Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Сергія Марченка
Петро АНТОНЕНКО
19 травня розколотий 14 років тому Народний рух України нарешті об’єднався. Юридично це сталося на ХХII з’їзді НРУ. Річ у тім, що наше законодавство не передбачає механічного злиття двох чи більше партій в одну. Тому об’єднуватися доводиться на базі і за статутом якоїсь одної партії, а партійці іншої просто вливаються в неї. Після нелегких переговорів такою партією обрали Народний рух України. Це було непросте рішення. З одного боку, після розколу на початку 1999 року Народного руху за ініціаторами “оновлення партії”, тими, хто був проти Чорновола, пішло дві третини партії. Ця частина спершу проголосила себе Народним рухом, але програла в судах назву, врешті, реєстрацію партії, тому перейменувалася спершу на Український народний рух, а невдовзі на Українську народну партію. Утім, обидві частини розколотого Руху, обидві партії опинилися на узбіччі великої політики. УНП брала участь у загальнонаціональних виборах, але з сумним результатом. НРУ взагалі розчинився у виборчих блоках. І навіть у більш структурованій і фінансованій УНП серед пересічних партійців давно зріло невдоволення ситуацією в партії, її мізерною роллю в політикумі. І ось 19 травня з’їзд УНП ухвалив непросте для себе рішення про фактичний розпуск партії і влиття її членів до лав Народного руху. Втім, розуміючи, за ким реально структури, у кого більшість рухівців, ХХII з’їзд НРУ ухвалив узгоджену з УНП нову назву своєї партії, доволі ускладнену: Народний рух України (Українська народна партія “Рух”), спрощений, неофіційний варіант — РУХ. Головою об’єднаної партії обрано Василя Куйбіду, який кілька місяців тому став головою НРУ. Першим заступником голови партії обрали Івана Зайця (до цього — перший заступник і виконувач обов’язків голови УНП). Юрій Костенко не увійшов до керівництва партією. З’їзд ухвалив, що всі члени НРУ і УНП є членами цієї об’єднаної партії. До листопада має відбутися перереєстрація партійців на місцях, тобто фактично розбиратимуться зі структурами — від обласних організацій, районних і міських аж до осередків. І тут можуть виникнути колізії, адже в переповненій надмірним гонором та амбіціями УНП багато хто болісно сприйняв ліквідацію партії, її влиття саме в НРУ. Бо тут мимоволі проглядається визнання моральної поразки за розкол 1999 року, розкаяння і повернення “блудних синів” у лоно єдиного Руху. А в багатьох випадках осередки й цілі районні організації УНП доведеться перейменовувати в НРУ. Утім, усе це формальний бік справи, і, сподіваємося, партійці, яким давно набридли розколи і чвари, переступлять через надумані амбіції. Тим більше, що набагато важливіше інше: політичний бік справи, тяжка ситуація в національно-демократичному таборі і те, як об’єднаному Рухові бути далі. Тут варто зацитувати виступ Василя Куйбіди на спільному засіданні Центральних проводів двох партій, що відбулося напередодні з’їзду: “Національна демократія програла, вона розгромлена і нам сьогодні треба скрупульозно, ставлячись із повагою до тих, хто лишилися, збирати всіх докупи. Ми мусимо об’єднатися, щоб протистояти цій антиукраїнській владі, щоб не втратити шанс на збереження своєї державності, не ділячись на парламентські чи позапарламентські партії, на великі чи малі. Чи автоматично наше об’єднання породить потужну партію? Зрозуміло, що ні. Ми сьогодні заслабкі. І практично не впливаємо на політичні процеси в країні. І наше об’єднання не робить нас автоматично сильними. Але воно дає потужний сигнал у національно-демократичне середовище, що ми здатні об’єднатися. Як заявив Василь Куйбіда на брифінгу після з’їзду, РУХ має намір об’єднати праві сили в Україні в єдину позапарламентську опозиційну політичну силу. З’їзд звернувся з такою пропозицією до інших демократичних партій.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Микола ЦИМБАЛЮК Рівно 100 років тому член київської “Просвіти”, один із найглибших дослідників життя і творчості Тараса Шевченка, відомий громадсько-політичний діяч національного відродження кінця XIX—початку XX ст. Сергій Єфремов у статті “Просвітні заходи Кирило-Мефодіївського братства” вкотре звернув увагу громадськості на народну освіту, яка “раз у раз була живою актуальною справою в історії українського національного відродження”. Цю ідею він обстоює, аналізуючи наміри “голосного й незабутнього в нашій історії Кирило-Мефодіївського братства, що зібрало в собі найкращих людей 40-х років, цвіт української інтелігенції — Шевченка, Костомарова, Куліша, Гулака, Пильчикова, Білозерського й інших”. Братству не вдалося розгорнути свою гуманну і благородну діяльність. Російський царизм із його ідеєю “вєлікой і нєдєлімой” (як і нинішня Москва за допомогою наших каїнів) пильно відстежував і жорстоко нищив будь-які прояви національної думки. Тож кирило-мефодіївців викрили, заарештували й засудили, а Шевченка відправили на 10 років у солдатчину без права “малювати і писати”. Але зерно, виплекане у формі національно-просвітницької ідеї, проросло. Їхній задум і наміри, записані в статут і правила, що мали лежати в основі майбутньої діяльності, відповідали тогочасним реаліям українського суспільства. Та вони актуальні й нині. Порівняймо: уже в 5-му пункті статуту йдеться про “обов’язкову науку” для народу, тим більше, що тільки освічені люди, на думку братчиків, і могли брати участь у порядкуванні державними й громадськими справами… Вони усвідомлювали, що викорінити рабський дух суспільства, примусити поважати права і свободи широких мас народу можна лише за умови повсюдного ширення грамотності, яка неможлива без шанування і плекання рідної мови, знання правдивої вітчизняної історії, виховання національної гідності. Ці думки є фундаментальними у засновницьких документах братства. А Шевченко ще задовго до цього, зазначає Єфремов, “носився з думкою про народні видання” як один із найдоступніших і найдієвіших шляхів просвітництва простого народу. Крім цього Тарас Шевченко і його однодумці були реалістами, які зважено й тверезо оцінювали не лише мету, а й засоби її досягнення. Національна справа гостро потребувала (і завжди потребуватиме) освіченого покоління українців. Ця політика була небезпечною для імперії, яка усіляко обмежувала доступ до освіти вихідцям із простого народу. Тож узявшись за гуж народної просвіти, кожен із братчиків “обіцяв давати, скільки зможе, до складки в товариську касу на стипендії хлопцям з народу на університетську освіту”. Особливе місце братство відводило українському красному письменству. “Ми, — писав Костомаров, — бачили в нашій українській літературі багато гарного, взятого від народу; та бачили й занадто мало того, що ми натомість самі дали народові”. І доводить, що й освіту треба давати народові народною мовою: “Мені здається, що поки з українською мовою… не ширитиметься наука, поки мова цяя не зробиться знаряддям вселюдської освіти — доти з усіх наших писаннів цією мовою буде блискучий пустоцвіт”. Нині, здобувши незалежність, Україна потребує утвердження своєї мови вже як однієї з непорушних основ національної держави. Але цю природну потребу, записану в Конституцію України, цинічно ігнорують владці. 18 травня влада, організувавши в Києві на противагу опозиційному “Вставай, Україно!” цинічно-облудний проплачений “антифашистський марш”, вдалася до спроби репетиції майбутніх президентських виборів. Проти опозиції під захистом міліції вона випустила своїх “орлів” — бритоголових спортсменівкримінальників. Тож жорстоке побиття журналістів, комедія з броньованою машиною — БРДМ (бойова розвідувальнодозорна машина) укотре засвідчили про її справжні наміри. Письменники, які завжди були оголеним нервом суспільства, наступного дня, 19 травня, у Києві біля пам’ятника Т. Г. Шевченку розпочали масштабну літературно-мистецьку акцію, присвячену відкриттю традиційного Міжнародного шевченківського свята “В сем’ї вольній, новій”, яке відбулося 20—22 травня в Харкові та області. Духовні нащадки братчиків — літератори — дали старт літературно-візуальному проекту “Зірковий Тарас”, покликаному популяризувати творчість українського генія як сучасну й актуальну не лише в контексті національної культури, а насамперед — для виховання й усвідомлення національної гідності. Також спілчани приймали у члени НСПУ молоде поповнення, а актори, художники, співаки, спортсмени, політичні та громадські діячі читали поезію Тараса. Бо й через століття, перефразовуючи слова Єфремова з його статті, ідея Шевченка, як і всіх кирило-мефодіївців, “ріднить наші покоління з тим, що засвітило було перші промені національної свідомості…”.
2 “Канівцям не лишається нічого іншого, як брати ситуацію у свої руки”. Гаряча тема · с. 2сторінка оригіналу ↗ Людське буття — нероздільна система духовного й матеріального. Досконалість життя будь-якого суспільства залежить від гармонії обох чинників. І навпаки, з нехтуванням, корозією першого неминуче руйнується, занепадає і друге. Може, тому кожен народ так шанобливо ставиться до своїх національних, духовних провідників, які сіяли зерна доброго й вічного, прищеплюючи любов до рідної землі. Щодо України, то вкотре доводиться пересвідчуватися: для нинішньої влади і бізнесу переважної більшості “нових українців” (чи ж українців?) немає нічого святого. Національні інтереси, інтереси місцевих громад, пересічних громадян для них такі ж далекі, як найвіддаленіша галактика UDFj-39546284 неймовірно далека від Землі. Вони все оцінюють величиною власної вигоди і готові йти, як писав класик, ідейний батько симоненківців, за кілька відсотків прибутку на будь-які злочини. Це засвідчує не лише світовий досвід кримінально-мафіозних угруповань у країнах, де вони при владі, а й діяльність таких же за духом міжнародних і національних компаній. Це засвідчує й нинішня дійсність українського життя. У пропонованих читачам матеріалах наші автори вкотре роблять спробу привернути увагу суспільства, розповісти про загрози найсвятішому місцю для більшості українців — Каневу з його Чернечою горою.
До речі, “Слово Просвіти” (та й не одне наше видання) не вперше разом із громадськістю б’є на сполох, намагаючись достукатися до Печерських пагорбів, розповісти про проблеми Канівського природного заповідника, а тепер — про загрози життю людей. Особливої гостроти ситуація набуває на тлі недалекої вже 200-ї річниці з дня народження українського генія Тараса Шевченка. Адже Канівщина — не лише його батьківщина, за великим рахунком — це батьківщина українського національного духу. Тому захист інтересів канівців набуває для нашої громадськості й політиків значення захисту стратегічних національних інтересів.
Зоя ЗАГОРДНЯ, м. Канів Фотоколаж Олександра ЛИТВИНЕНКА
Наступного року світ вшановуватиме 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Відбудеться низка державних (і міжнародних) заходів, видання шевченківської енциклопедії, книг, упорядковують і відкриватимуть величезну кількість об’єктів, місць, туристичних і культурно-мистецьких маршрутів, пов’язаних з іменем Кобзаря. Безумовно, передбачається і відвідання гостями самої Могили й Музею у Каневі. Але якщо із “культурно-духовними заходами” вже якось визначилися, то екологічне становище української Мекки вкрай погане. Невеличке 25-тисячне містечко Канів дуже щільно осідлали підприємливі скоробагатьки: і “Наша Ряба”, і “Верес”, і Укршампіньйон, і “Енергопак”. А ще й китайський проект будівництва ГРЕС… Чи не забагато? Найбільша небезпека від діяльності цих підприємств (крім токсичних викидів) полягає втому, що всі вони для технічних потреб використовують підземні води і без очисних споруд викидають їх уночі в Дніпро й Росаву. А коли, кажуть самі канівці, пір’я з птахофабрики попливло по Росаві й дихати стало просто нічим і водозабір упав нижче 1,5 метра і в криницях почала щезати вода, люди запротестували — напередодні ювілею Канів перетворився на зону екологічної катастрофи!!! Тож на проведених нещодавно спільних депутатських слуханнях Канівської міської та районної рад дискусія була гарячою. Після бутафорного “звіту перед громадськістю” заступника голови райдержадміністрації з питань АПК Анатолія Дурицького запитань виявилося більше, ніж відповідей. Чого чекати від влади, яка свою антидержавну суть намагається приховати за маніпулюванням реальністю? Правда, тут у руслі “генеральної лінії” не згадувалося про “покращення”... Де вже про нього згадувати, коли у зв’язку з оголошеною “реформою” управління екологічного захисту ліквідовано зовсім? Безвідносно до винуватців лише згадувалося про несанкціоновані сміттєзвалища й самовільне вивезення на них твердих відходів виробництва — без затвердженого графіка й неможливості оформлення актів землевідведення під них. Вирубування посадок і кагатування курячого посліду. Так би слухання й завершилися черговим чиновницьким звітом, якби не виступи небайдужих на “захист свого конституційного права на безпеку життя”…
Як зауважив місцевий активіст Іван Забродський, насамперед варто подбати про створення плану, перспектив розвитку краю, в руслі якого б визначалися й вирішувалися всі нагальні проблеми. Але якщо в чиновників немає розуміння, “що таке Канівщина”, то звідки взятися системності й стратегії? Тож за відсутності системного бачення у місцевих чиновників і депутатів, активісти й представники громадських організацій і партій говорили окремішньо, що, в поєднанні, й склало невтішну картину екологічного неблагополуччя шевченкового краю. Берегоукріплювальних робіт не проводять — за короткий проміжок часу вимито майже 100 метрів берега Дніпра! Відсутня технічна безпека, не припиняється руйнування канівських гір, не проводиться моніторинг екологічного довкілля й самих річок Росави та Дніпра. Не працюють система ЦО й оповіщення, план містобудування — не узгоджений. Чому моніторинг Росави проводять лише 4 рази на рік, якщо його слід робити лише за літо стільки ж, — чому припинено фінансування й скорочено штати на 50 %? Член робочої комісії Леонід Обіход, який пропрацював у системі екологічної безпеки багато років, обурився, чому на ці слухання не з’явилися самі керівники підприємств-порушників — Герої України? Це вони, домагаючись дозволів у громадськості, обіцяли тут Нью-васюки. Нині ж козацький край став курятником із клубком страшних проблем, а відповідальних — немає. Присутній керівник Золотоніської міжрайонної санепідемслужби Володимир Карпенко підтвердив, що в Канівському районі скорочено й екологічну службу. Без огляду на те, що Канів — місто обласного підпорядкування. Як красномовний доказ того, що влада будує благополуччя народу на вітряках, безсовісно перестала фінансувати соціальні видатки, духовні потреби й екологічну безпеку населення. Бажання не виносити сміття, коли вже димить хата — небезпечне для самої влади. Тож чому місцевим чиновникам, якщо вони перебувають під адмінтиском “зверху” і нев змозі протистояти безрідним підприємцям, не використовувати силу громадськості? І хоч модератор зібрання Володимир Коржов зупиняв виступаючих застереженням, “що ми зібралися задля тих проблем, які треба вирішувати сьогодні”, коло їх із кожним виступом лише розширювалося. Колишній районний “еколог” Микола Черняк авторитетно заявив, що з духовної Мекки Канів перетворюється на клоаку, нашарування “пластів небезпек”, і став непридатним для туризму. Це підтверджують і висновки незалежної Екологічної ліги. Виступ представниці “Нашої Ряби” Світлани Ніколаєнко сприйнявся як глум над здоровим глуздом. Жінка в діамантах, яка “працює на підприємстві дуже недавно”, на багато запитань не мала відповідей, а тому самовпевнено обіцяла… до чергового разу “поцікавитися”. А ще звинуватила канівців, що вони — зловтішні, бо хочуть, аби “щось було, але не у них”, адже “запасов подземних вод хватит еще на 50 лет”? Негаразди екології й причини захворювання мешканців району спробувала перекласти на… транспорт. “Наша Ряба” на технічні потреби за робочу добу використовує 7,5 тис. кубометрів артезіанської води, а потім її — неочищену — щоночі скидає в очисні споруди. Місцеві мешканці бачать, як щоденно бурять нові свердловини. І на запитання, чому тоді не брати воду з Дніпра, “пані в діамантах” відповідає, що це… дорого. Курячий послід має вивозитися за села на відстань не менше, ніж на 300 метрів. Але й ці роботи проводять з порушенням. Неспростовний закид активістки, що “Рябі” легше витрачати кошти на фальшиві “наукові спростування”, ніж побудувати справжні очисні споруди. “Ряба” керується лише бажанням наживи, а не законом і турботою про людей”. Не удостоїли канівців своєю присутністю і керівники решти підприємств. А в “призначених” замість них чиновників — той же набір заготовлених відповідей, за якими — жодного реального вирішення кричущих проблем, навіть відповідальності за них.
Усі підприємства мають сфальшовані спецдозволи на викиди й використання підземних вод, що є грубим порушенням умов екологічної безпеки. Керівник “Водоканалу” теж не вирізнився оригінальністю відповідей… Очисні споруди збудовані ще 1978 року, передбачають лише механічну очистку води, але… “є одними з кращих в Україні”. А те, що ці отруйні води скидають у Дніпро і розмивається правий бік Дніпра, то на те немає ради. А вміст шкідливих домішок у цих стоках у 64 рази перевищує дозвільну норму. Якби знайшлися кошти на біофільтри для забрудненої води, то не було б потреби все це скидати в ріку. Локальних очисних споруд жодне з підприємств-порушників, які скидають стічні води у водоканал, не має. Приписи і штрафні санкції виписуються, але ігноруються… І процес триває безкарно. Чи не тому, як стверджує голова пенсійного фонду району, рівень смертності в канівців — найвищий у регіоні? Виступ просвітянки, місцевої активістки Віри Носенко — біль і відчай за долю рідного краю. Усипальниця Великого Кобзаря перетворилася на екологічний смітник. Тому не можна чекати милості від тих, хто живе, осліплений жадобою наживи. Їм байдуже, що в криницях щезає вода, а за десяток кілометрів тхне смородом курячих відходів. Ділки впевнені, що спроможні знайти спосіб, як укотре обдурити громадськість. Ось тільки факти про екологічні злочини, які лишаються безкарними: — 15 підприємств району не мають дозволів на викиди шкідливих відходів і сміття; — 21 не мають дозволів на спецводовикористання; — жодна з сільських рад не має ні дозволів, ні відведених місць для їхнього захоронення; — 47 підприємств не мають досі визначених територіальних меж. Аби це казенне “обговорення” не перетворилося на черговий пшик, оголошені програми, заходи, плани слід негайно взяти під контроль громадськості. На думку Івана Забродського, необхідно сформувати ініціативні групи, які візьмуться за таку роботу й спільно з районною владою створять реальну програму знешкодження вкрай небезпечної екологічної ситуації на Канівщині, яка складалася роками. Канівцям не лишається нічого іншого, як брати ситуацію у свої руки та кликати на поміч Тараса Григоровича. Адже українська Мекка ризикує стати всеукраїнським могильником Дніпра і самої Тарасової гори. Сором тобі, державо! Ганьба тобі, байдужа до живих і мертвих, владо!
“Потреба подальшого розширення території Канівського заповідника та надання йому статусу біосферного”. Національна спадщина · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
го центру також включено біологічний факультет університету і ботанічний сад імені академіка О. В. Фоміна. Суттєвим фактом є отримання Київським національним університетом імені Тараса Шевченка Державних актів на право постійного користування земельними ділянками, на яких розташовується Канівський заповідник. У цьому контексті можна додати: подібний статус на сьогодні мають, приміром, природний заповідник “Розточчя”, підпорядкований Національному лісотехнічному університету України (м. Львів), згадуваний ботанічний сад ім. О. В. Фоміна. Традиційно проблемними після Указу Президента України щодо розширення Канівського заповідника є земельні питання. Зокрема розробка матеріалів і вирішення питань щодо вилучення та надання у постійне користування земель заповіднику; розробка проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок (проект відводу), наданих заповіднику, та проекту землеустрою з організації і зміни меж території заповідника; отримання Державних актів на право постійного користування землею на земельні ділянки (6607,9 га), надані заповіднику у постійне користування. Для вирішення цих важливих питань необхідно отримати погодження землекористувачами, органами місцевої влади зазначених проектів землеустрою, висновок державної землевпорядної експертизи та ухвалення відповідного рішення органами державної влади або місцевого самоврядування (про надання земельних ділянок). У зв’язку з розширенням заповідника постало питання розроблення та затвердження змін до Проекту організації території Канівського природного заповідника. Такий Проект (об’ємистий за змістом) як юридичний документ природно-заповідної установи розробляє цілий науково-дослідний, проектний інститут і затверджує міністр екології та природних ресурсів України. Виходячи з того, що Середнє Придніпров’я, особливо Канівщина, характеризуються гармонійним співіснуванням унікальних природних та історикоетнографічних комплексів, компактно сконцентрованих у великій кількості на відносно невеликій чітко окресленій території, є потреба подальшого розширення території Канівського заповідника та надання йому статусу біосферного з включенням до мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. На забезпечення виконання Доручень Президента України від 22.06.2011 р. і Кабінету Міністрів України від 28.05.2011 р. щодо створення на базі природного заповідника Канівського біосферного заповідника у Мінприроди підготовлено відповідний проект Указу Президента України. Проектований біосферний заповідник має бути у межах Канівського, Черкаського та Золотоніського районів Черкаської області. Немає жодного сумніву — завдяки створенню біосферного заповідника підніметься природоохоронний статус заповідної території!
“Потреба подальшого розширення території Канівського заповідника та надання йому статусу біосферного”. Національна спадщина · с. 3сторінка оригіналу ↗ Володимир ГЕТЬМАН, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, доцент кафедри землезнавства та геоморфології, кандидат географічних наук
Над Трахтемировим високо На кручі ніби сирота… Стоїть одним одна хатина… З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом. Тарас Шевченко Вздовж сивовусого прабатька-Дніпра, нижче Канева, і якраз навпроти лівобережного села Келеберди, ген на 5 км, високим, почленованим ярами та балками, правобережжям тягнеться Канівський природний заповідник. Він один із найдавніших в Україні, де протягом тисячоліть органічно поєднувалися історія народу (праслов’янського) та його землі. Унікальність рельєфу, неповторна краса ландшафтів, величезне біорізноманіття дивом збереглися у самому центрі густонаселеної України. Земля тут багата археологічними пам’ятками ще з часів палеоліту. Ці місця вже в кінці ХІХ— на початку ХХ ст. привертали увагу науковців: біологів, геологів, географів, археологів, краєзнавців. Задумливо стоїть над сивим Дніпром Княжа гора, заховавши в собі пам’ять про літописний Родень. Скільки подібних йому середньовічних міст Київської Русі спалили монголотатари: Плеснеськ на Львівщині (поблизу м. Броди, с. Підгірці), Воїнь на правому березі Сули, у місці, де вона впадає у Дніпро… На місці Воїня зараз хлюпає хвилями Кременчуцьке водосховище. А пізніший Батурин! Добре, що вистачило державницького розуму і волі його відновити. Істина — доля окремої людини, будівлі, міста і цілого народу бувають подібні. Але як так могло статися, що впала Русь, загинула Гетьманщина, вбито С. Петлюру, С. Бандеру, В. Чорновола? Нині вироджується цілий народ і відомо! що робиться з Україною — чвари, недовіра, підлість… Прикро, але котел етногенезу кипить. Вариться нова “людська спільнота” під вивіскою — Український народ. Історичні початки давньоруського Родня сягають, можливо, V—VI ст. І назва його походить від найдавнішого зі слов’янських богів — Рода (бога землеробства). Власне, місто виникло з поселення полян VІІ—VIІІ ст., відкритого археологами біля підніжжя Княжої гори. Також розкопано (наприкінці 90-х років минулого століття) поселення полян на території садиби заповідника, на першій надзаплавній терасі — там, де тепер спортивна площадка. Отак! Ми, студенти 70-х, “били” футбольного м’яча на місці, де жили поляни у VIII—IХ ст. Сьогодні тут реконструйовано дві напівземлянки: з лежанкою на колодах, місцем для вогнища; дерев’яними колодами обкладені стіни. Звідси пішла Русь! (Виникла назва р. Рось, народився бог Род). Давнє місто, південний форпост Руської держави, стояло на крутому мисі, гордо здіймаючись над довколишньою місцевістю. Від зсувів і обвалів Княжа гора схудла, поменшала в розмірах і зараз її площа становить ледь 4 га. Дніпро і Рось із двох сторін робили Родень неприступним. Нині гора обмежена з півночі Мар’їним яром, а з півдня — Княжим, зі сходу круто обривається в сторону Дніпра, ана захід — поступово переходить у правобережну рівнину. Стоїмо на святій землі. Десь тут стояли князівські палаци, поодаль — дерев’яна церква. Княжий дитинець поріс лісом. Із Княжої гори рукою подати до Великого і Малого скіфського городищ, звідки відкривається обшир Дніпра. Яка енергія Духу в цій землі! Вона закодована в історичній пам’яті про людей, скіфів-орачів, які жили тут у І тис. до н. е. Тут вони обробляли землю, відзначали язичницькі свята, ростили дітей… Ляжте і обніміть цю землю, прислухайтесь до неї і ви почуєте мову предків, людський галас та іржання коней. Енергія Духу землі надасть сили, окрилить. З пам’яттю про пращурів, і згасне, коли їх забудемо. Із Канівським природним заповідником межує Шевченківський національний історико-культурний заповідник. Тут, на Чернечій горі, покоїться Тарас, наш український Апостол. І стоячи у задумі, усе бачить…
* * * Канівський заповідник включає як основну так звану нагірну частину (1415 га) — покриті лісом яри та пагорби, названі широким загалом Канівськими горами (найвища абсолютна відмітка 255 м н. р. м.). До заповідника також входять два заплавні острови Дніпра — Круглик (92 га) і Шелестів (404 га), а також Зміїні острови (116 га) у Канівському водосховищі. У недалекому минулому Канівські гори були лісовим краєм. Ковилово-різнотравний степ займав переважно верхівки горбів і південні крутосхили. Після знищення лісів на крутосхилах почалася сильна ґрунтова ерозія. Тому нині яри займають майже третину території заповідника. Глибина деяких — Сухий потік, Маланчин потік, Комашиний яр — сягає 30—40 м. До заповідника входять відроги Хмілянського яру (до 80 м! завглибшки) — найдовшого і найглибшого в Європі. У вологе літо, у травні-червні, місцеві луки буяють барвистим різнотрав’ям, відбиваючи всіма кольорами веселки. Аспект (вигляд), кольорову гаму луки тоді створюють, приміром, рожеві свічки однієї з рідкісних українських орхідей — зозулинця болотного, з великими пурпуровими квітками у довгому колосовидному суцвітті. Літають і гудуть джмелі. На добре прогрітих відкритих схилах у траві дзюркочуть цвіркуни. Душа щемить від тих колискових мелодій. Однак найчарівніші на Канівських горах — лучні степи, які до кінця ХVІІІ ст. репрезентували більшу половину території лісостепу України. Нині вони збереглися хіба що на 49 га абсолютно заповідної “Михайлівської цілини”, на 80 га, у трансформованому вигляді, в заповіднику “Медобори”. Барвисті, різнотравно-ковило ві степи раніше квітували на Мар’їній, Княжій горах, Пластунці, Великому і Малому скіфських городищах, Верхніх і Нижніх Грушках, Чернечій горі. Тепер невеличкі острівці пречудового степу ще “жевріють” на Великому скіфському городищі, Верхніх Грушках. Власне, вони моделюють, відтворюють історичне середовище скіфського (сколотського) степу (VІІІ— ІІІ ст. до н. е.), сарматського півдня Руської рівнини (ІІ ст. дон. е. — ІІІ ст. н. е.). Завдяки заповідному степу віртуально воскресають в уяві давні, з часів антів, укріплені городища, високі могили, кургани на землях наших прадавніх вольностей. Там іще можна відчути терпкий, настояний на полині, п’янкий від сухого подиху вітру аромат “автентичного” степу, вдихнути на повні груди пилюку чумацького шляху!.. Який великий часовий “зріз” і які малі окрайці землі! Улітку лучний степ Канівських гір цвіте, буяє, палахкотить… Квітнуть в’язіль барвистий, буркуни білий і лікарський, материнка звичайна, звіробій звичайний тощо. Повсюди розкидані деревця крислатих диких груш, кущів глоду, шипшини, настовбурчилися зарості колючого терну. Нині навколо Канівського природного заповідника виникли об’єктивно, самі по собі, чи суб’єктивно проблеми, які потребують вирішення. Особливо актуальні питання, пов’язані з розширенням території заповідника, що передбачено Указом Президента України від 1 січня 2010 р. За рахунок приєднання до заповідника 6615,6 га (з одночасним виключенням 7,7 га земель для надання їх Шевченківському національному заповіднику — на Чернечій горі) його площа становитиме 8657,2 га. Загалом ідея розширення території існуючого Канівського природного заповідника виникла ще на початку 1970-х років, коли група науковців на чолі з головою Українського товариства охорони природи, доктором біологічних наук М. А. Воїнственським виступила з ініціативою створити на його базі заповідник природи Середнього Подніпров’я. Вчені запропонували передати заповіднику Михайлівське лісництво Канівської гідролісомеліоративної станції (зокрема, урочище Перуни). Загальна площа території, що охороняється, мала складати 157,2 тис. га. Ідея з часом знайшла офіційний відгук. Згідно з Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра та підвищення якості питної води, затвердженою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р., планувалося створення Середньодніпровського національного природного парку площею аж 300 тис. га. Також Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі на 2000— 2015 роки передбачено створити Український лісостеповий біосферний заповідник площею 50 тис. га (до 2010—2012 років). Звісно, його основою мав би стати Канівський природний заповідник. Тому й існуюча до розширення площа Канівського природного заповідника (2049,3 га) була недостатня для ефективного збереження біотичного та ландшафтного різноманіття Середнього Придніпров’я. Розширення території Канівського природного заповідника поставило на порядок денний вирішення низки “дочірніх” питань. Розглянемо їх, розклавши все по поличках. Перше питання — юридичний статус Канівського природного заповідника як установи природно-заповідного фонду України, підпорядкованої Київському національному університету імені Тараса Шевченка. Звернемося до Закону України “Про природно-заповідний фонд України”. Відповідно до статей 12, 15 цього Закону, природний заповідник є природоохоронною, науково-дослідною ус тановою загальнодержавного значення, управління якою здійснюється спеціальною адміністрацією. Згідно з Положенням “Про Навчально-науковий центр “Інститут біології” Київського національного університету імені Тараса Шевченка”, затвердженим 20 липня 2010 р. ректором університету, Канівський природний заповідник є структурним підрозділом раніше створеного Навчально-наукового центру “Інститут біології” Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з правом юридичної особи. До зазначеного Навчально-науково-
Письменницьке розслідування · “У селі витав український дух між синьо-жовтих прапорів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
наділів спочатку в Уфі, потім у Казані й Самарі, але дочекався голоду і громадянської бойні. З малими дітьми ночами пробирався крізь заслони різноколірних банд і прибув до рідного села лише 1922 року, казали, останнім. Не застав ні хати, ні стодоли. Хата згоріла, стодолу люди на труни розібрали, бо лютував тиф. Із дев’яти дітей у Василя Вовчука залишилося четверо. І всі — голодні. Середульша з дочок, Гандзя (моя мати), не раз навіть голодного 1946-го за Дніпровими порогами казала: “То ще не голод. Ми ворон ловили і їлисьмо”. Приблизно третина мешканців села не повернулася — їхні могили розкидані по всій Російській імперії, сягають навіть Середньої Азії. І поза всім тим Стрільці, як і інші навколишні села, знову орали, сіяли, косили. У селі діяла “Рідна хата” (вважай “Просвіта”), хор, інструментальний оркестр, драматичний гурток, що ставив вистави за п’єсами Тараса Шевченка, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького тощо. У селі вшановували пам’ять Кобзаря. На одному з таких заходів мій малий ровесник палко виголошував: Виріс Холм і став на варті української землі! — і я, пам’ятаю, йому дуже заздрив. У селі витав український дух між синьо-жовтих прапорів, парубки в козацьких строях виїжджали у свята на конях і співали: Станем, браття, в бій кривавий од Сяну до Дону, В ріднім краї панувати не дамо нікому! Признаюся, усі пісні, де згадувалися стрільці (а їх у нас співалося ой скільки): “Йшли стрільці до бою та й в Галичину…”, “Ой за тебе, рідний краю, наші стрільці помирають…”, “Ой з-за гори чорна хмара стала. По всім світі йде стрілецька слава…”, і нарешті знаменита: “Виступають стрільці січовії у кривавий тан…”), я до самого виїзду за Буг сприймав як свої, що прославляють моє рідне село і його доблесних мешканців. Тож можна уявити, в якій атмосфері формувався мій світогляд!
Письменницьке розслідування · “У селі витав український дух між синьо-жовтих прапорів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Йосип СТРУЦЮК, м. Луцьк
Їдучи з Холма до Грубешова, зразу за Білим Полем (як у нас називали) на 29 кілометрі ви відвідаєте старовинне українське село Ратиборовичі. Ліворуч од нього за 4 км — мої Стрільці. У Стрільцях мешкало 3 родини поляків, 7 — мурав’яків, решта 140 родин називали себе русинами. Так їх називали поляки. До чести моїх земляків і на відміну від деяких сучасних закарпатців, вони ніколи не відщеплювалися од спільного українського пракоріння. Стрільці мали промовисту історію. Це засвідчують перекази, деякі топоніми і навіть окремі роди, що мали козацькі прізвиська. Батько мого друга дитинства, найосвіченіший у селі чоловік Миколай Бжезицький запевняв: село виникло ще у княжі часи й було поселенням ратоборців, себто воїнів (звідси й назва “Ратиборовичі”). Посеред Ратиборович нібито стояла дерев’яна церква, а поряд з нею — дуже висока дзвіниця з якимсь дивовижним дзвоном, який було чути за кілька десятків кілометрів. Крім відправи церковної служби, дзвін слугував ще й попередженням про наближення ворогів. Одначе після якогось несподіваного нападу турків чи татар село і церква згоріли. Коли люди повернулися з урочища Турсько, де ховалися від ворогів, то дехто з них поселився вже в лісі, побудували тут нову церкву (подалі від шляху, що тягнувся до Холма). Кажуть, біля церкви, аби охороняти її, звели істби (хати) окремі з ратиборців — стрільці. Звідси й пішла назва села. Про втечі від нападників в урочище Турсько розповідав мені й батько перед своєю кончиною. За свідченнями колишнього мешканця села Вербковичі Володимира Кідиби, такі “княжі застави”, крім тієї, що тягнулася по лінії Стрільці—Ратиборовичі, були ще у Войславичах, Молодятичах іу знаменитому Червень-граді. Я з дитинства знаю урочище, розташоване на підвищенні неподалік Білопільського лісу поблизу річки Вовнянки. Воно називалося доволі загадково — “Монастир”. І лишень нещодавно я дізнався, що на тому місці в сиву давнину й справді знаходився православний монастир. Іншим він і не міг бути. Бо на той час плем’я ляхів було далеко за Вепром. Як існувала православна обитель і чому її покинули монахи — можна лише здогадуватися. За переказами, після якогось нападу ворога ті ченці, що залишилися живими, розійшлися, а декотрі встигли навіть вивезти з монастиря давній камінний хрест на парафію стрілецької Свято-Юріївської церкви. Ченці нібито хотіли доправити цю старовинну пам’ятку в місто Володимир, який на той час міг бути столицею князівства, але щось їм завадило це зробити. Понині цей хрест стоїть на тому ж місці. Не так давно я його бачив посеред жита, де колись стояла наша церква. Щодо стрілецьких церков — то тут інформації чимало і вона часто заплутана. Одну з них не обминула своєю увагою дарча грамота короля польського Яна ІІІ Собєського від 25 квітня 1676 року, копія котрої зберігалася у церкві. Якщо село Стрільці вперше згадується 1 січня 1478 року, то на церковній іконі Покрови Пресвятої Богородиці є напис: “Сія ікона сооружена за старанієм отця іерея Георгія Хмарука на тот час 1416 г.”. Це засвідчує, що в Стрільцях стояла давня церква, можливо, саме та, про яку згадував М. Бжезицький, і саме село, без сумніву, в княжу добу вже було. Що ж до польського короля, то його увага до нашого села була не випадковою. Як стверджує священик-краєзнавець Г. Курашкевич: “Извъстно о существовании Стрълецы из привилегіи Іоанна Казимира, короля польськаго, от 23 мая 1650 года, данной в Шалахахъ в обозъ под. Сокалемъ крестянину села Стрельцы на солтыство Григорію Байкевичу за его храбрость в битвахъ с неприятелемъ”. Думаю, не лишень мені не хотілося, щоб мій земляк опісля відзначився ще й під Берестечком. Хай там як уже було, але далекий нащадок Гриця десь у тридцятих роках минулого сторіччя спочатку перекинувся в католика, а згодом вернувся в православ’я і був депортований, як і всі його односельці, в Запорізьку область. Одначе це його не врятувало від інфамії. На красунь-доньок калакута-перевертня так ніхто з односельців і не кинув оком, і вони залишилися самотніми в чужій стороні. У документах не згадується, де поділася стара, ще з княжих часів церква, одначе згадується нова під 1564 роком. Ще новішу побудували 1772-го, але вона згоріла під час грози, і 1831-го поставили тимчасову каплицю, а 1845 року на кошти парафіян побудували новий храм. Саме з цієї церкви і збереглася світлина, і тому дата, позначена під нею в окремих документах 1564 роком, неточна. Цікавою була й дзвіниця (1810), яка мала аж 8 дзвонів. 1869 року у Стрільцях відкрили початкове училище, яке москалізувало моїх предків. А українською мовою вперше почали викладати в школі тільки 1941 року, під час німецької окупації Холмщини. Тією ж мовою правив у Пречистенському соборі в Холмі і владика Іларіон (у миру Іван Огієнко). Про те, як працювалося священикам у селі, є чимало документів. І майже всі вони засвідчують, що їм тут, особливо під час католицького свавілля, жилося трудно й небезпечно. 1640 року священик стрілецької церкви отець Ієроним Попович, не витримавши знущань, подав скаргу на Варвару Комаровську, жінку Белзького подкоморія, за що та арештувала і посадила його у в’язницю, з котрої йому якось удалося втекти. 1657 року отця Ієрофея Бобриковича побив і пограбував керуючий маєтком Држевошовський. 1858 року отець Іван Гукевич попросив парафіян допомогти йому на жнивах. Коли жнива почалися, управитель маєтків католик Юзеф Банашкевич на полі привселюдно побив нагайкою Гукевича за те, що селяни не прийшли на панщину, а вирішили допомогти священику. Особливо знущалися над православними отцями у 30-х роках минулого століття. Їх, як звірів, почали навіть відстрілювати. Тож деякі священики боялися навідуватися до церков і тікали за Буг.
Село княжих стрільців оддавна складалося з трьох частин: старе село, панський двір (тепер 1- ша стрілецька колонія) і Підлісся. На захід од перехрестя був куток Мурав’яки. Тут переважно й мешкали мурав’яки (переселенці з Моравії), вони поселилися сюди після 1859 року. Поляки — ще пізніше. Східну частину села чомусь називали Солтищиною. Тут стояла невисока дерев’яна вежа. З неї, дехто стверджував, у погожу днину видно шпилі знаменитого православного собору на Даниловій горі в Холмі. У соборі віддавна зберігалася знаменита ікона Богородиці, перед якою ставали на коліна князі Володимир Великий, Роман Мстиславич, королі Данило, Лев і багато інших високодостойників землі нашої. За Солтищиною попід лісом розкинулося Підлісся. Там мешкали лише українці. Панський двір був польським. І хоча в ньому працювали й українці, але вони лише у своїх домівках розмовляли українською, на роботі спілкувалися по-чужинському, за що їх не поважали односельці, хоча розуміли, що форналі (двірські працівники) робили це з примусу. Десь біля урочища Турсько (за свідченнями старих людей) був Козацький Брід. Як для Холмщини то несподівана назва. “Може, козаки Максима Кривоноса восени 1649 року сюди заблукали? Адже ж були вони в Уханях, то чому не могли навідатися в Стрільці?” — колись запитав мене земляк Олександр Головерса. На жаль, не міг йому ні заперечити, ні підтвердити. До козацького фольклору мої односельці ставилися з пієтетом, одначе саме слово “козак” у них не завше викликало веселкові емоції. Може, в тому винні донські козаки, котрі не раз скородили уздовж і впоперек Холмщину, а може, ще й ті під проводом Хмельницького, що підійшли до Замостя, і, ревно відстоюючи православну віру, не завше толерантно ставилися до єдинокровних братів-холмщаків, які на той час уже пройшли через унію. До речі, це потім враховували польські ксьондзи, хитро заманюючи
Сплюндроване кладовище українців до римо-католицького віросповідання. Західну околицю мого села завше омивала невеличка річка. Начебто колись її джерело хтось із пастухів намагався заткнути віхтем з вовни. Звідти й назва — Вовнянка. А далі за Білополем протікала вже Удаль, що несла свою воду в українську даль. Здається, як і Вовнянка, вона впадала до Бугу, що був якимсь сатанинським рубіконом в історії нашого народу. Ми ніколи не міняли українські береги. Як за Буг нас виганяли — в очі нам сікли сніги… Мені й понині стає моторошно від розповідей батька про те, як їх, селян, гнали перед собою донські козаки в Першу світову. Загнали аж у Тамбовську губернію, лякаючи австрійськими окупантами. Дід Петро, позбавлений звичних доходів для існування (а був він прекрасним столяром), почав виготовляти двері, віконні рами, полози до саней, балалайки, навіть валянки й кожухи. Оскільки був майстром на всі руки, то заробляв непогано. “Білогвардійці” запропонували йому якусь вигідну посаду в артілі, а коли прийшли “червоні”, то сказали: “Будешь на нас работать!” Не захотів. І незважаючи на те, що сина Єгора, мого батька, за успіхи у школі брали аж у Тамбов учитися на “государственное обеспечение”, змайстрував новий віз, запряг у нього коня і подався на захід. Коли холмщаки верталися з “біженства”, поляки на їхніх очах підпалювали хати. У Богутичах, Молодятичах почали горіти навіть церкви (1918 р.). У Заборцях теж підпалили храм, але австрійські вояки (саме ті, якими лякали донські козаки) погасили його. Дід Петро з дружиною і п’ятьма синами поселився у церковній дзвіниці, перезимував, а навесні “закопався” у землю. Батько показував мені те місце, де колись стояла землянка. І все ж Петро Столяр (так прозивали діда) першим побудував у Стрільцях нову хату, бо повернувся серед перших. А малоземельний дід Василь, навпаки, чекав од совітської влади щедрих
Письменницьке розслідування · “У руйнуванні православних храмів польські шовіністи ніби змагалися з російськими комуністами”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Мої земляки співали, а над їхніми головами вже згущувалися хмари. 1928 р. в Павловичах розвалили церкву. З’явилися банди “кракусів”. Якось напали на наше село. Били вікна, пороли і пускали за вітром пір’я з подушок, лили гас у борошно, зривали зі стін і топтали на долівці ікони. Потім з’явилися вдруге, втретє… Почалося масове нищення церков. Мати згадувала: “То було літом. Нараз серед білого дня по селі пішла чутка: “Церкву валять! Я схопила тебе (себто мене) за руку і побігла. Людей біля церкви було вже повно. Жінки плакали, чоловіки кричали, але підступити до анцихристів боялися, бо ті були озброєні. Попереду людей стояв твій дідо, що був церковним старостою. Священик утік із села. Поляки лазили по даху, зірвали й хрест, кинули додолу, але залізний хрест зачепився за тонку гілляку на липі і повис. Я крикнула: “Дивіться, люди, не падає, бо святий, а ви, бандюги, — грішники!”. Поляк оглянувся і тільки засміявся. Кажуть, саме в той день, коли він валив церкву, у нього дочка втопилася. А другий, той, що лазив по даху, потім, як пес, здох. Так Господь покарав їх…” У руйнуванні православних храмів польські шовіністи ніби змагалися з російськими комуністами. На Холмщині вони знищили понад 100 церков тільки за один 1938 рік. Зокрема й нашу, зі старовинними рідкісними іконами, які “антихристи” втоптували в землю брудними чобітьми. Згодом польські історики почнуть кивати за Буг, на Волинь, мовляв, що там робилося. Та чи підрахували вони, скільки їхніх храмів там знищили українці? А 29 січня 1943 року до стрілецького лісу вже забрали Адама Микитюка і Євгена Сім’яшка. Адам загинув, а Євген дивом урятувався. Їх мордували польські бандити, примовляючи: “Будеш знати, гаде, на чиїй землі живеш!” Смиренний і богобоязливий Антін Бриль після роботи мив чоботи, до нього підійшли двоє і штовхнули в рів, у хаті побили вікна. Сусіди намовили Антона подати на злочинців у суд. Чоловік послухав, і суд прийшов, але до потерпілого. 30 січня того ж 1943 року Бриля забрали до лісу. Хтось із односельців чув, як мордували невинного. Його роздягнули, прив’язали до дуба. Дерли з нього шкіру, посипаючи рани сіллю. Такою ж смертю того вечора загинув і Йосип Ковальчук. Згодом із лісу не повернувся Тодорко Міщанчук. Його зголосився розшукати брат Гриць — пішов і теж пропав. Люди почали здогадуватися, що в лісі, напевне, знаходиться кубло бандитів. Треба було щось робити. Це був переддень страхітливих змагань двох слов’янських етносів. До того ж один мав би відстоювати свої права на рідній землі по обидва боки Бугу. Саме тому після перших жертв у селі Юрій Лукащук організував самооборону. До неї увійшли Євген Долинський, Йосип Назаревич, Сергій Стець і мої рідні дядьки — Володимир Струцюк і Євген Вовчук. Потім вони діяли на теренах Холмщини і Надсяння — хто в дивізії “Галичина”, хто в загонах УПА. Про це мені не раз розповідав дядько Євген. Одіссея його страдницького життя, певне, не вмістилася б і в том.
За свою оборонну ініціативу Юрій Лукащук тяжко поплатився: 6 лютого 1943 року аківці (так себе називали бандити) убили батька Василя і сестру Надію, а незабаром за селом Ратиборовичі мстива куля обірвала життя і брата Олекси. Створення самооборони спричинилося й до того, що 26 травня 1943 року на Стрільці напала банда АК — 500 бойовиків. Це мені відомо з польських джерел. Стрільці були першими з тих 52 сіл, які протягом року згоріли лише в Грубешівському повіті. Ось лише кілька епізодів, які вразили найбільше. Біля догораючої клуні бігає, іржучи, наша кобила, а я стою і дивлюся у вогонь — там у клітці мої улюблені кролі. Я не можу очей відірвати від он того кутка, де полум’я ніяк не може вгамуватися. Десь поряд бігає мати і голосить: — Людоньки! Таж вони мого чоловіка вбили! Я того ніби й не чую, а все дивлюся на той палаючий куток. — Таж якби він жив, то вже був би тут! Бандити вже аж ген за цвинтарем! Нарешті мати підбігає до мене і шарпає за руку: — Юзю, чого стоїш стовпом? Лети до діда й бабці! Подивися, ци хоч вони живі! І я біжу. Біжу, біжу й нараз спотикаюсь у диму об труп. Приглядаюся — Ромась Нестерчук. Лежить, розкинувши руки хрестом, якраз на мурав’яцькому перехресті. Його, напівсліпого й напівголого, вивели з хати і веліли показувати “халупи русінув”. Ромась чи вночі не бачив, чи не хотів видавати одновірців — за що й отримав розривну кулю в чоло. А ось — Осип і Палажка Головерси. Палажка присіла, як жива, під плотом. Тільки чомусь за живіт схопилася. І очі — вже байдужі. Дев’яносторічному Йосипові куля пробила горлянку. Він хоче щось сказати, напружується — і кров цівкою виривається з рани. А під дотліваючим спаляниськом — його син Степан. Миколай Бжезицький у селі чи не найповажніший чоловік. Його сіни завжди під саму стелю завалені книжками. По тій горі з книжок я з Миколаєвими синами часто спускався донизу, як із засніженої гори, поки не вбігав хазяїн. “Що за збиточні козаки?! Ану до дідька на подвір’я!” — і зовсім не злостиво дарував кожному з нас дупака і виштовхував за поріг. Казали, якби Бжезицький перейшов на католика, обіймав би найвищу посаду в ґміні, а так… І чоловік зненавидів те, що польським звалось. Якщо хтось з іновірців (найчастіше то були осадники-мазури, що недавно переїхали на розпарцильвані панські землі) ненароком навідувався до Миколая, чоловік брав шпадля (лопату) і викидав сліди непрошеного гостя за пліт. У ту трагічну травневу ніч осадники підстрелили Бжезицького, запалили хату, поставали навпроти дверей і чекали… Але Миколай вирішив краще згоріти, ніж покинути рідну домівку. Про це я дізнався від свого діда Василя Вовчука, котрий жив по-сусідськи з небіжчиком…. А десь на іншому кінці села в той час повзало немовля по мертвій Марії Струцюк. Жінка впізнала бандита і назвала його по імені. Цього викритий колишній однокласник не простив їй… За Грубешовом у Сагринях близько тисячі людей убили, а в моїх Стрільцях усього понад двадцять. Для трагедії то ніби й замало. Страшна наша українська логіка. До того ж, що це за поняття “понад”? У Галицько- Волинському літописі читаємо: “Тоді ж (весною 1218 року) убитий був Клим Христинич, один із його (князя Данила) воїв, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві. А ляхів вони багатьох побили і гнали вслід за ними до річки Вепр”. Загинув один — і увічнений. Хрест цей і донині стоїть у Зимному коло Володимира-Волинського. Ось де приклад для наслідування! А мої земляки лежать аж у Середній Азії, по Тамбовах і Казанях, Херсонах і Запоріжжях, Галичинах і Волинях. І кладовище їхнє розтягнулося до таких розмірів, що загубилося в часі й просторі, а правічні їхні цвинтарі з поваленими хрестами, переораними могилами заросли пісенним українським барвінком, як у Стрільцях. Я шукаю могилу діда, бабці, сестри — не знаходжу. Везу рідний барвінок на Волинь на батькову могилу — барвінок на цій землі (хоч і українській) не прийнявся. У липні 1988 року я вперше відвідав Холмщину, котру покинув у листопаді 1944 року. Я стояв і дивився на коричневий клаптик, порослий бур’яном серед пшениці, на тому місці колись була батьківська хата… — А знаєш що, Юзефе, кажуть, твоє село бандерівці спалили… Мене, зізнаюсь, розсердила така провокаційна інформація мого приятеля — польського поета. Але… але, на жаль, так фальсифікувалися факти не лише в Польщі. Радянська преса до оскалу розносила по всьому світу, як так звані українські буржуазні націоналісти стирали з лиця землі польські села, наліво й направо умертвляючи сусідів. Боже, і де стільки тої буржуазії наплодилося в кількох західноукраїнських областях?! Адже ж засвідчують, що її було аж кілька сотень тисяч (маю на увазі вояків УПА)! І майже всі — з села. Ось де приклад раптового обуржуазнення нації, що трохи запізно підпала під рятівне крило комуністичної влади. Ради справедливості відзначу: донедавна не зустрічав жодного матеріалу, де б говорилося про спалене поляками українське село. А хіба таких не було на Волині? Переконаний, не менше, ніж польських. Про Холмщину промовчу — там суцільні українські згарища. Отак, допінговані імперською ідеологією, борзописці (переважно журналісти й письменники) один перед одним робили з рідного народу бандита. А що ж після того залишилося робити недоброзичливцям-сусідам? Вони в усьому орієнтувалися на ту ненависну до українства тріскотню і не шкодували брудної червоної фарби, котра на дві третини облила сталінський прапор нашої фіктивної держави. Але ми все-таки відстоювали себе. Самооборона моїх Стрільців і сусіднього Білопілля числом 14 стрільців вступила в бій із півтисячною бандою. Бій був нерівний, але українським хлопцям, як стверджують архівні джерела, удалося вбити щонайменше 5 бандитів, серед них —
провідника банди Францішка Кракевича. Українські стрільці відступили з поля бою без втрат. Дядько Євген розповідав про бій під Радостовом: “Ми їх понад чотириста… Як снопи у жнива лежали аковці. То ми їх за Сагринь і за Стрільці! Після того вони дременули аж за Сян…” — і міцно затягувався самосадом. Понад рік стрілець УПА Євген Вовчук воював у Карпатах. Воював не лишень із поляками, ай із мадярами. І насамкінець з енкаведистами. Зневірений і знесилений у борні, вирішив за всяку ціну прорватися з оточення і навідати старих батьків. Прорвався, але у Стрільцях уже батьків не було… То неправда, що перші ешелони холмщаків їхали на схід добровільно. 1944 року в нашому селі майже через день з’являлися польські банди. Іноді навідувалася і червона партизанка. Згодом до неї українське населення поставилося з недовір’ям. Відчувалося, що вона була заодно з поляками, обзивала українців націоналістами і грабувала їх. Коли з фронтом прийшли “совєти” — відразу поставили вартового коло нашої криниці, аби ми не брали воду з неї. Мати піднесла кільком солдатам свіжого молока — ті мовчки відштовхнули гладишку. “Що то за вояки, — дивувався батько, — ніби без’язикі, а голінки пообмотували чортзна-чим. Здається, дочекалися…” Згодом батько надибав якогось тамбовця, заманив його до хати, підпоїв і почав випитувати. Той відповів: “У нас можно жить, но крутіцца надо”. Батько вивалив очі на дорадника: “Як крутитись? Як веретено чи керат?” Згодом він усе зрозумів, але “крутитись” так і не навчився. А тим часом уже ходили агенти й агітували. Агітували за СССР. Люди сиділи на пожарищах, упиралися. Тоді агенти почали втовкмачувати: “Што ета ваша Польша! У моєй Машкі жопа і то больша! А там простори, чєрнозьоми, нємєцкіє дома…” Люди слухали і недовірливо зиркали з-під лоба. А згодом не витримали: “Ще колись казали: знай, ляше, — по Вепр наше. Ми думали, що вите нам допоможете від поляків забрати нашу землю. Ми думали, що вите — свої, а ви чужіші од німців. Ті хоч українські школи для нас відкрили і собор у Холмі по-справедливості передали православним”. Люди ще були сміливі, бо поки що не знали, що можна говорити, а що — ні. Тоді агенти почали погрожувати: “Єслі ми уйдьом — вас всєх пєрєстрєляют!” І справді, почали лунати постріли. Чиї? Ніхто не відав. Але всі вже здогадалися, що треба збиратися у дорогу. Мої односельці першими навантажили вози скупими клунками й подалися до Устилуга. Їх супроводжували совітські солдати. Дехто стверджував, що й окремі стрільці Холмської самооборони. За Стрілецьким лісом нас обстріляли поляки. Уночі ми перетяли Буг, у Володимирі-граді залізли в “телятники” і, як згадує мати, “на октябрську” вже були в с. Новослобідка, що біля найзнаменитіших порогів на Дніпрі.
Якось так виходило, що ми не рахували своїх жертв, бо того нам не було дозволено, а самі ми не поспішали. Пізніше про ті часи я згадував: Відкричали б, та, мабуть, не можна, відмовчали б, та як відмовчиш. Від Сагриня аж ген до Явожна наша кривда у всесвіт кричить. Одначе деякі села не поспішали з виїздом. Переважно то були села, котрі не зазнали руйнації. Але на них уже нападали поляки посеред дня і запальними кулями підпалювали українські хати. Найчастіше палії відверто погрожували: “Щоб ноги вашої на цій землі не було!”. І люди покидали віками обжиті обійстя. Села порожніли, бо на Холмщині вони були переважно українськими. Поміж бур’янами скрадалися здичавілі коти. А Тиратин, що по сусідстві від Стрільців, ще тримався. Але дійшла черга і до Тиратина. Перша валка возів прибула до Холма впору. А ось друга у складі 13 фірманок застрягла під Білопільським лісом. Назустріч їй із лісу верхи на конях виїхала банда Сватка, що з Одлітайки. Вишколений розбійник наказав завернути фірманкам до лісу. А там усіх людей перебили, майно розділили між своїми. У мене під руками документальний збірник, виданий у Замосцю 1992 року так званим Світовим союзом жовнірів Армії Крайової “Luny nad Huczwa і Bugjem”. У книзі Сватко значиться як герой. Є навіть його портрет. Там же є портрет і Францішка Кракевича — палія моїх Стрільців. Знайдете ви там і портрет ката Сагриня Басая-Рися і багатьох інших бандитів. За підрахунками авторів збірника, у Білопіллі загинуло 99 поляків і лише 5 українців, у Стрільцях аж 53 поляки і жодного українця. У Бересті замордовано 500 українців, одначе значиться тільки 3. Хоч у тих селах, де значаться чималі жертви з польського боку, навіть поляків стільки не мешкало. Коли я запитав Євгена Андрущука з Бусня: “Чи міг у вашому селі 31 поляк загинути?” він відповів: “У нас жила всього-на-всього одна польська родина, що складалася з трьох осіб. І чужих під нашим селом ніхто не бив. Усе це — брехня. Які брехня, що в Ратиборовичах загинуло 20 поляків. Одного вбили, то правда, і то чи не тоді, як ваше село горіло. А ось у Стрільцях то, певне, з тридцятеро наших замордували. Але то вже ти сам повинен знати. А втім, ти ще був шмаркачем. Мати твоя повинна пам’ятати”. Разом із матір’ю намагаємося пригадати невинно убієнних односельців. Ось їхні імена: Адам Микитюк, Антін Бриль, Йосип Ковальчук, Тодорко Міщанчук, Гриць Міщанчук, Олексій Лукащук, Василь Лукащук, Надія Байкевич, Роман Нестерчук, Йосип, Палажка і Степан Головерси, Марія Струцюк, Миколай Бжезицький, Іван Чемерис, Віктор Яницький (Іваницький), Адам Бриль, Григорій Коцюбинський, Ілля Пекарчук, Нестор Байкевич, Андрій Гармата, Степан Ющак, Степан Тесля (Цєсля), Степан Барилюк, Степан Мальчевський… Інших уже й мати пригадати не може. Вічна їм пам’ять на споконвічно українській землі.
Духовний простір · “Людина — не тільки фізична істота, а й духовна, істота Божистого походження і призначення”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Василь ПАХАРЕНКО, член НСПУ, м. Черкаси
Сучасна людина зазвичай відчуває себе Стефаниковими кленовими листочками, що розвіялися по пустім духовнім полю. Слухняно котиться за вітром часу, моди. Або гарячково шукає опори і найчастіше не знаходить її. У цій гонитві незрідка забуваємо, що вже спередвіків маємо надійну опору. Це християнство — найкоштовніший, рятівний для нас і прийдешніх поколінь спадок західної цивілізації. Але дуже важлива умова: цей дар предків не можна переймати сліпо, фанатично, бо тоді буква долає дух чи й перетворює його у протилежність. Цей дар стає живодайним лише тоді, коли людина іде до нього власним, неповторним шляхом, сприймає й осягає його своїм серцем. Лише тоді відкриваються головні таїни, заповіти цього дару, які тисячоліття рятували предків і допоможуть нам порятувати від катастрофи світ сьогоденний. Якщо, звичайно, вони стануть для нас символом віри й дороговказом у діях. Отже, уже античність заклала в европейську душу дві фундаментальні риси, які зумовили супермогутній потенціял і бурхливий розвиток саме цієї, західної моделі світоустрою. Ці риси — синтетизм (тобто, власне кажучи, діялогізм) і антропоморфізм. Захід є своєрідною синтезою античности й християнства. Та й сама античність поєднала в собі аж три традиції — грецьку, східну (після завоювань Олександра Македонського) і римську. І все ж античний світ після буйного, небаченого доти розквіту зрештою загинув. Сьогодні вельми повчально й важливо пам’ятати першопричину тієї прадавньої катастрофи — щоб не повторити її уже у планетарному масштабі. То було розбалансування діялогу духовного і душевно-тілесного: і в раціоналізованому Космосі Аристотеля, і в містичному Єдиному Платона (ідея якого дивовижно перегукується з даосизмом) не залишалося місця для людини — незбагненно-амбівалентної, душевно-духовно-тілесної, універсально-унікальної істоти, яка затято намагалася зрозуміти, у чому сенс її нинішнього і майбутнього існування. Стародавній світ огорнула пересиченість тілесним і — як наслідок — екзистенційна нудьга. Особистість відчувала себе актором у театрі абсурду. Так довго тривати не могло. Тому у пошуках відповіді людина пішла далі, залишивши античність у минулому й у своєму досвіді, спадку. Відтак наступною сходинкою становлення людського духу, за Геґелем, “віссю світової історії” стало християнство. Джерела його унікального духовного потенціялу, що дав новий, найпотужніший поштовх розвитку західного світу, це ще ширший синкретизм, а найголовніше — перехід з бінарного на тринітарний рівень розв’язання опозицій. Якщо Схід абсолютизував грізного, нелюдяного Бога, знецінюючи людину, то Захід, навпаки, захоплювався безбожною людиною. Християнство ж прийшло до ідеї Боголюдини. Серцевина, першосутнісна таємниця цієї віри захована у символі Трійці. М. Бердяєв з цього приводу пише: “Троїстість божества є не тільки догматичною формулою, але є істиною теологічної схоластики, вона має глибокий екзистенціяльний зміст. Три — це священне число, тому що воно означає завершення, подолання будь-якої двоїстости, роздвоєння. Уся ориґінальність християнства у тому, що воно не є чистим монізмом. Це якраз і викликало спротив і ворожість консервативного юдаїзму. Суто моністичною тенденцією у християнстві є іслам чи повернення до юдаїзму. Троїстість Бога означає внутрішнє духовне життя в Ньому, і це життя є у всьому світі… Є Один, і є його Друге, і є вихід, розв’язання в Третьому, у священній Троїстості… Споконвічна Людяність є Боже Друге, другий лик Божества. Людська і космічна спільність у свободі й любові є розв’язання Божистої Троїстости, третій лик Божества” [1, с. 376—377]. Коли зародилося християнство, панував ще наївний (часто несвідомий) антропоцентризм. Пізніше наука (після відкриттів Коперника й Дарвіна) безповоротно подолала його. Земля не є центром Усесвіту, а людина не є центром на цій скромній планеті, фізично людина — лише одна з форм органічного життя на землі, один з моментів еволюції. Одначе людина — не тільки природна, фізична істота, а й надприродна, духовна, істота Божистого походження і призначення. Вона, хоч і живе у “світі сьому”, але є “не від світу сього”. Сaме християнство принесло цей абсолютний, духовний, неподоланний антропоцентризм. Походить християнство з синтетичних систем античности і юдаїзму (не продовжуючи, не наслідуючи безпосередньо жодну з них). Про єдність грецького — східного — римського в античності вже йшлося. Юдаїзм також став точкою перетину, перетікання (але не злиття, не змішування) Сходу і Заходу. Уже в античності зароджуються, проступають деякі з ідей, що стануть основою християнства. Це і настанова Сократа на діялогізм, самопізнання; і прагнення Платона вивести людину за межі буденности; і теза про безсмертя індивідуальности; і зосередженість Аристотеля на світі конкретному, живому; а елліністів — на проблемах людського існування. Це і здогад Ксенофана та Анаксагора про єдиного Бога. У юдаїзмі ж єдинобожжя, вчення про безпосередній зв’язок людини з Богом як особистістю стало серцевиною віри. Вражає також загострений етизм, болісне самопізнання, сповідальна щирість псалмоспівців, пророків. Отже, християнський кордой антропоцентризм, гуманізм здійнявся на потужних підвалинах. Як слушно твердив Д. Штраус, нова віра звільнила людину від поверхово-тілесної релігії греків, з одного боку, і від юдейської релігії закону, з другого. Це віра у те, що світом керує духовна і моральна сила, а водночас переконаність утому, що повинність, яку ми зобов’язані відбувати задля цієї сили, може бути лише духовною і моральною, є повинністю серця і розуму [див. 2, с. 27]. Тому зв’язок “язичництво—християнство” треба оцінювати діялектично (а не однозначно, як це незрідка роблять). Якщо дикун стає язичником, це для нього благо й розвиток. Інша ж річ, якщо — юдей, християнин чи мусульманин, це для них трагедія й розпад, бо суперечить духовному становленню. Саме так слід розуміти численні застороги у Старому Заповіті про поклоніння чужим богам чи ідолам. Безглуздо також протиставляти юдаїзм і християнство. Вони пов’язані між собою, за влучним порівнянням сучасного філософа С. Лазарєва, як школа і університет. Людство мало успішно закінчити школу, щоб вступити до вишу. Юдаїзм відкриває Заходу надважливу істину (яку на Сході наполегливо проповідують індуїзм і буддизм): про взаємозв’язок причини і наслідку, про те, що вчинки, думки, почуття позначаються на долі людини. І ще одне — життєво необхідне для західної людини, сконцентрованої на активній діяльності, на цілях, бажаннях, на розвиткові форми — активність цілей і бажань необхідно чергувати з самообмеженням, стриманням. Християнство зберігає ці істини, але якісно поглиблює їх розуміння. Якщо у юдаїзмі більша увага зосереджується на докладній і розгалуженій системі обмежень і заборон, то в християнстві, особливо ранньому, головною умовою звільнення від залежности з-під влади цілей і бажань стало безперервне збільшення любови до Бога.
Християнство, власне, як і будь-яка релігія, народилося у час гострої духовної кризи, яку саме тоді переживали й античний, і юдейський світи. До речі, ця криза дивовижно нагадує нинішню ситуацію у розвинутих країнах. Джерелом кризи (і тієї, давньої, і нинішньої) стала псевдомітична сутність язичницького світосприймання. Будь-яке язичництво орієнтує людину на форму, земне, тілесне, побутове, сюхвилинне, теперішнє. Тіло мислиться як первинне щодо душі, а то й важливіше за неї. Буде добре тілу — буде добре й душі, тілесність — вічна (звідси варварські обряди хоронити разом з померлим вождем і його рабів, наложниць, коней, майно; звідси ж муміфікація, піраміди, мавзолеї тощо). Як зауважує С. Лазарєв, інтуїтивне прагнення до Бога, до вічности язичники підміняли тим, що намагалися зробити вічною матеріяльну складову світу [3, с.65]. Спілкування з Богом у язичництві невідворотно звужується до такого собі споживацького монологу, спроби ділової угоди. У будь-якому разі бажання людини тут первинні, а божество, до якого людина звертається, вторинне. Язичник прагне досягнути торжества людського над Божистим — молиться, щоб покращити своє земне існування. Та ба — задля цього вдається до магії, себто використання вищих сил з корисливою метою. Він прагне змінити світ, не міняючи себе. Звідки така прив’язаність до форми? С. Лазарєв слушно наголошує: “Що менше у людини в душі любови й енерґії, то сильніше вона залежить від форми” [3, с. 179]. Водночас, знову нагадую, язичництво — закономірний і необхідний щабель духовного становлення, якщо продовжити наведену вище аналогію, — дитячий садок людства з усіма його плюсами й мінусами. Римська імперія стала найхарактерні) шим і найвеличнішим на той час виявом західного духу1. В епоху Авґуста вона неба) чено розширилася і зміцніла. Заговорили вже про “непорушне царство”, що нібито утвердилося навіки. Але імперію, цей, зда) валося б, бездоганно відлагоджений меха) нізм, непомітно роз’їдали внутрішні кон) флікти. Демократія виродилась у самодер) жавну диктатуру з примітивним лицемір) ним культом кесаря, який оголосив себе живим богом і йому почали вже зводити храми. Підкорені й жорстоко гноблені численні народи прагнули визволення, постійно повставали раби (яких тоді у Ри) мі було близько мільйона), ремствували й марґіналізувалися розорені італій) ські селяни. Та найголовнішою і найнебезпечнішою була духовна криза. Давня релігія втрачала своє значення, перетворюючись на один із громадянських обов’язків для підтримання порядку. Колись сакральні міти тепер викликали насмішку. Почали відроджуватися грецькі матеріялістично-атеїстичні доктрини. Так, поет Лукрецій бачив у релігії просто шкідливий забобон і взявся реанімувати вчення Демокрита й Епікура, згідно з яким Усесвіт є випадковим утворенням, породженим шаленством атомів, а відтак рано чи пізно його чекає загибель. Лукрецій помічав довкола ознаки близького кінця світу. Інші римляни, яких не задовольняв скептицизм, гарячково шукали духовної опори у релігіях Сходу, які блискавично ширилися імперією, химерно перемішуючись. Влада ж цинічно обожнювала себе. Надзвичайно авторитетними ставали окультні вчення, астрологія, магія, ворожба. Гонитва за чудесним викликала ріст марновір’я і шарлатанства. “Людина стояла на роздоріжжі і зусібіч чула закличні голоси: будь-байдужим до смутку й радощів життя, поринь у спокійне споглядання, — говорили буддисти і стоїки; живи згідно з природою, як усі істоти, — вчили книжники та епікурейці; щастя у знаннях і роздумах, — заперечували їм філософи-природодослідники; очищай себе потаємними обрядами і здобудеш безсмертя, — запевняли наставники містерій; бережи вірність єдиному Богові і дотримуйся його закону, — твердила релігія Ізраїлю. А римський орел, видивляючи здобич, летів над цим виром духу, де, як у первісному хаосі, змішалися у боротьбі початки” [4, с. 25]. У такій ситуації люди з тверезим мисленням доходили сумного висновку: на запитання “Що є істина?” годі знайти відповідь. Так трагічно, але цілком закономірно завершувалася багатовікова історія язичницького світосприймання. Не краща атмосфера панувала і в пост’язичницькому, уже монотеїстичному Ізраїлі. Ця давня і колись вельми духовно продуктивна цивілізація невблаганно старіла — ставала зашкарублою, статичною. Любов, яка колись згуртовувала народ і творила чудеса, непомітно заступали жорсткі правила поведінки (форма підміняла зміст). Відтак посилювався еґоїзм, зменшувалася віддача енерґії, деґрадував дух. Язичництво, від якого так наполегливо застерігає Єгова і якого так сахалися юдеї, пробралося як не через двері, то через вікно. Неухильне дотримання Закону, Божих заповідей і численних правил, що зних витікали, для багатьох стало важливішим за любов. Для чого любити й турбуватися про інших, набагато важливіше постувати, молитися, правильно харчуватися і старанно виконувати всі приписи Тори. Оце, як уважалося, і є віра, доброчесність, святість. Насправді ж така настанова вела до катастрофи, котрої, на жаль, не вдалося уникнути: незабаром Єрусалим стерли з лиця землі, гебреїв розпорошили по всьому світі, фактично загинула цивілізація. Чому так сталося? “В принципі будьякий об’єкт у Всесвіті має прагнути до виконання трьох функцій: через любов об’єднуватися з усім Всесвітом, а потім і з Творцем, через віддачу енерґії прагнути до любови і через безперервні зміни забезпечувати віддачу енерґії. Не буде перебудови зв’язків — не буде віддачі енерґії. Не буде енерґії — буде знижуватися рівень єдности, що значить — зменшення любови й деґрадація” [5, с. 175], — переконливо твердить С. Лазарєв. Яскравим доказом
Духовний простір “Творець — це всеєдність, повнота гармонії”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
цієї закономірности й стала, зокрема, доля старого Ізраїлю. У таких обставинах тотальної духовної кризи прийшов Христос. Щоб сповістити юдеям, римлянам, усім людям усіх часів радісну, благу вість про можливість порятунку. Замість логіки Закону Він запропонував логіку Благодаті, Любови (співвідношення цих двох логік прекрасно розкриває митрополит Іларіон у своєму славетному “Слові про Закон і Благодать”). Бог Старого Заповіту суворий, грізний, таємничий, недосяжно далекий від людини. Таким Його, вочевидь, сприймала переповнена страхом і самовладними тілесними пристрастями наївна, дитинна (“дитсадкова”) прадавня людина. І таким він, напевне, іноді навмисне поставав перед нею — з педагогічною метою. Христос же відкриває інший Лик Бога через Себе. А. Мень, до речі, зауважує, що Христос майже ніколи не промовляє слово “Бог”, а завжди називає Його — “Отець”. “Христос відкриває Бога як нашого небесного Отця, тим самим створює братів і сестер, адже брати і сестри можливі, лише коли вони мають спільного батька… Закон — це перша стадія релігії, яка починається у дитини: ось це не можна, це можна, якісь правила, якісь норми. Чи потрібно це? Так. Але потім приходить Благодать — через внутрішній досвід зустрічі з Богом. Це як любов, як безмежна радість, це як перемога, як музика сфер. Благодать — це нове життя. І апостол Павло каже: “Ось сперечаються між собою люди. Одні — прихильники збереження обрядів старовинних, вітхозавітних, інші — проти цього, а ні те, ні те не важливо, а важливе тільки нове творення і віра, що діє любов’ю”. Оце достеменне християнство, усе інше — історична оболонка, рама, антураж, те, що пов’язане з культурою” [6, с. 670]. Юдаїзм реґламентував життя людини більш як шістьмастами найдокладнішими приписами. В основі ж християнства фактично лише одна, але життєво необхідна заповідь — це заповідь любови. Любови до Бога і до ближнього (Матвій. — 22: 34-40), навіть (особливо складний, дражливий момент) — до ворога, включно з непротивленням злу насильством (Матвій. — 5: 38- 48). Блаженний Авґустин зумисно сформулював цю заповідь найстисліше і парадоксально: “Люби Бога і роби, що хочеш”. С. Лазарєв переконливо пояснює механізм цієї логіки: “Перша емоція, котра має в нас прокинутися до іншої людини, — це емоція любови, турботи, душевного тепла, відчуття єдности себе з іншим. Ненависть до ворога руйнує відчуття єдности з ним, а значить, позбавляє душу любови і приводить до старіння та загибелі цивілізації. Для реальної практики і нормальної людської логіки — цілком абсурдні поради: тебе ударили — не чини опору; позичили гроші — не проси повернути. Це й зараз здається дико. Дико з погляду виживання тіла, стабільности і справедливости суспільства. Що менше любови в душі, то більше організм боїться зруйнування, а відтак жорсткішими стають правила поведінки, що перешкоджають руйнуванню. Себто різко зростають поняття моральности, справедливости. “Око за око, зуб за зуб”. Правил щораз більше, вони дедалі суворіші, а любови дедалі менше. Що скрупульозніше дотримуєшся всіх правил, то вище відчуття власної правоти і справедливости. Значить, то більше осуду й аґресії до тих, хто не має рації, і то менше любови в душі. Коли любиш — намагаєшся допомогти іншому змінитися. Коли немає любови — вимагаєш від іншого правильної лінії поведінки, зневажаєш і ненавидиш, якщо він не може чи не хоче цього зробити” [5, с. 176—177]. Щоб зрозуміти логіки Старого й Нового Заповітів, треба враховувати діялектику самостановлення людини. У глибоку давнину, коли ще безконтрольно вирували сліпі інстинкти, справжнім рятівним одкровенням став принцип “Око за око, зуб — за зуб”. Загроза неминучої кари зупиняла безглузде насильство. Христос же прийшов сповістити, що дитинство закінчилося і людина духовно здатна “вступати до університету”.
Християнство є релігія духу, змісту, яка прийшла на зміну релігії тіла, форми. Про це чітко говориться в Біблії: “Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти у Царство Боже. Що вродилося з тіла — є тіло, що ж уродилося з Духа — є дух… Вам необхідно родитися згори” (Іван. — 3: 5-7); “Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись” (Іван. — 4: 24); Бог “дав нам здібність бути служителями Нового Завіту, не букви, але Духу, тому що буква вбиває, а Дух животворить” (Павло 2 до коринтян. — 3: 6). Тому християнство спромоглося відновити діялог людини з Богом, людини з людиною (а також нації з нацією, держави з державою), людини з собою. Відтак Христос постав не як революціонер)руйнівник (хоча саме такого воїна-визволителя від римської кормиги чекали тоді гебреї), він не відкидає ані суспільних підмурів, ані Старого Заповіту, а лише просвітлює їхню істинну, духовну серцевину. Тому, наприклад, виголосивши основоположні ідеї про любов, Спаситель зауважує: “На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Матвій. — 22: 40). Фактично Христос нічого, окрім зла, не заперечує, він просто встановлює ієрархію цінностей. Однак християнську логіку адекватно осягнути, а тим паче прийняти у своє життя надзвичайно важко. Для цього потрібне духовне переродження людини — довгий і складний процес, який невипадково в Євангелії порівнюється із зростанням дерева. Болісну складність цього процесу засвідчили уже Христові учні — “сіль землі”, як іменує їх Спаситель. Навіть безпосередньо спілкуючись з Учителем, під час і після Його смерти й воскресіння, вони ще мислять “не по-божому, а по-людськи”. Тому, скажімо, Петро відрубав вухо слузі первосвященика для захисту свого Учителя, а потім у ту ж ніч тричі зрікся Його. І тільки після П’ятидесятниці відбувається чудо переродження апостолів у Духові Христовому. Отже, як видається, у найзагальнішому сенсі можна виокремити два типи прочитань християнства — спокутне і творчісне. Вони розрізняються як поверхове і глибинне, початкове і ґрунтовне. Спокутне розуміння зосереджується на тому, що Спаситель своїми хресними муками, смертю і воскресінням спокутував первородний гріх, відкрив людям шлях до вічного життя. Щоб ступити на цей шлях, треба самому стати спокутником (розп’ясти в собі Адама, тілесне та почасти й душевне), провести своє життя в аскетичному самоз) реченні з метою майбутнього посмертного спасіння через спокуту. Важливою передумовою цього шляху є усиновлення через тіло Христове — Його Церкву, через таїнства, себто обряди, котрі мисляться як дані людям безпосередньо від Бога. Таке прочитання — закономірний перший щабель розуміння Слова Божого, але воно відповідає скоріше букві, а не духу Євангелія — радісної вісти. Воно (надто ж пам’ятаючи про типову для нас крайностеманію) прив’язує людину до первородного гріха; обмежується бінарним поглядом на життєві опозиції (а не тринітарним); несе загрозу збіднення, звуження життя до молитви й посту заради спасіння своєї душі; нарешті, абсолютизує ролю церкви, обрядовости. Відгомін спокутного прочитання вгадується, скажімо, у концепції людини як господаря С. Булґакова. Цей глибокий християнський мислитель господарювання пов’язує і зі свободою, і з творчістю, але все ж зосереджується передовсім на праці: “Оскільки будь-яка творчість зумовлена напруженням волі і працею, то можна сказати, що в здатності до праці найяскравіше відбивається творчість і свобода” [7, с. 231]. Булґаківська людина-господар усе ж нагадує такого собі орендаря, який бере у Бога на певний час у користування Його власність. Такого ґатунку логіку пояснює й спростовує М. Бердяєв: “Матеріялізація світу, яка допускає лише еволюцію і не допускає творчости, є результатом падіння персональних субстанцій і поневолення їх, обважніння їх. Це поневолення й обважніння привело до тієї хибної свідомости, що Бог створив тварне буття здатним лише до еволюції, до перерозподілу, до господарювання, але не здатним до творчости… Творець не передавав творінню своєї творчої енерґії. У творчому акті Творець замкнув і завершив творіння і зажадав від творіння лише абсолютного спокою й покори. Динаміка у творінні почалася лише від гріхопадіння, гріх породив рухливість. Перемога над гріхом повинна повернути тварність до спокою і припинити будь-яку динаміку. Творчість від лукавого. Така свідомість була лише віддзеркаленням інертности, пасивности й статичности людини. У падінні своєму людина втратила творчу динаміку, обважніла, підкорилася необхідності і необхідній еволюції” [8, с. 122—123]. Власне, сaме спокутне прочитання і провокує періодично спалахи атеїстичного бунту людського духу. Творчісне (екзистенційне) прочитання якісно поглиблює попереднє розуміння, відтак розставляє інші акценти. Головна увага тут зосереджується на постаті Ісуса як Боголюдини. Спаситель, утілившись, став єднальною ланкою між Творцем і нами, допоміг Йому побути людиною, подивитися на світ людськими очима. З другого боку, відкрив людині основоположні таємниці буття: що Бог — не якийсь абстрактний всесвітній розум, а Особистість; що ця Особистість людяна, самовіддано любить нас, уболіває за нас, а не є нашим повелителем, рабовласником, господарем, наглядачем, лялькарем; що людина зовсім не чужа Богові, навпаки, є Його дитям, але пов’язана з Ним не тілесно, а духовно; що кожна окрема людина — самодостатня і самоцінна особистість (екзистенція), яка ніколи не розчиниться у чомусь загальному, бо є образом і подобою Божою. Відтак ця особистість — як одинна, несейсвітня в екзистенції — потенційно вільна, реально ж вона наскільки духовна, настільки й вільна (До галатів. — 5:1; 5:13). І найголовніше: Творець — це всеєдність, повнота гармонії. Привести людину до цієї “вічної Божистої симфонії” (А. Мень) якраз і прагне Христос. На Таємній Вечері Він молить Творця, “щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я — у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, — щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми. Я — у них, а Ти — у Мені, щоб були досконалі в одно і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив” (Іван. — 17: 21-23). Наближатися ж до всеєдности, до Творця людина може, лише відчуваючи спільність Його і свого покликання, лише творячи з любови себе і світ. Підступи до творчісного прочитання християнства бачимо ще в деяких писаннях Отців Церкви, німецьких містиків, багатьох інших мислителів. Упритул підійшов до такого прочитання Г. Сковорода [див. про це 9, с. 226—231]. Концептуально ж, системно здійснили його духовні послідовники українського мандрівного філософа В. Соловйов і М. Бердяєв. Основою філософування Соловйова стали ідеї всеєдности і Боголюдства. Відтак особливий акцент мислитель робить на екзистенційно-гуманістичній суті християнства: “Віра у …нескінченність душі людської дана християнством. З усіх релігій єдине християнство поруч з досконалим Богом ставить досконалу людину (письмівка автора. — В. П.), у якій повнота божества проживає тілесно. І якщо повна дійсність нескінченної людської душі була зреалізована у Христі, то можливість, іскра цієї нескінченности й повноти існує у всякій душі людській, навіть на найнижчому ступені падіння” [10, с. 306]. Ідею Боголюдини як творця найдокладніше розробив М. Бердяєв. Мислитель твердить: “Не можна вірити в Бога, якщо немає Христа. А якщо є Христос, то Бог не господар, не самодержавний правитель, — Бог близький нам, людяний, Він у нас і мив Ньому. Бог Сам Людина — ось найвище релігійне одкровення, одкровення Христа. З Христом припиняється самодержавство Бога, оскільки синівна Богові людина запрошується до безпосередньої участи у божистому житті. Управління світом стає боголюдським. У релігії боголюдській Богом відкривається воля Божа. Але воля людська має відкриватися самою людиною. Релігія боголюдства передбачає активність людини. Якщо Бог створив людину за своїм образом і подобою і якщо Син Божий — Абсолютна Людина, то це значить, що синівна Богові людина призначена бути вільним творцем, подібним до Отця Творця” [8, с. 123—124]. Творчість Бердяєв визначає як “процес, котрий породжується із внутрішньої могутности субстанцій, із їх особистої ориґінальности” [8, с. 122]. На противагу еволюції — “процесові, котрий породжується зовнішнім співвідношенням субстанцій і їх перерозподілом [там само]”. Отже, ключові передумови творчости — особистісність, свобода, ориґінальність. Але чому заповідь творчости не подана безпосередньо й чітко у Біблії? У такому разі, на переконання Бердяєва, творчість була б уже послухом, себто не творчістю. “Те, що таїна творчости і шляхи її скриті у Святому Письмі, у цьому — премудрий езотеризм християнства. Таємниця творчости за суттю своєю езотерична, вона не одкровенна, вона — сокровенна. Відкриватися Небесами можуть лише закон і спокута, творчість — сокривається. Одкровення творчости іде не зверху, а знизу, це одкровення антропологічне, не теологічне. Бог відкрив грішній людині свою волю в законі і дав людині благодать спокути, послав у світ Сина свого Єдинородного. І Бог чекає від людини антропологічного одкровення творчости, сокривши від людини в ім’я богоподібної свободи її шляхи творчости і виправдання творчости. Закон розкриває зло грішної природи людини і …визначає межу злої волі. Благодать спокути відновлює людську природу, повертає їй свободу… Людина перероджується в нового Адама, лише іманентно переживши розп’яття. Але саме творче покликання людини не відкривається примусово ні у Старому, ні в Новому Заповіті. Творчість є справою богоподібної свободи людини, розкриття уній образу Творця. Творчість не в Отці і нев Синові, а в Духові, і тому виходить за межі Старого й Нового Заповіту. Де Дух, там і свобода, там і творчість… Антропологічне одкровення, зачате в Синові, остаточно завершується в Духові, у вільній творчості людини, яка живе в Духові” [8, с. 90—91]. Як бачимо, є всі підстави називати таке прочитання християнства екзистенційним.
Далі буде.
Література 1. Бердяев Н. Диалектика божественного и человеческого / Николай Бердяев; [сост. и вступ. ст. В. Калюжного]. — Москва: АСТ; Х.: Фолио, 2003. — 624 с. — (Philsophy). 2. Штраус Д. Жизнь Иисуса/ Давид Штраус; [общ. ред. и вст. ст. А. Каримского]. — Москва: Республика, 1992. — 528 с. 3. Лазарев С. Диагностика кармы. Кн. 11. Завершение диалога / Сергей Лазарев. — Санкт-Петербург: Диля, 2006. — 192 с. 4. Мень О. Син людський / Олександр Мень; [пер. з рос. Л. Хмельковського]. — Л.: Свічадо, 1994. — 328 с. 5. Лазарев С. Диагностика кармы. Кн. 9. Пособие по выживанию / Сергей Лазарев. — Санкт-Петербург: Диля, 2003. — 192 с. 6. Мень А. Мировая духовная культура. Христианство. Церковь: лекции и беседы / Александр Мень; [сост. А. Белавин]. — Москва: Фонд им. А. Меня, 1995. — 672 с. 7. Булгаков С. Философия хозяйства / Сергий Булгаков // Сочинения: в 2 т. / Сергий Булгаков; [вступ. ст. С. Хоружего]. — Москва: Мысль, 1993. — Т. 1. — 603, [5] с. — С. 49—308. 8. Бердяев Н. Смысл творчества. Опыт оправдания человека / Николай Бердяев. — Москва: АСТ; Х.: Фолио, 2004. — 678, [10] с. — (Phi- losophy). 9. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / Мирослав Попович. — К. : Майстерня Білецьких, 2007. — 256 с. 10. Соловьев В. Сочинения. В 2 т. Т. 2 / Владимир Соловьев; [общ. ред. и сост. А Гулыги, А. Лосева] — [2-е изд]. — Москва: Мысль, 1990. — 822, [2] с.
___________________ Правопис автора зберігаємо. 1Ситуацію у тогочасному Римі різнобічно розглядає А. Мень у книзі “Син людський” [4,с.23-26].
Абетка відомих імен · “Я вийшов з церкви — і засяяв Тисячолітнім ореолом”. Ігор Калинець · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Ігор Калинець. Поет-шістдесятник. Колишній дисидент. Громадський діяч у незалежній Україні. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка; Літературної премії імені Василя Стуса; Літературної премії імені Івана Франка (Чикаго). Поетичний доробок Ігоря Калинця — 17 збірок, згрупованих у двох циклах: “Пробуджена муза” (муза шістдесятників, 9 збірок), “Невольнича муза” (8 збірок із 1972—1981 років — часу ув’язнення). Про що розмовляємо? Про літературу, про державу, про роботу над підготовкою і виданням книг дружини Ірини Калинець, яка минулого року відійшла в засвіти… Пан Ігор має на все свій погляд: колись це трансформувалось у поезію, а згодом — у творення літератури для дітей, у громадську діяльність, у постійну роботу над собою.
Абетка відомих імен · “Я вийшов з церкви — і засяяв Тисячолітнім ореолом”. Ігор Калинець · с. 8сторінка оригіналу ↗ “Нас об’єднувала дружба і якісь серйозні розмови” — Пане Ігоре! У своїй розповіді “Усмішка приятеля замолоду Теодозія Старака”, що в книжці “Про декого, про дещо”, Ви з сумом зазначаєте: “Я вступив 1956 року до Львів' ського університету, і перший рік навчання — якийсь тьмяний, не освітлений радісними усмішками студентів чи викладачів. Не від' чувалося безтурботної юности”. Чому так песимістично? — (Сміється). Я не знаю, чому я так сказав, мабуть, під певний настрій: звикав до Львова, до студентського життя. На жаль, тоді не було великої радості, не було товариства. Головне — на лекції піти, іспити скласти… Безтурботність з’явилася вже на другому чи третьому курсі, коли після поїздок до колгоспу ми трошки збраталися. Створилася гарна група хлопців (примкнули й дівчата), дехто — зі старших — встигли вже у концтаборі посидіти (Богдан Завадка, Теодозій Старак, заочник Євген Наконечний, що з нами здружився). Усі вони вже покійні. А ще — Омелян Нестайко. То були старші хлопці, пов’язані згадками про Львів кінця п’ятдесятих. Трьох зних після вбивства Ярослава Галана заарештували. А ми, молоді, потягнулися за ними, за їхнім життєвим досвідом, з їхньою загадковою тюремною біографією. Тому це товариство стало мені цікавим. Веселі й дотепні хлопці. — Як Теодозій Старак, наприклад? З ним, до речі, наприкінці 90'х мені вдалось познайомитись і опублікувати в пресі кілька інтерв’ю… — Усі потроху були цікавими. Але Теодозій Старак — особливо. Нас об’єднувала ця дружба і якісь серйозні розмови. Ми читали праці Дмитра Донцова, зокрема його “Вісник”. Звідки все це бралося, — нині важко сказати. Щоб наші посиденьки не нагадували засідання якогось підпільного товариства, надто серйозно, — хлопці “балагурили” — “пиворізи”. Ходили на пиво коло університету. Назвалися — “Ґабінет” (Б. Завадку називали чомусь Гомулкою. Ще був і Циранкевич — член нашого “Ґабінету”). Тому ті серйозні вечори видавалися жартівливими, безтурботність з’явилася, навіть досить весела. То була хвиля “відлиги”. Можна було щось більше сказати, не боятися. — А хлопці досвідчені, що побували в міс' цях “не столь отдаленных”, вас не зупиняли? — Навпаки, задавали тон. Бо ми, комсомольці, після школи були налякані курсами “істматів”, “діаматів”, які нас пригноблювали. А ще ж — російськомовна військова підготовка! Отже, була певна “віддушина” в нашому товаристві. Я не дуже глибоко вивчав ті чи ті предмети, навпаки, чекав, коли поїдемо на околицю міста забавлятися. Хоч ми, звичайно, трохи вчилися. До речі, викладачі чомусь вважали, що наш курс був цікавий для них, словом — не безнадійний. — Іван Овксентійович Денисюк Вас учив? — Так. Багато наших викладачів пізніше з нами навіть потоваришували. Любили з нами їздити на практику. Денисюк якось згадував, що ми для них були найріднішими. Бо то були хлопці, що вийшли з ув’язнення (серед них і дівчата: Оля Горинь, Галя Сокіл). Тоді, 1956-го, їм дозволили вступити до університету на денну форму навчання. Бо потім уже такого не було. Декому дозволяли — і то на заочне навчання. Дуже добре працював літературно-критичний гурток — у його засіданнях, зокрема, брали участь Богдан Горинь, Михайло Косів, Михайло Гончар… — Пане Ігоре, подам ще одну Вашу тезу: “Ми — із змарнованого покоління, що не заз' нало повноцінних хвилин у повну силу бути собою”. Невже — таки зі змарнованого? — Звичайно. Бо в нормальній державі ми були б зовсім іншими. Якби виховувались не на марксистсько-ленінських дисциплінах. А так мусили вдавати з себе комсомольців, радянських людей. Чому — вдавати? Бо, наприклад, в одному з гуртожитків донесли, що студенти читали трилогію “Мазепа” Богдана Лепкого, тож кількох виключили з університету. То до певної міри свідчить, що ми не могли бути повноцінними. — Як Ви познайомились з Іриною?
— На засіданні літературної студії. Якось я почув, що ззаду мене студентка першого курсу славістики каже: “А покажіть-но мені Ігоря Калинця!”. — А чому та студентка захотіла Вас побачити? — У 1956-му в журналі “Жовтень” були надруковані і мій, і її вірш. Ірина чомусь мене зауважила. Я також запам’ятав її вірш про червоні маки на могилах. Ніби радянський вірш. Хоч для мене — у ньому був стрілецький відгомін. Для Ірини, як потім з’ясувалося, — також. Бо радянських віршів ні в неї, ні в мене не було. А тоді, на студії, я обернувся на запрошення Ірини, і так ми познайомилися. — Згодом Ви, тобто члени Вашого “Ґа' бінету”, з нагоди Ірининого 19'річчя навіть надіслали їй, Ірині Стасів, послання'грамо' ту. Хто був його автором? — Недавно я знайшов ту грамоту-послання, до речі, — дуже дотепне. Її ініціаторами були Петро Процик, Теодозій Старак і Богдан Завадка. Власне, та трійця й писала. (При цих словах пан Ігор показує мені ту кількаметрову грамоту, написану винятково віршами. — Б. З.). — Ви читали твори Д. Донцова. А не бо' ялися, що хтось донесе “куди треба”? Що, не було охочих? — Таке враження, що не було. А ті хлопці, про яких я розповідав вище, — таки “погоріли”. Щастя, що ректором був Євген Лазаренко, якому вдалося пом’якшити ситуацію: хлопців потім відновили в університеті. Це вдалося зробити, оскільки тоді була повна розгубленість у партійних лавах. — Чи Ви були на зустрічі 1962 року з ки' ївськими літераторами в Університеті? До речі, Микола Вінграновський, Іван Драч, Іван Дзюба приїхали на запрошення Дмитра Павличка… Що Вам запам’яталося з тої зустрічі? — Був. Дуже багато. Це був переломний момент — не в моєму світогляді, бо він формувався і вдома, і в школі, і в університеті — як націєцентричний. Тут, у Львівському університеті, по-новому зазвучала поезія. Було піднесення. Друга зустріч була в Пороховій вежі. Потім делегація поїхала в Нагуєвичі. — Чи також з ними поїхали? — Звичайно. Навіть маю фото “під дубом” — на пам’ять. Вразили ці зустрічі літературно-мистецьку Львівщину. Ми почали ставати сміливішими в поглядах, почали думати, що й поезія має бути сміливішою за своєю формою, більш модерною. Тоді гостей водили на Янівський цвинтар — до стрілецьких могил. Я подарував Миколі Вінграновському альбом з 30-х років, у якому В. Залозецький розповів про творчість Олекси Новаківського. Ми, отже, хотіли їм дати щось від Галичини. Раді були поділитися з киянами своїми знаннями. — Якось пані Ірина мені розповідала, що,
коли її арештовували, Ви були десь чи не на зустрічі молодих поетів… — То був зліт творчої молоді в Брюховичах. Нас туди завезли. Чи спеціально, чи ні — не знаю. Секретар обкому партії назвав там мене й Гриця Чубая, що ми відступили від комуністичних ідеалів, ще й Григора Тютюнника назвав (до речі, з Григором я там і познайомився). До мене підходили письменники і вітали з тим, що мене серед інших так “відзначили”. До обіду відбувався цей маленький ідеологічний погром. Потім — розваги. Але мені було якось не по собі — не хотів тої забави. І я, і Михайло Косів відчували, що мусимо їхати до Львова, так нас тягнуло. Не пам’ятаю, як ми добралися до Львова. Удома я застав розгардіяш. Як потім мені розповідала Ірина, слідчий дав слово радянського офіцера, що вона повернеться до ночі до хати. Ми чекали до ранку — не повернулася. Ірину навіть були випустили, а потім на вулиці наздогнали… Словом, на ходу начальство вирішувало… І забрали її аж на 9 років. — Ви окремо відбували покарання? — Так, змішаних таборів немає. Я був на Уралі, Ірина — в Мордовії. Щоправда, мене арештували через півроку. — Кілька років тому Ви констатували, що “держава щораз більше обростає непри' ємними речами, які нам не під силу вже очистити”. А як нині? — Ще й гірше, очевидно. Хоч якась надія жевріє. Бо не хочеться вірити в найгірше. Що я ще можу до того сказати?.. Мені здається, була все-таки Божа воля, що Україна заіснувала. — Надія на молодь? — Так. Уже з’явилося трохи згуртованої молоді, скажімо, у лавах “Свободи”.
“Я вирішив підготувати і видати все, що написала Ірина” — Чого більше у Вашому житті — пое' зії чи, так би мовити, прози життя? — Більше було поезії. Через ту поезію яй відгукувався на певні суспільні події. Присвятив збірку Валентину Морозу, були окремі присвяти Аллі Горській, Іванові Дзюбі, Василеві Стусові… То не була поезія у вежі зі слонової кістки. Хоч я себе не раз вмовляв, що це — чиста поезія. — Ви у таборі контактували і з поетом Тарасом Мельничуком? — Так. Тарас дав мені імпульс до нового. Він — поет від Бога, до того ж — гнаний. Тарас був дуже розкутий. У мене були якісь канони, а він усе це ламав. Виростав з фольклорного ґрунту — на його підставі робив дивовижні речі. Він сідав і списував віршами кілька зошитів. Давав їх мені, ще й на заслання свої вірші мені пересилав. Я витягував перлинки з того безконечного плину поетичного письма, навіть передав за кордон збірку “Князь роси”. Але Тарас був обурений моїм редагуванням, бо вважав, що в його вірші не можна втручатися. — І ця збірка побачила світ? — Ні. Я відіслав їх Анні-Галі Горбач, вона передала Струкові до Канади. Вони чомусь думали, що це — мої вірші. Словом, сталося так, що їх не видали. І добре. — Ви якось сказали, що саме в поезії був сенс Вашого життя. А нині, коли Ви не пи' шете віршів, — у чому він? — У промові з нагоди вручення мені премії Василя Стуса я писав про те, як поезія рятувала мене в І-й (до ув’язнення) і ІІ-й періоди мого життя. Після табору і заслання, на волі, я вже нічого не писав. Але чимось мусив зайнятися. Із кінця 80-х — громадська діяльність, “Євшан-зілля” (самвидавний журнал, що виходив з ініціативи Ірини Калинець. — Б. З.), але все ж кортіло щось писати. Тож узявся за твори для дітей — віршовані й прозові. Ще один момент був, коли я взявся за вірші… — …Єжи Гарасимовича? — Так. Я знав його вірші ще з початку 60-х, коли присилали мені “Наше слово”, “Нашу культуру” (видання українців у Польщі. — Б. З.). У нього було багато віршів на лемківську тематику. — Наскільки мені відомо, Єжи Гараси' мович — з українського роду. — До кінця я його біографії не знав. Я переклав цілий том його поезії на українські теми і хотів питати дозволу в автора на видання того тому. Але я запізнився: отець Мирон з Кракова повідомив мені, що “Гарасимович помер, я його поховав”. Дозвіл я попросив у його дружини. Пані Марія передала деякі його передсмертні записи, де, зокрема, він просив: “Вважайте мене українським поетом”. Це — третій період мого життя. А четвертий — Богдан-Ігор Антонич. Я запізно кинувся писати про нього — вже до 100-річчя від дня його народження. Це, мабуть, Омелян Нестайко (згодом — автор дослідження “Міфи імперії”) познайомив мене з поезією Антонича. А потім, працюючи в обласному архіві, я знайшов усі три книжки Антонича. І — останній період — п’ятий: це впорядкування творчості Ірини Калинець, чим я тепер займаюся, чим живу. Склав проект на вісім томів, а виходить трохи більше. П’ять томів було мені легко підготувати і видати, бо, по суті, вони вже були готові, виходили колись (поезія, проза, казки для дітей), плюс дві наукові розвідки. Я їх лише оформив, додав фотографії, епіграфи та ін. Пішло легко. А всі інші йдуть дещо важче. — Ви чи не найближче контактували — і на волі, і в таборах — з Іваном Світлич' ним, який, як на мене, стояв біля витоків шістдесятництва. — Він, формально, започаткував шістдесятницький рух. Познайомився я з ним, коли Іван приїхав до Львова. Він зацікавився мною. І зобов’язав мене всі мої збірки
Читацьке віче · “Я з того покоління що скоштувало плід із забороненого дерева чесності”. Ігор Калинець · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
передавати йому до Києва. Вже в таборі я довідався, що він про мене написав. Згодом Михайлина Коцюбинська передрукувала це в журналі “СіЧ” (“Слово і Час”. — Б. З.). І. Світличний мав удома найбільшу збірку поетів-дисидентів. Мало того: ще й намагався робити записи їхніх голосів. Зберігся голос В. Симоненка, В. Стуса. Мій, на жаль, не зберігся. — Іван Дзюба у своїй книжці спогадів “Не окремо взяте життя” пише: людина, особистість старша за “конкретне сус' пільство, оскільки несе в собі генетичний код предків і — що ще важливіше — засвоює ба' гатющу духовну спадщину всієї попередньої історії”. Як Вам здається, Ви старші за ни' нішнє суспільство? — Напевне. Бо чую зв’язок з предками, які усвідомлювали себе з народом, нацією, усвідомлювали себе українцями. — Франц Кафка свого часу висловив ці' каву думку: “Людина може все, не може во' на тільки втекти від себе самої”. Вам дово' дилося втікати (чи — пробувати втікати) від самого себе? — Я не дуже втікаю від себе, бо ще не зовсім розчарований у собі. Бо знаю, що щось зробив добре, може, ще щось зроблю, і тому мені не прикро за моє життя. Хоча жоден колишній політв’язень не скаже, що хотів би інакше побудувати своє життя, навпаки — готовий би знову перейти ці випробування. Я, мабуть, теж так скажу. Було б прикро, якби я покаявся. На щастя, цього не сталося. Хоча розумію, що не в повну силу я зміг себе висловити в тих обставинах. Врешті, людина може щось краще зробити — з того, що їй дано. — В одній з газет читаю в інтерв’ю Ми' рослава Мариновича: “Усе викликає депресію — особливо політика… Духовна деградація нашого суспільства страхітлива: у цьому переконуємося майже щодня”. Ви, здаєть' ся, теж дотримуєтеся такої думки? — Він, як християнин, не повинен впадати в таку глибоку зневіру. Я чомусь вірю, що Бог не залишить мене, товариство, родину, українське суспільство і Українську державу без своєї помочі. Щось таки станеться. Може, певними кроками зуміємо врятуватися від тої заглади… І тут релігія дуже допомагає. — Августин Блаженний казав: “Я ще не любив, але я любив любов і, люблячи любов, шукав, кого полюбити”. Як у Вас це відбува' лося'шукалося? — Я був дуже схильний до закохування — від найменшого свого віку. Ірина — то була моя найбільша любов. Нас зв’язало багато що: самопосвята, дружба, взаєморозуміння. А тепер відчуваю обов’язок перед нею. Оскільки сама не подбала, то мушу я це зробити — видати її творчий спадок. — Чому, на Вашу думку, українцеві так тяжко порозумітися з українцем? Про це багато хто говорить. Може, то притаман' не представникам і не'української нації? — Це закладено в кожній нації. Але наш народ був найбільше знищений. І Голодомори, і заслання, і партизанка. Дві світові війни не дали нашій нації отямитися. Нащадки ж героїчного покоління, хоч як прикро, росли у суспільному страху. І що вимагати від цього народу? Його треба виховувати і перевиховувати. А нам знову нині перервали цей процес. В’ячеслав Чорновіл якось казав: дайте мені на тиждень радіостанцію — і я перероблю Україну. Але не все так просто. — Як Вам проект польської Селянської партії (PSL), в якому пропонується “визна' ти ОУН, УПА, СС'“Галичина” і українську поліцію на німецькій службі злочинними ор' ганізаціями”, а членам Армії Крайової (Польща) та інших військових організацій Польщі — “висловити шану”? — Імперський синдром не дає їм змоги хоч би раз поглянути на те все українськими очима. Наша Церква звернулася до польської Церкви, аби та налагодила порозуміння між двома сторонами. На жаль, польська церква не може і не хоче погодитися з думкою наших владик, залишається і далі шовіністом. Хоча її лідер (владика Мокшицький), що живе в Україні, міг би глибше увійти в контекст цих подій — польсько-українських — в широкому часовому осягненні. — Читаю у Ліни Костенко: “Поезія — це справа серця, бути дуже розумною в поезії по' гано… Я перехотіла бути розумною і дозволи' ла собі бути вільною”. Ви — вільний чи?.. — Я не був дуже розумний ніколи, але був вільний, коли писав поезію. — Кого з письменників нині читаєте чи, може, й перечитуєте? — Постійно дуже багато читаю. Романи Мирослава Дочинця. Вразив мене роман Андрія Кокотюхи “Червоний”. Знайшов у хаті якось дуже гарний роман Юрія Косача “Сузір’я лебедів”. Гарна мова, цікаво читати про відомі українські шляхетські роди. Перечитувати не маю часу. Оце читаю книжку Клима Поліщука і захоплююся його талантом. — Як Ви вважаєте, хто краще розумі' ється на художній творчості — письменник чи науковець (літературний критик)? — Однозначної відповіді, мабуть, нема. Бо часом письменник ближче підходить до істини, а часом науковець. Залежить — хто і до кого. — Що у Вас частіше перемагає — розум чи емоції? — Мабуть, розум. Умію тримати себе в руках. — Хто від кого більше залежить: пись' менник від читача чи читач від письменника? — Не знаю, що відповісти. Знаю, що є кілька десятків, які читають мою поезію. Часом із Києва чи Харкова пишуть, просять надіслати. Напевно, багато читачів не маю. Власне, я й не дуже орієнтуюся на читача. Пишу те, що мені треба сказати. — Чи можливо вичерпно осягнути внут' рішній світ людини? — Думаю, що неможливо. Тим паче, якщо йдеться про світ іншої людини… Хіба письменник — світ свого героя. Бо ж я сам себе до кінця не завжди можу знати. А раптом — щось несподіване. — Іван Дзюба у названій вище книзі спога' дів подає, як на мене, дуже промовисту тезу (йдеться про дещо попередні часи), висловле' ну якось Ольгою Іванівною (мамою Марти Дзюби): “Скоро держава сама себе вкраде”. Добре сказано і про наші часи, чи не так? — Вона, держава, себе вже вкрала зовсім. Звичайно, якщо не брати до уваги тих, хто ту владу нині узурпував. — Чого я Вас не запитав, а Ви хотіли б сказати? — Я пригадав собі, що я причетний до відродження гаївок, бо я змалку виріс у Ходорові, біля церкви. То були мої найкращі дні й вечори… — …Під час Великодня? — Так, у Великодні свята. Потім церкву закрили. То ми бавилися, співали навпроти, на дорозі. Навесні 1957-го, вже як студент Університету, я пішов на гаївки до собору Св. Юра. Це були останні гаївки у Львові. Поруч уже стояли міліцейські машини. І ось це мені довго не давало спокою. Коли наприкінці 80-х відродилися вертепи, я подумав, що варто відродити гаївки. І ось створилося “Товариство Лева”. Я весь час думав, як зробити так, щоб у Шевченківському гаю зазвучали гаївки. Сталося. З допомогою співачки Марії Процев’ят, яка взялася вчити молодих людей. Створила хор при товаристві. Я написав від руки афіші, які порозвішував у місті. І так все пішло. Потім монахині навчали дітей по школах. І вже через два-три роки у Львові на повен голос зазвучали гаївки. — Як Вам видається, життя довге чи коротке? — Часом — дуже довге. А з другого боку, бачу, відчуваю: не встигаєш за життя зробити те, що хотів би. Навіть не встигаю українську класику дочитати. А треба.
Замість післямови: Так я з того покоління що скоштувало плід із забороненого дерева чесності Ми нічого не змогли вдіяти зі собою занадто велика була спокуса як і занадто жорстока кара Так ми з того покоління що добровільно простягає руки в кайдани але хіба колись були інакші покоління я певний що ми навіть не достойні попередніх вони сподіваються від нас більше (Ігор Калинець. Із циклу “Пропонування”. 12. Уривок)
Спілкувався письменник Богдан ЗАЛІЗНЯК
Читацьке віче · “Я з того покоління що скоштувало плід із забороненого дерева чесності”. Ігор Калинець · с. 9сторінка оригіналу ↗ Сергій ГОРИЦВІТ
Хоч минуло чотири століття від дня народження Івана Сірка, та кожна згадка про цю непересічну особистість і досі викликає гострі суперечки. Для багатьох це взірець справжнього лицаря, якого запорожці п’ятнадцять разів обирали своїм кошовим отаманом. За підрахунками Дмитра Яворницького, Сірко без жодної поразки здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами 55 перемог. Літопис його життя — це карколомні повороти, у яких плуталися історики. Адже він діяв у період Руїни, поділу України на Лівобережну та Правобережну. Козацька старшина, що боролася за владу, боялася його впливу, та й ударів від невпокореного отамана зазнавала чимало. Поквиталися з ним навесні 1672 року, коли за намовлянням Івана Самойловича Івана Сірка закували в кайдани і як “державного злочинця” запроторили до Сибіру, в Тобольськ. Та коли взимку того ж року на Україну посунули 300-тисяч-
Сергій Горицвіт біля погруддя Івана Сірка, встановленого в Мерефі на армія турецького султана та кримська орда, посольство запорожців умовило царя повернути “бусурманів гонителя” на Січ. І Сірко з честю виправдав довіру своїх бойових побратимів, пройшовши з ними весь Крим. Ще за життя друзі й вороги схиляли голови перед його мудрістю й талантом полководця, а народ зберіг його образ у численних переказах, думах і легендах. Переповідаю це, щоб менше було нових спроб спаплюжити ім’я народного героя. А приводом до розмови стало несподіване для багатьох рішення сесії міськради Мерефи, яку вважають батьківщиною Івана Сірка, перенести встановлений йому там двадцять років тому пам’ятник на нове місце. Мої земляки-мереф’яни добре пам’ятають, скільки довелося витримати цьому погруддю. Ще навесні 1978 року з ініціативи Костя Романова група небайдужих мешканців міста створила раду краєзнавчого музею й розпочала збір матеріалів про Івана Сірка. Тоді ж уперше порушили питання про відкриття йому пам’ятника. Через два роки міськрада таки ухвалила відповідне рішення, але для реалізації нічого не зробила. Тож довелося Костю та його однодумцям стояти з плакатами на базарах у Харкові, Запоріжжі, Мерефі, збираючи пожертви. Зібраних 1500 крб вистачило на виготовлення чавунної скульптури Івана Сірка й доставки її у рідне місто. Це точна копія погруддя, виконаного нікопольським скульптором Валентином Шкондою для могили кошового у селі Капулівці (нині Нікопольський район Дніпропетровської області). Але у 80-ті роки, у розпал боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” влада й чути не хотіла про вшанування Івана Сірка. Тож скульптура понад десять літ зберігалася на обійсті Костя Романова. Показував тоді він і мені це погруддя, яке тримав у дров’яному сараї. Уклонитися Іванові Сіркові сюди приїздили відомі літератори, історики, краєзнавці. Із настанням перебудови, після численних публікацій у ЗМІ, коли у справу втрутилися голова Українського фонду культури Борис Олійник та академік Петро Тронько, крига нібито скресла. У травні 1988 року Харківський облвиконком ухвалив рішення про встановлення у Мерефі пам’ятного знака кошовому отаману Запорізької Січі Івану Сірку. Та знов процес загальмували чиновники: комісія винесла вирок — твір малохудожній, недовговічний. Тож у бюрократичній тяганині справа знов загрузла на довгих п’ять літ. Лише 30 травня 1993 року пам’ятник урочисто відкрили. За влучним висловлюванням Костя Романова, це була 56 перемога Івана Сірка. І ось мерія напередодні 20-річчя встановлення пам’ятника ошелешила звісткою, що Івана Сірка перенесуть. Керівництво міста впевнене, що під приводом реконструкції майдану воно незабаром втілить у життя своє рішення. Побувавши у своїй рідній Мерефі, переконався, що більшість земляків проти такого наміру. Особливо рішуче протестує сотник українського козацтва й сподвижник Костя Романова Василь Піщаний. На його думку, влада вже намірилася продати людне місце біля центральної площі під якийсь новий торговельний центр. Люди уявлення не мають, куди саме перенесуть пам’ятник. Є чутка, що в якийсь сквер. Пішли ми з паном Василем у крихітний зелений трикутничок обабіч траси Москва—Сімферополь, яка перетинає Мерефу. Для самого ж пам’ятника тут місця не викроїш, бо майже весь скверик зайнятий монументом на честь воїнів-визволителів і полеглих у війні. Тож мені довелося з’ясовувати все у міськраді. Секретар Тетяна Дерченко розповіла про плани реконструкції центральної частини міста. Нині йому вкрай бракує пристойної зали для урочистостей і концертів, музею. Тож є намір прибудувати до кінотеатру “Супутник”, на місці, де нині пам’ятник Іванові Сіркові, велику двоповерхову споруду. А сам пам’ятник планується встановити в зеленій зоні з протилежного боку кінотеатру. Для цього доведеться прибрати звідти кілька магазинів та яток. За проектом, Івана Сірка переселять не вглиб цієї зеленої оази, як подейкують деякі мешканці, а поставлять на передньому плані, щоб, проїжджаючи трасою, можна його бачити. До того ж погруддя піднімуть на ошатний і високий постамент. За підрахунками пані Тетяни на виготовлення проекту знадобиться не один місяць. Після цього його винесуть на громадське обговорення. Якщо навіть місцева громада схвалить такий задум, то ще чимало часу потрібно, щоб отримати різні узгодження і дозволи у багатьох інстанціях. Як бачимо, рішення про перенесення пам’ятника Іванові Сіркові досить вмотивоване. Та й сам він стане величнішим. Можливо, коли б міськрада краще інформувала громадян про свої плани, не було б домислів про наругу над пам’яттю отамана. Веніамін Сітов, міський голова, запевнив, що міськрада має намір встановити поруч із оновленим пам’ятником ще й стели, що розповідатимуть про ратні подвиги отамана, про родину, яка жила в Мерефі, про те, як місто шанує його пам’ять. За словами мера, ні про який магазин на місці нинішнього пам’ятника й мови не може бути, бо воно призначене для вкрай потрібного всім сучасного культурного центру.
Люди «Просвіти» · “Цей світ освітлює лише молитва, А зігріває — лише любов”. Любов Пшенична · с. 10сторінка оригіналу ↗ Микола ПШЕНИЧНИЙ, м. Дубно
Вона, Н. Ф. Миколайчук, віддала рідній школі в селі Острожець Млинівського району Рівненської області більше піввіку. Відмінник народної освіти, вчитель-методист, науковий кореспондент Національної академії наук України. Активна просвітянка. Автор багатьох книжок поезії, прози, пісень, краєзнавства, публіцистики, рецензій, есе, методичних статей. Публікувалась у журналах “Україна”, “Українська мова й література в школі”, газетах “Літературна Україна”, “Шлях перемоги” тощо. Її актуальні твори національно-патріотичного спрямування читають і за кордоном — у Білорусі, Татарстані, США, Канаді, Росії, Польщі, Німеччині, Англії, Італії, Іспанії, Ізраїлі. Перша поетична книжина п. Ніни, “Цвіт черешні”, побачила світ наприкінці 1992 року кількатисячним накладом у дубенському просвітянському видавництві “Наш край”. Якщо колись, у часи недорозвиненого соціалізму, багато хто з дебютантів (чи зі своєї волі, чи за наполяганням редактора) насамперед запрягав у творчі голоблі “паровоза”, то вона розпочала за християнським звичаєм і за українською традицією з “Молитви”: “Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого, й високого імені Матері, землі Рідної, України нашої славної — нехай єднаються наші серця. В ім’я правди, життя і всього сущого, непідкупного, вічного й нездоланного — нехай творяться наш кожен крок і урок на землі…”. Бо скрізь і завше пам’ятає, що є педагогом. Вельми слушно сказав про це професор Рівненського державного гуманітарного університету, вчений, методист, автор десятків монографій і шкільних підручників, лауреат Державної премії України в галузі науки, багаторічний очільник “Просвіти” на Рівненщині Борис Степанишин: “Як відомо, молитви писали передусім апостоли і богослови. Але чимало молитов і в доробку українських поетів — Сковороди, Шевченка, Куліша, Франка, Олеся, Лепкого, Ольжича, Стефановича, Клена, Тичини, Павличка, Мовчана і багатьох інших, що засвідчує укладена нами 1996 року антологія “Сто літературних молитов”. От і Ніна Миколайчук приєдналася до цього гурту молитвою свого розуму і свого серця…”. Як редактор-упорядник отого талановитого первістка і просто як рядовий читач, ось уже понад два десятки років не можу визначити жанру: чи це поезія, чи проза, чи публіцистика, — ні, все-таки це Молитва. Дозволю собі процитувати уривок давнього листа Ніни Федорівни до мене, бо те, про що йдеться, вже теж історія: “…Не знаю, чи Ви були тоді в залі Палацу молоді на Республіканській олімпіаді в Рівному, як я, тремтячи душею, попросилась до трибуни (урочисте відкриття). Тетяна Филимонівна, ні про що ще не знаючи, дозволила, і я почала читати “Молитву”. Присутні делегації областей почали вставати. Першим — Львів, потім Чернівці, Івано-Франківськ, потім Схід. І стояв увесь зал. Як і годиться при Молитві. Усі два дні люди не переставали просити текст, переписували. Після такого визнання республіки я вже зовсім не хвилювалась за своїх районних попечителів-угодовців. Правда, вони заявили про себе, коли покликали до органів за те, що не схотіла написати “донос” на вчителя, поета з Дубна Степана Суражського. Як мене тоді “прорвало”, як я різала в очі своє обурення. Начальник викрикнув: “В холодну її!..”. А я фіксую: як то, ще є холодні?.. О, скільки їх тоді було… То перед кінцями вже… Підвозить потім нас додому (з секретаркою-парторгом), а я все про “Собор” Олеся Гончара, що на горищі, думаю! Заборонений був! Але обшуку не було. Син ще й досі пишається: як ти мужньо поводилася. А скільки потім нервових конвульсій треба було видихати з себе. Якби не город і сапка — можна б пропасти. А фізична праця оживляє, зцілює, хоч і втомлює добряче. Стукач тоді був на тому чудовому вечорі, бо на другий день — лекція про буржуазний націоналізм…”. Із Олесем Терентійовичем вона познайомилася ще в 1960-х. Як неабияку реліквію, береже трилогію “Прапороносці”, автографовану 1967 роком. А ось лист на її домашню адресу, їхньому прекрасному вчительському подружжю, через декілька років: “Дорогі й шановні Ніно Федорівно та Володимире Лук’яновичу! Завдали Ви мені клопоту своєю стрічкою, бо й часу не було записатись та й не люблю я цього. Все ж Ваше прохання виконав хоч зараз оце, перед самим від’їздом до Москви, на з’їзд. Роблю це з пошани до Вас та Ваших юних вихованців, бо й із віддалі почуваю, що Ви гарні люди і що Ви є справжніми друзями нашого красного письменства. Щиро бажаю усім Вам добра, багато радостей у житті. Ваш Олесь Гончар”. О, та магнітофонна стрічка — справді незабутня! Втім, нехай про це ліпше розповість Ніна Федорівна: “Олесь Гончар… Для острожецьких школярів це не тільки “Собор”, це — фортеця, це — глибоченне джерело життя, що переливалось у їхні серця не лише з уст учителя. Як ми познайомилися? Просто вишили соборного рушника. Дівчата з глибинки, що доїжджали на навчання в Острожецьку школу, підшукали такий узор і так майстерно вигаптували соборні куполи, що все було сказано без слів. Це під ювілей письменника. Прибути на літературний вечір він не ти читача. А роздумувати є про що. Уже самі назви розділів “Пташка з райського саду”, “Мирогощанська Божа Мати”, “Іду засвічу! вати душі” та “Дотик янгола” говорять про мотиви, які домінують у книжці. Медитації про проблеми онтологічного, екзистенцій! ного ґатунку, які вияскравлюють опозиції “людина і суспільство”, “людина — людина”, “людина — особистість”, нікого не полиша! ють байдужим, адже їхня родзинка — філо! софські узагальнення, що подекуди пере! ростають у пуант — гостродраматичне за! вершення ліричного сюжету, найвищий вияв градації: “Я прилетіла в цей колючий світ, / Немов голубка на терновий кущик”, “Та справжня слава — тільки мішура, / Якщо не! ма у серці України”, “Гойднуться терези доб! ра і зла, / Судитимуть за списаність паперу. // Пощо ж було висмикувати пера / Щоко! жен день з болящого крила?”, “Коли життя зміг, зате надіслав нам автографовані книги, начитав “Тронку” на стрічку. А коли прийшла мені пора зримувати “Чом ви “Собору” не читали?”, підтримав листовно, і не тільки цей вірш. Імпонували нам його людяність, тривка гуманістична позиція за всякої влади. Якийсь людський незламний гарт водив нас дорогами письменника-гуманіста і виводив на власні життєві шляхи”. Ота “пора зримувати” прийшла не сама по собі влітку 1993 року, а стала наслідком розмов, навіть гострих дискусій із колишніми вихованцями. Тобто “Полеміка з випускниками…” народилася з великого болю. Вірш особливо дорогий авторці, тож введений нею до кількох поетичних книг. Процитую бодай фрагментарно: “Чом ви “Собору” не читали, Не думали, не берегли?! Душа незнаюків мовчала, Хоч би куди її вели. Тоталітарщини руїни Змели брехню і славу ту ж… На чистих плесах України Стоять собори наших душ… …Ми не чекали, “коли можна”, Тоді, як раяли: “забудь!”, — Ми на урок несли, на кожний, Своє життя — не що)небудь. Несли рушник соборно чистий На вечорниці молоді, Там слово мовилось врочисто При “Кобзарі” і свят)воді… …А не читаючи “Собору”, Не присягнувши на святе, У юні дні, у гожу пору, Душа нехрещена зросте. Заверещить по)яничарськи І захлинеться в мікрофон, Щоб знов перевертні поганські Зійшли голодними на трон. Покайтесь — праведники вчаться — Ця сповідь вірою проста. Ви до “Собору” на причастя Зверніть очищені уста”. Написавши ці вибухові рядки, законвертувала їх (разом зі збіркою “Цвіт черешні”) Олесеві Терентійовичу. Відповідь — через кілька тижнів: “Шановна Ніно Федорівно! Ваші поезії одержав, вони справляють гарне враження. Там, де є людяність, щирість почуттів, любов до України, там, на мій погляд, неодмінно озветься поезія. У Вас це є. Ваша “Полеміка” — гостра, небайдужа річ, хоча, гадаю, Ви зі своїм громадянським темпераментом могли б ще гостріше виступати проти потворних явищ, проти різної нечисті в сучасному житті, адже, скажімо, навіть літературу нині опоганюють знахабнілі циніки, сквернослови, не дістаючи гідної відсічі. Ви, певне, знаєте, що я вже виступав на ці теми в газетах і по радіо, — стан здоров’я, на жаль, не дозволяє виступати частіше, тож слід би молодшим колегам більше виявляти активності, сміливіше ставати на захист святинь, чистоти української мови, котру сьогодні так засмічують похабщиною, блатняцьким жаргоном деякі безсовісні автори. Радує мене, що і в регіонах сьогодні підіймаються до праці здорові національні сили, ось, бачте, і славетне місто Дубно мене остудить, / Про що скажу об тій порі? // Чи й на душі ознаки будуть, / Як у берези на корі?”. Твори, що увійшли до книжки “Пташка з райського саду”, восьмої за ліком, багаті на зображально!виражальні засоби, що засвід! чує не тільки майстерність пера поетеси, а й нев’янучість таланту: “А тут — ліси стояли, мов скелети”, “Щебече хата голосом сестри, / А двері бубнявіють колядою”, “Рать зелена трави загойдалася списами”, “І лягає стежи! на, як вузлик, мені на душі”, “Душа була — як хата без дверей”, “А тиша пахла в нас на під! віконні”, “Ці клени — лісові аборигени”, “Анестезія дерев…”, “Її вуста — розквітлі канни”, “В косах у неї ночувала м’ята. // У погляді — ласкаві ластів’ята” тощо. Є навіть авторські лексичні новотвори, вжиті у складі метафори. Наприклад: “День цвіте блакит! нотінями”.
заквітло Вашим “Цвітом черешні”… Оскільки столичні видавництва зараз у тяжкій кризі, то, гадаю, роль місцевих видавництв дедалі зростатиме, звідусіль має дістати підтримку українське слово. Приємно було дізнатись, що в лавах творчих ентузіастів виступає Микола Пшеничний, щире від мене йому вітання. На все добре! 12.VII.1993 Олесь Гончар”. Глибоко шануючи високий талант автора “Собору”, її родина вирішила дуже гарно, людяно — назвати внука Олесем, у якого 2006 року вже був шкільний випускний вечір. У напутньому авторському слові до книжки “Благословенна будь”, яку мені теж випала честь редагувати (Луцьк, 2003), Ніна Федорівна звертається до шанувальників її таланту: “Хочу запросити Вас, дорогі мої читачі, до храму. Не посилайтесь на зайнятість, заклопотаність, відсутність часу та можливості. Зупиніться. Прислухайтесь і зрозумійте: цей Храм завжди з Вами, де б Ви не були, куди б не поспішали. Бо Храм цей — Ваша душа…У храмі Слова здійснив свій мудрий Собор Душі Олесь Гончар, увібравши в себе й віддавши людям усю багатогранність нового життя та зберігши громадянську вірність класичній історичній правді…”. О, Правдо історична, священна й невмируща! О, мудра Істино! Ти споконвіків трималася й донині тримаєшся на нервах, на безсонні, на вірі, надії й любові. Кланяюся Вам доземно, невтомна моя краянко-просвітянко-освітянко, за слова найсокровенніші: “Мене ламали, жалили й товкли, // А потім ще водою поливали, // Але зігнути низько не змогли, // Бо я одвіку на землі стояла”. На рідній землі. Українській. Нашій! Ось чому у Вінниці на своєму 60-річному ювілеї Михайло Стельмах сердечно тиснув тендітну Вашу руку після чудового вітального виступу, а потім, за обідом, неждано перейшов за стіл, де сиділи Ви, хоч видатного письменника запрошували до себе десятки видатних вчених і майстрів пера. Ось чому в повісті Івана Цюпи “Добротворець” є щире слово і про Вас, вчительку-самородка із села Острожець. Ось чому у статті “Подвиг вчителя” академіка Мазуркевича зазначено, що Василь Сухомлинський у розмові з ним сказав: я думаю — однакова у нас із нею ідейно-естетична налаштованість; а іншого разу академік стверджував, що В. Сухомлинський Вас назвав “неповторним, палким самоцвітом”. Коротко, влучно, правдиво. Ви, Ніно Федорівно, вишивали свої рушники тоді, коли це не всім було до душі. Ви живете і творите не задля вигоди, а — “во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого, й високого імені Матері, землі Рідної, України нашої славної… Во ім’я краси, віри і злагоди… Во ім’я хліба земного і пісні небесної, високого злету душі нашої…”. За двотомник Ваших вибраних творів “Осяяння” Дубенська організація Національної спілки письменників України щойно представила Вашу кандидатуру на здобуття цьогорічної Рівненської обласної просвітянської премії імені Грицька Чубая. Вірю: Ви станете лауреатом!
Любов Пшенична у своїй книзі хоч і дає волю почуттям, проте емоції не превалюють над розумом. А звідси — продукт непросто! го процесу пізнавання об’єктивної дійсності: “Цей світ освітлює лише молитва, / А зігріває — лише любов”. Або ж іще: “Сотворена з на! дієвих окрушин, / З любові й болю, з вічних протиріч, / Отак іду засвічувати душі — / І від! ступає знахабніла ніч”. Дай Боже, аби від сили художнього слова Любові Пшеничної, відмінника народної ос! віти України, вихователя!методиста, автор! ки проекту “Берегиня” на Дубенському теле! баченні, письменниці, твори якої введені в шкільні підручники, перекладені російською, білоруською, тувинською мовами, промов! ляють до читача мовою душі: української, щирої, багатої, осонценої, спрямованої на пошук щастя і себе, — відступала знахабніла ніч бездуховності ХХІ століття.
Люди «Просвіти» · “Цей світ освітлює лише молитва, А зігріває — лише любов”. Любов Пшенична · с. 10сторінка оригіналу ↗ Пташка з райського саду. Поезії. Літературно7художнє видання. — Рівне: ПП ДМ, 2013. — 152 с.
Юлія БОНДЮЧНА
Високі небеса духовності та моралі, ос! вітлені промінням любові й турботи про світ, у якому живемо, — саме це можна віднайти в новій книжці члена Національної спілки пись! менників України Любові Пшеничної. — Чи все від нас залежить? Цей світ, хіба, як скриня, Де спомини ховаєш, Як читані листи?.. — розмірковує авторка і запрошує поміркува!
11 Мова єдина “Конкурс став ще одним яскравим прикладом незнищенності українського слова”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
та соборною, а українська мова — єдиною державною! Через політичні обставини останні роки конкурс практично був позбавлений державної підтримки. Але сьогодні його розмах, авторитет і значення ґрунтуються на тому, що він став справжньою народною, громадською ініціативою та добровільно підтримується небайдужими людьми, справжніми патріотами України”. Народний депутат Ірина Фаріон, вручаючи засновану нею премію, зазначила: “Українські філологи покликані бути одночасно і науковцями, і дослідниками, і політиками, тому що питання мови — це питання української влади. Чим швидше це усвідомить українське суспільство, тим швидше ми запануємо, як співають у нашому славні”. Любов Янковська з Севастополя, отримавши нагороду, висловила думки конкурсантів: “Я вдруге на цій сцені. Мені приємно, що я можу від себе, від своїх ровесників висловити любов, пошану до нашої держави, нашої чарівної мови. Низький уклін організаторам конкурсу, Ірині Фаріон за ту премію, яку я від неї отримала. Хай конкурс ім. Петра Яцика й надалі згуртовує патріотів”. Премії та подарунки — бібліотечки книжок діти отримали також від фундатора етнографічного конкурсу “Українське село” Володимира Бондаренка, народних депутатів Богдана Бенюка, Олега Канівця, Дениса Дзендзерського, Ігоря Васюника, Романа Ілика, письменників Лесі Ткач, Романа Колісника (Канада), фармацевтичної фірми “Дарниця”, приватного товариства “Оболонь”, акціонерного банку “Експрес-банк”, Ліги українських меценатів, Союзу українок Австралії, Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство”, підписку на журнали “Кур’єр Кривбасу” від Григорія Гусейнова. Серед школярів і студентів, які отримали високі нагороди, а найкращі мовознавці представлені до президентських стипендій — уся географія України, усі її куточки: Тернопільщина й Херсонщина, Київщина й Рівненщина, Черкащина й Харківщина, Луганщина і АР Крим… Прикрасив свято народний художній колектив Ансамбль народного танцю “Дружба” Рівненського міського палацу дітей та молоді.
11 Мова єдина “Конкурс став ще одним яскравим прикладом незнищенності українського слова”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Цей проект, який задумав і започаткував його фінансування світлої пам’яті Петро Яцик, український бізнесмен, що мешкав тоді у Канаді і любив Україну справді “до глибини власної кишені”, став одним із найкращих його задумів і нині підтриманий усіма українцями. Конкретний план втілення проекту розробили виконавчі директори Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький та Освітньої фундації Петра Яцика Марко Стех. Анатолій Погрібний назвав конкурс вдалою формою націєтворчого характеру, а Джеймс Мейс — першою спробою національного самозахисту українців. Характерна особливість — цей захід матеріально підтримують винятково благодійники, одним із найголовніших фінансистів є фармацевтична фірма “Дарниця”. Переможці та вчителі, що їх підготували, отримують солідні грошові винагороди, іменні премії, які засновують і вручають благодійники-патріоти. Конкурс відбувається у чотири етапи, де є свої переможці: у школі або вищому навчальному закладі, районі, області й на загальнонаціональному рівні. У театрі Франка зібрався справжній цвіт українства з усіх регіонів. На початку дійства найкращим конкурсантам із військового ліцею імені Івана Богуна надали право покласти квіти до пам’ятників Тарасові Шевченку та Іванові Франку. Благословив захід намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря УПЦ КП, який передав вітання від Святійшого Філарета: “Українська Православна Церква Київського Патріархату цілком підтримує цей прекрасний конкурс. Ми знаємо, що мова — фундамент нашої державності, мова — духовний фундамент нашої справжньої української Церкви. Святійший Патріарх — не лише наш духовний лідер, він — ревний захисник української мови. І свідченням цього є впровадження української мови у богослужіннях УПЦ КП, а також переклад українською мовою безлічі духовної літератури, а найперше Біблії, переклад якої звершив сам Святійший патріарх. Ми не повинні цуратися своєї мови, хоч, на превеликий жаль, її нівелюють, намагаються якомога менше друкувати українських книжок. Тому на нас велика відповідальність. Ми не дамо сфальшувати нашу історію, молитимемося Богові, щоб Господь давав нам духовні й фізичні сили бути справжніми патріотами Української держави”. Вітання від президента Віктора Януковича передав заступник міністра культури і туризму України Віктор Балюрко. Президент у своєму посланні також високо оцінив всеукраїнський мовний конкурс: “Цей національний освітній турнір є одним із чинників утвердження соціального престижу української мови та вагомим підґрунтям для розвитку молодих талантів. Щиро дякую меценатам і достойникам, письменницькій і просвітянській громаді — усім, хто долучився до організації конкурсу та послідовно робить таку потрібну і благородну справу.
Володимир Загорій
Сподіваюся, що відлуння нинішнього свята запалить яскраві вогні добротворення, а високий рівень набутих знань юних переможців стане основою для їхньої щасливої долі, осягнення цілей, здобуття успіху”. Привітав присутніх президент Ліги українських меценатів, голова наглядової ради конкурсу, голова наглядової ради фармацевтичної фірми “Дарниця”, доктор фармацевтичних наук, професор, відомий громадський діяч Володимир Загорій: “Ми почали цю справу заради того, щоб наша земля завжди розмовляла державною мовою. Усі переможці, а також їхні вчителі й батьки заслуговують поваги й нагород. Любіть цю мову, плекайте її, і все в нас буде добре”. Схвальне слово сказав директор Інституту української мови НАН України, голова журі конкурсу Павло Гриценко: “Дуже тішуся з того, що з кожним роком зростає коло тих, хто бере участь у конкурсі, а також тих, хто підтримує конкурс. Це конкурс народний, не державний. Нас підтримує народ, армія вчителів. Наш президент НАН України Борис Патон постійно наголошує на значенні української мови і ролі Національної Академії у підтримці, розвитку і найголовніше — впровадженні української мови в наше життя. Якщо хтось із можновладців ще не розуміє ролі
Радісні миті свята мови як інтегратора нації, інтегратора нашої держави, не бачить і не відчуває творчої, будівничої сили мови, то таких можновладців тільки шкода, як і тих мільйонерів і мільярдерів, які забувають, що найголовніше, що вони мають зробити — це підтримати свою державу, її майбутнє — молодь”. Головний редактор газети “День”, яка є одним зі спонсорів, Лариса Івшина відзначила шляхетність української мови. Пані Лариса поділилася враженням від спілкування зі студентами Донецька, учасниками “Клубу інтелектуального спілкування молоді”, які порадували її висновком: “На тих територіях, де пройшла велика руйнація радянського часу, українській мові відродитися не так легко. Але українська мова на cхідних теренах — це мова найперше аристократична. Це високий зразок, який буде при ваблювати всіх”. Один із меценатів, лауреат Шевченківської премії, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан, вручаючи дитині з вадами зору премію ім. Бориса Грінченка, наголосив на величезному вкладі у конкурс Михайла Слабошпицького: “Це людина, яка робить щоденну велику роботу, піднімає престиж української мови, робить її богорівною у програмах, які веде на телей радіоканалах, у всіх акціях — видавничих і спілчанських проектах тощо. Погляньте, як щороку розростається наша аудиторія, хоча щороку тиск на українську мову
У театрі імені Івана Франка відбулися урочистості з нагоди завершення ХІІІ Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. Ця подія, без сумніву, визначна для шанувальників рідної мови і культури, адже конкурс, попри будь-які несприятливі обставини, розростається і за останні роки став наймасовішим — кількість учасників нині сягає п’яти мільйонів із 20 країн світу!
збільшується. Ставлення парламенту до української мови і книги — просто жахливе. Але хоч би що робили з нашою колективною пам’яттю, колективною історією, колективною свідомістю, яку ми успадкували, ми її зуміємо захистити, бо відсторонившись від себе, віддаляємося від самого Господа Бога. Святійший Патріарх сказав, якщо пов’язали тіло, то не пов’язали слово, безсмертне слово Ісуса Христа, яке й дає нам можливість говорити своєю мовою.
Нас поступово відчужують від найважливішого, найціннішого, найдорожчого — родової пам’яті, до якої ми прилучені. Але цього не станеться, бо з нами Бог. З нами перемога. Я вітаю вас, славні переможці”. Учителів, які виховали переможців, привітала Євгенія Тимошенко і вручила нагороди від Юлії Тимошенко, зачитавши привітання від колишнього прем’єрміністра, де сказано: “Змагання зі знання рідної мови єднало в одну дружню родину українців заходу та сходу, півночі та півдня нашої держави, а також з усіх куточків світу. Конкурс став ще одним яскравим прикладом незнищенності українського слова, яке брало початок ще від Нестора Літописця, гартувалося у козацьких думах і розквітає сьогодні у творчості Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика, Валерія Шевчука, Марії Матіос та багатьох-багатьох інших. Мені здається, що цьогорічний захід має особливу вагу. Він є нашою з вами відповіддю тим політичним провокаторам, авторам новітніх Валуєвських циркулярів і Емських указів, які торік підступно протягли та підписали ганебний мовний закон, а тепер волають про “двуязичіє”, сподіваючись розколоти Україну. Але успіх конкурсу Петра Яцика доводить, що Україна є і буде незалежною
Ірина Фаріон вітає переможців
Таємниці розкриває санскрит 12 · “Чимало слів української пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенґальської”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Степан НАЛИВАЙКО, українознавець — сходознавець — індолог
Історико-топонімний екскурс Популярне українське жіноче ім’я Катерина має розлогі слов’янські (Кацяріна, Катажина, Катінка, Катіца, Єкатеріна) і європейські (Катаріна, Катрін, Кетрін, Кетлін, Кет, Кітті) відповідники, причому відбилося воно не тільки в іменах і прізвищах, а й у назвах: річки Катька в Криму й Катеринка на Чернігівщині (у самому Чернігові є Катерининська церква), на Дніпропетровщині болото Катерининська, колись річка, судячи з назви в жіночому роді, притока Самари, потоки Катрійський на Івано-Франківщині й Катеринин Звір (Катеринин Дзвур) на Закарпатті, колись річки, а нині болота в басейні Сіверського Дінця: Катреччина (тут і яр Катречкин, могила Катречкина), Катрина, Катрина Лощина (Катерна). Назви від імені Катерина має річка в Австралії, гора на Синайському півострові, місто в Греції, острів у Бразилії, канал на Уралі. На Житомирщині — чотири Катеринівки (і село Катюха), на Черкащині Катеринопіль (з 1795 р.), в Україні Катеринослав (після 1926 р. Дніпропетровськ), у Росії Екатеринодар (Краснодар) і Екатеринбург (Свердловськ), названі на честь російської імператриці Катерини. Про високостатусність імені Катерина свідчить і те, що його мали французька королева Катерина Медічі, донька великого князя Всеволода Ярославича й польського короля Сигизмунда. Сюди ж стають українське жіноче ім’я Катря і похідні від нього прізвища Катрук, Катрич, Катренич, Катренко, Катеринич, Катеринчук, Катериненко, Катеринченко. Знаменита поема Тараса Шевченка називається “Катерина”. А позаяк у цій статті задіяно розлогий індійський матеріал, то й щодо поеми слід сказати, що відомий індійський письменник Дандапані Джеякантан (пише тамільською мовою, якою переклав і Шевченків “Заповіт”) свого часу побував в Україні, де ознайомився з життям і творчістю Тараса Шевченка і під враженням “Катерини” (в перекладі англійською) 1982 року написав соціальний роман “Сундара-кандам” (“Прекрасна квітка”) — про життя сучасної індійської жінки. У перекладі українською індолога, уродженця Одеси, знавця дравідійських мов Віталія Фурніки, автора ґрунтовного дослідження “Кобзар за Гімалаями” й популяризатора Шевченкового слова в Індії, цей твір під назвою “Добром зігріте серце” спершу побачив світ на сторінках журналу “Всесвіт”, а тоді й окремою книжкою (1984). Ще один індійський письменник — М. Віджаялакшмі, який пише мовою каннада, за мотивами Шевченкової “Катерини” написав оповідання. А бенгальський письменник Монмотхо Рой став автором першої в Індії п’єси про Тараса Шевченка, яку транслювало Всеіндійське радіо. Ініціатором такого зрослого інтересу до творчості Великого Кобзаря в Індії став видатний індійський мовознавець, бенґалець Суніті Кумар Чаттерджі (1890—1977), який 1964 року побував в Україні на святкуванні 150-річчя Великого Кобзаря. Він ініціював і переклад давньоукраїнської епічної пам’ятки “Слово о полку Ігоревім”, яка під назвою “Іґор-ґатха” (“Оповість про Ігоря”) побачила світ бенґальською і хінді (нині державною) мовами. Перший в
Індії поетичний переклад “Слова” мовою Рабіндраната Тагора, тобто бенґальською, здійснив індійський поет і літературознавець, професор Джадавпурського університету в Калькутті Джоґоннатх Чокроборті, котрий теж побував в Україні — на 800-річчі “Слова”. Про “Слово” бенґальський перекладач написав і дослідження, де відзначає, що давньоукраїнська й давні та середньовічні індійські епічні пам’ятки виявляють неабияку подібність, що в “Слові” багато слів, схожих на санскритські, що чимало слів української пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенґальської, що робота над “Словом” стала для нього відкриттям нової країни, напрочуд схожої на його батьківщину. Неабияку подібність дослідник-перекладач знаходить і в українських та індійських весільних піснях. Він зазначає: “У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях! І я запитав себе: чи випадково це?”
І ми впевнено можемо відповісти йому: ні, не випадково. Бо давня Україна знає навіть не одну (колись, певно, таки одну), а дві малі Індії: Сіндику біля Боспору Кімерійського (суч. Керченська протока), яку знає Геродот у V cт. до н. е., і Сіндську Скіфію в низів’ях Дніпра. Саме сюди, іще за дохристиянськими уявленнями українців, через три з половиною тижні допливала кинута в сивий Славутич шкаралуща з великодніх крашанок і сповіщала тамтешнім божим людям, праведникам рахманам-брахманам, що настає їхнє велике свято — Рахманський Великдень. А особливість цього свята та, що з-поміж усіх слов’янських і європейських народів воно відоме лише українцям. Ці дві українські Індії античні автори згадують, як і Боспорську державу, до якої входила й Сіндика, упродовж тисячоліття, починаючи з V ст. до н. е. Хоча зрозуміло, що вони існували й до цих перших писемних згадок. Варто додати, що іще один бенґалець із прізвищем Чокроборті та ім’ям Ач’ют написав підручник української мови для індійських бібліотек. Чакраварті-чокроборті українською означає чакровертун, де чакра “коло, колесо” (пор. укр. чигир, прізвище Чигир і назву Чигрин-Чигирин). Чакраварті-Чокроборті — значеннєвий двійник слов’янського прізвища Коловрат, що відразу навіює на згадку боярина Євпатія Коловрата, котрий у ХІІІ ст. боронив Рязань від орд Батия. Термін чакраварті-чокроборті означував у Давній Індії самодержавного царя, імператора, а з часом став високостатусним прізвищем, як воно часто ставалося з багатьма іншими іменами. Подібний шлях пройшло й ім’я Катерина.
Новий погляд на ім’я Катерина: богиня Геката Попри таку поширеність у просторі й часі, ім’я Катерина досі задовільно не пояснене. Довідкова література проливає небагато світла на його походження і значення: це, певно, почасти пояснюєься тим, що воно означувало язичницьке божество й корінням своїм сягає дохристиянських уявленнь і вірувань. Сьогодні вважається, що воно прийшло зі стародавньої Греції і утворене від грец. катарінос “чиста, непорочна, свята”, що є епітетами багатьох жіночих божеств, які часто означуються як чеснотлива, праведна, чиста, непорочна, цнотлива. Однією з таких богинь була малоазійська богиня Геката, яку знали і в Північному Причорномор’ї і яка має тут своїх посестер: Кібелу, Артеміду, Деметру, Діану, Рею, Партенос, які під цими й багатьма іншими іменами функціонують у різних країнах і в різних народів. Як у слов’ян язичницький “скотій” бог Влес-Велес став із прийняттям християнства святим Власом-Власієм, покровителем худоби, так і колишня богиня Геката стала святою Катериною. Бо саме до імені Геката, яке має і форму Еката, сходить ім’я Катерина. Культ Гекати, народний за походженням і закорінений у глибину тисячоліть, згодом став особливо популярним. Геката зближується з богинями-матерями (Деметра, Персефона, Кібела, Рея), шанування яких пов’язане з таємничими містеріями. У класичну епоху Геката — богиня місяця, ночі й підземного царства: її зображають зі смолоскипом у руці (вона розганяє пітьму). Статуї Гекати ставили на перехрестях доріг і мали вони оберегове значення. Пізніше Геката стає богинею-покровителькою чаклування, володаркою чарівниць. Ім’я Гекатей “Гекатеїв”, “Син Гекати” мали відомі античні історики Гекатей Мілетський і Гекатей Абдерський.
Геката в боспорських написах Про широке побутування імен, похідних від імен цих богинь на терені Давньої України, зокрема, й Гекати, засвідчують найдавніші писемні пам’ятки, так звані боспорські написи, залишені тисячолітнім Боспорським царством, яке існувало на півдні України з V ст. до н. е. зі столицею в Пантикапеї (нині Керч). Тут і знайдено більшість написів з іменами, де згадується Геката й імена, похідні від її імені, упродовж понад 800 років (з V ст. до н. е.—до ІІІ ст. н. е.). Ось найбільш цікаві з них за “Корпусом боспорських написів”:
№ 993 — найдавніший (V ст. до н. е.) з усіх написів на вапняковій стелі, містить лише слово Гекатонімові, тобто “пам’ятник Гекатонімові”; ім’я Гекатонім утворене від імені Геката; № 117: Скіфська земля, огорнувши, вкрила Гекатея, що дихав вином (досл. Ленеєм), далеко від любої батьківщини. Душу його прийняв Ахеронт, а тіло — могила. Віршована епітафія, ІІІ ст. дон. е., Керч. Видно, що Гекатей тут не уродженець Пантикапея чи іншого тутешнього міста; № 121: Ти засвідчив славу мудрості не словом, а життям, пізнавши сам священні рішення. Отож Гекатеє, упокоївшись у розквіті літ, знай, що ти сам скорше уник кола жорстоких страждань. Керч, І ст. до н. е.; № 103 — напис із Керчі, ІІІ ст. н. е., перелічує членів синоду, серед яких і синагог Геката. Тобто поряд із чоловічими іменами, похідними від імені Геката, побутувало й чоловіче ім’я Геката; № 1137 — напис, знайдений в Анапі, ІІІ ст. до н. е., подає списки переможців спортивних змагань на честь Гермеса, серед яких Гекатей, син Еврита й Сосій, син Гекатея; у цих списках засвідчені й імена Сінд і Сіндок, виразно етнічного (індійського) походження; №130 — найбільший і найпоетичніший напис на сіромармуровій стелі, знайдений у поховальному склепі, Керч, І ст. до н. е.: “Феофіло, дочко Гекатея, прощай. До мене, Феофіли, юної діви, сваталися юнаки. Але їх випередив Аїд, що викрав мене, вбачивши в мені Персефону — ба навіть прекраснішу за Персефону. І оплакує вирізьблений на могильній плиті напис дівчину Феофілу, синопеянку, весільні смолоскипи якої батько її Гекатей приготував не для шлюбу, а для Аїда. Не шлюбні узи пов’язали тебе, діво Феофіло, а місце, звідки вже не буває вороття: ти вже не наречена Менофіла, а співучасниця Кори по ложу. А в твого батька Гекатея лишилося тільки ім’я небіжчиці, образ твій він бачить у камені, нездійснені його сподівання поховала нечестива Мойра. Тебе, Феофілу, якій судилася рідкісна серед людей врода, тебе, десяту Музу, Харіту, дозрілу для шлюбу, взірець соромливості, не руками темними обійняв Аїд, а Плутон лампадою своєю запалив для тебе шлюбні світильники, прийнявши тебе у весільний чертог свій коханою дружиною. Тож не побивайтеся, батьки, і не голосіть: Феофілі судилося ложе безсмертного”. З тексту видно, що Феофіла — синопеянка, тобто виходиця з міста Синопи (місто на протилежному від Криму узбережжі Чорного моря), що її нареченого звали Менофіл, де грец. філ тотожне люб у слов’янських іменах і термінах. А Феофіла- Теофіла означає “Боголюбна” (пор. Добролюб, Боголюб, Андрій Боголюбський). В епітафії задіяні персонажі грецької міфології: богиня Кора та її чоловік Плутон, Персефона, Аїд, нечестива Мойра, десята муза Харіта. Цікава тут протиставність Плутона й Аїда — похмурого й моторошного владики потойбічного світу; № 22 — напис ІІІ ст. до н. е. згори Мітрідат у Керчі, на біломармуровому, циліндричної форми вівтарі з рельєфними гірляндами: Бафілл, син Деркія, (присвятив) Гекаті, владичиці Спарти. Напис короткий, але напрочуд інформативний, бо недвозначно вказує, що Геката — верховне жіноче божество у стародавній Спарті. Припускається, що Бафілла зі Спарти до Пантикапея привели торгові справи, певно, успішні, бо він захотів віддячити Гекаті, богині-покровительці свого краю, зведенням їй вівтаря з білого мармуру. Дослідники певні, що Геката тут — та ж Артеміда, яку теж неабияк шанували в Спарті, що Геката й Артеміда — просто два різні імені одного божества. Тож якщо Геката — владичиця Спарти, то й Артеміда — владичиця Спарти. І якщо спартанці Гекату-Артеміду шанували на південному узбережжі Чорного моря, то не менше її шанували й на північному узбережжі — у Тавриді-Тавриці.
Далі буде.
Музеї · “Оглядаючи експозиції, відчуваєш незбагненну таємничість і чарівність минулого”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ки, особисті документи акторів 20—30-х років минулого сторіччя, живописні полотна — портрети видатних діячів сцени (експонуються вперше). Особливо цікаві повернені із забуття роботи репресованого українського карикатуриста й портретиста Якова Струхманчука. Серед його робіт — оригінальні замальовки акторів у ролях “Кийдрамте” (1920), заснованого Лесем Курбасом. Уперше також експонуються фотографії Богдана Ступки, на яких Майстер у ролях у молоді роки. Маловідомі пам’ятки з історії Польського та Єврейського театрів знайомлять із ранніми ескізами видатних сценографів Ф. Нірода та М. Драка. Кінематограф початку ХХ ст. в Україні на музейній виставці демонструє перші зразки кінотехніки, програми київських кінотеатрів, світлини акторів і режисерів кіно, особисті документи фундатора українського операторського мистецтва Данила Демуцького, лист до нього Олександра Довженка, а також — рідкісні фото легендарного Амвросія Бучми у перших українських кінофільмах “Джиммі Хігінс”, “Проданий апетит”, “Тарас Шевченко”, “Нічний візник” та ін. Перлина виставки — екземпляр фонографа Едіссона — це записуючий і звуковідтворювальний апарат кінця ХІХ—початку ХХ ст. Музей має багату колекцію сценічного авангарду. На виставці представлено роботи знаних у світі авангардистів Анатолія Петрицього (“Вій” О. Вишні), Вадима Меллера (“Газ” Г. Кайзера, “Небо горить”), Олександри Екстер (“Іспанський танок” для хореографічної студії Броніслави Ніжинської). На особливу увагу заслуговують театральні роботи Й. Юцевича (художника улюбленого кінофільма “За двома зайцями”) — ескізи, тонко виконані, майстерні декорації. Справжнє захоплення викликають макети декорацій із вистав, виготовлені класиками української сценографії — Данилом Лідером та Данилом Боровським. Загалом виставка експонує близько п’ятисот рідкісних експонатів з історії театру, музики та кіно, кожен із яких є неповторним. І думаємо, що вона повинна привернути увагу тих, хто цікавиться мистецтвом, історією нашого міста, рідкісними пам’ятками культури України.
культурні фестивалі для поцінову! вачів давньої історії, збройового мистецтва й активного відпочинку на природі. Надалі творці “Князя Володи! мира” планують здійснити низку наукових експедицій стародавніми водними шляхами, популяризуючи давньоукраїнську лодію як безцін! ний духовно!матеріальний скарб, велике наукове надбання України й усього світу.
Музеї · “Оглядаючи експозиції, відчуваєш незбагненну таємничість і чарівність минулого”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Світлана МУШТЕНКО, мистецтвознавець, член НСХУ
Перші кроки до його створення спостерігаються ще на початку ХХ ст. Про це в українських театральних колах говорили ще в 1908—1915 рр., але нічого результативного тоді не зробили. Нарешті, 1923 року з ініціативою виступило Мистецьке об’єднання “Березіль”: у січні з-поміж акторів “Березоля” обрали музейну комісію з дорученням — організувати перший в Україні театральний музей. На той час об’єднання очолював Лесь Курбас. До комісії увійшли Василько-Міляєв, Гаккебуш, Швачко, Савенко, Гайворонський, Кононенко. Тоді ж було запроваджено примусовий музейний податок у натурі: кожний з березольців мусив віддати музейній комісії щонайменше дві речі, що стосувалися історії українського театру (костюми, фото, листи, афіші і т. ін.). Першими це зробили Курбас, Меллер, Мар’яненко, Гаккебуш, Бучма, Швачко, Антонович… Директор “Березоля” Дацьків відвів для приміщення музею одну з кімнат у будинку театру, який тоді розташовувався на вулиці Воровського, 29. Вирішили звернутися до старших акторів, аби залучити їх до нелегкої справи створення музею. Першою відвідали Марію Заньковецьку, яка подарувала музею кілька своїх костюмів, вишитих власноруч. “Общество народного театра” передало музею цінну збірку ескізів костюмів із Полтавщини — кліше знімків Карпенка-Карого в різних ролях. Директор опери Багров віддав ескізи костюмів до “Тараса Бульби” авторства Анатолія Петрицького. На початку 1924 року влаштували першу виставку музейних експонатів, яка мала справжній успіх. Завдяки цьому подальша праця музейної комісії пожвавішала. Остаточне право на життя і розвиток музей здобув тоді, коли “Березолю” віддали три кімнати у фойє колишнього Соловцовського театру (тепер — театр української драми ім. Івана Франка). Тут музейники змогли зібрати докупи весь матеріал і відповідно його розмістити. У подальшому музей перемістився у затишний куточок Києво-Печерської лаври, де він і понині. Унікальну музейну експозицію з любов’ю, знанням своєї справи створила група наукових працівників на чолі з директором В. А. Козієнко, заступником директора А. М. Драком (експонатура) та групою полтавських художників Віктора Батуріна. Було це у 1970-х роках минулого сторіччя. Колись, дуже давно, потрапивши до музею як відвідувач, я була зворушена, зачарована його змістовним наповненням і художнім оформленням. І тоді мені спало на думку: якби доля склалася так (ніколи не думала про місце роботи в музеї), щоб працювати у музеї, то вибрала б тільки цей. Думка матеріалізувалася — понад двадцять років віддаю свої сили, творче натхнення, любов до історії світочів українського театру саме Музею театру, музики та кіно. Музейна експозиція починається оригінально оформленою залою, присвяченою витокам мистецтва українського театру. Відвідувачів зустрічає цікава конструкція каруселі з вмонтованими всередину трьома вертепами (оригінали ХVІІІ—ХІХ ст.), в яких давав вистави, що відбувалися на вулицях, переважно на Різдво, ляльковий народний театр. “Акторами” цих вистав були ляльки, вирізьблені з дерева, розмальовані. Наступна зала — епоха створення стаціонарних театрів: першим із них був російський імператорський, створений у Петербурзі за наказом Єлизавети Петрівни 1756 року. В Україні в цей час виникає кріпосний театр. У поміщицьких маєтках театральні трупи, зібрані з кріпаків і членів поміщицької родини, дають вистави. Найвідоміші з них — кріпосний театр Розумовських у Батурині та напіваматорський, напівпрофесійний театр Трощинського, який організував батько Миколи Гоголя Василь Гоголь. Він писав п’єси для цього театру. Батьки Гоголя були акторами і, мабуть, сам М. Гоголь отримав тут велику любов до театральної справи. Є серед експонатів малюнок першого міського київського театру (1806 р.) — двоповерхової дерев’яної будівлі із залою на 470 місць. А перший стаціонарний театр з’явився в Києві через століття — 1907 року. Організував його Микола Садовський (Тобілевич) у Троїцькому Народному домі (зараз — приміщення Театру оперети). Серед експонатів цього театру є фото, де представлено повний склад трупи театру, там навіть є Симон Петлюра, який певний час працював у театрі літератором. За радянських часів його обличчя ретельно заретушували.
Зала корифеїв українського театру містить багато цікавих матеріалів театральної творчості знаної у всьому світі родини Тобілевичів (І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського та їхньої сестри М. Садовської-- Барилотті). Унікальний експонат — сценічний костюм Марка Кропивницького, батька українського театру, який володів усіма театральними професіями, до ролі Івана Непокритого з його п’єси “Дай серцю волю, заведе в неволю”, — це латана свитка. Остання зала з історії театрального мистецтва України подає один із екстравагантних експонатів — скатертину, пошиту з шовкових театральних програм. Такий подарунок на ювілей отримав режисер Суходольський від своїх колег. Другий поверх музейної експозиції використовується для виставок. Серед постійних — колекція старовинних музичних інструментів “Живії струни України”, виставка творчості Л. Курбаса. Нещодавно відкрилася експозиція раритетних експонатів із фондів нашого музею до 90- річчя створення музейної колекції. “Мистецьке життя Києва ХХ ст. у реліквіях музейної колекції” представляє яскраві сторін-
Переступивши його поріг, потрапляєш у зовсім інші епохи, і, оглядаючи експозиції з старовинних світлин, афіш, документів, речей, костюмів, відчуваєш незбагненну таємничість і чарівність минулого. Ідеться про унікальний, єдиний в Україні Музей театрального, музичного та кіномистецтва. Цьогоріч йому виповнюється 90 років.
Музеї · “Оглядаючи експозиції, відчуваєш незбагненну таємничість і чарівність минулого”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
15 травня від берега поблизу Південного мосту в столиці України вийшов у похід (наукову експеди! цію) по Дніпру незвичайний човен — бойова лодія часів Київської Русі ІХ—ХІ століть. Дванадцятиметрова лодія “Князь Володимир” стала ло! гічним завершенням де! сяти років копіткої науко! вої роботи членів історич! ного клубу “Парк Київська Русь” під керівництвом його президента Володи! мира Янченка та члена Національної комісії Укра! їни з питань ЮНЕСКО Сергія Воронова. Унікаль! ність човна в тому, що це єдина в світі точна за ко! рабельною архітектурою й повністю науково об! ґрунтована реконструкція бойової лодії княжих ча! сів, на яких наші предки ходили в бойові походи по Дніпру! Славуті та по Чорному морю на мо! гутній у той час другий Рим — Кон! стантинополь. Вузли й елементи корпусу прадавнього човна конс! труктивно й зовні відповідають скандинавським бойовим кораб! лям “драккарам”, що й не дивно, зважаючи на тісні родинні зв’язки з
Скандинавією князів та їхніх бойо! вих дружин у Київській Русі у ІХ—ХІ століттях. У рамках наукової експедиції провели остаточну перевірку — випробування ходових якостей і міцності бойового човна під вітри! лами й на веслах. Перший мар! шрут проліг від давнього Києва до літописного городища Треполь (район сучасного міста Українка). Це той іс! торичний водний шлях, який за часів Київської Ру! сі з’єднував княжу столи! цю з південними прикор! донними форпостами. По завершенні наукової екс! педиції реконструйовану лодію “Князь Володимир” встановлять на музейно! му майданчику “Парку Ки! ївська Русь”, де мешканці України та гості з інших країн світу зможуть озна! йомитися з бойовою лоді!
єю Східної Європи ІХ—ХІ століть. Центр, який розкинувся на площі у 50 гектарів у селі Копачів Обухів! ського району, що на Київщині, вже давно став фактично єдиним міс! цем, де завдяки ініціаторам і меце! натам відтворюється й зберігаєть! ся велика культурно!історична спадщина Давнього Києва та Київ! ської Русі для наступних поколінь, відомим туристичним місцем, де постійно відбуваються історико!!
Палітра · “Він долав важкий шлях до визнання і сягнув вершин світового мистецтва”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Олена ШУЛЬГА
Він народився 1895 року в курортному містечку Криниця, яке перебувало під владою Австро- Угорщини. Позашлюбний син убогої глухонімої міщанки, що прала білизну й топила печі в пансіонатах, він успадкував від неї каліцтво, а від невідомого батька — талант до малярства. Більшість населення Криниці становили лемки, найзахідніша гілка українства, бо розкинулось містечко на мальовничих схилах Бескидів. 1947 року, під час сумнозвісної операції з виселення українців з їхніх етнічних земель і розпорошення їх по світі “Вісла”, Єпифанія Дровняка (саме так його охрестили, але односельці, мабуть, через незвичність імені, називали Никифором) тричі вивозили на захід Польщі, на колишні німецькі землі, і тричі він повертався в рідні Бескиди. Єпифаній Дровняк відомий у світі мистецтва як Никифор Криницький або Никифор із Криниці. Та самі лемки вважають це маніпуляціями, бо художник усвідомлював себе лемком і ототожнював із лемківським світом. Малописьменного глухонімого маляра сучасники вважали диваком, одмінцем, та він відкрив свою багатогранну духовну сутність усьому світові через неповторні малюнки, які нині зараховують до наївного мистецтва і високо поціновують. Більшість картин маляра — акварелі. Є роботи, виконані олівцем, гуашшю і крейдою. Найцікавіші — автопортрети. На багатьох бачимо фантастичні будівлі, сюрреалістичні конструкції, православні церкви, костели, дивовижні краєвиди гір, залізничні станції — місця, де сам митець не бував. Це художник-самоук, наділений абсолютним відчуттям кольору і художньою інтуїцією. Виставка з колекції Окружного музею в Новому Сончі (Польща) зібрала широке коло шанувальників мистецтва. На пресконференцію, яка передувала відкриттю, прийшли ті, завдяки чиїм зусиллям виставка відбулася: генеральний директор Національного музею українського народного декоративного мистецтва Адріана Вялець, заступник генерального директора з наукової роботи Людмила Білоус, директор музею Никифора у Криниці Збігнєв Воланін, директор Польського інституту в Києві Ярослав Годун, директор музею в Новому Сончі Роберт Шлюсарек, бургомістр Криниці-Здруй (сучасна назва міста) Даріуш Речко. За словами Адріани Вялець, виставка стала можливою завдяки фінансуванню польського міністерства культури і національної спадщини. “Польський музей, — сказала пані Адріана, — привіз у Київ 100 робіт художника. Так Никифор повертається на прабатьківщину. Досі ми віртуально були знайомі з його творчістю, а сьогодні маємо нагоду побачити оригінали. Особливо це приємно напередодні Міжнародного дня музеїв. Є така професія — музейний працівник. Приємно, що в Україні й Польщі це плем’я однаково неспокійне. Ось і представники львівських музеїв. Сподіваюся, що спільними зусиллями ми популяризуватимемо творчість
Никифора. У Львові є пам’ятник митцеві, його твори є у львівських приватних колекціях”. Ініціатива виставки належить президентові Української секції Асоціації європейських журналістів, дослідникові й палкому шанувальникові творчості наївного художника Никифора Артурові Рудзицькому. Величезний внесок у реалізацію проекту зробив Збігнєв Воланін, позаяк експозицію вибудували здебільшого польські фахівці. Пан Збігнєв глибоко досліджував творчість маляра, але вважає, що немає людини, яка знала б про Никифора все: “Над підготовкою виставки працювали сотні спеціалістів, але жоден не знає всього про художника. Анджей Банах, дослідник його творчості, писав, що в ній завжди відшукується щось приховане, якась новизна. Артур Рудзицький, перебуваючи торік восени у Криниці на економічному форумі, зацікавив наш музей ідеєю привезти виставку Никифора в Україну. Фінансування заходу отримати було дуже важко, та нас підтримало міністерство культури і національної спадщини Польщі. Ми здобули фінансову й організаційну підтримку Польського інституту в Києві, за що щиро йому вдячні. Займаюся дослідженням творчості Никифора 30 років, видав альбом. Це був вуличний художник, який не мав власної майстерні, а просив милостиню. Жив у різних людей. Обшарпаному жебракові в міжвоєнний період забороняли з’являтися в центрі заможного курортного містечка. Парадоксально, але там, де бувати йому було зась, нині його музей. Никифор був фактично неписьменним, а підписувався вельми незрозуміло. Він виставляв дуже високі ціни за свої картини, а продавав їх фактично за копійки. Парадоксально, але тепер вони коштують так дорого, як їх оцінював сам художник. Розглядаючи мистецтво як місію, маляр більше нічим не займався. Картинами він розплачувався за помешкання і страву. Тож були родини, в яких накопичилися цілі стоси творів Никифора. Але, не надаючи їм значення, не сприймаючи всерйоз, вони знищили їх у 1920—1930 роках. А нещодавно на Варшавському аукціоні роботи Никифора продавали за 9 тисяч злотих, або 3 тисячі доларів”. Роберт Шлюсарек висловив сердечну подяку Національному музеєві українського народного декоративного мистецтва за щирий прийом і співпрацю: “Наш музей розташований у Малопольському воєводстві, і його очільники щиро переймаються його долею. Для нас висока честь представляти творчість Никифора в Києві. Маю надію, що виставка художника відбудеться й у Львові, бо ми вже попередньо домовилися з львівськими музейниками про це”. Ярослав Годун зазначив, що з 8 до 18 травня всі країни Євросоюзу святкують Дні Європи: “Сьогоднішня виставка — одна з найважливіших подій цих днів у Києві. Крім виставки, у столичному Будинку кіно можна переглянути художню кінострічку режисера Кшиштофа Краузе “Мій Никифор”, створену 2004 року в Польщі, а також два документальних фільми: “Такий світ” (режисер Тадеуш Стефанек, 1968) і “Майстер Никифор” (режисер Ян
Ломніцький, 1968). Картини показують художника з двох боків: як великого митця і як людину, що змагалася з життям, те, як сприймали його сучасники. Фільми засвідчують, що його вважали диваком, він долав важкий шлях до визнання і сягнув вершин світового мистецтва. Сподіваюся, що із творчістю маляра ознайомиться велика кількість ваших співвітчизників, адже його спадщина належить світові”. Шанувальник творчості Никифора Дровняка український меценат Михайло Маркович, який живе в Німеччині, не стримався, щоб не виступити з реплікою: “Потрібно наголошувати, що Никифор — українець з Лемківщини. Його метрика — з української церкви візантійського обряду, поховали його теж як українця. Відкрив його світові як митця український художник зі Львова Роман Турин, виставивши його твори в Парижі. Для нас важливе підґрунтя, те, звідки все починалося. Мистецтво цього художника — переживання церкви візантійського обряду. Він народився в Австро-Угорщині, помер у Польщі, але усвідомлював себе лемком, частиною українського народу, а церква була для нього найбільшою святинею, і це видно з його творчості”. Адріана Вялець підтвердила, що, хоч творчість Никифора самобутня, вона глибоко закорінена в українську народну творчість: “У нього є щось і від козака Мамая, і від народного мистецтва. Він був насамперед сином українського народу. Прекрасна земля Криниці надихала його, він наголошував: я художник, я митець”. “Никифор, — зазначив Збігнєв Воланін, — передусім почувався митцем і творчість розглядав як місію. Він підписувався: “Никифор художник Никифор митець”. Так він ідентифікував себе. Оскільки його творчість
Фото з сайта www.for!ua.com
здобула визнання в Україні й Польщі, хай вона стане сакральним єднанням наших народів”. Прихильник і популяризатор творчості Никифора Даріуш Речко зауважив: “Никифор — символ нашого міста. Пам’ять жива у його творчості. У Криницю люди приїздять не лише оздоровитися, а й у пошуках творчої, культурної атмосфери. Створюючи її, ми спиралися на дві постаті: художника Никифора і оперного співака Яна Кіфури, який теж народився у Криниці”. На урочисту церемонію з нагоди відкриття виставки творів Никифора прийшли Юрій Богуцький, радник Президента України — керівник Головного управління з питань гуманітарного розвитку; Віктор Балюрко, заступник міністра культури України; Яцек Мілер, директор департаменту культурної спадщини міністерства культури і національної спадщини Польщі; Роберт Шлюсарек, Збігнєв Воланін, Ярослав Годун, Ян Каменський, депутат місцевої ради Малопольського воєводства; Герой України письменник і громадський діяч Іван Драч; Герой України Мирослав Вантух, генеральний директор — художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського; Андрій Чебикін, президент Національної академії мистецтв України, мистецтвознавці, представники Всеукраїнського товариства “Лемківщина”, журналісти. “Нашого цвіту — по всьому світу, — сказав радник Президента. — Головне в цьому — зберегти себе і свою культуру, щоб вона не просто влилася в середовище, в яке доля закинула людину, а доповнювала його. Є поляки, які уславили Україну, а є українці, які прославили Польщу. До таких належить Никифор Дровняк. Оглядаючи цю виставку, бачимо, що нас об’єднує культура і духовність. Є багато прикрих і гірких сторінок нашої історії. Ми маємо шанувати і пам’ятати їх. Але митці нас кличуть у майбутнє. Ми повинні мати власне обличчя, шанувати культуру одне одного. Польська сторона зробила великодній подарунок українцям. Вдячний усім, хто долучився до виставки. Ті, хто побачить її, знатимуть, що таке високе мистецтво”. Збігнєв Воланін наголосив, що вважає цю виставку історичною: “Виставок Никифора були сотні, але найважливіші на його шляху в мистецтво, на мій погляд, чотири: 1959 року — в Парижі в галереї Діни Верні, яку зорганізував Роман Турин, 1967-го — в Польській галереї народовій “Захента”, 1995-го — у Криниці, де творчість маляра презентовано найбільш широкомасштабно, і нинішня — в духовному серці України, адже вона відкриває його краянам. Никифор був дивовижним митцем. Справдешній жебрак, а нині його картини — у найпрестижніших галереях світу. Символічно, що нинішня виставка відбувається на території Києво-Печерської лаври, у святому для кожного українця місці”. Роберт Шлюсарек нагадав присутнім, що Никифор Дровняк — настільки відомий лемко, як і Енді Воргол. “Хочу сказати і про земляків Никифора — наших сучасників. Сьогодні мистецьку частину програми представлять лемки з Криниці співачка Юлія Дошна і поет-пісняр та виконавець Петро Трохановський”. “Кожен митець, — сказав Андрій Чебикін, — повинен долучитися до народної творчості. Никифор знаходить прості форми орнаменту, пластику ліній, прозорі форми. Його картини — гуманістична філософія всього, що закладено у всесвіті. Оце те вище, що є в мистецтві. Усе зроблено серцем”.
Лемка Никифора визнають великим художником-примітивістом нарівні з українкою Марією Приймаченко, грузином Ніко Піросмані, французом Анрі Руссо, хорватом Іваном Генераличем. Його шлях до світового визнання був тривалим і важким, і нині, через десятиріччя, маляр прийшов на святу київську землю: виставка відбувається у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва в Києво-Печерській лаврі.
15 “Вокальну музику слід виконувати тією мовою, яка зрозуміла для публіки”. · Арт-калейдоскоп · с. 15сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ Фото автора
Українські вокальні переклади мають давню традицію, закладену М. Рильським, М. Лукашем, Л. Старицькою-Черняхівською, Б. Теном. Проте їхні переклади майже не видавалися і тому лишаються маловідомі. Тому в рамках проекту “Світова класика українською” видано клавір опери “Сокіл” Д. Бортнянського в українському перекладі М. Стріхи. Про це видання та музичну прем’єру українського перекладу опери “Сокіл” у Дрогобичі “Слово Просвіти” вже писало раніше. Концерт 15 травня охопив якнайширший стильовий і жанровий спектр. Більша частина творів, що прозвучали під час концерту, — це романси Ф. Шуберта, Р. Шумана, М. Глінки, М. Римського-Корсакова, Дж. Пуччіні та С. Рахманінова в поетичному перекладі Юрія Отрошенка. З теплими спогадами про київського лікаря, поета і перекладача Юрія Яковича Отрошенка до присутніх звернувся друг митця Володимир Тольба, дякуючи ГО “Вікімедіа Україна” за небайдужість до спадщини митця. У концерті прозвучали кілька сучасних творів Оксани Євсюкової на вірші Тетяни Череп і Марини Попової, а також Андрія Бондаренка на слова Л. Керрола (в перекладі В. Корнієнка). Солісти — народний артист України Микола Коваль, народний артист України Степан Фіцич, заслужена артистка України Наталія Кречко, заслужена артистка України Оксана Дондик, Оксана Євсюкова. Також у концерті взяли участь лауреати міжнародних конкурсів Андрій Бондаренко (фортепіано), Андрій Дьомін (кларнет), Василь Бабич (віолончель). Зал аплодував виконавцям стоячи, а після заключної “Застільної пісні” з опери “Травіата” Дж. Верді взагалі вибухнув палкими оваціями і змусив виконати цей твір “на біс”. Один із організаторів концерту, член правління ГО “Вікімедіа Україна”, член Національної спілки композиторів України Андрій Бондаренко зазначив, що концерт був унікальним: “Після того, як Київська опера відмовилась від українських перекладів у перші роки Незалежності, рідне слово у світовій музичній класиці ви вже не почуєте майже ніде. Винятки поодинокі — студія при Національній музичній академії України поставила українською “Севільського цирульника”. 1994 року один раз у театрі Франка низка камерних тво-
Ідеалістично-філософське бачення світу художниці втілене не тільки на полотнах, а й у назвах картин: “Життя — як сніг”, “Любов — неначе спалах розуміння”, “Враження без берега”, “Птах надії”, “Рожеві відблиски міста”. Виставка має ще одну знакову назву “Вітер змін”. Білий вітер змін Оксани Ядчук-Мачинської дає змогу побачити творчі пошуки художника, техніка якого еволюціонує і змінюється. “Оксана Ядчук-Мачинська — митець, який підсвідомо вміє себе почути, побачити, відстежити перлинки своєї вразливої натури і перенести їх на полотно, — каже Алла Маричевська, директор галереї “АВС-арт”. — Вона постійно перебуває у контексті європейського мистецтва. Творчість художниці — підтвердження тієї думки, що сучасні митці повертаються до академічного живопису,
рів прозвучали українською у виконанні Ганни Колесник-Ратушної. Між тим результат захоплюючий — мало того, що вокалісти добре співають, так ще ви й розумієте, про що!” “Зараз майже всі “на віру” сприймають твердження, що оперу і будь-яку вокальну музику можна виконувати лише мовою оригіналу, бо начебто так досягається єдність музики і слова. І ніхто навіть не намагається замислитися, а чи насправді це так. А якщо почитати, що писали на цю тему славетні композитори минулого, то читачі неабияк здивуються, коли довідаються, що, приміром, і Джузеппе Верді, і Ріхард Вагнер, і Дмитро Шостакович, і чимало інших шанованих авторів саме тієї музики, яку слід співати, вважали, що вокальну музику слід виконувати тією мовою, яка зрозуміла для публіки. Відомо, як Верді тяжко працював над французькими перекладами своїх найале використовуючи техніки, які осучаснюють його. “Білий вітер” — ретроспективна виставка з різних серій і циклів. Її назва не випадкова, адже білий вітер, з одного боку, — міфо-поетичний образ, а з другого — як сама ідея, що втілюється в різних метафоричних і символічних сюжетах робіт”. Працюючи у просторах своєї душі, Оксана Ядчук-Мачинська поруч із вітром витворює образи тельця у небесах (“Священний бик”), птахів (“Дотик Птаха”, “Мрії про майбутнє”), янголів (“Синій бутель”), фантастичних дерев (“Помідорне дерево”), граційних і витончених жінок (“Княжна”, “Свята Хільгерда”). Серед бу-
15 травня в Київському будинку вчених відбувся Концерт вокальної музики в рамках проекту “Світова класика українською”, організований громадською організацією “Вікімедіа Україна”.
головніших опер. Вагнер дуже переймався, щоб публіка в Австралії отримала адекватне уявлення про “Лоенгріна” англійською. І, очевидно, за тим стояла не просто якась філантропія, а глибоке усвідомлення того, що і в оперній арії, і в романсі, і в пісні музика і текст однаково важливі чинники. Тому, коли хтось намагається говорити про єдність музики і незрозумілого тексту, то, очевидно, глибоко фальшивить”, — зазначив академік АН Вищої школи України, доктор фізико-математичних наук Максим Стріха. Ще одна особливість концерту — його повний запис із метою поширення відео-та аудіоматеріалів на умовах так званих “вільних ліцензій”. Зокрема фотографії та записи, зроблені на цьому концерті, будуть доступні на Вікісховищі на умовах ліцензії Creative Commons Attribution- ShareAlike 3.0 Unported, що передбачає право на копіювання, розповсюдження і створення похідних робіт за умови зазначення авторства на умовах тієї самої ліцензії. Тобто, “Світова класика українською” стала першим у світі вокальним надбанням, яке відтепер зможе використовувати будь-хто.
яння кольорів художниця надає перевагу білому як символу інтимності, чистоти і святості. Так, наприклад, образ Святої Хільгерди у квадриптиху зринув білим по білому, а образ світлоносного тельця як символа України перегукується з давніми віруваннями та легендами. Переважно всі представлені на виставці пейзажі навіяні подорожами за кордоном, зокрема у Фінляндії, Хорватії. “Кожна робота відображає мій внутрішній стан і є відголоском пережитого дня. Я закохана в колір, тому під час подорожей передусім мене цікавить колористика, дух місця, де перебуваю. Для мене вся планета — то моя земля”, — ділиться думками мисткиня.
Ці слова Бориса Пастернака про музику Фридерика Шопена можна сказати і про концерт, присвячений пам’яті композитора — перший сольний концерт студентів оркестрового відділення Володимира й Олександра Дарміців. У малому залі Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка вільних місць уже не було, а люди все підходили. Декому довелося слухати стоячи, але концерт того вартував: Паганіні, Шопен, Рахманінов, Бетховен і знову Шопен. Скрипка — Олександр, рояль — Володимир. Скрипка — Володимир, рояль — Олександр. Рояль — Олександр. Рояль — Володимир… Я не музикознавець, але прослухала багато концертів і маю колекцію платівок класичної музики. Так-от, скажу чесно: і скрипка, і рояль так, як у Володимира, не часто звучать навіть у іменитих виконавців. Це — Музика. Музика, яка не складається з окремих, раніше кимось написаних нот, а твориться зараз, тут, при нас, і лине єдиним потоком просто з душі в душу. І це — третьокурсник!.. Олександр, молодший на курс, також чудово грає. Правда, він і скрипка, він і рояль поки що існують окремо одне від одного. Але все попереду: ми ще почуємо і Володимира з Олександром, і їхніх молодших братів Павла й Романа, які неодмінно будуть скрипалями, а наразі вчаться в музичній спецшколі імені Крушельницької. Старший, Леонід Дарміць, навчає майстерності юних скрипалів у Мінському музичному училищі. Володя, крім скрипки й фортепіано, грає на валторні, а Сашко — на трубі. Сестри Марина і Єлизавета теж вчилися грати на скрипці, але професійними музикантами не стали. “Певно, ваші батьки — музиканти? Музична династія?” — спитала я. “Ні. Батько колись дуже хотів стати скрипалем…” На жаль, публічні концерти в консерваторії відбуваються нечасто. Чому? Хлопці знизали плечима: певно, бракує впевненості, ентузіазму, часу… До речі, студентів у залі було небагато: переважно прийшли викладачі школи імені Крушельницької. Що ж, Юлія Трохимівна Онищенко і Наталя Павлівна Пославська мають усі підстави пишатися своїми учнями! Шопен — улюблений композитор Володимира. Концерт — його ідея. Можна лише уявити, як хвилювалися брати, і наскільки вони вдячні старшому викладачеві кафедри фортепіано Софії Онуфріївні Помірко, яка їх підтримала, допомогла скласти програму і надала можливість репетирувати в залі. На моє запитання, чи не планують брати Дарміці створити сімейний оркестр, хлопці кивнули: так, думали про це, але спочатку треба досягти професійного рівня, придбати якісні інструменти, знайти спонсорів… Я в них вірю. Хоч про їхній перший концерт сповіщала лише одна маленька афіша в приміщенні консерваторії, вільних місць усе одно не було. Це — гарний старт. Будуть і спонсори, і переповнені зали, і оплески. Бо Дарміць — міцний дар або дар моці. А просто так прізвища не даються. Оксана Ядчук-Мачинська
15 “Вокальну музику слід виконувати тією мовою, яка зрозуміла для публіки”. · Арт-калейдоскоп · с. 15сторінка оригіналу ↗ Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН
15 “Вокальну музику слід виконувати тією мовою, яка зрозуміла для публіки”. · Арт-калейдоскоп · с. 15сторінка оригіналу ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора
“Білий вітер” …Він блукає світами (“Вітер із Македонії”), грає волоссям замисленої панни (“Біла голубка”), несе на нестримних крилах весняний цвіт (“Медитація”), народжує хуртовину (триптих “Така зима”). У полотнах Оксани Ядчук-Мачинської вітер — це не просто символ, а жива істота, посланецьмрійник, який дарує спогад. Ось він палкий і грайливий, а тут переповнений ароматами пробудженої природи, або ж несе прохолоду північного краю. Словом, таке враження, що в картинах художниці заховалися сини та онуки володаря усіх вітрів Стрибога… У цьому можна переконатися, відвідавши виставку “Білий вітер” у галереї “АВС-арт”.
Палітра · “Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків є оазою істинної краси”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
кому довгому детальному малюнку можна порівняти з переглядом повільної мультиплікації. На монтуванні — папері чи шовку навколо живопису — лишали місце для написів, які зроблять друзі художника, власник сувою або його нащадки. Колофони — так називаються ці написи — зазвичай містять похвалу твору й добрі побажання його власникові, або вірші, написані під враженням від малюнка, а також історію про те, звідки походить сувій. У музеї сувої розгорнуто повністю і відвідувачі захоплено роздивляються деталі зображення: водоспад на задньому тлі, що є ніби кордоном між світом явним і потойбічним, маленьку підставочку, на якій міститься взуття мудреця, зануреного в медитацію. Він у своєму домі, “своїй фортеці”, серед гарних речей і вишуканих рослин, які створюють особливу атмосферу, зі своїми домочадцями, які аж ніяк не вадять його медитативним роздумам. А поряд у виставковій експозиції — дивна дивина: прості люди в буденних розвагах. Як запевняють науковці музею, іще в епоху Тан, тобто в Х—ХІІІ століттях, китайські митці виявляли увагу до народних розваг, як то стрибки через посудину з вином… У Національному музеї мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків зберігаються два десятки горизонтальних сувоїв традиційного китайського живопису. Демонструючи їх широкій аудиторії, звісно, неможливо дотримуватися традиційного способу перегляду, описаного Мартою Логвин. Проте і розгорнутий від початку до кінця сувій спонукає глядача до поступового ретельного огляду кожної деталі. І — найголовніше. Богдан і Варвара Ханенки створили цей музей із просвітницькою метою, щоб розширити світогляд своїх співвітчизників, відкрити обрії світу в епоху, коли ще не було ні телебачення, ні інтернету. Сьогодні, коли брудні й агресивні інформаційні потоки вихлюпуються в наші оселі з телеекранів, а мистецькі матеріали в програмах повсюдно замінюють кримінальними новинами, Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків є оазою істинної краси, доброти і активного прагнення удосконалити світ, насамперед удосконалюючи власну душу. 26 травня 1917 р. Богдан Іванович Ханенко, з діда-прадіда дворянин, нащадок гетьмана Михайла Ханенка, “перейшов за вічну межу” (цей вислів Бориса Олійника нині загальновживаний), а виконавицею свого заповіту залишив дружину й соратницю Варвару Николівну. Цей щедрий дарунок талановитого подружжя київській громаді бережуть і розвивають нині ті, для кого, як і для багатьох киян, музей Ханенків — місце святе.
Палітра · “Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків є оазою істинної краси”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури
Новий проект представили одночасно з відкриттям у Китаї виставки живопису академіка Михайла Гуйди — киянина, чию творчість особливо цінують у сучасному Китаї. Але знавці мистецтва країн Сходу звернули увагу, що сучасні мешканці Піднебесної дуже мало вивчають власну прадавню культуру, яка й досі зачаровує нас, європейців, — і зрозуміло, чому: “Східна експозиція” і фонди Ханенківського музею сповнені дивовижних скарбів, котрі не мають фінансового еквівалента. — Це ваша уявна подорож від галасливої вулиці до оселі митця і галявини перед водоспадом, де медитує відлюдник, — розповідає куратор нового проекту, провідний науковець Музею Ханенків Марта Логвин. — Це вперше відкриті для загального огляду три горизонтальні й три вертикальні сувої китайського традиційного живопису XVIII—початку XX ст. У традиційному Китаї горизонтальні сувої розглядали в колі найближчих друзів, найпочесніших гостей. Неквапний, медитативний перегляд довгого детального малюнка справді подібний до уявної подорожі. Оповідачка щедро ділиться своїми знаннями, розкриваючи складну знакову систему в образотворчому мистецтві Китаю, де світ постає цілісним і багатовимірним. Кожна хмаринка, краплинка й рослинка, здається, тут може оповісти свою історію тому, хто прагне її почути. Спостерігаючи за розповіддю, відчуваєш її певний містичний зв’язок із фрагментом того світу, котрий у давнину відкрився майстру-художнику. І ось уже ти, глядач, поринаєш в історію, коли знані і незнані генії на великих сувоях вертикального і горизонтального формату, ширмах, на альбомних аркушах і на віялах створювали на шовку і папері ці картини тушшю й водорозчинними фарбами. — Різні формати мали різне призначення і сприймалися порізному, — продовжує Марта Логвин в інформаційній залі музею, де розгорнуто виставку. — Великі вертикальні сувої призначалися для тимчасового, за сезоном, оздоблення інтер’єру. Їх розгортали і приблизно на півроку вивішували на стіни кабінетів, альтанок тощо. Потім сувій знову згортали і зберігали скрученим і зав’язаним стрічкою, поставивши вертикально у велику вазу на підлозі. А на місце попереднього сувою вішали новий, що більше пасував і до календаря, і до настрою господаря. По периметру кімнату також могли прикрашати великі живописні вставки горизонтального і вертикального форматів. На відміну від більших живописних творів, альбомні аркуші та віяла, а особливо довгі й вузькі горизонтальні сувої демонструвалися зовсім по-іншому. Коли збиралися найближчі друзі чи особливо шановані гості, горизонтальний сувій розгортали справа наліво на “лікоть” (близько 30 см), роздивлялися перший фрагмент, потім згортали його у нещільний сувій праворуч, а ліворуч розкривали наступні 30 см живопису і таким чином просувалися до протилежного кінця зображення. Живописне зображення могло бути до 5 метрів завдовжки. Перегляд картини тривав певний час, тому супроводжувався частуванням — гостям пропонували вино і ласощі. Уявну подорож у та-
Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків із нагоди Міжнародного дня музеїв і Дня Києва знову відкрив свої фонди. Крім детально продуманої програми для громадян різного віку — від найменших школярів і навіть дошкільнят до зовсім дорослих, котру запропонували науковці в День відкритих дверей, музей вражає новим представленням старовинних китайських сувоїв.
ПЕ РЕ Д ПЛАТА—2013 ПЕ РЕ Д ПЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Палітра · “Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків є оазою істинної краси”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор Любов ГОЛОТА
Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279-49-47
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Інтернет-редактор Олександр ЛИТВИНЕНКО 279-39-55 Черговий редактор Надія КИР’ЯН
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Наклад у травні — 21 200
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617