Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Був тим творцем і співцем, який прагнув дати українським людям волю”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Моцарт духовної музики”

Слово Просвіти, №19 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото з відкритих джерел Так назвав Артемія Веделя (Ведельського) знаменитий Дмитро Бортнянський. Нещодавно в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” величаво звучала музика і спів цього видатного національного Композитора у виконанні високопрофесійних хорових капел “Почайна” (Києво-Могилянка) і “Дніпро” (Шевченківський Університет). Майстер “золотого віку” української музики, надиханий музами та культурою рідного народу ратував скасувати губернаторські посади, установити віче, ліквідувати кріпацтво. Саме такий зміст листа надійшов царю павлу І від молодого київського композитора Веделя. Вердикт недоумкуватого царя був спішним і жорстоким. Лист цей негайно був спалений, а царським указом було велено утримувати Артема Веделя в будинку для божевільних, “не давати йому ні пера, ні паперу, ні чорнила”. “Це смертний вирок!” – із сумом сказав його побратим Петро Турчанінов, коли дізнався про витівку павла І. Справді, у цій божевільні Ведель і завершив свій земний шлях у 41-річному віці, відобразивши своєю життєтворчістю всю трагіку тогочасної епохи, коли відбувалися процеси жорстокого уярмлення українського народу, єдиною легальною місією якого мало бути служіння лише московії. Своєрідний символ долі української “бездержавної” культури. Адже всі ті, хто у будьякий спосіб чинив супротив, ставав жертвою колоністів. 18 травня в Інституті журналістики Шевченківського університету на заходах, приурочених ушануванню жертв кремлівських геноцидів, згадав у цьому контексті сюжет із “Ротонди душогубців” Тодося Осмачки. Там відтворено практику “вирішення” українського питання напередодні Великого Людомору 1932–1933 років сталіним, молотовим, єжовим. Головний чекіст доповідав, що знищено 114 тис. 21 душу активних і свідомих українців, при цьому “ні одна душа із комуністичних сил не згинула…” Жоден українець не був арештований (убитий!), лише деякі були ізольовані (в психлікарні), щоби відійшли від життєвої ролі “люди думки”. Нічого не змінилося з часів Веделя, якого царі запроторили в божевільню, щоби позбавитись небезпечного “володаря думки”. Сергій Плачинда описував ці трагічні й водночас величні істо+ ричні сюжети в “Неопалимій ку+ пині”, яка в 1970–1971 роках удвох частинах була видана в Ка+ наді та заборонена в тодішній ра+ дянській Україні. Пригадується, як книга “зачитувалася” студен+ тами, оскільки була ковтком сві+ жого повітря в ті репресивні ча+ си. Моє знайомство з Веделем відбулося також саме завдяки цій знаковій праці Плачинди, дарованій моїм учителем історії Володимиром Гарбузом. Ці літе+ ратурно-історичні розвідки про Роксолану, Галшку Гулевичівну, М. Березовського, Д. Бортнян+ ського, А. Веделя… формували в ті смутні часи почуття націо+ нальної гордості, оберігаючи ще не до кінця витолочену ук+ раїнську ідентичність. Глибоке почуття народності, світоглядно зрощене у Веделі, сотворило його як духовного митця і вірного християнина. Як і його старший побратим по духу Г. Сковорода, часто “гомонів” з людьми, грав на скрипці на хрестинах чи весіллі, співав у церкві, записував пісні, відвідував родинні свята, чаруючи людей своєю вченістю, артистичним талантом, приязню і добром. Був тим творцем і співцем, який прагнув дати українським людям волю, осуджуючи царських генералів, фарисейство церковних служителів, покріпачення, вважаючи, що треба жити законами Божими, “віддаючи кесареві кесареве, Богові Богове”. І був у цьому правий, адже тодішні губернатори на кшталт “єропкіних” навіть про університет та науки висловлювалися як вандали: “Сіє завєдєніє (університет) добре було б підпалити, та немає указу”. Тонка, високо освічена натура Веделя болісно сприймала подібну наругу над освітою, наукою, культурою, чинену царськими намісниками. Постійно мучився тим, “чому мистецтвом керують солдафони?” Чому “губернатори єропкіни” заставляють співати зазвичай дуже голосно і в “один голос”. Ведель, вихований на багатогамному партесному співі, доводячи виконавську майстерність хорів до найвищої досконалости, реагував на дикунство таких наказів дуже болісно, нагадуючи, що “в один голос” співають тільки п’яниці, що притаманне московитам. Тому, призначений за свій талант керівником московської капели, він формував свій колектив повністю з українців, яких збирав по селах України звідусіль, в тому числі з Могилянської академії, чотири випускники якої (разом із талановитим П. Турчаніновим) приєдналися до знаменитого Веделівського хору. Тут замість “солдатушкі, браво-рєбятушкі” він став виконувати всупереч держимордному начальству “Засвіт встали козаченьки…” Найбільше молодий Артемій самокарався тим, що змушений із хором проспівати цариці “Многая літа”, оскільки вона “нівечить наших людей, весь народ, а я співав…”. Тому повсюди, де тільки можна, ніби спокутуючи цей гріх, закладав у репертуар українську пісню, старався виконувати ті пісні, які пам’ятав, записував серед українських людей, земляків, “од матері, батька, хрещених своїх, сусідів”, бо саме вони краяли його серце. І хоча всі його відомі твори (понад 80) були духовними, проте Ведель закладав у їхній зміст, мелодику осмислену світськість, в них відчувався непогамований протест проти імперськості, тих сил, що закріпачували народну душу. Він пам’ятав батькову настанову – “не повзай перед царями, не забувай, що ти козачого роду”. Тож, не воліючи більше служити генералу леванідову, який жорстоко душив усе українське, Артемій на знак протесту пішов у монастир Києво-Печерської Лаври, куди “не досягала влада”. Там він одразу ж написав пісню-памфлет “Множества, содіянних тобою, окаянний”, заклавши ненависть і прокляття дияволові, іродові, під образом якого ховався сам генерал леванідов. Владоможці не терпіли Артемія за його народність, українськість. Якось лебединський писар напише донос київському губернатору кречетнікову, що той, мандруючи Україною, буваючи на весіллях, хрестинах, у храмах та в оселях людських зі своєю скрипкою, ручкою, папером, каламарем і чорнилом, “усердно записує малоросійські пісні, котрі є крамольними і зело дерзкими”. Ікара за це була миттєвою. І хоча Ведель писав тільки духовну музику (жодного світського твору), але його церковні кантати несли в собі українську народно-пісенну мелодику, відкриваючи пісенну українську красу. Його талант піснетворця і співака ставав широко відомим, Запросити його в церкву чи до багатих вельмож було достатньо престижним для останніх. Одначе в Києві на Щекавиці, у магістратурі він давав хорові концерти саме для народу. Стверджував кожному, навіть генерал-губернаторам, що “українські пісні – найбожественніші в світі”, які дуже багаті й різноманітні за мелодикою. Насправді, царські сатрапи боялися народних пісень, оскільки багато із них містили в собі страшний для них козацький дух і звитягу. Тому цензурували і допускали тільки “божественні”, щоби народ не захотів знову Козацької України та Січі Запорозької. Проте він не тільки писав музику, а й створював унікальні, до того ще не бачені хори, знаходячи, як описував Плачинда, талановитих співаків на Куренівці, Пріорці, Вишгороді, Віті Поштовій, Броварах… Тисячні натовпи збиралися на концерти народного хору Веделя, в якому співав і прекрасний тенор, майбутній знаний співак, композитор і диригент Петро Турчанінов. У всіх пісенних творах, зокрема релігійного спрямування, відчувався український народний дух. Одначе в концертному репертуарі Веделя були глибоко народні історичні думи і пісні, які нагадували людям про їхню минувшину, звитяжну героїку, прекрасні культурні етнотрадиції. Сам концерт часто розпочинався з творів славетного козацького пісняра Климовського в обробці Веделя. Виконання хором (з відомих причин названого “хором генерала Леванідова”), який користувалися великою популярністю, таких народних пісень як: “Повій вітре з України”, “Їхав козак за Дунай”, “Од Києва до Лубен”, “Ой, на горі та й женці жнуть”, “Ой, п’є Байда”, а також власних – “Тайно, тайно образую”, “Призри, призри…” та багато інших, засвідчували, що молодий композитор закоханий у національний пісенний мелос. Оця яскраво виражена світоглядно-мистецька риса народності є стрижневою в його творчості, якісно відмінно відрізняючись від талановитої творчості Д. Бортнянського, М. Березовського, які, на відміну від Веделя, опиралися значною мірою на високу класику європейського музичного мистецтва. Він, будучи вірним сином рідної землі, творив передусім на глибокому українському “культурному чорноземі”, часто незайманому, забутому та витолоченому чужинцями, а в багатьох випадках і забороненому. Його вірний друг Петро Турчанінов задля визволення Веделя з божевільні наважився написати прохання неймовірно розгніваному царю. Однак Петра позбавили посади регента хору, а всі нотні зошити, музичні твори Веделя, знайдені під час арешту, було спалено. Такою страшною видавалася московським царям і царятам українська національна культура, яку нищили разом з її творцями. Вони намагалися остаточно знищити навіть пам’ять про блискучий музичний талант славного Веделя, що в ті безпросвітні часи уярмлення московитами українського народу, звертаючись до Господа, будив людей високою духовною музою, закликаючи: “Помилуй мя Господи, Отступіте-от мене! Всі ділающії беззаконіє!” (Концерт VІ). Цими відступниками і беззаконниками Артемій завжди вважав московитів, царів та їхніх псарів. А ще він як людина духовна і пророча бачив глибинну причинність цього зла, яке руйнувало не тільки Запорізьку Січ, але й душу рідного народу. Бо Народ для захисту своєї ідентичності, духовності мусить мати священний оберіг – власну Державу. У концерті (ХІ) Веделя співаються пророчі слова: “Господи Боже наш… / Даждь державу от-року твоєму. І спаси сина…” Саме в такому мистецькому, громадянському і патріотичному ключі відбувався концерт-дійство “Зустріч з Артемієм Веделем”, наповнений духовними сенсами і любов’ю до рідної землі – України. Він високим штилем звучав від Веделя прекрасними хоровими капелами “Почайна” та “Дніпро”. Звучав і для Веделя – видатного сина України. Справедливо, що це святошне дійство проходило в Києво- Могилянській Академії, де навчався і зрощувався видатний національний композитор і мистець, цей просвітник і будитель народного духу. Природно, що саме в такій чуттєвій атмосфері розпочався збір підписів під зверненням до Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія – Предстоятеля Православної Церкви України для канонізації зарахування до лику Святих Артемія Веделя. І це є правдивим кроком, адже цього видатного духовного просвітителя, який був забороненим російською цензурою, ще на зламі XIX–XX ст., повертав ще зовсім тоді молодий Олександр Кошиць, даючи вперше концерти академічного хору з творів композитора Артемія Веделя, зазначивши: “Я поставив собі завдання воскресити в Академії нашого Великого Веделя, академічного вихованця. Вся його творчість обґрунтована на українських мелодіях…” Пізніше, ставши разом із Кирилом Стеценком за часів Директорії УНР співорганізатором Української республіканської капели, відбувши за дорученням Симона Петлюри у концертову подорож Європою й Америкою, прославляв українську культуру і Веделя у світі. Не менш значущим і промовистим є факт повернення Веделя визначним діячем національно-визвольного руху, командувачем Українською Повстанською Армією Василем Куком, який після амністії 1967 року відшукав безсмертні твори Веделя у московському військовому музеї. А на початку 70-х великий український композитор розпочав нове “ходіння в народ” (підпільно) завдяки і “Неопалимій купині” Сергія Плачинди. Ця хода – безупинна і ніким не може бути погамованою. Нині цю велику гуманістичну і патріотичну місію здійснюють наші сучасники. Серед перших – хоровий диригент, народний артист України Олександр Жигун. Великий сподвижник, митець і творець, натхненний святою ідеєю – берегти Національну Пам’ять і Українську Культуру. Сьогодні він “прамцує” до людей з Артемієм Веделем. Шана і дяка за ці священні обереги Олександру Жигуну і його талановитій капелі “Почайна”, за відродження високого духу Веделівських незамулених джерел! Миттєвості концерту-дійства “Зустріч з Артемієм Веделем” в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин