Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Я вийшов з церкви — і засяяв Тисячолітнім ореолом”. Ігор Калинець · с. 8сторінка оригіналу ↗

ІІггоорр ККААЛ ЛИ ИН НЕЕЦ ЦЬЬ:: «Сподіваюся, що Бог не залишить Українську державу без своєї помочі»

Слово Просвіти, №20 за 2013 рік

“Нас об’єднувала дружба і якісь серйозні розмови” — Пане Ігоре! У своїй розповіді “Усмішка приятеля замолоду Теодозія Старака”, що в книжці “Про декого, про дещо”, Ви з сумом зазначаєте: “Я вступив 1956 року до Львів' ського університету, і перший рік навчання — якийсь тьмяний, не освітлений радісними усмішками студентів чи викладачів. Не від' чувалося безтурботної юности”. Чому так песимістично? — (Сміється). Я не знаю, чому я так сказав, мабуть, під певний настрій: звикав до Львова, до студентського життя. На жаль, тоді не було великої радості, не було товариства. Головне — на лекції піти, іспити скласти… Безтурботність з’явилася вже на другому чи третьому курсі, коли після поїздок до колгоспу ми трошки збраталися. Створилася гарна група хлопців (примкнули й дівчата), дехто — зі старших — встигли вже у концтаборі посидіти (Богдан Завадка, Теодозій Старак, заочник Євген Наконечний, що з нами здружився). Усі вони вже покійні. А ще — Омелян Нестайко. То були старші хлопці, пов’язані згадками про Львів кінця п’ятдесятих. Трьох зних після вбивства Ярослава Галана заарештували. А ми, молоді, потягнулися за ними, за їхнім життєвим досвідом, з їхньою загадковою тюремною біографією. Тому це товариство стало мені цікавим. Веселі й дотепні хлопці. — Як Теодозій Старак, наприклад? З ним, до речі, наприкінці 90'х мені вдалось познайомитись і опублікувати в пресі кілька інтерв’ю… — Усі потроху були цікавими. Але Теодозій Старак — особливо. Нас об’єднувала ця дружба і якісь серйозні розмови. Ми читали праці Дмитра Донцова, зокрема його “Вісник”. Звідки все це бралося, — нині важко сказати. Щоб наші посиденьки не нагадували засідання якогось підпільного товариства, надто серйозно, — хлопці “балагурили” — “пиворізи”. Ходили на пиво коло університету. Назвалися — “Ґабінет” (Б. Завадку називали чомусь Гомулкою. Ще був і Циранкевич — член нашого “Ґабінету”). Тому ті серйозні вечори видавалися жартівливими, безтурботність з’явилася, навіть досить весела. То була хвиля “відлиги”. Можна було щось більше сказати, не боятися. — А хлопці досвідчені, що побували в міс' цях “не столь отдаленных”, вас не зупиняли? — Навпаки, задавали тон. Бо ми, комсомольці, після школи були налякані курсами “істматів”, “діаматів”, які нас пригноблювали. А ще ж — російськомовна військова підготовка! Отже, була певна “віддушина” в нашому товаристві. Я не дуже глибоко вивчав ті чи ті предмети, навпаки, чекав, коли поїдемо на околицю міста забавлятися. Хоч ми, звичайно, трохи вчилися. До речі, викладачі чомусь вважали, що наш курс був цікавий для них, словом — не безнадійний. — Іван Овксентійович Денисюк Вас учив? — Так. Багато наших викладачів пізніше з нами навіть потоваришували. Любили з нами їздити на практику. Денисюк якось згадував, що ми для них були найріднішими. Бо то були хлопці, що вийшли з ув’язнення (серед них і дівчата: Оля Горинь, Галя Сокіл). Тоді, 1956-го, їм дозволили вступити до університету на денну форму навчання. Бо потім уже такого не було. Декому дозволяли — і то на заочне навчання. Дуже добре працював літературно-критичний гурток — у його засіданнях, зокрема, брали участь Богдан Горинь, Михайло Косів, Михайло Гончар… — Пане Ігоре, подам ще одну Вашу тезу: “Ми — із змарнованого покоління, що не заз' нало повноцінних хвилин у повну силу бути собою”. Невже — таки зі змарнованого? — Звичайно. Бо в нормальній державі ми були б зовсім іншими. Якби виховувались не на марксистсько-ленінських дисциплінах. А так мусили вдавати з себе комсомольців, радянських людей. Чому — вдавати? Бо, наприклад, в одному з гуртожитків донесли, що студенти читали трилогію “Мазепа” Богдана Лепкого, тож кількох виключили з університету. То до певної міри свідчить, що ми не могли бути повноцінними. — Як Ви познайомились з Іриною? — На засіданні літературної студії. Якось я почув, що ззаду мене студентка першого курсу славістики каже: “А покажіть-но мені Ігоря Калинця!”. — А чому та студентка захотіла Вас побачити? — У 1956-му в журналі “Жовтень” були надруковані і мій, і її вірш. Ірина чомусь мене зауважила. Я також запам’ятав її вірш про червоні маки на могилах. Ніби радянський вірш. Хоч для мене — у ньому був стрілецький відгомін. Для Ірини, як потім з’ясувалося, — також. Бо радянських віршів ні в неї, ні в мене не було. А тоді, на студії, я обернувся на запрошення Ірини, і так ми познайомилися. — Згодом Ви, тобто члени Вашого “Ґа' бінету”, з нагоди Ірининого 19'річчя навіть надіслали їй, Ірині Стасів, послання'грамо' ту. Хто був його автором? — Недавно я знайшов ту грамоту-послання, до речі, — дуже дотепне. Її ініціаторами були Петро Процик, Теодозій Старак і Богдан Завадка. Власне, та трійця й писала. (При цих словах пан Ігор показує мені ту кількаметрову грамоту, написану винятково віршами. — Б. З.). — Ви читали твори Д. Донцова. А не бо' ялися, що хтось донесе “куди треба”? Що, не було охочих? — Таке враження, що не було. А ті хлопці, про яких я розповідав вище, — таки “погоріли”. Щастя, що ректором був Євген Лазаренко, якому вдалося пом’якшити ситуацію: хлопців потім відновили в університеті. Це вдалося зробити, оскільки тоді була повна розгубленість у партійних лавах. — Чи Ви були на зустрічі 1962 року з ки' ївськими літераторами в Університеті? До речі, Микола Вінграновський, Іван Драч, Іван Дзюба приїхали на запрошення Дмитра Павличка… Що Вам запам’яталося з тої зустрічі? — Був. Дуже багато. Це був переломний момент — не в моєму світогляді, бо він формувався і вдома, і в школі, і в університеті — як націєцентричний. Тут, у Львівському університеті, по-новому зазвучала поезія. Було піднесення. Друга зустріч була в Пороховій вежі. Потім делегація поїхала в Нагуєвичі. — Чи також з ними поїхали? — Звичайно. Навіть маю фото “під дубом” — на пам’ять. Вразили ці зустрічі літературно-мистецьку Львівщину. Ми почали ставати сміливішими в поглядах, почали думати, що й поезія має бути сміливішою за своєю формою, більш модерною. Тоді гостей водили на Янівський цвинтар — до стрілецьких могил. Я подарував Миколі Вінграновському альбом з 30-х років, у якому В. Залозецький розповів про творчість Олекси Новаківського. Ми, отже, хотіли їм дати щось від Галичини. Раді були поділитися з киянами своїми знаннями. — Якось пані Ірина мені розповідала, що, коли її арештовували, Ви були десь чи не на зустрічі молодих поетів… — То був зліт творчої молоді в Брюховичах. Нас туди завезли. Чи спеціально, чи ні — не знаю. Секретар обкому партії назвав там мене й Гриця Чубая, що ми відступили від комуністичних ідеалів, ще й Григора Тютюнника назвав (до речі, з Григором я там і познайомився). До мене підходили письменники і вітали з тим, що мене серед інших так “відзначили”. До обіду відбувався цей маленький ідеологічний погром. Потім — розваги. Але мені було якось не по собі — не хотів тої забави. І я, і Михайло Косів відчували, що мусимо їхати до Львова, так нас тягнуло. Не пам’ятаю, як ми добралися до Львова. Удома я застав розгардіяш. Як потім мені розповідала Ірина, слідчий дав слово радянського офіцера, що вона повернеться до ночі до хати. Ми чекали до ранку — не повернулася. Ірину навіть були випустили, а потім на вулиці наздогнали… Словом, на ходу начальство вирішувало… І забрали її аж на 9 років. — Ви окремо відбували покарання? — Так, змішаних таборів немає. Я був на Уралі, Ірина — в Мордовії. Щоправда, мене арештували через півроку. — Кілька років тому Ви констатували, що “держава щораз більше обростає непри' ємними речами, які нам не під силу вже очистити”. А як нині? — Ще й гірше, очевидно. Хоч якась надія жевріє. Бо не хочеться вірити в найгірше. Що я ще можу до того сказати?.. Мені здається, була все-таки Божа воля, що Україна заіснувала. — Надія на молодь? — Так. Уже з’явилося трохи згуртованої молоді, скажімо, у лавах “Свободи”. “Я вирішив підготувати і видати все, що написала Ірина” — Чого більше у Вашому житті — пое' зії чи, так би мовити, прози життя? — Більше було поезії. Через ту поезію яй відгукувався на певні суспільні події. Присвятив збірку Валентину Морозу, були окремі присвяти Аллі Горській, Іванові Дзюбі, Василеві Стусові… То не була поезія у вежі зі слонової кістки. Хоч я себе не раз вмовляв, що це — чиста поезія. — Ви у таборі контактували і з поетом Тарасом Мельничуком? — Так. Тарас дав мені імпульс до нового. Він — поет від Бога, до того ж — гнаний. Тарас був дуже розкутий. У мене були якісь канони, а він усе це ламав. Виростав з фольклорного ґрунту — на його підставі робив дивовижні речі. Він сідав і списував віршами кілька зошитів. Давав їх мені, ще й на заслання свої вірші мені пересилав. Я витягував перлинки з того безконечного плину поетичного письма, навіть передав за кордон збірку “Князь роси”. Але Тарас був обурений моїм редагуванням, бо вважав, що в його вірші не можна втручатися. — І ця збірка побачила світ? — Ні. Я відіслав їх Анні-Галі Горбач, вона передала Струкові до Канади. Вони чомусь думали, що це — мої вірші. Словом, сталося так, що їх не видали. І добре. — Ви якось сказали, що саме в поезії був сенс Вашого життя. А нині, коли Ви не пи' шете віршів, — у чому він? — У промові з нагоди вручення мені премії Василя Стуса я писав про те, як поезія рятувала мене в І-й (до ув’язнення) і ІІ-й періоди мого життя. Після табору і заслання, на волі, я вже нічого не писав. Але чимось мусив зайнятися. Із кінця 80-х — громадська діяльність, “Євшан-зілля” (самвидавний журнал, що виходив з ініціативи Ірини Калинець. — Б. З.), але все ж кортіло щось писати. Тож узявся за твори для дітей — віршовані й прозові. Ще один момент був, коли я взявся за вірші… — …Єжи Гарасимовича? — Так. Я знав його вірші ще з початку 60-х, коли присилали мені “Наше слово”, “Нашу культуру” (видання українців у Польщі. — Б. З.). У нього було багато віршів на лемківську тематику. — Наскільки мені відомо, Єжи Гараси' мович — з українського роду. — До кінця я його біографії не знав. Я переклав цілий том його поезії на українські теми і хотів питати дозволу в автора на видання того тому. Але я запізнився: отець Мирон з Кракова повідомив мені, що “Гарасимович помер, я його поховав”. Дозвіл я попросив у його дружини. Пані Марія передала деякі його передсмертні записи, де, зокрема, він просив: “Вважайте мене українським поетом”. Це — третій період мого життя. А четвертий — Богдан-Ігор Антонич. Я запізно кинувся писати про нього — вже до 100-річчя від дня його народження. Це, мабуть, Омелян Нестайко (згодом — автор дослідження “Міфи імперії”) познайомив мене з поезією Антонича. А потім, працюючи в обласному архіві, я знайшов усі три книжки Антонича. І — останній період — п’ятий: це впорядкування творчості Ірини Калинець, чим я тепер займаюся, чим живу. Склав проект на вісім томів, а виходить трохи більше. П’ять томів було мені легко підготувати і видати, бо, по суті, вони вже були готові, виходили колись (поезія, проза, казки для дітей), плюс дві наукові розвідки. Я їх лише оформив, додав фотографії, епіграфи та ін. Пішло легко. А всі інші йдуть дещо важче. — Ви чи не найближче контактували — і на волі, і в таборах — з Іваном Світлич' ним, який, як на мене, стояв біля витоків шістдесятництва. — Він, формально, започаткував шістдесятницький рух. Познайомився я з ним, коли Іван приїхав до Львова. Він зацікавився мною. І зобов’язав мене всі мої збірки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин