоді й дітей, хочу наголосити: шановні ліцеїсти і студенти, кожен із вас, на своєму місці – чи пише вірш про ратну відвагу українських воїнів, чи досліджує життя і військову діяльність загиблих наших оборонців – теж наближає цим нашу спільну велику Перемогу над ворогом. Усі ми разом наближаємо довгожданну Перемогу. Думаю, присутні в залі філармонії запам’ятають, що серед тисяч українських героїв були Юрій Чопик, Ярослав Чомко, Марко Вуянко, Віталій Скакун, Олександр Мацієвський і багато інших бійців із різних куточків України, зокрема і з Прикарпаття, які жертовно відстоювали нашу волю і свободу. Все буде Україна! Захід нагородження переможців і лавреатів конкурсу ім. Юрія Чопика відлунював виступами читців, співаків – як студентів, так і професійних митців та творами тематично-патріотично скерування. Прозвучав музичний твір “Люди-титани” у виконанні студентки ІФНМУ Христини Зорійчук та ведучого Назарія Тимківа “Не вбивайте синів”. Дарунком для переможців – два музичні твори: “Летіла зозуля” та “Вишиванка” у виконанні сімейного дуету (Мар’яна Бибик, солістка-вокалістка у супроводі заслуженого артиста України Ярослава Бибика). У виконанні Романа Чомка, студента ІФНМУ, продекламовано поетичний твір. “Юрій Чопик – честь, наша гідність і слава” – так назвав і прочитав зі сцени філармонії свою поезію учень ліцею №1 м. Івано-Франківська Дмитро Тисяк. Народний артист України Анатолій Гнатюк виконав вокальні твори. Голова журі конкурсу М. Гуцол нагородила просвітянськими грамотами усіх керівників творчих робіт (понад 50). Крім цього, фіналісти та їхні керівники отримали друковані видання прикарпатських авторів, що були надані ОВА та міською владою. Кожний учасник-фіналіст отримав також солодкий подарунок від міського голови м. Івано-Франківська Руслана Марцінківа. Організатори конкурсу – ІФМОВУТ “Просвіта” – щиро дякують за допомогу батькам, матері Галині та батькові Степану, голові ОВА Світлані Онищук з її командою, міському голові Русланові Марцінківу з його командою, колективу філармонії на чолі їхнім директором Володимиром Рудницьким, членам журі за клопітку роботу в організації і проведенні конкурсу.
Пам’ятаємо! · “З нотою надії на краще майбуття нових поколінь українців на рідній, Богом даній, землі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Нагадуємо молодим українцям, що таке Чорнобиль

Володимир Шовкошитний розповів про перші дні після вибуху на ЧАЕС, національну ідею України та наголосив, що ми, українці, воюємо за право мати власний голос у все& людському хорі народів. Ольга ДУБОВИК 4 травня студенти, викладачі та гості Академії мистецтв імені Павла Чубинського мали унікальну можливість почути людину, яка бачила Чорнобильський реактор у перші години і дні після аварії 26 квітня 1986 року. Людину, яка глибоко знає, що насправді відбувалось. Людину, котра має дар розповісти так, що кожен слухач внутрішнім зором побачить все. Володимир Шовкошитний, український поет, прозаїк, публіцист, державний діяч, доктор філософії в галузі політології, ліквідатор аварії на ЧАЕС, президент Міжнародної організації “Союз Чорнобиль” (1990–2003), перший заступник голови Національної спілки письменників України. “Чорнобиль:40 років пам’яті і болю” Зустріч відбулася під час ретельно підготовленої колективом Академії події “Чорнобиль: 40 років пам’яті і болю”. То не був захід “для годиться”. То була максимально чесна розмова на тему, яка торкається кількох поколінь. Прелюдією стала пісня-символ “Лелеки не покинули гнізда” – як паросток надії на відродження життя після трагедії – у виконанні ансамблю народної пісні “Роксолана” та солістки Анни Гузенко (слова Л. Федорука, музика А. Пашкевича, очільниця колективу – заслужена артистка України Людмила Придіус). Хвилиною мовчання і всепроникною молитвою студенти, педагоги і гості вшанували пам’ять рятівників, чиї життя обірвала Чорнобильська трагедія. Слова іноді безсилі передати біль і скорботу. Тоді промовляє музика. Простір наповнила безсмертна “Мелодія” Мирослава Скорика у виконанні тріо скрипалів кафедри “Інструментальне виконавство за видами” у складі Ангеліни Петриченко, Тетяни Новачок і Ніки Артамонової (художня керівниця, старша викладачка Олеся Пилип). Модератори події – студенти 4 ВТЗ курсу Ксенія Ковбасюк та Іван Мінаєв (викладачка – Ірина Маслова-Лисичкіна) – запросили до слова ректора Академії Василя Романчишина, який у 26- річному віці долучився до ліквідації Чорнобильської аварії: – Ми зібралися на подію, яку не можна назвати розважальною чи легкою для сприйняття, – звернувся до аудиторії Василь Григорович. – Це складна розмова про одну з найтрагічніших сторінок в історії нашої України. На жаль, українська історія багата на прикрощі, біди, горе, але є чимало і славних сторінок. Чорнобиль – це історія, яка водночас є і трагічною, і славною. Славною стосовно людської ролі: подвижники-ліквідатори зупинили аварію, не дали їй стати апокаліпсисом для всієї планети. У нашому колективі є п’ятеро осіб – учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. У страшні дні ці люди не думали, чим це для них скінчиться та як позначиться на здоров’ї й самопочутті: чи зможуть після цього жити і нормально працювати. Але Господь Бог дав нам сили і підтримки, тож через 40 років після аварії ходимо по цій планеті, по цій землі, намагаємось робити добрі справи. Одна з добрих справ – нагадати, розповісти молодим поколінням, що таке Чорнобиль. Тому що для молоді – то почасти щось дуже давнє й абстрактне, що відчути й помацати не можна. Пам’ятаю, 1986 року я прийшов на урок до дітей і кажу: “Вибухнув Чорнобиль, бережіть себе, не можна пити молока”. А вони відповідають: “А молоко можна кип’ятити”. Розумієте? Нас ніхто не вчив, як треба поводитися із забрудненими радіацією продуктами. Адже коли кип’ятиш молоко, воно не стає менш шкідливим для здоров’я. Тому ми повинні і зараз розуміти: Чорнобиль – не лише наше минуле. Чорнобиль – це те, що і зараз з нами. І буде з нами, нашими дітьми, внуками і правнуками ще довго. Адже період напіврозпаду і розпаду деяких елементів триває десятиліттями, століттями і тисячоліттями. Те, що ми можемо в Києві жити, ходити, працювати, дихати – це заслуга людей, які ціною свого здоров’я і життя зупинили Чорнобиль, щоб він не став загибеллю для всіх. Ми зібрались, аби ви розуміли: треба відповідати за всі свої вчинки. Адже ви, молоде покоління, є людьми, які завтра візьмуть на свої плечі відповідальність за нашу країну. І ви повинні бути розумнішими, ніж ми, і не допустити, щоб подібні трагедії траплялися на нашій землі. Василь Романчишин зі щирою повагою вручив подяки колегам – учасникам ліквації аварії на ЧАЕС – методисту Наталії Григорівні Чистяковій, проректору з виховної роботи Сергію Миколайовичу Рубаненку, проректору з адміністративно-господарської роботи Віктору Івановичу Шейку та педагогу Марії Іванівні Подобєд (на жаль, за станом здоров’я була відсутня). На екрані постали юні пре- Наш фільм “Перша леді зони відчуження” (УТФ, 2009) став лавреатом та дипломантом міжнародних кінофестивалів. Чотирьох з кіногрупи вже, на превеликий жаль, нема в живих – кінооператора Леся Зоценка, фотографа Миколи Семинога, консультантки Елеонори Дудікової, звукорежисера Антона Коцара. Світла пам’ять їм і вдячність! Вони, як і вся кіногрупа, так і не отримали від державної студії ніякої зарплати за свою сумлінну роботу, тому закуповувати продукти і ліки для старожилів Зони нам допомагав глядацький спільнокошт. Особлива вдячність правозахисниці Ірині Олександрівні Ошаровій та підприємцю Глібу Корнілову. Наш фільм зібрав багатостокрасні обличчя п’яти чубинців, якими вони були 40 років тому, і кого доля тісно пов’язала з Чорнобилем. А ректор закликав студентів долучатися до творення мудрої людської спільноти, здатної брати відповідальність за долю держави і людства, правильно голосувати і доручати планету не дилетантам, а розумним людям. Україна – лідерка нової європейської цивілізації Настав знаковий момент, і Василь Романчишин запросив до слова людину фантастичної ерудиції, народного депутата першого скликання Верховної Ради Володимира Шовкошитного, чий підпис є у Декларації про державний суверенітет України. – В Україні, мабуть, немає іншої людини, яка стільки знає і може розповісти про Чорнобиль, і стільки зробила, аби Чорнобиль був гірким уроком минулого, але не став більшою бідою. За величезний внесок у формування культури пам’яті Василь Романчишин вручив Володимиру Шовкошитному іменну подяку. І отримав подяку навзаєм. Більше години тривала оповідь Володимира Шовкошитного про перші миті й дні після аварії в Чорнобилі. Студенти і викладачі слухали, зачаївши подих, час від часу підтримуючи гучними оплесками. Зокрема, письменник навіч познайомив зі своїми книгами на тлі нинішніх реалій: – Трилогія “Кров свята” – це епопея 115-ти років історії Украрінкову кількість підписів глядачів під листом на ім’я тодішньої прем’єрки Юлії Тимошенко про поліпшення умов життя старожилів Зони, про медичне обслуговування та автобус на базар. Спасибі усім, хто дав нам можливість зробити це. Але старожили Зони потребували значно більшої допомоги, їм необхідна була належна державна підтримка. Вже нема в Зоні героїв нашого фільму та інших старожилів, які зігрівали свою понівечену землю. Вони продовжують зігрівати нашу пам’ять та залишаються у ролику “Прощання”, який ми змонтували до 40-річчя катастрофи. Вклонімося красі нашої нездоланної землі! Ольга САМОЛЕВСЬКА їни. Минулоріч за неї громадськість мені присудила народну Шевченківську премію (офіційну вручають чиновники, а народну – народ). А оця книга “Чорнобиль. Я бачив” – підсумок моєї сорокалітньої праці в поезії та боротьби за ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Друзі, я – директор видавництва “Український пріоритет”, якому нині – 15 років. Минулоріч 17 червня двома “шахедами” кацапи спалили 70 тисяч примірників книг. Вигоріли ущент склад і офіс “Українського пріоритету”. Вочевидь, вони глибоко “зацінили” моє інтерв’ю, в якому я сказав, що серед читачів мого видавництва немає жодного героя “форсування Тиси”, “штурму Монако”, “оборони Мукачевого”. Мої читачі – на нулях. Мої читачі – в обороні України. Якщо треба, не приведи Боже, воювати в Карпатах, то і там вони будуть стояти в обороні України. Я вам дякую за культурницьку роботу. Адже воюємо за українську окремішність і культуру. За право мати власний голос у вселюдському хорі народів. Тому ви робите святі справи. Намагаюсь робити їх теж, видаючи класні книги класних авторів та формуючи не просто “насєлєніє”, а громадян України. Ще 2005 року під час захисту дисертації я проголосив коротку формулу Національної ідеї України: “Україна – майбутній лідер нової європейської цивілізації”. А тепер, у 2026 році, скажіть: хто лідер нової європейської цивілізації? Кажете, нема пророка у своїй вітчизні? То ось же я! Після щедрих аплодисментів настав момент щемного спомину про місто Прип’ять і його незагойний біль. Прозвучала пісня “Попеляста перепілка” у виконанні студентки 3 курсу спеціальності “Мистецтво естради” Анастасії Назаренко (викладачка – заслужена артистка України Людмила Придіус). Театралізована вистава “Відлуння Чорного болю” розповіла про історію кохання, якій не судилося продовжитись. Динамічну, до сліз проникливу постановку представили студенти 3 курсу “Видовищно-театралізовані заходи” (художній керівник, викладач режисури Ірина Маслова- Лисичкіна, викладач акторської майстерності Олексій Цуркан) за участю хореографічної групи студентів 2 курсу освітньо-професійної програми “Хореографія” (художня керівниця, викладачкаметодистка Тетяна Борисенко). Проникливим завершальним акордом події стала пісня “Моє місто” у виконанні Катерини Іванової – студентки 2 БЕМ курсу кафедри “Музичне мистецтво естради” (клас викладача, заслуженого артиста естрадного мистецтва Ярослава Кваші). Та навіть крізь біль, втрати і тишу покинутих вулиць звучав обнадійливий лейтмотив: “Зійде сонце”. Для кожного з присутніх дійство стало незабутнім. З нотою надії на краще майбуття нових поколінь українців на рідній, Богом даній, землі.
Пам’ятаємо! · “З нотою надії на краще майбуття нових поколінь українців на рідній, Богом даній, землі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Зона людяності

До старожилів Чорнобильської зони ми їздили регулярно з 2005 року. Якщо принаймні раз потрапиш в Зону – вона тебе вже не відпустить. Бо не відпустять страждання старожилів зони. Ми “рафіками” возили гуманітарку в Чорнобиль, далі відправляли по селах, домовляючись з поштарками, які розвозили пенсію. За цю координацію велика вдячність працівниці чорнобильського МНТЦ “Укриття” Антоніні Миколаївні Касавченко. Крім того, допомагав Центр Захисту Культурної Спадщини від Техногенних Катастроф та американська кіногрупа фільму “Babushky of Chornobyl”, яку я консультувала.
Суспільство · “Ми – нація духовна та інтелектуальна, прагнемо до Світла. Світла Слова і Світла Людини”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сько-української війни, коли агресор прагне стерти прекрасне і прадавнє обличчя України з лиця Землі. Обговорили проєкт звернення громадських організацій на чолі з ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка до відповідних владних інстанцій з питань збереження української культурної спадщини та утвердження наших символів, знаків, орнаментики у кожній сфері життя. Тут має бути продумана державна політика і велика спільна праця. Бо йдеться про буття української нації сьогодні і її майбуття завтра. Власна інф.
Суспільство · “Ми – нація духовна та інтелектуальна, прагнемо до Світла. Світла Слова і Світла Людини”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Знаки та символи української культури

У вступному слові Павло Михайлович наголосив, що тема, яку нині обговорюють просвітяни, – архіважлива для утвердження нашої ідентичності. Йде війна не лише за кордони держави Україна, а за збереження нації. Виступи і обговорення були глибокими, посутніми та емоційними. Головне слово мав Олександр Босий – етнограф, художник, кандидат історичних наук, який зробив глибинні наукові дослідження наших знаків, орнаментики, символіки. В обговоренні взяли участь просвітяни, народні депутати художники, науковці, письменники, громадські діячі, в їх числі – Микола Голомша, Георгій Філіпчук, Сергій Присухін, Юрій Нагулко, Петро Чернега, Анатолій Радзіховський, Юрій Мосенкіс, Валерій Франчук, Фергад Туранли, Галина Дацюк, Кирило Стеценко, Сергій Файфура, Петро Андрійчук, Роман Кухарук та інші. Микола ТИМОШИК Організатори цього авторитетного у творчих колах заходу зініціювали проведення мого пересувного майстер-відеокласу “Українська журналістика в европейському контексті”. Тут – про головні враження від цього знакового заходу. Тепер немає таємниці в тому, що однією з “успішних” реформ, які заповзялися провести сучасні “реформатори” державного управління, була не економіка, а… журналістика. 1. Руками непрофесіоналів журналістики, передусім незмінного упродовж чверть століття “зручного” директора ІЖ В. Різуна й під покровительством “червоного ректора” скандального в часи його також чвертьстолітнього панування в КНУ імені Т. Шевченка Л. Губерського, національну журналістику як професію, освітню спеціальність і науку було перетворено з Храму Совісти і Правди на ефективний засіб інтелектуальної проституції. 2. Що стояло за переведенням Журналістики з філологічного блоку знань під штучно створену парасольку з модною нібито назвою “соціальні комунікації”? Ось цей навсправжки руйнівний і страхітливий “шах-мат”: тут насильно закріплювали чужі для якісної журналістики ідеологеми: замість правдивого тексту, перевіреного стонадцять разів факту, мізки студентів довбали комунікаційними технологіями і маніпулятивними теоріями-практиками. Як, скажімо, з дурня зробити розумного, як переконати людину проголосувати за “правильного”, як “всучити” оторопілому від завжди усміхненого маніпулятора нікчемний, але дорогий товар. Істинну журналістику, яку на Заході звикли називати якісною, таки знесилили туманом технологій, обплутали “комунікаціями-каналізаціями”. І, найприкріше, що за державні гроші замість журналістики благословили королювати нахабний піар і недобросовісну рекламу. Це, колись останнє, тепер стало на перше місце в навчальних програмах журфаків. 3. Тішить те, що таку підміну “реформаторам” вдалося ствердити не повсюди. Здалося мені після цієї зустрічі, що всеукраїн- Були презентовані унікальні роботи художника Юрія Кочубея, присвячені українській символіці, вік якої тисячі-тисячі років. Твори зі своєї багатющої трипільської колекції (реконстукція артефактів) мисткиня і науковиця Людмила Смолякова презентувала на столі засідань, що створювало особливу атмосферу під час дискусії. А вона була палка, продуктивна і актуальна. Бо порушувалось питання нашої безпеки, генетичного коду нації в умовах росій- 12 травня, в інформагентстві “Наголос” відбувся круглий стіл “Знаки та символи української культури” з циклу “Екзистенційні загрози і відповіді національним інтересам України”, організований ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка за очільництва голови Павла Михайловича Мовчана.
Суспільство · “Ми – нація духовна та інтелектуальна, прагнемо до Світла. Світла Слова і Світла Людини”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Як і чому національну журналістику перетворили на обслугу багатих і владних Післяслово до Міжнародного медіафестивалю-конкурсу “ПресВесна на Дніпрових схилах”, що відбувся 15-17 травня в Київському палаці дітей та юнацтва

ський юнкорівський рух (звісно, замінений медіарухом, але з правдивим уточнення “ЮнПрес”) залишився не потолоченим сповна цими комунікаціями. 4. “ЮнПрес” при Київському палаці дітей та юнацтва й досі залишається осердям романтичних і чесних, хто мріє про журналістику як про творчу спеціальність, як про фах, який покликаний від початку ствердження національної журналістики бездержавної нації (наприклад ХІХ ст.) бути її живосилом і захисником від різного штибу грошовитих і владних мародерів. 5. Цього, на жаль, не скажеш про більшість із 80-ти факультетів та відділень журналістики, що діють натепер при українських університетах, де направду-таки в дикунський, далекий від інтелігентности й елементарної людської порядности, розпалилася справжня боротьба. Не за якісне викладання, не за навчання студентів реальним професійним навичкам, а за... “хлібне” крісло ректора, де можна, як з’ясовується, отримувати мільйонні зарплати. У знекровленій війною країні, де майже половина потенційних абітурієнтів уже виїхала. Туди, на Захід, де королюють не “понятія” нерідко некомпетентних міністерських чиновників чи ректорів-проректорів-плагіаторів, а свята-святих для всіх – стандарти, наукова доброчесність, де дають знання, а не штампують не підтверджені ні знаннями, ні навичками дипломи. 6. Вразило те, як сприймали серцем викладачі юнкорівських шкіл, які приїхали до Києва з Дніпра, Кривого Рога, Харкова, Краматорська, Бердянська, Івано-Франківська, мою формулу буття в професії в контексті Формули “Чотирьох П”: Порядности, Професіоналізму, Патріотизму і Прямостояння. 7. І, насамкінець, ще одне одкровення. Про нього скажу словами слухачки майстер-класу, киянки Ірини Головай, які вона залишила на своїй сторінці ФБ: “На моє особисте здивування попри війну, стреси, недоспані ночі, викладачі із Дніпра, Запоріжжя, Кривого Рогу, Краматорська, Бердянська та інших міст України з великим пієтетом і жагою розкуповували посібники і авторські книги професора М. Тимошика. А це говорить про те, що ми – нація духовна та інтелектуальна, прагнемо до Світла. Світла Слова і Світла Людини”. 8. Книжки, за якими відтепер навчатимуться в школах юнкорів: “Основи журналістики”, “Тоталітарна журналістика”, “Основи редагування”. Також Огієнкова “Наша літературна мова”, яку цей невтомний борець за українську журналістику з людським обличчям і національним стрижнем писав на чужині “для працівників пера”. Не всім вистачило з привезеного на майстер-клас. Тож залишили замовлення через “Нову пошту”.
Пошта “СП” · “Голос твого коріння – у твоїй крові, у дарах твоїх і талантах, у великих ділах твого роду, у твоїй музиці”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Поетичний млин” Київської “Просвіти”

Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти” 16 травня в бібліотеці Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України відбувся ІІІ “Поетичний млин” Київської “Просвіти” “Код роду – у серці, у слові, у вишиванці”, присвячений Дням матері, сім’ї, науки, світла, скрипки і навіть млинів, а також 120-річчю започаткування Миколою Лисенком процесу офіційної реєстрації Товариства “Просвіта” у Києві. На подію було запрошено просвітян і друзів “Просвіти” – відомих українських письменників, акторів, співаків, композиторів, музикантів, мисткинь, художників, журналістів – усіх, хто плекає рідне Слово, Пісню, загальнолюдські цінності, вивчає культурну спадщину України, береже звичаї і традиції нашого народу і примножує їх. Організаторами святкової імпрези стали: письменниця Ольга Ходацька – заступниця голови КМО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Кирило Стеценко – голова Київської “Просвіти”, культуролог, народний артист України і Тетяна Алісова – завідувачка бібліотеки Центрально- Подарунок бібліотеці від художника В. Реброва го будинку офіцерів Збройних Сил України. Модераторка заходу О. Ходацька створила неповторну ауру людяності й добра, зарядила простір культурного осередку духом Творення та Перемоги. Під час події звучали вірші і пісні, проникливі історії про материнську любов, силу сім’ї, родини, роду та незламність українського духу. Присутні вшанували хвилиною мовчання загиблих на війні синів і доньок України, невинно вбитих росією мирних людей, висловили слова вдячності Матерям, які виховали справжніх патріотів, вибір яких – оборона рідної землі від знавіснілого московського ворога. Ділилися сокровенними спогадами про свій рід і малу Батьківщину, про родинне тепло і світло в душі, що допомагає вистояти навіть у найтемніші часи. Віртуозний скрипаль Кирило Стеценко, відомий не тільки в Україні, а й у закордонні, цікаво висвітлив династичне питання, акцентуючи увагу на життєписі свого діда – видатного українського композитора, хорового диригента, педагога і громадського діяча, представника плеяди послідовників Миколи Лисенка, автора літургійної музики, романсів, хорів та творів для дітей, у 1917–1920 роках, одного Алла КОБИНЕЦЬ, член НСЖУ На камерній сцені столичного Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка розпочала свою ходу прем’єра-вистава “Там, де заходить сонце” за однойменним романом молодої і вже відомої загалу письменниці Олени Пшеничної. Вона зробила його інсценізацію, а режисер Тарас Жирко здійснив постановку, адаптацію сценічного тексту. Сценографія та костюми Олександра Друганова, пластичне вирішення Олексія Скляренка. Помічник режисера – Ліана Михайлова, композитор, автор звукової концепції Роман Гриньків. Загалом над виставою працював великий творчий колектив, який доклав усіх зусиль для того, щоб Євгенія Шудря — майстриня декоративно-прикладного та народного мистецтва з організаторів української музичної культури УНР. Окрасою творчої зустрічі була виставка вишитих картин Євгенії Шудрі “Вишивана квітка – Україна”, майстрині декоративно-прикладного та народного мистецтва, очільниці мистецької студії “Живопис голкою”, дослідниці українського декоративного мистецтва, яка приїхала з нескореного міста Ірпінь разом із чоловіком Володимиром Коскіним – талановитим письменником, членом правління КО НСПУ, журналістом, фотохудожником, який підняв гострі питання про збереження нашої культурної спадщини, захисту довкілля і прочитав неймовірні вірші з нової книжки “Двері”, присвячені своїй дружині-ювілярці. Пісні у виконанні композитора і барда Ігоря Якубовського, завідувача Центральної бібліотеки Солом’янки ім. Г. Сковороди, та заслуженого артиста України, капітана ЗСУ, талановитого актора Дмитра Лінартовича, створили неймовірний емоційний простір, що особливо важливо для національної єдності. Під час події звучали вірші та одкровення поетес – Галини Сливки, Ольги Киці, Ольги Ходацької, бібліотекарки Тетяни Алісової, журналістки і головної редакторки часопису для дітей “Я сам/а” Тетяни Кондратенко, очільниці комітету з питань освіти і науки НРЖ України Тамари Котелі, голови КО Товариства “Знання” України, професора, письменника і театрознавця Василя Неволова; президента Інституту політико-правових і релігійних досліджень, письменника Поетеси-просвітянки Олександра Герасименка, відомого українського художника Володимира Реброва, пісні Зої Подгорних (дует “Два крила”), науковиці Людмили Юрченко, української каліграфині Анжеліки Корнієнко, яка відроджує національну графіку, та інших. Демонструвалася виставка українських хусток колекціонерки Людмили Грабовенко. Було по-родинному тепло і затишно, панувала атмосфера творчості, любові до України і єднання, про що свідчать відгуки млинівців: “Поетичний млин” Київської “Просвіти” – це художнє відображення нашого сьогодення” (В. Коскін). “Поетичний млин” став не просто черговою творчою зустріччю, а справжнім святом єдності сердець, місцем сили, де живе українське слово, де народжується світло, де люди знаходять підтримку, натхнення і віру в майбутнє” (Т. Алісова). “Голос твого коріння, за словами Галини Сливки, – у твоїй крові, у дарах твоїх і талантах, у великих ділах твого роду, у твоїй музиці, твоїх танцях, що живуть із покоління в покоління, що стали твоєю твердю і твоїм захистом. Поезії. Розмови. Дотики до душ. Натхнення. Порушення важливих проблем і пошук шляхів їх розв’язання – це і є “Поетичний млин” Київської “Просвіти””. нічною грою актори-франківці, зображуючи своїх героїв неквапливо, але душевно і просто. Тому складається враження, що ця оповідь відбувається десь серед нас, і всі ми причетні до подій, що переплелися самотужки розрізаними стрічками маскувальної сітки, яка поволі спадає долу з-під рук героїв санаторію. Під час допрем’єрного показу глядачів вражали Поліна Лазова, Людмила Смородіна, Олександра Олексенко, Інна Капінос, Тетяна Олексенко- Жирко, Вадим Полікарпов, Сергій Калантай, Василь Баша, Олександр Задніпровський, Костянтин Сороковенко. Вони створили життєву історію, яка не залишає байдужими і спонукає до віри. Неспішної, тихої, непідкупної, яка тримає нас і за яку тримаємося ми.
Пошта “СП” · “Голос твого коріння – у твоїй крові, у дарах твоїх і талантах, у великих ділах твого роду, у твоїй музиці”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Лавреати з “Києва”

З’явилася інформація про присудження Літературної премії імені Володимира Свідзінського. Засновану Лігою українських меценатів та журналом “Київ”, цього року премію присуджено авторам за публікації в одному журналі – “Київ”, так співпало. Лавреатами стали київський поет Дмитро Чистяк за добірку віршів у журналі “Київ” “Скляна зоря” і Борис Щавурський за книгу віршів у журналі “Київ” “Кафка для Телесика”. Редакція “СП” вітає достойників і особливо Дмитра Чистяка, не тільки відомого поета, перекладача, доктора філологічних наук, але й постійного автора нашого тижневика. Щиро зичимо нових творчих успіхів! “Українська літературна газета”, яка оприлюднила на своєму сайті цю новину, принагідно нагадує, що заснована в 2000 році премія імені Володимира Свідзінського раніше присуджувалась Любові Голоті, Теодозії Зарівній, Дмитру Кременю, Борису Гуменюку, Михайлу Сидоржевському, Володимиру Базилевському та іншим поетам. Власн. інф.
Пошта “СП” · “Голос твого коріння – у твоїй крові, у дарах твоїх і талантах, у великих ділах твого роду, у твоїй музиці”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Із присмаком болю та гіркоти

глядачі відчули справжність подій, що відбуваються в санаторії для літніх людей. Життя звело їх в одну невеличку, але досить специфічну локацію. Вони плетуть маскувальні сітки, читають книжку про Гаррі Поттера, згадують про минуле, яке в кожного своє, і живуть в очікуванні зустрічі з рідними, адже вони в цьому пристанищі всі, як з’ясувалося, – “ненадовго”. Ось це ключове слово і стало для них важким випробуванням, станом вимушеної безвиході, і кожен із них рятується і проживає реалії по-своєму. Історія кожного героя – сумна і водночас обнадійлива. Може, тому декому з них і щастить? А комусь – ні. Бо пошук внутрішньої рівноваги і омріяного заходу, свого, рідного – це про зрілість кожної дорослої людини, яка, врешті-решт, опиняється там, де їй написано долею. Санаторій для літніх людей – місце особливе. І ось воно перед нами, глядачами, як кажуть, без прикрас. Що воно приховує? Спогади, часом невтішні, іноді – приємні, щемкі хвилини радості і щастя, а ще – мрії, яким, можливо, й не судилося збутися. “Кому зараз легко?” – хочеться спитати себе чи когось. І не почути відповіді, бо в кожного вона своя. Літнім людям, героям драми, хочеться тепла і стабільності, турботи й опори, душевної втіхи і ще чогось такого… Саме про це й розповідають сце-
Шевченкіана · “Втілював у собі ментальну рису українців, на переконання яких повноцінна, самодостатня особистість можлива лише на волі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Мілітарний чин у ліриці Тараса Шевченка

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Нескінченне розмаїття поетичного і малярського доробку Т. Шевченка, ставши класикою української літератури й мистецтва світового рівня, виправдовує її дослідження під різними аналітичними й методологічними підходами, що часом призводить до розмивання домінантних первнів. А вони полягають у визначальному екзистенціалі поета – волі, поза якою він себе не мислив, хоча йому було відведено лише десять років свободи. Т. Шевченко втілював у собі ментальну рису українців, на переконання яких повноцінна, самодостатня особистість можлива лише на волі. Наділені вродженим чуттям людської гідності й історичної справедливості, вони завжди чинили і чинять спротив будь-якій кривді. Це – нація бунтарів. Схильні до ліричного психостану, до гармонійного світобачення, вони неодноразово виявляли свій мілітарний характер, аби захистити себе, свою родину, свою землю від зазіхання деструктивних сил. Т. Шевченко, як ніхто, найповніше у своїй поезії обґрунтував правочинність мілітарної відповіді на жорстокі виклики дійсності. Таким був визначальний мотив його творчості і життя, суголосний народному способу існування на межі. Будь-яка спроба дискредитувати оборону людської й національної гідності викликала у нього протест, спонукала до викриття підступних методів “перевернутої піраміди” чи “гнилого оселедця”, до аргументації законного права збройної відсічі нападнику, до екзистенціювання невгнутого суб’єкта власної долі. Ставши лейтмотивом усієї творчості Т. Шевченка, вона найповніше розкрита в поемі “Гайдамаки”: концептуалізоване збройне самоствердження виходило поза текст, ставало новою історією Холодного Яру під час національно-визвольних змагань, повстанського руху під час Другої світової війни, російсько-української війни, починаючи з 2014 р. Уміння Т. Шевченка називати речі своїми іменами, бачити світ не з чужого голосу, передусім коли йдеться про справедливий збройний чи культурнопросвітницький спротив деструктивним зовнішнім і внутрішнім силам, вносить істотні корективи в розуміння мілітарного чину, пов’язаного з мотивами самозахисту, наділеного, за переконанням поета, характеристиками “святого закона”. Визначальну роль у поетичному мовленні Т. Шевченка відігравало Слово як етногенетичний код нації, духовний чинник, “знать од Бога”. Здатне матеріалізуватися, воно формує людську дійсність, “оселю буття” (М. Гайдеґґер), котра потребує екзистенційного впорядкування і захисту. Серед ключових лексем креативної енергетики (правда, слава, доля) у поетичному словнику Т. Шевченка першорядне місце, крім України як онтологічного поняття, відведено слову воля. Синонімічне екзистенціалу свобода як філософській категорії людської діяльності згідно з об’єктивною необхідністю, воно значно ширше і глибше за своїми смисловими сенсами, фундаментальне в українському світорозумінні, здатне скеровувати людські зусилля всупереч тій необхідності за екстремальних обставин на межі. Поза волею неможлива ні правда, ні любов, ні помста. Вона завжди була й лишається визначальним життєвим імперативом українців. Слава завдяки їй вказує не лише на козацьку (мілітарну) звитягу, а й історичну пам’ять такою, якою вона була насправді – хай би там які не чинилися брутальні маніпуляції методами “перевернутої піраміди” чи “гнилого оселедця”: Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, що діялось в світі, Чия правда, чия кривда і чиї ми діти. Правда здобувається через мілітарний чин романтизованих козацьких “гулянь” (“Гамалія”), а ще більше гартується в батальних випробуваннях (“Тарасова ніч”), стає нескінченним шляхом до істини, незбагненної у повному обсязі, знаної лише Богові, тому вимагає адекватного бачення світу, послідовного дотримання кодексу честі. За щонайменший відступ від нього не уникнути “кари невсипущої”, тому автор попереджає “лукавих чад”: “…не втечете / І не сховаєтеся, всюди / Вас найде правда-мста”. Безкомпромісні запевнення поета в дусі біблійних пророків супроводжувалися профічними знаннями справедливого майбутнього (“Неофіти”, “Бували войни і військовії свари…”). Ототожнена із “світом широким”, воля – мета повноцінного, змістового людського екзистенціювання. Т. Шевченко дотримувався такого принципу впродовж свого життя, хоча лише десять років йому випало особистої незалежності. До речі, він, на відміну від своїх краян — побратимів по перу, ніколи не переймався кар’єрою, категорично не сприймав “цинових ґудзиків”. Для нього воля стала стилем життя. Він завжди визнавав спротив найнесприятливішим обставинам, а в разі потреби – і збройний, бо, “щоб збудить Хиренну волю, треба миром, / Громадою обух сталить, / Та добре вигострить сокиру”. Волелюбний нащадок гайдамаків міг радити невгнутим горцям “Борітеся – поборете!”, на відміну від шовініста О. Пушкіна (“Смирись, Кавказ, идет Ермолов”). Свого часу давньокитайський стратег доби Чуньцю або початку Чжаньго (VІ – V ст. до н. е.), воїн і філософ Сунь Дзи у своїй книзі “Мистецтво війни”, вважаючи війну злом, шукав шляхів її подолання з найменшими втратами і нещастями, наполягав на правильному виборі воєнної стратегії, формулював чимало слушних порад, яких, на жаль, не завжди дотримуються військові. Проте автор не враховував, що війни можуть бути відмінними за своїм характером і метою – завойовницькі й оборонні. У першому разі вони засвідчують суспільну параною, тотальний психоз, спрямований на нищення іншого, на масове проливання крові, що підтверджують будь-які імперії – від Римської до путінської. Натомість деякі війни потребують виправдання, коли доводиться боронити себе, свою родину, свою землю від непроханих зайд і перевертнів. Типовим прикладом були національно-визвольна війна 1648–1654 рр., очолена Б. Хмельницьким, культурнопросвітницький резистанс ХІХ ст., національно-визвольні змагання 1918–1921 рр., героїчний чин ОУН-УПА, діяльність політв’язнів, дисидентів і в’язнів сумління. Серед них – Гайдамаччина, яку історики називають “кривавою”, не завжди згадуючи причини й факти месницького чину, оминаючи фігурою умовчування природне, священне право на захист від агресора-чужинця. Історію часто пишуть з погляду імперського “переможця”, колонізатора. Т. Шевченко, будучи противником її перекручення, спростовував думку А. Скальковського, типову для “офіційних” історіографів (“История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского”, 1841; “Наезды гайдамаков на Западную Украину в XVIII столетии. 1733–1768”, 1845), схильних ідентифікувати повстанців “розбійниками”, котрі ніби “вооружились просто для разбоя и грабежа”. Ознайомлений з рецензією М. Максимовича (“Москвитянин”, – 1845. – Ч. 3. – №5/6), котрий вказав на фактичні помилки і великодержавницькі домисли цих праць, ставив Коліївщину в один ряд із збройним резистансом С. Наливайка чи Б. Хмельницького, Т. Шевченко у вірші “Холодний Яр” без посилання на упередженого дослідника козаччини, обурений зловживаннями методом “гнилого оселедця”, коли гайдамаки прозивалися “горстью злодеев”, а М. Залізняк — “исчадьем религиозного фанатизма”, стилізував в саркастичному сенсі чужий голос: “Гайдамаки – не воины – / Разбойники, воры, / Пятно в нашей истории…”. Поет не поділяв трактування минувшини під різними кутами зору, коли спрацьовує ефект “шістки-дев’ятки”: кожен опонент бачить або “шістку”, або “дев’ятку”, обстоює власну візію, хоча насправді обидва мають справу з одним і тим же об’єктом, перекритим суб’єктивними матрицями, що істотно змінюють його. Виникає враження, ніби йдеться про відмінні, часом несумісні речі, як, наприклад, у романах “Вогнем і мечем” Г. Сенкевича й “Князь Єремія Вишневецький” І. Нечуя- Левицького. Можна припустити, що кожен з них має рацію, але аргументи кривдника і жертви не сумісні: для поляка Ярема-Михайло був героєм, для українця – зрадником. Дії агресора, ним же “узаконені”, чи будьякого перекинчика заслуговують безапеляційного осуду, на противагу від дії спротиву, мотивованої реаліями самозахисту. Т. Шевченко наполягав на інтерпретації дійсності з погляду оборонця покривджених, але нескорених: “Брешеш, людоморе! / За святую волю-правду / Розбойник не стане. / Не розкує закований / У ваші кайдани / Народ темний...”. Автор наполягав на відновленні історичної справедливості, дарма що до Холодного Яру “стежки малої / Не осталось”. Ідеться не так про урочище неподалік Чигирина на Черкащині, як про місце сили незламного національного духу, фіксоване Скіфським городищем (VI ст. до н. е.), Мотронинським монастирем (ХІІІ ст.), осередком гайдамаків на чолі з Верланом, Матвієм Гривою, Семеном Неживим та ін., власне Холодноярською Січчю, пройнятою мілітарним чином, на чому акцентував поет: “В Яру колись гайдамаки / Табором стояли, / Лагодили самопали, / Ратищa стругали”. Звідси почалася Коліївщина, детально змальована в історико-героїчній поемі “Гайдамаки”, написаній за ще живими свідченнями поетового діда – учасника повстання, а також матеріалами “Історії Русів”, публікаціями Д. Бантиш-Каменського, Є. Бантке, М. Максимовича, белетристикою М. Чайковського та ін., що надає творові ознак історичної достовірності, попри вживану з чуттям міри романтичну стилістику й фольклорну поетику. Автор, за свідченням Б. Залєського в листі від 25 вересня 1855 р., зізнавався, що гайдамаччина в його “крові”, вбачав у собі “рідного внука одного з гайдамаків”. У портретній галереї поеми Т. Шевченку найближчий за духом був, очевидно, Ярема Галайда бодай тому, що “сирота убогий”. За словами поета, персонаж – “наполовину вигаданий” репрезентує безпосередню присутність автора у творі, сприймає драматичні події його очима. Однак зводити психостан цього героя до ендімініонського комплексу, “пасивізму” чи “інфатилізму”, за С. Балеєм, було б хибно, як і прив’язувати прізвисько Галайда, утворене від прислівника “гала” (“гала світу”, “галасати”), до статусу безпритульного волоцюги, приреченого на соціальний андеґраунд. Заперечуючи стан відсутньої присутності, персонаж боронить людську гідність, стає месником не лише за власну кривду “попихача жидівського”, за смерть замордованого титаря та викрадену його дочку Оксану. У нього “виросли крила” збірного образу українців із загостреним вродженим чуттям справедливості. Можливо, Яремі ближчою була б ідентифікація з “галаєм”, власне людиною запальної вдачі, зірвиголовою, халамидником, здатним на ризикований вчинок, на безкомпромісний спротив кривдникам: “А Ярема – страшно глянуть – / По три, по чотири / Так i кладе…”. Кривава гіпербола відображає не тільки фольклорні уявлення про месницький чин, а й глибоко мотивована потребою очищення українського життєвого простору від непроханих зайд як носіїв деструктивних стихій: “Чом я не сторукий? / Дайте ножа, дайте силу, / Муки ляхам, муки!”, від якої “пекло / Тряслося та мліло!”. Ярема, за словами Оксани, втілює народну помсту (“Той Галайда мій Ярема!.. / По всій Україні / Його знають”), стає сином “на всю Україну” для Максима Залізняка — репрезентанта, як й Іван Гонта, лицарського етосу. Перший з них – колишній запорожець Тимошівського куреня, згодом послушник Жаботинського й Мотронинського монастирів, проголошений на козацькій раді в Умані гетьманом, за словами кобзаря Волоха, “орел сизокрилий”, “батько”, відповідає сутнісним характеристикам української мілітарної ментальності, символізує військову владу, силу, мужність, хоробрість. Він, за народним уявленням – “душа щира”, характерник за вдачею, об’єднавшись у Звенигородці з Іваном Гонтою, концентрує в собі тактику збройного спротиву: “Добре, діти! Отак їх, проклятих!”. Нічим не поступається йому й сотник уманської наддвірної міліції, згодом полковник Іван Гонта: “Як серед моря / Кровавого стоїть Гонта / З Максимом завзятим”. Продовжуючи героїчну справу “од Конашевича і досі”, взявши штурмом Умань (10 червня 1768), вони обидва знайшли адекватну гайдамацьку відповідь на невблаганні виклики жорсткої дійсності: “…За кров і пожари / Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть”. Для них ляхи, поляки, конфедерати та інші зайди означали руйнівний антисвіт, небезпечний для українського світу, тому жорстокість загарбника можна було подолати лише національною жорстокістю спротиву. Така безкомпромісна правда суворого життя. За повстанцями стояла козацька субкультура, благословлена Богом, що засвідчує символічне освячення ножів “проти ночі Маковія”, в день пам’яті мучеників за віру братів Маккавеїв. На відміну від версії Т. Шевченка, М. Маркевич вважав, що ця подія сталася на Трійцю – храмове свято Мотронинського Свято- Троїцького монастиря. Ритуал із
Наші обереги · “У смутні часи і найтяжчу годину українці свято берегли Вишиванку як найдорожчий скарб і сокровенну реліквію”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

семантикою рицарської етики воїнства Христового й традиції києво-руських дружинників мав сенс “справедливої війни”, згадувався у Требнику Петра Могили (1646). Історичну урочисту місію освячення здійснив апологет дизунітів, ігумен Мотронинського монастиря Матвій – в чернецтві Мельхіседек Значко- Яворський (1768) біля озера в Холодному Яру: “Освятили. / Ударили в дзвони, / Реве гаєм: “Освятили!” / Аж серце холоне! / Освятили, освятили! / Гине шляхта, гине! / Розібрали, заблищали / По всій Україні”. Тому для Яреми Галайди як репрезентанта прозрілого народу “свячений ніж” помсти наповнений Божою силою історичної справедливості. Іван Гонта, на відміну від Максима Залізняка, представлений у поемі “мучеником праведним”. Відданий присязі, він, за домислом Т. Шевченка, віддав на поталу гайдамакам своїх дітей, тому що вони – католики (припущення, мотивоване логікою безапеляційного воїна, спростоване у вірші “Холодний Яр”: “Не заріже батько сина, / Своєї дитини, / За честь, славу, за братерство, / За волю Вкраїни”), пережив страждання батька, трагедію Шекспірівського рівня: “Та благайте, просіть Бога, / Нехай на сім світі / мене за вас покарає, за гріх великий. / Просіть, сини! Я прощаю, / що ви католики”. Персонаж передбачив своє жахливе майбутнє. Після підступних маніпуляцій генерала П. Кречетнікова й полковника Каргапольського карабінерного полку Гур’єва, котрі з московською хитрістю ув’язнили провідників Гайдамаччини, сліди Максима Залізняка загубилися на засланні в Нерчинську (“Умер, неборака / Нудьга його задавила / На чужому полі, / В чужу землю положила; / Така його доля!”), Іван Гонта загинув під час жахливих тортур, призначених особливою військово-судною комісією в с. Серби, не лишив по собі “ні хреста, ні могили”. Хоча місцем його поховання вважають курган на околиці села Остропіль на Хмельниччині (Гонтова могила). На жаль, достовірних підтверджень цьому немає. Певно, Ярема Галайда міг пом’янути Івана Гонту деінде: “Один тілько мій Ярема / На кий похилився, / Стояв довго. “Спочинь, батьку, / На чужому полі, / Бо на своїм нема місця, / Нема місця волі…””. Гайдамацькі отамани знайшли мученицький спочинок “на чужому полі”. Перейняті передчуттям неминучої кари за свої злочини, чужинці-“переможці” силкувалися пригасити рух спротиву, але марно. Тільки-но нова рада повстанців після ув’язнення Максима Залізняка й Івана Гонти проголосила полковником Микиту Швачку, підполковниками Івана Бондаренка й Андрія Журбу, Коліївщина перекинулася на Київщину, Переяславщину, Полісся, “кров пролилася // Аж за Волинь”, “жінки навіть з рогачами / Пішли в гайдамаки”. Загарбники, нажахані мілітарною силою українців, ледве пригасили спалах непокірної Гайдамаччини, але не стерли з народної пам’яті її героїчний чин. На переконання Т. Шевченка, то була марна спроба: “Не сховаєте! Над Яром / Залізняк витає / І на Умань позирає / Гонту виглядає” [Шевченко, 2022, c. 382]. Він нагадував, що нехтування “правдивим святим законом”, власне правом на спротив, суперечить Господній волі (“Дуріть себе, чужих людей, / Та не дуріть Бога!”), передбачав добу історичної справедливості, коли “Козак оживе. / Оживуть гетьмани в золотім жупані; / Прокинеться доля; козак заспіва: / “Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни – / О Боже мій милий — блисне булава”. Мілітарний дух Холодного Яру прокинеться-таки пізніше, в роки національно-визвольних змагань: у Мотронинському монастирі функціонуватиме революційний комітет “Чигиринська республіка” під проводом Свирида Коцура (1918), у складі УНР, під прапором “Воля України, або смерть” діятиме Холодноярська Республіка з п’ятнадцятитисячною селянською повстанською армією (1919–1922). Згодом, під час Другої світової війни, постане перше збройне формування “Холодний Яр” у Львові під час проголошення самостійної Української держави (30 червня 1941), а на святі української Державності на площі Старого Замку у Рівному сформується Перший курінь Українського війська імені Холодного Яру (27 липня 1941). Цю традицію було підхоплено під час російсько-української війни, коли Указом Президента України №232/2018 від 22 серпня 2018 р. назву “Холодний Яр” присвоїли 93-ій окремій механізованій бригаді, з Божим благословінням, як заповідав Т. Шевченко, перефразовуючи Псалом (44, 27): “Встань же, Боже, поможи нам / Встать на ката знову”. Як би І. Франко (“Темне царство”), відкидаючи “зовсім пусті і неважні” твердження А. Скальковського, не спростовував, ніби “Шевченкова оборона” Коліївщини “дуже слаба і безосновна”, ніби поет боронив “гайдамаччину не історичну, а ту, яку він списав у своїй поемі”, насправді все було навпаки. Т. Шевченко послідовно обстоював священне право на збройний спротив будь-якому агресору, він ішов від жорстоких реалій, котрі від українців вимагали негайної мілітарної відповіді – саме такої, а не іншої – на виклики невблаганної дійсності. Тому посилання на “часи великого фанатичного засліплення людей”, від вчинків котрих “здригається серце наступних поколінь”, а їхні дії “не варто зачислювати до діл геройських”, непереконливі, потребують корективів, як і доктрина Сунь Дзи, адже трагічні події на межі життя і смерті не завжди мають ознаки “фанатичного засліплення”, що засвідчувала боротьба ОУН-УПА або доводить сучасна повномасштабна російсько-українська війна, героїчний чин ЗСУ. Зайда-чужинець, який прийшов на нашу землю вбивати нас, призначений на знищення. “Апостол правди і науки” повернеться в Україну тільки тоді, коли “витече в Чорне море / кров ворожа” до останньої краплі, як передбачав Т. Шевченко.
Наші обереги · “У смутні часи і найтяжчу годину українці свято берегли Вишиванку як найдорожчий скарб і сокровенну реліквію”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Національне свято, яке не потребує закону…”

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Заквітчаний каштанами Хрещатик радо приймав у популярній київській книгарні “СЕНС” символ ідентичности Нації – українську Вишиванку. Нині вона сприймалася дещо в новому вимірі, адже презентувалася унікальна книга “День Вишиванки – свято мільйонів: від студентської акції до світового масштабу” (2026 р.). Прекрасне мистецьке, культурно-історичне, етнокультурне, педагогічне і політичне видання, авторкою якого є одна з найбільш яскравих ініціяторок та співзасновниць цього свята, членкиня Ради міжнародної культурної спадщини Леся Воронюк. Справді, третій четвер травня став не просто формальною подією, коли в Україні та в понад 100 країнах мільйони українців (і не тільки) відзначають цей феномен у вінку наших національних цінностей. Цей знаковий День, народжений групою студентів на історичному факультеті Чернівецького Федьковичевого університету, зібрав з усіх країв і світів у єдину сув’язь усі скарби народного таланту, історичної минувшини, мистецької краси і національної пам’яті, щоби знову заговорив до “себе” і світу генетичний код української Нації, нагадуючи від імені “мертвих, живих і ненарожденних” про високий злет українства, про те, “що ми?.. Чиї сини? яких батьків?” Два десятки років тому студентство на повний голос забажало, щоби та сакральна національна ідея, мрія, надія, що віками нуртували в душах і серцях українців, огранені вишиваними прадавніми орнаментами, заіскрилися новими барвами і смислами їхнього буття. Це була не просто цікава й суспільно затребувана інновація, оскільки за нею з молодечою енергією розпочалося загальнонаціональне безупинне дійство, втілюване в наукові, просвітницькі, культурно-інформаційні проєкти на теренах України та закордонні. Благо, що для цього на материзні був завжди благодатний ґрунт, адже такою вишиваною мапою України не володіє жоден європейський народ. Українська вишиванка “пішла світом не з сумою”, а гордо й величаво, ставши однією з яскравих сторінок сучасної української народної дипломатії. Про все це дуже промовисто, зі знанням справи, а головне – чуттєво оповідали зацікавленій авдиторії ведучі заходу – Леся Воронюк і Олександр Ткачук. Важливо, що в цьому щирому й відкритому діалозі були присутні кілька значущих етичних речей, які озвучувалися тими, хто сотворив цей День у новому образі. Серед таких – особлива “вдячність нашим дорогим родинам, завдяки яким ми виросли українцями”. А ще – своїй “альмаматер” (історичному факультету), наставникам-викладачам і професорам, які були суголосні цій благородній ідеї своїх вихованців. Бо як мудро колись зазначав Дж. Локк, людину завжди творять два великих чинники – Виховник і Середовище. Нічого з нічого не буває. Треба, творячи великі й малі справи, завжди пам’ятати: щоби знати “куди йдемо”, варто осягнути ту минувщину, щоби пізнати “звідки йдемо”. А йдемо як Народ насправді з тієї давнини сивої і не дуже, коли в смутні часи і найтяжчу годину українці свято берегли Вишиванку як найдорожчий скарб і сокровенну реліквію. Цей символ впродовж століть і багатьох поколінь став для Народу значущим оберегом пам’яті, культури, ідентичності, гідності і краси національного буття. Вишиванка – генетичний код Нації, який живе в “серці, душі і тілі” українства, якому не 20 і не 200 років, а, мабуть, із часів Трипільської доби нагадує нам про нашу буттєву окремішність, духовну суверенність, історичну тяглість, незбагненну естетичну й моральну красу незборимого Народу, що зветься Українцями. Оця незнищенна сув’язь краси, пам’яті, гідності, віковічної традиції і є тією справжньою Силою, яка оберігає Націю, утверджує її правдивим кличем Шевченкового Слова – “Свою Україну любіть!” Після слів Лесі Воронюк, що вишиванка знаменує себе передусім українськістю, згадав нещодавній виступ професорки із Сум Лариси Корж-Усенко, яка демонструвала в своїй доповіді “Національно-патріотичне виховання молоді очима видатних українських педагогів” вишиванкові портрети І. Франка, Лесі Українки, С. Єфремова, Б. Грінченка, Олени Пчілки, М. Драгоманова, Є. Чикаленка та багатьох інших будителів національного Духу, посилюючи сутнісне розуміння, що вишиванка для них була виявом українськості, ідентичності, історично-культурної традиції, гідності й водночас оберегом від чужинських зазіхань на власне національно-культурне “Я”. Сьогодні цей унікальний національний скарб сприймається не тільки як естетичний феномен, якому, без перебільшень, немає рівних у світовому просторі, а виокремлюється в часи війни як символ, знамено Нації, її сакральна зброя супроти московита. Тому й презентована з такою щирою любов’ю шановними Лесею та Олександром книга-фоліант “День Вишиванки” саме в той день, коли москвоординці лякали ракетним ударом по центру Києва, є свідченням, що Українську Культуру не вбити. Вона – всеперемагаюча! Бо і самій книзі викарбувано голосом незламного Народу величні кличі: “Вишиванка – це Любов”; “Вишиваємо Перемогу!” Велика дяка нашій молоді за їхню ідею, одержиму й жертовну працю в ім’я України!
Шевченкіана · “Істинна любов до України ментально непереможна, всесильна, поготів, що в ній чекають такі вірні друзі-брати”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ченкознавиці Валерії Смілянської, “у рефлексії, зверненій до друга, виникає несмілива надія, яка лише й рятує поета від одчаю”… – А може, ще добро побачу? А може, лихо переплачу? Води Дніпрової нап’юсь, На тебе, друже, подивлюсь. І може, в тихій твоїй хаті Я буду знову розмовляти З тобою, друже мій. Боюсь! Боюся сам себе спитати, – Чи се коли сподіється? Чи, може, вже з неба Подивлюсь на Україну, Подивлюсь на тебе. – Отже, тихо сподіваючись на нову зустріч із Козачковським, ви, великий Поете, поєднали його з Україною, навік обезсмертивши друга. Справді, врешті-решт істинна любов до України ментально непереможна, всесильна, поготів, що в ній чекають такі вірні друзі-брати, як Андрій Козачковський… – І благав би я о смерті... Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені Бога О смерті благати. – У червні 1853 року ви, дорогий Тарасе Григоровичу, отримали в Новопетровському укріпленні нам невідомий лист від Андрія Козачковського, який назвали “глибоко-сумним”3. Саме тому вже з першого рядка своєї відповіді 30 червня ви пояснили, чому той лист надовго затримався… – Щирий мій друже! Недавно я отримав твій глибоко-сумний лист. Причина була та, що той, на кого він був адресований, помер минулою зимою, а душеприказники його не наважилися взяти лист на пошті. Спасибі, вже новий комендант взяв його і передав мені4. – Мене надзвичайно зворушили слова, знайдені вами, чуйний Тарасе Григоровичу, для свого друга. Розкажіть про це… – Сумний мій, скорботний мій друже! Чим, скажи, я порадую твоє тужливе серце? Нічим. На подібні сльози ми, люди, не маємо сушила, дружня підтримка полегшує наші напівжалі, але велике горе, як твоє тепер, може послабити лише один наш помічник і серцевідець! Молися, якщо можеш молитися, і молячись віруй розумно, глибоко віруй у замогильне, краще життя. Сни твої, які ти бачив у найкритичніші години твого життя, показують нам щось вище від наших земних понять5. Віруй! І віра врятує тебе. – До уваги мислячого читача! Ми несподівано стикнулися з особливо хвилюючим особистісним, явно не демонстративним ставленням Шевченка до Бога. Недарма великий українець Олесь Гончар наголосив, що цитовані раніше вистраждані Шевченкові слова (“проклену святого Бога”), написані поетом, “чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву”. Написані віруючою людиною, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі: “Не нам на прю з Тобою стати! / Не нам діла Твої судить!”. Але, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, “любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…”. Та повернімося до нашої розмови. Ви, пане Тарасе, кожним словом свого листа засвідчили, наскільки близько до
Шевченкіана · “Істинна любов до України ментально непереможна, всесильна, поготів, що в ній чекають такі вірні друзі-брати”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Так ти, і Украйна…” Розмова про Андрія Козачковського

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Передслово Жанр розмови з Тарасом Шевченком, звісна річ, уявної з’явився в березні 2024 року у Всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти” – здійснено понад 20 публікацій. За порадою академіка Миколи Жулинського готується книга. Особливо важливими є розмови про Шевченкових друзів, серед яких Андрій Осипович Козачковський (1812–1889). Закінчив Медико-хірургічну академію у Петербурзі (1835). З січня 1844 року – лікар і викладач медицини Полтавської духовної семінарії в Переяславі. З Шевченком познайомився восени 1844 року. Тарас Григорович приїжджав до нього в серпні 1845-го та в жовтні-грудні того ж року. У Переяславі поет написав поеми “Наймичка”, “Кавказ”, вірш “Як умру, то поховайте…”. Здається, дивно було б стверджувати, що до створення Шевченкового “Заповіту” був причетний Козачковський. Але ж таки причетний! Він робив усе можливе, щоб якнайкраще влаштувати щоденний побут Шевченка, говорив з ним на цікаві поетові теми, нарешті, Козачковський успішно лікував його якраз у час створення “Заповіту”… Тарас Григорович також побував у Переяславі в червні та серпні 1859 року, про що Козачковський залишив спогади. Самовіддані працівники Музею Заповіту Т. Г. Шевченка в Переяславі відтворили атмосферу, в якій поет пережив творчий катарсис. Понад десятиліття тому вони підібрали портрет Андрія Козачковського для моєї книги “Друзі мої єдині” (2013), який використовую й цього разу. Нагадую, що всі Шевченкові тексти реальні, справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. З його листів, поезій… Отже, переходимо до розмови. – З Андрієм Козачковським ви не переписувалися постійно й лист із заслання до нього написали аж у липні 1852 року. Мене надто зацікавили ваші міркування щодо цього вже з його перших рядків… – Чи підтримує дружбу або, принаймні, приязнь постійна переписка? Питання прехитре, на яке я відповідаю внаслідок багаторічної досвідченості так: був у мене давно колись великий приятель (можливо, він здрастує і донині?), так той-то великий приятель, бувало, кожну пошту дарував мене посланням, принаймні, на двох аркушах. І я, о сумний спомин! повинен був відповідати йому, бо він був хороший приятель, і якби не ці вбивчі послання, можливо, й до цього часу залишився хорошим приятелем. А то, на жаль! Терпіння лопнуло і дружба не ладиться. Мені здається, що від подібної переписки не тільки дружба, але й найніжніше кохання не вціліє. Та нам із вами нічого побоюватися за нашу дружбу внаслідок частої переписки. Мені здається, коли не помиляюся, що з часу нашого знайомства це буде перший лист… – Ви не помилилися, але про справжню дружбу, істинний Поете, свідчить вірш “А. О. Козачковському”, написаний ще на початку каторжного заслання – у другій половині 1847 року. В цьому ліричному посланні, горюючи над своєю злою долею, ви навіть застерігаєте друга та його дітей від нещастя поетичного покликання в імперській Росії… – Слухай, брате, та научай Своїх малих діток, Научай їх, щоб не вчились Змалку віршовати. Коли ж яке поквапиться, То нищечком, брате, Нехай собі у куточку І віршує й плаче Тихесенько, щоб Бог не чув, Щоб і ти не бачив. Щоб не довелося, брате, І йому каратись. Як я тепер у неволі Караюся, брате. – У пекельних поетичних рядках навічно зафіксовано безвихідь засланчого коловороту, коли нічні самосудні душевні муки змінюються денною каторжною муштрою… – Благаю Бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне; зорю б’ють. Благаю Бога, щоб смеркало, Бо на позорище ведуть Старого дурня муштровати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б’ють. – Через п’ять років після цих рядків, які пронизують наші душі, в згаданому листі до Козачковського, згорьований рядовий Шевченко написав… – Живу я, можна сказати, життям публічним, сиріч у казармах, муштруюся щоденно, ходжу в караул і т. д., одне слово, солдат, та ще солдат який! Просто опудало вороняче. Вусища величезні. Лисина, що твій кавун… Жарти вбік, а написати про себе не можу нічого хорошого, інакше це була би брехня. Живу, можна сказати, одним спогадом, та й хто ним не живе! Чи пам’ятаєте ви нашу з вами прогулянку в Андруші1 та за Дніпро в Монастирище2 на гору? Згадайте той чудовий вечір, ту широку панораму і посередині неї довгу, широку фіолетову стрічку, а за стрічкою фіолетовою блищить, як із золота кований, Переяславський собор. Якась дивна, врочиста тиша. Пам’ятаєте, ми довго не могли вимовити слово. Поки, нарешті, біла, ледве помітна цятка не заспівала: Та яром, яром за товаром… Дивовижний вечір! Дивовижний край. І пісні незвичайні! Багато добрих спогадів зберіг я про старий Переяслав і про тебе, мій щирий друже! – Стоять у мене перед очима два прекрасних пейзажних малюнки, на яких ліворуч внизу зроблено авторський напис: “Андруші”. До речі, про це село ви, славний пане Тарасе, з любов’ю згадували і в листі до Козачковського в квітні 1854 року… – Друже мій милостивий! Як получиш сіє нехитростноє посланіє моє, то вибери хороший погодній день та повели запрягти у бричку коні, та возьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, і поїдьте собі з Богом у Андруші, погуляйте собі гарненько у архієрейському гаї, та, гуляючи попід дубами та вербами, згадай той день, як колись перед вечором ми з тобою в Андрушах гуляли. Дурень я, та ще й великий дурень! Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші, а вам то, може, навіть остило дивитися і на сині Трахтемировські гори. Боже мій, Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч одним оком? Ні! ніколи я їх не побачу! А хоч і побачу, то, може, з того світа, або на сім світі присняться коли-небудь… – У поемі “Сон” (“Гори мої високії…”), створеній в один період із віршем “А. О. Козачковському”, згадується Монастирище… – А он старе Монастирище, Колись козацькеє село, Чи те воно тойді було?.. Та все пішло ц[арям] на грище: І Запорожжя, і село... – Хочу нагадати читачам, що через десять рядків після цього Тарас Шевченко називає гори свої і наші високії найкращими в світі, найсвятішими: “Простіть!.. Я Богу помолюсь…”. І далі виплеснув із глибини своєї душі невмирущі слова… – Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! – Нагадаю ще й екзистенційне запитання Михайла Грушевського: “Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах…”. Отже, йдеться не про те, чи знаємо ми про Шевченкову святу, жертовну любов до України або чи віримо в неї… Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше державних очільників! В. Заболотний. Портрет А. Козачковського, виконаний з його фото Наша сучасна драма полягає в тому, що можновладці насправді не здатні пошевченківськи душу погубити за Україну, реально спрямовуючи свою любов насамперед, а то й винятково на себе. Хто з них “розіб’є живе серце за свою країну”? Звісно, хотілося б оцінити Шевченковим огненним словом істинне гріхопадіння цих лукавих чад… Ось: “Омерзились!”. Даруйте мені, дорогий Тарасе Григоровичу, за цей неминучий відступ і прошу вас уклінно повернутися до першотвору нашої розмови вірша “А. О. Козачковському”, в якому через віки передано тужливо-болісне відчуття того, що в засланчій долі “часи літами, віками глухо потечуть. І я кровавими сльозами не раз постелю омочу”... Але, говорячи словами знаної шев-
Шевченкіана · “Найближчі тепер до його люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

свого віруючого, чутливого серця сприйняли горе Козачковських – батька й матері, зокрема, хвилююче розповівши про подібну історію в сім’ї коменданта Новопетровського укріплення Ускова… – Недавно прибулий до нас комендант привіз із собою дружину і одне дитя, на третьому році, прекрасне дитя6… Я полюбив це прекрасне дитя, а воно, бідне, так прив’язалося до мене, що, бувало, й уві сні кликало до себе лисого дядю. (Я тепер зовсім лисий і сивий). І що ж? Воно, бідне, захворіло, довго томилось і померло, мені шкода мого маленького друга, я сумую, я іноді приношу квіти на його дуже ранню могилу і плачу. Я чужий йому, а як страждає батько його й особливо мати? Бідна! згорьована мати, яка втратила свого первістка! Що ж тепер твоїх дітей мати? І що ти сам, скорботний батько! Велике, страшно велике твоє горе, мій єдиний, мій незабутній друже! Привітай і поцілуй за мене свою скорботну подругу. Скажи їй, що і я разом із нею плачу про її і твоїх дітей… – Через майже десять місяців, у листі, написаному в квітні 1854-го, ви, добрий Тарасе Григоровичу, не забули підтримати сім’ю Козачковського в їхній незгасній біді… – Дай тобі Господи милосердий не класти більше своїх любих діток в домовину, а ростити їх на добро людям, а собі на тихую старечу радость. Поцілуй їх, малих, за мене і жартуючи скажи їм, що далеко десь старий, лисий, усатий салдат молиться Богу і молячися просить його, милосердого, щоб ви єсте великі росли і здорові були. А жінку твою (чом ти мені не напишеш, як її звати?)7 поцілуй за мене тричі… Оставайся здоров, друже мій милостивий, поцілуй за мене свою жінку і своїх невеликих діточок, згадуй інколи безталанного Шевченка. – До речі, в цьому листі ви тепло згадали про те, як восени 1845-го в Переяславі Козачковський саджав у садибі дерева… – Та ще, чом ти мені не напишеш, чи великі виросли дерева, що посадив ти восени 1845 Божого року? Бо мені так і здається, що я, як пишу оцей лист до тебе або як просто тебе згадую, то так неначе дивлюся на тебе, як ти коло баркана8 рядочком восени дерева сажаєш. – Здається мені, що й ви, справжній любителю природи, тоді допомогли Козачковському. Принаймні, в народі зберіглося сказання, що ви вдвох на знак вірної дружби посадили дві акації, сплівши їх стовбури, які згодом міцно зрослися. При цьому дорогий гість Козачковського нібито сказав: “Хай люди наші так само рідняться, як оці деревця”. На Великдень у 1854 році ви, зворушений Тарасе Григоровичу, щиро дякували Козачковського за надіслану грошову допомогу… – Спасибі тобі, друже мій єдиний, за твої десять рублів, чи, як ти пишеш, якогось хорошого общезнакомого нашого, і йому, і паче тобі спасибі, йому спасибі за гроші, а тобі спасибі за те, що послав ти мені їх. Тілько за те спасибі не скажу, чому ти не написав мені, хто се такий общезнакомий наш, такий пам’ятливий та щедрий. Троха лиш (я сам собі міркую), чи не ти се сам посилаєш мені, убогому, із своєї власної дірявої кишені. Я думаю, що так. Серце моє мені нашіптує, що так. Спасибі ж тобі ще раз, друже мій єдиний! – У своїх спогадах Андрій Козачковський розповів, як улітку 1859 року, коли ви, пане Тарасе, побували у нього в гостях у Переяславі, сталася між вами розмова на пекучу тему скасування кріпацтва: “В той час у нас уже відбувалося на вимогу уряду обговорення покращення побуту селян, в якому я брав письмово діяльну участь… Сумне враження справив на нього мій погляд”. Але, мудрий Тарасе Григоровичу, ви не розривали стосунки зі справді близькими друзями, коли розходилися погляди на російсько-царистську дійсність і справжню волю селян, а свої підтверджували власним жертовним життям і геніальною творчістю. Скажімо, вірний друг Яків Кухаренко пишався тим, що в серпні 1856 року брав участь у коронації Олександра II: “Я, брате Тарасе Григоровичу, сподобивсь бути на священній коронації нашого Батька Государя… Милость Батька Государя всім підданим, всім прощеньє!”. Або нагадайте, будьте ласкаві, що саме писав вам Пантелеймон Куліш у січні 1858 року про царя Олександра II… – Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків – то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його… – Звісно, нинішня розмова не про це, хочу лише наголосити, що після, говорячи словами Козачковського, “сумного враження” від його позиції, ви, щирий Поете, надіслали сім’ї Козачковських виданий на початку 1860-го “Кобзар”, надписавши… – Марії Степановні Козачковской з чоловіком і дітками. Т. Шевченко. – А ще в невеликому листі від 24 січня 1860 року попросили Козачковського… – Будьте ласкаві, перешліть три екземпляра на ім’я Максимовича Михайла Олександровича, а один екземпляр передайте Тарасевичу9. А за це я вам подякую так, як за оті карасі та лящі Дніпрові. Щирий Ваш Т. Шевченко. – Кажучи по-вашому, нестає сили, щоб утриматися, бо зачепили, ви, вишуканий Тарасе Григоровичу, сказати б, інгредієнти ваших улюблених страв, скажімо, “борщу з карасями” чи “запеченого дніпрового ляща”… Згадайте, як у серпні 1860 року просили Варфоломія Шевченка прислати на заплановане весілля з Ликерою Полусмак10… – Добре б ти зробив, якби к нашому весіллю прислав сушених карасів десяток-другий або й третій та запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього. Ти писав мені, що в Каневі цього добра хоч лопатою горни, а тут і за гроші не добудеш: от тобі й столиця! – Вибачте, що згадав драматичний момент із весіллям, яке не сталося, але ж ви й самі по-філософськи дякували Варфоломію Григоровичу вже на початку жовтня 1860-го… – Спасибі тобі за ляща і карасі; на весілля вони не прибудуть, бо весілля того й не Лист Т. Шевченка до А. Козачковського від 24 січня 1860 р. буде. А ми вдвох собі з Михайлом Матвійовичем (Лазаревським. – В. М.) по-чумацькому та по-бурлацькому зваримо борщу з карасями, лящем закусимо та подякуємо тобі з жінкою і помолимося за щастя і здоров’я твоїх діточок. – Чи так, чи сяк, але зворушлива згадка в листі до Козачковського про лящів і карасів і тепла щирість ваша мали б його заспокоїти. Справді, Козачковський радо відповів: “Щиро од всього серця з жінкою і дітками привітаю Вас і дякую за Вашого “Кобзаря””. Прислані вами книжки доставлені по наказу, про се, мабуть, ви давно звісні од тих, кому адресовані книжки…”. Справді, Михайло Максимович повідомив, що вже 6 березня отримали ““Кобзаря” Вашого з надписом руки Вашої власної…”. Утім, душевна тривога, надбана в тій давній розмові про скасування кріпацтва, не полишала Козачковського. В останньому відомому листі до друга 6 жовтня 1860 року він узагальнив, що “Кобзар” неначитний, як ненаглядне прекрасне творіння природи, неначитний для кожного, як глибокий, світовий аналіз серця людського. Для щирого ж сина України цей твір, як жива, сумно-відрадна пісня наша: “Ще раз дякую Вас, батьку і друже мій рідний, за Ваш прекрасний подарунок, дорогий для мене…”. Але головним у цьому листі було, на мій погляд, гірке зізнання: “Остання наша зустріч залишила в мені тяжке враження”. Чи не могли б ви, незламний Тарасе Григоровичу, коротко переказати пояснення й хвилювання друга, висловлені в листі? – Обставини життя не на всіх однаково впливають: одним вони здатні накинути тільки зовнішній, хоча більше чи менше яскравий відтінок, нітрохи не торкнувшись внутрішньої сили характеру та переконань; в інших все б’ється, ніби тим обставинам підкоряється. Мене пригнічує думка, що я здався Вам належним до числа других осіб… Не судіть мене, добрий друже мій! І не вважайте мене особою, яку роки, з усіма їх обставинами, могли спотворити… Жінка моя і дітки низенько Вам кланяються і часто згадують вусатого дядька. – Власне, цей лист Андрія Козачковського насправді свідчить, що він, понад усе ставлячи вашу творчість, особливо трепетно прагнув тримати височенну моральну планку, задану Кобзарем, оберігаючи свою самоповагу й відповідальність в його сприйнятті: “Ваше просте серце завжди буде близьке тим почуттям і переконанням, які ніколи не зміняться в глибоко щиро відданому Вам… Андрієві Козачковському”. Безмежно вдячний вам, єдиний Кобзарю, за цю прецікаву розмову. Прошу вас на завершення вимовити завершальні рядки вже згаданої поеми “Сон” (“Гори мої високії…”)… – Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті. Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах. Післяслово Хочу нагадати читачеві, що в радянські часи відзначена Козачковським несуголосність його поглядів з Шевченковими трактувалася жорстко: “Зникла колишня духовна близькість між поетом-революціонером та дрібним дворянином-власником, який лякався ліквідації кріпосного права”. Нічого подібного! Насправді Шевченко духовно не порвав із давнім щирим другом. У своїх спогадах, опублікованих 1875 року, Козачковський ніби видихнув полегшено, написавши, що Михайло Лазаревський запевнив його про “те глибоке почуття приязні до мене, яке він (Шевченко. – В. М.) зберіг до самої смерті”. __________ 1 Андруші – село Переяславського повіту Полтавської губернії, в якому Шевченко побував у серпні-жовтні 1845 року, гостюючи у Козачковського в Переяславі. 2 Монастирище – село Канівського повіту Київської губернії. 3 У сучасному академічному коментарі до цього Шевченкового листа йдеться, що “Козачковський повідомляв Шевченка про своє горе – втрату дітей”. Але скоріше, мав рацію Сергій Єфремов, який сто років тому відзначив “смерть которогось із дітей”. Очевидно, йшлося про первістка Андрія 1848 року народження, котрий помер у ранньому дитинстві. Проте у Козачковського було ще два сини і дві доньки. 4 Новий комендант Новопетровського укріплення Іраклій Усков, який доброзичливо, з повагою ставився до Тараса Шевченка, прибув, за даними Леоніда Большакова, у квітні 1853-го, тобто він доволі швидко передав засланцю лист. 5 Певно, що Козачковський у листі, який не зберігся, переказував Шевченкові деякі свої тривожні сни, а той уважно ставився до сновидінь. Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Я солодко заснув і бачив у сні…” // Слово Просвіти, 18–24 квітня 2019 р. 6 Про дружину коменданта Агату Ускову та їхнього синочка Дмитра, який помер на третьому році життя, див. докладно: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Ця прекрасна жінка для мене є істинна благодать Божа” // Мельниченко В. Подробиці Шевченкового життя. С. 213–222. 7 З Марією Степанівною (1820–1905) – дружиною Андрія Козачковського – Тарас Шевченко познайомився в червні 1859 року в Переяславі. Цікаві подробиці див.: Боронь О. Чи малював Шевченко портрет Марії Козачковської (і чи варті довіри мемуарні записи її онука) // Боронь О. Ані титли… Нові студії над Шевченковою біографією і творчістю. К., 2024. С. 263–275. 8 Баркан (паркан) – це діалектне слово у Шевченка зустрічається лише один раз. 9 З колезьким секретарем Кирилом Тарасевичем, який, певно, сподобався Шевченкові, поета познайомив Андрій Козачковський у червні 1859 року. 10 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Одружіть Ликерю з Тарасом…” // Слово Просвіти, 16–22 липня 2020 р.
Наша дума, наша пісня · “Цей колектив був неповторним у минулому і залишається таким до тепер”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

репетиції “підпільно”. І все ж таки йому вдавалося, час від часу, виступати на фестивалях і конкурсах художньої самодіяльності у Чернівцях, хоча офіційного запрошення від “ідейних хранителів культури” він так і не отримував. Зате упродовж його керівництва хор сягнув вершин академічного рівня повнозвучного акордового й акапельного звучання. Згодом, близько чотирьох десятків літ, хор очолювала учениця Ф. Маланчука – Лариса Цекало, яка ревно оберігала манеру співу свого наставника. Тож в пам’ять про нього включила до репертуару хору “Отче наш” М. Леонтовича і “Святий Боже” М. Вербицького. 1988 року Дністрівський хоровий колектив брав участь у республіканському святі “З народної криниці”, що проводилося у Львові. Відбулася творча зустріч дністрівчан із народним хором “Либідь” (1990 р.), який тоді очолював їхній земляк Олег Долгий. А через чотири роки Дністрівський народний хор здобув призове місце у першому обласному огляді-конкурсі духовної музики. Тож дністрівчани віддавна пишаються і своїми талановитими солістами – Лідією Маріуцою та Євгенією Телешман: саме вона і створила у селі дитячий фольклорний ансамбль “Капелюшки”, який нині є своєрідною “візитівкою” дністрівчан. А вже ветеранами хору по праву вважаються Микола Недольський, Ніна Семенюк, Зіна Семенюк і Василь Гречанюк – внук Я. І. Гречанюка, котрий стверджує, що співати в хорі – то не лише душевна насолода, а й данина пам’яті про талановитого діда Якова. Нині у Кишиневі живе і правнук Я. І. Гречанюка (по ма-
Наша дума, наша пісня · “Цей колектив був неповторним у минулому і залишається таким до тепер”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Ті пісні вигойдує земля сизих буків

Далеко не кожен аматорський академічний народний хор, як, наприклад, Дністрів& ський, заснований 1866 року на преславній Буковині, може похвалитися своєю 160&літньою історією. Розпочалося все ще давніше – з XVIII століття, коли нинішнє село Дністрівка Кельменецького району Чернівецької області (на той час село Рестео-Атаки Хотинського повіту Бессарабської губернії) було засноване 1756 року княгинею Марією Гікою, котра походила зі знатної грецької родини. Тож “...її батько купив у турків землі навколо Липкан й Одинець, що в околицях сучасної Дністрівки, і подарував її Марії. А коли молода княгиня досягла повноліття і вийшла заміж, то вирішила оглянути свої володіння й, виїхавши на берег Дністра, побачила неймовірну красу місцевих краєвидів. Милуючись чудовими пейзажами, Марія вирішила заснувати тут село. Згодом сюди було перевезено близько 40 сімей кріпаків із села Христинівка, що на теперішній Черкащині. Ті переселенці й стали засновниками села, якому дали назву Ростяне (Рестео). А коли село перейшло у володіння губернатора Костянтина Лішина (1884 р.), то за його проєктом, на його кошти, а також кошти громади села було зведено дерев’яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці, котра й нині діє у Дністрівці. Натомість Костянтин Лішин задумав відкрити у селі церковно-приходську школу для місцевих дітей, а згодом створив ще й церковний хор із школярів, котрі могли б співати на свята Божественну Літургію у церкві. Змішаний хор півчих попервах складався з 35 голосів і щорічно поповнювався 10-12 новачками. Співав хор під час освячення церков і в навколишніх селах та Липканах. Потому, за ініціативи К. Лішина, найздібнішого співака й музиканта Якова Гречанюка було направлено на навчання у Петербурзьку консерваторію, по завершенні якої він став першим керівником церковного хору, у якому донині змінилось кілька поколінь учасників. Перші гастролі церковного хору під орудою Якова Івановича Гречанюка, відбулися у Петербурзі 1895 року, а згодом у Кишиневі, Одесі, Харкові і Бухаресті: керував хором Я. Гречанюк аж до 1940 року, допоки не втратив слух. Опісля нього хор очолив Григорій Шевчук, згодом Федір Маланчук, який стояв за диригентським пультом близько сорока років. Проте за радянських часів на його долю випало і чимало перепон, адже до репертуару хору він включав твори переважно релігійного змісту, тому змушений був часто проводити Диригує Володимир Василіка териній лінії) – Олександр Кушнір, віцепрезидент міського Товариства української культури в Республіці Молдова, котре активно популяризує за кордоном духовні надбання українського народу. Зосібна, минулого року кишинівське товариство, спільно із “Просвітою” ім. Т. Шевченка в Молдові, провели творчий захід “Пісня буде поміж нас”, приурочений вшануванню пам’яті видатного українського композитора Володимира Івасюка. Триває і традиція сімейного поповнення Дністрівського хорового колективу: нещодавно до хору долучилося два подружжя: Володимир та Любов Василіки та Іван і Віолетта Бинди. Уже вкотре хоровий колектив захищає звання народного. А масовий захист проводився саме у Дністрівці, коли на суд журі тодішня керівниця хору Лариса Цекало представила слухачам увесь репертуар хору, а це – майже пів сотні творів. У репертуарі хорового колективу є пісні, звучанню яких пішла друга сотня літ. Виконують вони немало класичних творів: “Молитва за Україну”, “Стелися барвінку” М. Лисенка, “Різдво Христове” і “Святий Боже” К. Стеценка. Окрім згадуваних “Гей ви, стрільці січовії”, “Зашуміла ліщинонька”, “Чогось милий затужив” М. Леонтовича, “Тече вода з-під явора”, “Утоптала стежечку” С. Воробкевича. Співають дністрівчани і “Чуєш, брате мій” Б. Лепкого, “Пісня про Дністрівку” Ф. Маланчука. А вже традиційно концертна програма завершується піснею Г. Шевчука “Веселка над Дністром”. Яка кількість творів у репертуарі 160-літнього народного хору – достеменно не скаже ніхто. Коли одного разу хористи їхали до Києва на телевізійну програму “Надвечір’я долі”, яку дивовижно вів відомий буковинець, народний артист України Мар’ян Гаденко, то як починали співати у Дністрівці, то так з піснями і до столиці доїхали, але всіх не переспівали. Сьогодні на культуру виділяються мізерні кошти, тож вижити навіть найтитулованішому хоровому колективу дуже важко. Тому ніяк не можна обійтися дністрівчанам без підтримки меценатів. І таким у минулому був генеральний директор товариства “Дністрові роси” Василь Телешман, а нині його благородну справу продовжує дружина Василя Григоровича, солістка хору Євгенія Телешман. З 2022 року хоровий колектив очолює вчитель місцевої гімназії, талановитий професійний хормейстер Володимир Василіка. За цей час хор під орудою В. Василіки став переможцем у кількох міжнародних фестивалях і конкурсах. Зокрема: “UKR- WESTARTFEST”, м. Трускавець (диплом лавреата І премії), “Дотик серця”, м. Дніпро (гран-прі), “Формула успіху”, м. Бухарест, Румунія (диплом лавреата І премії), “Сила добра”, м. Київ (гран-прі), “Весняна історія”, м. Відень, Австрія (диплом лавреата І премії), “Джерело надії”, м. Хотин (диплом лавреата ІІ премії). У минулому художній керівник і головний диригент Державного заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю, народний артист України і Шевченківський лавреат Андрій Кушніренко про дністрівчан висловився так: “Дністрівський хор – це унікальне явище в аматорському хоровому мистецтві буковинсько-бессарабського краю. І не тільки тому, що успішно виступає на всіх оглядах і конкурсах народної творчості. Через цей хор пройшло декілька поколінь співаків, які своїм ентузіазмом, своїм талантом плекали пісню, збагачували традиції рідного краю. Це чудовий приклад для інших колективів області. Тож хай і далі на всі голоси звучить дністрівська пісня, примножуючи славу хорового мистецтва”. Професор Київського національного університету, заслужений працівник культури України Олег Долгий мовив наступне: “Майже щороку під час відпустки стараюся побувати у ріднім краї над Дністром. Хоч за тридцять з лишнім років Дніпро став мені таким же рідним. Дністрівський хор, який беззаперечно, є окрасою того краю, де я народився, по праву величаю академічним і горджуся не лише його самобутнім співом, а і його навдивовижу давньою і цікавою історією. Щоразу з приємністю згадую ті дні, коли влітку 1990 року у Дністрівці проводилася творча зустріч Українського народного хору “Либідь”, яким я керую, і Дністрівського народного хору (тоді керівниця Лариса Цекало. – В. К.). А згодом така ж творча зустріч цих двох колективів проводилася уже в Києві. Отже, народна пісня, що розливається між берегами Дністра і Дніпра, є своєрідним містком, який єднає людські душі. Іще й іще раз переконуюся в тому, що допоки пісня співається, допоти й пам’ять людська живе. Хай завжди буде пісня поміж нас”. Композитор і співак, народний артист України Павло Дворський засвідчив свою пошану дністрівцям словами: “Згадую свої шкільні роки. Із числа старшокласників Ленковецької школи була створена агітбригада, яка виступала у трудових колективах села. Мене, малого, завжди охоче брали з собою, бо я не лише співав, а й акомпанував на баяні. Згодом їздили з концертами ів сусідні села. На все життя запам’яталося свято у Дністрівці, коли я вперше почув, як співає справжній хор. Значення слова “народний” я розумів тоді як “професійний”. Дуже хвилювався – як же після них мені виходити на сцену? Можливо, Федір Васильович Маланчук, який тоді керував Дністрівським народним хором, відчув моє хвилювання і побатьківськи хотів підтримати, а може й справді щось таке побачив у мені, бо підійшов, поклав руку на плече і сказав так, аби всі чули: “Молодець! Колись і ти станеш народним”. Завідувач кафедри теоретичної фізики Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича, доктор фізикоматематичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Микола Ткач зауважив таке: “Ось уже 160 років лине над чарівним Дністром і по всій Україні щира українська пісня у виконанні Дністрівського хору. З покоління в покоління передають секрети пісенної майстерності співучі мешканці села Дністрівка, що на Кельменеччині. Упродовж тривалого часу Дністрівському народному хорові вдається зберігати неповторну творчу манеру виконання народної пісні, втілювати у пісенному слові красу душі кожного учасника колективу. Неоціненна заслуга народного хору й у відродженні давніх колядок, щедрівок та веснянок, у бажанні вдихнути нове життя у призабуті народні пісні. Я пишаюся тим, що мав змогу неодноразово чути, як співають мої талановиті земляки, вважаю їхнє мистецтво насправді унікальним. Цей колектив був неповторним у минулому і залишається таким до тепер”. Многая літа вам, дністрівчани! З роси і води вам, хранителям багатовікової духовної спадщини українського народу. Підготував Володимир КОРНІЙЧУК, заслужений журналіст України, лавреат Міжнародної премії ім. С. Гулака-Артемовського, головний редактор журналу “Музика” Хор с. Рестео-Атаки під керівництвом Я. І. Гречанюка (1884 р.) Я. І. Гречанюк
Театр · “Автор сам стає частиною тих, чий голос залишився не почутим”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

час краде. Хтось виживає, а хтось наживається. А розповідь про Січ суголосна тому, що було на фронті. Сьогоднішня війна – це продовження одної нашої спільної історії. І в мене немає ставлення до персонажа як до окремої особи, я говорю про своє. Зіграли виставу кілька разів. Для мене кожна вистава, кожна сцена даються по-різному. Ще й досі в пошуку того, як маю себе відчувати, що маю тримати всередині. Паралельно адаптуюся після трьох з половиною років напруженого життя на фронті. Бо поки ти там, то не відчуваєш психічного зламу. Твоя нервова система постійно мобілізована. А коли перевівся до Києва і продовжив службу вже у творчому напрямку, було важко звикати до цієї реальності. І досі відчуваю себе, ніби між двома світами. У цій ролі у виставі важливо тримати баланс між спогадами війни і цивільним життям, в якому можна сприймати далеко не все. І знайти цей баланс для мене – складний процес. Тим не менше, я вдячний за цей творчий досвід. І дуже сподіваюсь найближчим часом повернутися до своєї основної професії. – Драматург Максим Курочкін – мій близький приятель, – зазначив Сергій Калантай, народний артист України, виконавець ролі Батька Сценариста. – Ми неодноразово спілкувалися щодо його творчості. Плюс вистава “Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки”, яку поставив за його п’єсою Станіслав Мойсеєв, стала підтвердженням його таланту. Цю п’єсу він зробив дуже яскраво. Маю честь грати в цій виставі. На постановку вистави “Троянство” ми довго чекали. Ще до розподілу ролей Максим сказав: “У мене для тебе там є робота”. Мені було приємно, я чекав. Він дуже велика особистість. Я назвав би його великим ведмедиком, який має силу і водночас має душу. Може, тому я його так добре розумію. З режисером-постановником вистави Давидом Петросяном вже мав спільний досвід роботи. Разом працювали у виставі “Крум”, літературних читаннях. Він особистість творча, специфічна, і зрозуміти його непросто. Складно вийти на його хвилю. Він класний режисер, людина, яка проповідує свою ідею. Має свій склад акторів, які є його однодумцями. Таких унікальних режисерів, як Давид, з якими хочеться працювати, в Україні насправді не так вже й багато. Цікаво спостерігати за його думкою, його словом. Він дуже начитаний, освічений. Людина зі своїм бекграундом, досвідом, що генетично закладений попередніми поколіннями. Під час роботи над виставою я майже не пропускав репетицій. Такого давно не було. А сам репетиційний процес запам’ятався пошуком. Очільник нашого театру Євген Нищук грає у виставі Продюсера. Коли його персонажа запитали, про що ця п’єса, він відповів: “Про дорогу”. Напевно, наша постановка – це велика дорога, яка триває. Перед кожною виставою ми збираємося, і з’являються якісь нові нюанси, нові барви. У цьому плюси роботи над виставою. Саме це запам’ятовується насамперед. Якщо говорити про мого героя, то це людина, яка загубилася в нашому столітті, нашому часі. Це було покоління, яке щось будувало. Своєю роботою вони ховалися від реальності. Не хочу називати це покоління совковим. Мій персонаж займався своєю справою і раптом став нікому не потрібним. Це самотня людина, і самотність його дуже гнітить. Хоча в ньому ще є потенціал, є колосальна необхідність бути потрібним суспільству. Підготував Едуард ОВЧАРЕНКО У публікації використані матеріали із сайту Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Фото із соціальних мереж перцем жартів та сороміцьких “приколів”, які супроводжують карколомні пригоди смішних, а насправді добрих киян, які любляться та сваряться, залицяються та одружуються і врешті святкують найкраще свято на світі. Це Свято має назву Життя. “Де ковбаса і чарка, там минеться сварка”, – кажуть глядачі вистави і підіймають келихи разом з героями п’єси за Мир на Київських горах. Глядачі, які полюбили виставу “У Києві на Подолі, або Гдє ві сохнітє бєльйо?”, отримають радість від продовження анекдотичних біографій улюблених героїв – дільничного міліціянта Собачка, що сповідує ідею “Вип’ю тут, бо на тім світі не дадуть”, та колоритних типів київської околиці, котрими міліціянт опікується.
Театр · “Автор сам стає частиною тих, чий голос залишився не почутим”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Переосмислення міфу

У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Троянство” за текстом Максима Курочкіна. Вистава досліджує проблематичність героїзації та надлишкової патетики, напруження між реальністю й міфом. Дія п’єси відбувається до повномасштабного вторгнення. Сценаристу замовляють адаптацію відомої “Енеїди”. Автор починає переосмислювати міф, роблячи головним не Енея, якого в його історії немає, але надаючи голос тим, хто залишився поза увагою і не потрапив на сторінки відомих поем Вергілія і Котляревського. Однак подібний погляд на відому історію викликає пересторогу творчої команди, і вони поступово обертають історію на звичний для них формат народного бурлеску. Автор балансує між бажанням догодити та залишитись при своєму, однак дописати історію йому так і не вдається. Настає день, який змінив життя багатьох, і автор сам стає частиною тих, чий голос залишився не почутим. Нова вистава за текстом Максима Курочкіна – це спроба чесної розмови про те, що сьогодні здається незаперечним. Це сучасне дослідження проблематичності героїзації та надмірної патетики. У центрі – напруження між реальністю й міфом. Відсутність культурного коду, який міг би аналізувати досвід одночасності та співіснування реальної близької війни, мирного життя та овіяного міфом народно-популярного уявлення про героїв як персонажів з епосу про давніх греків та козаків доби Запорізької Січі. – Я закоханий в “Енеїду” Котляревського, – зізнався автор п’єси Максим Курочкін. – Видання 1968 року з ілюстраціями Базилевича стало моєю першою українською книгою. Я пам’ятаю, як мріяв розуміти значення унікальних слів, розсипаних по тексту поеми. Чудово, що зараз ці слова повертаються до активного вжитку. Протягом життя я неодноразово звертався до сюжету поеми, в кількох моїх п’єсах присутні мотиви з “Енеїди”. Тому пропозиція Давида Петросяна попрацювати з текстом Котляревського мене глибоко схвилювала й позбавила спокою. Це той шанс, який не можна згаяти. Давид належить до того типу режисерів, які помічають сучасну п’єсу, не бояться з нею працювати, відкривають її приховані можливості. Головне – для нього важливе слово. Це наш перший спільний проєкт. Рік тому один із моїх текстів зацікавив Давида, і це стало щасливим квитком в історію з “Троянством”. Ми спробували різні підходи. Можна сказати, що написали чотири п’єси. І четверта, остаточна версія створювалася частково вже під час репетицій. Це був нервовий, але чесний процес пошуку, і він пішов на користь “Троянству”. У виставу вкладали душу всі учасники команди. Там багато вдалих імпровізацій, чого тільки вартує іронічний вислів “переписувати Котляревського сучасним автором”. Давид створив творчий простір взаємної поваги, де думка кожного могла бути почута. Це такий театр, про який мріє, мабуть, кожен драматург. Кілька разів мені пощастило бути присутнім на репетиціях, я скористався можливістю акцентувати на словах і сенсах, важливих для мене. Я дуже задоволений результатом роботи всієї команди. Неабияка радість і велика честь бути причетним до такої вистави. Сподіваюсь, що від неї буде користь. Гадаю, вона стане приводом для важливих дискусій, які допоможуть нам змінитися на краще. – На початку року Максим Курочкін познайомив мене з режисером Давидом Петросяном, – пригадав Артур Артіменьєв, учасник бойових дій російсько-української війни, заслужений артист України, виконавець ролі козака Каші. – Ми цікаво поспілкувалися. Через кілька днів Давид запропонував участь у виставі “Троянство”. За професією я режисер і майже не маю акторського досвіду, про що одразу попередив. Але у виставі був більше потрібен мій військовий досвід. Ідея, задум постановки, сама п’єса були настільки цікавими, що я захопився. І як би важко не було в процесі роботи, не шкодую, що погодився. Давид Петросян – один із найкращих режисерів сучасності. Те, що і як він створює на сцені, – окремий, неповторний, переконливий і захопливий Всесвіт. Якщо ж говорити про виставу “Троянство”, то це, як на мене, спроба чесно і відверто подивитися на сьогодення, на роль мистецтва під час війни, на все, що відбувається з нами. На те, хто ми є… Ця вистава – справжній вибух, провокація, виклик пристосуванству та байдужості. Вона як контрастний душ. І, звичайно, велика честь працювати в такій виставі, на сцені Театру Франка, з такою чудовою і професійною командою. І це не тільки акторський склад. Адже вистава надзвичайно складна – паралельна робота з камерами, відеоряд, унікальний звуковий супровід, мікрофони, світло. Все це робота потужної команди, яка не просто виконувала режисерські задачі, а вкладалась творчо, з душею. Атмосфера довіри й підтримки відчувалась у всьому. Щодо мого персонажа: він максимально співзвучний зі мною, моїм досвідом. Справді, багато що сьогодні перегукується з добою козацтва. Майже нічого не змінилося, бо залишається така сама людська природа. Хтось кладе життя, а хтось у цей самий
Театр · “Автор сам стає частиною тих, чий голос залишився не почутим”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Вистави Театру української традиції “Дзеркало” в травні

22.05 (п’ятниця) 18:00 – “По+ лусмак останнього кохання”. Будинок вчених, вул. Володи+ мирська, 45+А. Зворушлива історія любові Тараса Шевченка і Ликери Полусмак в своєму втіленні є першопрочитанням маловідомих сторінок останнього року життя пророка українців – великого Кобзаря. Вистава ставить глядачеві запитання, на які нам необхідно знайти відповідь. А чи життя нашого Кобзаря безсумнівне? Чи той насуплений дід, пам’ятники якому стоять по всій Україні, — це Шевченко? Чи це він? Наш Пророк? Апостол? Єретик? Ні! Це не він! Це не Шевченко! Його таким хотіли бачити. Упокореним, старим, академічним. Влада, наука, суспільство. Їм потрібна була мірка, якою б його виміряти, і терези, на яких його б зважити. Але нема такої мірки і нема таких терезів, якими можна було б виміряти і зважити Кобзаря. Бо Шевченка ми починаємо відкривати для себе і світу зараз, в XXI сторіччі. І ця, майже детективна історія його останнього кохання — живе тому підтвердження. Тарас Шевченко і Ликерія Полусмак – чи вони справді були нареченими? Який скелет 40 років тримала у своїй шафі кохана Великого Кобзаря? Розгадку цих таємниць ви отримаєте в несамовитій “Лавсторі” Театру української традиції “Дзеркало”! Важливо! Вистава у цьому році стала лавреаткою ХІІІ міжнародного фестивалю “Схід – Захід” у Кракові (Польща). 24.05 (неділя) 17:00 – “Гдє ві сохнітє бєльйо?”. Театр “Сузір’я”, вул. Ярославів Вал, 14. 30.05 (субота) 18:00 – “Гдє ві сохнітє бєльйо?” Культурний кластер “Краків”, Русанівська набережна, 12. Подвір’я київського Подолу наповнене єврейськими і українськими жартами, піснями і сварками. Поки батьки перебувають на єврейському недільному базарі, Богдан і Рахілька, руйнуючи міжнаціональні перепони, зізнаються одне одному в коханні і погоджуються на шлюб. Батьки сваряться і миряться, б’ються і вибачають одні одним, бо найбільший аргумент на користь молодим – це весілля, яке робить з двох різних родин одну велику сім’ю, водному дворі, у Києві на Подолі. Вуличний філософ Подола “Гоп-з-точилом” робить зворушливі висновки і повчання, пересипаючи свої філософські гасла рецептами української і ізраїльської кухні, а веселий міліціянт – дільничний Собачко, який завжди напідпитку, підкріплює жартівливу атмосферу міліцейськими байками та анекдотами з подільських вулиць. 31.05 (неділя) 17:00 – “Щоб я так жив”. Центр культури та мистецтв, вул. Алматинська, 109. Комедія “Щоб я так жив, або у Києві на Подолі” – це історія двох сімей, які живуть в одному з подільських двориків повоєнного Києва. Одеський, а точніше подільський смачний гумор сипле
16 Подія року · “Графіка Василя Шандра – то сила Срібної землі, яку він любить любов’ю сина, художника, воїна”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ратурою, подекуди болючою та емоційно непростою. У просторі власної виставки “Ой, неборе...” Василь Шандро прочитав кілька новел Стефаника і поділився власним сприйняттям його творчості. До заходу долучилися літературознавець Юрій Ковалів, письменник В’ячеслав Медвідь, перекладач і журналіст Тарас Марусик, письменниця і науковиця Марина Гримич, історик Олексій Сокирко та інші гості – поціновувачі експресіоністичного письма Стефаника. Але поза всіма розмовами в залі відбувалося особливе, майже невловиме накладання озвученого літературного тексту на представлені в експозиції графічні роботи, і це створило подвійний ефект: візуалізації і оживлення творів Василя Стефаника та озвучення малюнків Василя Шандра. Хто був – відчули на собі цю магію. Авторська екскурсія виставкою теж була, спілкування тривало й після заходу, бо атмосфера довго не відпускала”. Шановне товариство, як побачите на Богдана Хмельницького, 11, афішу з неборятами пана Василя Шандра – не минайте. Йдіть на зустріч. Вони чекатимуть вас до кінця травня в залі на другому поверсі Музею. Ви маєте її побачити. Світ має про неї знати.
16 Подія року · “Графіка Василя Шандра – то сила Срібної землі, яку він любить любов’ю сина, художника, воїна”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Ой, неборе…”

Коло друзів і шанувальників таланту Василя Шандра Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ Фото Віталія Приходька Графіка Василя Шандра – то сила Срібної землі, яку він любить любов’ю сина, художника, воїна. Її пише і її боронить. І спомин про неї стає у найважчі часи стабпунктом. І за цю готику Духу я дякую вам, пане Василю. Дякую за наші спільні 10 років на Радіо Культура, де були сотні прямоефірних передач, багатогодинні марафони і незабутні особисті історії. Одну з них, народження у Юлії і Василя донечки Софійки, я оприлюднила на презентації. До слова, презентація була продумана до найменших деталей, рамочок, паспарту, листівок і смачненної кави. Бо кавомашину пан Василь завбачливо теж організував. Ґазда! Радість обіймів перекривала сонце. Світло випромінювала найменша графічна лінія. Дякуємо, дорогий наш друже Васильку, за свято, яке тепер назавше з нами. “Є речі найважливіші, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці Ірина Плехова. – Це зустрічі з тими, кого любимо. А Від 9 травня в Національному музеї літератури України триває виставка графіки “Ой, неборе...” художника, актора, телеі радіоведучого, нині військовослужбовця Василя Шандра. Відкриття цієї виставки, як і наповнення, – це особливі сенси і відчуття. Є в тих унікальних неборятах магічна сила. Раз їх побачивши, признаєш за рідню, серед якої хочеться пожити. Усамітнитися, як вони. Помандрувати в далекі кичері. Посидіти зними перед відчиненим вікном і послухати білий світ, у якому звучить музика тиші і спинився час. Світ неборят обіймаєш, бо він справдешній, як справдешній Василь Шандро. Як сорочка білим по білому. Як Латориця з живодайною водою. Як спокій милого дому, де святкується в ці дні 50-ліття подружнього життя Марії та Івана. Як мова рідного всесвіту, якою розмовляють його стриї, хрещені, мама, няньо, яку знає і не покине ніколи він. ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Василя Шандра я не просто люблю. Бо він належить до тих, на кого можна покластися, кому можна довіряти і кому можна довіритися, чия постава дозволяє і мені випростовуватися в хвилини печалі. Дякую тобі, друже, за те, що збираєш довкола себе близьких людей. Дуже рада, що твій творчий почерк і пошук розвиваються”. *** А 16 травня разом із неборятами пан Василь знову зустрічав своїх гостей. Був не один, а з письменником Василем Стефаником, якому 14 травня минуло 155. І гаряче слово якого актор Василь Шандро читав посеред своєї графіки, що дуже резонує зі Стефаниковим світом. Ось що написано про цю подію на сайті Національного музею літератури: “Минулої суботи ми зустрілися, щоб разом вшанувати творчість Василя Стефаника. Це була дуже тепла й неофіційна зустріч людей, захоплених літе- Василь Шандро зі своїми неборятами Радіожурналістка Світлана Свиридко
16 Подія року · “Графіка Василя Шандра – то сила Срібної землі, яку він любить любов’ю сина, художника, воїна”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія року · “Графіка Василя Шандра – то сила Срібної землі, яку він любить любов’ю сина, художника, воїна”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин