Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Істинна любов до України ментально непереможна, всесильна, поготів, що в ній чекають такі вірні друзі-брати”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Так ти, і Украйна…” Розмова про Андрія Козачковського

Слово Просвіти, №19 за 2026 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Передслово Жанр розмови з Тарасом Шевченком, звісна річ, уявної з’явився в березні 2024 року у Всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти” – здійснено понад 20 публікацій. За порадою академіка Миколи Жулинського готується книга. Особливо важливими є розмови про Шевченкових друзів, серед яких Андрій Осипович Козачковський (1812–1889). Закінчив Медико-хірургічну академію у Петербурзі (1835). З січня 1844 року – лікар і викладач медицини Полтавської духовної семінарії в Переяславі. З Шевченком познайомився восени 1844 року. Тарас Григорович приїжджав до нього в серпні 1845-го та в жовтні-грудні того ж року. У Переяславі поет написав поеми “Наймичка”, “Кавказ”, вірш “Як умру, то поховайте…”. Здається, дивно було б стверджувати, що до створення Шевченкового “Заповіту” був причетний Козачковський. Але ж таки причетний! Він робив усе можливе, щоб якнайкраще влаштувати щоденний побут Шевченка, говорив з ним на цікаві поетові теми, нарешті, Козачковський успішно лікував його якраз у час створення “Заповіту”… Тарас Григорович також побував у Переяславі в червні та серпні 1859 року, про що Козачковський залишив спогади. Самовіддані працівники Музею Заповіту Т. Г. Шевченка в Переяславі відтворили атмосферу, в якій поет пережив творчий катарсис. Понад десятиліття тому вони підібрали портрет Андрія Козачковського для моєї книги “Друзі мої єдині” (2013), який використовую й цього разу. Нагадую, що всі Шевченкові тексти реальні, справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. З його листів, поезій… Отже, переходимо до розмови. – З Андрієм Козачковським ви не переписувалися постійно й лист із заслання до нього написали аж у липні 1852 року. Мене надто зацікавили ваші міркування щодо цього вже з його перших рядків… – Чи підтримує дружбу або, принаймні, приязнь постійна переписка? Питання прехитре, на яке я відповідаю внаслідок багаторічної досвідченості так: був у мене давно колись великий приятель (можливо, він здрастує і донині?), так той-то великий приятель, бувало, кожну пошту дарував мене посланням, принаймні, на двох аркушах. І я, о сумний спомин! повинен був відповідати йому, бо він був хороший приятель, і якби не ці вбивчі послання, можливо, й до цього часу залишився хорошим приятелем. А то, на жаль! Терпіння лопнуло і дружба не ладиться. Мені здається, що від подібної переписки не тільки дружба, але й найніжніше кохання не вціліє. Та нам із вами нічого побоюватися за нашу дружбу внаслідок частої переписки. Мені здається, коли не помиляюся, що з часу нашого знайомства це буде перший лист… – Ви не помилилися, але про справжню дружбу, істинний Поете, свідчить вірш “А. О. Козачковському”, написаний ще на початку каторжного заслання – у другій половині 1847 року. В цьому ліричному посланні, горюючи над своєю злою долею, ви навіть застерігаєте друга та його дітей від нещастя поетичного покликання в імперській Росії… – Слухай, брате, та научай Своїх малих діток, Научай їх, щоб не вчились Змалку віршовати. Коли ж яке поквапиться, То нищечком, брате, Нехай собі у куточку І віршує й плаче Тихесенько, щоб Бог не чув, Щоб і ти не бачив. Щоб не довелося, брате, І йому каратись. Як я тепер у неволі Караюся, брате. – У пекельних поетичних рядках навічно зафіксовано безвихідь засланчого коловороту, коли нічні самосудні душевні муки змінюються денною каторжною муштрою… – Благаю Бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне; зорю б’ють. Благаю Бога, щоб смеркало, Бо на позорище ведуть Старого дурня муштровати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б’ють. – Через п’ять років після цих рядків, які пронизують наші душі, в згаданому листі до Козачковського, згорьований рядовий Шевченко написав… – Живу я, можна сказати, життям публічним, сиріч у казармах, муштруюся щоденно, ходжу в караул і т. д., одне слово, солдат, та ще солдат який! Просто опудало вороняче. Вусища величезні. Лисина, що твій кавун… Жарти вбік, а написати про себе не можу нічого хорошого, інакше це була би брехня. Живу, можна сказати, одним спогадом, та й хто ним не живе! Чи пам’ятаєте ви нашу з вами прогулянку в Андруші1 та за Дніпро в Монастирище2 на гору? Згадайте той чудовий вечір, ту широку панораму і посередині неї довгу, широку фіолетову стрічку, а за стрічкою фіолетовою блищить, як із золота кований, Переяславський собор. Якась дивна, врочиста тиша. Пам’ятаєте, ми довго не могли вимовити слово. Поки, нарешті, біла, ледве помітна цятка не заспівала: Та яром, яром за товаром… Дивовижний вечір! Дивовижний край. І пісні незвичайні! Багато добрих спогадів зберіг я про старий Переяслав і про тебе, мій щирий друже! – Стоять у мене перед очима два прекрасних пейзажних малюнки, на яких ліворуч внизу зроблено авторський напис: “Андруші”. До речі, про це село ви, славний пане Тарасе, з любов’ю згадували і в листі до Козачковського в квітні 1854 року… – Друже мій милостивий! Як получиш сіє нехитростноє посланіє моє, то вибери хороший погодній день та повели запрягти у бричку коні, та возьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, і поїдьте собі з Богом у Андруші, погуляйте собі гарненько у архієрейському гаї, та, гуляючи попід дубами та вербами, згадай той день, як колись перед вечором ми з тобою в Андрушах гуляли. Дурень я, та ще й великий дурень! Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші, а вам то, може, навіть остило дивитися і на сині Трахтемировські гори. Боже мій, Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч одним оком? Ні! ніколи я їх не побачу! А хоч і побачу, то, може, з того світа, або на сім світі присняться коли-небудь… – У поемі “Сон” (“Гори мої високії…”), створеній в один період із віршем “А. О. Козачковському”, згадується Монастирище… – А он старе Монастирище, Колись козацькеє село, Чи те воно тойді було?.. Та все пішло ц[арям] на грище: І Запорожжя, і село... – Хочу нагадати читачам, що через десять рядків після цього Тарас Шевченко називає гори свої і наші високії найкращими в світі, найсвятішими: “Простіть!.. Я Богу помолюсь…”. І далі виплеснув із глибини своєї душі невмирущі слова… – Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! – Нагадаю ще й екзистенційне запитання Михайла Грушевського: “Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах…”. Отже, йдеться не про те, чи знаємо ми про Шевченкову святу, жертовну любов до України або чи віримо в неї… Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше державних очільників! В. Заболотний. Портрет А. Козачковського, виконаний з його фото Наша сучасна драма полягає в тому, що можновладці насправді не здатні пошевченківськи душу погубити за Україну, реально спрямовуючи свою любов насамперед, а то й винятково на себе. Хто з них “розіб’є живе серце за свою країну”? Звісно, хотілося б оцінити Шевченковим огненним словом істинне гріхопадіння цих лукавих чад… Ось: “Омерзились!”. Даруйте мені, дорогий Тарасе Григоровичу, за цей неминучий відступ і прошу вас уклінно повернутися до першотвору нашої розмови вірша “А. О. Козачковському”, в якому через віки передано тужливо-болісне відчуття того, що в засланчій долі “часи літами, віками глухо потечуть. І я кровавими сльозами не раз постелю омочу”... Але, говорячи словами знаної шев-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин