Письменницьке розслідування · “У селі витав український дух між синьо-жовтих прапорів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Мої Стрільці
Слово Просвіти, №20 за 2013 рік
Йосип СТРУЦЮК, м. Луцьк
Їдучи з Холма до Грубешова, зразу за Білим Полем (як у нас називали) на 29 кілометрі ви відвідаєте старовинне українське село Ратиборовичі. Ліворуч од нього за 4 км — мої Стрільці. У Стрільцях мешкало 3 родини поляків, 7 — мурав’яків, решта 140 родин називали себе русинами. Так їх називали поляки. До чести моїх земляків і на відміну від деяких сучасних закарпатців, вони ніколи не відщеплювалися од спільного українського пракоріння. Стрільці мали промовисту історію. Це засвідчують перекази, деякі топоніми і навіть окремі роди, що мали козацькі прізвиська. Батько мого друга дитинства, найосвіченіший у селі чоловік Миколай Бжезицький запевняв: село виникло ще у княжі часи й було поселенням ратоборців, себто воїнів (звідси й назва “Ратиборовичі”). Посеред Ратиборович нібито стояла дерев’яна церква, а поряд з нею — дуже висока дзвіниця з якимсь дивовижним дзвоном, який було чути за кілька десятків кілометрів. Крім відправи церковної служби, дзвін слугував ще й попередженням про наближення ворогів. Одначе після якогось несподіваного нападу турків чи татар село і церква згоріли. Коли люди повернулися з урочища Турсько, де ховалися від ворогів, то дехто з них поселився вже в лісі, побудували тут нову церкву (подалі від шляху, що тягнувся до Холма). Кажуть, біля церкви, аби охороняти її, звели істби (хати) окремі з ратиборців — стрільці. Звідси й пішла назва села. Про втечі від нападників в урочище Турсько розповідав мені й батько перед своєю кончиною. За свідченнями колишнього мешканця села Вербковичі Володимира Кідиби, такі “княжі застави”, крім тієї, що тягнулася по лінії Стрільці—Ратиборовичі, були ще у Войславичах, Молодятичах іу знаменитому Червень-граді. Я з дитинства знаю урочище, розташоване на підвищенні неподалік Білопільського лісу поблизу річки Вовнянки. Воно називалося доволі загадково — “Монастир”. І лишень нещодавно я дізнався, що на тому місці в сиву давнину й справді знаходився православний монастир. Іншим він і не міг бути. Бо на той час плем’я ляхів було далеко за Вепром. Як існувала православна обитель і чому її покинули монахи — можна лише здогадуватися. За переказами, після якогось нападу ворога ті ченці, що залишилися живими, розійшлися, а декотрі встигли навіть вивезти з монастиря давній камінний хрест на парафію стрілецької Свято-Юріївської церкви. Ченці нібито хотіли доправити цю старовинну пам’ятку в місто Володимир, який на той час міг бути столицею князівства, але щось їм завадило це зробити. Понині цей хрест стоїть на тому ж місці. Не так давно я його бачив посеред жита, де колись стояла наша церква. Щодо стрілецьких церков — то тут інформації чимало і вона часто заплутана. Одну з них не обминула своєю увагою дарча грамота короля польського Яна ІІІ Собєського від 25 квітня 1676 року, копія котрої зберігалася у церкві. Якщо село Стрільці вперше згадується 1 січня 1478 року, то на церковній іконі Покрови Пресвятої Богородиці є напис: “Сія ікона сооружена за старанієм отця іерея Георгія Хмарука на тот час 1416 г.”. Це засвідчує, що в Стрільцях стояла давня церква, можливо, саме та, про яку згадував М. Бжезицький, і саме село, без сумніву, в княжу добу вже було. Що ж до польського короля, то його увага до нашого села була не випадковою. Як стверджує священик-краєзнавець Г. Курашкевич: “Извъстно о существовании Стрълецы из привилегіи Іоанна Казимира, короля польськаго, от 23 мая 1650 года, данной в Шалахахъ в обозъ под. Сокалемъ крестянину села Стрельцы на солтыство Григорію Байкевичу за его храбрость в битвахъ с неприятелемъ”. Думаю, не лишень мені не хотілося, щоб мій земляк опісля відзначився ще й під Берестечком. Хай там як уже було, але далекий нащадок Гриця десь у тридцятих роках минулого сторіччя спочатку перекинувся в католика, а згодом вернувся в православ’я і був депортований, як і всі його односельці, в Запорізьку область. Одначе це його не врятувало від інфамії. На красунь-доньок калакута-перевертня так ніхто з односельців і не кинув оком, і вони залишилися самотніми в чужій стороні. У документах не згадується, де поділася стара, ще з княжих часів церква, одначе згадується нова під 1564 роком. Ще новішу побудували 1772-го, але вона згоріла під час грози, і 1831-го поставили тимчасову каплицю, а 1845 року на кошти парафіян побудували новий храм. Саме з цієї церкви і збереглася світлина, і тому дата, позначена під нею в окремих документах 1564 роком, неточна. Цікавою була й дзвіниця (1810), яка мала аж 8 дзвонів. 1869 року у Стрільцях відкрили початкове училище, яке москалізувало моїх предків. А українською мовою вперше почали викладати в школі тільки 1941 року, під час німецької окупації Холмщини. Тією ж мовою правив у Пречистенському соборі в Холмі і владика Іларіон (у миру Іван Огієнко). Про те, як працювалося священикам у селі, є чимало документів. І майже всі вони засвідчують, що їм тут, особливо під час католицького свавілля, жилося трудно й небезпечно. 1640 року священик стрілецької церкви отець Ієроним Попович, не витримавши знущань, подав скаргу на Варвару Комаровську, жінку Белзького подкоморія, за що та арештувала і посадила його у в’язницю, з котрої йому якось удалося втекти. 1657 року отця Ієрофея Бобриковича побив і пограбував керуючий маєтком Држевошовський. 1858 року отець Іван Гукевич попросив парафіян допомогти йому на жнивах. Коли жнива почалися, управитель маєтків католик Юзеф Банашкевич на полі привселюдно побив нагайкою Гукевича за те, що селяни не прийшли на панщину, а вирішили допомогти священику. Особливо знущалися над православними отцями у 30-х роках минулого століття. Їх, як звірів, почали навіть відстрілювати. Тож деякі священики боялися навідуватися до церков і тікали за Буг.
Село княжих стрільців оддавна складалося з трьох частин: старе село, панський двір (тепер 1- ша стрілецька колонія) і Підлісся. На захід од перехрестя був куток Мурав’яки. Тут переважно й мешкали мурав’яки (переселенці з Моравії), вони поселилися сюди після 1859 року. Поляки — ще пізніше. Східну частину села чомусь називали Солтищиною. Тут стояла невисока дерев’яна вежа. З неї, дехто стверджував, у погожу днину видно шпилі знаменитого православного собору на Даниловій горі в Холмі. У соборі віддавна зберігалася знаменита ікона Богородиці, перед якою ставали на коліна князі Володимир Великий, Роман Мстиславич, королі Данило, Лев і багато інших високодостойників землі нашої. За Солтищиною попід лісом розкинулося Підлісся. Там мешкали лише українці. Панський двір був польським. І хоча в ньому працювали й українці, але вони лише у своїх домівках розмовляли українською, на роботі спілкувалися по-чужинському, за що їх не поважали односельці, хоча розуміли, що форналі (двірські працівники) робили це з примусу. Десь біля урочища Турсько (за свідченнями старих людей) був Козацький Брід. Як для Холмщини то несподівана назва. “Може, козаки Максима Кривоноса восени 1649 року сюди заблукали? Адже ж були вони в Уханях, то чому не могли навідатися в Стрільці?” — колись запитав мене земляк Олександр Головерса. На жаль, не міг йому ні заперечити, ні підтвердити. До козацького фольклору мої односельці ставилися з пієтетом, одначе саме слово “козак” у них не завше викликало веселкові емоції. Може, в тому винні донські козаки, котрі не раз скородили уздовж і впоперек Холмщину, а може, ще й ті під проводом Хмельницького, що підійшли до Замостя, і, ревно відстоюючи православну віру, не завше толерантно ставилися до єдинокровних братів-холмщаків, які на той час уже пройшли через унію. До речі, це потім враховували польські ксьондзи, хитро заманюючи
Сплюндроване кладовище українців до римо-католицького віросповідання. Західну околицю мого села завше омивала невеличка річка. Начебто колись її джерело хтось із пастухів намагався заткнути віхтем з вовни. Звідти й назва — Вовнянка. А далі за Білополем протікала вже Удаль, що несла свою воду в українську даль. Здається, як і Вовнянка, вона впадала до Бугу, що був якимсь сатанинським рубіконом в історії нашого народу. Ми ніколи не міняли українські береги. Як за Буг нас виганяли — в очі нам сікли сніги… Мені й понині стає моторошно від розповідей батька про те, як їх, селян, гнали перед собою донські козаки в Першу світову. Загнали аж у Тамбовську губернію, лякаючи австрійськими окупантами. Дід Петро, позбавлений звичних доходів для існування (а був він прекрасним столяром), почав виготовляти двері, віконні рами, полози до саней, балалайки, навіть валянки й кожухи. Оскільки був майстром на всі руки, то заробляв непогано. “Білогвардійці” запропонували йому якусь вигідну посаду в артілі, а коли прийшли “червоні”, то сказали: “Будешь на нас работать!” Не захотів. І незважаючи на те, що сина Єгора, мого батька, за успіхи у школі брали аж у Тамбов учитися на “государственное обеспечение”, змайстрував новий віз, запряг у нього коня і подався на захід. Коли холмщаки верталися з “біженства”, поляки на їхніх очах підпалювали хати. У Богутичах, Молодятичах почали горіти навіть церкви (1918 р.). У Заборцях теж підпалили храм, але австрійські вояки (саме ті, якими лякали донські козаки) погасили його. Дід Петро з дружиною і п’ятьма синами поселився у церковній дзвіниці, перезимував, а навесні “закопався” у землю. Батько показував мені те місце, де колись стояла землянка. І все ж Петро Столяр (так прозивали діда) першим побудував у Стрільцях нову хату, бо повернувся серед перших. А малоземельний дід Василь, навпаки, чекав од совітської влади щедрих
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
