Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Молода країна · “Молодь не сприймає мову як музейний експонат. Це живий інструмент, що потребує щоденної праці”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Слово у душі – душа у слові”

Слово Просвіти, №19 за 2026 рік

Анатолій ЗАГНІТКО Учасники ХІ Відкритого міжрегіонального конкурсу “Слово у душі – душа у слові” засвідчили високий рівень творчої зрілости, емоційної чутливости та глибокого осмислення сучасних суспільних і духовних питань. У роботах молодих авторів органічно поєдналися патріотизм, пам’ять про війну, любов до України й природи, філософські роздуми про людину, самотність, добро, дружбу та внутрішню свободу. Особливо помітною є увага учасників до художньої образности, символізму та психологізму, а також прагнення експериментувати з жанрами – від поетичної мініатюри й новели до фантастики, фанфіку, кінопітчу та сценарію. Конкурс засвідчив, що сучасна учнівська й студентська молодь не лише володіє творчим потенціалом, а й здатна через художнє слово тонко реагувати на виклики часу та формувати власне бачення майбутнього української культури. До складу журі конкурсу увійшли науковці й літературознавці з України, Польщі та Сербії, що надало конкурсу не лише міжрегіонального, а й міжнародного академічного виміру. Ось уже одинадцятий рік конкурс “Слово у душі – душа у слові” об’єднує творчу учнівську та студентську молодь із різних регіонів України. Цьогоріч серед учасників були представники Донеччини, Вінниччини, Луганщини, Львівщини, Харківщини, Херсонщини та Києва. Конкурс проводить Донецький національний університет імені Василя Стуса спільно з освітніми й науковими партнерами Донеччини та Вінниччини, зокрема за підтримки департаментів освіти та Малої академії наук Донецької області. В умовах війни та вимушеного переміщення для ДонНУ імені Василя Стуса такий конкурс став не лише літературною платформою, а й простором культурної тяглости, де молоді автори можуть говорити про власний досвід, пам’ять і майбутнє української культури.Цьогорічний творчий конкурс об’єднав молоді голоси навколо теми, яка в умовах сьогодення перестала бути лише лінгвістичною – теми української мови як ідентичности, пам’яті та духовного захисту. Перечитуючи роботи учасників, легко помітити трансформацію сприйняття рідного слова від “щасливої випадковости” народження до свідомого громадянського вибору. На згадку приходять глибокі творчі рядки Павла Мовчана: “Пильнуй всякчасно браму вуст, бо слух піщаний слів неситий”, бо справді слово обростає усім тим, що його вивершує, з опертям на національну пам’ять, культуру, традиції. Більшість авторів есе розпочинають свої роздуми з того, що мова – це те, що особистість отримує без вибору, подібно до кольору очей. Проте визначальною темою стає момент перетворення цього спадку на власний здобуток. Так, Юрій Прокопенко (м. Львів) в есе “Моя мовна історія: від спадку до вибору” влучно резюмує: “Мова приходить до нас раніше, ніж ми встигаємо запитати, чи згодні її прийняти. І все ж, настає день, коли спадок перестає бути лише спадком і стає вибором – свідомим, продуманим”. Для багатьох такий вибір став гострішим через війну та вимушену еміграцію. Анастасія Гаращенко (Луганська область), перебуваючи за кордоном, пише про мову як про нитку, що з’єднує її з родовим корінням: “Я свідомо вибираю українську! Хочу, щоб голос мого народу звучав у віках... Поки ЗСУ виборює перемогу на фронті, ми в тилу повинні вести свою боротьбу”. Мова як простір безпеки та “перенос+ ний дім”. Цікавим є метафоричне бачення мови як житла. У роботі Юрія Сорокіна (Донецька область) “Мова як дім: де живе моя душа” вибудований образ мови-фор+ теці, яку неможливо зруйнувати: “Цей дім неможливо зруйнувати, доки ми продовжу+ ємо в ньому „жити“ – розмовляти, писа+ ти, мріяти. Цей дім – територія нашої свободи”. Ця думка перегукується з есе Анастасії Задорожної (Донецька область), яка називає мову “духовним щитом і жи+ вим маніфестом свободи”. Паролі самоідентифікації. Автори час+ то звертаються до теми “мовних паролів”, які об’єднують націю. Слово “паляниця” згадується майже в кожній другій роботі як символ боротьби. Надія Тендітна роз+ думує над унікальністю цього явища: “Чи існує ще таке слово в інших мовах, яке од+ ночасно б „живило“ всіх, хто нею розмов+ ляє, і було смертним вироком для загарбни+ ків?”. Цей чуттєвий аспект – смак, колір і запах слова – найбільш яскраво розкри+ ває Аліна Молодик (Донецька область) у роботі “Мова мого серця”. Для неї україн+ ські літери мають обличчя та історію: “Унікальна буква „ї“ схожа на двох друзів, що ніколи не розлучаються... А „ґ“ нагадує мені кумедний цвяшок, на який мій дідусь вішає свій картуз”. Мова – це дія. Головний висновок, який можна зробити після прочитання конкурсних робіт: молодь не сприймає мову як музейний експонат. Це живий інструмент, що потребує щоденної праці. Як підсумовує Анастасія Задорожна: “Мова тримає світ лише тоді, коли ми ра+ зом тримаємося за неї. Її сила безпосеред+ ньо залежить від нашого щоденного вибо+ ру”. Міркування учасників конкурсу до+ водять, що сучасне покоління сприймає українську мову не лише як “милозвуч+ ну” чи “солов’їну”, а передусім як “гос+ тру, як сталь” зброю, що здатна захистити правду та забезпечити майбутнє нації. Молодіжна проза: між щирістю, пошу+ ком і справжньою літературою. Цьогорічна добірка робіт у номінації “проза” вияви+ лася несподівано різною за настроєм, стилем і рівнем. Тут поруч існують тексти, написані щиро й просто, і твори, які вже впевнено наближаються до сучасної літе+ ратури. І найцікавіше – читач ніби прохо+ дить разом з авторами шлях від перших спроб до справжнього художнього мис+ лення. Коли проза починається з простоти. Подані на конкурс твори охоплюють ши+ рокий спектр тем – від осмислення при+ роди, людських почуттів і дитячого сві+ тосприйняття до історичної пам’яті, вій+ ни, морального вибору й національної ідентичности. Значна частина робіт ви+ різняється образністю мови, емоційною щирістю та прагненням авторів осмисли+ ти сучасні й вічні проблеми через худож+ нє слово. Одним із провідних напрямів стала тема природи як джерела гармонії, духовного очищення та філософського осмислення життя. У мініатюрі “Осінні замальовки” авторка Надія Тендітна (Донецька область) персоніфікує осінь, створюючи яскравий художній образ: “Вже дихає в потилицю стара баба-перекупка Осінь…”. Через багату палітру кольорів, музичні й живописні асоціації авторка осмислює проблему швидкоплинности часу та невідворотності змін у природі й людському житті. Подібний мотив простежується й у мініатюрі “Літня спека”, де природа постає виснаженою від спеки: “– Пити! – ледь чутно шелестять листям берези та клени”. Тут авторка акцентує увагу на вразливості довкілля та залежности всього живого від природної рівноваги. Тему єдности людини й природи продовжує твір Олександра Сандича “Природа України очима мандрівника” (Вінницька область). Автор наголошує на духовній цінності природи: “Я зрозумів, що природа України – це не просто краєвиди, а жива частина нашого життя”. У творі звертається до теми екологічної свідомости й відповідальности людини за збереження природної краси. Особливе місце серед конкурсних робіт посідають твори про внутрішній світ людини, самотність, пошук сенсу життя та емоційні переживання. У поезіях Анастасії Козак з Вінниччини (“Душа”, “Погляди”, “Зірка”, “Роздуми”) звучать мотиви тривоги, самопізнання та емоційної вразливости. Так, у вірші “Роздуми” авторка пише: “Роздуми убивають надійно та поволі”, наголошуючи на психологічному тиску внутрішніх переживань. У творі “Погляди” піднімається проблема відчуження між людьми та потреби у щирості: “Кожному – свій всесвіт і свій шлях”. Частина робіт спрямована на осмислення дитинства, дружби та людяності. У творі Аліни Конопелько (Вінниччина) “Мій песик” розкривається тема відданости й відповідальности: “Він для мене справжній і вірний друг, який навчив мене бути уважною, доброю і вдячною” . Подібна теплота й гумор властиві великій прозовій роботі “Незвичайні пригоди звичайного кота” Надії Тендітної, де через образ кота Муркота авторка створює сатирично-доброзичливий погляд на людські звички й стосунки. Водночас твір наголошує на взаєморозумінні між людьми й тваринами, а також тему дружби й свободи. Окремий напрям конкурсних робіт – історична пам’ять, війна та національна самосвідомість. У художній новелі Тетяни Кушнір (Вінниччина) “Де верба хилиться низько” образ верби стає символом України та незламности народу: “Вони терплять бурю, Олексо, але не ламаються, як і ми, українці”. Твір присвячений пам’яті полеглих Героїв України й акцентує увагу на болісній темі втрат, історичної пам’яті та патріотизму. Проблеми морального вибору, революції та історичних потрясінь порушено в сценарії проморолика “Історія одного замаху” та кінопітчі “Старший боярин”, які підготовлені Юрієм Прокопенком (Львівщина). У сценарії за мотивами твору Гната Михайличенка звучить питання: “Мораль чи революція? Вірність собі чи обов’язок перед ідеєю?” . Це підкреслює складність людського вибору в умовах суспільних потрясінь. У кінопітчі “Старший боярин” автор звертається до теми фатального кохання, духовної кризи та історичних змін: “…кохання стає єдиним якорем у світі, що стрімко котиться в безодню війни та революції”. Коли з’являється історія та фантасти+ ка. Фантастичні та пригодницькі твори також посідають важливе місце серед конкурсних робіт. У творі Івана Стрельчу+ ка (Вінниччина) “Місто, що будується вічно” наголошується питання самотнос+ ти, пам’яті та пошуку сенсу існування. Ге+ рой прагне створити світ для доньки на+ віть у порожнечі небуття: “Ми будемо жи+ ти у місті, яке я побудую для неї”. Нато+ мість у фанфіку Дар’ї Приходько (Донеч+ чина) “Лобо” через образ вовка-ватажка піднімаються теми сили, лідерства й від+ повідальности: “Лобо утвердив свою владу через інтелект”, бо “Він навчив вовків роз+ різняти пастки, обходити капкани… Його зграя стала елітою дикого світу”. Сатира, гумор і жива мова. Сатирично-філософський напрям представлений твором Надії Тендітної “Чи є місце для самого дракона?”, у якому через казковий сюжет висміюються жадоба влади, бю+ рократія та абсурдність соціальних по+ рядків. Репліка героя “Позіхнув на людях – плати штраф, розвів дома мух – плати штраф” виявляє гротескність нових “правил” і водночас відсилає до сучасних суспільних проблем. Коли текст стає метафорою. Найсиль+ ніші роботи виходять за межі буквально+ го. Вони починають говорити не лише про події, а про сенси. У творі про драко+ на Надії Тендітної фінальна думка зву+ чить як вирок і як застереження водночас: “– Стережіться не тих драконів, які вилу+ пилися з яйця, а тих, які народилися у ва+ ших душах”, такі рядки запам’ятовуються. Усі тексти дуже різні, але їх об’єднує одна річ – щирість. Вона є і в простих описах, і в складних символічних історіях. Різниця лише в тому, що одні автори говорять прямо, інші вже створюють образи і підтексти. І саме цей перехід від “сказати” до “показати” є основним кроком до справжньої літератури. Тема війни в конкурсних роботах присутня, але розкрита не прямо, а через емоційні образи, символи та внутрішні стани персонажів. Найяскравіше це відчутно у творі про “срібну зірку”, де війна не описується як подія, а проживається як втрата і самотність. Тут зруйнований світ передається через лаконічні, але сильні формули на кшталт: “поки я тут – це дім” і “я – надія”, а фінальна думка “надія не має ваги” перетворює особисту трагедію на універсальний досвід. Війна в цьому тексті – це не фронт і не зброя, а стан, у якому навіть найменша надія стає єдиною опорою. Інший вимір війни бачимо у творі з виразною патріотичною інтонацією, де образ героя пов’язаний із пам’яттю та жертвою. Тут уже звучить більш традиційний для української літератури мотив – зв’язок людини із землею, рідним краєм, історією. Проте навіть у такому тексті війна подається узагальнено, без конкретних географічних назв: через символи, як-от верба, що “хилиться”, але не ламається, і через ідею тяглости пам’яті. Це свідчить про прагнення авторів говорити не про окремий епізод, а про спільний досвід покоління. Водночас у більш складних роботах тема війни набуває метафоричного звучання. У творі про місто, яке постійно будується й руйнується, або в історії з драконом, що уособлює зло, закладене в самій людині, війна фактично переноситься у внутрішній простір. Особливо показовою є думка: “Стережіться не тих драконів, які вилупилися з яйця, а тих, які народилися у ваших душах”. У цьому контексті війна постає не лише як зовнішній конфлікт, а як наслідок морального вибору, який робить кожен. Сучасна молода українська поезія дедалі частіше говорить не лише про красу слова, а й про досвід війни, втрати, самотности й пошуку світла посеред історичної темряви. Саме такими є твори, представлені на конкурсі: емоційні, образні, подекуди експериментальні, але водночас глибоко щирі. Так, поезія “Останнє сновиддя” – один із найсильніших текстів

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин